В ніч на Андрія виводжу твоє ім'я
Білим по білому. Випаде чи забудеться?
Ось тобі мить призначена, ось тобі грішна я.

Він чи прийде у сни, чи вкотре уже заблудиться?

Білим по бі-
Лому
Ломить сліди
Йому.
Снігом сади
Вкрива-
Є. Чи його
Нема?
Біле мені
Лице.
Серце ж йому
Оце!

Витягую із грудей
І грію об нього руки.
Тук-тук! – За дверима стуки.
Не знати б мені людей!
Тук-тук... Віддаю навік
Взамін на чуже ім'я.
Ось інший – мені чоловік,
А ось йому грішна я.

А може на те й зима,
Щоб ждати, кого нема?
А може на те і сни,
Щоб стрілися нам вони?

Тільки в ніч на Андрія, бо так вже спрадавна водиться,
Я виписую мрії примарно – по білому білим:
Стережи мої сни, адже й ніч зі світанком сходиться!
Дорожи моїм серцем – вирваним і зболілим!

12.12.2018

Чи цвіркуни за вікном, чи малі чортенята, чи голос твій?
Місяць виманює з хати тебе – заплутанокосу.
Дивна дівице, зтуманеноока, хибно йдучи – радій.
Просять на свято тебе нерозумну, тиху і босу.

Мавки ридають і моляться завше, коли їм ведуть сестер.
Коси розчісуватимуть гілляччям, немов хрестами.
Туга ж твоя в деревищі поселиться звіку, як відтепер.
Ніч проти шерсті гладить, як рідна, тож не просись до мами!

Є, щоб коріння урешті пустити, і воля, і висота.
Та безприхильним лише дорога – свята оселя.
Вирвати тяму і вирватись з тіла – дурість? Жага? Мета?
Лиш цвіркуни за вікном голосять, а зверху – стеля.

02.08.2018

Вона досі в'яже з мене вузли і плаче, що стерла пальці.
Перейдем на "ти", – пропонує. – Нехай. Вогні полотніють, страх!
Доречно було б замітати сліди, вдавати зі себе блукальців,
Котрі ненавмисне сплутали мітки, лиш схибили на словах.

Та їй притаманно рубати з плеча, а ще – ця вульгарна чесність:
Я висучу з тебе та хоч би й канат, а хоч би й суцільний нерв.
Клади своє фото на купку вчорашніх, тут – пам'яті безшелесність.
Вітаю, сестричко, у наших рядах щоденням гартованих стерв!

09.06.2018

Що розказати тобі, моя одинокосте?
Гавкають пси та свистять по шосе машини –
Сивоголосі, бо вибиті клином клини
Горло дірявили, мов кольорове скло.

Стільки небесної сині вмить протекло!
Наче розпечене дно, аж виходить пара.
Зовсім прозора, та надто вогка примара, –
Стільки води у тобі, моя спраглоокосте!

Повні зіниці, та спразі й цього замало.
Чим тобі, скрушна, маю лягти на груди?
Гавкають пси, коли замовкають люди.

Краще поглянь, як скельцями ніч заслало.

11.05.2018

Хто цей фантом, що позаду з лівого боку?
Думоньки, коси, доріжечки нам покручені.
Яблунька дика, пак уродила нівроку.
Сни скаламучені.

Стежка крізь зарослі. Стежку, їй-бо, не видко!
Рученьки, ніжечки, серденька, пороздирані.
Падалки – в пазуху, бо загнивають швидко,
Чесно зазбирані.

Вже ген на обрії, обертом тяма, сонце
Пеком пече і котиться вниз розлютоване.
Ліпше не відати землю. Пекло чи схрон це –
Дно приготоване?

Подих фантома здійнявсь, мов страшні вітриська,
Як до гризоти вода каламутна снилася.
Прикро далеке напастя вгледіти зблизька.
Слізка пустилася.

Він коло мене вузлами зав'яжеться, знала.
Лиш не злякати би! Сонмища крапель зронено.
Яблунька, з кореня дика, теє сховала,
Що заборонено.

Плід зачервонений втрапив з гіллячя в руку.
Хто ж цей фантом, що не відає нич тілесного?
Дам і йому скуштувати дику розпуку
Серденька чесного!

29.03.2018

Заясніло довкіл. Ти – місто.
Ти готуєш йому оселю.
Димом стелиться подих опалених таємниць.

Лиш очікуй його, невісто!
Застороги млинами змелюй
І пильнуй, щоб олії достатньо було в ліхтарях.

Він прийде, як біда, – раптово,
Накладатиме латки лиха.
Пришивай їх дрібненькою строчкою, не корися страхам!

А опісля – зціловуй втому,
Колисанки наспівуй стиха,
Бо міста будувались спрадавна, та вічних ніхто не стрічав.

20.03.2018

Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину:
Дощенту зруйноване сонце,
Поле битви розрите,
Уламки любові витіснені уламками метеоритів...
Не репетуй тепер! Ми вижили,
Отже, нам говорити!

Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину,
Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви?
Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем!
Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції,
Запахи ледь вловимі
Болю.
Словами палиш.
Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться
Не солодко. Солод коб
Хто заклав у посудини?
Перший крок то є звично марудна справа,
А далі за принципом найменшого спротиву,
Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи,
Скупості пісної свідомості і світового безсилля,
Сповнимо діжки живою водою!
Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею,
Тісно у ній чи бездонно, – наповнення не переміниться.
Але ж коли стоїмо на опаленій батьківщині,
Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною.
І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові.
Очікувано повинна б розплавити і найміцнішу скелю,
Та падають виключно метеорити
Слів.
Хто їх сплів такими важкими?
Прошу благодатної повноти у грудях,
А чую лиш, як кущі чужої кропиви
Розростаються все дужче і дужче з-під серця,
Заполоняють мій всесвіт,
Дощенту руйнуючи сонце.
Тікаю від власної втрати.
Навздогін: як ти?
– Пече.
Кинь мені тінь на п'яти!

17.03.2018

Після поразки, прийшовши в мою оселю,
Стомлено вивертатимеш із кишень
Свідчення – прахом на душу, зерном на скелю:
Дещо зірвалось...

Не панікуй лишень!
Хочеш, пришию тебе до цієї втрати?
Будеш пропащим, згубленим, навісним,
Тяжко зібравшись з силами, – ледь злітати,
Й тільки-но груз додолу, як ти за ним.

Як же ти ненаситно жадаєш герцю!
Будеш боротись зі споминами либонь.
Та висипаєш останню дещицю перцю
Після поразки в твердиню моїх долонь.

16.03.2018

Вона прийшла! Кому її карати?
Насильно інша. Сильна через силу.
Вона – морської піни гнів. Помилуй,
Всесуща Невідомосте! До страти

Короткий шлях по плесу непробуднім.
Гладка дзеркальність бажаної смерті
Цей гул чуттів, ці спомини роздерті...
Людське переливається в безлюднім...

Тікай! Тікай, платню не позбирати!
Полотна плоті не вартують бою –
Востаннє між чужих побудь собою!
Вона прийшла, не вам її карати!

