Йому. 24.01.04 р.

Щось так шумить і вражає, і шелестить у серці - вітер такий сильний і самотній: я хочу його зігріти! Хочу сказати найважливіше: ніщо ніколи не спиняється – усе і так стоїть...
Моє ходіння твоїм містом і тонкий дотик до твого життя – це просто волання про допомогу. Заспівай мені, почитай мене.
Де? Де так довго ховалися ці мрії?
Чи не в бажаннях, що боялися твоєї вишуканої сумоти, твого принадного посміху, який багато обіцяв – і здійснював незмінно... НЕ МЕНІ!...
Я мусила тебе побачити знову у цих прихованих лабіринтах долі...
Я вперше чекала справжньої відповіді. І ти чомусь відповів...
Дзвінка.

.........................................................

Їй. 12/02/2004/

Ти так красиво мене вигадала, що я непевен, що існую насправді... Мені подобається бути героєм роману... Це захоплює... Це так дивовижно бути одночасно і героєм, і читачем ... Бути і не бути ...Ніякого шекспірівського " to be or not to be "...Це так небанально...
Ніякої реальності ... Ніяких орієнтирів, за якими можна знайти зворотній шлях туди ...Лише білі дерева ...Лише палаюче сонце на снігу...
Тихе потріскування дров у комині... Яскраві кольорові промені десь наверху і зовсім поруч... Легкий дотик ніжності, що розтікається теплими хвилями по плечу... І ще щось невловиме і вічне, що з’являється спонтанно і надовго залишає сліди у пам’яті серця... Хтось називає це щастям, хтось миттю... Насправді, це не має назви ...
Я зрозумів тоді: все, що реально, - абсолютно неважливо. А може, усе важливо... І водночас нічого важливого немає...
Ключ до світу – любов!
І ще одне: важко примітизувати ПРОСТІ речі - вони не спрощуються. Ти помітила?..
Твій, але без підпису.

.........................................................

Йому. 14.02.2004р.

Я лежала в снігу на замерзлому озері і так сильно хотіла полетіти у теплі краї, де ти вдихав пахощі білих квітів під високими пальмами. Я сміялась, а ти писав мені короткі миті свого потаємного щастя...

І все у цьому було таким справжнім, таким щасливим, ніби я щойно народилася, ніби усе щойно стало важливим...
Я нарешті ПОМІТИЛА!
Відчуваєш?

Дзвінка
.........................................................

Їй. 14/02/2004

Між казкою і реальністю глибока прірва і перейшовши її в один бік, неможливо повернутися назад. Не заблукай!

Я можу тобі показати дорогу , якою сам ніколи не ходив . А можу тебе застерегти слухати себе, тому що не завжди чую власний голос . Я можу залишитись там, по той бік прірви, щоб не окреслювати образ настільки чітко, наскільки це неможливо . Я знаю, як зникає хворобливе тремтіння самоти в обіймах гарячого сонця насолоди. Але за сонячним літом невпинно наближається холодна осінь. І розповідати про неї ТОБІ не варто. Такої осені не хочеться писати... Нехай про неї пишуть інші...

.........................................................

Йому. 15.02.2004 р.

Не зачаровуйся мною – я не вмію розчарувати, бо маю байдужість до думки інших, але не маю байдужості до думки людини, яка є мені дорогою...

Я залишаюся образом, а це небезпечно, немов викрадена в долонях темна холодна вода із закоханого у мене озера...
Озеро. І на ньому лежить слід утіхи маленької людини, яка не вміє розчаровувати. І, здається, все це ВІРНО, чуєш, ти чуєш мене?
Ти так хочеш чути мене...
І я навіть заспіваю заради тебе... своє зізнання древньому лісу і свій потяг до вічного добра.
Поведи мій крок до цієї казки справжньої ночі, бо назад я вже ніколи не повернуся...

.........................................................

Їй. 16.02.2004 р.

