Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Валентин Бендюг (1954)




Сторінки: 1   2   3   

Художня проза
  1. ***
    Чумацький Шлях
    Повернув з Острога на Гощу.
    А я у Почаїв
    Іду на прощу
    З Понори.
    Бринять зорі,
    Місяць дотлів і почах,
    На Нетішин летять метеори,
    А я у Почаїв
    Іду з Понори, -
    Сонце несу на плечах.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.25 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  2. ***
    Несуть хреста
    І цех несуть;
    Труну везуть
    На гнойовій підводі.
    Така сльота,
    А люди йдуть:
    В останню путь
    Тебе везуть, -
    Находився вже. Годі.
    А дощ іде,
    А сніг мете,
    А дзвін гуде
    І ніхто не голосить.
    В останню путь
    Тебе везуть:
    Хреста несуть
    І цех несуть, -
    Находився вже. Досить.


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  3. Паралелі
    Сіракузький тиран Діонісій
    Для Дамокла бенкет влаштував:
    Щоб, як вдома, себе почував
    Над Дамоклом меча він повісив.

    Почуваюсь і я дуже вільно,
    Мов той гість під навислим мечем:
    Жду напишуть: “Бендюг божевільний”
    І заткнуть мені рота квачем.

    Зі старого записника, що побував зі мною у КГБ 1985 року.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка 6

  4. ***
    На скакалочці стрибаю, -
    Як метелик, бант літає.
    Я стрибаю без упину, -
    В мене ніжки – як пружини.
    Починаю рахувать:
    -Раз, два, три,
    чотири, п’ять…
    Можу дострибать до ста,
    Бо скакалка непроста, -
    З чарівного магазину,
    Де господарка Мальвіна.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  5. …А ТЕПЕР І ЗОЗУЛЯ НЕ ХОЧЕ
    рибальські байки
    Коли ти пізньої паскудної осені валяєшся з виразкою шлунка у вбогій районній лікарні на сірому шматті, котре ледь прикриває благенький смугастий матрац такого кольору і запаху, що не кожен господар постелив би його у собачій будці, коли щоночі палатні таргани заплітають тобі чуприну, наче ласиці коням гриву, то маєш добру нагоду пригадати із своєї біографії щось світліше та поділитися спогадами з однопалатниками.
    Гастритники – народ бувалий, азартний, майже усі – затяті рибалки. Риболовля – то ніби супутній діагноз гепатитників, панкреатитників, гастритників…
    …Навезли нас, зеків, наприкінці 50-х на Волгу під Тольятті видимо-невидимо. Це там, де тепер москалі свої “Жигулі” клепають. Будували ми семикілометрову греблю, яку назвали “комсомольською стройкою”. Ну, загатили ми річку, а риба ж на нерест іде та й впирається, душиться – і осетри, й соми величезні… То як рибу ловили? Береш ланцюга, до якого прикріплена свинцева куля з впаяним у неї гаком, стрибаєш у воду (а вода чиста, як шкло) і намагаєшся тим гаком зачепити сома за потилицю. А коли вже зачепив, то греби щосили до берега – на мілину, а то втопить.
    - Нащо вам, дядьку, та Волга, коли у нас на Дністрі такі соми водилися, що і вас із вашим ланцюгом проковтнули б і не вдавилися?! Сом – риба лінива: спить собі на дні, розпустивши довгі вуса, й не ворушиться, залігши між корчами й топляками. То береш, бувало, ножаку із зазубринами – як гарпун – та й даєш нура у вир. А вода холодна, бо глибина метрів з вісім буде: тебе крутить, ноги корчі зводять, а ти підпливаєш обережненько до того сома, підсовуєш руку під його біле черево та й гладиш, як підсвинка якого. Тоді сом починає ворушитися, підніматися трохи вище. І тут треба не проґавити – застромити ножа по саму колодочку під його нижню щелепу… То-то, бувало, насолиш того м’яса й ікри, що й огірків не треба, - самою ікрою закушував…
    - Ну, соми – то теперечки у нас дивина. А хто з вас кленя ловив? Не знаєте, що таке клень? Та то у нас так головня називають. Ото колись в Смотричі клені водилися! Пасу я малий, десь уже на Покрову, корову на березі. Дивлюся, аж понад річкою ходить чоловік: у ватяних штанях, куфайці, чоботах і шапці, щось говорить, ніби сам до себе, а в руках несе трилітрового слоїка і гранчака. Підійшов ближче - аж бачу у річці другого чоловіка: зовсім голого, обліпленого вербовим листям, як риба лускою, і червоного, як той рак варений. Той, що баблявся у воді, раз по раз пірнав під кущі і викидав на берег величезних червоноперих кленів. Товариш щоразу наливав йому аж по “Марусин поясок” горілки, яку той ковтав одним махом, ніби собака муху, і знову зникав у воді під вербами… Таких кленів я більше ніколи не бачив – кілограмів по шість були! Вони ще з вересня залягають на зимівлю у ямах та стоять собі під крутими берегами у норах. Ото випірнув той червоний “морж” та й питає: - У слоїку є ще трохи? Намацав ще штук зо п’ять, але нора глибока і корчі заважають дістати…
    Але слоїк уже спорожів…
    Ех, бувало, і жаба кувала, а тепер і зозуля не хоче.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  6. ***
    Шукає в попелі живу жарину
    Старий лелека, щоб спалити хату:
    Новий господар - євнух клятий
    Старе кубло зі стріхи скинув,
    Гніздо спалив, побив пташаток.