15.03.2018

Вона мене – вічно холодними пальцями по лиці
І дико кричить, аж судини від тиску тріскають.
Тримає при собі, як гривню у гаманці:
Прикметно підеш на почин, ще зиску би!

А я скопійчанилася на зло їй, тепер ми квити.
Ну що, гострослівна, кути мої хитро стесано?
Та згодом: гаразд, нам варто поговорити.
І криком до дзеркала: мені від тебе не весело!

10.03.2018

Стрепенулась. Ніч гуде натужно,
Витинає місяцем фату
Чудно-красно та усяко-ружно.
Каже: дай-но коси заплету!

Дівич-вечір зорями моргає.
Це така колюча висота!
А коханий? Мій коханий знає,
Що під вельоном ховається не та?

Місяць злушпився на мене гостросяйно:
Хто тут крім невісти обізвавсь?!
Стрепенулась. Не до мене: дай-но 
Коси, каже, бо жених заждавсь.

09.03.2018

Він повертає мене до тями,
Як забуває про мене просто.
Гостро заточене, отже легко ввійде під шкіру.

Скніють позичені вислови й лиця.
Хто я? А хто ти? Ми – небелиця,
Варто переповісти, – одразу втрачається сенс.

Місто над нами виконує звичне,
Ці ритуали також позичені:
Ти допиваєш каву, я відсуваю чашку. Не важко.

Досі бувало, буде і після –
Ритміка пісні цієї повториться.
Власне, на мить лиш відчується близькість душ

Й знов розтечеться, мов ніч по стрісі.
Отже, на ранок повинно розвиднітись
І повернути до тями, забувши просто.

08.03.2018

Та пустелі цієї сльозами не розмочити,
Хоч грозися, а хоч зарікайся, хоч тягни на шнурку корабля.
Так знецінена тінь полуднева хотіла спочити,
Що обвуглилася шкандибаючи й врешті зійшла до нуля.

А позаду маленьких слідів босоногої тіні –
Грубі борозни, вихори пилу і уламки її кораблів.
Чи оази зійдуть на слізливих перетинах ліній,
Коли небо затято мовчить й океан у проклятті змілів?

06.03.2018

І знаючи, як важко нависають
Суворі стіни у твоєму домі,
Як ночі здичавілі брешуть втомі,
Що із усіх одну Останню мають,
Котру пришлють до тебе за сестрицю,
Що здатні стогони твої кришити крицю
В її очікуванні день за днем, і варто б
Брехати менше, піддаватись гарту,
Тесати душу до тонкого прута,
Змиритися, що спогади – це пута,
Що із життя написане не стерти,
Хоч жити з цим – страшніше, ніж померти,
Що врешті гул думок тебе оглушить,
Тож будеш рятуватися ганебно,
Що не прийму таким, а вдам, що темно
В моєму домі, й гнів душа обрушить...
Та знаючи, як давить сіра стеля
Тебе щоночі втомою чекання,
Зриваю голос, доки не Остання:
Все досі добре, я – твоя оселя!

28.02.2018

Я дочекаюсь променів різких,
Що відшарують явне і таємне.
Моє мовчання, невимовно чемне,
Передчуває кожного із них
На підвіконнях зрушеної ночі.
Привіт, мої глузливі поторочі!
Я – ліки вам, а ви мені – життя.
І страченому глузду вороття
Не буде вже. Допийте до останку!
А ви, пусті, злякалися світанку,
По закутках розбіглися на глум.
Мені лишили зачерствілий сум
І каламутну, охмелілу тяму.
Та чим тепер заповнити цю яму,
Що вирита з-під лівого ребра?
Крилом укрити? Дайте ж бо крила!
Ягням вовки наситились і плачуть.
Розніжену, розбурхану, ледачу,
Клянуть свою паскудну вовчу вдачу,
На місяць виють, наче на свічу.
Чому ж впокорено, напотемки мовчу
Уже крилата ще не янголиця?
Бліда, бо скинула свої яскраві лиця
На підвіконнях зрушеної ночі.

Так відшаровуються погляди і очі.
Так розмежовують святе, ніяке й темне.
За мить – у вічність, явного таємне,
Лечу.

03.02.2018

Вийди на волю! Вийди вже з мене геть!
Голою правдою тулишся ти до дзеркал,
Пустко душі. Думки святої вщерть
Дай мені! Дай мені! Дай мені! Бачу оскал –
Дехто Не Я глузує із нас обох,
У задзеркалля затягує деяку Я.
Вийди із мене! Там бо живе мій Бог!
Дехто Спустошений – зветься Його земля.

02.01.2018

Вже тіні випускають із очей
Пожовклості мого важкого серця
На сім вітрів, на стоголосих сім
Немуз, невічностей, невчинків, несмертей.
Я буду безголосо догоджати їм,
Коли від тіні тінь обривисто озветься.

Рветься остання сонця струна.
Смеркає.
Попросинались. Горе і ганьба!
Хто із вас знає,
Так було не спрадавна і не навіки буде?
А бувало й буде по-всякому.
Хвала небесам, ви осушили усе, що розлите,
Ви відняли усе недодане до ваги,
Вичавили вологу серця мого соковитого,
А крізь зуби цідили: повені – береги,
Повні жмені та жмені порожні – мито і промисел.
І на кожного метелика знайдеться його вогонь!

Смеркає. Тепер вона розкута –
Попрочиняли вікна і тривогу.
А все ж, коли молитиметесь Богу,
Щоб Він не слухав, як душа конає,
Між стогонів зіжмаканим папером
Позатуляйте вуха небесам.
Самі ж, о тіні із моїх очей,
Сміливі будьте, дужі та холодні!
Глибини в синяві зробилися безводні,
Безплотними зробилися бажання,
Не вартими вагання й сповивань
В надії пелену.
Вона помре остання.

О Надіє! Обертайся лицем до чесного!
Відрікайся причастя до пустоти!
Нам зростати з тобою,
Нам витися і цвісти!

Та пожовклості серця мого важкого випускають тіні з очей.
Де шукати спочинку?
Стоголосо марудячи вітром невічностей і несмертей,
Немуз і невчинків.

08.12.2017

Ти тільки поглянь, крилатий мій,
Безмежжя взялось окрайцями.
Відкроєно нам не рясно,
А все ж – щиросердно.

Я маю в собі таїну:
Коли ми змагались з соколом,
То воля моя напружилась,
Проте знемогла.

Аякже, і жниво жатимуть,
Й журитимуться зажурливі,
І зважуватимуть, зневажатимуть,
А все-таки – житимуть.

Як воля моя напружилась, –
Це я вимагала сина.
Я сильна! Я – сіль землі!
Я засіяна, та скошена.

О сонце палюче, соколе!
Чому відвертаєш погляд свій?
О світе! О серцевино пагінця,
Стій!

Ти тільки поглянь, мій пташку,
Вже й кручі між нами вищають.
Як вітром з очей його витиме –
Вистою!

Хоч пазурі гострі вп’ялися,
Та знаю, ось-ось злітатиме.
Коли б соколиним позирком
На сина благословив!

