Найчастіше спроби визначення поезії ми можемо знайти у формулюваннях самих поетів. Наприклад, «Поезія — це кращі слова в кращому порядку» (Кольрідж), «Поезія — це те, що вже створено і не може бути виправлено» (Т. де Банвіль), «Поезія — це серце Бог» (Г. Мовчанюк) тощо. Віднайти, чим же насправді все-таки є поезія, — в дійсності завдання не з легких, і поки існуватимуть поети, навряд чи коли призупинять вони спроби осмислення та пошуку глибинних коренів поезії.          Пошукам саме таких коренів або спробою доторкнутись до примарної формули поезії (якщо існування подібної формули можливе в принципі) є роздуми, які базуються на власному досвіді автора.
         За «науковий метод» узяте правило:
1. Пишемо вірш і дивимося на те, що вийшло.
2. Відбираємо фрагменти, які найбільше подобаються.
3. У тому, що подобається, намагаємося відшукати своєрідні емоційно-смислові «палі», на котрих утримуються поетичні «конструкції» у цілому.
4. У випадку, якщо подібні «палі» вдалося відшукати, беремо їх за правило у свій творчий актив.
5. У подальшому із комплексу цих «паль» намагаємося вибудовувати своєрідні закономірності для всього процесу творчості.
         Не виключено, що такий метод викличе скептичне відношення з боку поетів, які є прихильниками методу чистого натхнення, повної непередбачуваності процесу творчості і покладаються виключно на періодичне «відвідування» їх музами. Деяким виправданням для автора цих рядків може слугувати те, що зазначений «метод» є виключно індивідуальним, він реально допомагає натхненню завжди бути «у формі» і, що також не менш важливо, муз не розлякує.
         Намагаючись поєднати дві складно поєднувані грані, а саме — таїну появи поетичних рядків і деяку претензію на систематизацію творчого досвіду, для подальшого викладення думок буде запропоновано дещо незвичний синтез досвіду поета та інженера.
         Важливим моментом у будь-якому методі пізнання, на чому варто зробити акцент, має бути цілісність підходу до предмету роздумів. У цьому контексті поезію можна порівняти зі стоніжкою, яка чеберяє одночасно всіма ніжками, не задумуючись над тим, як це в неї виходить. І мета автора цих рядків ні в якому разі не препарувати скальпелем стоніжку-поезію, а тільки подивитись, як вона перебирає своїми ніжками. І відпустити. Хай біжить собі далі.
         Деякий життєвий досвід також підказує, що навряд чи варто давати оголений скальпель повного об’єму знань у руки непідготовленого в духовному відношенні автора, щоб потім цей «невідомо хто» у подальшому необережно колупався цим скальпелем у «серці Бога». З цієї точки зору обсяг викладеного нижче матеріалу пропонується з урахуванням того, щоб він нікому не зашкодив.
         Ця доволі серйозна пересторога, можливо, буде доречною ще й тому, що прозріння поета, благодать і ази внутрішнього органічного розуміння законів поезії приходять у переважній більшості випадків не з книг, не через радість та щастя, а чомусь через ВИКЛЮЧНО ВЛАСНІ досвід, біль та страждання. Можливо, тому, що найкращим учителем є саме біль.
         Отже, звідки бере витоки поезія?
         Насамперед, із безкорисливого внутрішнього бажання передати іншим щось відкрите саме тобою. Момент відкриття можна порівняти з радістю спелеолога, який відкопує вхід у печеру, де ще не ступала нога людини. Це захоплення і страх, щем і ніжність, побоювання порушити первозданну красу та одночасно бажання йти далі. Поету зазвичай видається, що весь світ просто не має права не дивуватись його відкриттю, він спішить поділитись своїми думками з найближчим оточенням (згадаймо у Пушкіна: «Поймав соседа за полу, душу поэзией в углу…»). Але найчастіше трапляється так, що єдиним цінителем і читачем написаного є сам автор. До переліку того, що може бути відкриттям для поета, навряд чи доречно застосовувати кількісні категорії. Головна відмінність поета від «непоета» є не просто вміння римувати і здатність першого побачити те, що не здатні запримітити звичайні люди, а проникнення в суть речей і «одягнення» цієї суті у зрозумілу для більшості людей словесну оболонку. Але в цілому справжній поет, на мою думку, в першу чергу є своєрідним відкривачем-дитино-філософом.
         Як правило, у самому факті відкриття вже закладена не тільки емоційно-смислова складова поетичної фрази — своєрідний ембріон майбутнього вірша, але й внутрішня мелодика, від поєднання яких, без перебільшення, нерідко аж щемить десь у сонячному сплетінні. Ця перша фраза є ніби незримою ниточкою для подальшого витягування невідомо чого. І поет, не особливо задумуючись над словесною оболонкою, спішить вихопити із забуття мить і зберегти її за допомогою слів на папері. По-перше, щоб його відкриття стало відкриттям для інших, по-друге, щоб не розплескати ДУЖЕ ВАЖЛИВЕ чуттєве «між словами», а воно ТАКЕ… Поступово відкриття починає обростати деталями, іншими думками. Постійно балансуючи між почуттями, магією звучання та смислом, слово чіпляється за слово, рима за риму і туманно починає вимальовуватись тема. Сам процес обрамлення думок у словесну оболонку я б порівняв із технологічним процесом огранювання алмазів. Не менш цікавою особливістю зазначеного процесу є те, що лише десь під кінець творіння до поета приходить більш-менш цілісне бачення того, що в результаті виходить з-під його пера.