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 6

  7. Псяюха
    Оповідання
    Він був сином безприв’язної суки і якогось приблудного, але породистого пса, що забіг якось на собаче весілля в село із сусіднього містечка. Коли одного травневого дня його, ще сліпим цуценям, виміняли у сусідки за відро старої побабченої картоплі і посадили на прив’язь, він скавчав, слинив важкого іржавого ланцюга, намагався скинути цупкого ошийника, кликав, як умів, свою байдужу маму, котра, ощенившись, не дуже й то переймалася своїми цуценятами і прибігала (аж поки щенят не потопили) лише тоді, коли набрякало й починало боліти вим’я. Потім він нюхав і жував жовті соснові стружки, що закручувалися й з посвистом вилітали з-під рубанка, лизав поруділі кирзові чоботи, пручався, коли йому роззявляли рота і дивилися чи чорне у нього піднебіння, несамовито дзявкотів та кусався, коли смикали за вуха й хвостика…
    Прозрівши, оговтавшись та звикнувши спочатку до теплого коров’ячого молока, свіжого чорного хліба, а потім і до пісних і холодний помий, тісного нашийника, іржавого ланцюга і нової дерев’яної будки із зеленим бляшаним дахом, він почав реагувати на кличку “Рекс” та розглядатися на довколишній світ, обмежений шлаковим хлівом, дерев’яною побіленою хатою, столярною майстернею, кошарою, високими зеленими ворітьми та білою шиєю мурованого погреба.
    Першими його ворогами стали кури на чолі з пишнохвомтим набундюченим і забіякуватим півнем, що боляче дзьобав у голову, коли Рекс намагався обороняти від непроханих гостей свої помиї. Але те ворогування тривало недовго. Одного разу в сонячний дощ найсумирніша з курей залізла аж у Рексову буду й заходилася голосно й неприємно кричати. Рекс стояв віддалік (на скільки це дозволяв ланцюг), мокнув під сліпим теплим дощем і здивовано дивився то на райдугу у небі, а то на причинкувату рябу курку. Коли ж вона врешті вгамувалася і, обтрусившись, ніби нічого й не сталося, пішла собі повагом до кошари, Рекс поспішив до будки, підняв за собачим звичаєм ногу, аби перебити чужий дух, а потім обережно заглянув до своєї оселі. Там він знайшов ще тепленьке яйце. Було воно чомусь без шкаралупи, а лише обтягнуте тонкою ніжно-білою шкірочкою. Не довго думаючи, керуючись псячим інстинктом, він обнюхав його, а потім обережно розкусив і проковтнув. Знахідка припала до смаку, а тому песик перестав ганятися за курми, коли вони підходили до вищербленого баняка з помиями. Він навіть весело помахував хвостом і привітно скавчав, коли ті ненажери наближалися до його будки. Згодом приклад Рябої наслідували й інші – білі, рябі, чорні… Рекс перестав їсти помиї, - перейшов на яйця. Тепер він щосили гавкав на горобців і горлиць, коли ті налітали їсти просо, овес, ячмінь чи пшеницю, посипані для курей.
    Коли б він знав, що означає те коротке, як посвист батога, слово, яким нарекли його ще маленького і сліпого, він ніколи б і не доторкнувся до тих пісних і холодних помий… Але не дано собаці збагнути людську глупоту й нещирість…
