ЛЮБОВ ДО ПРИХОДНІВ АБО ІДЕНТИФІКАЦІЯ АНГЕЛІВ...

"Не забувайте любові до приходнів, бо деякі нею, навіть не відаючи, гостинно були прийняли ангелів". (Послання до євреїв 13:2)


Потяг мчав мене на Захід під супровід монотонного калатання коліс, від котрого вдень робишся сонливим, а вночі ніяк не стулиш очей... Кілька годин я був єдиним пасажиром у купе і вже втішився, що не доведеться силувати себе до вимушеного спілкування з випадковим супутником... Але невдовзі на одній зі станцій моїй самотності довелося поступитися місцем товариству з незнайомцем. Неговіркий, приблизно мого віку чоловік мовчки сидів навпроти... Зрештою, і я не озивався, обмірковуючи завтрашній день.
Згодом нашу мовчанку порушив провідник, запропонувавши чаю. Чай у потязі – одна з небагатьох приємностей мандрівки залізницею, від котрої важко відмовитись. Ми обидва мовчки сьорбали чай, продукуючи в такий спосіб бодай якісь звуки у завислій над нами тиші. Незнайомець пригостив мене канапкою. Я втішився й такій перекусці, бо вскочив до вагона, не встигнувши повечеряти напередодні. Відтак мусив щось говорити. Звичний набір питань: Куди їдете? Звідки будете? Чим займаєтесь?
Аж раптом він ошелешив мене цілком неочікуваним питанням:
- А вам доводилося зустрічатися з ангелами?
Отакої! Звісно, я знав отой відомий вірш з "Послання до євреїв", в якому йшлося про ангелів і нашорошив вуха.
- Наразі не доводилось, а вам?
- Якийсь час я мав сумнів, що стрічався з ними, а тепер певен, що то таки були вони!
- Невже їх було кілька?
- Ні, один, але двічі...
- Двічі той самий?
- Ні, різні...
- А не могли б розповісти детальніше?
- Вам справді цікаво?
- Авжеж.
- Це важко передати словами...
- Що саме?
- Відчуття... Дивні відчуття... Вони не тьмяніють, не щезають, як інші, а з часом виринають знову і знову...
- Тобто?
- Відчуття, що ти зустрів когось виняткового і нетутешнього.
- І у них за плечима були крила?
- Вам смішно?
- Борони Боже, лише цікаво, справді.
- Ні, крил не було, але усе моє єство відчувало щось незвичне.
- А за яких обставин це сталося?
- Уперше на... пішохіднім переході...
- Не подумайте, що кепкую, але…
- Ну от бачите, і ви не вірите.
- А що, інші теж не повірили? Прошу, продовжуйте.
- То була просто бабуня. Звичайна, сільська, у хустинці. Я чекав на зелений, аби перейти на інший бік вулиці. Поруч стояли кілька людей. Вона з'явилась нізвідки. Нетутешня. Спитала, де знаходиться шпиталь. Голос тихий, спокійний, але якийсь… незвичний. Шпиталь? Та звідки мені було знати, який саме шпиталь їй потрібен – їх у нашому місті кілька! Я поспішав, і щойно спалахнув зелений, рвонув на той бік. Перетнув вулицю… Зупинився. Ні, треба таки повернутись і показати, де шпиталь. А раптом вона дуже хвора? А раптом у шпиталі хтось дуже дорогий для неї? Ні, треба повернутися й показати! Обернувся – а бабуні немає.
- Може вона передумала переходити вулицю або злякалась. Сільські люди часто губляться і ніяковіють у місті.
- Вона зникла! Зникла, наче й не було! А я почвалав далі. Згодом спіймав себе на думці, що думаю про неї. Раз у раз згадую... Мабуть, це було випробування. Я повинен був допомогти їй перетнути вулицю і дістатися до шпиталю, повинен!
- Невже це було чимось винятковим?
- Для мене так. Винятковим було відчуття. Минуло кілька років, а я досі пам'ятаю їх.
- А як щодо іншого випадку?
- Це сталося цими днями, на книжковому форумі у Львові.
- Невже? І знову жінка?
- Так, старша, поважна пані в плащі, сиве волосся, капелюшок.
- А що незвичного цього разу?
- Те ж дивне відчуття, що й перед тим… Дощило. Замовив філіжанку кави з рогаликом. Там біля входу готують каву, знаєте?
- Пригадую, доводилось бувати якось. І що далі?
- Сидів за столиком і смакував каву. Навмисно шукав столик, за яким нікого не було. Ви ж знаєте, як втомлює незнайоме, надто галасливе товариство.
- Звісно.
- Якоїсь миті з-за сусіднього столика підводиться пані і прямує до мене, сідає навпроти й починає розмову. Гадав, що пройде повз.
- Дійсно, незвично. І що казала?
- Щось про форум, про якусь презентацію, котру вона сподівалася відвідати, але її відмінили чи перенесли. І якось дивно дивилася, то на мене, то на рогалик, то на мою філіжанку…
- Може, хотіла кави?
- Можливо... Але я про це не подумав… не здогадався?… Чому я не здогадався замовити для неї каву… з рогаликом? Чому? Це ж було так просто! А я…
- А ви?
А я… Я допив свою каву, і попрощався з нею… Вийшов на вулицю… але щось муляло… Поглянув крізь вікно до кав’ярні – за моїм столиком не було нікого.
- Вона розчинилась у повітрі, наче перша?
- Саме так... А мене знову не полишало дивне відчуття... Сумління було спантеличене. Може, треба було повернутися, знайти її і запропонувати кави? З рогаликом…
- Мабуть, це знову було випробування…
- Але з якою метою? Гостинність і любов до приходнів?
Вночі у потязі довго не міг стулити очей, подумки повертався до розмови зі своїм супутником і пригадував випадки з власного життя. Можливо, і я теж колись зустрічався з ангелами і не розпізнав їх? Можливо, в такий спосіб Господь випробовує нашу віру, наше милосердя і любов до ближніх? Хто знає..

ЗЛОЧИН НА 17-Й АВЕНЮ
Жаль і батька, жаль і матір,
І вірну дружину,
Молодую, веселую
Класти в домовину…

Тарас Шевченко, «Три літа».

І.
Щомісяця Наталя їздила додому, зазвичай автобусом. Мама, окрім усього іншого, була для неї ще й найкращою подругою, з котрою вона завжди радилася та ділилася сокровенним. Подібне трапляється не так часто, тому вона вважала себе справді щасливою донькою. На Великдень вони вбиралися у сорочки, прикрашені неймовірною борщівською вишивкою й були схожі на двох сестер-красунь.
Автобус, як завше, був ущерть заповнений. «Доведеться стояти до наступної зупинки, а може й далі», – вона подумки повернулася до розмови з Міхаелем. Їй щойно дев’ятнадцять. Серце сповнене романтичних почуттів й лише вчиться розпізнавати незнані досі трепетні порухи душі, збентеженої очікуванням першого кохання. «Але чому саме він – цей іноземець, який невідомо як опинився тут, за тисячі кілометрів від рідного дому, а не тутешній Іван, Степан, Микола чи Василь?» Відповіді на це питання наразі не знаходила.
Якоїсь миті відчула на собі чийсь погляд – з протилежного боку автобуса з неї не зводив очей юнак у спортивній куртці приблизно такого ж віку, як вона. Це було схоже на магію. Люди виходили і заходили, а ці двоє стояли, мов зачаровані, боячись зробити бодай крок назустріч, щоб ненароком не зруйнувати тієї тендітної, тонкої наче павутинка нитки, що з’єднувала зараз їхні серця і душі. Вони дивились одне на одного, не зронивши ані слова, але їхні очі промовляли красномовніше від слів:
- Я так довго тебе шукав!
- Тобто ти впевнений, що це не випадковість?
- Хіба ти сумніваєшся в цьому? Прислухайся до свого серця.
- Воно зараз надто схвильоване, щоб мислити розважливо.
- Ти не віриш в кохання з першого погляду?
- А це саме той випадок?
- Для мене так, а для тебе?
- Здається, починаю вірити, але мені потрібен час.
- Хочу, щоб ти знала – я чекатиму на тебе!
Водій через гучномовець повідомив про зупинку. Хлопець востаннє поглянув на неї і вийшов. Деякий час вона бачила його постать поруч із автобусною зупинкою. Він дивився вслід автобусові, який мчав його долю, його щастя на край світу. Воно було так близько, на відстані простягнутої руки. Що завадило йому підійти до неї і попросити адресу або бодай номер телефону? Натомість він, як вкопаний, годину простояв у автобусі, сподіваючись, що все ось-ось вирішиться само по собі…
Упродовж наступних півроку вона купувала квиток саме на цю годину й на цей автобус, сподіваючись побачити юнака знову. Їй снились його очі. Вона уявляла собі їхню першу розмову, думала про те, який в нього голос. При згадці про нього її серце охоплювало невідоме досі почуття, яке спалахнуло зненацька і не полишало ні на день. Звідки вона могла знати, що хлопець з автобуса приїздив додому саме напередодні служби у війську і зараз перебував у військовій частині за кілька сотень кілометрів від того місця, де вони зустрілись вперше і востаннє.
ІІ.
Того дня в Манагуа видався гарний, сонячний ранок. Діти щойно поснідали й пішли до школи. Щоразу, коли вони виходили з дому, вона стояла біля вікна і дивилася їм услід. Біля хвіртки вони оберталися, махали їй руками і звертали праворуч на автобусну зупинку. Серхіо нещодавно сповнилось чотирнадцять, Алісії восени буде дванадцять.
Підійшов Міхаель і, ніжно пригорнувши, поцілував.
- Пам’ятаєш, який день буде післязавтра?
- Субота, а що?
- А ще?
- П’яте червня…
- Ну і…
- Не муч, мені час на роботу – вона повернулася до нього і він відчув, як укотре втрачає голову від її карих очей, п’янкого запаху її волосся і невидимих флюїдів, які йшли від її тіла і робили його заручником цієї вимріяної любові. Минуло п'ятнадцять років, як вона стала його дружиною, а він досі не може повірити в те, що доля обдарувала його цим щастям. Щоразу, коли вони йшли вулицею, перехожі задивлялися на неї, надто чоловіки. Друзі жартували, що він викрав з України найкращу дівчину. Мешканці кварталу, в котрому вони оселились, між собою звали її «красунею Барбі».
- Шістнадцять років тому ти познайомила мене зі своїми батьками.
- Пам’ятаєш, молодець!
Вона довго не наважувалася повідомити матері про те, що її хлопець «не наш». Після того випадку в автобусі ще кілька місяців сподівалася на зустріч з незнайомцем, але час минав, і незнайомець не з’являвся, а Міхаель завжди був поруч. Він не вимагав від неї негайної відповіді і терпляче чекав, що якогось дня вона таки скаже йому: «Так». Навчання у виші добігало кінця. Міхаель мусив вертати додому, але він палко бажав повернутися туди з українською дружиною, без котрої не уявляв собі життя.
Все вирішилось того дня, коли Міхаель попросив її познайомити його з батьками. Вони гостювали в селі кілька днів. Міхаель виявився напрочуд хазяйновитим хлопцем: допомагав батькам поратись на городі та коло хати, полагодив паркан і навіть спробував подоїти корову (звісно, з того нічого не вийшло). Якось після вечері він вийшов з-за столу на середину кімнати, став на коліна й ошелешив Наталиних батьків наперед заготовленою і вишколеною фразою: «Дорогі мамо і тату, я дуже кохаю вашу доньку і хочу, щоб вона стала моєї дружиною. Обіцяю бути для неї добрим чоловіком. Прошу – поблагословіть».
При цих словах, на очах у батьків з’явилися сльози. Розчулена мати підійшла до Міхаеля й обійняла його, як рідного сина. Батько, кинувши погляд на Наталю, запитав: «А ти, доню, згідна бути йому за дружину?». І вона промовила слова, яких Міхаель так довго чекав: «Так, згідна…». «Тоді ми з мамою благословляємо вас, діти. І нехай Господь вас поблагословить. Будьте щасливі».

ІІІ.
Правду люди кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу». Лише одному Богові відомо скільки наших заробітчан розкидано по найвіддаленіших закутках земної кулі. Одні переконують, що їх п’ять мільйонів, інші ¬¬– що вісім. Як би там не було – лічба вже йде на мільйони.
Наталя опинилася на чужині за дещо інших обставин. Закінчивши десятирічку, вона стала студенткою одного з київських вишів. І куди ті наші хлопці дивилися? Як можна було прогледіти таку красуню? Трапилось так, що доля дівчини опинилась в руках нікарагуанця. Українка цілковито заволоділа його серцем щойно він побачив її на одній зі студентських вечірок. Невдовзі до найменших дрібниць знав її розпорядок дня і розклад занять. Навідувався до читальної зали саме тоді, коли, зазвичай, приходила туди вона. Чекав, поки бібліотекарка дасть їй необхідні для роботи книжки і вона сяде за стіл, а потім брав кілька книжок, підходив до неї і запитував, чи стілець поруч не зайнятий. Згодом вдавав, що працює, а сам краєм ока підглядав за нею та милувався її розкішним волоссям, променистими карими очима і біленьким личком. Зрештою, настирливість хлопця таки далася взнаки – дівчина помітила його упадання й обдарувала неймовірною посмішкою. Його українська мова була напрочуд доброю – і це всього лише за три роки перебування в Україні! Натомість дехто з наших громадян не може опанувати її за все життя, бо не хочуть, адже їх «і так панімают».
Все змінилося того дня, коли в їхньому виші відбувався конкурс художньої самодіяльності факультетів. Очікувати від самодіяльних артистів чогось надзвичайного не доводилось, тож кожен виступ уболівальники жваво підтримували оплесками, особливо, якщо виступали «свої». Невдовзі ведучі об’явили виступ студента з Нікарагуа Міхаеля Ернесто Гарсія і на сцену вийшов симпатичний хлопець в джинсах з гітарою. Він мовчки обвів поглядом вщерть заповнену студентами та викладачами залу, шукаючи її, ту єдину, котрій хотів присвятити цю пісню. Аж ось їхні очі зустрілись. Щойно пролунали перші акорди, як в залі запанувала мертва тиша – гітара в його звучала неймовірно. Всім одразу стало ясно, що цей юнак справжній музикант-віртуоз. Не надто сильним, але надзвичайно приємним і проникливим голосом він виконував чарівну «Bésame Mucho». Співав лише для неї і не зводив з неї очей. І коли пролунав останній акорд – зала вибухнула оплесками! По завершенні конкурсу була дискотека і він вперше запросив її до танцю.
- Мушу сказати, ти співав чудово, – промовила вона.
- Тобі справді сподобалось? Дякую. Я співав для тебе.
- Таки для мене, адже тут так багато гарних дівчат?
- Так, українки дуже гарні, але цю пісню я виконував лише для тебе.
- Інші дівчата можуть образитись.
- Розумієш, це така пісня, – вона для однієї, єдиної, коханої…
- А як вона називається по-нашому?
- «Без тебе мучусь», – посміхнувся він, дивлячись їй у вічі.
- Ти жартуєш!
- Насправді вона називається «Цілуй мене палко…». До речі, її написала жінка.
- А чому вона сумна?
- Хіба ж буває кохання без смутку? Особливо, якщо воно нерозділене, або трагічне…
- А ти романтик, – зауважила вона.
- Я можу сподіватись на побачення? – запитав він.
- Я подумаю.

IV.
- Міхаелю, мені вже час на роботу, відпускай, бо спізнюся на автобус.
- Може підвезти тебе машиною?
- Ні, не треба. Погода чудова. Дістанусь автобусом до 17-ї авеню, а там до офісу рукою подати – пройдусь пішки.
- Дай слово, що цієї суботи ми вечерятимемо вдвох при свічках у нашому улюбленому ресторанчику.
- А потім, вдома, ти заспіваєш для мене «Bésame Mucho».
- Та хоч десять разів! – він ніжно пригорнув її до себе і поцілував найсолодші у світі вуста. – Скажи, що кохаєш мене.
- Я кохаю тебе, мій любий тиране, – вона випурхнула з його обіймів і, прихопивши сумочку, вийшла на вулицю.
Процокотіла підборами кілька сотень метрів до зупинки на вулиці 15-го вересня. За десять хвилин під’їхав автобус. Сіла біля вікна і, оглядаючи знайомі будівлі та перехожих під час руху автобуса, посміхнулася, пригадуючи ранкову розмову з Міхаелем. Вони вже п’ятнадцять років у шлюбі, а він щоразу цілує її наче вперше.
Водій об’явив наступну зупинку – «Східний ринок». Вийшла з автобуса і попрямувала до 17-ї авеню. Власник невеличкої пекарні, до якої вона часто навідувалась після роботи, стоячи на сходах, привітав її щирою посмішкою, злегка кивнувши головою. Проходячи повз один із магазинчиків жіночого одягу, вона кинула погляд на вітрину, міркуючи, чи не варто придбати щось новеньке для суботнього вечора з чоловіком: «Зрештою, нині лише понеділок, ще є час. Не забути б також купити щось і для нього, може гарну краватку?» Пригадала, як минулої неділі падре Антоніо після Служби Божої подякував їм за пожертву на реконструкцію вівтаря і похвалив їхніх дітей за те, що ті щонеділі дуже чемно поводяться в церкві, а надто за шанобливе ставлення до старших парафіян. Мовляв, нинішні підлітки вже не ті, що колись, а їхні пустощі нерідко виходять далеко за межі побожної поведінки.
Міхаель наполягав, щоб вона навчала дітей української мови. Щовечора вони промовляли «Отче наш» і «Вірую» іспанською та українською. Найцікавіше було спостерігати за розмовою онуків телефоном з їхньою українською бабусею. «Минуло вже шість років, як ми їздили до батьків, – спіймала себе на думці. Постійно бракує часу. Кілька ночей поспіль сниться наша хата, яблуневий сад, мамині квіти, ставок поруч з лісом. Відчуваю, як пахне сіно. Хочу побачити наших лелек, почути спів нашого жайворонка і соловейка»…
Зненацька вона відчула, як хтось рвучко смикнув пасок її сумочки. Вона інстинктивно шарпнула її до себе й обернулась, не випускаючи з руки паска – їй прямо в очі дивився патлатий юнак з перекошеним від жаху обличчям. Вона щосили стиснула пасок в долоні й потягла сумку до себе. В якусь мить, не очікуючи наразитися на спротив, незнайомець закляк на місці, не усвідомлюючи, що робити далі. Аж раптом з-за рогу сусіднього будинку на шаленій швидкості під’їхав мотоцикліст. Порівнявшись з Наталею та незнайомцем (вочевидь, то був його приятель), він вихопив з-за пазухи зброю і майже впритул двічі вистрілив в жінку. Потім вирвав з її руки сумочку і разом зі своїм компаньйоном вони щезли в сусідньому провулку.

V.
На вулиці латиноамериканського мегаполіса серед білого дня вмирала молода жінка. Пасмо гарного, хвилястого волосся закривало частину обличчя, одна рука була відкинута, а іншою вона трималася за бік, і крізь пальці проступала кров… Думки плутались, а життя невпинно залишало кожну часточку її тіла. З глибин вже затьмареної болем свідомості, швидко змінюючи одна одну, виринали картини минулого – перший клас, мама поправляє на ній фартушок шкільної форми, останній дзвінок, випускний, радісні, щасливі та усміхнені обличчя однокласників, незабутній шкільний вальс, зізнання Міхаеля в коханні, її дорогі донечка та синочок…«Ні, я не можу і не хочу отак безглуздо залишити цей світ… Боже, а як же мої діти?.. Хто ці люди? Чому вони тут? Невже це кінець? Невже я востаннє бачу це чуже небо, а того, іншого, рідного – вже не побачу ніколи?». «Сеньйоро, ви мене чуєте? Сеньйоро! Потерпіть ще трохи, швидка вже в дорозі!» – незнайомий жіночий голос бринів десь здалеку, немов відлуння. Далі – темрява, наче хтось несподівано вимкнув світло, і якась дивна, незвична легкість у тілі, відчуття болю щезло. «Господи, спаси і помилуй…»
Під’їхала «швидка». Через кілька годин, не приходячи до тями, жінка померла в шпиталі - завдані їй кульові поранення не залишили жодного шансу на життя.
Звістка про загибель українки приголомшила багатьох, а надто мешканців кварталу, де сталася трагедія. В одній з місцевих газет з’явилося коротке повідомлення: «Днями трагічно загинула 41- річна Наталя Коваленко, українка, дружина Міхаеля Ернесто Гарсія, мати двох неповнолітніх дітей. Покійна була у великій пошані серед знайомих, друзів та співробітників. За виняткову вроду сусіди лагідно називали її «Барбі». Жінку впритул розстріляли грабіжники при спробі пограбування. Після жорстокого нападу Наталю Коваленко було допроваджено до шпиталю Святої Анни, де вона померла внаслідок отриманих травм. Лікарі зробили все можливе. Поминальну службу відправив настоятель парафії Хреста Господнього падре Антоніо Рамірес Мехія. Священик звернувся до місцевої влади з настирливою вимогою знайти злочинців і притягти їх до відповідальності. Висловлюємо щирі співчуття родині загиблої. Вічна їй пам'ять».