         Але як передати ВСЮ поліфонію почуттів, емоцій, почутих звуків і побачених кольорів, як не вихолостити тему, як, зачепившись за «золотоносну жилу», розкопати не одну «золоту крихту», а цілий «рудник»?
         Для досягнення мети відомі два основних шляхи. Шлях перший — нікого не слухати і нічого не читати, що й роблять немало поетів. І шлях другий — скрупульозно аналізувати досвід попередників, співставляючи свою власну творчість із творчістю інших авторів, по крихтах вибирати краще, брати у свій творчий арсенал найвдаліші технічні прийоми версифікації тощо.
         На жаль, в обох окремо взятих шляхах приховані свої види внутрішньої небезпеки. Йдучи тільки першим шляхом, поет відчуває внутрішній спокій перед самим собою за те, що він нічого ні в кого в духовному плані не краде, але зате поступово притуплює «нюх» незримого інтелектуального змагання з іншими, без якого суттєво падають темпи творчого росту. Йдучи тільки другим шляхом, поет за рахунок зовнішніх впливів ризикує втратити власне творче обличчя, і поволі крадіжка образів, ритмомелодики, словесних зворотів може стати для автора нормою.
         Як знайти між цими двома шляхами той вузесенький фарватер, рухаючись яким, поет зможе зберегти власне неповторне творче обличчя та внутрішню повагу до себе і в той же час підніматись щаблями майстерності?
         Аналізуючи творчість багатьох поетів, можна стверджувати, що на початкових етапах творчості дуже мало кому вдається не наслідувати інших авторів. І це не дивно. Чому так відбувається? Періодично нам у душу западають десь прочитані або почуті фрази, неординарні словосполучення, і... десь у глибині душі ніби розкривається малесенький пуп’янок внутрішньої поваги (інколи заздрощів) до того, кому вперше вдалося висловити думку, яка видається нам оригінальною. Тоді виникає підсвідоме бажання самому піднятись до духовного рівня авторитету, а так як власного життєвого та творчого багажу недостатньо, то видається найпростішим просто вкрасти оте, кимсь вдало сказане. Згодом такого автора, який щось вкрав у іншого автора, починає мучити власне сумління і, щоб якось виправдатись у першу чергу перед самим собою, такий автор-крадій починає напружено думати, як знайти вже щось своє, не менш вдале. Нерідко саме цей фактор у багатьох авторів є вихідною точкою творчості.
         Через етап впливів, калькування або цитування творчості інших проходять майже всі поети (згадаймо Шевченкове «…та й списую Сковороду.»), хоча зізнаються в цьому далеко не всі.
         З одного боку, в процесі наслідування чогось особливо поганого немає. Більш важливим є інша сторона процесу — кого саме обрати об’єктом наслідування. Тут доречно буде згадати фразу з дитячої пісеньки «Как вы яхту назовёте, так она и поплывёт…»
         Що є корисним у процесі наслідування: початківець переймає стиль мислення свого кумира або кумирів, і це дозволяє поету за відносно короткий проміжок часу стати на достатньо високий щабель технічної майстерності версифікації. Але в процесі наслідування криється, як мінімум, дві доволі серйозні небезпеки.
         Небезпека перша: у випадку наслідування поетам, які жили багато віків назад, нерідко сучасний поет втрачає відчуття реальності часу. Якщо говорити умовно з конкретним прикладом, то від бажання бути значимим поет починає метатися між спробами звільняти народ від ярма узурпаторів влади і постійними обіймами калини (найтиповіший україномовний варіант) або горобини (найтиповіший російськомовний варіант).
         Небезпека друга: той, хто когось наслідує, наражається на серйозний ризик потрапити в категорію епігонів і безповоротно «влізти в штанці» свого кумира, відбувається процес клонування і втрати можливості робити власні (не книжні) відкриття, які, на мою думку, і є основною складовою справжньої поезії.
         На всяк випадок також не варто забувати і про те, що автори, які зараз є об’єктами для наслідування молодими поетами, самі цікаві не тим, що вони когось вдало наслідували, а виключно своєю творчою самобутністю та неповторністю. Після етапу наслідування у поета-початківця нерідко наступає психологічний етап змагання з кумирами. Це відбувається тому, що при всій зовнішній чи внутрішній повазі до кумира поету підсвідомо хочеться скинути з себе тягар впливу кумира. Первісних неосмислених внутрішніх прагнень, як правило, два. Перше — бажання перевершити кумира в майстерності, друге прагнення — думки про свій власний постамент. Це особливо болісний процес, і даному місці доцільно буде згадати Біблійну фразу «Не сотвори собі кумира». Після різноманітних внутрішніх трансформацій поет раніше чи пізніше приходить до думки, що без почуття внутрішньої свободи по-справжньому творити неможливо. Це явище називається терміном «нонконформізм»: жодних непохитних авторитетів, на підставі власного досвіду все осмислювати критично. Кінцева ціль, яка далекій від творчості людині на перший погляд може видатись абсурдною, — відчути в собі Бога.