    Одного теплого й сонячного осіннього дня Рекс, поклацуючи зубами, ловив надокучливих мух та гавкав собі знічев’я на сріблясту павутину, що зачепилася за його зелену буду, притрушену жовтим листям, аж бачить, що у двір, який він уже свідомо охороняв від усяких чужинців, заходить незнайомий чоловік на металевих милицях. Від чоловіка гостро й неприємно тхнуло, він погойдувався на своїх костилях і наближався до Рекса - до його буди, у яку саме зайшла Ряба (її яйця були найсмачнішими), і щось сердито й погрозливо вигукував, наближаючись до нього. На Рексів розпачливий ґвалт ніхто з хати не вийшов, як то бувало в подібних випадках, а тому пес кинувся на непроханого зайду й ухопив його зубами за ногу. Нога теж виявилася металевою, але штани на нападникові він таки роздер. Тоді той залізний чоловік із вишкіреними металевими зубами замахнувся своїм костуром і щосили ударив Рекса по іклах. Потім ще й ще раз. Рекс завив від болю і кинувся у будку. Але напасник діставав його й там, бив по закривавленій і запіненій пащі своєю милицею і зловісно усміхався… “Ах ти псяюха, - кричав зайда, - ти на мене ще гавкаєш, ти мені ще штани подер?!.. Я тебе зажену до буди, бєлофінн ти недобитий, я тобі покажу, як на інваліда фінской войни гавкать, Манергейм ти собачий… Псяюха!..”
    Лементували сусідські собаки, герготали наполохані гуси, горобці й горлиці мовчки злетіли на високу осокору і там причаїлися в кущах омели, а металевий чоловік усе не вгамовувався, бо тільки-но він незграбно повертався, Рекс, із заюшеною червоною піною мордою, відчайдушно кидався навздогін, намагаючись ухопити нападника за розідрану колошву.
    Раптом із будки вилетіла перелякана Ряба і чимдуж побігла до кошари. Пишнобарвний вогнебородий півень, що досі, не змигнувши карим оком, спостерігав баталію, несподівано стрепенувся, ударив крильми, розчепірив свої пазуристі й гострошпорі лапи… і мовчки, одним махом, злетів на інтервента, збивши з сивої голови сталінського картуза, щосили дзьобнув кілька разів у лисе тім’я…
    Лисий чоловік з червоним патьоком на лобі й червоними очима, із пошматованими штаньми, з-під яких сталево поблискувала його нога, шкутильгаючи на милицях, подався поволі, боязко озираючись, до хвіртки… у яку він більше ніколи не заходив.
    Рекс важко й довго страждав, - не міг нічого їсти. Коли б не виливки Рябої, то й, певно, не вижив би…
    Тепер він ще пильніше стереже двір від всіляких зайд і сердито гавкає на байдужих до його лементу перехожих, на чужих котів, курей, на горлиць, горобців і, навіть – на лелек у небі, а найдужче – на безприв’язних зухвалих псів, що бігають собі без усякого діла шляхом, стежками й городами… Тихими ночами на підповня місяця він важко й жалібно виє, задерши щербату свою морду до чорного, всіяного золотим просом, неба.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 6