06.12.2017

Ще пів години до зими, пів страти.
Розпатлане гілля у вікна б'ється.
Журу осінню як заколихати?
І кат сміється.
А глядачі, о леле! Їм видовищ,
Вина і хліба, і мене – пропащу.
– Піввірша ще прощального промовиш?
– Нащо?

30.11.2017

Ти – височінь.
Тобі болить
Потуга слів.
Ще мить і я
З вітрами – в бій.
Не знай тяжінь!
З корінням рву
Твоє перо.
Переболить.
Перебуло.
Мети чоло
Цілую
Знов.
І ще.
І щем
В цю мить ловлю.
Переболить,
Як відмолю.

31.10.2017

Ніч проростає чарами навсібіч –
Плетивом у вікно моє. В плетиві плечі.
Скільки таких пропало ночей при втечі,
Стільки ж прибуло пропащих. У чому річ?

В тому, що чари грають у доміно:
Риба пливе повз рвану мою фіранку;
Чорні цятки на білому фоні зранку
Крутять глуху фортуну й німе кіно.

Колесо переколоте, громовик,
Викури з мене зайшлих, що гнізда звили!
В колотім не тримають цілої сили.
Повні на місяць виють, пустий – не звик.

Зважую долі ділені, всі на два,
По серцевині різали – дольками рівні.
Вспію, допоки співатимуть треті півні,
Чи наполохаю ніч із її ж глупства?

29.10.2017

Думкам потрібен простір,
Словам – слухач.
Регочуть п’яні гості,
Коби не в плач.
Коби не наодинці.
Цвірінь-цвірінь, –
Клюють по половинці
Від мозку тінь
Мої приватні бузьки
І горобці.
Заплакати? А дзузьки!
Зійшлись кінці.

10.2017

В тиші, якої не терпить ні глузд, ні вуха –
Знаки питання і паперовий човник.
Тільки не плакати! Сльози – човну розруха.
Що ж це, потоне єдиний твій співрозмовник?

Знаки питання в твої паперові вуха...
Де ж заховав мовчазних дійових постановник?
Хух, не єдиний – поруч літає муха.
Най потопає човник!

18.09.2017

А у неї, бувало, стіни стискались в жмут.
І примкнути би в кут, та у жмуті кутів нема,
Лиш по стелі мара та із комина кучми смут.
А за стінами – запорошує світ зима.

І зірчасто кололо небо у висоті,
Мов глузуючи, вимагало гучних бажань.
А у неї – в німих очах сундуки пусті.
Відсахнулася та до сходу: коли вже рань!

А бувало, вітри зривались такі, як смерть,
І косили холодну стежку до неї в сад.
Викорчовували, що плідне, плодами вщерть
Закладали її комори на власний лад.

Потім мачуха-скрута стукалася в вікно,
Щоб отруєним яблуком висмоктати життя.
І біліло лице, як виварене полотно,
Та вітри, як і смерть, не відають про каяття.

І ніхто не порадник, впораєшся – твоє.
А як ні, то з вовками вити у чорну ніч,
Бо життя анікому порівно не дає,
Як і свідки падінь власноруч не гасять свіч.

А у неї, бувало, воском пекла сльоза,
Та вдарялася в сміх морозний, як місяць в скло.
Так із вікон змиває паморозь слів гроза.
Так за вікнами запорошує лють добро.

30.08.2017

Що ж, здається, ти ожила.
Так невчасно і так невтішно...
В очі – пір’я з твого крила.
Трошки боляче, більше – смішно.

Так, нарешті ти ожила!
Так невтішно і так невчасно!
В руки – пір’я з твого крила.
Трошки смішно, та більше – страшно.

28.08.17

Гавкаєш, друже? Он яка тяга дужа!
З місячних кратерів кличуть тебе на чай.
Я ж – неприручена, а неприрученим, знай,
Не розквітала ще жодна тамтешня ружа.

Що ж, ти мене покинеш в повню, як темінь повну.
Ти, що єдиний вірний, що двері мої стеріг.
Там на небесному полі, кажуть, пасе Козеріг.
Перекажи, як зустрінеш, що має сестру тут кровну.

Гавкаєш, друже, аж по спині йде стужа.
Тіні на місяці згадують, хто їм брат.
Тут неприрученим в повню і шах, і мат,
Так вже притягує ця нерозквітла ружа!

18.08.2017

Ні, не буде вже так, як було!
Цю маленьку, довірливу дівчинку
Чи снігами, чи злом замело.
Бачиш, в зморшках чоло?

Там і подив, і спротив, і гнів,
Мов люстерко покрилося брижами.
Смутно-сіро у розсипі днів.
Бачиш, дух спопелів?

17.08.2017

О тісняво очей, вкінець помилуй!
Миліших, аніж милі нам, не бачим.
О зір наш затуманений! Незрячим
Й того простіше. Темряво, не силуй

Розгледіти в тобі хоч цятку яві.
Проміння вийшло наскрізь через очі,
По собі залишило проти ночі
Одні лиш блискітки, мигаючі та мляві.

Зажмуритись би серед круговерті,
Чи вдати, наче в піжмурки загрались,
Щоб зграї ситих в посмішках шептались,
Голодних зграї – завдавали смерті.

10.07.2017

І ти мене, і я тебе, і сонце нашу правду
Від злих очей не вбереже. Що не згорить – зотліє.
Злікується душа моя, та й заново хворіє.
Як має хтось холодний ум, то дайте цьому раду:
Він не вмирає, він – дуріє!
***

Бережи його, Боже, від душевної муки,
Передчасної скрути, запізнілої смерті.
Та не дай йому, Боже, у цій круговерті
Споминаннями стріч позабути розлуки.
***

Приходь до мене, приходь до мене,
Хоч в ніч відьомську, в Зелені свята.
Як серце – слива, а ноги – вата, –
Сліпим, безтямним приходь до мене!
В Купальські ночі й на Катерини,
У пізні весни, в високі трави!
Шугнеш в бездоння очей-заграви,
Не впадеш нижче землі-перини!
***

Я прошию тебе, як перину пухку
Вздовж і впоперек внутрішнім зором.
Не даруй мені, доленько, вдачу легку,
Я і так вже облита позором.
Подаруй мені, доленько, правду тяжку,
Я і так вже обмита позором.
***

Отак закуталась й сиджу
Аж під самим віконцем.
Тебе у собі бережу
Та називаю сонцем.
Тебе – солодкого, як мед,
Бавовняно-легкого.
Отак закуталася в плед,
Що із фантому твого.
На підвіконнику лежить
Старе-старе люстерко.
Загляну в нього лиш на мить
І зразу стане терпко.
Кавалок ясного ума
Відрізала, позбулась –
В плече фантома, мов чумна,
Безтямно носом втнулась.
А ти такий, як оберіг,
Пильнуєш над дверима.
Уже виходжу й за поріг,
І там тобі я зрима.
Куди від погляду втекти?
Віконце прочинила.
Лечу, та знов за мною ти,
Бо ти – то мої крила.
***

На злобу дня написані
Смішні мої вірші.
Порискуй їх поправками,
Лиш не чіпай душі.
Бери собі на злобу дня
Смішні мої вірші,
Лиш не криши неписаним
В порисканій душі.
Покришені злобуднями
Правкі мої вірші.
Лиш не рівняй під риску їх
На сміх моїй душі.