VI.
Минуло три роки… В Наталиній кімнаті кожна річ, все, чого торкалася її рука, залишилося на тому ж місці. На журнальному столику стояв її портрет, зроблений за півроку до того трагічного випадку. Час від часу Міхаель поволі прочиняє двері до кімнати, заходить, сідає в її улюблене крісло біля вікна, дивиться на її портрет і обводить поглядом кімнату. Вона досі тут. Ось вона сидить перед дзеркалом і розчісує своє розкішне волосся, повертає в його бік чарівну голівку і дарує йому незрівнянну посмішку. Ось вона приміряє вечірню сукню, підходить до нього, своїми найніжнішими руками, наче лебединими крильми, обіймає його за шию і цілує… Скільки ще ці, залишені нею назавжди, речі випромінюватимуть її тепло? Для кого ще, окрім нього, вони важитимуть так багато і будуть потрібні, мовби одушевлений спомин про неї?
Хтось сказав, що кожна людина – це цілий світ, який щезає разом з нею. Так, кожна людина особлива. Зі її смертю руйнується той винятковий зв'язок, який існував між нею і кожною річчю, яку вона брала до рук, котра, хоч почасти й мала, але може розповісти так багато, як от: пасмо дитячого волосся після першого підстригання, медальйон або перстень, отриманий в спадок від матері, срібна бабусина цукерничка, невеличка збірочка поезій з автографом автора, альбом зі старими чорно-білими, подекуди вицвілими родинними світлинами, вітальна листівка, надіслана дідусем, текст котрої написаний незабутнім начерком з кучериками і буквою «ґ». Впродовж життя у нас назбируються пачечки, скриньочки, течки та шухляди з усяким «добром», яке іншим видається цілковитим мотлохом, а для нас кожна, навіть найменша річ, випромінює тепло незабутніх споминів, котрі зігрівають наше серце, обпалюють вогнем почуттів та пристрастей, огортають холодом трагедій та смутку. Але щойно ми відлітаємо у вічність, як усі, невидимі для ока, зв’язки руйнуються. Сиротіють не лише люди, а також речі, які були дорогі серцю тих, кому вони належали, служили. Хто стане їхнім новим власником? Для кого вони важитимуть бодай дещицю того, що важили для їхнього попереднього господаря? Ймовірно, щось із ціннішого їхній новий власник залишить собі, а іншого невдовзі спекається. Відтак, речі, мов уламки зруйнованого світу, опиняться на узбіччі життя.

VII.
Оглядова екскурсія містом на автобусі та купівля суверенів - єдине, на що вони могли спромогтися за шість годин перебування в Манагуа. Їхній корабель зробив вимушену стоянку в місцевому порту через несправність в роботі двигуна. Поки частина команди займалась ремонтом, іншим членам екіпажу дозволили зійти на берег. Для Андрія це вже був третій рейс в якості другого помічника капітана. Разом із трьома іншими членами команди вони вирішили оглянути місцеві пам’ятки.
- Хлопці, гайда до довідкового бюро, дізнаємось, як тут із туристичними поїздками містом.
- А може, скуштуємо їхнього пива?
- Пиво зачекає. З усього видно день буде спекотний, так що екскурсія автобусом з кондиціонером якраз те, що нам треба. А ще – трохи пройдемось. Маємо час до вечора.
- Цікаво, їхні дівчата красиві?
- Судячи з конкурсів краси латиноамериканки симпатичні. Але ж не всі. Ми ж з вами після морських мандрів добре знаємо, що кращих від наших українок не знайдеш.
- Андрій має рацію. Торік до мого приятеля приїздив товариш зі Штатів, американець. Погостював тут місяць і не хотів вертатися додому. Казав, що ми найщасливіші чоловіки на світі, бо щодня споглядаємо таку красу, яка іншим й не снилася. Йому аж мову віднімало, коли він ходив вулицями міста, а то ж був липень.

Невдовзі вони довідались, що неподалік є стоянка екскурсійних автобусів. Як виявилось, один із них був напівпорожній і за півгодини мав вирушати в подорож містом. Хлопці розсілися біля вікон і очікували побачити якусь гарну нікарагуанську панянку-екскурсовода, однак водій безжально розтрощив їхні сподівання вщент, повідомивши, що автобус оснащено аудіокоментарем на кількох мовах, з поміж яких є російська. Вочевидь, у нього в школі була незадовільна оцінка з географії, бо вважав, що Україна та Росія одне й те саме. Прийшлось переконувати, що це не так. Допомогли приклади з нашими спортсменами – Андрієм Шевченком та братами Кличками. Таки бодай хоч завдяки їм у світі знають про нас щось добре. Можна було б ще пригадати заслужену капелу бандуристів, творчі колективи імені Вірського та Вірьовки, але, водій, вочевидь, про них нічогісінько не чув. Тому довелось обмежитись спортсменами.
Автобус кружляв вулицями та провулками міста. Час від часу водій пригальмовував, щоб туристи могли краще розгледіти щось цікаве. Жіночий голос в навушниках повідомив, що невдовзі праворуч з’явиться «Східний ринок». Несподівано автобус зупинився. Водій обернувся до українців і почав щось емоційно пояснювати, даючи їм зрозуміти, щоб вони витягли з вух навушники. З його подальшого монологу, Андрій зрозумів, що він зупинився навмисно, – тут неподалік знаходиться 17-та авеню. Але як це стосується їх? Зі слів «muerte de ucraniana» Андрій збагнув, що йдеться про якусь українку, яка, начебто, трагічно загинула тут кілька років тому. «Можливо вона була однією з наших заробітчанок? Скільки їх гинуть щороку по цілому світі…». Втім, водій називав її сеньйорою і сказав, що вона була шляхетна та шанована пані в місті. Врешті-решт, Андрія це заінтригувало.
- Хлопці, цей чолов’яга каже, що десь тут кілька років тому загинула українка – доволі відома в місті особа. Може на півгодини навідаємось на кладовище? З його слів воно неподалік – за чотири квартали звідси, ви як?
- Не досить, що ти підбив нас замість пива на цю поїздку, а тепер ще й пропонуєш екскурсію кладовищем, ну ти й артист!
- Ну гаразд, пиво й до пива з моєї кишені, по руках?
- А в тебе, часом, грошей не забракне? – пожартував Микола, помічник старшого механіка.
- Грошей досить, а якщо забракне – відмовлюсь від купівлі сувенірів.
- Спіймали тебе на слові.
Андрій, як міг, розтлумачив водієві, що їм обов’язково потрібно побувати на кладовищі й покласти квіти до могили своєї землячки. Відхилення від маршруту вони компенсують. Просив його пояснити ситуацію іншим пасажирам. За кілька хвилин справу було залагоджено і вони рушили з місця.

VIII.
Андрієві подобалися непередбачені ситуації та обставини. Вони стимулювали викид адреналіну та змушували бути завжди готовим до труднощів морського побуту. Він часто ризикував, але при цьому ніколи не втрачав тверезого глузду. У походах не розлучався зі збіркою українських пісень на лазерних дисках, яку підготував сам.
В юності він захоплювався грою на гітарі, кохався в музиці The Beatles, Deep Purple, Pink Floyd, Bee Gees. Навчаючись у виші, зібрав гурт музикантів-однодумців – розважали публіку на дискотеках, брали участь у рок-фестивалях. Та щойно Україна здобула незалежність, як у нього на генному рівні прокинулось неймовірне і нездоланне усвідомлення свого коріння. Невідомий досі дивовижний пласт стрілецьких та повстанських пісень збудив у ньому приспані почуття, відчуття приналежності до свого народу, його мови, історії та культури. Всередині наче клацнув якийсь невидимий перемикач і налаштував усе його єство на українську хвилю. Він назавжди закохався в стрілецьку пісню. Роман Купчинський, який до того ж був його земляком, став його кумиром. Касети з записами стрілецьких пісень у виконанні гурту «Не журись», неперевершені українські хіти Тараса Петриненка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, тріо Маренич, Квітки Цісик витіснили з його музичної збірки усі англомовні речі. Щойно Софія Ротару подалася до Росії, як у його очах вона стала зрадницею національних інтересів і світлої пам’яті Володимира Івасюка. Якось під впливом творчості Купчинського він навіть написав короткого вірша:
Хіба не диво ці пісні,
Написані поміж боями,
Як кров лилася ручаями
В одній за одною війні?
Хіба не чари та любов,
Що серце кожне наповняла,
Стрільця і цісаря рівняла,
Вмирала й воскресала знов?

На зустрічах з однокласниками вони співали пісень своєї юності, котрі вже стали шедеврами й увійшли до скарбниці української пісенної спадщини, як от: «Пісня про вчительку», «Пісня про рушник», «Черемшина», «Пісня про матір», «Гуцулка Ксеня», «Два кольори».
Коли екскурсійний автобус під’їжджав до кладовища, Андрій почав розглядати крізь шибку прилеглу територію, аби побачити когось з працівників і знайти неподалік квітковий магазин. Як виявилось, підстав для хвилювання не було – працівник кладовища саме чергував у невеличкому службовому будиночку поруч із брамою. У нього ж можна було придбати квіти. З допомогою водія автобуса Андрій довідався де знаходиться могила українки. Чорнобривців у чергового, звісно ж не було, тому довелось обмежитись квітками місцевої флори.
Невелике кладовище мало впорядкований та принадний вигляд. Скрізь були розміщені показники, так що відшукати будь-яку могилу було доволі легко. Невдовзі вони помітили гробівець зі скульптурою оповитого смутком ангела, який стояв на коліні, обпершись на хрест і схиливши додолу крила. На гробівці був єдиний напис. Вочевидь, на даний час тут більше ніхто не був похований. Підійшовши ближче, вони прочитали на іспанській та українській мовах: «Тут спочиває Наталя Коваленко 17.03.1967 – 2.07.2008. Коханій дружині і дорогій матусі від чоловіка та дітей. Сумуємо і пам’ятаємо». Поруч із написом було фото надзвичайно вродливої усміхненої жінки. Хлопці перехрестились, поклали квіти і змовили «Отче наш».
Вдивляючись в обличчя жінки, Андрій закляк на місці – на нього дивилися ті самі карі очі, від котрих він не міг відвести погляд в автобусі того дня, коли приїздив додому напередодні служби у війську! Скільки разів вони ввижались йому уві сні! Він ними марив! Кілька років поспіль він жив надією побачити незнайомку бодай ще раз і вже не втрачати ніколи! Від несподіванки він оторопів і побілів, а приятелі ніяк не могли второпати, що з ним коїться…
ЕПІЛОГ
Час вимушеної стоянки українського судна в Манагуа добіг кінця. Несправність знайшли і ліквідували. Другий помічник капітана Андрій Гнатишин після екскурсії містом поскаржився на погане самопочуття і попросив дозволу побути годину-дві у своїй каюті на самоті. Діставши розкорковану пляшку коньяку, мовчки наповнив чарку і перехилив її за упокій раби Божої Наталії. Нарешті, через шістнадцять літ, він таки дізнався її ім’я. Поправді недовідомі шляхи Господні… Дістав з полиці диск із записами українських пісень у виконанні тріо Маренич і вставив у свій «Panasonic». Серце краялося від невимовного болю й ліків від нього було годі знайти. Востаннє кинув погляд на нікарагуанський берег, який вже перетворився на вузеньку смужечку на горизонті. З гучномовця линула одна з його найулюбленіших пісень…
Як заглянули очі
Мені в серце і душу,
То тепер вже щоночі
Я їх бачити мушу.
Очі, ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Як же я люблю вас…

ДАРУНОК ДО РІЗДВА
Присвята Х.М.

І.
Того року сніг випав лише за кілька днів до Святвечора – гарний, лапатий… Ніхто вже й не сподівався такого дарунка. Останніми роками наші зими скупі на сніг. Доводиться втішатися споминами дитинства, коли Святий Михайло, зазвичай, приїздив «на білому коні», напередодні Різдва нівроку морозець притискав, а під ногами колядників сніг рипів. Егеж, було колись, були сніги! Тепер таких нема. Бувало так замете, що ні до дверей не дістатися, ні з хати вийти. А на дорогах що діялось? По обидва боки шосе – кучугури заввишки півтора-два метри. Нині інакше – влітку нестерпна спека, а взимку снігу, як кіт наплакав.
- Подивіться, кого я вам привела? – розпашіла від морозу Василина зайшла до хати, а одразу за нею на порозі з’явилася постать старшої пані стрункої постави, з вигляду, як у нас кажуть, «з міста». – Ну що, впізнали?
- Зачекай-зачекай, хто ж це може бути? – обізвалась мати дівчини.
- Та хутчій вже впізнавайте, бо сміятимусь з вас?
- Господи, та невже то пані Соломія – наша вчителька?
- Ну нарешті!
- Звідки тут ви взялися, панунцю моя? – господиня схопилася з місця й кинулась назустріч гості. – Прошу, заходьте, роздягайтесь, а ти, Василинко, приготуй нам чогось теплого, щоб зігріти пані вчительку.
- Вже біжу.
- Може сядете собі отут коло печі? Ще не забули в місті нашого сільського життя?
- Як можна таке забути, Маріє.
- А чому самі приїхали, без чоловіка?

Гостя зітхнула й зі смутком промовила: – Нема вже мого Миколи… Два роки як нема. Сама я тепер…
- Нехай спочиває з Богом. Вибачте, я й не знала. А як діти?
- Донька з сім’єю в Києві, син за кордоном, телефонує час від часу. В мене все добре, не турбуйтесь, сусіди привітні – стільки літ мешкаємо поруч.
- Дякувати Богові. Ви так довго не приїздили? Ми вже почали забувати, як ви виглядаєте.
- Чоловік хворів, лежав у лікарні, швидко втомлювався. Мріяв набратися сил і приїхати. Не діждався… А я от наважилася, вирішила не чекати літа, бо й сама вже не при силах. Цими днями виповнюється два роки, як він помер. Хотіла на пам'ять про нього відвідати його ба́тьківщину.
- Прошу, випийте гарячого чаю з варенням, – Василина поставила на стіл горнятка з чаєм, пиріжки і вишневе варення.

Ці пиріжки – то справжня смакота! Соломія пам’ятала їх з часів свого вчителювання в цьому селі. Запашні та рум’яні, зі скоринкою – вони мали незабутній смак. До них, зазвичай, пропонували ще кисле домашнє молоко або сметану. Кілька разів Соломія наважувалась приготувати їх, але жодного разу вони не були такими смачними, як тут.
- Пригощайтесь, варення наше, дякувати Богові, вишні знову родять. Дам вам на дорогу.
- Дуже дякую.
- Та що це я про варення! Давайте про вас. Прошу залишитися в нас на Різдво – повечеряємо разом, підемо до церкви. Спати є де, в хаті тепло.
- Не хочу завдавати вам зайвого клопоту.
- Та який там клопіт! Будьте, як вдома! Надворі зима, робот́и закінчилися, поговоримо, колядок поспіваємо. Ви ж для нас найкращий дарунок до Різдва!
- Дуже дякую.
- От і добре! – Василинко, приготуй гості ліжко. – А може, вам ще щось попоїсти приготувати?
- Ні, не потрібно, дякую. Вибачте, що отак зненацька, проти ночі…
- Ну що ви! Нема за що вибачатись. Погляньте, як вам буде добре в нас!
- А що з нашою хатою? Як її нові господарі поживають?
- Добре поживають. Господиня працює вчителькою, як і ви колись, а чоловік коло землі, мають господарку. От тільки дітей у школі мало. Кажуть люди, що можуть закрити, тоді дітям доведеться до сусіднього села за кілька кілометрів діставатись. Влітку ще півбіди, а взимку? На шкільний автобус бракує палива, а відправити дітей пішки самих серед зими – хто нині наважиться на таке?

ІІ.
Слово за словом, розмова затягнулася до пізньої ночі… Пригадували важкі повоєнні літа, вчителів, приятелів, друзів, з-поміж яких вже багато хто стали на вічну дорогу, а інших життя закинуло далеко від рідного дому. Соломії було добре з цими людьми в теплій, гостинній оселі. Грілася коло печі, накинувши на плечі хустку. Втомлена дорогою, час від часу слухала розповіді господині із заплющеними очима, поринаючи у спомини минулих літ. Її зачіска, сиве волосся, котре вона ніколи не фарбувала, щоб виглядати молодшою, її постава, ця хустка, вбрання, мова – все свідчило про те, що перед вами жінка, інтелігентність і шляхетність котрої є не вдаваними, а цілком природними.
- Що це я вас тримаю стільки часу, а ви, мабуть, вже хочете відпочити? – вибачаючись за довгу розмову, промовила Марія. – Ходімо спати, ще наговоримось.
- Так, я б відпочила з дороги.
- Ну от і добре, ваше ліжко вже готове, відпочивайте, на добраніч.
- На добраніч і вам.

ІІІ.
Розтривожена споминами, Соломія довго не могла заснути. Пригадувала, як замолоду приїхала до цього села, як познайомилась з Миколою. Він повернувся до рідного села по закінченню педагогічного інституту. Подумки верталася до часів свого дитинства… Осяяні світлом і добром, вони здавалися їй неймовірно далекими, майже нереальними…
Вона народилась у вчительській сім’ї. Батько був директором школи, мати чудово грала на піаніно. В їхньому домі часто гостювали вчителі, лікарі, актори місцевого театрального гуртка. Співали українських, польських, німецьких пісень, жартували. До батька постійно звертались за поміччю прості люди. Він ніколи й нікому не відмовляв – тому допомагав грошима, іншому – скласти заяву до суду. Завжди мав при собі записничок, у якому занотовував скільки, кому й коли щось позичив. До повсякденного, «робочого» вбрання та черевиків ставився дуже шанобливо. Ніхто не міг сказати, скільки їм було років. Щодня, прийшовши зі школи, він довго і ретельно чистив взуття, а костюм вішав до шафи.
Був дуже життєрадісним чоловіком, надзвичайно терплячим до дітей та дорослих – саме ці риси конче необхідні справжньому вчителеві. Він навчав школярів математики та фізики, вправно грав на скрипці, гітарі та піаніно.
Малим дівчиськом Соломія вечорами любила сидіти поруч, коли батько перевіряв домашні завдання школярів. Імена майже всіх дітей у школі вона знала напам’ять, бо часто навідувалась туди з матір’ю. Щойно батько збирався ставити в зошиті учневі оцінку, як Соломія цікавилась, яка це буде оцінка та нерідко заступалася за учня, благаючи батька поставити кращу: «Ну татуню, це такий гарний хлопець, будь ласочка, постав йому «4», а не «3». Батько посміхався і ставив «четвірку».
Про витримку і теплячість батька ходили легенди. Якось навідався батьків підлеглий – молодий вчитель. Його вигляд свідчив про те, що чоловік був чимось дуже занепокоєний. Він нервово озирався довкола, поправляв окуляри, і нарешті собі під ніс пробурмотів: «Пане директоре, якщо ваша ласка, чи не могли б ви продати мені цей абажур? Скільки він коштує?» Йшлося про гарний, вишуканий абажур батькової настільної лампи, котру він придбав лише кілька місяців тому. Дізнавшись ціну, молодий вчитель витягнув гаманця і, відрахувавши потрібну суму, простягнув батькові гроші. Батькове обличчя при цьому випромінювало цілковитий спокій і приховану посмішку: «Подивимось, що ж він тепер робитиме з моїм абажуром? Цікаво, що скоїлось цього разу – невже знову отой довготелесий школяр-розбишака довів його до сказу?»
Отримавши абажур, молодий вчитель деякий час ретельно розглядав його зусібіч, а потім прожогом кинувся до дверей. Відчинивши двері, він прямісінько з порога щосили жбурнув абажур на подвір’я і той розлетівся на друзки. В хаті запанувала мертва тиша, всі здивовано переглядались. І лише батько, як і досі, був цілковито спокійним. Щойно вчитель зачинив двері й повернуся до столу, як батько сказав: «Ну що, друже, стало легше? Йому потрібно було зняти стрес, у вчителя така нервова робота».
Де ви нині? – найсолодші, найкращі роки дитинства! Відгомоніли, відлетіли у вирій і лише зрідка виринаєте в пам’яті напівстертим, блідим образом чи словом. Який то був Божий дарунок! Якою батьківською любов’ю, піклуванням та ніжністю були сповнені ці найдорожчі у світі літа! «Як мені бракує вас, мої дорогі мамусю і таточку!».
IV.
Упродовж наступних днів Соломія відвідала школу, в котрій вчителювала впродовж майже двадцяти років, спілкувалась з колишніми колегами, знайомими, батьками дітей, котрих навчала. Завітала до батьківської хати чоловіка, яку після смерті його матері вони продали – навідуватись сюди було надто далеко, а без належного догляду вона б хутко перетворилась на руїну. А який чудовий колись був тут сад! Теплими літніми вечорами вони полюбляли сидіти під кремезною яблунею до опівночі, споглядаючи зоряне небо.
На Святвечір було сніжно і морозно. До Марії приїхала з райцентру старша донька і син з дітьми. Увесь день готували пісні страви до вечері: кутю, калачі, зупу з грибами, капусняк, оселедець, вареники з капустою, варену квасолю, голубці з гречкою, узвар із сушені, смажену цибулю і рибу, мариновані огірки, горіхи, мак. Мак до куті тер господар, а онуки по черзі тримали макітру й облизували макогін. Застелили обрусом стіл, сіном долівку, поставили дідуха.
Нарешті всі страви були на столі. Але ж то краса – отой святвечірній стіл! Ніде у світі не знайдеш подібної краси! Господар запалив свічку і всі разом змовили молитву… Скуштувавши куті, сіли вечеряти. Смакували приготовлені страви й хвалили господиню. Невдовзі онуки, котрі якийсь час сиділи тихо, як миші, вже гарцювали на долівці, встеленій сіном, і хата наповнилася дитячим галасом та сміхом. А який же Святвечір без колядок! Співали традиційні: «Нова радість стала», «Бог предвічний», «У Вифлиємі нині новина», «Небо і земля»…
- Дідусю, а заспівайте оту колядку про перину! – благав семирічний онук Степан.
- А ти допоможеш?
- Звичайно!