  8. ***
    Перші кроки я роблю,
    Та ходить уже люблю:
    Чимчикую, чеберяю, -
    За хвоста кота впіймаю.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  9. Плач Тамари
    Пам`яті Звіада
    - Вайме, дедав! Вайме, дедав! -
    Плаче в Грузії Тамара.
    Вайме, дедав! - Горе, мамо! -
    Сонце Грузії у хмарах
    Чорних грізних і кривавих, -
    Плаче Грузія. Тамара
    Із лози хреста здіймає:
    - Зжалься, Боже! Вайме, дедав! -
    Миру в Господа благає.
    У крові вся Сакартвело,
    Сльози точаться з лози...
    - Вайме, дедав! Вайме, дедав!
    Боже, Грузію спаси!


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 6

  10. Різдво
    Хуртовина свічку в звізді гасила,
    Гасали голодні пси,
    У ворони на дубі посивіли крила,
    Кіт поцупив кільце ковбаси.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 6

  11. Між двох розп’ять
    “Після смерті вашої вибуде ще більше
    і, може, ще за життя вашого
    Діти ваші вже не будуть вашими.”
    М.Смотрицький

    Ніч прийшла у Дермань,
    Як прочанин голодний,
    Принесла, як вериги, туман;
    Одягла власяницю на дзвони холодні,
    Сповила монастир у дрімотний дурман.

    Тільки гавкіт собак
    У розорених селах
    Долітає крізь мжичковий мак...
    Віковічний вітряк скоро муку домеле,
    Бо життя вже змолов той безкрилий вітряк.

    Залишилася ніч
    І остання вже свічка...
    Відцуралися Київ і Січ...
    Я сьогодні піду, моя Мамо, у вічність, -
    Вже душа моя чує чаїний сей клич.

    Сповідаюсь Тобі,
    Моя Нене єдина.
    На одрі я скруті й журбі.
    Причасти і прости, Мамо, блудного сина, -
    Не шукав у світах я розкошів собі.

    Я спасення шукав.
    Не собі, а народу,
    Що сліпцем серед зрячих блукав.
    Я в освіті його бачив ключ до свободи, -
    Тож, себе ув`язнивши, “Граматику” склав.

    Для Литви і Руси,
    Для Поділля, Волині, Вкраїни,
    Для братів, що гризлись, мов скаженії пси,
    Для сиріт і старчат на безкраїй руїні
    Я надію шукав на прийдешні часи.

    Був колись я Максим...
    Вже Мелетій в сивинах...
    Де мій Смотрич, Острог, а де Єрусалим?
    Знав я польську і грецьку, й латину,
    Та за Тебе молився лиш словом своїм.

    Причасти і прости,
    Мамо, блудного сина, -
    Бо ж не був я безгрішним святим, -
    Та коли тяжкий хрест свій несла Батьківщина,
    Я підставив плече, щоб його донести.

    Анафема “Треносу” М.Смотрицького (Вільно, 1610 року)

    О, чий ще труд так удостоївсь,
    як “Тренос” мій? Аж три універсали
    до Вільна з Кракова прислали
    від Сигізмунда-короля:
    - дізнатись, хто то є Ортолог;
    - п`ять тисяч злотих кари тому,
    хто пасквіль буде чи ховати,
    чи купувать, чи продавати;
    - друкарню відібрать в схизматів,
    Ортолога й коректора схопити,
    увесь тираж конфіскувати
    і на кострищах попалити...
    Заповзялися єзуїти
    вчинити волю короля...
    Аж раптом - затряслась земля:
    Фабриціус, засліплений латинник,
    Святе Писання долу кинув...
    ... Зі злості djabla пом`янув, -
    і “Тренос” вслід за ним жбурнув
    та й заходився проклинати...
    Мені ж чи плакать, чи сміятись?..

