Пам'яті Й. Бродського.

" ...На стіні черговий гуру. Промінь крізь гардини в просвіт
пил клубить. Немов могилу хмурий жах середньовіччя -
кабінетну кубатуру повнить папок темний досвід
й дехто неодмінно ситий, - заклопотане обличчя,
хтиві зморшки родять назву - "єсьм представником народу!"
Що уклінно просить газу й орендує півгороду.

                "Нами обраний фігляр
                благ набрав в один футляр!"

                "Що низи, - з верхів реформу!"
                "Добре, зараз вам оформлю".
                "Де ж наш дух, хіба в онучі".
                "Візьмем комбікорму зночі".

Бачать нас прадавні князі (від Волинського Романа).
Галицький Данило Папську, злоту простяга корону:
"Від низин угорських слана аж по хвилю чорноморську
Україна". Ллє дуст в воду керівник радгоспзаводу
й мови знаючи два слова, в основному по-розсійськи,
промовляє: "Промислова революція по-сільськи -
                шефськи сапати гектар.
                Нам ненависний Гайдар*!

                Требую кредит весною,
                літом, восени й зимою!
                А роздать народну землю
                не дозволю, не приємлю!"

Бачить Січ нас, плаче. Уряд по-злидарськи тягне руку,
вітер дме, розносить сморід, ситий Захід морщить лоба -
Схід начхав на суть, науку, просить й губить грошей купу.
Вкрав і в банк - ховай Європа; вітер віє - пахнуть оба.
А з столиці безземельний править кращим чорноземом,
хабаристий, пустомельний, булку маже густо джемом.

                "Все під себе взяв! Одів
                нам ярмо своїх боргів!"

                "Був ще вчора комуністом
                і сьогодні править містом!"
                "Привид бродить "Се-Ре-СеР"
                весь в медалях, ще не вмер".

Бачить нас Хмельницький. Гетьман вилицями грає грізно.
В засіках державних голо. Мерія на мерседесах,
вулицями повновладно бродить жадне брите бидло,
що в кривавих інтересах рівне відділу в лампасах.
Стукіт в шибку пізно з ночі. Чорний воронок край лісу.
Наче з глузду сходиш, - очі бачать хід зворотній часу.

                "Вкрив країну грубий лід, -
                стрій реліктових порід".

                "Молодь виростає вниз".
                "СНІД - на першість членства приз".
                "Все життя ковтав колеса".
                "Відморозки" - то не п'єса.

Бачить нас і Котляревський, пальцем в Гоголя втикає,
той кричить щось по-російськи й замишляє самогубство.
Йде двірник, мітла змітає грандкультури слід жандармський.
Що могло родити рабство, - лиш криваве самолюбство!
Проклинає Пушкін з гнівом польське визвольне повстання,
по-імперському братання - завжди місце поховання.

                Крим. Суворов за аркан
                на смерть тягне християн.

                "В Приазов'ї греку жити!
                Степ ногайський заселити!"
                Пару місяців достало -
                половини з них не стало.

Бачить нас Тарас Шевченко, кров'ю Терек вивертає.
Родить панславізм культуру! Що там вільна думка, - вбога,
з кріпаків людей спасає, гнівить владну диктатуру,
вірить від душі у Бога - стежка! В інший бік дорога...
Ех, держава, постать мертва, ким доводишся народу?
Люд хрещений, ти не жертва, з шиї змий брудну породу!

                Поки жвавий генерал
                валом не обвів розвал.

                "Щоб держава, - та без війська?!"
                "Служба в нас одна - армійська!"
                "Без надійного кордону -
                ні правителя, ні трону".

Бачить нас Кобзар Великий, - націю він звеличає,
та лише до стану волі, кличе "горду і відкриту,
самостійну в своїй долі" в сім'ю вільну... Так жадає
з пут державного санскриту дати долю в хату криту...
Від царів з більшовичками час, немов услід Мойсею,
підхопивши нас рабами, лине смертною стезею:

                "Жре народ демодіра -
                родять менше, ніж вмира!"

                "Сам роди дитя в дорозі!"
                "Дай тим молодим по рожі, -
                вдовольни пенсіонера!"
                "Ради" - від віків химера!"

Зрить нас Лисенко. Лунають опери вкраїнські, пісні.
Часопис Куліш вивчає. Образ вловлює Вітчизни:
шляхом мови чути різні, єзуїт питання звісні
задає хлопам, - ті ж, схизми, впертозліплені з мализни
і свого не уступають. Знань би вам побільше мати, -
серце Куліша сповняють світлі думи, - сів писати...

                Півтора століття - вмить.
                Йдуть реформи, люд шумить:

                "Вчать одну літературу".
                "Та простіть того Сосюру!"
                "Труд не може без жаргону".
                "Замість Маркса - Антигону!"

Споглядають Українка і Франко. Вогні досвітні,
входить мрія з сновидіння - карі очі, чорні брови,
проводжає мужа в світ і в плин безмірного терпіння
йде, вдягнув чорні покрови. Дітки сплять. Тепер розмови
їхні будуть про Канаду, звідки татко шле поклони;
долар є щось з чоколаду, як й австро-угорські крони.

                Хтось віддалений кричить,
                що діаспора не спить.

                "Бачиш батьку?" "Бачу сину,
                скільки ж років, на ... машину!"
                "В Станіслав? В Франківськ? З подяки
                прошу Пана до гіляки!"

Бачить нас Шептицький. Божу просить благодать Вкраїні.
Люди, всі ви небу милі, хай вас дух, не цар, єднає.
Час летить, вселенський розум, у спізнілому молінні
протирає з жахом очі, кається, на нас вважає.
Форма не панує в світі, камінь точиться водою,
сходять землі в різноквітті. Йде луна від перекрою:

                "Моє тут, а твоє там!"
                "Ми возвели!" -"Ось вам храм!"

                "Вийшли, обібравши стіни!"
                "Був там склад - щурі, ворони.
                Взялись разом за руїни, -
                за два роки служба, дзвони!"

Бачить нас і рідна мати. Ясени межу сторожать.
Прибирає кругом хати, білить стіни, скоро свята.
Гуси з криком воду бучать. Батька болі в ногах мучать.
За Уралом зима клята, - сіном підбивав штанята.
Воз'єднали і забрали. Повернувся - сорок сьомий,
добре там помордували ілліча кремлівські "зьоми".

                "Не захочеш комуніста -
                вб'ють як націоналіста!"

                "Поляк зрізав, Сталін змів
                з карти сотні наших сіл!"...
                "Ваші ж несли по оселям
                ляхам щастя, мир євреям?"...

Бачать нас побиті люди. Мак в полях з крові зростає.
Бачать з таборів радянських і фашистських. Вічний погляд.
Крізь колючий дріт злітає душа й Господа питає
про своїх малих дитят і летить між янголят.
З небуття сочиться слово вибитого покоління,
срібного (чи золотого) - випаленого цвітіння.

                Говорити марно, - Вам
                просто б жити.
                                                  По садам -
                дух медовий ходить. Вечір.
                Пусте крісло біля ганку.
                Небо зоряне на плечі
                опускається до ранку.

Тихо бродить туман яром. Хрущ, невидимий для зору,
розважає тінь Європи на азійськім ложі Сходу,
лист лози ласкає води, місяць стелить насолоду,
що для вітру кругозору - лиш однаковість простору.

1997 р. В.Ляшкевич