«В місті Вифлиємі сталася новина – то пречиста Діва-Мати породила Сина.
Як го породила – стала му співати: люляй, люляй, мій синочку, бо я йду вже спати.
Мамо ж моя мамо, зачекай хвилину – най я піду до раю, принесу перину.
Ой сину ж мій сину, та де ти ще годен – ще нема три години, як ти ся народив.
Мамо ж моя, мамо, чому ж я не годен – я сотворив небо й землю, щем ся не народив.

- А ще, будь ласка, мою улюблену – звернулася до присутніх Соломія.
- Яку? – перепитала Василина.
- Про сорок шостий рік – зауважила мати. – Ти була ще малою, а в ті часи за подібні пісні можна було й за ґрати потрапити. Сусідського хлопця викликали на розмову – біля клубу після танців заспівав, як тоді казали, «канадійську» – «Я люблю волю…». Щоправда, обійшлося – заступився голова сільради, сказав, що хлопчина випив зайвого й не тямив, що робив.
- Мамо, то ж давайте вже співати!

«Ой сумний той Святий вечір в сорок шостому році,
Плач по цілій Україні, плач на кожному кроці.
Посідали вечеряти мати з діточками
Замість мали вечеряти – облилися сльозами.
Посідали вечеряти – діти ся питають:
«Мамо, мамо, де наш тато, чом з нами не вечеряють?»

На очах у Соломії з’явилися сльози… Тисяча дев’ятсот сорок шостого року її батька заарештували і вислали на десять літ до Сибіру! Знову побачила тата вже після смерті Сталіна. А до того часу спілкувались тільки листами та листівками, і то не відразу, а за два роки після арешту.
V.
Господар прислуговував у церкві дяком і після вечері пішов на Всеношну. Онуки полягали спати. Марія обійшла кожного з них і перевірила чи бува хтось з малих не розко́пався. Поправила ковдри й зібрала все зі столу. Загасила свічку, залишила на столі лише кутю та калачі.
- Підемо завтра вранці до церкви, – промовила до Соломії.
- Дякую вам за цей чудовий вечір, за гостинність, за все…
- Ми вам дякуємо, що були з нами. Ви ж знаєте, як ми вас любимо, стількох дітей у світ вивели! Моя старша донька вас часто згадує.
- Нещодавно мені зателефонувала колишня учениця, і знаєте звідки? З Америки! Не забула. А що мені ще потрібно – добре слово і досить.
- І вашого чоловіка пам’ятаємо, славний був чоловік, щирої душі людина, ніколи нікому злого слова не промовив.

VI.
Тієї ночі Соломії приснився батько… Прокинулась о четвертій і до ранку не стулила очей. Її не полишало відчуття того, що ця подорож до чоловікового села – остання в її житті. Їй вже сімдесят вісім. Ще рік, два і відважитись на таку далеку дорогу буде надто необачно. Пригадала, як в одному з листів, котрі батько надіслав із Сибіру, він розповів про пригоду, що трапилася з ним напередодні Різдва. Його слова закарбувались в пам’яті: «Дорогі мої, кохані, хочу поділитися з вами радістю, що цього року я мав чудову нагоду святкувати Різдво! А все – дякуючи доброму конвоїрові, дай Боже йому здоров’я!». Про те, що сталося насправді, Соломія довідалась значно пізніше, коли батько був реабілітований і повернувся додому. А сталося ось що…
Разом з іншими ув’язненими батько працював на лісоповалі. Зима того року була люта. Мороз сягав сорока градусів. Чимало в’язнів повідморожували собі руки та ноги. Однак керівництво табору на це не зважало і конче вимагало виконання осоружного плану.
Батько з кількома ув’язненими громадили зрізані стовбури дерев на купу. Не зважаючи на те, що конвоїр був зодягнутий в теплий кожух і валянки, він за кілька годин теж добряче змерз і вирішив розвести вогнище, щоб зігрітися. Не потрібно казати, чим було це вогнище для ув’язнених – найжаданішим джерелом благодаті серед лютого сибірського пекла.
Влучивши момент, коли конвоїр відійшов від вогнища, батько, присів коло нього і простягнув руки над вогнем. Загіпнотизований полум’ям, котре нагадало йому рідну домівку, він не помітив, як ззаду тихо підкрався конвоїр і з криком: «Ти чєво, падла, нє работаєшь, в карцер захотєл?» щосили вдарив його по руках прикладом автомата.
Того дня батькова робота скінчилася – конвоїр зламав йому по кілька кісточок на кожній руці, так що він вже працювати не міг. Отож його мусили допровадити до табірного шпиталю. А табірний шпиталь, як відомо, був тим місцем, куди хотів потрапити бодай на один день кожен в’язень, вимордуваний щоденним знущанням і важкою працею.
Яким треба було бути життєлюбом, скільки треба було мати терпіння, любові до життя, віри, щоб уважати отого ката-конвоїра за благодійника! Батько уважав його саме за такого, адже завдяки йому він потрапив до шпиталю, і, лежачи на шпитальнім ліжку, міг насолоджуватися споминами про Різдво, яке він святкував на волі з родиною…
………………………………………………………………………………………..
«Ой сумний той Святий вечір в сорок шостому році…»
Почало розвиднюватися… Соломія встала з ліжка, зодягнулася. Зайшла до світлиці. Марія вже поралася коло столу. Онуки ще спали… Побачивши Соломію, Марія радісно промовила:
- Христос рождається!
- Славімо Його!

В церкві задзвонили дзвони, сповіщаючи людей про Службу Божу. На серці було щемно й водночас радісно і світло. Щось вкотре назавжди долучилось до споминів, стишилось, наче відлуння різдвяних дзвонів. Натомість народилося щось нове, неочікуване або довгождане. У хаті по сусідству за кілька днів чекають поповнення. Життя тривало…

АНГЕЛ ПРИЛІТАЄ НА СВІТАНКУ
«В селі N., повертаючись зі школи додому, замерзла дитина…Причини трагедії встановлюються» (З газет).

І.
Квітневе сонце сходило поволі, наче досі з просоння не могло підвестися зі свого зимового ложа. Його проміння ще годі було назвати теплим, але воно вже й не було таким непривітним, як донедавна. Щойно зорана рілля лежала важкими брилами на полі, затягнутому туманом. Андрійко лежав посеред ріллі, обхопивши рученятами коліна, наче хотів зігрітися. Поруч нього, тихенько і жалібно скиглило мале, безпородне песеня... Його скавуління радше нагадувало плач…

ІІ.
 Андрійку, хутко збирайся до школи! — гукає мати до малого.
А він би ще спав та й спав, і сон такий гарний приснився нині — наче він стоїть на крутому, скелястому березі моря. Теплий вітер куйовдить його волосся. Ще мить і він злетить угору, в цю неймовірної краси синю височінь, яка вабить і кличе до себе, і ширятиме з птахами понад морем!
 Андрійку, агов, вставай! Я їсти готую, йди вмивайся.
Андрійко вибирається з-під ковдри і, протираючи кулачками заспані очі, прямує до кухні. Підходить до миски з водою, яку приготувала мама, торкається пальцем води, набирає в пригорщу і підносить до обличчя — брррр, зимна...

 Мамо, а що є їсти?
 Підсмажу тобі кілька яєць. Є ще трохи квасного молока.
 А бараболі можна?
 Андрійку, бараболі мало що лишилося, треба якось протягнути до молодої. Здалося б ще купити тобі нові мешти до школи, бо старі вже геть чисто зносилися.
 Та я ще в старих можу ходити, а ви мені з татом ліпше таку забавку купіть, як у Василька…
 Що то ще за забавка?
 Така на батарейках.
 Побачимо...Може, тато якусь копійку на другий місяць принесе. Вони в сусідньому селі одному панові з міста хату штукатурять.

Після сніданку Андрійко бере ранець з книжками та зошитами і йде до школи. В їхньому селі школи немає, – закрили кілька років тому, бо було мало дітей. Найближча — за три кілометри, в сусідньому селі. За доброї погоди туди легко дістатися навпростець через поле. Там щороку люди протоптують стежку — не заблукаєш. Щоденна подорож до школи була для Андрійка захоплюючою мандрівкою. Дорогою можна побачити багато цікавого. Одного разу просто перед його носом вигулькнув заєць і чкурнув до переліску! А скільки незвичного можна побачити влітку! То мишка прошмигне, то сполоханий жайворонок злетить у небо, то величезний джміль перелітає з квітки на квітку, шукаючи ласощів.



Найбільшою мрією Андрійка було побачити море. Про нього якось розповідала вчителька Валентина Миронівна. Вона показувала море на великій мапі і розказувала про риб і тварин, які живуть у ньому й на узбережжі. Андрійко слухав її розповіді, затамувавши подих, і не зводив очей з мапи. На його подив моря мають дуже незвичні, майже казкові назви: Жовте, Червоне, Чорне, Мертве... Перед очима поставали картини моря з усіма відтінками веселки. Він уявляв себе капітаном вітрильника, який, розтинаючи хвилі, пливе то чорним, то жовтим, то синім, то червоним морем, а поруч мчать, радісно вистрибуючи з води, дельфіни. Ці створіння такі гарні — завжди посміхаються! Андрійко бачив їх на малюнку в шкільному підручнику.

Валентина Миронівна була його улюбленою вчителькою. Її уроки були неймовірно цікавими, а ще — вона пригощала Андрійка чимось смачненьким — цукерками, печивом. Шкодувала малого. Бачила, що сім'я бідує, що він не має того, що мають інші діти, що нерідко приходить до школи голодний. Якось принесла йому навіть штанці й сорочку. То були дитячі речі її сина.
Вчителька мала звичку відвідувати родини дітей. Напередодні йшла до магазину і купувала гостинці, котрими згодом пригощала учнів. За це інші вчителі називали її «дивною» або «білою вороною». Власне, відвідування учнів для неї було справою приємною і вона робила це залюбки. Вспадкувала цю звичку від своєї тітки. Одного разу, коли її, вже вкотре, колеги підняли на кпини, вона подумала: “А може, я дійсно, не від цього світу? Інші ж цим не переймаються, не цікавляться ані життям дітей поза школою, ані їхніми батьками — відбули своє і додому”. Потім, на щастя, це їй перейшло...

ІІІ.

Інколи після уроків Андрійко з товаришами мчав до сільського магазину. Хлопці з заможніших родин щось купували “на дорогу” і пригощали його. Часом йому діставався гостинець від когось з дорослих — відвідувачів магазину.
 Андрійку, а ходи-но сюди, не бійся! – звертається до малого незнайомець у темному костюмі з незвичним білим комірцем коло шиї, подібним до того, який мав чорний сусідський котик.
 А я й не боюся! — озивається хлопчина.
 Ти щось їв сьогодні?
 Вранці їв смажене яйце, пив чай.
 Ходи но зі мною, їмость тебе нагодує.
 Я вас не знаю, а мама наказувала з незнайомими людьми нікуди не йти.
 Вибач, забув відрекомендуватись. Мене звати отець Роман.
 А хто така “їмость”?
 Це моя дружина. Ходімо, моя хата недалеко звідси.
 А де подівся отець Іван?
 Поїхав на іншу парафію, а я перебрався сюди.
 А у вас діти є?
 Так, двоє — хлопчик і дівчинка, я тебе з ними познайомлю.

Помешкання отця Романа було неподалік церкви.
 Спершу зайдемо до церкви, маю дещо забрати.
Андрійкові церква подобалася. Вона нагадувала йому стародавній палац — була зведена з великого сірого каменю, подібного до того, який він бачив якось на малюнку в книжці.
 Зачекай тут, я зараз...
За кілька хвилин священик повернувся з кількома хлібинами.
 Візьмеш додому дві буханки. Донесеш?
 Донесу, — промовив Андрійко.
 А тепер ходімо до нас і чимось перекусимо.

В оселі отця Романа було тепло і затишно. Щойно вони увійшли до хати, як Андрійкові ніздрі залоскотав запах борщу і свіжих пампушків. Їм назустріч вибігли діти.
 Познайомтесь, це — Андрійко, він навчається в нашій школі. В якому ти класі?
 Третьому — зашарівшись, відповів малий.
 А це Яринка і Михайлик. Покажіть Андрійкові, де в нас миють руки, і сідайте за стіл — будемо обідати.

За кілька хвилин всі сиділи за столом. Дружина отця Романа поставила перед кожним миску з борщем, а в центрі стола чималеньку гірку пампушків, з котрих Андрійко не зводив очей.
 Ну що, помолимось, – промовив отець Роман. При цих словах його дружина, а також Яринка з Михайликом склали руки до молитви. Андрійко зробив те саме.
 Господи, Боже, поблагослови цю страву, нам на поживу і Тобі на славу, будь гостем біля цього столу. Зміцни цими дарами нас, щоб ми могли якнайкраще служити Тобі, а також допомагати потребуючим. Амінь.
 Ну що, усім смачного!

Після борщу їли варену бараболю зі шкварками і пили смачнючий узвар із сушені. Спілкувалися, ділилися новинами. По обіді отець Роман знову промовив молитву. Потім пішов до сусідньої кімнати і повернувся з образком у руці. Простягнув його малому.
 Андрійку, хочу дати тобі цей образок. Бачиш, тут є ангел хоронитель і хлопчик з дівчинкою. Хлопчик — це ти. А в тебе є сестричка?
 Так, але вона ще маленька, не ходить.
 От і добре. Тоді це ваш із сестричкою ангел-хоронитель. Кожна Божа дитина має ангела-хоронителя. Бачиш, який він сильний? Поклади образочок до ранця і візьми оцей хліб додому.
 Дякую.
 Ну йди з Богом. Ще побачимось. Тільки нікуди не вступай, а просто додому.
 Добре.

Образок, який дав Андрійкові отець Роман, він завжди носив з собою. Дорогою до школи і додому він часто виймав його з потайної кишеньки ранця і розглядав великі крила ангела-хоронителя. “Напевно він літає високо-високо і може долетіти аж до моря” – міркував Андрійко, – “Колись зберуся і дістануся до того моря”.


ІV.

Того дня Андрійка о третій, як зазвичай, вдома ще не було. Мати почала непокоїтись: “Може десь з хлопцями бавиться? Хоч би не застудився, бо ще зимно, а в нього тоненька вітрівка...” Малий не з'явився ані о четвертій, ані о п'ятій годині. Почало смеркатися. Близько сьомої прийшов з роботи батько.
 Іване, малого досі нема зі школи, я переживаю, — бідкалася мати.
 Та що йому станеться, певно, десь на сусідах.
 Він ще ніколи так допізна не затримувався.
 То, значиться, нині затримався. Давай їсти, я голодний.
 Чує моє серце щось недобре. Повечеряй і йди пошукай його.
 Гаразд.
Відвідини сусідів нічого не дали — малого ніде не було. Сусідський хлопчина лише повідомив, що бачив його в школі. До самісінького ранку Андрійкова мати не стулила очей.


V.

Коли студена ніч огорнула все і темрява нависла над полем, Андрійко майже не відчував холоду. Пошкоджена нога вже не боліла – він перечепився через дровиняку, стрімголов погнавшись за цуценям. Якоїсь миті йому стало тепло, затишно і спокійно. Здавалося, наче лежить на піщаному березі моря і його голублять теплі морські хвилі. Потім почув шум величезних крил і побачив, як над ним схилився ангел-хоронитель з образка. Він посміхнувся Андрійкові і промовив: “Нумо, полетіли разом? Он туди, понад ті скелі, понад синє море, до сонця!”

Тракторист почав орати фермерське поле вдосвіта. Під вечір зорав ще один шмат ріллі коло лісу і вирішив перепочити. Заглушив двигуна і вийшов з кабіни. Цьогорічний квітень був доволі непривітним, значно холоднішим ніж торік. Сутеніло. Оглядаючи зоране кілька днів тому поле, він помітив на землі щось незвичне: “Наче хтось плаща загубив? Тут же, зазвичай, люди протоптують стежку?”. Підійшовши ближче й закляк на місці. “Плащем” виявилось дитинча, що лежало, обійнявши коліна рученятами. Поруч нього скиглило мале собача. Тракторист оторопів від несподіванки, потім нахилився до малого і торкнувся його щоки — була вже зимна.

ПРИГОДА

З Василем Кирилюком сталася прикра пригода. Навіть дві. Обидві впродовж тижня. Десь поділися Василеві окуляри в дорогій оправі і улюблений чорний фетровий капелюх. Перше, що спало на думку: “Вкрали. Але хто, де і коли?» Відповіді на ці питання не знаходив.
Василь був чоловік господарський, прискіпливий і завжди пильнував, щоб в усьому був належний порядок. Інколи від того порядку йому самому робилося зле, але пересилював себе і порав, бо інакше не міг. Не почувався щасливим, коли подвір'я хати не було заметене. Уночі не чіплявся сон, якщо на кухні були брудні миски, чи на ганку скинуте абияк взуття.
У свої 65 літ, Василь почав забуватися. Звісно, в такому віці людська пам'ять вже не та, що колись. А ще — очі. Читати без окулярів Василь не міг, і часом, коли виходив з хати, забував їх вдома, і тоді злився сам на себе. Щоб якось зарадити цьому, купив собі дві пари окулярів і поклав до кишень обидвох маринарок, які носив по черзі — одну на щодень, іншу на неділю. Та, що на неділю, була “не наша” – її вислала з Америки цьотка Сабінка. Двадцять років тому вона поховала чоловіка, поїхала до сестри в Америку і залишилася там.
Сабінці з чоловіком Бог власних дітей не дав, тож вона, як могла, піклувалася про племінника — висилала йому пакунки з «американськими хустками», светрами, сорочками, капами. Василь дещо залишав собі, а решта йшла на продаж. Такі “гешефти” треба було робити дуже обережно, бо тоді це називалося “спекуляцією” і тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Але Василь був хлоп не дурний і продавав лише “своїм”. За десять років поставив нову хату.
Окрім Василя, в Сабінки на батьківщині нікого з рідних не залишилося. Єдине, про що вона турбувалася — могили чоловіка і батьків на старому сільському цвинтарі. Час від часу присилала Василеві гроші для догляду за могилами і просила вислати їй знимки, щоб знати в якому вони стані. Василь робив все як належиться, а на “заощаджені” кошти поставив пам'ятник на могилі дружини. На чорному гранітному камені було вибито її портрет у віці 45 років, який подобався Василеві найбільше. Напис з позолотою було видно здалеку. Під Василевим портретом була лише дата його народження. На портреті він був в улюбленому, чорному капелюсі “набакир”. Місце для останнього спочинку вибрав зі смаком — поруч символічна могила січових стрільців із синьо-жовтим стягом і хрестом.
Щороку на Провідну неділю, коли місцевий священник правив “на гробах”, Василь взувався в нові мешти, вдягав американську маринарку і стояв коло “своєї” могили в чорнім капелюсі “на струнко”, щоб люди бачили який файний він сам і його пам'ятник.
Того року, за місяць до Великодніх свят, Василь отримав листа від цьотки з черговим проханням. Вона повідомляла, що невдовзі вишле гроші: просила придбати гарні вінки і поставити їх на могилах батьків і чоловіка, щоби все було “як у людей”, а ще – сфотографувати могили з квітками і вислати їй знимки.
Невдовзі поштарка принесла повідомлення про грошовий переказ. Наступного дня Василь отримав сімсот гривень. Прикинув, що на ці гроші можна було б жити два місяці, адже його місячна пенсія була приблизно така ж, як цей переказ. Вдома поставив гроші до пуделка з документами і сховав у шафі.
Чим менше днів залишалося до Великодня, тим частіше Василь думав про гроші і квітки. Йому було шкода витрачати таку суму на тітчину “забаганку”, хоч розумів, що гроші належать не йому, і він лише сповняє її волю. Але “хробак” всередині все одно мучив і мучив, і через це він не мав спокою. За тиждень до Великодніх свят йому спало на думку, як саме можна догодити тітці і привласнити вислані нею гроші. Вдома він мав два букети зі штучних квітів, які хотів поставити на могилах бабці і діда торік. Вони були поховані в сусідньому районі. Але почалися дощі, потім городи і Василь відклав поїздку. Букети простояли рік в кухні на підвіконні і виглядали хоч і не свіжо, але й не дуже зле.
На Чистий четвер взяв квітки і пішов на сільський цвинтар. Дорогою думав, як би краще їх прилаштувати, щоб цьоці сподобалося. Прийшовши, трохи постояв, перехрестився, змовив “Отче наш” і “Богородице Діво”. Потім відійшов на кілька кроків і почав метикувати, як і де поставити квітки. Ставив їх “в ногах” і “в голові”, по боках. Але букети були такі “скупенькі”, що, як не клади, — виглядали кепсько. Василь навіть засмутився і хотів їх забрати, але потім подумав, що якось не пасує нести їх з цвинтаря до хати. Та й люди чіплятимуться і розпитуватимуть що до чого. Врешті-решт, заспокоїв сумління думкою про те, що “направду не так вже й зле” і подався додому.
Тієї ночі він спав погано. Хоч і борщ на вечерю вдався смачний, і футбольний матч по телевізору додивився до кінця, і сусідський пес не гавкав, – проте довго не міг заснути. Вранці прокинувся з важкою головою. Закукурікав когут, крізь фіранку пробивалися перші вранішні промені. Василь встав з ліжка і вийшов на подвір'я. “На свята буде файна погода” – відмітив вдоволено. Випустив курей з хліва, нагодував свиню і крілів, і почвалав до хати. Поголився й зробив собі чаю. Пригадав, що не дочитав вчорашньої газети. Пошкандбав за окулярами. Зазвичай, він залишав їх на телевізорі, але цього разу їх там не було. “Певно в маринарці!”. В кишені маринарки “на щодень” знайшов старі окуляри з тріснутим в кутику склом, а нових таки не було. Їх також не було в кишенях “американської” маринарки. Обнишпорив геть усе в кімнаті, потім у другій — окуляри як крізь землю провалилися. “Певно забув їх вчора в магазині, коли ходив по хліб? ” – подумав Василь. “А може загубив десь на цвинтарі? От халепа!” Мерщій рушив туди. Ретельно оглянув все довкола могили, але окулярів не знайшов. “Якщо й були, то хтось взяв. Вчора тут крутилося чимало людей.”