    Анафема “Апології” М.Смотрицького (Київ, 1628 рік)

    Між двох розп`ять
    ти - розіп`ятий, -
    Немов Ісус
    між двох злодіїв.
    Єрусалим твій -
    рідний Київ,
    Де на Голгофу
    був ти взятий.
    Навкруг амвона поставили:
    Свічки -
    мов факели...
    О, жах!
    Анафема!
    Листки палали...
    Ногами
    попіл їх
    топтали...
    І ти топтав.
    Й свіча в руках
    Твоїх
    тремтячих
    теж палала...
    Ганьба! Розпука. Крах надії...
    Та ж,
    лицеміри,
    й не читали.
    Прости їм, Боже...
    Рідний Київ? -
    Кого тут ще не розпинали...

    Виправдання невинності Мелетія Смотрицького

    Погрузли в чварах за чини,
    Як пси за стерво, лаєтесь за владу.
    Речете: “Зраду він вчинив!”
    Щоб заховати власні зради.

    Іуда, Ірод і Пілат
    У храмах Господа гендлюють.
    А Каїн з Хамом із-за врат
    Кричать з похмілля: “Алілуя!”

    О ви, єпискоти брудні!
    Вовки, в овечі вбрані шкури!
    В пекельнім згорите вогні
    І не спасуть вас храмів мури.

    О ви, єхиднині сини!
    Судить вас діло ваше буде,
    Жерці мамони й сатани!
    Мене ж хай Бог і люди судять.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  12. ЧАРІВНА ОДНООКА ГОРБАТА ЗЕЛЕНА ЖАБА

