Твори, які надійшли на конкурс у 2002 р.


      Дмитро Учитель

( з Віртуальності)

ВІКЕНД

Виявляється, можна схибити у натхненні,

Лихоманно гортати на відстані тремні миті...

Так – звичайна буттєвість. Але – незбагненна

Для настільної лампи, ластівок, блакиті.

Річ у тім, що впізнати в свічаді контур –

Справа погляду; інше – впіймати подув

У поснулих подіях. Або – скерувати подив

На оновлення: магія повороту.

Повертаюся з інституту. П’ятнадцята на четверту.

Як газету вранці, перехожі гортають очі

Ліхтарів та дівчат (заразом – гамірних і впертих).

Будні, свята? Година навряд чи уроча –

Забагато інерції; збіг магістралей свідчить

Про безперечне кружляння зраджених та померлих

Навколо нас. Інші – відходять у вищу вічність,

Решта згоряє в буттєвих жерлах.

Та ніяк не збагну: чи впливають авта

На охватний рух? Якщо так – навіщо

Вибухати, як рима, цунамі, нафта?

Та й з усіх наших слів – три твердо-віщі.

ПОВЕРНЕННЯ?

Вам покажуть таке, що й не снилося досі,

На кону ляжуть зайві зусилля – досвід

Розгорне на дві чверті оголений до кісток

Спомин... суперечки? В них пам’ять – гвіздок.

Вам доводитимуть, що сонця – неодмінно чорні,

Що немає відмін між виттям валторни

Та скрипковим старанням.

Властивість рабів – волокти

За собою нащадків. З себе удавати блазнів,

Надсилаючи у минуле думок листи.

Залишитись в гущавині непролазній –

Не судилося. Точка збігу двох діб –

Мертва точка. Та хто ви? Повстанці чи в’язні?

Досхочу ж бо вишневих садиб...

ТОЧКА ОПОРУ

Навзаводи з юрбою – бриніння фонтану; далі –

Три дзеркала, що спрямовані на площину майдану;

Матриця зорова охопить значення

жестів. Вони бо сталі.

Світло від трьох дзеркал вібрує аж до хитання.

З підземного переходу на іншій ділянці міста –

Лунають уривки надшвидкісної опери.

Неосягненна тривалість очікуваного кисню.

... Вуличні коливання збігаються в точці опору.

Спершу – вогка миттєвість; ще – речовинність.

Другий крок – ніби соло на чарівнім гобої:

Квіти, магнітофон, запізніла поштівка... Вірність

Дивосвітові під зоряною габою.

ВІСТКА ДЛЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО

Я – розчахнена голограма. Ви – мигтіння звершень,

Просування з останніх у гучноголосу першість.

Не жалкую, однак, що не граю в команді вашій –

Невідомо, чий пломінь доволі важить.

Колір крісел, поверхні... Обрис аеротрапу...

Зміст речей відкриває клавіатура –

Починаючи з вас. Будь-яких сатрапів

Уникатимуть через електроапаратуру...

Віртуальність – пришвидшувач коливання,

Що вкорінене у віковім підґрунті.

Траєкторія часу – наближена до отрути...

Попередники – засіб буксирування...

МАЛЮНКИ НА ПІСКУ

Плюсуючи тишу до яблунь, ця мiсцина антенна

Грає в душi потужним електропрогравачем.

Ледь даленіє будова метрополітену.

Сяюче літо надходить з пругким дощем.

Виплавлені з вулканної лави, а може – бітуму,

Щільні слова обпікають безкраїсть піль.

Все відбулося – без сорому, сенсу, відому.

Але не назавжди – твердне у магму біль.

Те, що спливло, – нагадає тремку легенду

Про принцесу й доброго мага... Крохмальна тюль,

Шафи, книжкові полиці – правлять за гепіенд. Та

Ця місцина знайома зі свистом куль.

Як Кіяновська писала: “Неначе іти по цвяхах...”

Так воно й залишається. Ми живемо в лапках –

Гострі антени нейтралізують спалах –

Де він, старозавітний голуб? Де хвильовий зигзаг?

НЕДІЛЬНІ ЗАМАЛЬОВКИ

Сходи, брукiвки, юрмища, формуляри,

Записи лекцiй, склянка на шерехкiм столі,

Фарсовi мiркування, що личили б ювiлярам...

Інiцiали сонця бринять на iнертнім склi.