Сільський магазин відкривався о десятій ранку. О пів на десяту Василь вже був вбраний і збирався виходити з хати. Потім згадав про капелюха і вернувся. Капелюха не було. Він завжди клав його на стіл. Власне, капелюха не було ніде. Такої катавасії Василь не очікував. Спершу окуляри, потім капелюх! “Що то за кара Божа?” – нетямився з розпачу. Мусив йти до магазину в старім капелюсі. З огляду на те, що була передвеликодна субота, продавчиня спізнилася і прийшла близько одинадцятої. Довго порпалася в сумці, нарешті знайшла ключі і почала відчиняти двері магазину.
– Доброго дня, вуйку Василю, щось забули купити до великоднього кошика? Хліб вчорашній.
– Та я не за хлібом.
– Пиво є львівське і чернігівське.
– Та я не за пивом.
– То за чим? Може, за цукерками? Старших людей тягне на “солодке”.
– Марійко, я часом не забув у тебе вчора своїх окулярів? Таких файних, в дорогій оправі?
– Ходімо подивимося. Але я нічого не бачила, коли йшла додому. Ви впевнені, що залишили їх тут? Якби були — я б їх сховала.
– Так собі гадаю.
Окулярів в магазині не було. “Дуже зле. Може вони тут були і хтось забрав? Тепер спробуй дізнайся”, – міркував Василь, повертаючись додому. “А де шукати капелюха? От лихо ”. Дорогою зайшов до сусіда – хотів комусь розповісти про свою “біду”. На жаль, його не було вдома. Спантеличений, поплентався до своєї хати. Деякий час сидів під хатою і обмірковував те, що сталося: “По обіді отець Іван буде посвячувати паски. Час готувати кошик. І треба було, щоб на самий Великдень сталася така пригода?”
Пішов до хліва. Взяв кілька яєць, щоб зробити крашанки. Щороку фарбував їх “на червоно” лушпинням цибулі. По дротовому радіо передали, що дощу не буде. “Хоч з погодою пощастило” – подумав Василь. Одягнув вишиту сорочку — пам'ять про покійну дружину, мешти “на вихід” і підійшов до дзеркала. Взяв кошик, перехрестився коло образа Ісуса Христа і вийшов на двір. Вечір мав бути тихий і теплий. Однак Василеві через зниклі окуляри і капелюх на душі було кепсько і несвятково. Промайнула думка: “А може то мені кара Божа за щось?” Почав подумки перебирати Божі заповіді та гріхи. Раптом, наче протягом по плечах потягнуло: “На самий Страсний тиждень схитрував із квітками — от і маєш. Хотів привласнити Сабінчині гроші — і вийшло на клопіт. Втратив окуляри за чотириста гривень і капелюх за сто. Кара Божа”. Тієї ж хвилини якраз порівнявся з церквою. Там вже почали збиратися люди з великодніми кошиками.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Ааа…отець вже є?
– В церкві, зараз вийде.
Василь перехрестився і, озираючись на всі боки, зайшов до церкви. Відразу при вході перед його очима постав образ “Останнього суду”. Зніяковіло оглядав муки грішників у пеклі і тихо, щоб ніхто не почув, промовив: “Господи, каюся. Лукавий поплутав. Спокусився чужими грошима. Не карай мене у гніві Твоєму і вбережи мене, а також мою свиню і крілів від загибелі. Обіцяю більше не брати чужого”.
Отець Іван посвячував паски на подвір’ї церкви. Наблизившись з кропилом до Василя, сказав, щоб той згодом підійшов до нього. Посвятивши паски, священик пішов до церкви, а невдовзі повернувся, тримаючи в руці пакунок.
– Василю, ти часом не забув щось, коли приходив до плащаниці?
– Та ніби ні.
– Ану подумай. То не твій капелюх?
При цих словах отець Іван витягнув з пакунка його парадовий чорний фетровий капелюх!
– Так, то мій! А я вже подумав, що загубив чи хтось потягнув.
– Дякувати Богові, в нашій церкві поки що нічого не пропадало, тримай.
– Ну то я піду?
– Не спізнися тільки на Всеношну.
– Та ні, чого б то я спізнився.

Йому аж відлягло від серця: “Ач, тільки покаявся, – відразу помогло! Треба буде ще раз покаятись, – може й окуляри знайдуться?”
Наближаючись до своєї хати, помітив коло брами сусіда Миколу.
– А я на тебе чекаю, – обізвався той.
– Ще ніби зарано святкувати?
– Та я не про те. Ти нічого не загубив?
– Загубив, але вже знайшов, дякувати Богові.
– Що?
– Капелюха.
– А окуляри?
– Направду, ще й окуляри загубив, так.
– Пиво поставиш?
– За що?
– А це часом не твої окуляри? – сусід, посміхаючись, повільно витягнув з кишені Василеві окуляри в дорогій оправі.
– Де ти їх знайшов! Я через них цілу ніч не спав!
– Ти минулого тижня на пошті був?
– Ну, був.
– Отож! Я також там був, але після тебе. Дивлюся — чиїсь окуляри. Придивився краще – твої. Поставив собі до кишені та й забув про них. А нині в церкві намацав. Тримай!

Вечір напередодні Всеношної видався напрочуд гарний і теплий. Виснажений від пережитого але щасливий, Василь сидів під хатою і дивився на зоряне небо. Рудий кіт Мацько вмостився в нього на колінах і, закривши очі, муркотів “колискову”. Василь запхав руку до кишені маринарки, щоб ще раз переконатися, що окуляри досі там. Потім поправив капелюха на голові і з полегшенням зітхнув. До нього повернулася душевна рівновага, так що тепер він, нарешті, міг думати про повсякденні справи: ”Після свят треба посадити бараболю, полагодити паркан від сусіда. Мало не забув про найголовніше — поїхати до райцентру і купити два найкращі вінки на могили батьків і чоловіка цьоці Сабінки. Завтра поставлю в церкві свічки за здоров'я отця Івана і сусіда.” До Всеношної залишалося дві години.

Дмитро Федорчак вмер наглою смертю посеред літа, залишивши вдову з двома дітьми. Власне, залишати цей світ так рано, – а йому минуло лише 55 років, – він і гадки не мав. Крутився, як білка в колесі, щось планував, мріяв довести до пуття клаптик землі в садово-городньому кооперативі… Після п’ятдесяти його дедалі більше тягнуло до роботи на землі – так воно завше буває з тими, хто народився і виріс в селі, а потім, в силу життєвих обставин, став мешканцем міста. Отих шість «сотиків» довгоочікуваної «дачі» Дмитро з дружиною перетворили на справжню оазу благодаті. Чого тільки в них там не росло! Смородина, малина, полуниця, кизил, яблуні, груші, черешні, виноград, обліпиха, персики, калина, огірки, картопля, помідори, капуста, виноград, не кажучи вже про цибулю, квасок, моркву, буряк, петрушку, шпинат, салат, ревінь… До цього ще треба додати з десяток різних сортів квіток, запашну м’яту, мелісу, рум’янок… Уявили собі отой «райський куточок»?

Дмитрова дружина мала такі руки, що щоби не посадила – все зійде і виросте. Ви гадаєте, що досить лише купити насіння чи саджанець, і на тому кінець? Як би не так! Треба до того ще додати тепла свого серця і любові – до землі, до тієї зеленини, що садиш, до кожного саджанця.

У голодні дев’яності нерідко траплялося так, що «добрі люди» допомагали «дачникам» збирати врожай, а чого гіршого – викопували щойно посаджені саджанці і перепродували. Федорчакам нашкодили кілька разів. Вони сумували, побивалися, а потім на місці поцуплених саджанців садили інші… Згодом якось все вляглося, саджанці таки стали деревами, а потім зародили на славу.

За кілька років Федорчаки звели на «дачі» невеликий будиночок. Під час будівництва до Дмитра отак потихенько «приклеївся» сусід через межу – «доктор». Що тільки Дмитро привозив собі на будову – то відразу й сусідові те саме. Звісно, воно було за гроші, але Дмитро мав чимало приятелів і діставав щось дешевше, а «доктору» це якраз «підходило». У «доктора» на будові нерідко працювали його «слабі», себто пацієнти. Знаєте, як воно буває – комусь треба лікарняний листок відкрити, інший «віддячується» за лікування, третій старається «наперед»…

Таки не довелося Дмитрові Федорчаку потішитись дачним будиночком і садком… Одного дня він прийшов з роботи втомлений… В грудях щось пекло… Думав, що до ранку минеться. Випив корвалолу і положився спати… Тієї ночі його земний шлях добіг кінця…

Скільки то клопоту стається родині, коли хтось вмирає наглою смертю! Особливо, якщо це господар, батько… А ще, коли не встиг довести все до ладу і не повідомив домашнім де і що є… Нашим людям таки треба вчитися в тих капіталістів. У них складають заповіт задовго до смерті, а не тоді, як ти вже «лежиш на витягненню» і не можеш слова сказати… Та і чого того заповіту боятися? Приміром, склав його в сорок літ, а потім можеш переписати… Але хіба людина про те думає? Хіба вона знає, коли стане перед Богом? Тому треба бути весь час готовим до цього, не боятися і жити собі далі скільки Бог пішле.

Данка Федорчак прийшла до себе аж через місяць після чоловікового похорону. Вона була за ним як за стіною. Дмитро завше телефонував їй, коли кудись їхав по роботі. Нераз приїде пізно, зайде до хати, витягне з кишені цукерка, дасть дружині і так усміхнеться, що тільки спробуй на нього гніватися – нічого не вийде.

Зі смертю Дмитра все Данчине життя змінилося. Вона й гадки не мала, де і за що треба платити, ніколи не відвідувала з квитанціями ощадкаси, до магазину за продуктами ходила зрідка. Тепер треба було вчитися всього, як малій дитині. А ще «на руках» двоє незаміжніх доньок і незавершений дачний будиночок… Але як то воно є в житті? Колись так само залишилася без чоловіка з двома малолітніми доньками її мама… Щойно закінчилася друга світова війна. Довкола біда і злидні. Батька заарештували…Ніхто не знав де він і що з ним… Найстрашнішими були ночі… Данчина мама ставала коло вікна, що виходило на цвинтар, і голосила: «Мамо, тату, заберіть мене до себе, бо я вже не можу!» Данка з молодшою сестрою ховалися з головою під ковдру і тремтіли від страху.

Усе, що їй залишилося – спогади… Вона наче жила не теперішнім, а минулим. Спогади змінювали один одного. Вона трималася за них, як за рятівну соломину і боялася забути бодай що-небудь… Щоразу, проходячи повз школу, – а їхній будинок був якраз неподалік школи, – вона пригадувала, як вони з Дмитром, схвильовані, стояли на шкільному подвір’ї серед інших батьків, школярів і вчителів коли молодша донька пішла в перший клас… Вчительки підходили до зніяковілих і розгублених «першачків» і забирали «своїх». Дмитро уважно спостерігав за всім і коментував: «Данцю, ну хіба то вчителька? Поглянь тільки, яка в неї коротка спідниця? А намальована? Як актриса театру перед виставою!». Коли підійшла вчителька до «їхнього» класу, Дмитро здихнув з полегшенням: «Ну, дякувати Богові, що «нашим» дітям справжня вчителька дісталася!» Вчителька – Мирослава Степанівна, справді вирізнялася серед інших вчителів – і вбранням і зачіскою, - усім. Вона чимось нагадувала Дмитрові старих сільських вчителів…

Однієї суботи Данці зателефонував сусід по «дачі» – «доктор». Довго м’явся, висловлював співчуття з приводу смерті Дмитра, а потім, начеб то вибачаючись, «видусив» з себе:

- Перепрошую, пані Богдано, ви ще не заглядали до чоловікового гаража на роботі?

- Та якось руки не доходять… А в чім річ?

- Знаєте, там є дещо моє, на будову, хотів би забрати?

- Дмитро мені нічого не казав про це?

- Певно не встиг…То, може б ми якось туди під’їхали?

- Мені треба розібратись спершу самій… Зателефонуйте за тиждень.

- Добре, але не «тягніть» з цим, бо на дворі погода, а в мене майстри на «дачі».

- Гаразд…

Розмова з сусідом ошелешила Данку і занепокоїла водночас. «І чому мені Дмитро нічого не розповів про отой гараж і те, що там є? Тепер спробуй розберися…» За кілька днів вона навідалася на колишню Дмитрову роботу. Попросила показати їй його гараж і вміст…Там була купа всякої всячини – шини до автомобіля, ринви, дошки, кілька драбин, сантехніка. Повернувшись додому, вона вийняла з шафи чоловікову теку з документами і ретельно все переглянула. На численних клаптиках паперу були якісь помітки і розрахунки витрат будівельних матеріалів, ескізи дачного будиночку. Однак детального списку матеріалів і що кому належить, вона не знайшла. Довелось «довіритися» «докторові»… Він приїхав мікроавтобусом і поділив все «по братньому». Чимало з того, що знаходилося в гаражі, було «по парі», а на інше «доктор» показував пальцем і казав: «Це моє…» Серед іншого там була висока драбина, про яку Данка чула від чоловіка, але не мала де її подіти… «Доктор» люб’язно запропонував поставити її «на зберігання» до його гаража на «дачі» – щоб не вкрали.

Настала осінь, за нею зима… В січні Данка якось навідалася на «дачу», щоб оглянути господарство… На лихо – вхідні двері будиночка були розбиті. Щоправда, красти не було що, але клопіт таки був. Треба було шукати майстра, щоб полагодив двері… Якось з Божою поміччю це залагодилося. Тоді Данка написала великими літерами звернення до крадіїв і прикріпила його коло вхідних дверей – «Хлопці!Побійтеся Бога і не кривдіть бідну вдову. В хаті нічого нема!». Коли за місяць вона приїхала на «дачу» ще раз – двері були на місці, натомість на них було видряпано цвяхом напис – «Ми нічого не брали».

Минав рік за роком… Горіх біля будиночка вигнався вище даху і вперше зародив. Кущі і дерева обступили його з усіх боків, наче вартові. Виноград розрісся і потребував підпори. А сливка, що росла поруч з малиною, коло межі, всохла. Черешні рясно зароджували щороку, але скуштувати їх було годі – щойно ягоди поспівали, як птаство видзьобувало їх дощенту. Данка шкодувала Божі створіння. Щоразу, приїжджаючи на «дачу», брала з собою щось для тамтешніх, забутих усіма песиків чи котиків, які або оселялись тут або доживали віку, привезені і покинуті господарями напризволяще – набридли. Данка мала добре, співчутливе серце…

Як вона втішилась, коли вперше зародив горіх! Його садив Дмитро… Гарні, міцні стовбури горіха підіймались високо догори. Щоб дістатись до горішків, потрібна була драбина. Данка пригадала, що кілька років тому чоловікову драбину взяв «на зберігання» сусід – «доктор». Зателефонувала до нього…

- Ало, пане Кириле, це Данка, сусідка по «дачі».

- Слухаю…

- Я той, хотіла взяти свою драбину, ту що ви кілька років тому поставили до свого гаража…

- Яку таку драбину?

- ….Ну ту, високу…

- Нема в мене ніякої чужої драбини окрім моєї…

- Та ми ж разом ставили її до вас…

- Ні, ви певно, помилились…

Вона поставила слухавку і не знала, що й сказати… Вона ще при тверезому глузді і добре пам’ятає про драбину… Але ж сусід… Хто б міг подумати. Потім пригадала, як колись покійний чоловік довго не міг заспокоїтись, відвідавши «доктора» вдома. Зайшовши до його помешкання, Дмитро побачив у коридорі силу силенну різних пакунків з ліками… Збагнув – «То он як він гроші заробляє!…» З того часу Дмитро спілкувався з «доктором» якомога рідше… Хитрунів і брудних на руку він не любив.

Яким же було здивування Данки, коли за кілька днів після розмови з «доктором» він зателефонував до неї…

- Пані Богдана?

- Так…

- Це Кирило…

- Слухаю…

- Знаєте, я вашу драбину знайшов – була прикидана дошками в гаражі… Можете взяти будь-коли…

- Добре…

«Невже у нього пробудилася совість?» – подумала Данка… Як би то не було, добре, що драбина таки знайшлася… Але історія з драбиною мала продовження. Зірвавши горішки і яблука, Данка попросила «доктора» знову «притулити» в себе її драбину. Жаль було залишати її на дворі під будиночком – можуть поцупити. То ж її знову віднесли до «докторового» гаража. Аж тут «доктора» просвітило…

- Пані Богдано, знаєте я таки пригадав…

- Що саме?

- Звідки взялася оця драбина…

- І звідки? Мій чоловік змайстрував, він сам мені казав про це…

- Так то воно так, але не зовсім так.

- Як це не так?

- Ваш чоловік замовив цю драбину одному майстрові, а я дав йому за роботу спирту… То, виходить, вона моя…

«Ну й хитрун!» подумала Данка. «І спробуй йому заперечити? Ач, як він хитромудро все придумав. Та нехай залишить собі ту драбину, щоб йому грець…»

Біда, як то кажуть, сама не ходить… То ж невдовзі на Данку чекало ще одне «випробування». Сусід по «дачі» з іншого боку здійняв ґвалт, мовляв, її горіх кидає тінь на його город і в нього не родить картопля. Щоправда, у нього не було жодного деревця на городі. Данка вислуховувала його нарікання і мовчала. Вона не могла навіть думати про те, що Дмитрів горіх треба зрізати! А сусід, щойно побачивши її, буркотів про горіх і наполягав на тому, що його треба конче викорчувати. І таки добився свого… Нерви в Данки не витримали… Аби не слухати далі сусідового ниття, вона була згідна на все – нехай робить, що хоче… За бідну вдову не було кому заступитися… Вона з болем погодилася на «знищення» горіха, за умови, якщо сусід зробить це сам, а заодно зріже оту її засохлу сливку… Хіба вона могла дати собі з цим раду зі своїми доньками?

За тиждень, коли Данка поралася на городі, під’їхав сусідський «уазик». Сусід гонорово підійшов до неї з бензопилою в руках і вичавив:

- Останній день горіха настав. Що там ще, крім нього, треба зрізати?

- Онту засохлу сливку біля малини, - знічено промовила Данка.

- Зараз ми зі шваґром миттю з ними впораємось.

З виглядом тріумфатора, сусід пішов з бензопилою до сливки… За ним слухняно почалапав шваґер. Разом вони заходилися примірятися коло засохлого стовбура.

Данка мовчки спостерігала за тим, що відбувалося. Сухого дерева їй, звісно, не було жаль. А от на те, як різатимуть її красеня горіха, дивитися не хотіла… Сусід нервово підрізав стовбур сливки з боків, а шваґер топтався довкола, щоб згодом спрямувати його в потрібний бік. Раптом тишу розірвав несамовитий крик. Данка підбігла до чоловіків і застала таку «картину» – сусід стояв з блідим і перекошеним лицем, а поруч нього стогнав на землі шваґер – з його ноги юшила кров, а штанку нижче коліна було цілком пошматовано. Невідомо яким чином пила «зіскочила» і зачепила шваґрові ногу. Рана виявилась доволі глибокою, але кістка залишилась неушкодженою. Данка кинулась до будиночка за «зеленкою» і бинтом. На цьому шваґрова робота скінчилася… Натомість сусід кипів від люті і мерщій побіг до горіха. Він знервовано підпилював стовбур дерева і обдирав бензопилою кору довкола.