Тобою важко не зачаруватися ... Ти розповіла мені про мене ще до нашої зустрічі. І я почав міняти не мною складений порядок подій. Все, що не мало відбутися, трапилось. Все, що планувалося, стало непотрібним. Ти писала роман, а він стихійним чином міняв сценарій кіно, яке вже відзняли до нас. Захоплених глядачів вивели із залу без жодних пояснень - кінотеатру більше нема... Лише білі дерева... І дивні тіні на яскравому сонячному снігу... Ніби є ще інший світ, і в ньому ці тіні залишились справжніми невигаданими героями. Але про це знають тільки вони... І - дельфіни у далекому південному морі.
Режисер з ними добре знайомий. Та чомусь вона ще ніколи не бачила їх.
Їм можна довіряти, маленька дівчинко, бо вони справжні... друзі...

Той образ , що ти мені залишила, змінює навіть мене. І я запитую знічев'я: хто я ? І чому мене так легко вигадати? Легко?.. Чому?

.........................................................

Йому. 16.02.2004 р.

Ой,ні! Море недаремно тріпоче крилами. Ти мусив помітити це диво, коли бачив дельфінів, яких не бачила я...
Віра додала їм певності - принести радість у світі краси і бути собою у світі моєї вигадки - світу!
Та який резон у тому, що буде занадто легко вигадувати любов? Давай я ліпше поясню, чому нарешті живу без вигадок... І ти тому торкаєшся ОСЬ ЦИХ хвиль, відчуваючи тонкі потаємні значення поверхні нашої води, а по ній - я знаю точно - можна ступати не тільки взимку...
Весна іде!
Тепла й щаслива!..


Їй.17.02.2004 р.

Ти відкриваєш свої світи, а їх не меншає... Кожен мій крок стає відлунням у міріадах твоїх всесвітів. В якому з них є ти? Певно, й сама не знаєш...
Живеш без вигадок. Але хто тоді я? Звідки взявся? Простір мого існування, цілком реального, не має жодного виміру, жодних потаємних значень на поверхні викривленої безодні. Зрештою і викривлена безодня більше нагадує гору, на яку прагнеш піднятись хоча б раз. Саме там можна почути ніжну музику, народжену до розриву натягнутою струною? Але ж ти пам’ятаєш: її НЕ МОЖНА натягувати без міри... І не можна залишати у спокої... Скільки їй ще звучати?..
Відповідь знає тільки вітер... Запитаєш у нього?..


Йому. 17.02.04р.

Вимірів багато - вибере мене і ти отримаєш незмінну відповідь: ВІЧНО!
І тут не буде парадоксів слова та думки, що вміє і не спинятися, і не рухатися зовсім, тут буде лише мелодія. Спокійна, лагідна, сповнена твоєї ніжності твоїх несміливих долонь і пальців, які мене досі торкаються у не самотніх снах...
Не примушуй мене говорити палкіше - я спалю твій останній сумнів! Так відповів весняно-вразливий вітер...


Їй. 18.02.04 р.

Той весняний вразливий вітер, як справжній друг - але поганий порадник – сміливо лякає своєю пристрастю самотній холод зими. І тоді від останнього спогаду про сніг тіло землі стає вологим, здригається в палких обіймах збудженого передчуттям весни сонця. У неймовірному потязі до небесного ультрамарину стискаються руки дерев. Вони майже сягають неба.
Квіти мають бути закоханими у сонце, тіло землі - спраглим, а обличчя весни - сонячним, інакше воно не буде відбиватися вогнем у воді. Я так хочу...
Що знає він, крім того, щоб зривати найніжніші білі пелюсточки з квітів і гратися так вразливо, вразливо так огортати себе весною(?).. Що вміє? Лише приходити туди, де раніше панувала зима? І шукати нові світи, де на нього не чекають... Він може подарувати мелодію... А чи може її створити?
Це не сумнів. Це спогади, які незмінно залишаються по ньому... Коли йому вже не віриш і не чекаєш його сміливих порад - він з’являється знову. Підносить угору, перетворюючи на птаха, і залишає спогади там, на снігу, на землі, на ліжку витончених бажань... Разом із сумнівами...
Не бійся говорити палкіше, я зараз в небі і придивляюся до палаючого у воді обличчя весни.
Я вмію слухати... І вмію тебе читати... Я вже знаю, як може чарувати дзвінкий вітер... Питай!
Але не вимагай від мене відповіді... Її все одно немає...