         Але насправді те, що стоїть за поняттям «відчути в собі Бога» — дуже непростий шлях — у першу чергу це шлях незримої внутрішньої боротьби. На цьому шляху митця постійно підстерігає безліч незвіданих спокус у діапазоні від алілуйства до гордині. Як правило, традиційною приманкою, на яку ловиться і більшість недосвідчених людей у буденному житті, і таких же малодосвідчених людей, які претендують на ярлик «поет» у літературі, є саме гординя. Після цього починається дуже цікавий психологічний процес. З того моменту, коли людина звикається з думкою, що вона має право називатись поетом, така людина вже незалежно від свого власного бажання в подальшому змушена всіляко підтримувати ярлик «поет».
         Внутрішня гординя автора доволі часто переконує його в тому, що все, написане поетом, є нетлінно-геніальним шедевром літератури, що читачі просто не можуть не захоплюватися написаним, віддаючи при цьому всілякі почесті автору. Що ж відбувається насправді? Якщо не брати до уваги коло тих читачів (орієнтовно 99%), яким поезія не потрібна взагалі, то серед решти тих, яких поезія цікавить і які вважають, що вони щось у поезії розуміють, поет може спостерігати ще більш дивну реакцію. В кращому випадку творіння поета починають критикувати і всіляко опльовувати. Чому я називаю це «кращим випадком»? Тому що за виключенням рідкісних випадків природного поетичного дару це ЩИРА читацька реакція, яка допоможе поету хоч приблизно зорієнтуватись у своїх власних ілюзіях щодо написаного. Значно складніші наслідки очікують поета, коли реакція відсутня взагалі, і ці наслідки можуть бути ще важчими, коли в пресі з’являються позитивні відгуки, написані журналістами за відповідну винагороду. Тоді поет серйозно ризикує втратити відчуття реальності назавжди і з часом перейти до категорії клінічних самодурів. При варіанті «кращого випадку» у поета залишається два підваріанти вільного вибору: або повністю облишити словотворчість, або пробувати занурюватись значно глибше, докопуючись до суті речей.
         Гординя автора починає поступово спалюватися дуже болісним вогнем, і непомітно для поета починає відбуватися не що інше, як реальний процес його духовного росту, переосмислень та пошуків свого ВЛАСНОГО творчого обличчя, яке є не чим іншим, як віддзеркаленням незримого внутрішнього світу людини.          Для деяких щасливчиків після довгих мук настає період справжньої внутрішньої благодаті. Поет несподівано починає підмічати те, що не можуть побачити інші люди. За великим рахунком саме ці нестандартні погляди на світ і мають якусь мистецьку цінність. А митець здійснює незримий прорив у якийсь інший вимір, у якому весь навколишній світ починає говорити мовою поезії. Саме тоді свідомо відкидаються всі котурни, поет відкриває та встановлює нові закони словотворення, а його вірші починають випромінювати тихе світло. Тільки тоді потреба красти в когось відпадає сама собою. (Зі своєрідною точкою зору на близьку тему можна ознайомитись у творі Миколи Кузанського «Про Богосинівство» (Кузанский Н. Сочинения в двух томах. М. Мысль. 1979. Сер. ФН. Т. 1. с. 303)).
         Власне кажучи, момент, коли поет починає відчувати внутрішній потяг писати так, як не писав ніхто до нього, не повторюючись ні в темах, ні в стилях інших, черпаючи слова тільки з книги свого серця, і можна назвати справжньою точкою відліку власної творчості. Але так як у більшості випадків поети є людьми вкрай лінивими, то без процесу боротьби стимул до творіння загасає. Доволі непередбаченим і цікавим може видатись результат, коли поет об’єктом для творчого змагання боротьби обирає не інших, а самого себе. На мій погляд, це найбільш цікавий етап, на якому поет переживає почуття невимовної благодаті, процес натхнення піднімає й окрилює до такої міри, що інколи навіть боїшся задихнутись від повноти емоцій.
         Щиро зізнаюсь: у процесі творіння віршів нерідко і я переживав подібні відчуття, сприймаючи себе органічною часткою якоїсь незримої єдиної Всесвітньої енергетично-емоційно-інформаційної системи, яка відчувалася абсолютно реально якимсь невідомим органом чуття. Можливо, ця система і є тим, що люди називають Богом.
         Вважаємо, що поет вдало пройшов відповідні щаблі, совість не дозволяє йому принижуватись до будь-якого виду плагіату. Уже можна вести мову про те, що «момент поетичної істини» відбувся, з технічною стороною і словниковим запасом — усе гаразд, муза натхнення постійно поруч. За плечима у поета вже взята планка «ЯК СКАЗАТИ».
         Саме тоді перед митцем постає на порядок складніша і вища планка «ЩО СКАЗАТИ». Як згадувалось на початку даного есе, обов’язковою складовою справжньої поезії має бути якесь власне емоційне відкриття. З тих відкриттів, які робив особисто майже кожен з нас, найпростішим і найзрозумілішим для всіх людей є кохання, внаслідок чого тема кохання «взаємного або нерозділеного» займає домінуючу частку творчості більшості поетів-початківців. У випадку виникнення бажань у поета рухатися в більш глибоких напрямках, поступово його перестають задовольняти теми, які лежать на поверхні: пейзажі, кохання, громадські заклики тощо. Перед поетом постає ще складніший вибір — або підтримувати взяту планку і строчити на пристойному рівні доволі міцненькі речі, отримуючи при цьому цілком заслужені похвали, або спробувати занурюватись значно глибше, на власному досвіді випробовуючи твердження, що «поезія є наймогутнішим прискорювачем свідомості» (Й.Бродський).
