| Ірина Сеник 
 * * *
 Ах, ці дати. Ці дати!
 Небувалий парад...
 Помережаний в грати
 Не один Листопад.
 
 Хоч від мене далеко
 Було небо сумне,
 Ані холод, ні спека
 Не спинили мене.
 
 Я до тебе, Вкраїно,
 Через темряву й сніг
 Поверталась невпинно
 Із найдальших доріг.
 
 
 * * *
 
 Що?
 Недругів своїх любить?
 А де ж така оказія?
 А що, як серце зболене
 Не може
 Любити ворогів,
 Мій Боже?
 Навчи і просвіти!..
 Ні, не мене,
 А дику Азію.
 
 
 * * *
 Лиця квадратові,
 Шалики червоні.
 А по серцях наших
 Копитами коні,
 А по серцях наших
 Копита, копита.
 Кажуть наша правда
 В Тайшетах зарита,
 Кажуть наша правда
 В Мордові, Норільськах,
 А тут повсякденно
 Наруга, злочинства.
 Це кати Шевченка,
 Курбаса, Косинки.
 Це тавром на лицях
 Їх ганебні вчинки.
 
 
 * * *
 (після карцеру в побутовій лікарні)
 
 Дві горстки вати у матрацах,
 На коцах бруд чужий і піт,
 Стіни в печалі сірих рясах -
 Палата з вікнами на дріт.
 
 Сестра та лікар збайдужіли
 До болю людського і мук.
 Шибки від мату посиніли,
 Важке безсилля рук.
 
 Грабіжниця і проститутка,
 А поруч весь злодійський рід.
 І крутиться життя закрутка
 В палаті з вікнами на дріт.
 
 Ірина Сеник. Народилася у Львові 1926р. Політв'язень 1945-1955 рр. та 1972-1978 рр. Живе у Бориславі, на Львівщині.
 
 
 
 | Василь Стус 
 * * *
 Довкола мене - цвинтар душ
 на білім цвинтарі народу.
 Пливу в сльозах. Шукаю броду.
 Над вишнями літає хрущ.
 Весна. І сонце. І зело.
 Стоять сади, немов кульбаби.
 Спізнілі зорі, наче краби,
 вп'ялися в небо. Творять тло.
 Свіча горить. Горить свіча,
 а спробуй - віднайди людину,
 обжив, самотній, домовину.
 Блукають тіні з-за плеча.
 Безмовні тіні. На лиці
 лиш очі і уста безгубі
 шепочуть: ми підданці згуби
 і мерзнуть сльози на щоці.
 Ми розминулися з життям.
 Не тим, напевно, брались шляхом,
 заприязнилися із жахом
 під буряних віків виттям.
 
 1976 * * *
 
 На Колимі запахло чебрецем
 і руто-м'ятою і кропивою.
 Кохана сестро, дякую. З любов'ю
 паду в про-тебе-спогади лицем.
 А й спогади: сліпна коротка мить
 і ти в сльозах - обранена об мужа.
 Квадратний отвір вахти і байдужа
 сторожа. І маленький син кричить
 "Мій татку, до побачення!" А ми
 вдивляємося в те, що на екрані
 яви чи снива. О мої кохані
 розлучні лада. Як вас світ гнітить
 об вас обпертий. Від рамена - крик,
 високий зойк - у дві гінкі долоні
 неначе рури, мов многоколонні
 голосники атлантових музик.
 
 А Ти - відтята, стята, нежива,
 відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
 пройдисвітів береш до свого ложа,
 аби не гнула нас заброд божва.
 І як тепер пізнати - де мій брат,
 і як сестру пізнати? По риданню
 тонкоголосому. Як зойкне дланню -
 аж задрижить тюремних вахт квадрат.
 Стоїть твій муж - опроти ста століть,
 де й нам опроти ста століть стояти
 і навіжену матір виглядати,
 що з білих божевіль до нас біжить.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 |