Йому. 18.02.2004

Куди заведе цей політ?
Куди ти потрапив у снах дзвінкого пориву до краси та досконалості? Де опинилися твої руки? На талії чужих прагнень бути вищою понад ВСЕ?
Чим захопила тебе дівчина-голос?
І коли вона не співає, чого ти далі чуєш її?
Ти читатимеш мої горизонти і стане на серці по-справжньому добре. Нехай ті сумніви летять без тебе...
Он бачиш, там на землі, снігу меншає, перші проліски пробивають кригу людських душ, перші станси вдаряють точністю почуттів і коротко зачесане дерево почне вбиратися у модний аромат весни... А там поряд шпаки голублять співом свою невидиму любов – кличуть і все ж докличуться...
Мій ліс тебе запрошує у гості. Тут більше не знімають фільмів. І тим воно привабливіше... Бо вже на днях я розкладу вогнище і грітиму свої витончені і довгі руки. Навіщо їм бути такими довгими, якщо я не граю на жодному музичному інструменті?
Але чого це я ...
Відповіді застрягли у почуттях...
Вони стануть моїми в мовчанні?


Їй.19.02.04 р.

Летіти можна, не усвідомлюючи напрямку і не шукаючи шляхів. Просто, насолоджуючись вільним падінням і відчуттям, що це - все одно політ... Та якщо це сон, то й падіння буде внікуди...
І тоді перетворюєшся на птаха і залишаєш тіні-спогади на снігу, на землі, на ліжку незабутих бажань... Особливо на ліжку... На цьому ліжку... На ньому досі запеклі сліди стертого до крові бажання. І більш нічого... Нічого реального і нічого вигаданого...
Хоча, ні! Ці ж сліди зберігає і тіло, яке, за проханням свого господаря, перетворилось на тінь. А тінь - на спогад...
Ти так прагнеш мого реального світу!
Його ні для кого не існує... навіть для мене, особливо, коли я у снах дзвінкого пориву до краси та досконалості пригортаю до себе голос, що співає мої думки.
Цей голос так само мій, тому що не існує без мене. І захопити мене не можливо, бо я і є захопленням.
І прагнення бути вищим понад усе - моє прагнення! Воно дарує політ, зовсім не чужий для мене. Ніщо не може бути чужим у світі, що я створив. І не може бути моїм дароване мною ЦЬОМУ світу. Там сумнівів немає.
Але іноді я не витримую досконалості - і він стає недосконалим, готовим до вибуху, готовим мене виштовхнути. Я піддаюсь відцентровому рухові шалених слів і бажань...
Лиш голос незмінно вертає мене назад.
Мій голос... Він має здатність жити у відображенні і любити це відображення... Він має здатність жити... І звучати незалежно від того, чую я його, чи ні.
А ще мені приємно грітися біля вогнища, розкладеного твоїми руками. Іноді здається, що ці руки знали мене. Здається?..
Відповіді застрягли у почуттях... Це цитата... Здається...
Твій... І поки твій, не мовчи...


Йому. 19.02.2004р.

І поки хочу бути твоєю, все більше пізнаю, чому відлуння твого голосу входить у мої видива країни міфів та снів, країни творчості та безладу, країни мудрості і пекла, країни притч та зізнань, країни забуття і невідомого майбутнього.
Тобі подобається ТАКЕ натхнення.
Але воно вимогливе не на жарт.
Воно чує тебе і втікає у себе і спробуй-но спіймай цей вітер у пляшечку з-під вина... Я не винна...
Там холодно, мені там буде холодно без тебе...


Їй.20.02.2004 р.

Я вподобав ТАКЕ натхнення! І НЕ ТАКЕ уподобав також ! Без натхнення мене немає і не може бути! Я народжений натхненням і зґвалтований ним. Я ненавиджу його і тому хочу, щоб воно завжди було зі мною, було моїм...
Тобі вдалось мені його дарувати, і я не буду його закупорювати до пляшки. Воно все-одно її розірве ...
Якщо тобі буде холодно без мене - зніми з себе все, що ховає натхнення від знайомих тобі хижих очей... Стань натхненням сама... І я прийду на його-твій аромат...
А коли стане нестерпно боляче, я сам захищу тебе від себе...