06.2017

Молитвами пречистих начисто пересіяна.
Все просипане поспіхом не перед тими, не...
Зазбирали у жмені, рахуйте – недорахуєтесь,
Бо не густо, ще й втратилось кілька зернят мене,

Що із колоса повного, та ледь недоспілого,
Що – з на хліб не готового, не пожинайте, ні!
Повидзьобують пташечки. Пташечки, не минайте лиш,
Що на ґрунті без каменю, але між бур’янів.

Позаглушують лихо ми й втіхи ми позатемнюють,
Щоб не ждала вже хмарочок, не випрошувала грози.
Я вродила би рясно вам, я би вам пригодилася,
Якби лиш підливали мене не з моєї сльози.

05.07.2017

Чого тобі, моя задухо?
Розбурхай душу й придави
Оті дзижчачі заворухи,
Що втнули таргани і мухи
У мізках з повної непрухи.
А провалилися б вони!

Прошила вже подвійна строчка
Мої дівчачі заморочки.
Пустились виточки, мов рочки,
На тілі доленьки-сорочки,
Та поробилися торочки,
Позатягалися вузли.

Гори, Гори, моя мовчанко,
Як ноги глупої прочанки.
Свобідне серце у підранка,
А чорні очі – у мари.
Не задивляйся догори!
Під ноги підмітай світанки.

Складають лиця на полиці
Ті, що позбулися лиця.
Дурне співають молодиці,
Шукають дурощам кінця.
Криниці зчерпано під пояс,
Під зав’язку налито сліз.
Дерева гне пекуча боязнь,
Страхи страхіття тягнуть віз.

Чого тобі, моя облудо?
Тебе обходять пси і люди.
Не бийся кулаком у груди,
Що ти незмінна все і всюди.
Як обійдовище марудне –
Твоє збідоване лице.

25.06.2017

Я не можу, не можу, не можу, не можу, пробачте.
Я не я, і побий мене грім, тільки я вже не я.
Неоспівані дні, несповідані ночі, заплачте,
Бо втікає з-під ніг і дорога, і доля, й земля.

Це не зрада самої себе мене так надломила
І не кинуте поспіхом вітру порожнє "люблю".
Це не правда між правд, за яку Божу Матір молила.
Це не вірність свята, за яку Її досі молю.

Спорожніло у грудях, не гнівайся, серце, за втрати.
Я би сіла й за ґрати, щоб тільки цю ніжність спасти!
Обезцінюю спогад, бо пам’ять й за гріш не продати.
Як любити неповно, то краще – спалити мости.

24.06.2017

Чайки голодні над річкою
(Чайки кормилися річкою
В мроках при втечі із вічності)
Не зустрічаються.

Краються води і піняться,
Буряться неба окраєчки.
Раю, котрий розростався тут,
Більше немає.

Може, за ним переселяться
Схиблені та пересерджені,
(Рай їхні сутності зважує)
З безвісті – в безвість.

Чайки за дня зголодніли ще.
Небо від бурів здіравилось.
Рай озирається поспіхом –
Не здоганяють.

04.06.2017

І прибило мене до берега, як віночок.
Позавчора ж бо ще сміялася та раділа.
На вечірках дівчатам квіти вплітала в коси
Та й приказувала: дівка красна, як ружа спіла.

Позавчора ж бо ще були мені теплі роси.
Місяць повнився, як невіста, що жде дитятко.
Стежка вилася та й губилася за горою.
Кроки травами повлягалися гладко-гладко.

Чуєш, серденько, ніч даремненько не приходить.
Щось придбаєш, чогось позбудешся – все наука.
Любо-дорого споглядати, як душі пестяться,
Бо за любо буває дорого. Плата – мука.

Кроки кроками, та стежиночка має кінці.
Роси грозами, сльози градами покотились.
Щастя звіяло позавчора ще зайшлим вітром,
Де любилися, там між травами погубились.

Заквітчалися неповінчані всяко-ружно,
Як посходили, хто ромашками, хто полином.
Долю-правдоньку до віночків вплітали тісно,
Та й пустилися за водою, за часоплином.

Ох, прибило мене до берега, як віночок!
Позавчора ж бо ще сміялася та раділа.
І дівчата мені у коси вплітали квіти
Та й приказували: дівка красна, як ружа спіла!

10.05.2017

Грозовито так за вікном було, аж нестерпно.
Ніч задухою загустилася у цвіту.
Серце м'ятами упивалося та й затерпло.
Людям снилося щось позначене на біду.

Людям спалося, як не спалося, як з боргами.
Гуркіт кроками розтривожував тишу снів.
Грозовито так, наче війни йшли між богами.
Хтось прокинувся, але втрутитись не посмів.

10.05.2017

Мов тумани густі осідали мені на душу –
Розмокала в листах недописаних і недоречних.
Їх зачитував морок у долинах твоїх безпечних,
Де примарою, втрачена в долі, блукати мушу.

До підмитого берега страшно було ступати,
Але скільки ж заважить примара, що втрачена в долі?
На півслові твої береги обриваються кволі.
Помовчи! Я в тобі буду ніжність свою купати.

04.05.2017

Попід вікнами плаче, крається, проситься в дім
Одинокість чужа, зневірена і змарніла.
В зашкарублому серці – заздрість до неї біла:
Одинокість – одна, а життів має, певне, сім.

Ох, живуча яка, ні морози, ні дощ, ні сніг
Не втоптали її у землю, не стерли з світу.
Не звели її з глузду ніжність і терпкість цвіту
Молодого барвінку, що просто під ноги ліг.

Чи прийняти її за служницю, чи за сестру?
Чи впустити лиш на ночівлю, а чи навіки?
Вже течуть не струмки по вікнах, – бурхливі ріки.
Тож ковтаю нічну вологу й нічну мару.

Одинокість чужа в барвінку, як в путах звір,
Босоного пручається, ріже барвінок шкіру.
Сім життів проклинала, та згодом шукала віру.
Я приймаю її за свою: ходи на папір!

01.05.2017

Я прийду у твій дім, почеплюсь у куті, як одна зі святих.
Не дочитуй до дна, не дивися навскіс, не молися на них!
Одиначкою ніч вимагає очей, що окутані в дим.
Чи найперша з своїх, чи остання з чужих, чи котрась поміж тим?

Так болиш у мені поміж ребер жалем, наче жало росте.
Незрадливих повік не зустрінуть святі, та прощають їм те.
Я прийду у твій дім, як непроханий гість. Не прохай – не піду!
Ти, окутаний в дим, припадаєш до ніг, забуваєш біду.

27.04.2017

Ти, серце, підводиш: болиш, стискаєшся...
Чи каєшся в цьому опісля,
Як в скронях гуде твоя пісня?
Й коли замовчить, то за віщо краєшся?