         Принципово інший рівень «як емоцій, так і духовного досвіду» поет може знайти не десь у зовнішньому світі, а тільки звертаючись до глибин підсвідомості. Недаремно дельфійські жерці винесли напис «Пізнай себе» на портик одного зі своїх храмів. За зовнішньою показною простотою цієї думки стоїть незвідана таємниця. Недарма навіть визнаний філософ і мислитель Сократ якось зізнався, що він так і не зміг вирішити завдання з пізнанням себе.
         Чесно мушу попередити, по-перше, творіння тих митців, які ризикнуть піти саме цим шляхом, стають ще менш зрозумілими для невеликої кількості прихильників жанру, по-друге, замість внутрішнього спокою та благодаті митця очікує нове коло душевних страждань, на порядок сильніших.
         Щоб прокоментувати вищесказане за допомогою зрозумілого прикладу, доцільно згадати повчальну російськомовну байку Дона-Амінадо «ПІЗНАЙ СЕБЕ» (подається мовою оригіналу):
         Однажды Сидоров, известный неврастеник,
         С самим собой сидел наедине,
         Рассматривал обои на стене,
         И табаком, напоминавшим веник,
         Прокуривал свой тощий организм
         И всё искал то мысль, то афоризм,
         Чтоб оправдать, как некую стихию,
         Свою тоску, свою неврастению,
         И жизнь свою, и лень, и эгоизм.
         Но мысли были нищи, как заплаты,
         И в голову, как дерзкие враги,
         Не афоризмы лезли, не цитаты,
         А лишь долги.
         Когда ж ему невыносимо стало
         Курить и мыслить, нервы теребя,
         Он вспомнил вдруг Сократово начало:
         Познай себя!
         И подскочил, как будто в нём прорвались
         Плотины, шлюзы, рухнувшие вниз.
         И он вошёл в такой самоанализ,
         В такой невероятный самогрыз,
         В такой азарт и раж самопознанья,
         В такое постижение нутра,
         Что в половине пятого утра,
         На потолок взглянув без содроганья,
         Измерил взглядом крюк на потолке,
         А ровно в пять висел уж на крюке.

         * * *
         Сей басни смысл огромен по значенью:
         Самопознание приводит к отвращенью.

         Як стверджує Анрі Берґсон, філософ-інтуїтивіст і натхненник літератури «потоку свідомості», людина пізнає світ за допомогою двох методів — смислово-інтелектуального та інтуїтивного. Але поети, яким вдається пройти чергові кола душевного болю, в нагороду мають унікальну можливість відчути на собі дію третього методу, яким користувались біблійні пророки, — методу святого одкровення. При поєднанні всіх трьох методів пізнання поет може сягнути таких глибин проникнення в суть речей, які недосяжні ні науковцям, ні філософам.
         Не виключено, що в підсвідомості КОЖНОЇ людини зберігається інформація про весь родовід людства аж до першолюдини Адама і ще глибша інформація про те, як людина була частиною Бога, перебуваючи в Ньому у вигляді Слова. Як правило, подібна інформація закрита при традиційному світосприйнятті, але при певних психічних станах творчої особистості її відзвуки можуть частково привідкриватися у вигляді різних голосів та видінь, хоча це зв’язано з серйозним ризиком для психіки та здоров’я. Продовжуючи пошук тем, які звучать переконливо, поет, для того, щоб залишатися чесним, у першу чергу перед собою, починає переносити в поезію своє власне життя та світосприйняття. Відтворення в завуальованих або метафоричних образах пережитого і є тим єдиним справжнім сюжетом, який звучить дійсно переконливо. В одній із давніх східних притч мовиться: «Якщо ти хочеш писати про бамбук, спочатку посади бамбук, потім його вирости, потім сам стань бамбуком і тільки після цього берись за перо». Кожне людське життя по-своєму унікальне, наповнене неповторними подіями, і всі написані вірші — це, по суті, один великий вірш про себе. Навіть коли автор, до прикладу, пише про пса, то свідомо чи підсвідомо він ототожнює себе з описуваним псом. І якщо поет вкладає якусь словесну гидоту в уста своїх ліричних героїв, це свідчить про наповнення негативом його особистої душі.
         Однією із найскладніших сторін, які розкривають сутність творчої особистості, на мою думку, є іронія. Значимим в іронії є те, що її можна розглядати, як один із підвидів правди. Ніколи у людей не викликає сміху те, що не є правдою. Здатність автора проникати в суть речей, бачити правду та викладати її бачення є однією із найголовніших, якщо не найголовнішою з граней процесу творчості. Саме в іронії вразлива душа поета може знаходити надійний прихисток, тому що голе самокопання і самозаглиблення у свій внутрішній світ нерідко є прямим шляхом до психіатричних лікарень.
         За великим рахунком, кожна людина здатна написати свою власну книгу, хоча не кожна це осмислює. Якщо озирнутись на творчість великих поетів, то найбільш вдалими їхніми речами фахівці вважають твори, написані на підставі реальних подій з їхнього життя. Візьмемо, для прикладу, вірш Артюра Рембо «П’яний корабель», у якому відтворено внутрішній світ автора, де поет ототожнює себе з неврівноваженим кораблем. Візьмемо «Невибрану дорогу» Роберта Фроста, де також відображено внутрішні вагання автора, які приводять врешті-решт до прийняття парадоксального рішення. Подібних прикладів можна наводити безліч.