Йому. 20.02.2004р.

Вірю...
... я мріяла стати вічним потягом до краси. Бо навіть коли все надто вдосконалено - особливо тоді! - хочеться розлетітися на шматочки від досконалого болю і шуганути до тернів справжньої краси. Співаючи при цьому: це вірно; воно так найкраще для світу, якого нема!
Ти бачиш, як колишуться трави на картинах нашої печалі, надто миттєвої і потрібної, щоб так просто не звертати на неї уваги?..
Ти бачиш, як сонце дослухається до наших долонь?
Ти бачиш, чому я пишу те, що було, і що ще повинно статися...
І навіть коли станеться ВСЕ - ми будемо читати ці рядки із задоволенням. ТЕ дано лише звище і лише назавжди...
Ти бачиш...


Їй. 19.02.04 р..

Немає нічого більш бажаного і вражаючого, ніж саме пізнання .Кожен крок стає відкриттям і дарує водограй емоцій .Хочеться відкривати більше і більше, занурюватись глибше й глибше, ставати сміливіше й сміливіше. І лише, коли кількість чуттєвої сонячної енергії переповнить всі усвідомлені й неусвідомлені межі, зупинитись, відключитись, на мить забутись, щоб зрозуміти, яке прекрасне пізнання мрії ... Лише віра не дає жодних сумнівів, що таке пізнання можливе ! Ніщо інше навіть не натякає на існування схованого від чужих очей дивного джерела ніжності і натхнення…
Твій, але без підпису ...

Йому. 19.02.04р.

Усе справжнє дарує мені тебе... Навіть біль нагадує про омріяний дотик твоїх долонь. Я мушу пам’ятати про недійсність невидимого? Але ж бруньки на деревах теж зароджуються непомітно... Приходить любов швидше, ніж минає... І - чи минає ЛЮБОВ?
Ти знаєш про це більше, ніж сонце в зеніті. Ступаєш кудись у вир гірських потоків та Лондонських туманів. Тобі не самотньо там? А я так вдало забуваю непотріб. Хочу у світлій ночі залишити ніжність слів...
Чомусь я так шалено тобі вірю, мій капітане „Голубої мрії”!

Ти завжди поруч -
і тебе немає…

Твоя Дзвінка


Їй. 14.03.04р.

Я на неї зневажав у реальному житті, і тільки у снах і фантазіях дозволяв собі насолоджуватись цим, як мені здавалось, несправжнім почуттям. А воно квітло і не покидало мого серця навіть в моменти найхолоднішої самоти і найпалкішої пристрасті. Я знав, що все це - моя вигадка, іграшка моєї неспокійної уяви. І тому що знав, легко пішов на зустріч з реальністю. Я хотів руйнації того, що довгий час заважало мені відчути і заспокоєння, і навіть емоційні спалахи, на які я чекав, і які уві снах завжди були справнішими, ніж в житті. Так, я не міг визначитись зі своїм відношенням до тебе. Взагалі не знав, здатний я ще відчувати те, що колись відчував до свого першого і справжнього кохання. І чому я не можу відчути наяву ПОБАЧЕНЕ у снах.

Я заплутався в собі і не розумів природу своїх емоцій. Вони були справжні, але не такі, на які сподівався. Я пішов на цю зустріч, щоб нарешті закрити для себе це питання, раз і назавжди. Хоч і наперед знав відповідь...
Я знав, що не принесу страждання, бо був певен: вона (ти) мене ніколи не любила. А будь-які, навіть зовсім несміливі потяги до неї, наштовхувались на глуху стіну.
Намалював собі фантазію з реальним обличчям, і прийшов час цієї фантазії позбутись. Фантазія мені заважала, тому що ніколи не заставляла діяти, але, щоб не відбувалось, завжди залишалася зі мною. Я тримався за фантазію, як дитина за ляльку, яка не захищає, але надає бажаного спокою.