    Познайомилися ми з нею на березі тихої, порослої лепехою, очеретом та рогозою, неглибокої затоки. У ту затоку впадав кришталевий струмочок холоднючої – аж крижаної (навіть у найсерпневішу спеку) води, що цюркотіла з повної – по самі вінця – обкладеної білими камінцями і трохи примуленої кринички – цюркача. Цюркачеві джерела, фонтануючи легесеньким промитим вапняковим піском, вибилися на світ у неглибокому, зарослому верболозом, вільхою, глодом та ожиною виярку, біля самої підошви гори, котру називають Скалою.
    Скала підковою – де вище, де нижче – охоплювала затоку, створюючи майже субтропічний клімат: і сонце там з’являлося пізніше та раніше ховалося за совиними чагарниками, сорочими березами та чаплиними соснами; і вітер не міг там розгойдати хвилі та розвіяти густого білого туману, з якого зненацька вилітав кречет і брав каченят прямісінько з води…
    До походу у Скалу треба готуватися звечора: коли проспиш чи завовтузишся вдосвіта, то і забрьохаєшся у ряснючій та холоднючій росі до самого пояса; і не побачиш ні повного місяця, ні мерехтливих зірок; не почуєш першої пташки… Тоді вже ніколи буде попасом зривати, розминати пальцями та благоговійно вдихати аромати то полину, то м’яти, то чебрецю… А найгірше – улюблене окуневе місце, котре ти вважаєш своїм, може зайняти Стах.
    Стах окунів не любив: - Я їх здаю на вагу жидові за чорнило, а здоровенний окуняка важить менше за паршивого карася, - у ньому ж тельбухів мало.
    А ще Стах дуже не любив жаб'ячого крику: - Тут так голова після вчорашнього розривається, - казав покинутий і жінкою й донькою Стах, і нещадно бив крикливих “дзядів” поламаним вудлищем. Мабуть, не одна з тих зелених амфібій стала жертвою зеленого змія, що мучив бідолашного Стаха: він курив міцнющий “Памір”, тяжко кашляв і так само тяжко матюкався, проклинаючи жінку, доньку з зятем, рибу, жида і клятющих жаб…
    - Ото, як чути з автовокзалу ту лярву, що рейси оголошує, чи як у костелі дзвонять, то риби вже не буде, - зло і сумно казав Стах і змотував свої вудки зарання – десь о годині дев’ятій, коли вже починало трохи припікати.
    Риби й справді тоді не було: вода стояла, як мертва, хоч ніщо, здавалося, не провіщало негоди, - сюрчали коники, стрекотіли сороки, ячав шуліка, а жаби стихали й плигали у воду лише тоді, коли по ній ковзала хрестата тінь лелеки і з неба чувся тихий посвист його велетенських чорно-білих крил…
    Якось Стах пропав: чи занедужав, чи знайшов собі ловистіше карасяче місце, але на Окуневій затоці він не з’являвся; не чути було його надсадного кашлю, - лише бугай бугукав, заховавшись в очеретах, та виляскував десь у Скалі соловейко. Пригріло сонце і на росяний берег почали вибиратися жаби: вони надували свої пухиристі щоки, кричали, квакали, плигали одна на одну, ловили дрібних мушок, реагували на все, що ворушилося, блискавичним викиданням своїх довгих рожевих язиків, намагаючись навіть вхопити моїх черв’яків на гачках…
    Одна з цих земноводних прилізла до моєї капронової сітки з карасями і всілася на них. Була ця жаба якоюсь незвичайною: у неї не було правого ока, а хребет її випирав на спині великим горбом, чим вона нагадувала отих нещасних безшиїх карликів-горбанів, що чомусь часто стають лікарями. Ця жалюгідна потвора не плигала, а повільно лазила, перегойдуючись, як качка, із ноги на ногу.
    Я прогнав нахабу з авоськи, але вона повільно, якось флегматично, знову всілася на моїх карасів. Коли мені попалося кілька дрібніших рибок, придатних для наживки, я вкинув їх не у авоську, а у наповнений вчорашнім дощем неглибокий слід від чобота і почав переналагоджувати свої вудки на окуня… Аж дивлюсь – моя горбата жаба прилізла до живців і вхопила одного з них за голову. Її рот розтягнувся, - мельк-мельк карасик хвостом – і щез у пащі холоднокровної потвори. Я знову її прогнав, але жабище настирливо лізло до копанки з живцями. Тоді я перестав заважати і лише здивовано спостерігав, як вона одного за одним з'їла трьох чималеньких карасиків, роздулася і спокійнісінько всілася на осонні, косуючи на мене своїм вцілілим лівим оком у золотій облямівці…