         Але відображення у віршах виключно власного життя та постійне самокопання також нерідко приводять до тих же психіатричних лікарень. Йти таким шляхом може наважитись далеко не кожна людина, ще й до всього на більшості з нас висить відповідальність за своїх рідних, тому значно безпечнішим (для збереження здоров’я поетів) варіантом наповнення кожного з віршів я ризикнув би порадити варіант, коли орієнтовно 50 відсотків думок та почуттів береться з життя, а решта — доповнюються фантазіями автора. Подібного рівня наповнення віршів правдою уже достатньо для створення доволі міцних творів. Ті автори, яким напівправди недостатньо, природно, що мають можливість намагатися писати всю правду, але, щоб у подальшому не з’їхати з глузду (без жартів), для початку поету потрібно стати святим за людськими мірками.
         Стаючи на стезю творчості, автори підсвідомо чи свідомо бажають бути визнаним своїми сучасниками. Як стверджував Платон, всі митці є лише медіумами, через яких говорять незримі духи, і ці духи постійно між собою сваряться. На думку Ніцше, вчинками людини керує воля до влади. Не виключено, що існують ще інші підсвідомі мотиви. На мою думку, одним із таких мотивів є те, що всі люди, і в тому числі поети, кожен по-своєму борються з могутніми божествами Забуття та Самотності («Поет — це соловей, який співає в темряві, щоб солодкими звуками розвіяти свою самотність» (Шеллі). Творчі люди здатні відчувати це більш гостро і визнання їм потрібно в першу чергу для того, щоб мати можливість спілкуватись із собі подібними та з тими, хто здатен їх розуміти.
         Трапляється, що процес визнання стає для автора домінуючою ціллю, а творче начало з часом переходить на другорядний план. Як в цьому відношенні спробувати знайти наступні фарватери, якими можна рухатися, не розплескуючи Божого дару?
         Зупинимось на найбільш небезпечних рифах:
1. Нерідко творча особистість починає експлуатувати одну тему, на ниві якої було отримано якісь вдалі знахідки. Починаються повтори, які поету додають у паперовому обсязі, але такий автор дуже скоро стає передбачуваним і нецікавим. По таких поетах у свій час «проїхались» Ільф і Петров на прикладі «Гавриліади». Класичним українським прикладом «Гавриліади» є заримовані байки Павла Глазового про кума та «інтелектуальна жуйка» для кухарок у вигляді сучасних телевізійних серіалів.
2. Майже безпрограшним для процесу визнання стає процес використання посилань на мертвих і живих авторитетів жанру. Наприклад, Шекспір сказав те-то, і хто посміє щось сказати проти сказаного Шекспіром? Це могутні котурни, але вони також гублять творче начало та самобутність, внаслідок чого поет потихеньку привчається діставати своє натхнення не з серця, а з книжкової шафи.
3. Нерідко в пошуках новизни поет починає видавати незрозуміле для інших за щось особливо талановите. В даний момент модним є літературний напрямок «потоку свідомості», яким особливо хизуються естети. Образний ряд «потоку свідомості» хаотично поєднує все що завгодно, за рахунок чого відбувається процес «зсуву свідомості» у читача. На мою думку, «потік свідомості» є обов’язковою складовою справжньої поезії, але це не більше ніж своєрідна «сировина», яку необхідно відповідно «переробляти» автору, доводячи думки «на виході» до стану «кристалізації». Тільки в такому випадку поетичні знахідки отримують шанс залишитися в пам’яті читачів надовго, а згаданий вище «потік свідомості» — це поезія з так званою «короткою» енергетикою, особливістю якої є захоплення уваги тільки на час прочитання, а після прочитання — тихе мовчання читачів відносно прочитаного.
4. Трапляється, що для процесу визнання автора вагому роль відіграють різноманітні літературні конкурси, премії та рейтинги, котрі піднімають духовний та соціальний статус переможців в очах загалу. Це є не чим іншим, як однією з форм боротьби за владу, в даному випадку за духовну владу. При цьому нерідко можна спостерігати наступну картину — чим менша внутрішня впевненість автора в своєму таланті, тим більше він шукає зовнішніх засобів для самоствердження. Насправді, на мою думку, участь авторів у конкурсах значно частіше призводить до негативних наслідків та приниження особистості, в тому числі і переможців, тому що атрибути конкурсів і рейтингів створюють зовнішній антураж, який має вплив тільки на тих людей, яким, як правило, поезія не потрібна взагалі. В останній час звання та нагороди суттєво девальвувалися і часто важать не більше, ніж звання всіляких новоспечених «академіків» різноманітних липових «академій». Однією із серйозних проблем останнього часу також є компетентність і людські якості тих людей, котрі беруться оцінювати творчість поетів. Нерідко переможці є просто звичайними мильними бульками, яких «розкручують» літературні агенти або клани під певний проект, що є складовою не ваги творчості, а бізнесу з метою покупки якогось продукту народом або партійним замовленням.          Для різноманітності точок зору також не варто забувати і про те, що в сучасній системі оцінок зрідка трапляються і приємні виключення.