- Я тобі зараз покажу… Ти мені за місяць сам всохнеш…

Стан шваґра потребував термінової шпиталізації, тому «лісоруби» невдовзі забралися геть, навіть не попрощавшись… Розгублена Данка сиділа під будиночком і плакала… Працювати далі не мала сили… Зібрала речі і вирушила до залізничної станції, що в сусідньому селі. Тієї ночі вона майже не стулила очей… Серце краялося від болю через понівечений горіх. А ще переймалася станом здоров’я покаліченого чоловіка… Під ранок, знесилена, вона заснула. Їй приснився усміхнений і веселий Дмитро посеред їхнього саду, в старому кашкеті «на бік». Він ніжно дивився на неї, неначе хотів щось сказати. Потім обернувся і поволі пішов, а згодом його постать щезла за деревами…

Вона прокинулась біля одинадцятої ранку… Подумки поверталась до побаченого уві сні… Потім поглянула на портрет Дмитра на стіні навпроти і її очі наповнилися слізьми – «Може то сам Дмитро приходив, щоб заступитися за свої дерева?»

Крізь фіранку пробивалося сонячне проміння… На гілочці орхідеї за ніч розцвіли ще кілька квіток – і вродиться ж таке чудо!…

18 листопада 2010 року

БАТЬКИ І ДІТИ
І.
Того року серпень видався надзвичайно теплим і гарним. Виплеканий її руками сад щедро віддячував плодами. Гілки яблунь, груш і слив, обважнілі від дарів літа, гнулися до землі. Кілька кущів винограду зародили, як на диво, рясно. Зародив навіть горіх, який впродовж останніх років не плодоносив і вигнався на кілька метрів угору. Зародила ота безнадійна яблунька біля хвіртки праворуч. Марія ще з весни підходила до неї, гладила стовбур рукою і промовляла: “Дай нам, серденько, скуштувати твоїх яблучок, бо інакше зрубаємо тебе, чуєш?” Дерева, квіти, м’ята, меліса, кущі малини й смородини, калина, кілька вишень і черешня перетворювали маленький клаптик землі на оазу краси й благодаті.
Єдине, що затьмарювало цю красу – біль. Цього разу напад болю був нестерпним. Минуло кілька днів, а біль не минав. Мучила нудота, від безсоння і голоду паморочилося в голові. Спершу вона переконувала себе, що невдовзі біль минеться, як це було вже не раз. Адже їй досі якось вдавалося уникнути операції. Щоразу ситуація повторювалась – напад болю, “швидка”, лікарня, тиждень під “системою”, потім біль вщухав, і вона просилася додому. Медики застерігали, наполягали на операції, але вона запевняла їх, що ще “не готова”. Вони мовчки знизували плечима і неохоче відпускали пацієнтку додому. Втім, цього разу все було по-іншому. Терпіти нестерпний біль далі не було змоги. Тож вона почала налаштовуватись на операцію. Шукала щось втішне. Он сусідка з будинку навпроти мала подібну операцію торік, і все гаразд. Їй навіть не робили великого розрізу. Через два маленькі отвори швидко прооперували, й за кілька днів була вдома. Звісно, нині вона дотримується дієти, але це не найгірше, що може бути. Без улюблених шкварок, смаженої картоплі й шматочка копченої ковбаси можна якось обійтися.
Найбільше її лякало перебування в лікарні. Варто лишень потрапити туди, як знайдуть стільки болячок, що жити не хочеться. А оті нічні стогони сусідів по лікарняній палаті. Або чого гіршого – хтось помре. Їм, звиклим до всього, нічого – покійника відвезуть, ліжко переберуть, наче й нічого не сталося, а ти спробуй після цього заснути!
Вранці зателефонувала до сина. Переконувала, що цього разу справді згідна на операцію. Просила про одне – домовитися про все в районній лікарні, а не тут, в обласному центрі. Там якось спокійніше, все ж “вдома”, а тут вона лише кілька років. Ще не звиклася. Поза сумнівом, якщо вже йти «під ніж», то тільки там. Ось знайомий сусіда з самісінького Києва приїхав, щоб прооперуватися вдома. Хіба в них там нема доброї лікарні? Звісно є. Але вдома спокійніше.
Син приїхав о дев’ятій ранку. Вона вже зібрала речі і чекала. Обвела поглядом старі світлини на стіні. Подумки звернулася до покійного чоловіка, портрет якого висів над ліжком, перехрестилась і пішла на вулицю. Синові дістались дві чималі сумки з речами.
За якихось дві години були на місці. Вона любила цю дорогу – дорогу додому. Тут усе рідне серцю. В багатьох навколишніх селах їй доводилося бувати по роботі. Які ж бо неймовірні речі трапляються в житті! Сорок років тому Марія, на той час молода вчителька, була на семінарі в обласному центрі й потрапила на затишну зелену вулицю зі старими ошатними будівлями. Промайнула думка: “Як же гарно було б тут жити!”… Через сорок літ чоловіка перевели сюди на роботу, і вони отримали помешкання саме на цій вулиці! Комусь розповісти – не повірять.
Ось і районна лікарня. Знайомий сина допоміг влаштуватись. Їй дісталася скромна палата з вікнами у двір. Нічого зайвого – ліжко, тумбочка, стілець, умивальник. За три години обійшли лікарів, здали всі необхідні аналізи.
– Ну що? – посміхаючись, до палати увійшов приятель сина. – Наші справи не такі вже й кепські.
– Що маєте на увазі? – запитала вона.
– Я маю на увазі, пані Маріє, що аналізи підтверджують, що вас можна оперувати, і ми зробимо це… завтра вранці.
– А-а-а, так швидко?
– А навіщо чекати? Раз-два – і ви вдома.
– Справді?
– Еге ж!
– Ну завтра, то завтра.
– От і добре. Ви трохи відпочиньте, а ми з Віктором перекуримо, гаразд?
– Гаразд.
Чоловіки вийшли з палати і попрямували в кінець коридору.
– Сергію, що скажеш?
– Треба оперувати терміново. Жовчний міхур повністю “запакований” камінцями. Операція не надто складна. Ми робимо такі за власною методикою. Віриш – до нас навіть з інших районів приїздять!
– Головне, що я тобі довіряю, Сергію. Не підведеш?
– Як можна, Вікторе!
– Ну, мабуть, буду їхати, маю ще багато роботи нині.
– Бувай. Маєш номер мого мобільного. Зателефонуй завтра біля одинадцятої ранку. Гадаю, до цього часу операцію буде завершено.
– Домовилися. Ну, бувай!
IІ.
Наступного дня о дев’ятій ранку Віктор уже був в лікарні. Вирішив дочекатися результату операції на місці. Годину сидів у легківці, потім вийшов з машини і попрямував до входу в хірургічне відділення. Піднявся сходами на третій поверх до операційної. Заглянув у коридор. Чергова медсестра дала зрозуміти, що стороннім вхід заборонено.
– Сестричко, я тільки дещо хочу запитати. Будь ласка!
– Питайте вже.
– О дев’ятій мали розпочати операцію моїй матері! Вам щось відомо про результати?
– Прошу, не так голосно. Як прізвище матері?
– Василенко… Марія…
– Операція ще триває, чекайте на вулиці.
– Дякую.
Сергій зателефонував перший. Повідомив, що все гаразд і за десять хвилин можна буде на хвильку глянути на маму, коли її везтимуть з операційної до палати. Віктор поспішив до дверей операційної. Приятель курив на сходах. На його чолі та обличчі проступали краплини поту.
– Важка у вас робота!
– Нині ще день видався нівроку, парить.
– Ну, як там? Як результати?
– Все гаразд. На ось, тримай сувеніри! – Сергій простягнув Вікторові марлевий вузлик.
– Це що?
– Подивись…
Розгорнувши вузлик, Віктор побачив величеньку купку гладеньких темно-коричневих камінців різного розміру.
– То це…
– Еге ж, витягли з жовчного міхура твоєї мами. Матимеш на фундамент нової хати!
– І як мама після операції? Я дуже хвилювавсь, адже в неї хворе серце.
– Все чудово. За тиждень буде вдома.
– Не знаю, як тобі дякувати.
– Подякуєш Богові, а зі мною поїдеш порибалити в суботу, добре?
– Ще б пак!
– Тоді човен і пиво за тобою.
– Нема питань!
– До речі, я сказав черговій медсестрі, щоб дозволила тобі побути трохи біля мами. Буде добре, якщо вона відійде від наркозу і побачить поруч тебе, а не когось у білому халаті.
– Дякую!
– Ну бувай, до суботи.

V.
Дякувати Богові, операція вже була позаду. На радість собі та лікарям наприкінці дня мама підвелася з ліжка і сиділа, навіть зробила самостійно кілька кроків. Вона аж змінилась. Обличчя вже не було перекошене від болю, а спокійне, щасливе і вдячне. Віктор навідувався до неї щодня по обіді. Через три дні її перевели з реанімації до палати. Друге ліжко пустувало, тож він міг бути коло неї кілька годин.
– Досі не віриться, що все вже минулося!
– І треба було стільки терпіти?
– Боялась, а тепер не боюся!
– Ну от бачиш.
– Нарешті я виспалася. Нічого не болить. Ти не уявляєш, яке це щастя!
– А як сусіди? Не набридають?
– Сусідня палата порожня, а в ту, що навпроти, вчора привезли якусь стареньку.
– Мені треба поговорити з Сергієм, я за хвилю повернуся, гаразд?
– Добре.
Віктор попрямував до кабінету Сергія. Наблизившись до дверей, почув регіт. Постукав у двері.
– Заходьте! – то був голос Сергія.
– Можна?
– Заходь, Вікторе! Знайомся – Олександр, колега.
– А що тут у вас такого смішного? Ви так реготали, що я аж у коридорі чув.
– Маємо тут одного весельчака на поверсі після операції.
– І чим він вас так потішив?
– Розумієш, увесь в швах, історія хвороби завтовшки з Енциклопедичний словник, а він сипле анекдотами наліво й направо. Прооперований, до того ж має цукровий діабет. Але жартівник! До нього весь персонал збігається, наче мухи на мед.
– Ну.
– Нині вранці «головний» під час огляду підходить до нього, дивиться на результати аналізів і говорить: “Чоловіче! Який у вас цукор!” Той з посмішкою від вуха до вуха запитує: “Який?” Головний каже: “Жахливий! Це ж кома!” На що той спокійнісінько зауважує: “Лікарю! Кома – це ще не крапка, заспокойтеся!” Уявляєш? Ну й гуморист!


VI.
Суботню рибалку з Сергієм довелося відмінити через “форсмажорні обставини”. По-перше, у п’ятницю виписують маму. По-друге, треба ремонтувати легківку. Домовилися сконтактуватись при першій-ліпшій нагоді. Нагода трапилась аж за три тижні, коли мама вже могла самостійно приготувати щось поїсти і вийти на вулицю. Віктор перевірив надувний човен, зібрав рибальське знаряддя, купив кілька пляшок львівського пива “1715” і зателефонував Сергієві. Домовилися поїхати на знайомий обом ставок за тридцять кілометрів від райцентру. Спіймали кілька коропів, десяток величеньких окунів. Потім вирішили зварити юшку. За дровами не треба було йти далеко – поруч зі ставком був ліс.
– Ти тільки понюхай, який запах! – Віктор зачерпнув з казана юшку і сьорбнув трохи з ложки. – З димком! А смак!
– Ще б пак, аж голова паморочиться від такої смакоти!
– Здається, юшка вже готова. Відкривай пиво.
– До речі, “1715” тепер значно краще, ніж “Оболонь”.
– У нас щоразу так – спершу добре, а потім “як завжди”. Кожен товар, на котрий є попит, рано чи пізно буде або гіршим, або “підробленим”.
– Ніяк не второпаю тактики торгашів. Дурять нашого брата покупця як можуть! Але яка їм з того користь? Хочуть обманути покупця, щоб той згодом почав клясти їх за огидну ковбасу, (бо давали куштувати одну, а продали іншу) замість того, щоб продавати якісну та здобувати прихильність і добру репутацію?
– Сергію, а як справи на роботі?
– В цю пору року в лікарні багато людей нема. Люди на городах, у полі. Навіть якщо є болячки, то терплять, допоки не скінчать роботи. Ближче до свят чи взимку пацієнтів побільшає. Понаїдаються на свята – тільки й встигай їх рятувати.
– Коли мама лежала у вас, я помітив, що кілька палат на поверсі були порожні.
– Так, навпроти твоєї мами лежала лише старенька бабуся.
– А, пригадую, мама щось говорила про неї. Кілька разів заходила до неї, вона стогнала вночі. Її ніхто не відвідував.
– Так, старенька пролежала в нас три тижні, й жодного разу до неї ніхто не навідався.
– Може, у неї нема рідних?
– Та ні, син сам привіз її до нас.
– І що – жодного разу за три тижні не відвідав?
– Жодного. Собача робота. Надивишся на все це…
– Та хіба лишень у лікарні? Народ ніби озвірів.
– Що правда, то правда. В хатах стало шмаття більше, а душі зачерствіли геть чисто. Все мало і мало. Що не балачка, то про курс долара чи закордонні заробітки.
– До речі, ти не збираєшся нікуди їхати?
– Правду кажучи, якось не тягне. Видно, воно не для всіх. Та й шкоди від тих заробітків інколи більше, ніж користі.
– Зі мною через межу живе одна жінка з онукою. Дівчинці п’ять рочків.
– Що, сирота?
– Ні, батьки на заробітках вже кілька років, залишили дитину на маму. Малій був рочок, як вони поїхали. Півроку тому вперше навідалися додому, навезли дитині всякої всячини. А ввечері мала каже їм: “Тьотю і дядю, ви вже можете йти, бо нам із мамою треба лягати спати”. Уявляєш? Отаке воно, те заробітчанське життя.
– Я тобі про бабцю з лікарні не розповів до кінця.
– А що з нею?
– Аж зле стає, як пригадаю.
– Що, померла?
– Якби ж то – гірше. Лежала в нас на шпитальній пайці три тижні. Кухарі й хворі почали її самі підгодовувати. А одного дня вона каже медсестрі: “Дуже прошу, відвезіть мене додому”. – В принципі, надії на її одужання не було, та й вік…
– І що?
– Ми порадились і вирішили, що вдома їй буде краще. Викликали «швидку», поклали стареньку на ноші й повезли додому. Як виявилося, вона мешкала на хуторі. Там лише кілька хат, але така краса! Під’їхали до її хати, бачимо величезний сад: яблуні, вишні, груші... Це тобі не лікарняна палата. Справжній рай!
– І що?
– Медсестра пішла до хати. Двері зачинено. Стукає. Звідтіля хтось обізвався. За хвилину двері відчинилися і виглянув невдоволений чоловік. Як виявилося – син бабусі. Медсестра повідомила, що привезли його маму. Після цих слів вираз обличчя чоловіка раптово змінився. Він хутко зачинив двері й відмовився спілкуватися, дарма, що медсестра просила його схаменутись і забрати маму до хати.
– То ви відвезли її назад до лікарні?
– Якби ж то.
– А куди?
– Старенька, побачивши рідну хату, і слухати не хотіла про лікарню.
– То чим усе скінчилося?
– Закінчилося все, як у Довженка.
– Якого?
– Режисера Олександра Довженка, того, що зняв фільм “Земля”.
– Ну?
– Бабуся почала благати залишити її вдома. Ми кажемо: “Як же ви до хати зайдете, коли син не пускає?” А вона: “А ви, дітки, мене в сад заведіть, під яблуню посадіть і їдьте собі.” Уявляєш!?
– Страшно.
При цих словах Вікторові навернулися на очі сльози. Деякий час приятелі сиділи мовчки. Лише цвіркуни – ці маленькі невтомні скрипалі, порушували тишу звуками чарівної симфонії літньої ночі. П’янкий трунок запашних трав лоскотав ніздрі. Вечоріло.
– Ну що, час додому? – першим обізвався Сергій.
– Авжеж, пора. Не люблю їздити вночі. Нинішні водії не надто вирізняються доброю поведінкою і часто сліплять зустрічних фарами дальнього світла.
Підкинув Сергія до райцентру. Рибу, що залишилася, поділили порівну. Попрощалися. Домовилися до кінця літа ще якось порибалити разом. Їхав додому… Жовте сяйво панелі керування налаштовувало на спокій. З гучномовців лунав відомий «хіт» Сюткіна про авто і нічну дорогу. Думав про те, як завтра вранці приїде до мами і привезе їй в дарунок свіжої риби. Мама так її любить! Сергій навчив його їсти варену голову коропа. Досі не знав, що це така смакота! Вони з мамою смакуватимуть рибою, а потім переглядатимуть старі світлини в її фотоальбомах. Дякувати Богові, мама поправляється. Навіть збирається наступної суботи поїхати на дачу. Скучила за своїми квітками, кущиками і деревцями. А вони за нею, певно, теж.

WELTMEISTER

І.
Навіть помислити не міг, що отак, неждано-негадано отримаю подібну пропозицію. Вранці викликав до себе «шеф».
- Романе, до Німеччини поїдеш?
- Я? – ошелешений почутим, закляк на місці і мало не втратив дар мови.
- Не хвилюйся, із закордонним паспортом допоможемо, кошти на дорогу дамо.
- А чому таке щастя випало саме мені?
- Колектив районного Будинку культури їде на міжнародний фестиваль, потрібен перекладач.
- Та я ж не перекладач!
- Зате знаєш німецьку краще за деяких перекладачів. Чув, як ти «шпрехаєш», під час укладання контракту з німцями минулого місяця. То що – поїдеш?
- Це так несподівано. Треба подумати. Я ще ніколи нікуди не їздив, й жодного разу не був за кордоном!
- Поїздка через місяць. Поміркуй до завтра.
- Гаразд.
Отакої! Ну й дива. Понад усе переймався тим, що доведеться летіти літаком. На той час більшість моїх знайомих і друзів вже мали цей досвід. Я ж у свої сорок два роки досі ніде не літав і страшенно боявся літаків. Вони здавалися мені найнебезпечнішим видом транспорту. Ще б пак! Де ти подінешся на такенній висоті, раптом щось станеться? Або що робити, коли знудить?

ІІ.
В усьому була «винна» моя німецька. В середній школі, окрім дещиці завчених фраз, так нічого й не навчився. Воно й не дивно, адже наш вчитель німецької Микола Йосипович, водночас, був ще й вчителем англійської та співу, і міг навчити хіба що абетки. Але я на нього не ображаюся, бо він був добрий чоловік, а іншого «іноземця» в школі не було. Отож навчав як міг. Звісно, співав він краще, а ще краще грав на акордеоні. З-поміж усіх його талантів, гра на акордеоні мені подобалася найбільше. Своїми дивовижними звуками він зачаровував мене! Я був у захваті від вишуканого перламутрового оздоблення і чорно-білої клавіатури. До того ж він мав ім’я – «Weltmeister»! Згодом довідався, що його було виготовлено в Німеччині. По закінченню уроку співу, коли вчитель робив записи у шкільнім журналі, я тихенько підбирався до стільця з акордеоном, оглядав його з усіх боків і гладив рукою.
- Що, подобається акордеон, Романе?
- Так.
- Хочеш, вчитиму тебе на ньому грати?
- Так!
- Спершу поговоримо з твоїми батьками, гаразд?
- Ага.
Батьків довго вмовляти не довелось. Їм було на руку, що я не вештатимусь невідомо де, а матиму заняття. Тож двічі на тиждень, по обіді, ходив до Миколи Йосиповича додому і вчився грати на акордеоні. Моїй радості не було меж. Не біда, що десятирічному хлопчакові той «Weltmeister» був завеликий і заважкий. Я мав такий неймовірний потяг до тієї науки, що міг би розтягнути міх ще більшого інструменту. У голові постійно крутилися мелодії та пісні, почуті по радіо.
- Миколо Йосиповичу, а звідкіля у вас цей акордеон?
- Якось розповім, не сьогодні.
- Правда, що він німецький?
- Що правда, то правда, – вміють німці робити.

