Ніна Кур'ята
( м. Одеса)
* * *
Колобродом яскравим, зоряним,
Припорошеним сніговіями,
В бездоріжжя полів незораних
Попливло моє небо з мріями,
А назустріч - дощі залізнії…
Чи залишуся в їхнім скреготі,
Чи полину в октави пізнії
З журавлиним останнім клекотом?
А звідтіль, де сніги некошені,
Звідтіля, де птахи нелякані -
Раптом ти надішлеш запрошення
Та по білому полю - знаками?
…Чи подужаю це одужання -
Але що тобі в моїм імені?
Чуєш, дужий мій, небайдужий мій?..
Подзвони мені,
подзвони мені!..
* * *
Взустріч розкриті очі -
Крила якоїсь птахи.
Ніжно і так пророче
Тілом повзуть мурахи.
Я відбиваюсь в тобі
Срібним лиманним блиском,
Сіллю на твому лобі
І атмосферним тиском.
Всесвіт благає жити,
Тихо стіка в зіниці
Й білі цілує квіти -
Міцно, до полуниці.
Оленка Дуб
( м. Львів)
* * *
Чорт забирай!
Я у всьому знаходжу тебе!
І мільйон диких кішок
На серці безжально шкребе.
Починається ломка -
Готуйтеся, рідні і друзі:
Розбивається спокій -
По друзці. По друзці.
Абстинентне кохання,
Синдром недобитої птахи…
В діряві загорнуте лахи,
Недошкрябане серце,
Ще пульсує і квилить,
І у всьому вбачає тебе.
Понеділкова мрія
Пазурами безжально шкребе…
Починається ломка.
Чорт забирай!
Або станеш моїм -
Або помирай!
Наталія Чибісова
( м. Київ)
* * *
Спиню тебе перед порогом -
ми перед злом не безборонні!
Воскреслі мусять мать стигмати.
Тож, покажи мені долоні.
Ти кажеш: мир оцьому дому!
Три дні минуло і три ночі,
як ми навіки розпрощались…
Долоні швидко перед очі!
* * *
Що тобі лишилось? Блазнювати!
І стоять смиренно біля трону.
В тебе геть не королівський профіль,
А мені судилася корона.
І тепер моїй особі скромній
Навіть прислуговують вельможі.
Я тепер тобі і посміхнутись,
Гонор свій не втративши не можу.
Я війшла. Всі дивляться на мене.
Затаїла подих тронна зала.
Господи, невже ще тільки вчора
Я тобі долоні цілувала.
Аня Багряна
( м. Київ)
* * *
Де небо зливається з простором,
Де магніти тримають світ,
Твоя закохана гостя
У чертогах душі стоїть.
Покличеш - не озирається.
Замість голосу - голий бог.
То, напевно, отак збувається
Бажання
Одне на двох…
* * *
Над посіченим січнем
Від зимової стоми
Стоїмо
пересічні
незнайомо-знайомі.
Кожен погляд - як здогад,
Кожен порух - як слово.
І чекаємо бога
для своєї Любові.
І чекаємо дива
(кажуть, див не буває),
Ідучи несміливо
Через пекло до раю,
Через лютий у літо,
Через літо… у січень,
І блукаємо світом,
І шукаємо Вічність…
Опиняється в хмарах
Від зимової стоми
Непарована пара
Незнайомо-знайомих…
Ірина Пиріг
( м. Івано-Франківськ)
* * *
Чомусь так гірко плакала Вона,
Ховаючи обличчя у долонях,
І щось боліло в грудях і у скронях,
А в душу не приходила весна.
Вже серце виривалося з тенет
І прагнуло відчути подих волі,
Знайти хвилину радості у долі,
Шукати між людей і між планет,
Чомусь так гірко плакала Вона,
І сльози витирала, мов дитина
Покарана батьками за провину,
Покарана, залишена одна.
Зруйнована всесильним почуттям,
Так втомлена самотнім існуванням.
Чи варто говорити про кохання
Тоді, коли прощаєшся з життям.
* * *
Тебе втрачаю і ... живу.
Так дивно: світ не зупинився,
він просто трохи нахилився
і впало небо у траву.
Розбились хмари голубі
і трави стали сині-сині ...
Збираю небо по краплині
і повертаю все Тобі.
Твої цілунки непотрібні.
Вони гіркі, немов полин,
Ти залишаєшся один.
А ще - дощі. Сумні і срібні...
* * *
Ніч, наче мед, густа.
І, як полин, гірка.
Очі Твої. Вуста.
Сльози мої. Ріка.
Небо й земля - на двох.
Пристрасть знесе мости.
Падає небо в мох.
Рветься земля в світи,
птахом летить з-під ніг
в полум'я золоте.
Тільки б не випав сніг!
Хай ця весна цвіте.
* * *
Просто Тебе кохаю,
до забуття, до сліз.
Чорну зиму лякає
біла кора беріз.
Вчора всміхалось жито,
нині - суха стерня,
Наче крізь біле сито
сипеться сніг щодня.
Щастя чужого раю
вітер мені приніс,
... Просто Тебе кохаю.