На повнi груди дихає ранiшнє Криворiжжя,

Високовольтну лiрику лихолiть

Перекладаючи мовою крицi, що владно рiже

Слух можновладцям, – однак їм чомусь не болить.

Де ви, тремтливi парості Курбасового зерня?

Присмак солоний випечений на вустах –

Не спромоглись!.. Простiть нам участь у грi мiзернiй,

Пересувайте шахи, розставленi на хрестах...

Ви, спiвбесiдники голубiв і протуберанцiв,

Мовчки сторiнку рефлексiв перегорнiть

З посмiшкою Сократа ( а чи Анатоля Франса) –

Хай виплива на воду високочастотна мить.

ПОВЕРНЕННЯ АРАГОНА

Життя через призму найт волд ньюз –

Не надто сяйливе; між іншим,

людина – сірник у коробці,

Що раптом спахне крізь пронизливий блюз

Осягнень у певному році.

І полум’я бiле роздмухує навкружки

Дрижачі бризки – не те, щоб занадто вміло,

Проте на підставі тiй, що взяте в дужки

Темрявою легке сiрникове тіло.

Вiн знав за життя: тi вогники, що крізь жах

Спалахують за покликанням, – з просвiтлiнням

Знанi не менш, нiж iз небом птах.

Це – межi реалій; а iнше – лише квилiння.

Крейду!.. Не вистачає пошерхлих вуст.

Краще писати листа на асфальтi.

“За фаетони у подорожі, за Опiр, за невгасимий глузд,

За “Очi Ельзи” та паризьких низин контральто –

Пане Луї!.. О скажiть, нащо я розпізнав

Вашу крилату присутнiсть над українським степом,

Нащо ви опинилися між соковитих трав,

Хто вказав вам потребу?”

Не маячня, о нi! Сивий метелик – вiн!

Дякую за повернення! Звiсно, ви й не вмирали, –

То над нами ще й досi гуде похоронний дзвiн.

Ваша ж нота бринить у днiпровiм хоралi...

“Тільки скажiть – як же злить в одне

Коливнi яблуневi та оливковi вiти,

Щоб, коли Ренесанс нам устрiч вiйне,

Далеч зоряну у душi вiдбити?”

СУМ’ЯТТЯ Й ПРОВИДІННЯ

Сум’яття й провидіння – два прояви глибини,

Що засмокчує думку, твої сполучаючи сни

З кавалькадами інших. Тривога уроча

Є ключем до окреслення: взяте вогнем

Дивне місто – це Прага, Париж чи Едем?

Ким змурована площа?

Хто б таки не творив черговий Колізей,

Він за суттю Медуза, однак аж ніяк не Персей –

Вже не чути Есхіла.

Певна хижа рухливість просвічує в наших словах,

Що позбулися влади, помітної попервах –

Прощавай, небосхиле!

Чи нестимуть нам бджоли євангельський мед,

Як покинемо зранку батьківський намет?

Що це – точка падіння?

Бо на шальках окрилених терезів,

Не враховуючи міжпланетних постів, –

Сум’яття й провидіння.

http://www.stihi.ru:8000/poems/2001/10/28-458.html

ПІСЕННЕ СВІТЛО

Тобі недаремно снилося з п’ятниці на суботу,

Неначе з-під пляшки, де мусив ховатися джин,

Виходить струнка панянка, окрилена, мов скорбота

Обличчя, яке через темряву видалося чужим.

Кортіло спитати, чому за предивним збігом

На пісню вона скидається, втягнуту в кругоплин

Одвічних джерел, – аж замело танцюристим снігом

Пласкі виднокола, – і зір затремтів, як полин.

Мелодія ллється, немов з чарівного глеку,

Крізь логос і хронос, – прокинувшись уві сні,

Розводиш руками, – і високолетний легіт

Відвідує пункти пам’яті пропускні...

Під зорями грудня так легко комусь наснитись! –

Мов спів краків’янки, мигоче ніч у вікні.

З’їжджає згори Святий Ілько... З палаючої колісниці

Він бачить арктичну білість

степу, – колишучись у вогні,

Звучання світлішає, як водоспад у горах, –

І сиве смеріччя, сумуючи за теплом,

Балакає по-голландськи з місячним джерелом, –

Але ж той заблуканий звук... хіба він зітерсь на

порох ?..

Дмитро УЧИТЕЛЬ (Пишіть)

---