ІІІ.
Закінчивши школу, вступив до вишу в обласному центрі. Звісно, як у кожному виші, в нашому теж була в пошані художня самодіяльність. Під час студентських вечорів і вечірок, пісенних конкурсів я «вишивав» на трофейному акордеоні, який придбали для мене батьки – викупили в районного воєнкома. Він привіз його з Берліна, хоч сам грати не вмів. Тримав удома «для краси».
Мій репертуар складався з українських, польських, російських, німецьких пісень. Польської навчитися було найлегше – до Польщі було рукою подати, до того ж чимало наших місцевих людей знали польську дуже добре. Щодня, через портативний приймач, слухав «Radio Jedynka». Приятель – ще той книголюб, прилучив мене до читання детективів польською. На той час шедеври світового детективного жанру можна було прочитати здебільшого польською. В книгарні іноземної літератури була окрема полиця з книжками кишенькового формату в м’якій палітурці.
З німецькою було значно гірше. Я виконував на ній кілька естрадних пісень, завчивши слова напам’ять. Ох, ця німецька!
Якось одружувався мій однокурсник. Запросив на весілля до місцевого кафе, з тим, щоб я трохи розважив гостей. Довго вмовляти не довелось – пісні я виконував залюбки, а тут можна було ще й поїсти чогось смачненького. Для студента – це неабияка удача і щастя. Згодом підійшов незнайомець і повідомив, що зі мною хоче поспілкуватись одна пані. Я був заінтригований. Пані була пенсійного віку, шляхетна, в гарненькому капелюшку. Чемно привітався і відрекомендувався:
- Роман.
- Юначе, ви співали оту пісню sehr gut, але ваша вимова доволі кульгава. Якщо бажаєте, можемо зайнятись німецькою. Безкоштовно, звісно.
Незнайомка – Ельза Францівна, виявилась викладачем німецької. Двічі на тиждень я відвідував її в старому будинку з колонами на околиці міста – колишньому помешканні польського лікаря. За рік таки «заговорив» німецькою з берлінським акцентом.
Ми говорили про Гете, Ремарка, Рільке, Бетховена. Ельза Францівна пригощала чаєм з тістечками власного приготування і чудовим вишневим варенням.
- Bitte, mein lieber Freund.
- Дякую, Ельзо Францівно, ваші тістечка і варення неперевершені!
- Не забувайте щодня читати кілька сторінок німецькою.
- Авжеж, обіцяю.
Обіцянку, звісно, дотримував не завжди, адже студентське життя насичене стількома подіями, постійно бракувало часу. Та як би там не було, я був вельми вдячний Ельзі Францівні за німецьку і незабутнє чаювання. По закінченні вишу опинився в іншому місті. Час від часу телефонував до неї. Вона щоразу ретельно перевіряла вимову і наполягала на спілкуванні німецькою.

IV.
Дивовижну історію про акордеон Миколи Йосиповича я почув, вже будучи студентом. Навчальний тиждень добігав кінця. В п’ятницю по обіді більшість спудеїв роз’їжджалися по домівках. Січень ще розкошував, за вікном – мінус п'ятнадцять. Щойно закінчилась остання «пара», стрімголов помчав до студентської роздягальні – автобус до села відходив за годину. Отримавши в роздягальні куртку, рушив до виходу з навчального корпусу, вдягаючись «на ходу». В рукаві куртки шапки не було. «Що за жарти? Може випала в роздягальні?» Повернувся. Чергова, оглянувши місце, де висіла куртка, знічено відповіла: «Шапки нема». Я й сам бачив, що нема. Хтось «позичив». До відходу автобуса залишалось півгодини. Давши собі спокій з шапкою, побіг до тролейбусної зупинки. Дякувати Богу, що квиток на автобус був у кишені – придбав його завчасно на тижні.
За дві години я вже був у селі. Щоправда, до батьківського дому ще треба було йти кілька кілометрів пішки. Ховаючи голову в комір куртки, пішов навпростець через городи, – так можна було «скосити» півкілометра. Як на біду, того дня було вітряно. Мороз із вітром – справа кепська. Відчув, що вуха промерзли не на жарт. Намагався закрити їх руками, але де там. Порівнявшись із хатою колишнього вчителя, побачив на подвір’ї постать із в’язанкою дров.
- Романе, це ти!
- Я, Миколо Йосиповичу!
- В таку погоду і без шапки? Що за жарти?
- Та які там жарти, хтось шапку поцупив.
- Зайди до мене, дам тобі щось на голову, бо застудишся.
- Буду вдячний, бо вже вух не чую.
У хаті було тепло і затишно. В грубці потріскували дрова. Я вмостився на стільці поруч із грубкою.
- Може гарячого чаю, Романе?
- Не відмовлюся, Миколо Йосиповичу.
- Якраз чайник закипів.
- То кажеш, шапку «позичили»?
- Еге ж, в інституті.
- В інституті то таке, он у сусідньому селі минулої неділі в чоловіка шапку «позичили» на Службі Божій у церкві, уявляєш? Як правилося – поклав її на лавку поруч себе. Виходити з церкви – а шапки нема. Гарна була шапка – з нутрії.
- Дівчина з моєї групи розповідала, що її знайому пограбували на самі Різдвяні свята! Вони мешкають у місті, в багатоквартирному будинку. Зателефонували в двері. Господарі, звісно, відчинили – на порозі вертеп, хлопці, дівчата – близько десяти осіб. Запросили їх до хати. Ті колядували, віншували. Все, як то кажуть, «як має бути». А згодом виявилось, що з хати щезли золоті прикраси.
- Отакої! Не бояться люди гріха.
- Ви ще трохи граєте на акордеоні, Миколо Йосиповичу?
- Зрідка, коли є настрій. А ти, я чув, в інституті «перший музикант»?
- Ну, не перший, але й не останній.
- Я ще тоді бачив, що з тебе будуть люди. До цієї справи треба мати терпіння і наполегливість, а ще – дуже любити її. В тебе це було. Зізнайся – певно від дівчат відбою нема – їм подобаються музики?
- То все, дякуючи вам. Миколо Йосиповичу, дозвольте запитати?
- Питай.
- Розкажіть про свій акордеон. Колись ви казали, що якось розкажете.
- Можна й розказати, чому ж ні… Ти пий чай, грійся.
- Дякую.

Розповідь Миколи Йосиповича
Йшов повоєнний 1948 рік. Зима була сніжна, морозна. Ми з батьками жили в невеликому містечку поруч із залізничною станцією. Більшість будинків були зруйновані. Люди щодня розбирали завали і розчищали дороги. Голодували. Того дня мама зварила картоплю. Я вийняв з печі «казанок»,з’їв кілька картоплин і пішов на вулицю. Дітлахи любили дивитися на потяги, добре знали час проходження товарних і пасажирських. Метрів триста від дому несподівано наткнувся на дивно вбраного чоловіка – у військовій шинелі, на голові поверх «пілотки» хустка, взутий в старі, подерті черевики, замість шнурків – дріт. Промайнула думка: «Схоже, це німець! Але звідкіля він тут взявся?».
- Essen, їсти – ледь чутно промовив незнайомець.
Відверто кажучи, я, спершу, не на жарт злякався і розгубився. Ніяк не міг второпати, як німець опинився тут, на нашій вулиці! Востаннє я бачив «живих» німців 1944 року, коли поряд із нашим містечком проходила лінія фронту. На той час вже не відчував до них нічого – ані доброго, ані злого.
Як виявилося, німець трохи знав російську. Хоч я знав її так само, як він – ми таки змогли порозумітись. Жалюгідний вигляд голодного, скоцюбленого від холоду німця мене розчулив, тож я запросив його до нашого дому.
В «казанку» залишилося кілька картоплин. Запропонував йому. Німець зняв пілотку та хустку, і сів за стіл. Заросле щетиною обличчя було змарніле і бліде. Під очима – синці. Звався Гюнтер Браун. Розповів, що потрапив у полон. Разом з іншими німецькими вояками його відправили до Сибіру. Наразі повертається додому. Був родом з міста Цвікау. У таборі для військовополонених «працювали» німецькі комуністи-агітатори. Тих, хто погоджувався будувати соціалізм у новій німецькій республіці, відпускали додому.
Тремтячими від холоду руками незнайомець вийняв з кишені маленький розкладний ніж, дістав з казанка ще теплу картоплину, потримав її в руках, притулив до обличчя, а потім почав старанно знімати з неї шкірку. Розрізав на чотири частини, посолив і поклав один шматок до рота. По його щоці котилася сльоза.
- Можна ще? – запитав він.
- Будь-ласка, – відповів я.
- А можна взяти дві картоплини з собою?
- Беріть.
З’ївши кілька картоплин, він подякував і почав збиратися. Їх відпустили на годину. Бачив його потріскані на морозі руки. В очах ледь жевріло життя.
- Danke schőn. Хлопче, ходи зі мною.
- Для чого?
- Хочу тобі дещо дати на пам'ять. Не бійся.
- З чого ви взяли, що я боюся?
- От і добре, ходім, мені не можна спізнюватися. Мене чекають вдома, розумієш?
Невдовзі ми дісталися залізничної станції. Долівки вагонів були встелені соломою. Біля них групами по кілька десятків чоловік, тремтячи від холоду, стояли, в таких же, як Гюнтерова, військових шинелях, полонені німці. Гюнтер заскочив до одного з вагонів і за мить повернувся з великим чорним чемоданом у руці.
- Тримай, це від мене.
- Не можу, надто великий дарунок.
- Візьми, прошу.
- А що це?
- Мій акордеон. Ти вмієш грати на акордеоні?
- Ні.
- Тоді навчишся. Ну, Auf Wiedersehen!
Поїзд рушив. Я дивився йому вслід допоки він не щезнув із очей. Отак у моє життя увійшла музика.

V.
У вівторок я знову в кабінеті «шефа».
- Ну що, Романе, надумав їхати?
- Можна спробувати.
- Можна чи їдеш?
- Та поїду, якщо треба.
- Паспорт буде готовий за два тижні. І ще одне: збір біля Будинку культури. Там о 8 ранку в день від’їзду чекатиме автобус – доправить вас на летовище. Питання є? Ну, давай, не підведи мене.
- Дякую, Андрійовичу.
- Подякуєш пізніше.

VI.
Загалом, переніс політ добре. Досі не бачив землю з такої карколомної висоти! Які неймовірні та гарні хмари! Учасники колективу народної творчості сиділи поруч і про щось гомоніли. Для них такі поїздки не дивина. Торік були в Англії, Франції. Щасливчики – можуть побачити світ на власні очі, а не по телебаченню.
Нарешті ми на землі! Як, виявилось, летіти літаком анітрішки не страшно. Оселилися в невеличкому готелі на околиці міста – так дешевше. Допоміг адміністратору розібратися з нашими документами. Мені дістався окремий номер – простий і скромний, але в ньому було все необхідне. На вечерю скуштували німецьких смажених ковбасок з гірчицею і пивом.
Фестиваль тривав тиждень. Щодня вранці зі «своїми артистами» їздив до місця виступу художніх колективів, допомагав їм налагоджувати «творчі контакти», спілкуватися, зробити «закупи». По обіді мав час оглянути місто. Було враження, наче потрапив на кілька сотень літ назад – давні, ошатні і доглянуті будиночки, церкви, міська бруківка без жодної пилинки. Щось подібне бачив кілька років тому у Латвії та Естонії.
Оглядаючи готель, помітив на стіні нагороди за зразкове обслуговування відвідувачів. В одній із них прочитав – «Гюнтеру Брауну за чудовий сервіс і гостинність, з подякою...». «Так, де я чув це ім’я?... Гюнтер Браун?»
Маю таку ваду – якщо не можу щось пригадати відразу, буду мучитись, допоки не пригадаю. Вночі, вже лежачи у ліжку, таки пригадав, де вже чув це ім’я – в помешканні Миколи Йосиповича того січневого вечора, коли він пригрів мене, промерзлого наскрізь, без шапки, і, напоївши чаєм, розповів історію про німецький акордеон.
Наступного ранку навідався до адміністратора готелю.
- Скажіть, будь ласка, Гюнтер Браун – це хто?
- Власник готелю.
- А з ним можна зустрітися?
- Нині по обіді о четвертій його син буде тут, що йому передати?
- Передайте, що перекладач української делегації хотів би з ним поговорити.
- Гаразд.
З нетерпінням очікував четвертої години. По завершенні виступів учасників фестивалю відразу поїхав до готелю. Щойно зайшов до вестибюлю, як одразу почув голос адміністратора:
- Пане Самчук, пан Браун чекає вас о четвертій п’ятнадцять.
- Дуже дякую!
Вдягнув чисту сорочку і о четвертій п’ятнадцять був біля кабінету власника готелю. Постукав у двері.
- Прошу, заходьте!
- Дякую.
- Перепрошую, з ким маю справу?
- Роман Самчук, з України.
- Дуже приємно, прошу сідайте. Є якісь зауваження щодо сервісу чи харчування?
- Ні, все гаразд, я в особистій справі.
Власникові готелю на вигляд було близько сорока п’яти років. Не знав з чого почати.
- Скажіть будь-ласка, чи в місті багато людей з таким прізвищем, як у вас?
- Не так, щоб багато, але кілька є.
- А Гюнтерів Браунів теж багато?
- Кілька є, а що?
Я розповів йому історію, котру почув від шкільного вчителя. Чоловік уважно слухав і після тривалої паузи промовив:
- Це мій батько. Ви розповіли про мого батька. Ту ж історію я чув від нього.
- То ваш батько таки дістався додому!
- Так.
Ми обидва перебували під великим враженням від почутого. Хто б міг подумати! Адже все могло скластися зовсім інакше, я міг не погодитися поїхати сюди і тоді б не було цього готелю і цієї розмови!
- А як ваш батько? – запитую пана Брауна.
- Помер кілька років тому, похований на місцевому кладовищі.
Фестиваль добіг кінця. Пан Браун дав мені свою візитівку і запросив у гості. Сидячи в салоні літака, подумки повертався до нашої розмови і тішився, що невдовзі буду вдома й про все розповім Миколі Йосиповичу. Він не повірить! А ще думав про те, як завжди, навіть на війні є нагода і доречність для співчуття та милосердя.
В навушниках лунала музика, в котрій чувся ніжний і тремтливий голос акордеона.

ВОНА ЗОСТАЛАСЬ МОЛОДОЮ

Тітці Софії та жіноцтву УПА присвячується .

І.
Софія лежала посеред лісу, котрий стільки разів рятував її та побратимів. В очах, прикутих до клаптика неба поміж високими та густими кронами дерев, згасало життя... «Невже це кінець?»… Було боляче лише спочатку. Згодом вже ні. Не відчувала нічого. Втім, цей біль у порівнянні з попереднім, у в’язниці, – ніщо, бо він – лише фізичний, а той шматував, нищив, розчавлював тіло й душу. «Боже, як хочеться жити!»
– Всьо, подохла, сволочь. Хотєла убєжать, – ти смотрі! – От нас не убєжішь!
Енкаведист штурхнув дівчину ногою, аби пересвідчитись, що вона мертва. Жодних ознак життя у ній вже не було.
– І што с нєй тєпєрь дєлать?
– Оставім пока здєсь, вєрньомся і доложім начальству. Пускай оно рєшаєт.
– Ладно, скажі лєйтєнанту. Возвращаємся.

До хати, що тулилася до лісу, постукав старший лейтенант НКВС з автоматом ППШ на плечі.
- Єсть кто дома? Откройте!
- Зачекайте, зараз!
Двері відчинились і на порозі показався підстаркуватий чоловік.
- Що вам від нас треба, пане офіцере?
- Конкрєтно от вас – нічєго. Там, в лєсу лєжіт убітая дєвушка, нужно похороніть. Я понятно виражаюсь?
- Так.
- Ісполняйтє.
Офіцер рвучко повернувся і пішов до автівки, що стояла неподалік. За мить вона щезла у куряві. Чоловік ще трохи постояв на порозі і вернувся до хати.
– Слухай, Дарко, треба піти до Чабанів – най би дали коней, відвеземо її на цвинтар до Загір’я.
– Господи, поможи!
– Та не бійся! Бачиш, якщо він вже сам приїхав, нема чого боятися. Дивно, що вони її не забрали відразу, а лишили в лісі?
– Бідна… Чия ж то дитина?
– Зодягайся і йди. Най Чабан сам приїде і нікого з собою не бере. Так йому й скажеш, чуєш!
– Та чую, чую!
– І скажи, най перекаже комусь в Загір’я, що треба викопати яму на цвинтарі.

Вечоріло. Чабан приїхав кіньми під вечір.
– Що сталося, Петре, що вони її не забрали?
– Певно, було не до того, – шукали криївку.
– Ти передав, щоб в Загір’ї викопали могилу?
– Так, коло цвинтаря буде чекати Павло Чубинський.
– Треба взяти трохи соломи, щоб накрити її, як будемо везти, і рискалі.
– Давай, хутко, бо темніє. Ти знаєш, де вона?
– Та що тут знати, – триста метрів від хати, на початку лісу.
– Ти щось бачив?
– Не бачив, але чув постріли, голоси москалів, потім все стихло.
– І хто її видав?
– Бігме, навіть не здогадуюся.
– Ходімо до лісу.

На обличчі та одязі дівчини запеклася кров. Чоловіки поклали її на воза і накрили соломою. Коні насторожилися і злякано заіржали.
– Тихо, тихо. Гайта, вйо.
До Загір’я було кілька кілометрів. Якщо прямо через ліс – то ближче, але дорога там була кепська, до того ж вчора йшов дощ. Отож подалися довкола. Їхали мовчки, оглядаючись на всі боки. Тепер такі часи, що най Бог боронить! Не знаєш хто і коли на тебе щось бовкне. А тоді – прощавай!

ІІ.
В камері було зимно і сиро. За ніч вона так змерзла, що не могла рухатись, лише тремтіла від холоду. Думала: «Хоч би не застудитись! Я витерплю! Я сильна! Боже, дай мені сили! Тільки б не били більше і не знущалися!».
– Арєстованная, на виход! – Конвоїр повів її довгим тюремним коридором з обшарпаними стінами і багатьма дверима. В кінці коридору у дверях, тримаючи руку в кишені галіфе і потягуючи цигарку, на неї чекав капітан НКВС.
– Ну што, красавіца, поговорім? Часовой – свободєн пока.
– Єсть, товаріщ капітан.
– Проході в кабінєт! Как там тєбя зовут – Альонка? Чєво молчіш?
– Я вже все вам сказала!
– То, што ти сказала, ми і бєз тєбя знаєм, учітєльніца, понімаєш лі.
– То чого вам ще від мене треба?
– Вот-вот. Будєш молчать – скажу рєбятам, чтоби к тєбє опять прімєнілі допрос с прістрастієм.
– Та ви звірі!
– Нє скажеш, гдє бункєр – прістрелю своімі рукамі!
– Я нічого не знаю. Відпустіть.
– Даю тєбє послєдній шанс – єслі до завтра нє расколєшся, пєняй на сєбя. Часовой! Увєді!
– Єсть, товаріщ капітан.

В камері її переслідувала лише одна думка: «Що робити? Як звідси вибратися? Що з Миколою?».

Софія вчителювала в навколишніх селах. Закінчила курси медсестер і лікувала поранених в боях з енкаведистами повстанців. А ще – була зв’язковою. В одній з сутичок із загоном НКВС поранили молодого бійця. Його переховували люди, а вона потай, вечорами, навідувалася до нього, промивала рани, перев’язувала. Тиждень тому їх викрили. Невже це отой настирливий повстанець із сусіднього села, що весь час чіплявся до неї і дістав відкоша?
До ранку майже не зімкнула очей. Тіло боліло від побоїв, а холод не давав зосередитись. Вранці в неї з’явився план. Скаже енкаведистам, що відведе їх до криївки, а сама спробує дорогою втекти. Там скрізь ліс, хащі! Вона молода, сильна, їй лише двадцять вісім!
Крізь ґрати до камери завітав сонячний промінчик. Вересневий день мав бути теплим.
– Арєстованная, на виход!
Знову той самий кабінет. Гладко поголений капітан сидів за столом, переглядаючи папери. Крізь вікно вона помітила на подвір’ї автівку, а поруч неї вояків.
– Ну что, надумала? Ілі продолжім фізічєскіє упражнєнія?
– Я скажу.
– Только нє вздумай врать, а то я вас знаю, бандеровскоє отродьє!
– Я покажу, де криївка.
– Ну і ґдє?
– Треба їхати в Ліщину, до лісу, там покажу.
– Смотрі, єслі врьошь – до слєдующєго дня нє дотянєшь. Прістрєлім і под сельсовєтом покладьом, – отдихать. – Часовой!
– Слушаюсь, товаріщ капітан.
– Лєйтенанта Кольцова ко мнє.
– Єсть!

Лейтенант з’явився за кілька хвилин.
– Товаріщ капітан, лєйтєнант Кольцов, по вашєму пріказанію прібил.
– Лєйтєнант, відішь ету дєвіцу?
– Так точно.
– Она обєщаєт показать бункєр. Возьмьошь десять бойцов і поєдєте в Лєщіну.
– Слушаюсь.
– Да, будьтє осторожни, а то ета бєстія можєт что-то викінуть.
– Так точно.
– Видайтє каждому бойцу гранати.
– Разрєшітє ісполнять?
– Ісполняйтє!

ІІІ.
Автівка з енкаведистами зупинилася поруч із лісом. День видався чудовий. Два тижні, які вона провела у камері, здавались вічністю. Гадала, що вже ніколи не побачить сонця, неба, не вдихне на повні груди п’янкого, свіжого повітря... Таки сталося. Вони їй повірили. А може, просто вдали, що повірили? Вона сиділа мовчки в кузові автівки в оточенні бійців загону НКВС. Час від часу, поки вони їхали, лейтенант відривав свій погляд від лісу і спостерігав за нею. «Ще зовсім молодий» – подумала Софія. «І що їх привело сюди? Хто їх кликав? Хочуть скрізь свій комунізм збудувати. Визволителі…Вимордували людей в себе, а тепер хочуть ще й нас вимордувати».
– Далєко єщьо? – обізвався лейтенант
– Їдьте он туди, до тієї смереки.
– Какой такой смєрєкі, йолки что лі?
– Нехай буде по вашому.
– Водітєль, сварачівай налєво! Остановішся возлє єлі!
Вантажівка спинилася біля лісу.
– Ну, куда дальшє? – спитав її лейтенант.
– Он туди.
– Всєм снять оружіє с прєдохранітєля!
– Я піду перша, а ви за мною.
– Ви двоє, – слєдуйтє за ней. Остальниє, по чєтирє чєловєка налєво і направо, на расстоянії от ніх десять мєтров. Пошлі! І смотрітє в оба!