         Але при спокусливій різноманітності варіантів отримання визнання незайвим для поетів може бути потреба інколи задумуватися над внутрішньою мотивацією своєї творчості. Також незайвим буде пам’ятати про взаємозв’язки внутрішньої мотивації творчості та якості «творчого продукту». Цей взаємозв’язок приблизно такий: якщо поет пише для своєї душі і для Бога, в цьому випадку рівень якості «творчого продукту буде найвищим, але він навряд чи зможе за це отримати якусь матеріальну винагороду.          Зате у автора є шанс, що його хтось колись згадає добрим словом після смерті. Якщо ж поет пише з внутрішньою установкою на досягнення успіху у читачів, то цілком ймовірно, що він досягне і бажаного успіху, і матеріальної винагороди, але цей успіх, як правило, занадто хисткий, продовжується він не більше миті, і для його підтримки потрібні постійні різноманітні костилі.
         Хоча з іншого боку, перекреслюючи висловлену вище думку про роль конкурсів, для того, щоб у читачів виникло бажання сприймати творчість поета уважно та серйозно ще за життя, я особисто не бачу іншого виходу, як іти і брати участь у конкурсах. Просто з метою збереження внутрішньої цілісності не варто сприймати ці конкурси та рейтинги за більш ніж своєрідну гру для дорослих. Також не варто перейматися вірою в те, що звання лауреата засвічує на чолі автора величну зірку, і що від збільшення кількості звань збільшується питома вага його «творчого продукту». За життя ніхто або майже ніхто не говорить правди автору щодо цінності його творчості, навіть якщо і зустрічаються люди, здатні оцінити творчість більш-менш об’єктивно. Критеріями відсіювання, котрим варто довіряти, можуть бути тільки Час і Забуття, котрі всіх розставлять по відповідних щаблях після смерті. Народу притаманна властивість дуже швидко забувати одних кумирів (в тому числі і в поезії) та захоплюватися іншими, а скарбницю справжніх духовних цінностей людства підтримує невеличка когорта зовсім інших цінителів. Це доволі вузьке коло читачів і поетів, які присвячують своє життя служінню Слову не за матеріальну винагороду, а за покликом сердець. Як правило, у цієї категорії людей дуже добра пам’ять, вони здатні вловлювати у віршах найтонші смислові та емоційні відтінки, інколи навіть такі, про які не завжди підозрював і сам автор. Саме ці читачі виносять вердикт у Часі, чиї імена залишати в храмі літературної пам’яті, а кого звідти безжально викидати. За великим рахунком, це і є оте невелике коло гурманів-цінителів Слова, для котрих (окрім особисто себе) пишуть поети. На мою думку, щоб ім’я автора мало хоч якійсь шанси на «виживання» у поєдинку із Забуттям, для творчості потрібен наступний мінімальний «джентльменський набір» якостей:
         — писати максимально чесно;
         — викладатися автору в кожному вірші так, ніби цей вірш останній;
         — не забувати про те, що інтелектуальний ценз читача пізніше буде вищий за інтелектуальний ценз самого автора.
         А поету, який занадто сумує з приводу визнання та слави, можна хіба що порадити втішитись словами Сенеки, котрий з цього приводу зазначив: «Слава так же непогрішно іде слідом за заслугою, як тінь за тілом, але, тільки як і ця остання, є супутницею їй інколи спереду, інколи позаду. Навіть якщо у всіх сучасників заздрість викличе мовчання, прийдуть ті, які будуть судити без роздратування і без потурань».
         Тепер побіжно доторкнемося теми внутрішньої «будови» віршів.
         Авто даного есе сприймає кожен вірш як живу істоту, у котрої є своя душа. Ця душа складається з думок, почуттів, внутрішньої музики та магії звучання. «Компоненти душі» переплетені в такі тугі клубки, що спроби розглядати їх окремо навряд чи щось додадуть до нашого розуміння. На мою думку, вірш має шанси і на життя, і на відгуки в душах читачів лише в тому випадку, коли думки, почуття і внутрішня музика, поєднані органічно, виходять від переповнення душі поета і виливаються в не менш органічні поєднання форми та змісту, підсилюючись ще й магією звучання.
         Вірш ще можна порівняти зі звуками симфонії, де жоден з інструментів не має права сфальшивити, хоча при бажанні ми можемо більше дослухатись до того з інструментів, який нам найбільше подобається. А в цілому все мистецтво, і поезія в тому числі, живляться деталями. Десь це може бути нестандартна рима, десь алітерація, десь парадокс, десь метафора, десь незвична асоціація, десь якийсь «гачечок» тощо. Поступово ці складні конструкції в свідомості читача ніби розгортаються, заполоняючи все єство, з одного боку, даючи естетичне задоволення, а з іншого — примушуючи працювати апарат мислення читача і непомітно роблячи його співавтором процесу творення. Дати можливість читачеві відчути себе співтворцем, збудити його зустрічну думку я вважаю однією з найважливіших властивостей поезії і з великою шаною ставлюсь до поетів, які вміють подавати думки та почуття не у формі безапеляційних дидактичних тлумачень, а, зберігаючи в чомусь недомовленість і таємницю, якусь частину розумової роботи обов’язково залишають читачеві.