Ти, серце, слабке, немов не моє. А я ж
Завжди називалася сильною.
В чужинах я чулася вільною.
Тобі ж – і поріг до ніг, як альпійський кряж.

Ти, серце, м'яке, як варена вода. Чуй:
Заплакала, бо втомилася.
Та твердості знову впилася.
Гартована сталь в очах – тепер вередуй!

23.04.2017

Синіють звично мої вершини.
Чому ж ви, любі, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите?

Лелеки гніздами увінчали
Підніж забутих старі хатини.
Червоні ягоди із шипшини котились схилом.

Громи котилися попід небо.
Коли б до серця той грім прикласти,
Чи відступив би непереборний і наглий морок?

Чи в долі перше дитя – це смуток,
Щоби за друге дитя пропасти?
Та грішно пити із рук отруту, коли кохані.

Коли кохані, яка ж отрута?
На правду праведність не міняють! –
Так в сліпоті заблудилась думка, як пташка в хмарах.

На правду праведність... Боже милий!
Усе міняють і все задарма.
З шипшини ягоди покотились аж в саме серце.

Аж в самім серці, мої вершини,
У морок вбрані, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите.

По сонцесході збирати роси,
Солодкі краплі гіркої днини,
Допоки полудень тінь не вхопить – мені судилось.

19.04.2017

Ти лементуєш, моя мовчанко,
Гудеш, як поїзд перед дощем.
А він бідову мене, прочанку
Задарма возить, ще й гонить щем:

Пішов би звідси, щемливий блазню!
Дорога – лікар, а ти – жебрак.
Тебе годують дурні боязню,
А мудрі – досвідом ситі всмак.

Мовчанка вбралась в заліза стуки,
Лиш серце гупає глухо з дна.
Моє маленьке, ходи на руки!
Присядем вкупці коло вікна.

10.04.2017

Кутайте мене коцом з сивого павутиння!
Ціпом-прокльоном збийте зернята без лушпиння!
Цівкою льодяною заціпинило душу...
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

Агруси і порічки до часу не поспіли,
Комини похилились, призьби старі осіли.
Вікна во двір запались, як пересохлі очі.
Хміль полонив одвірки, тяму – слова пророчі:

Скільки бульбин* ся вродить, стільки вам буде щастя!
Чей покуштує челядь до чужини причастя, –
Стежка ся вам постелить ген позад тую гору.
Черпайте же з криниці, бо пересохне впору!

Аж під самі ворота впала остання грушка.
Ноги корчі схопили і заніміла душка.
Вітер трощив галуззя, кидав його на прогін.
Цукор разив соленим, з уст підірвавши стогін.

Кутали мене коцом і затуляли вуха,
Бігли навздогін крокам пустище і розруха.
Десь до чужого люду вкинуто спраглу душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

27.03.2017

Я зневірена,
Тож звільни мене,
Чи змори мене остаточно!

Я – пустеля
Уся у тріщинах,
У посухах купатись навчена.

Так предвічно було призначено:
Подорожнім ковтати порох,
Що розвінчаний до вінчання ще
Над пустелею і її серцем.

21.03.2017

Слухай,
Яка почалась заворуха, коли ти пішов!
Як в мильнім кіно, чи в дешевім отім телешоу.
Не проходило й дня, щоб вони не сипали солі
На відкриті рани мої.
А я,
Затуманена залишками від больового шоку,
Закутавшись в біле простирадло,
Пошепки кликала твоє ім'я.
Ми – сім'я!
Сім'ям, що помирало в засохлому грунті,
(Вижили тільки кактуси, бо також були колючими)
Діти, яких я ніколи не заколишу,
Плакали, взивали до мого втраченого розуму.
Та я оглухла навмисне.
Я поріднилася з бурями,
З непогодами та затяжними грозами,
Олівцями по стінах – невипещених наших
Вимальовувала,
Виписувала,
Графила вітровими розами.
Знаєш,
Якось, спіткнувшись об тіні тих,
Що ще нещодавно заварювали на кухні каву:
Ти міцну, а я – хоч би й голодною до вечора,
Тільки дайте ковток цього аромату,
(О, то було мені за потраву – спіткнутись отак)
Я впала, здається, у п'ятий кут нашого дому.
Їхні набридливі голоси виманювали мене на діалоги.
Та я, без прологів,
Знаючи, що ти й досі тут,
Гострими пальцями свого божевілля
Вказувала їм на двері.
Відтепер –
Тільки стіни у фотокарточках і жодних рамок!
Стрічки,
Навіть ті, що закладками у блокнотах,
Позривала й спалила.
А вони щось про силу мені, коли зовсім несила...
Та у мене навіть в посуху вікна у сльотах!
Бо, коли ти пішов,
Сталось так, як пишуть в дешевих романах про розірваний шов,
Про відкриті портали між "тут" і "не тут" знімають дурні телешоу.
І ти все це слухав.
Та яке їм діло, що досі ночую сама,
Що в оселі моїй роками панує зима,
Що в томах неісторії нашої обірвалась остання віха?
І повторювати раз за разом, що тебе вже нема –
Яка їм потіха?

Зима 2017

Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
За простоокість, за віру мене провчи, –
Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!

Ніченько, срібная, серце мені з грудей
Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
Несла його, наче писанку ту, – до людей.
Вибилось з тіла, немов діамант з оправи.

Ніченько, любко, а тямиш, яке було
Небо до того, як згасли останні зорі?
Де твої очі, чому спорожніло тло?
Це ж не сузір'я, – це долі сплелись в узорі.

Ніченько, душенько, роси мені – ропа.
Сіль проїдалася в п'яти, сльозу білила.
Ти полічила? – Одна лиш була, скупа.
Другої, віриш, з сорому я не зронила.

03.03.2017

Обірвало мій берег. Стою, як жива, нежива.
Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
Як на березі другім візьмуться збирати жнива,
На моїм зазбирають каміння і груди крові.

Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
Чи глуха, а чи справді в громах не було ознаки?
Тут до мене пшеницю вдягала ясна сонцезлоть.
Після мене посходять лиш дикі червоні маки.

2302.2017

Я не грію твоєї душі ні вогнем, ні жалем, ні словом,
Не кидаю з очей турбуючі погляди, мов блискавиці.
Як дванадцять проб'є, – повертаюсь додому глибоким ровом.
Я при собі держу обіцянки, туфельки та рукавиці.

Я так тісно сплітаю косу, аж вітер у розпачі плаче:
Не розбурхати і не скуйовдити, не вивести з рівноваги!
Що тобі до "не хочу", що тобі до "хочу" мого, юначе?
Я мовчу так, неначе будую мости, світи, переваги...

Перелічені кісточки кігтями, мови в колесах шпиці.
Поховзнулася, впала – і тоді не спіши підіймати!
Закалатало ж тільки на мить рум'яне, міцніше від криці,
Натщесерце з'їдене серце моє, та й далі взялось співати.

18.02.2017

Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І медово пролитим затишком небо вдягаючи,
Не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої
Добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів їх впізнавано рідні останки
Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять,
Коли ніжність моя верхівками паростків
Ще тільки лиш вчилась рости, –
Тепло-карим подивилась на мене моя душа
І дала мені пройти.

