Поетичні майстерні - Поезія з неволі

ПОЕЗІЯ З НЕВОЛІ

      
Минуле і сучасне


  Ірина Сеник

* * *

Ах, ці дати. Ці дати!
Небувалий парад...
Помережаний в грати
Не один Листопад.

Хоч від мене далеко
Було небо сумне,
Ані холод, ні спека
Не спинили мене.

Я до тебе, Вкраїно,
Через темряву й сніг
Поверталась невпинно
Із найдальших доріг.


* * *

Що?
Недругів своїх любить?
А де ж така оказія?
А що, як серце зболене
Не може
Любити ворогів,
Мій Боже?
Навчи і просвіти!..
Ні, не мене,
А дику Азію.


* * *
Лиця квадратові,
Шалики червоні.
А по серцях наших
Копитами коні,
А по серцях наших
Копита, копита.
Кажуть наша правда
В Тайшетах зарита,
Кажуть наша правда
В Мордові, Норільськах,
А тут повсякденно
Наруга, злочинства.
Це кати Шевченка,
Курбаса, Косинки.
Це тавром на лицях
Їх ганебні вчинки.


* * *
(після карцеру в побутовій лікарні)

Дві горстки вати у матрацах,
На коцах бруд чужий і піт,
Стіни в печалі сірих рясах -
Палата з вікнами на дріт.

Сестра та лікар збайдужіли
До болю людського і мук.
Шибки від мату посиніли,
Важке безсилля рук.

Грабіжниця і проститутка,
А поруч весь злодійський рід.
І крутиться життя закрутка
В палаті з вікнами на дріт.

Ірина Сеник. Народилася у Львові 1926р. Політв'язень 1945-1955 рр. та 1972-1978 рр. Живе у Бориславі, на Львівщині.



  Василь Стус

* * *

Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976


* * *

На Колимі запахло чебрецем
і руто-м'ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую. З любов'ю
паду в про-тебе-спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах - обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І маленький син кричить
"Мій татку, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена - крик,
високий зойк - у дві гінкі долоні
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.

А Ти - відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати - де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню -
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж - опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.