Ліс був доволі густий, захаращений кущами. Саме на це вона й сподівалася. Йшла, приглядаючись, де хащі густіші. Свіже повітря додало їй сили, хоч відбиті на допитах п’яти боліли так, що вона, йдучи, відчувала біль від найменшого камінчика. «Ще один ковток повітря, ще кілька кроків і треба бігти». Думки були зайняті лише одним – «Як цими зболеними ногами бігти якомога швидше?» Серце калатало так, що мало не вискочило з грудей. Якоїсь миті вона кинулась у хащі і помчала щодуху вперед, не оглядаючись.
– Стой! Стой, кому говорю! – кричали їй услід.
– Стой, стрелять буду!
Автоматна черга розірвала вранішню тишу. Щось боляче вдарило у спину. «Не вдалося». Софія схопилася за стовбур дерева і повільно сповзла додолу. «Це кінець. Прощавайте, мамо й тату. Прощавай, світе!».

ІV.

– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки! Ну що, Павле, готово?
– Ще трохи, хлопці вже закінчують копати яму. Лишіть коней тут і ходім.
– Візьмемо її з воза і покладемо он там, коло стежки.
– Треба накрити сіном.
– Ходім, хутко.
Загорнувши тіло в полотно, віднесли до стежки, а згодом поклали в могилу… Перехрестилися, змовили «Отче наш» і «Богородице Діво».
– Упокій, Господи, рабу Твою, і сотвори їй вічную пам'ять.
– Амінь.
– Хай спочиває з Богом!
– Файна була дівчина…
– Шкода, що незаміжня і не лишила після себе дітей.
– Хіба вона одна така?
– Рушаймо. Тримайте язик за зубами. Щоб нікому ні слова!

Через двадцять літ на могилі «Оленки» поставили хрест. Наразі тільки хрест. Але місцеві добре знали, хто тут похований і доглядали могилу. 1991 року на хресті з’явився напис, хтось посадив калину. Поруч – могила вояків УПА і синьо-жовтий стяг. Зі світлини на хресті дивиться молоде, щире, усміхнене дівоче обличчя. Вона назавжди зосталась молодою...

ЦЕРКОВНИК

Паламарева хата стояла на пагорбі під самісіньким лісом. Власне, то був невеличкий будиночок на зразок тих, що нині називають дачами. Дві маленькі кімнати і кухня в сутеринах. Поруч із хатою – дерев’яний хлів. Під хатою і хлівом – гарно складені на купки дрова. За кілька метрів від оселі, через дорогу, – джерело. Вода в ньому чиста, кришталева і зимна, аж зуби зводить. Ліс за якихось п’ятдесят метрів від обійстя. Дві височенні смереки випнулися високо догори. Десять років тому, Паламар змайстрував гойданку, а сусід вчепив її до тих смерек. Прив’язав під самими кронами майже кілька метрів від землі. Їхні з дружиною діти пороз’їжджалися по світах. Онуків бачили рідко, тож, змайструвавши гойданку, Паламар сподівався, що сільські дітлахи вчащатимуть сюди і йому з бабою буде від того веселіше.
З їхнього подвір’я відкривався чудовий краєвид на село. Яблуні, груші, сливи, вишні в Паламаревім саду були древні, як він сам, зі стовбурами із потрісканою корою, подібною до його спрацьованих рук. Над кількома, поставленими в саду вуликами, літали бджоли.
Кожен день Паламаря і його дружини розпочинався вдосвіта і закінчувався на смерканні. Так вже повелося. Коли маєш господарку, нема на те ради, треба весь час до чогось прикладати руки.
- Слава Ісусу Христу!
- Слава навіки!
- Як ся маєте, Степане Васильовичу?
- Дякувати Богові, ще якось лажу. Заходь, Миколо.
- Хіба не надовго, бо маю батькам дошки привезти, йду домовлятися за машину.
- Маріє! Зроби нам чаю і принеси свіжого меду.
- Ну, розказуй, що там в світі робиться, бо в мене вже третій місяць як зіпсутий телевізор, а ходити селом по новини тяжко.
- У світі фінансова криза, а в нас справжня біда, бо до них криза як прийшла, так піде, а до нас прийшла й залишиться надовго, в нас їй добре ведеться.

Сидимо у саду під яблунею і смакуємо запашний чай з рум’янку, меліси, м’яти і гілочок малини. Вмочуємо кусні домашнього хліба в свіжий, прозорий, золотистого кольору мед. У місті такого меду не знайдеш, а хліба – й поготів. Міський щойно купиш, як він за два дні «зацвіте», а цей, домашній, лежатиме поки не засохне, і все одно не почорніє.
- Степане Васильовичу, можна спитати?
- Питай.
- А чого то вас у селі звуть «церковником»?
- То давня історія. І довга. Ти ж казав, що поспішаєш?
- Та не так, щоб дуже – кажу, заінтригований подробицями майбутньої розповіді. Дозвольте, спершу зателефоную по мобільному, домовлюся про машину по обіді.
- От техніка нині, – телефонуєш без дроту, звідки хочеш і куди хочеш!
- То правда. А вам чому діти досі мобільного не купили? Я бачив у селі їх мало не кожна бабуся вже має.
- Нам досить того старого дротового телефона.
- Ну, як знаєте.
- Наливай собі ще чаю, і мед бери… Може чай вже вистиг, то я попрошу, щоб баба підігріла?
- Не треба, дякую, не люблю надто гарячого.
- Тоді слухай про «церковника». Я народився на Житомирщині, а після війни приїхав сюди, на Львівщину. Тут оженився.
- А цю хату ви самі збудували?
- Ні, тут колись жили поляки, їх вивезли до Польщі в сорок сьомому році. Ми перекрили дах, поставили хлівець. Отак і живемо.
- У вас цікаве прізвище – Паламар.
- Колись мама мені розповідала, що в нашій родині були священики, може, звідси й прізвище.
- А чому вас прозвали «церковником»?
- Моя мама була дуже побожною. В хаті тримала стару ікону, але закривала її вишитим рушником. Знаєш сам, які були часи. В іншому куті висів портрет Шевченка.
- То вона так маскувала ікону?
- Так. Вечорами відкривала її, запалювали свічку і молилася. Я змалечку знав «Отче наш», «Вірую». Мама ходила пішки до сусіднього села і брала мене з собою. Там була єдина в тих краях церква. Голова сільради спершу чіплявся до неї, але потім, переконавшись, що з того нічого не вийде, залишив у спокої. У церкві мені подобалося все, надто – спів священика. Він мав дуже приємний, лагідний голос. Після Служби Божої клав мені руку на голову і благословляв. Коли я став школярем, попросив мене допомагати йому. Я запалював свічки.
- І що, від радянської влади не дістали за це жодних «гостинців»?
- Дістав, і не один. Якось вчителька, дізнавшись, що я ходжу до церкви, провела зі мною «виховну бесіду». Не допомогло. Тоді закликала до школи маму:
- Ваш син таке зробив! – Яке? – Він ходить до церкви! – Ходив і буде ходити. По цих словах мама обернулася і пішла додому.
- Смілива жінка.
- Так. Потім мене закликав до себе директор і каже: «Такі як ти «церковники» нам перешкоджають будувати комунізм!». Два роки я просидів у третьому класі – так мене було покарано за те, що ходив до церкви. Відтоді і причепилось оте прізвисько – «церковник».
- І що, не перестали ходити до церкви?
- Ні, ходив весь час. І мама ходила. Мені навіть пропонували навчатись в семінарії. Треба було їхати далеко від дому, а я не хотів залишати маму саму. Ходи до хати, щось покажу.

Йдемо до Паламаревої хати. Гілки яблунь гнуться від плодів мало не до землі. Повітря чисте, п’янке, аж паморочиться голова. Хіба порівняєш цю красу з містом? У світлиці на стінах неймовірна кількість ікон. Посередині «Господня вечеря». На столі – «Біблія».
- У вас тут цілий іконостас!
- Ота стара ікона, – наша родинна. Оті ліворуч мені дісталися від людей з сусіднього села. Ті, що праворуч, придбав.
- Справжні скарби!
- Нині можна, не боячись, тримати вдома ікони та Біблію, однак люди не стали побожніші.
- Це правда, Васильовичу. Дехто ходить до церкви, як колись до клубу чи на парад. Всі йдуть і він йде. Церква мало не в кожному селі, а в місті їх так багато, немов у Єрусалимі.
- Мало в людей правдивої віри і любові. Люди йдуть до церкви, слухають Слово Боже, а по Службі Божій одразу забувають все, що чули перед тим. Ось у нас, в кінці села сусіди понад двадцять років судяться за межу і ніяк не дійдуть згоди за тих півметра. І як можна жити двадцять років двері в двері і ворогувати, не втямлю?
- Васильовичу, а що то за історія у вас була з міліцією ще за Союзу?
- Ти і про це знаєш?
- Мама розповідала.
- У церкві протікав дах, то ж треба було конче перекрити. Сьогодні це виглядає як щось дріб’язкове, а тоді, борони Боже, було щось коло церкви робити. Влада за це суворо карала. Церков, у котрих правилося, було обмаль. Шукали першої-ліпшої нагоди їх закрити з якоїсь вигаданої причини, як от «аварійний стан будівлі». Приводом до винесення рішення про «аварійність» могла бути найменша тріщина на стіні.
- А при чому тут міліція?
- Я, значить, почав потай збирати в селі гроші на ремонт даху. Хтось доніс. Приїхала з району міліція і забрали мене на «розмову». Після тієї «розмови» посивів і потрапив на місяць до лікарні.

Задзвенів мій мобільний. На дисплеї висвітилось ім’я товариша, з яким я домовився про перевезення дошок. Страшенно не хотілося залишати цей сад із травою по коліна і п’янким запахом яблук, та повертатися до міста, з отруєним викидами автівок повітрям. Дякувати Богові, що можна час від часу залишити ту «цивілізацію» і приїхати сюди, до батьків, переночувати на стриху на сіні, прокинутись вранці, взяти косу і кілька годин насолоджуватись вранішнім свіжим повітрям, допоки спина не вкриється потом, а тіло не відчує солодкої втоми.

- Миколо, візьми трошки яблук.
- Дякую, Васильовичу, в нас є.
- Я не питаю, є чи нема. Кажу – візьми моїх.
- Ну гаразд, візьму.
- Маріє, дай йому тих червоних яблук, що у відрі під хатою. Ти заходь до нас, Миколо.
- Добре, Васильовичу, зайду при нагоді, але нічого не обіцятиму, самі розумієте, – робота.

Попрощавшись з господарями, рушив до своєї автівки. Ще раз кинув оком на подвір’я. Старий, сивочолий Паламар стояв коло хвіртки, тримаючи в руці кашкет. На його обличчі сяяла посмішка. Нині він був щасливий, бо мав гостя. Скільки людині треба для щастя? Зовсім мало – щоб хтось тебе вислухав, промовив добре слово, посидів з тобою за одним столом чи просто побув деякий час поруч, посмакував чаєм із медом, скуштував твоїх яблук.

Я слухав передачу про глухих,
Ті почуття і жаль забути важко.
«Яка в вас мрія?» – запитали в них,
Хтось відповів: «Почути пісню пташки».
Бринять у серці досі ті слова.
А зовсім поруч не глухі і зрячі
Ведуть себе, як часто це бува,
Так, начебто, не чують і не бачать.
Як мало ми цінуєм Божий дар –
Ходити, чути, бачити, любити,
Розгледіти щось дивне поміж хмар,
Дощу і сонцю тішитись, як діти.
Дещицю, як задуматись на мить,
У цьому світі треба чоловіку.
Даруй нам, Боже, віру не згубить
І ще – людьми лишатися довіку.

НА ВЕСІЛЛІ

Кінець літа. Весілля в галицькому селі. На городі коло хати величезний «шалаш» на триста осіб. Все вже на столах. Господині доносять холодець і кльоші з солодким. Старости перевіряють чи досить випивки і мінералки. Просили на четверту, хоч готувалися розпочати о шостій. У нас завше так – поки зберуться, приїдуть – мине година, друга. Це ж не Америка чи Європа, де приходять саме на ту годину, на яку просять. Невдовзі коло хати зібрався чималий гурт гостей з квітками і пакунками.
- Ну, гайда, ходім!
- Музики вітають дорогих гостей і дарують їм файного українського ма́рша!
- Іване, ти маєш червінець для музи́к?
- Так, приготувавим ще в автобусі.
- Поставиш їм на ті елєктричні цимбали, що самі грают.
- Добре.
- Дорогі гості, заходьте, але не забувайте вітатися з музи́ками!
- Іване, я буду давала молодій квітки, а ти конверту молодому.
- Та знаю.
- Ти там все файно зробив?
- Поставив, як ти казала.
- Добре, ходім. Але які вони файні!
- Молоді всі файні.

До молодих вишикувалася чималенька черга. Вітають, дарують, посміхаються, цілують. Батьки молодят стоять поруч і тішаться. Збоку на столі – два величезні короваї на вишитих рушниках. Один – з голубами, а другий – з колосками пшениці.
- Просимо, дорогі гості, просимо!
- Гостей молодого просимо за столи ліворуч, а молодої – праворуч.
- Іване, тримайся мене, ходім, сядемо коли Марійки з чоловіком.
- А чого не коло Миколи, Василь не п’є!
- Добре, що не п’є, менше сам вип’єш.
- А я чого на вісілє́ прийшов?
- Та певно не тільки горівку пити. Ходи.
- Чекай, зара будут бу́кєти чіпляти.
- Не забудь сказати, що ти жонатий.

За півгодини всі розсідаються. Молоді – в центрі «шалаша» під образом «Святої родини». По два боки від них – дружби і дружки.
- Дорогі гості, просимо всіх стати до молитви.
Всі встали і змовили «Отче наш» і «Богородице Діво».
- Дорогі гості, просимо наливати і випити за здоров’я молодих!

Публіка зібралася строката. Родина з села, гості з Хмельниччини і Запоріжжя. Запоріжці – з боку молодої. Після закінчення середньої школи вона приїхала до нас на навчання. Якось агітатори з місцевого вишу в пошуках потенційних студентів та грошей їздили містами України і запрошували до себе. Відвідали також Запоріжжя.
Після президентських виборів 2004 року східняки сприймали галичан вже дещо інакше. Спостерігачів зі Східної України приймали в галицьких родинах, частували, показували хати, городи і поля, садки. Ті, спершу дивилися на все з-під лоба. День за днем – облаштувались і зрозуміли, що тутешні «бандери» – добрі і привітні люди, й зовсім не страшні. Дівчина ризикнула і поїхала на Західну Україну. Знайшла тут своє кохання. За чотири роки так опанувала українську, що ніхто б й не сказав, що вона східнячка з російськомовної родини. Мама молодої – Амалія Вікторівна, – висока, чорнява жінка з великими карими очима. Батько – круглолиций, завше усміхнений симпатяга. Отак і зійшлися за весільним столом галичани й східняки.
Брязкання виделок і дзеленчання чарок. Старости припрошують наливати і пити за здоров’я молодих.
- Ой не будем пити тую гірку юшку, нехай старший дружба поцілує дружку!
Старший дружба трохи знічується і зиркає на старшу дружку. Встають і цілуються в щічки. Гості тішаться й одразу ж коментують:
- Трохи повчіться, щоб на другий раз вийшло ліпше!
Східняки спершу приглядалися і почувалися «не в своїй тарілці». Втім, після третьої чарки ожили й почали посміхатися.
- Ой не будем пити тую гірку юшку, нехай поцілує другий дружба дружку!
Другий дружба – ще зовсім молодий хлопчина. Червоніє, але встає, щоправда не відразу, а після того, як гості заспівали ще два рази. Швиденько чмокає дружку і обидвоє хутко сідають. Гості вже перезнайомилися. За столом скрізь точаться розмови. Гамірно, шумно, весело.
- Перепрошую, пані..
- Марія.
- Перепрошую, пані, Маріє, дозвольте запитати.
- Перепрошую, а вас як?
- Степан. У вас така гарна вишита сорочка. Ніколи не бачив такого візерунку.
- То ви розбираєтесь на вишитих сорочках?
- Відносно, але люблю дивитися на гарне вишиття. У нас щороку проводиться виставка вишивки – приїздять з усіх районів області й сусідніх областей.
- То що вас цікавить?
- Ви самі вишивали цю сорочку? Дуже цікаві кольори і візерунок.
- Ні, мені вона дісталася від бабусі.
- Скільки ж їй років?
- Нещодавно минуло сто.
- Сто років! Отакої! Але як гарно збереглася.
- Якщо маєте на увазі полотно, то я його трохи прала і відбілювала, але згодом пошкодувала, бо почали розходитися шви. Вирішила більше цього не робити і лишити як є.
- Сто років, нівроку!
- Ми з чоловіком були в Карпатах. Пішли там до церкви, а я була в цій сорочці. Якісь жінки замість того, щоб слухати Службу Божу, цілий час дивилися на мене і мою сорочку і щось шепотіли. Після відправи попросили подивитися на вишиття зблизька і показати їм зворотній бік. Сперечались і переконували одна одну, як саме сорочка була вишита.
- Ой гірка горілка, не будемо пити, просим молодого, щоб посолодити. Гірко! Гірко! Гірко!
От і до молодих добралися. Поки молодята цілуються, гості беруться до лічби: «Один, два, три. Мало! Мало!»
Подали росіл з тістом і голубці, потім язик з грибами і налисники з м’ясом. Дехто вже почав діставати з кишені фестал чи мізим, що «добре з ним». Перший стіл скінчився. Далі – перерва і танці! Треба розім’яти ноги й плечі. Музики хвацько запрошують до танцю:
- А тепер полька з ґудзом!
Пляц для танців, вистелений плитою ДСП, ходить ходором. Дівчата і хлопці, старі й молоді крутяться, скачуть, пристукують ногами, так що порохи підносяться аж до голови. Час від часу долівку скроплюють водою. Традиційно після польки йде вальс. В той час, як одні танцюють, інші, сидячи на лавках, і спостерігаючи за танцюристами, коментують та спілкуються.
- Знаєте, Катерино, яке те Вірчине дитя роботяще?
- Те, що з нею живе?
- Так, онук покійної доньки, хай спочиває з Богом.
- Ну?
- Ходила м вчора до неї по сіль. Прийшла-м і бачу – дитя в садку порається, а Вірка в хліві коло корови. Вже дуже слаба, ледве ходить.
- Ну.
- То те мале, Богданчик, розчиняє крілика, а дитині сім літ.
- І що, сам забив?
- Ні, сусід, а він вже шкірку здоймив, почистив середину. Питаю: «Ти то вмієш?», а він каже: «Так, я видів, як вуйко чистив крілика. Почищу і будемо з бабцею мати що їсти на зиму».
- Але файна дитина, не боїться жодної роботи!
- Щодня о третій годині по обіді вони моляться.
- Та йди?
- Так. Дитина знає стільки молитов. Казав мені, що хоче бути священиком, як виросте.
- А я нашому панотцеві виказала все, що думала?
- Степанові?
- Так. Має десять гектарів поля, люди на него роблять, а він хати будує. Вже двом донькам збудував. Якось в неділю по Службі Божій казав, щоб люди купили йому нову машину, бо та, що має тепер, вже стара. Підійшла-м до него і кажу, щоби був скромніший.
- А він що?
- А він каже: «Може ваші сини знают ліпше за мене, як і що робити? Най би вони самі йшли на священиків і показали!»
- А ти що?
- А я йому: «Отче, борони Боже, щоб мої сини так робили, як ви».
- Священники, як люди – є різні, то правда, але наш дуже файний!
- Згадала-м про крілика.
- Якого? Того, що Вірчин малий розчиняв?
- Ні, я до пенсії робила санітаркою в районній лікарні, знаєш.
- Ну.
- Якось привезли малого хлопчика. Дуже слабував, дуже. Вночі мав гарячку. Сиділа-м коло него цілу ніч. Він так хтів, щоб його хтось тримав за ручку.
- Ну.
- Казав: «Цьоцю, цьоцю, як ви мене вилікуєте, то тато дасть вам крілика». Не можу, відразу плачу як згадаю.
- І що?
- Померло бідне за кілька днів.

Гості з Запоріжжя, можливо, вперше, чули повстанські галицькі пісні. Музики співали:

Україно, Україно, Україно, краю мій,
Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів.