11.02.2017

Виходила в поле й просила у вітру сили.
В серцях голосила: шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?

Як досі по світу луна не рознесла тугу?
Нічийна лебідка, не чутно коли воркоче.
Пошепчеться з вітром, той крила лишень лоскоче,
Ковтне її мову та й далі жене по кругу.

Ковтне її мову: від смутку немає спасу!
Ромашки кущами, а я – стебелина гола.
В спекоти не вкрила і тінь від билини квола.
Сорочка в узорах розхристана свистом часу.

Сорочка в узорах – це хрестиком шито долю.
Звивається стежка, котру не мені топтати.
Мені ті нитки не з клубочка, – в клубок мотати.
Завіщо даруєш таку поневільну волю?

Завіщо шкодуєш, мій вітре, безсильним сили?
В серцях побиваюсь, шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?

10.02.2017

Гіркотою нічною при світлі настільної лампи
Упивалася жадно. О спраго, цю жертву прийми!
Нам судилося вдвох прочиняти ворота пітьми.
Нам зривати удвох з передпліччя лілеї та штампи.

Мов причинна, блукала босоніж, сповняла покути.
Не прикута до нього, та ноги в кайданах горять.
То не квітнуть стожари, – то стражі суворі зорять.
Упивалася болем, а серце просило отрути.

05.02.2017

Як несповідана тисячу літ.
Як неприкаяна грішна душа.
Як перекупник, котрий без гроша, –
Чи не вкраде?

Як перемерзлий, обсипаний цвіт,
В повенях втоплений пагін життя,
Корінь розкладений духом гниття,
Духом жури.

Як переспілий розколотий мак,
Між бур'янами голівка пуста,
Тріска, відбита ножем від хреста,
Що при путі.

Як у хоромах найнижчий жебрак,
Вітром відірване жало оси.
Як молодиця, що вже без коси, –
Страчена ти.

30.01.2017

Лиш не питай, чи навчилась чужих любити!
Я поміж них все частіше зі зла мовчу.
Як то без тебе, ох, як то без тебе жити?
Лізу на стіни й щоночі палю свічу.

Лиш не дивися на тінь, що ковтає сльози.
Сильні не плачуть – не плачу, як вовк гарчу.
Серця пустелі не збудять даремні грози,
Я ж – і за краплю подвійну ціну плачу.

30.01.2017

Спиняють мою колиску
Нічного безумства діти.
Кладуть з-перед мене миску:
Поїж, аби не змарніти!

Мілку, як ріка у межень,
Порожню, як гнізда взимку.
Не вгледиш біді обмежень,
Голодному дню – підтримку!

Тримай ось найбільшу ложку,
Черпай нею відчай знизька,
Ковтай гіркоту потрошку
І сіль для душі, бо слизько.

Безумство в мені голосить:
Нема і від сну вже зиску!
Відсунула, – сита, досить!
Гойдайте мою колиску!

30.01.2017

Чи написати тобі листа,
А чи змовчати на віки-вічні?
Мої прапращури потойбічні
Вже гнівом кидають з-під хреста.

Облудна думка, а все ж проста –
Переховатись аж до кончини.
В мені любов не знайде почину,
Засохли серце, душа й вуста.

Любов шубовснулася з моста
У темні води нерозуміння,
Але з-під товщі цих вод веління:
Почни писати йому листа!

20.01.2017

Просто будь поруч (скресли сніги в барвінці)
Кригою яви чи недобаченим сном!
Як же то дивно, – сповнює біль по вінця
Серце надщерблене з наскрізь пробитим дном.

Як же то щемно, – птах поселився в грудях
Й, крила розправивши, гостро мені пече.
Як же то смішно: хто я, коли на людях?
Як то гнітить, – не опора твоє плече.

18.01.2017

Серед ночі
Проснулась, похнюпилась, сніг – в коліно.
Зостались, ох, лишенько, три поліна!
Топити би пічку, та де там, – лінь.
Повисли, химеряться сажа й тінь.

Заскочила в чоботи й притьмом з хати.
Мені б моє серденько підлатати!
Та хто ж з моїм горечком замежує?
Лиш онде мій пес сидить, сторожує.

Собацьо, ти гавкаєш, а я плачу.
Повідай про доленьку, про собачу!
А я тобі – сни свої, сни дівочі.
Пробуду з тобою тут зо пів ночі.

Собацьо, ти брешеш ми псячі брехні,
А я беру жалібно ноти верхні
Та й схлипую, схлипую, та й зітхаю,
Та й в Боженьки вічності нам прохаю.

Я конче знайду тебе на тім світі!
На цім тобі висаджу рясно квітів.
Бреши мені, песю мій, довго й щиро,
Вже завтра злікують нас ладан, миро.

05.01.2017

Як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі і скрижалі.
Певно, зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу...

Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.

Ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічених.
Взялося відки кохання моє, таке несподіване?
Скільки ж отих засмучених, лічених-перелічених?..

В когось і щастя замовчане, а в когось – горе оспіване.

Дай мені сили стати для серця його святинею!
Муки – від нитки тоншої, а правди – від ружі кращої!
В лагідні дні – примарою, в хижі – вогнем, богинею! –

Так розстилалась з туманами змучена пісня пропащої.

Ріки течуть хвилюючі днищами кам'янистими,
Очі у днища запалися, небом не приголублені.
Скільки ж отих увінчаних мареннями барвистими?..

Пестять густі тумани душі від душ погублені.

Осінь 2016

Називай так, як хрещена. Не для тебе мої псевдоніми,
Не для тебе ці: дякую, прошу, заходьте у гості...
Досконало вивчала мистецтво брехні й пантоміми,
Чергувала гримаси образи, зневіри і злості,

Театрально вклонялась, немов невпокорена кішка,
Виверталася гнучко та рвучко стрибала у очі.
Так звивалась до тебе, крізь тебе, від тебе доріжка.
А захмарене небо являло ознаки пророчі

Над засіяним полем, та з витоптаними ранами.
Чи посходить щось добре на нім з безіменного сімені?
Не за лицями-масками, не за виточеними станами, –
За єством, за приреченням називай мене завжди по імені.

Осінь 2016

Січе.
Лиш не збагну, чи дощами, а чи мечем?
Будеш мені миротворцем чи палачем?
Звідки цей щем?

Пече
Рана відкрита, у неї тебе впущу.
Сіллю просиплешся, я ж і за це прощу.
Занапащу
(ще й ще!)
Душу впокорену.
Полум'ям грій, свіче!
Холодом нищить і наче палач січе
Цей непоборний щем.

Вогнище болю – кров'ю його пригощу.
Я ж бо за себе тільки собі й відомщу.
Пече.

18.11.2016

Знов моє безсоння п'є студену воду
І рахує вівці, й проклинає ніч.
Крик загасить тишу, наче оцет соду.
Закурило хату. Вичищаю піч.

Гулі-гулі, гави, їжте мої страви!
Поралась пів ночі, змучилася фест*.
Поторочі глупі мають дві забави:
Лізти людям в очі та крутити хрест.

