ЧАРІВНА ОДНООКА ГОРБАТА ЗЕЛЕНА ЖАБА
Познайомилися ми з нею на березі тихої, порослої лепехою, очеретом та рогозою, неглибокої затоки. У ту затоку впадав кришталевий струмочок холоднючої – аж крижаної (навіть у найсерпневішу спеку) води, що цюркотіла з повної – по самі вінця – обкладеної білими камінцями і трохи примуленої кринички – цюркача. Цюркачеві джерела, фонтануючи легесеньким промитим вапняковим піском, вибилися на світ у неглибокому, зарослому верболозом, вільхою, глодом та ожиною виярку, біля самої підошви гори, котру називають Скалою.
Скала підковою – де вище, де нижче – охоплювала затоку, створюючи майже субтропічний клімат: і сонце там з’являлося пізніше та раніше ховалося за совиними чагарниками, сорочими березами та чаплиними соснами; і вітер не міг там розгойдати хвилі та розвіяти густого білого туману, з якого зненацька вилітав кречет і брав каченят прямісінько з води…
До походу у Скалу треба готуватися звечора: коли проспиш чи завовтузишся вдосвіта, то і забрьохаєшся у ряснючій та холоднючій росі до самого пояса; і не побачиш ні повного місяця, ні мерехтливих зірок; не почуєш першої пташки… Тоді вже ніколи буде попасом зривати, розминати пальцями та благоговійно вдихати аромати то полину, то м’яти, то чебрецю… А найгірше – улюблене окуневе місце, котре ти вважаєш своїм, може зайняти Стах.
Стах окунів не любив: - Я їх здаю на вагу жидові за чорнило, а здоровенний окуняка важить менше за паршивого карася, - у ньому ж тельбухів мало.
А ще Стах дуже не любив жаб'ячого крику: - Тут так голова після вчорашнього розривається, - казав покинутий і жінкою й донькою Стах, і нещадно бив крикливих “дзядів” поламаним вудлищем. Мабуть, не одна з тих зелених амфібій стала жертвою зеленого змія, що мучив бідолашного Стаха: він курив міцнющий “Памір”, тяжко кашляв і так само тяжко матюкався, проклинаючи жінку, доньку з зятем, рибу, жида і клятющих жаб…
- Ото, як чути з автовокзалу ту лярву, що рейси оголошує, чи як у костелі дзвонять, то риби вже не буде, - зло і сумно казав Стах і змотував свої вудки зарання – десь о годині дев’ятій, коли вже починало трохи припікати.
Риби й справді тоді не було: вода стояла, як мертва, хоч ніщо, здавалося, не провіщало негоди, - сюрчали коники, стрекотіли сороки, ячав шуліка, а жаби стихали й плигали у воду лише тоді, коли по ній ковзала хрестата тінь лелеки і з неба чувся тихий посвист його велетенських чорно-білих крил…
Якось Стах пропав: чи занедужав, чи знайшов собі ловистіше карасяче місце, але на Окуневій затоці він не з’являвся; не чути було його надсадного кашлю, - лише бугай бугукав, заховавшись в очеретах, та виляскував десь у Скалі соловейко. Пригріло сонце і на росяний берег почали вибиратися жаби: вони надували свої пухиристі щоки, кричали, квакали, плигали одна на одну, ловили дрібних мушок, реагували на все, що ворушилося, блискавичним викиданням своїх довгих рожевих язиків, намагаючись навіть вхопити моїх черв’яків на гачках…
Одна з цих земноводних прилізла до моєї капронової сітки з карасями і всілася на них. Була ця жаба якоюсь незвичайною: у неї не було правого ока, а хребет її випирав на спині великим горбом, чим вона нагадувала отих нещасних безшиїх карликів-горбанів, що чомусь часто стають лікарями. Ця жалюгідна потвора не плигала, а повільно лазила, перегойдуючись, як качка, із ноги на ногу.
Я прогнав нахабу з авоськи, але вона повільно, якось флегматично, знову всілася на моїх карасів. Коли мені попалося кілька дрібніших рибок, придатних для наживки, я вкинув їх не у авоську, а у наповнений вчорашнім дощем неглибокий слід від чобота і почав переналагоджувати свої вудки на окуня… Аж дивлюсь – моя горбата жаба прилізла до живців і вхопила одного з них за голову. Її рот розтягнувся, - мельк-мельк карасик хвостом – і щез у пащі холоднокровної потвори. Я знову її прогнав, але жабище настирливо лізло до копанки з живцями. Тоді я перестав заважати і лише здивовано спостерігав, як вона одного за одним з'їла трьох чималеньких карасиків, роздулася і спокійнісінько всілася на осонні, косуючи на мене своїм вцілілим лівим оком у золотій облямівці…
Риби того дня я наловив кілограмів зо п'ять: вистачило і собі, і тітці Марії, і бабі Савченці, і нашому оглухлому та підсліпуватому Кучерявому, і ще шести чи восьми сусідським котам, що позбігалися з усього кутка.