         Однією з найскладніших сторін творчості є те, що автори, переповнені бажанням творити і бути витребуваними читачами, не завжди задумуються над тим, чим саме вони можуть зацікавити цих читачів.
         Поет через свої творіння відкриває людям для загальних оглядин в першу чергу не вміння римувати, а те, що більш тонке і потаємне — свій внутрішній світ. Саме багатство, глибина та чистота цього внутрішнього світу (а не щось інше) притягують (або відштовхують) читачів. Поет цікавий виключно таким внутрішнім світом, із якого читач може щось взяти в архів власного духовного, філософського або естетичного досвіду. Парадокс цієї зацікавленості в тому, що до тих пір, поки автор не став відомим, його внутрішній світ практично нікого не цікавить і не хвилює, а якщо внутрішній світ поета нікого не хвилює, то він сам не має ніяких шансів стати відомим.
         Чи існує можливість розірвати це коло? Беру на себе сміливість дати рецепт розриву замкнутого кола невідомості — свідомо відмовитися від бажання писати «для публіки» і почати писати виключно для себе. В цьому відношенні не варто забувати про одну деталь в людській психології — коли щось робиш для себе, бажання халтурити суттєво зменшується. Ще більш парадоксальною особливістю читацької уваги є те, що через деякий час (як правило, достатньо довгий з виміром у роках) саме те, що автор писав для себе, несподівано починає цікавити інших читачів.
         Безсумнівно, для того, щоб комусь щось зі своєї душі передати, в цій душі для початку щось потрібно мати. Яким чином поет може наповнювати свою душу? Для цього незайвим було б згадати про досвід древніх кельтів, з мови яких пішло слово «бард». Бардами у древніх кельтів називали жерців, які поділялись на три категорії: барди духовні (релігійні), барди військові (котрі своїми промовами мобілізовували та піднімали дух солдатів під час війни) і барди світські (аналог сучасних поетів та бардів). Що з традицій древніх кельтів, на мою думку, є особливо повчальним, — незалежно від обраного напрямку кожен із бардів вивчав спеціалізацію свого мистецтва володіння словом та інтонуванням не менше двадцяти років. Лише після двадцяти років постійного професійного вдосконалення та зміцнення духу людина, яка обирала для себе шлях барда, проходила процес посвячення в барди і лише після цього отримувала юридичне та моральне право на спілкування з іншими людьми. Подібна школа робила кельтських бардів справжніми гвардійцями духу: їм (не так, як сучасним народним обранцям) щиро вірили, за ними йшли, разом з ними плакали і раділи інші люди.
         Цілком природно, що і від сучасних поетів читач очікує крім простого викладення думок доведення фраз віршів до тієї «кристалізації», коли слова постають в єдино можливому порядку, ніби атоми в молекулі. Якщо в інших літературних жанрах письменників можуть підстрахувати редактори, то в поезії лише сам поет є тією єдиною і останньою барикадою, котру не підстрахує ніхто. І саме до поетичного жанру, як ні до яких інших, особливо актуальна думка С. Довлатова «Доброму автору редактор не потрібен, а поганому автору редактор не допоможе».
         Ще одне спостереження. Мене не залишає дивне відчуття, що люди, причетні до творчості, є виконавцями-медіумами якогось грандіозного плану, а написане ними — частка Інформаційної Гармонії Світу. І в цій Гармонії присутні каталізатори для своєрідного початку відліку творчості митців, які приходять пізніше. Це ніби своєрідні коди-команди, призначені виключно для СВОГО митця в певній точці простору та часу. Вони, ніби маяки, в певний момент включають незбагненний внутрішній відлік — і людину захоплює процес творчості. Корені моєї творчості знаходяться в жанрі авторській пісні, а власні поетичні спроби, які я вважаю більш-менш вартими уваги, були зроблені після почутої у московського барда Михайла Щербакова фрази, котра чомусь мене схвилювала до неймовірної глибини:
         «Рыба, шепни два слова,
         Взмахни руками... Жива, жива...»

         Десь приблизно з 2000-го року мене почала цікавити екзотична тема: чи можливо в принципі віднайти в поезії, як жанрі, якісь узагальнення, що не залежать ні від напрямків, ні від стилів, ні від індивідуального «почерку» кожного з поетів. Ця екзотична тема продовжує цікавити мене і досі не з метою написання якоїсь статті, а з метою спробувати відшукати (в першу чергу для самого себе) згадані на початку даного есе своєрідні незримі «палі», котрі, на мою думку, утримують «поетичні конструкції» в цілому. З плином часу моя точка зору на деякі з таких «паль» мінялась: щось додавалось, щось викидалось, щось уточнювалось, щось залишалось. В цілому я далекий від думки, що мені вже вдалося відшукати всі «палі» і можна вести якусь мову хіба що лише про один із проміжних результатів пошуків станом на кінець 2005-го року.
         Вважаю незайвим ще раз поставити під сумнів існування в принципі умовної «формули поезії для всіх». Можна вести мову не більш ніж про суб’єктивний досвід одного з авторів. Цей суб’єктивний досвід має абсолютно рівні шанси як на прийняття, так і на відкидання його іншими авторами або просто читачами.
         Вважаю також не зайвим зробити акцент на тому, що деякі з викладених нижче думок кимсь можуть бути сприйняті, як банальності. Так як я чесно попередив, що пошуки велися в першу чергу для самого автора, то ця сторона дає мені повне моральне право повторити вслід за Володимиром Висоцьким: «Колея эта только моя, выбирайтесь своей колеёй».