Якщо чесно, мені було дуже шкода руйнувати цю ілюзію, я напився коньяку (чого не роблю ніколи, бо не люблю ) і розпочав процес звільнення себе від своєї божевільної залежності. Але коли з’явилося неочікуване зближення, щось пішло не так. Я повторював собі раз за разом: " Я не вірю, що це зі мною відбувається". Ця фраза несла всі відтінки емоцій: від сорому до якогось приголомшуючого задоволення. Коли вона прошепотіла те, що в мене постійно вертілося в голові, а в її очах я побачив той самий букет несумісних емоцій, зі мною щось відбулось. Це був ключ! Вона відчувала те саме, що і я... Вона так само старанно, як і я, приховувала своє бажання довгий час, розуміючи його безперспективність.

Фантазія була справжньою, іграшка виявилась живою! Ця думка мене налякала.
Я чекав світанку, я чекав наступного дня, я чекав хоч чогось, що змінило б мої відчуття. Але нічого не мінялось. Мені було добре, тому що почув давно забуту музику, і погано, тому що розумів: немає бути продовження у цієї несподіваної пригоди. П’ять днів я провів без сну і у неспокої...
І ось я у Києві і зі всіх сил тисну на гальма, щоб не збожеволіти. Ми домовились спробувати про все забути... Благо, в мене стільки роботи, що
не вистачає часу на сум...
Мені так хочеться знати, про що зараз думає вона...
Я напевно ніколи не відішлю тобі цього листа, мила Дзвіночко.

Твій, але без підпису.


Йому. 14.03.04 р.

Я майже знала про твій відчай. Тільки от сама літала високо у зорях твоїх світлих очей і ця самота надавала мені сили не танути. Не зникати, не бути твоїм маревом, не бути твоєю іграшкою. А бути часточкою серця. Я шурхотітиму і хотітиму тебе ТАМ!...
Я жива!
Ми спробували. Та я не можу. Я не можу тобі нічого сказати: не можу сказати „прощай”, не можу сказати „прощаю”, не можу сказати „усе добре”, не можу сказати „дякую”, не можу сказати „усе вірно”... Можу лише писати про все, щоб нарешті звільнитися від крихітних шматочків болю посеред снів останньої ночі, де ти знову був у мені... Я пишу наш роман, та чи пишу я правду?
Там всього лиш спогади і жодної-жодної вигадки. Це мабуть і є: бути і не бути...
Кохати і не кохати?
Любити і не згубити...
Сміятися в обличчя обставинам: я все одно маю право бути собою. Бути з тобою...


Їй. 19.03.04 р.

У світі навколо мене все вирує і випромінює теплу сонячну весну. Мабуть, це своєрідна манія величі, але здається наша з тобою весна спровокована МНОЮ. Це я їй натякнув, що без її тепла я віддамся зимі і залишусь на самоті зі своїми невигаданими сумнівами і сумнівними вигадками. Я спитав її, чому вона вирішила, що я здатний жити без її сонячного обличчя? Жити, шукаючи і не знаходячи; співаючи і не чуючи; падаючи , так жодного разу і не полетівши? Я запитав її, чому вона так погано думала про мене... Вона не знала, що відповісти. Вона просто плакала. А потім сказала, що нікому не потрібна, що люди вже давно не чекають на неї...
Але я чекав! Чекав давно. Чекав, не усвідомлюючи, що без мого чекання вона не прийде. Вона спочатку мені не повірила, але пошкодувала мене... і прийшла...
Навколо стільки сонця, що тепер ніхто не скаже :"Кому потрібна ця весна?" Та зрештою це не матиме значення, тому що це її виважене рішення - приходити несподівано... Вона така невпевнена в собі і така красива, що її хочеться заховати від невдячних людських очей.
Але я цього не зроблю , хоч вона і моя...
Просто Я не маю на неї права ...
Всі мають право дочекатися весни, і всі мають право бути собою...
Лише Я такого права не маю...


Йому. 19.03.04 р.

Зізнаюся, воно мене не спалить, незнищенне
Воно твоїм теплом зігріє мертві душі
Усіх, хто прагнув знатися з добром,
проте навік (?) застряг в пісчаній суші...
Кому близька твоя співуча мова...
Кому до нас з тобою ближче підійти...
Ми вчились все життя любити Слово -
А пощастило СЕРЦЕ ЗБЕРЕГТИ!..


(Далі буде?)