Ніч гірка, як редька, звичаєм суворим
Кучеряві нерви в косу заплете.
Я собі заплачу за вчорашнім горем:
Хтось розсипав щастя, а біда мете.

15.11.2016

Застрягає в горлі ніч
Підла і самотня.
Стрягнеш з нею пліч-о-пліч,
А в кишені – сотня

Шкаралуп розбитих дум,
Випитих сирими.
Попід вікна ходить сум,
Підглядає в рими.

Снігом вишню замело,
З ким тепер журитись?
Виє місяць на село,
Серцю б коцом вкритись.

Не читай моїх віршів,
Міряй нічку кроком!
Гнів мій знову розпашів –
Ллю вишневим соком.

14.11.2016

Не випадкова зайшла, –
Я прочанка, що знала куди вона йде і до кого буде молитися.
Я сьогодні до тебе постукалась, щоб води з твоїх рук напитися.
Впусти! Ти...

Ти для мене світив, наче зірка яскрава, дороговказна.
Скільки злих кілометрів я подолала, вже й не злічити.
Я шукала душі порятунку, бо зачала вона гірчити,
Та манила цієї зорі чистота алмазна.

Я в дорозі від болю і жалю, бувало, стогнала стогоном.  
Нили ноги, подерті кущами, що з найтерпкішими ягодами.
Я гадала: затерпне біда! Хай ця терпкість злагодами
Нам на долю лягає, бо нам же з тобою жити!

Я не просто стогнала, я ридала навзрид, я корчилась,
Коли небо нічне затягалось зловісними хмарами.
Навіть янголи Божі у ночі такі по землі не літали парами,
Й пастухи не одну вівцю загубили, а цілі отари.

І немовбито душі неупокоєні, вітри завивали тужно,
І свистіли, і дерли мій одяг, і обпікали шкіру,
І у серці, в моєму серці безжально свердлили діри,
І не мали у тому міри.

Я брела одиначкою, що спрагла людського слова,
Перетнула небесну твердь і моря, і сушу,
Волочила поламані крила й зотлілу душу,
Та твердила: дібратись мушу!

І нарешті я взріла, підвівши погляд, твій дім між хмарищ.
Серпантином звивалась дорога і дорого брала за кроки.
Я гадала, ввійшовши в грозу, вже навік з мене змиються вроки.
Я гадала: він дочекався, бо непохитний!

Ти ж для мене світив, наче зірка яскрава, дороговказна.
Та чи разом з дощами пролився, бо з дороги жадатиму пити?
Утамовую спрагу поволі, кожну краплю беруся лічити.
Після знаку дорівнює нам із тобою жити ?/!

13.11.2016

Я трошки змучилась. Я полежу ось тут,
Накриюсь коцом так, щоб з головою.
До бою? Знову? До якого бою?
Кому світити? – В венах кров, не ртуть.

Люмінесцентна? Штучна? Лей, лей, лей!
О, дайте пити, дайте мені пити!
В сирій темниці чи в тіні алей –
Усе байдуже, лиш би відпочити.

В питанні вічнім: бути чи не бути?
Марнот марнотою у вічності минути?
Шукаєш користі. Питання став ребром!
Вже як прийнятність, звичку й необхідність

Я з власним псом вбачаю більшу рідність,
Як із, пробачте, що веду пером,
Сусідом першим чи найвищим паном.
Тому веду поетом-графоманом:

Я змучилась, не руште, це мій кут!
І дайте спокій, дайте мені спокій!
Мені, з часів Адама простоокій,
Вже прописали сім томів покут.

08.11.2016

Мій впертий гонор, злісна непокора
Кипить рудим, проте, вже зовсім скоро,
Збагну його найпершу сивину.
Не бійся, я тебе не прокляну,
Твій спокій – найнадійніша опора!

Душі моєї злісна непокора
Вгамується, як тільки скажеш: будь...
Я обірву: ну, що ж, тоді здобудь!
Від цього гонору мені одна лиш змора.
Стань свідком, як шипи мої спадуть.

30.10.2016

Дивилася на них, мов перелякана,
А потім довго, дуже довго плакала.
Давно вже сподівання всі зіжмакала
Й бажання. А от вчора все ж заплакала.

Щось обірвалося – завмерла, милувалася.
Це ніжність дивним трепетом озвалася?
Сама собі безмірно дивувалася.
Пів ночі від ридань, дурна, здригалася.

І відчувалось, і росло й тривожило.
Усе нутро і обпекло, й стриножило.
Дивилася на них, мов заворожена.
О Боже!

26.10.2016

При свічках надвечірків сніжних
Я занадто відверто ніжна.
Ця відвертість – п'янке вино,
Йду із нею на дно.

П'ю за двох, бо в зимовій стужі
Ти занадто відверто байдужий.
Іншій в келих налиєш віршів
Із моєї душі.

В надвечірках густих, наче туш,
Дві долоні: гаряча й студена.
Перша римою душ полонена,
Друга – прозою душ.

17.10.2016

Приймеш ким мене, як постукаюсь?
Наша зірка на небі скраєчку,
Впізнаю її ще ізмалечку.
Не жени мене!
Зостаюсь.

Переспівниця, пересмішниця –
Ось ім'я моє та призначення.
Як заплачеш ти, то заплачу й я,
Коли грішник ти, ось я – грішниця.

Хай невтішену і покинуту,
Хай загублену, позабутую,
Словом зранену, болем скутую,
Заблукалу, до тебе б линути,
Та позви мене!

11.10.2016

Ти сказав: я останній із...
Ти мені позавчора снилась.
Я чекав біля тих беріз
Ночі дві та два дні – звершилось.

Ти сказав: я тебе навчу,
Тільки сни не спускай у воду!
Я повинен... Мовчиш. Мовчу.
Я останній із того роду.

Ти сказав: молода, то й що?
Ти ж чужі вже читала долі!
Поторочі у поміч! – Шок.
Креслю думкою коло з солі.

Ти сказав: не втечеш, забудь!
За спиною примари зріють.
Озирнулася – каламуть,
Лиш тумани кругом біліють.

Озирнулась – одні ліси.
Це було вже, ох, сни пророчі!
Загорілась трава, гаси!
Жодних свідків, палають очі –

Не зажмурилась. Дайте сил!
Чорногора снує свободу.
Ти моєї руки просив
Як остання надія роду.

04.10.2016

Няньку мій солодкий,
Ой нянечку!
Не віддайте ня старому
За панночку,
Бо у пана руки грубі
Та серденько.
Ох, зів'яне Ваша ружа
Даремненько!

Мамцю моя гожа,
Ой мамочко!
Ци Ви так ся віддавали
За нянечка?
Ци й у Вас гіркії сльози
Котилися?
Ци не Ви то ще до шлюбу
Любилися?

Між ялицями зозуля.
Ех, грішна я!
Обірвалася лічилочка
Спішная.
Я пригледіла ялицю сю
Пишную.
Уж не знайте ня пустую,
Колишнюю!