         Але все-таки існує одна напівтонова грань, якої цілком щиро автор все-таки побоюється, — щоб у деяких читачів не виникло відчуття внутрішнього невдоволення від того, що можуть стати менш яскравими відчуття переживання глибини радості під час здійснення власних відкриттів у напрямку, визначеному в назві даного есе. І насамкінець — те, що автор вважає найголовнішим або квінтесенцією всього, заради чого і розпочинались пошуки:
— якщо можеш НЕ писати, краще не пиши;
— перед тим, як братись за перо, спочатку відчуй у собі Бога;
— знай, що насправді Слово — це Бог, відповідно, потрібно писати не як для людей, а як для Бога;
— намагайся у творах словом «зсувати» свідомість (детальніше з приводу цього терміну див. моє есе «ДЕЯКІ ФІГУРИ “ВИЩОГО ПІЛОТАЖУ” В ПОЕТИЦІ»);
— не кради в інших;
— не кради в самого себе (що значно складніше);
— перемагай самого себе в змаганні з собою;
— користуйся найдостойнішим об’єктом і джерелом для поезії — власним життям;
— черпай слова тільки з книги власного серця;
— пиши темнотами, які значно швидше за дидактизми допоможуть знайти і тобі, і читачеві світло;
— пам’ятай про те, що читач має бути співтворцем поета;
— дивуй самого себе: якщо цього зробити не вдалося, вірш не потрібний взагалі;
— намагайся писати так, щоб комусь щось із написаного захотілось вивчити напам’ять;
— не стій на котурнах тіней;
— намагайся писати не гірше від кращих;
— не дозволяй собі повторюватися у темах та ритмомелодиці;
— приділяй максимум уваги дрібницям і деталям;
— викладайся в кожному вірші так, ніби цей вірш — останній у твоєму житті;
— якщо тобі в одному вірші вдалося взяти певну планку духовного рівня, в наступному вірші ти не маєш морального права спускатись нижче рівня цієї планки;
— постійно прагни наближення до Першослова-Бога;
— будь впевненим, що створене тобою обов’язково колись віднайде саме той, можливо, єдиний читач, для якого написане адресоване на Небесах;
— друкуй написаний вірш тоді, коли він «відлежиться» хоча б з рік;
Інколи згадуй слова визнаних авторитетів духовної думки людства:
— «Стих, как монету, чекань,
Строго, отчётливо, честно,
Правилу следуй упорно:
Чтобы словам было тесно,
Мыслям — просторно» (М.О. Некрасов);
— «Твори Мистецтва завжди безкінечно самотні й менш за все їх здатна осягнути критика» (Р.-М. Рільке).
— «Не турбуйся про те, що тебе не знають люди. Турбуйся про те, що ти не знаєш людей». (Конфуцій).

2002 (2005)

© Микола Шошанні
(shoshanni@bigmir.net)

М. Шошанні — поет, бард, есеїст. На початок 2006 року автор 5-и збірок і 3-х дисків авторської пісні. 1965 р.н. Проживає у Вінниці.

Повний перелік написаних М. Шошанні на початок 2006 року есе на теми творчості:

ПРО ФОРМУЛУ ПОЕЗІЇ, 2002 (2005) (ВУП*) (ОАЖ*)
ДЕЯКІ ФІГУРИ «ВИЩОГО ПІЛОТАЖУ» В ПОЕТИЦІ, 2002 (ВУП) (ОАЖ)
ПРО РІВНІ ПОЕТИЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ, 2003 (2005) (ВУП) (ОАЖ)
ПСИХОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ ТА НІМА МОВА, 2002 (2004) (ВУП) (ОАЖ)
ЧОМУ ЛЮДИ ПРАГНУТЬ ПОПУЛЯРНОСТІ, 2005
ПРО КРИТИКУ, 2005 (ОАЖ)
ПРО ПРОСТІ РЕЧІ, 2005 (Добро. Зло, Любов, Ненависть, Правда, Брехня, Віра, Надія, Слово) (ОАЖ)
ПРО БОГА, 2004 (Бог як Слово) (ВУП) (ОАЖ)

ВУП* — україномовна версія есе опублікована у збірці М. Шошанні «Всесвіт Усміхнених Псів» (Вибрані за 1999-2004 рр україномовні лірика, іронія, думки, есе. Вінниця, Континент-прим, 2004, 160 с. ISBN 966-516-198-9)

ОАЖ* — русскоязычная версия эссе опубликована в сборнике Н. Шошанни «ОРАНЖЕРЕЯ АЖУРНОГО ЖАНРА» (2-е издание. Избранные за 1993-2005 гг. русскоязычные лирика, ирония, мысли, эссе. Винница, Континент-прим, 2006, 240 с. ISBN 966-516-180-6)

Базовий Інтернет-ресурс, на якому оперативно викладається максимум різноманітної інформації з творчого активу автора — сервер «Поезія та авторська пісня України» http://poezia.org

Замовити з гарантією доставки книги та диски авторської пісні М. Шошанні можна в Інтернет-магазині серверу «Поезія та авторська пісня України» http://poezia.org

У Києві книги та диски М. Шошанні запитуйте на книжковому ринку «ПЕТРІВКА»