    Риби того дня я наловив кілограмів зо п'ять: вистачило і собі, і тітці Марії, і бабі Савченці, і нашому оглухлому та підсліпуватому Кучерявому, і ще шести чи восьми сусідським котам, що позбігалися з усього кутка.
    Кучерявий, перезимувавши без хазяїв люту зиму, і оглух, і осліп на одне око, але рибу чув здалеку. Першого дня він радий був розговітися риб'ячими кишками, полускуючи повітряними міхурцями. Але наступного – вимагав риби, хоча б і сонної. Третього – їв тільки живу, а неживою грався, підчіпляючи кігтями за зябра і, підкидаючи її, розігрував сцени полювання. За тиждень Кучерявий гладшав, їв лише смажені голівки і хвостики, подовгу спав, зовсім не реагуючи навіть на свого запеклого ворога - чорного довгохвостого й схожого на куницю кота з іншого прайду…
    Вставав я о годині четвертій, йшов у Скалу, там з кринички вмивався, робив сім ритуальних ковтків і лише тоді сідав на своє місце та закидав неквапом вудки. Десь о сьомій припливала моя знайома жаба і я годував її вже майже з рук, даючи щораз більших карасиків, котрих вона успішно заковтувала, кумедно попихаючи лапками…
    Так тривало з тиждень. Але одного ранку риба чомусь перестала брати будь-яку наживку. Згодом я почув оту “лярву” з автостанції, про яку говорив Стах, але усе ще сподівався, бо кілька карасів таки упіймалося на мої вудки.
    Минула сьома, восьма, дев’ята години, а моєї одноокої горбатої зеленої жаби не було. Не ловився окунь, не брала плотва чи хоча б краснопірка, яку Стах називав червінкою, - лише кілька карасів стало моїм трофеєм… Десь о десятій помітив, як по тихому плесу, навскіс від болотяного острівця, до мене пливла жаба: повільно наблизившись до нерухомих поплавців, вона потицялася об них мордочкою, поторкала лапками і попливла собі геть – туди звідки й припливла…
    Кучерявий терся об ноги, нявчав, запускав кігті у мої коліна… Довелося віддати йому той мізерний улов, а сусідські коти лише жадібно й ображено ворчали та облизувалися, спостерігаючи ту бідну трапезу…
    По обіді сталася велика буря: з грозою, градом і сильним вітром…
    Того року я був безробітним, тож майже щодня ходив у Скалу на побачення до своєї знайомої одноокої касандри, котру встиг полюбити, як любить людина все своє: вона ніколи не підводила, була найнадійнішим барометром і про неї вже знав навіть Кучерявий, котрому я казав: - Нема жаби – нема й риби, - лови мишей…
    Минула ще одна зима, котру Кучерявий пережив без хазяїв, на сусідській ласці. Але десь у травні я знову пішов у Скалу і на свою втіху та радість побачив мою добру знайому – Однооку Горбату Зелену Жабу. Усе повторилося, як і торік, але не було вже таких страшних гроз, не ламалися дерева, не оббивав град винограду і не трощив городини…
    Але ось уже декілька років, як моя Зелена Жаба пропала. Вона більше не припливає. Чи загинула, коли ставка спускали на зиму, чи, може, Стах її добив… Не стало у Скалі й окуня.
    …Однієї січневої ночі зірвалася страшенна хуртовина: вітер рвав неутеплені вікна моєї квартири, що на восьмому поверсі, і продував її наскрізь; котилися якісь жовто-зелені хмари і їх роздирали товсті сліпучі джгути блискавок; гоготів грім, від якого бряжчали шибки…
    Дуже боліла голова, але якось заснув…
    Побачив себе у кольоровому сні молодим, здоровим, у старому солом’яному брилі, з вудками: я йшов босим по холодній росі, поскубував полин, м’яту й чебрець, вдихав їх аромати… Та раптом на стежці помітив перекинуту білим черевцем догори жабу. Коли ж я її перевернув кінцем вудки, то побачив, що у жаби не було одного ока – правого, а лівим вона несподівано кліпнула і якось гидко кавкнула… Назустріч ішов страшний, як смерть, Стах… Я прокинувся у липкому холодному поту і вже до ранку слухав завивання завірюхи… Була зима. Було біло й холодно, а над правим оком нестерпно боліла голова.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  13. Небезпечна бритва