Лем, соколику, швидкий мій,
Приручений,
На сю стежку в гори, часом
Покручену,
Приведи ми мого любка
Коханого.
Стільки й буде того щастя
Незнаного.

Суне хмара та й густая,
Та й чорная.
Уж співати, уж сміятись
Не годна я.
Маю личко білосніжне
І серденько,
Не позволю їм зчорніти
Даремненько!

04.10.2016

Я була б твоєю самотою
В опівнічних серця закавулках,
Зігрівала будні простотою,
Відреклась від імені та думки,

Я сіріла б стінами важкими
І скрипіла старістю підлоги,
Пролягала тінями чіткими,
Свистом вітру лоскотала ноги,

Сирістю закинутого серця
Я живила б витоки потоків...
Краплі бурі на осколку скельця
Як печатка – самоти сто років.

03.10.2016

Хто, як не ти,
Розіпне мої вибрики солодкогранним дотиком?
Хто, як не ти,
Розкуйовдить охайність мою і вишуканість?
Хто, як не ти,
Скаже: годі перечити, бачу, вже зморена!
Хто, як не ти,
Видихатиме доти, допоки і я не видихну?

Бачиш, осінній лист загрібається в купу золота?
Хочеш, залишусь тут, а ти підеш своєю дорогою?
Хочеш, прикинусь ланню пораненою, скореною,
Ти ж рахуватимеш плями на хутрі криваві та вроджені?

Чуєш, як сурми сурмлять, як пшениці на хліб наш мелються,
Води плюскочуть в Дністрі, який, сліпець, розділяє нас,
Будні шепочуть про свята заздрісно білим голосом?..
Як же примусити їх замовкнути, а мить – зупинитися?

Можу сміятися голосно, плакати тихо й коротко.
Можу чолом впиратися, коли забажаєш противника.
Досі в таємних молитвах була твоєю опорою.
Хочеш, – заборони від сьогодні за тебе молитися!

*

Але ж не огортаєшся шлейфом парфумів, що насичені щастям й трояндами,
Не витираєш мокре волосся, час від часу в скроні цілуючи.
Скажи, на колінах моїх чи ти встигнеш знайти заповітний затишок,
Доки своєї любові та святості на не своїх шляхах я не розхлюпаю?

То є слова нерозумної, слова, що не сіють мудрості!
Звісно, що встигнеш, бо вічністю ми повінчані!
Як же тебе чужого не вкрасти безсовісно в іншої?
Як же тебе свого не втратити так нерозсудливо?

*

Хочеш, – приходь таємно до мене незрячої по ночах
І розфарбовуй каштанові коси мої сірим кольором.
А як забудеш мене на полиці, поміж книжок заховану, –
Буду всихатись ромашкою і щільно вкриватись порохом.

Холодом першого інею пальці мої приручені
Креслять на шибках щоранку профілю дивного обриси.
Душі заплаканих вікон слізьми змивають рукописи
Щемних картин пророцтва пальців навік обпечених.

Ким себе знатиму я, коли доспіваю цю пісню?
Ким себе знатимеш ти, коли цю пісню дослухаєш?
Вкотре згрібаю крихти надій незграбними рухами –
Ще не знайомі знайомці, а я вже серця розбурхала.

Бачиш, осінній лист загрібається в купу золота?
Хочеш, залишусь тут, а ти підеш своєю дорогою?
Хочеш, прикинусь ланню пораненою, скореною?
Плями рахуй на хутрі моїм –
Криваві та вроджені!

16.09.2016

На перехрестях доміно –
Крихких, лякливих, покрапле́них
(Не має терпкості вино,
Не має запаху вино,
Як в чорно-білому кіно)
Приходь до мене!

Ні з чим не змішуй цих слів нектару,
Гіркішим буде нехай від хмелю!
Отак впираюсь ногами в стелю,
Спускаю пару.

Коли прискладане віно
Привабить ле́генів хвале́них
(Моє невимовлене дно,
Моє невимолене дно,
Неначе біле полотно) –
Приходь до мене!

08.2016

Не знервована, не засмучена,
Просто змучилась.
Заспокоєна. Не зчарована,
Не приручена.
Незарученість, неодруженість
Як доручення.
Некерована – не спростовую.
Не накручуйте!
Не хворію я! А змарніла чом? –
Бо не скучила.
Бо не зрадили. Бо не зрада це.
Бо не влучили.

Плачу голосно
Сріблом-золотом,
Чавуном.
Рвучко й коротко
Перекинуто
Горі дном
Долі зболені.
Далі зморені
Списком фраз.
Ручки впущені,
Сни пропущені
Через раз.

Ось зцілована, зачарована,
Та не я.
Ось пригублена, та не згублена –
Теж не я.
Ось піднесена, – смутки стесані
Не мої.
Ось змарніла (ось я) на білому
Полотні.

Ось пропаща у пащі пращурів,
Що абищо, пручатись зась,
Прагнуть мститися, причаститися
До тутешнього. Повилазять
З фотокарточок. Під підсвічником
Воском ліпляться ці гримаси.
Ось відстрочені клятви й порчі злі.
Напророчено (от вже й ласі!)
Заговорені, точно скорені,
Всі нащадки у сім колін.
Поторочі пропащій в очі тій
Заглядають, шукають тлін.

17.08.2016

Вийти за тебе? Ступити на стежку кращу?
Мудра пішла б, ну а я – і дурна, й пропаща.
Хочеш, вкладай все гостріше каміння в пращу*,
Цілься у мене, бо відповідь: ні, нізащо!

Бути твоєю? Любити тебе довіку?
Знаєш, без сміху тебе не назву чоловіком.
Кожного дня, розімкнувши свої повіки,
Я б сподівалась пришвидшення плину віку.

Раптом всі справи мої перетворяться в наші,
Ну а про рішення їх мені й подумати страшно.
Бути з тобою – це, наче наїстись каші,
Корисно дуже, біда, що не дуже смачно.

08.2016

Ти прийшов в мій монастир
Зі своїм уставом
І бубниш, як душпастир,
Про свободу й право.

Потічком вода брудна,
Селі гамір стишать.
Ти чудний чи я чудна?
Брешеш, наче дишеш.

Брили, ядра (каламбур!)
Гупають у клумби.
Перепалка з амбразур –
Спадок тумба-юмби*.

Зорі згасли, нічка – тать.
Тужно. Чути вої.
В темінь душ не прочитать,
Скручую сувої.

Драна плахта – не фата,
Тож з розгону – в бровку.
Повз проносяться літа,
Вельон мій у сховку.

Дзвони, дзвони, рій пожеж.
Гасять досі чинних
Монастирських білих веж
Реготи причинних.

15.08.2016

Я виходжу з хати, прочиняю фіртку.
Стежка – в камнескоки, небо – в зоредірку.
Треба б повернути вкрадене зі вчора.
Калабані мутні. Серце смутночоле.

Ти – правнук ворожки, найгідніший фраїр.
Васильки-волошки, що мене чекає?
Ми на перелазі – щічечка до щічки.
Тиша – в хрущостаї. Обрій – в вікносвічки.

09.07.2016