До забуття. До сліз.
|
Галина Кантерук (Львів)
* * *
Листя падає з клена
І шалено летить
Нам зустрітися треба,
Милий, хоч би на мить.
Вітер листя жбурляє,
Замітає сліди.
Та кохання немає,
Де поділось, куди?
Вже чужі ми з тобою,
Розійшлися шляхи,
Поміж нами стіною
Стали наші гріхи.
Хочу їх обминути
І зустрітися знов,
Про печалі забути,
Повернути любов.
...Вітру пісня студена
І багряна земля...
Листя падає з клена -
І кружляє, кружля...
Василь Терещук (Львів)
Львівський романс I
Нашлю на тебе вітру і дощу,
навчу їх промовляти попід вікнами,
що в цьому місті є сумний міщух
одній тобі присвячений і відданий.
Забувши про розважливість і страх
у місті з посполитими примарами,
з твоїм ім"ям щоранку на устах
на площі Ринок він торгує хмарами.
І хоч у нього крам той не беруть,
ще й кидаються сміхом або кпинами.
він їх шкодує:
"В них нелегкий путь.
вони не люблять -
значить є невинними".
А вечорами з чаркою удвох
він розмовляє зі своєю мрією.
І вірить він: кохав в ту мить і Бог,
коли вночі схилявся над Марією.
Львівський романс II
Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами
Хто б і що б мені не казав.
Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає:"Як він міг!"
- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...
Дана Рудик
(м. Варшава)
Сонет у передчутті весни.
Стара аноректичка, конаюча зима.
Тепер кінця свого вона вже не боїться.
Як терпко, спрагло бачиться пора,
Коли сніг вибляклий весною освятиться.
Ключ журавлиний срібним камертоном
Розбудить серце перелатане моє.
Розталих криг цілющим передзвоном
Весна примару днів пустих заллє.
На пам'яті блошиному базарі
За гріш дрібний куплю свій давній спогад -
Лукавий погляд і блаженний здогад...
Та ще мембраною бринітиме душа,
Коли Шагалових коханців ошалілих
Завзятий рій здійметься в небеса...
Наталія Пасічник(м. Теребовля)
* * *
Не світанок - жариною тліє ніч,
що Господь сотворив внагороду тобі, напевно.
Мій сіячу, підеш ти і каменем ляжуть зерна
у промерзлі долоні глухої від сну землі.
У зопалене серце, бо губи твої жалкі
від вина і любови, якої мені не стало.
Натрусив мені віршів, а я ж бо тебе кохала !
Я серпом перерізала руку собі навпіл,
щоб не горлом весна ця,
не горлом прогірклий сміх,
як торкання до снігу іржею твого волосся.
На! Візьми мене зараз, допоки жива і боса
полином простягнуся край стомлених твоїх ніг.
* * *
Старий поет з надщербленим лицем,
самотній Данте, схожий на легенду,
між нами недописані поеми
негеніальних хлопчиків і це
надпите недокоханим вино,
настояне на травах і любові
ще юних тіл - в нім я живу тобою -
поетом із надломленим крилом
у домі, де розцінюють за страх
пустити руки у твої сивини
та більше не випитують хто винен
у мудрості твоїй і цих віршах...
Який ти молодий. яка я сива!
Володимир Ляшкевич (м. Львів)
З "Вечірнього Львова"
II
Чудовий вечір. Відцвітають липи.
Після дощу на цій алеї пусто
і затишно, бомонд, що народився
в робітника з селянкою в капусті -
інтелігентній смузі поміж ріпи -
з нагоди опадів кудись подівся.
І тільки я, дитя смішного шлюбу
блакитної і чорної крові,
тут розважаю простір гонорово, -
без тебе, що непевним "селяві"
не поясниш без елементів глуму
понад собою, збоченим у слово.
Твоїм останнім було гнівне "досить!".
Звичайно "досить" мало на увазі
не цю алею, сутінки, повітря,
а швидше все оте, що наповняє
ідіотизмом обсяг, і, на разі,
від частих опадів десь зникло. Мрія,
до зникнень цих причетна, певно, має
властивість видозмінювати досвід -
відтак облагороджувати простір
присутністю своєю, що не привід
поверненню твоєму, та хто знає
насправді мрії - силу, вимір, розмір?
Глибоке завечір'я . Стрій будинків,
вчепившись жовтими очима мряки,
грузьким ковчегом плине в обрій ночі,
запевне в тропіки. Жарке повітря
вертається назад, немов ніякий
вже не остудить дощ земної плоті,
що, літнього сягнувши повноліття,
жадає не зимових дій і вчинків.
Я думаю - знайти за тебе ближчу
не вдасться тут, в западині між храмів,
в еклектиці покритих тинком зламів,
і називатиму тобою іншу
до осені, коли заслабле листя
ховати перестане вертикалі.
III
Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила-оповила, захопила...
Обіймів течія з химер цегляних
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.
"Єднання, сестри і брати, для діла!", -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
й шукає над дахами плин невинних,
чомусь невидимих земним, святих.
Муж скаменілий ловить пальцем мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не тішать серця, -
живий святенник мертвому не рівня.
|