Кучерявий, перезимувавши без хазяїв люту зиму, і оглух, і осліп на одне око, але рибу чув здалеку. Першого дня він радий був розговітися риб'ячими кишками, полускуючи повітряними міхурцями. Але наступного – вимагав риби, хоча б і сонної. Третього – їв тільки живу, а неживою грався, підчіпляючи кігтями за зябра і, підкидаючи її, розігрував сцени полювання. За тиждень Кучерявий гладшав, їв лише смажені голівки і хвостики, подовгу спав, зовсім не реагуючи навіть на свого запеклого ворога - чорного довгохвостого й схожого на куницю кота з іншого прайду…
Вставав я о годині четвертій, йшов у Скалу, там з кринички вмивався, робив сім ритуальних ковтків і лише тоді сідав на своє місце та закидав неквапом вудки. Десь о сьомій припливала моя знайома жаба і я годував її вже майже з рук, даючи щораз більших карасиків, котрих вона успішно заковтувала, кумедно попихаючи лапками…
Так тривало з тиждень. Але одного ранку риба чомусь перестала брати будь-яку наживку. Згодом я почув оту “лярву” з автостанції, про яку говорив Стах, але усе ще сподівався, бо кілька карасів таки упіймалося на мої вудки.
Минула сьома, восьма, дев’ята години, а моєї одноокої горбатої зеленої жаби не було. Не ловився окунь, не брала плотва чи хоча б краснопірка, яку Стах називав червінкою, - лише кілька карасів стало моїм трофеєм… Десь о десятій помітив, як по тихому плесу, навскіс від болотяного острівця, до мене пливла жаба: повільно наблизившись до нерухомих поплавців, вона потицялася об них мордочкою, поторкала лапками і попливла собі геть – туди звідки й припливла…
Кучерявий терся об ноги, нявчав, запускав кігті у мої коліна… Довелося віддати йому той мізерний улов, а сусідські коти лише жадібно й ображено ворчали та облизувалися, спостерігаючи ту бідну трапезу…
По обіді сталася велика буря: з грозою, градом і сильним вітром…
Того року я був безробітним, тож майже щодня ходив у Скалу на побачення до своєї знайомої одноокої касандри, котру встиг полюбити, як любить людина все своє: вона ніколи не підводила, була найнадійнішим барометром і про неї вже знав навіть Кучерявий, котрому я казав: - Нема жаби – нема й риби, - лови мишей…
Минула ще одна зима, котру Кучерявий пережив без хазяїв, на сусідській ласці. Але десь у травні я знову пішов у Скалу і на свою втіху та радість побачив мою добру знайому – Однооку Горбату Зелену Жабу. Усе повторилося, як і торік, але не було вже таких страшних гроз, не ламалися дерева, не оббивав град винограду і не трощив городини…
Але ось уже декілька років, як моя Зелена Жаба пропала. Вона більше не припливає. Чи загинула, коли ставка спускали на зиму, чи, може, Стах її добив… Не стало у Скалі й окуня.
…Однієї січневої ночі зірвалася страшенна хуртовина: вітер рвав неутеплені вікна моєї квартири, що на восьмому поверсі, і продував її наскрізь; котилися якісь жовто-зелені хмари і їх роздирали товсті сліпучі джгути блискавок; гоготів грім, від якого бряжчали шибки…
Дуже боліла голова, але якось заснув…
Побачив себе у кольоровому сні молодим, здоровим, у старому солом’яному брилі, з вудками: я йшов босим по холодній росі, поскубував полин, м’яту й чебрець, вдихав їх аромати… Та раптом на стежці помітив перекинуту білим черевцем догори жабу. Коли ж я її перевернув кінцем вудки, то побачив, що у жаби не було одного ока – правого, а лівим вона несподівано кліпнула і якось гидко кавкнула… Назустріч ішов страшний, як смерть, Стах… Я прокинувся у липкому холодному поту і вже до ранку слухав завивання завірюхи… Була зима. Було біло й холодно, а над правим оком нестерпно боліла голова.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
5
Executed in 0.4714 seconds