– Ти стала така "раціональна".., що, здавалося б, навіть дуло пістолета біля скроні зовсім тебе не злякало б, – мовила Божена. – Не злякало б.., – сухо відповіла Софія на слушне зауваження подруги.
Божена тихенько сиділа за округлим столиком, дивлячись як Софія мовчазли́во-зосереджено вимиває їхні горнята після бурхливого чаювання.
– Ти майже "відсутня", – стривожено продовжила Божена. – Так і є, – відмовила, чи то подумала Софія, безмовно витираючи насухо посуд.
– Софія, трясця!. – дівчина "струсанула" приятельку, різко-раптово вставши з-за столу. – Вибач, Божено, я втомлена, та і не проти зараз просто побути сама. Давай завтра зідзвонимось.

Зачинивши за подругою двері, Софія "втупилася" у підлогу. – Фух.., – видихнула, – нарешті тиша і спокій. Зовнішній шум і гам залишилися за дверима хаотичного дня. Єдине бажання – виспатися, наскільки це можливо, без тривожних незрозумілих снів про пересадку органів і якихось механізмів, сенс якого вона так і не "розгадала", бо "загубила" деталі сну.
Софія подивилася на власне відображення у вікні. Й як воно, Софі'?. Дуже серйозний погляд зустрів її звідти. Серйозний, уважний, задумливий. З таким поглядом і самій гоже писати книги зі стоїцизму, не те що читати їх, як то було раніш, розміркувала Софія. З таким взором, і з такими перемогами над внутрішніми демонами, що часом намагалися підточувати єство.. Безсумнівно, найзапекліший ворог – у нас в голові. Страх. Отруйне гадюччя сумнівів і протиріч, бентеги, що пускає сли́ну на внутрішній спокій, силкуючись "обеззброїти"..

Софія увімкнула музику, аби "заглушити" ментальний сумбур. Думки про майбутнє, теперішнє, частково минуле.. постановку цілей і задач, навколоекзистенційний коловорот. Музичні композиції, звісно, були лише фоном, а спостереження за градом, що відскакує від шибок, стало своєрідною медитацією. Перекусити?. Однак принадна їжа [чомусь> майже не задовольнила смакові рецептори, тож Софія взялася за інше побутове. Перфекціонізм/педантизм – те, що прекрасно відволікає, дозволяючи концентруватися на поточному.
Час відстукує відлік, поєднуючи невидимою тонкою ниткою, здається, непоєднуване просторо́ве.. Суперечне. Мінливе. Подекуди абсурдне. Життя. Але таким його треба жити. Якесь таке воно і живеться..
Софія "плюхнулася" на диван. Завтра – вкотрий день, а отже потрібно непогано відіспатися. І не дати черговим "тварюкам" темного єхидного підступного ірраціонального посмакувати часточками власної живої душі..

17.03.2025

– Я боюся, – мовила вона тихо Матвію. Він ніжно огорнув своїми руками її голову.
– Дівчинко моя, цього не уникнути, ти ж і так усе знаєш. Ми з тобою обоє приречені..
– І саме цього я й лякаюся. Неминучості..
Вона знала усе, і навіть трохи більше. Се одночасно було й її ярмом, і її спасінням.
Ці кармічні вузли, фатумність, що пролягли між ними ще, мабуть, відколи вони вперше перестрілися поглядами. "So it was written"..
Краще б вона не вміла те, що вміє і не ві́дала того, що ві́дає. Чи, може, ні?.
– Скоро ми розійдемося, я знаю це, – одмовила, і сховала свою голову між його плече ще глибше. – Фатум тяжіє над нами, безсилля діймає мене, я ж нічого не можу вдіяти, – цього разу вона схлипнула.
Із кишені дістала таку звичну йому річ. Поверху була 10-тка Мечів. – Розставання буде насильним, – нестримно заплакала.
Невдовзі події таки відбулися.
– Ми ще зустрінемося із тобою, – промовив Матвій. – Якось випадково. Можливо.. А поки цього не сталося, чекатиму тебе, дорога моя, люба дівчинко.. вже у наступному житті

19.03.2024