    Новела
    Безіменний палець і мізине¬ць ще трималися. Вони зава¬жали. Батько, зопалу відірвав¬ши їх і кинувши під верстат у тирсу, обхопив долонею лівої руки скалічену правицю. Кров з обтятого п'ястука цвиркнула в очі, на чорну кухвайку, зацебеніла в рукав, закапала на жовті стружки, на білий сніг...
    Коли він робив собі перев'яз¬ку, мене знудило. Знудило так само, як тоді, коли я ненаро¬ком вступив у мізки нещасно¬го тракториста. Тоді я не міг нічого їсти, а кожен гнилий гарбуз чи розлущений горіх ще довго нагадували про роз¬трощений асенізаторською бочкою череп і мізки, що випорскнули з нього на десяток метрів...
    Холодно. Дуже холодно. Вик¬ручує суглоби, болить кожна кісточка, все тіло - зашпори. Задубілий, залажу під холод¬ну ковдру - мов у сніг. Вми¬каю приймач. В ефірі, як у моїй голові, - порожньо. Лише на найкоротших хвилях ледь-ледь пробивається крізь завивання хуртовини голос далекого Ірану: "Аллах акбар..."
    …Туркменія, Фірюза: гарячий вечір після пекельно спекотного дня; з-за Копетда¬гу випливає іранський місяць; дутари, цикади, кажан у небі збирає зорі... А в голові - дзвін... далекий... дзвін...
    …Батько на широкій чорній і блискучій дідовій попрузі, зачепленій за цвях в одвірку, старанно направляє бритву, принесену колись дідом з австрійського полону. Нами¬люється, довго бриється, при¬тискаючи бритву вцілілим ве¬ликим пальцем до забинтова¬ного обрубка. Потім бере лівою рукою блискучу німець¬ку машинку і, нерівномірно клацаючи нею, намагається мене підстригти. Машинка не слухається, боляче скубає. Я пручаюся і хникаю, а потім ви¬риваюся і плачу. Батько теж і плаче: моя гостра чуприна на¬билася в закривавлений бинт, я вразив його рану...
    Ні! Це не мій батько, - це якийсь чужий чоловік, схожий на мого батька. Він хапає блискучу дідову бритву, ловить мене за чуба... і хоче відрізати мені пальці!..
    Я плачу, бо мені дуже страш¬но, а матері десь нема...
    …Рустем п'є горілку, бо він хоч і татарин, та християнин, - йому можна. Хрестився у Львові в костелі, бо полюбив до нестями польку. Полька покинула, син в Афганістані головою на¬клав. Тепер він п'є горілку і кається. Сидить над моїм ліжком, дихає перегаром чор¬нобородий Рустем, тримає біля моїх очей небезпечну бритву, куплену у Львові на базарі, і плаче;
    - Жалка тєб'я, - ти хароший хахол, но Он гаваріт, что я должєн тєб'я зарєзать, і тагда мнє всьо прастітся... Всьо-всьо прастітся... Аллах акбар, панімаєшь? А Мухамед - пра-рок єво...
    Бряжчать шибки, скажено ревуть літаки і розчереплюється голова...
    …З темної і завжди холодної комори мати вносить чортопо¬лох. З печі млосно пахне пря¬женим молоком. Бабиною хусткою-напиначкою мовчазна і сувора мати, дуже схожа в ту мить на небіжку, затуляє вікно у червоно-кривавих ласицях західнього сонця, і у хаті поночіє. Дерев'яною обсмале¬ною коцюбою мати пригортає до причіпка жар, насипає його у чорну велику макітру. Тем¬рява ховається під піч, а по стінах і стелі бігають тривожні червоні тіні. Карі очі моєї мами стають чорними, а в них - вогонь. Я не впізнаю матері, її голосу... Бліді її вуста вору¬шаться, шепочуть щось зна¬йоме і незрозуміле:
    - Отче наш, іже єси... Вона знімає з мене штанці і мовчки ставить мене над жа¬ром. Потім запалює чортопо¬лох і гасить його, а жевріючи¬ми колюхами проводить між моїми голими ногами. Я трем¬чу і хлипаю, мені лячно і ніби соромно...
    Дим і тепло проникають під сорочку, піднімаються від паху до пахов, і я роблюся покір¬ним. Мати вже не так цупко три¬має мене за плече і, нарешті, озивається:
    - Не бійся, синоньку, не бійся... не бійся...
    Вона тричі повільно прово¬дить наїжаченими головешка¬ми між моїми стегнами, окурює мене всього тліючим чор¬тополохом, а потім кидає його в жар. Спалахує вогонь, у яко¬му звиваються чорні змії, котрі, на мить завмерши, роз¬сипаються білим попелом...
    - Не бійся, дурниську, - звич¬но і насмішкувато каже мати, - вже нічого нема, вже все, все згоріло...
    А я й не боюся. Мені лише хочеться спати.
    Відсунувши заслінку, мати рожном дістає з печі чорного задротованого горщика, зні¬має з нього і дає мені пригорі¬лу молочну шкоринку, а потім наливає молока:
    - Пий. а то цигани приснять¬ся.
    Я не хочу, аби мені снилися цигани, - я п'ю молоко і лізу на піч у тепле просо - до кота...
    Мати б'є поклони і шепоче:
    - Отче наш, іже...
    А на одвірку криваво по¬блискує широка чорна дідова попруга.
    В. БЕНДЮГ


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5

  14. ***
    Був би я, як Ісус, молодим,
    Сотворив би нечуване чудо:
    Всіх повій, врятувавши від блуду,
    Я повів би у Рай… по воді.


    Коментарі (11)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5