Після танців був «другий стіл» – бараболя з маринованими огірками і куркою, м'ясо, запечене з чорносливом. Почало справджуватися відоме: «Їли би очі – писок не хоче». Зморені танцями і застіллям, гості нарешті взялися співати. Це – «святе». Гості молодого затягували одне, а молодої – інше. Співали по черзі або разом. Всіх здивувала мама молодої Амалія Вікторівна. Досі чули, як вона розмовляє російською, а тут чудовим голосом почала виконувати українські пісні: «Ой чорна я си, чорна», «Рідна мати моя», «Бодай ся когут знудив», «Чорнобривці», «Ой Марічко чечери». Люди аж роти повідкривали!
- Та які вони москалі, то наші!
Виявилося, що Амалія Вікторівна, яка дуже любила співати, товаришувала з вивезеними до них галичанами. Від них і навчилася цих пісень.
- Ой не будем їсти ті обгризлі кості, хай ся поцілують між собою гості!
Після того, як гості перецілувалися, хтось затягнув «Хто родився в січні, вставай, наливай». Далі йшов лютий, березень, і так далі аж до грудня, згодом додаткові куплети. Гості по черзі підіймалися і чаркувалися.
- Коли вже будут розбирати молоду?
- Вже скоро.
Коло п’ятої ранку заграли прощального ма́рша. Кілька східняків і мешканців села сиділи разом і розмовляли про політику. Це у нас теж – «святе».
На дворі почало розвиднюватися. За всіма ознаками день мав бути гарний і теплий.
- Ганю, збирай брудні миски, будемо мити на поправини.
- Я вже ледве на ногах стою…
- Ще трошки.
- Подивись, кажуть люди, що нині біда – все м’ясне на столах, салати, солодке.
- В нас аби не гірше, ніж в сусіда.
- Збирай миски, не балакай багато.
- Наші молоді таки були файні, правда?
- То цьотка привезла Олі весільну сукню з Італії.
- Ти чула, що Василь Сиротюк помер?
- Той, що на чехах вже двадцять років був? Коли?
- Минулого тижня. П’ятдесят шість років. Приїхав додому, інсульт і нема чоловіка. Вже наробився.
- Най спочиває з Богом.
- Ой життя, життя. Моя мама і тато так гарно прожили разом. Бабця казала, що її зять ліпший за рідних дочок. Був працьовитий, лагідний, добрий. Вмер легко, не мучився. Перед смертю казав мамі: «Я чекав вісім років, поки ти народилася, а тепер буду чекати на тебе вісім років на небі». І що ти думаєш, якраз через вісім років мама померла.

Закукурікали перші півні. Двоє хлопів, обійнявшись коло брами, затягнули:
Кохання, кохання –
Звечора до рання.
Як сонечко зійде,
Як сонечко зійде,
Кохання відійде.

Поправини мали розпочатись по обіді о п’ятій.

ПОЇЗДКА В «ЗОНУ»

Телефонний дзвінок розірвав тишу о шостій ранку. Втім, цього разу він її зовсім не роздратував, ба, навіть більше – втішив. Вже кілька днів поспіль не могла заснути. Щоночі довго лежала з відритими очима і пригадувала минуле. Про нього нагадувало все в кімнаті, де на кожній стіні висіли фотографії рідних і друзів, їхньої сільської хати, вулиці, річки, лісу. Останнім часом спомини не давали спокою. По кілька разів на день перегортала сторінки старого фотоальбому, подумки повертаючись на 30 років назад. Телефон не замовкав. За вікном лив дощ. Вона підвелася з ліжка, намацала кімнатні капці на килимку і підійшла до телефону. Піднесла слухавку до вуха.
- Слухаю, хто це?
- Лідо, це я, Валентина…Ти мене чуєш?

То була шкільна подруга. Вони не бачились понад 10 років. Час від часу спілкувались телефоном, востаннє рік тому. Її голос тремтів. Здається, вона навіть схлипувала.
- Так, чую, Валю, що трапилось? Чому ти телефонуєш о цій порі? Зрештою, я і так не сплю.
- І мені не спиться, Лідо, вже віддавна не спиться.
- Що сталося?
- Я хочу додому, Валю, ДОДОМУ!
- Тобі також сниться?
- Щоночі, надто останнім часом.
- І мені.
- Заплющу очі і бачу нашу хату біля лісу, річку, вулицю. Телефонував Григорій з Пітера – з ним те ж саме відбувається.
- Якось переглядала старі фотографії – стількох наших вже немає серед живих, аж моторошно робиться. Як твоє здоров’я?
- Яке там здоров’я. З лікарень ніяк не виберуся. Як не одне – то інше, а останніх два роки просто сил немає. Тиск, печінка, підшлункова. Ковтаю таблетки пригорщами.
- Слухай, люди їздили до села поруч із нашим. Може б і нам якось вибратись поки ще маємо трохи сил?
- Я теж над цим думала. Зробимо так: сконтактуємось з однокласниками, домовимось, зустрінемось у Києві, а звідтіля автобусом дістанемось до села. Сергій працює в автопарку в Києві, гадаю, допоможе.
- У тебе були телефонні номери наших.
- Так, десь є. Пригадала – у шкільному фотоальбомі.
- Гаразд, поспілкуємося за тиждень.
- Домовились. Ну бувай. Надобраніч.

Поклала слухавку і ще кілька хвилин стояла біля вікна, слухаючи дощ. Відчинила кватирку, щоб вдихнути свіжого повітря. Потім пішла на кухню і поставила чайник на плиту. Від недоспаних ночей паморочилося в голові. Вдень знову переглядала старі фото і спіймала себе на думці, що так і не прижилася в цьому місті. Працювала, зустрічалася з людьми, але подумки постійно верталася до свого «чорнобильського» села, відчувала той, їхній, рідний, неповторний запах скошеного сіна, смак домашнього молока, хліба і масла. До них за маслом приїздили люди аж із Києва, казали – «боберське масло – найкраще». Місцеві «боберчани» жартували – «Будеш пити наше молоко – станеш здоровий, як кунь». Кунь – це по їхньому «кінь».

Валентина зателефонувала за тиждень о тій самій порі.
- Лідо, це знову я, Валя.
- Чекала твого дзвінка. Які новини?
- А ти з кимось із наших розмовляла?
- Так, відшукала біля десяти телефонних номерів. Більшість пристають на пропозицію зібратися.
- Я теж розмовляла з Оксаною, Іваном, Григорієм, Катею. Всі – «за».
- Чудово. То на коли плануємо нашу поїздку?
- Гадаю якнайшвидше, серпень добігає кінця, а потім у дітей та онуків розпочнеться навчання і, цілком можливо, комусь буде важко приїхати.
- Знаєш, оце переглядала старі фото… Наших не так багато залишилось. Пам’ятаєш, як ми фотографувались під час останньої зустрічі випускників ще до «Чорнобиля»?
- На шкільному подвір’ї?
- Так. З двадцяти п’яти десятьох вже немає.
- Забула сказати: Сергій таки пообіцяв допомогти автобусом. Зустрічаємось у Києві за два тижні біля центрального поштамту, як колись. Десь близько десятої ранку.
- Ну, бувай, тримайся.

Від цього дня вона жила тільки зустріччю зі «своїми». Намагалася не думати про численні болячки навіть тоді, коли біль настільки дошкуляв, що ковтала по кілька пігулок одну за одною. Спала по три-чотири години на день – більше не вдавалося. Зателефонувала на вокзал і замовила квиток до Києва.

Потяг прибув до Києва о сьомій ранку. На метро дісталася до Хрещатика. Випила кави в «Макдональсі» і ходила порожніми вулицями. Народившись в селі, вона завжди у великому місті почувалася кепсько. Натовп у метро спричиняв нездоланне бажання якнайшвидше втекти кудись звідтіля – у поле чи сад. «Як вони тут живуть? В отому постійному бігові, поспіхові, велелюдді? І так щодня, з дня в день? Добре, що я тут ненадовго». Сиділа на лавці біля фонтана і думала про свою сільську річечку, затишні сільські вулички, приспані зранку верби над водою.

Мегаполіса натовп поспішний
Ностальгію ятрить за селом...
Многоликий і премногогрішний -
Стільки всього в нім переплелось!
Місто-велетню, ти в свої сіті
Не силкуйся спіймати мене –
Я довіку приписана в світі
Де повітря духмяно-хмільне.
Де травневі сади в молочаї,
В небі жайвір над полем співа,
Де в бузково-жасминовім раї
Забуваєш думки і слова...
Я до тебе навідатись можу
Ну хіба що на день або два,
Довше ні...Я за це перепрошу:
"Мушу їхати...Вибач...Бувай!"
Близько десятої більшість однокласників прибули. Ще півгодини чекали двох – із Сумщини і Харкова. Віталися зі сльозами на очах. Сергіїв автобус був розрахований на двадцять осіб – якраз добре. Довго вибиралися з міста на об’їзну дорогу. Нарешті – Київ позаду. Їхали з думкою якнайшвидше побачити рідні місця. Перед в’їздом в «зону» їх зупинив патруль – розпитував про мету і тривалість поїздки, перевірив документи, дав настанови, попередив про високий радіоактивний фон у деяких місцях.
- Лідо, пригадуєш, як до нас приїздили оті іноземні кореспонденти? – обізвалась Валентина.
- З Бі-Бі-Сі?
- Еге ж.
- Часи були ще ті, а ти їм правду просто в очі – «Чорнобиль – це трагедія для цілого людства! КПРС приховує правду від світу!».
- Я тоді добряче дістала від голови сільради.
- А його таки «зняли»! Прокрався! Потім сидів тихо, як миша.
- Поглянь – які дерева! А он там яка височенна трава!
- Сергій казав, що начальство сюди частенько приїздить на полювання. А звірини тут зараз – не злічити!
- Гадаєш, у Києві не продають нічого з «зони»?
- Точно, продають, Сергій розповідав. Нині будь-які папери можна дістати – комар носа не підточить.
- Поглянь, ота річка – як наша!
Наближаючись до села, вмить усі замовкли… Здається, не змінився лише ліс. Все інше годі було впізнати. На початку села автобус зупинився. Напис із назвою населеного пункту знайшли у хащах. Літер майже не було видно. Колись добру асфальтовану дорогу тепер годі було назвати дорогою. Скрізь крізь асфальт проросла трава. Дерева і кущі підступили впритул до помешкань. То тут, то там виднілись гілки, зламані вітром.
- Погляньте, ось наше дерево! Вціліло! – вигукнув хтось.
Височенний, розлогий, старезний дуб з товстенним стовбуром стояв, впершись у небо, наче символ невмирущості села і будив у серці незабутні спомини. Валентина заплакала.
- Сільрада… А он там – хата Колодія.
Будівлі і вулиці села неможливо було споглядати без сліз. Дахи провалилися, подвір’я нагадували непролазні хащі. Вікна в більшості будинків були відчинені, без шибок. Ось так щезають цивілізації! Якихось тридцять літ – і колись живе, населене людьми місце, перетворилось на руїни, які природа крок за кроком, день за днем дедалі дужче стискає в смертельних обіймах. Яка незбагненна сила в цієї трави, цих дерев, що своїм корінням і гіллям разом з дощем і вітром перетворюють камінь на порох!

Мине ще 50, 100 років і не залишиться й сліду від того, що колись називалося поліським селом. Та що там село! Щезне цілий край, цілий пласт культури, побуту, звичаїв, традицій. Розчиниться в мові сусідів їхня говірка. Якби ще хоч відселені з містечок і сіл люди проживали разом, але ж їх порозкидали по цілій Україні!
- Гайда до школи!
Від того, що колись називалося «школою», залишилися напівзруйновані стіни. Даху не було. Вікна їхнього класу на першому поверсі були забиті дошками. Шкільне подвір’я заросло травою і кущами. Колись щороку тут влаштовували виставку квітів. Вже ніколи не лунатимуть в класах дитячі голоси, не кликатиме на урок шкільний дзвінок.

В одному з класів вони знайшли кілька парт і стіл. Винесли на двір і застелили поліетиленовою плівкою. Розклали привезені з дому огірки, помідори, хліб, сало.
- Ну що, за зустріч? – Сергій підняв пластиковий стакан з вином.
- За зустріч.
- Пом’янемо тих, кого вже нема.
- Перекусимо і сфотографуємось, а потім пройдемося селом.

Перше, що кидалось у вічі, коли йшли селом – неймовірна тиша, котру зрідка порушували голоси птахів. Не було чути звичного колись гавкання собак, ґелготіння гусей, кудкудакання курей. Ніхто не вів корову, не їхав кіньми. Та цього й не могло тут бути зараз, після аварії на АЕС. У кінці вулиці вони неочікувано помітили постать біля хвіртки однієї з хат.

- Господи, та це ж баба Текля! Добрий день!
- Добрий день, добрі люди, ви звідкіля будете?
- Бабо, ви що не впізнаєте нас?
- Стара я вже стала. А ну дайте-но, подивлюся ще раз. Ні, не впізнаю.
- Та це ж ми – Ліда Волощук і Валя Черненко.
- Ой, діточки мої золоті. Та невже то ви?
- Що, дуже змінилися?
- Це я стала сліпа.
- Що ж ви тут робите самі?
- Живу, діточки, живу. Точніше – доживаю.
- В селі ще хтось є крім вас?
- Є…Двоє старих. Микола Бережний, і баба Настя – мешкають на сусідній вулиці.
- Що ж ви їсте?
- Та що родить, те і їмо.
- І щось родить?
- Родить, дітки, родить. Погляньте, які в саду яблучка вродили цього року.
- То ви таки вернулися до своєї хати.
- Вернулася, дітки. Вже чотири роки, як вернулася. Нас виселили на Вінничину. Я там так розхворілася. А повернулася сюди – всі болячки пропали.
- А хліб звідки берете?
- Печу сама. Інколи добрі люди привезуть.
- Не боїтеся жити одна?
- Я, дітки, вже нічого не боюся. Ходжу на могилки. Там все заросло, а я вже не маю сили. Де можу, травичку викошу серпом.
- А ми оце вирішили приїхати з однокласниками.
- Це добре, дітки, добре. Своє коріння треба пам’ятати.
- То ми підемо далі?
- Ідіть з Богом, дітки, ідіть, – промовила старенька і перехрестила їх.

Важко передати словами почуття, які охопили Ліду, коли вона наблизилася до своєї хати. Дерев’яні сходини на ганку прогнили, хлів майже весь розвалився, половини даху на хаті не було. Криницю і паркан оточили хащі. Раптом вона помітила одиноку квітку.
- Валю, поглянь! Такі ж росли тут колись! Вижила!
- Або насіялася, – обізвалась Валентина.
- Та ні, вижила, це наша!

Через кілька годин мандрів повернулися до будівлі школи. Сергій прихопив прилад для вимірювання радіаційного випромінювання. Його рівень виявився значно вищим за «норму», а подекуди навіть дуже високим.
- Ну що, земляки, пора збиратися, час нашої «екскурсії» закінчився! ¬ Сергій вийняв із сумки фотоапарат. – Станьте всі он там, я вас сфотографую.

До Києва поверталися мовчки. Кожен думав про своє. Ніхто не знав, чи доведеться відвідати рідне село ще раз. Їхні ряди рідіють з року в рік. «Чорнобиль» збирає свій смертельний «врожай». Немає жодного, хто міг би похвалитися здоров’ям. Щастя, що вони досі якось тримаються.
- Може заїдемо до музею? – обізвалась Валентина.
- Якщо встигнемо приїхати вчасно.
Вони встигли. Але відвідинами музею лише додали собі гіркоти. Хіба можна без болю дивитися на те, що недавно ще було предметом домашнього вжитку, а тепер стало музейним експонатом із супровідним написом: «Руками не чіпати»? Вишиті рушники, предмети домашнього вжитку, кухонне начиння… А ще – написи населених пунктів, які просто перестали існувати. Серед них було і їхнє село…

На залізничному вокзалі, як завжди, було людно і гамірно. Час від часу потяги озивались прощальними сиренами… Однокласники прощалися, домовившись про наступну зустріч через рік…якщо дасть Бог. «Ось і все. Додому…» – зітхнула Лідія і за мить спохватилась: «Додому? А де тепер мій дім? Чи, може, їх у мене два? Наразі два, допоки ще стоять стіни їхньої хати?» . Ні! Допоки стоїть на пагорбі отой старезний дуб-велетень, допоки цвістимуть в саду квіти і родитимуть яблука. Допоки вона живе і пам’ятає...

Ще розтануть сніги і повернеться літо,
І піснями ударять в серця солов’ї,
І зорітимуть знову в саду нашім квіти,
Що їх ніжно так пестили руки твої.
Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
І тоді з забуття, запізніло, нам знову
Подаровані будуть довіра і дар співчуття,
В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,
І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.
Бо зима відступає і крига скресає на ріках,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.

ІВАСЕВА ШКІЛЬНА НАУКА

Матері і моїм шкільним вчителям присвячується.

І.
Задивлені у майбуття випускники середньої школи не цілком свідомі того, що «останній дзвінок» і справді останній в їхньому житті. Шкільне життя скінчилося. Вони вже ніколи не повернуться до свого класу, як учні, хіба що, як випускники. Їхнє єство тріпоче в очікуванні невідомого і незнаного. А воно, оте невідоме, буває таке різне, – сповнене радості і смутку, здобутків і розчарувань. Позаду – домашні завдання, іспити, незабутній гомін шкільних коридорів. Все наче перейшло в інший вимір і назавжди залишилося в минулому. Але, не поспішайте зрікатися його, воно ще не раз дасть про себе чути.

Івасева наука розпочалася рано, ще коли йому було чотири роки. Батьки купили йому кілька пречудових книжок з розкішними кольоровими малюнками, на яких були зображені домашні та лісові тварини, казкові персонажі. Івась спершу попсув кілька сторінок червоним олівцем, але згодом залюбки переглядав малюнки і вивчав абетку. Шестилітнього, мама вперше взяла його з собою до бібліотеки. Такого розмаїття книжок він ще не бачив! Закляк на місці! Поки мама підбирала дещо для себе, чемно стояв коло стола бібліотекарки і з цікавістю спостерігав, як та приймала і видавала книжки.
- Ти як називаєшся?
- Івась.
- А скільки тобі рочків?
- Шість, на другий рік піду до школи. А я вже вмію читати!
- Та невже? Гарний хлопчик. А ну прочитай оце.
- «БУК-ВАР». Це зовсім не важко! Я вдома вже читаю казки – про Котигорошка, Івасика Телесика, Бабу-Ягу.

Поки Івась спілкувався з бібліотекаркою, підійшла мама зі стосиком книжок.
- Про що ви тут розмовляєте? Ти був чемний?
- Дуже чемний – відповіла бібліотекарка. – Розповів, які він книжки читає вдома.
- Він любить читати, то правда.
- Можливо, щось візьмете і для нього?
Додому Івась з мамою поверталися з цілим стосом книжок – одні для неї, інші – для нього.

ІІ.
І ось – Івась першокласник! Жага до знань і читання далися взнаки: він швидко і охоче опановував шкільну науку. Інколи Марія Василівна, вчителька з третього класу, заходила до їхнього класу і брала його з собою, аби він продемонстрував її учням, як треба читати. Як же важко давалося читання третьокласнику Михайликові. Марія Василівна не раз залишала його після уроків, вони кілька разів поспіль читали коротеньке оповідання, поки він, нарешті, спромігся прочитати його лишень з кількома помилками.
- Маріє Василівно, ви не переживайте, – заспокоював хлопчина вчительку. Він, хоч і не був дуже здібний до науки, але мав добре серце.
- Та як же не переживати, ми вже котрий раз читаємо, а ти запинаєшся на тих самих словах.
- Маріє Василівно, поставте мені «три» за чверть, бо мамі зробиться зле, як буду мати «два».
- Читай ще раз, знову спочатку.
- Маріє Василівно, я після школи і так не піду далі вчитися.
- Але ти мусиш якось школу закінчити.
- Я після восьмого класу піду до колгоспу.
- І що будеш там робити?
- Там є коні. Буду фірманом. Колись вас підвезу!
- Ой, сину, сину! Читай.
Через десять літ, Марія Василівна йшла вулицею. Її обігнав віз.
- Маріє Василівно! Добрий день! Сідайте, підвезу додому! – всміхаючись на всі зуби, радісно вигукнув юнак. Вчителька впізнала у фірманові Михайла.


ІІІ.
Серед однокласників Івась завжди вирізнявся винятковою педантичністю. Його шкільна форма була чиста і випрасувана, черевики – напастовані і без болота. Хлопці могли на перерві гонити м’яча, але Івась не дозволяв собі цього – шкодував форму і мешти, як наказувала мама. Коли забруднював штани, – дуже засмучувався. Але часом, йому так хотілося бодай на годину стати шибеником – стримувався через силу. Якось навесні під час шкільної перерви вони з однокласниками бавилися в «лапанки». Івася «закинуло» на шкільну ділянку. Незчувся, як загруз «по самі котики» в болоті. Півгодини чистив черевики і штани, спізнився на урок і отримав за поведінку «кіл» або ж «одиницю».
Одним із улюблених уроків Івася в початкових класах був урок каліграфії. Йому подобалося виводити круцьки і вензелі, писати пером і чорнилом. Завдяки натиску на перо лінії виходили грубші або тонші. Зі старого пера хлопчаки робили «гостряка» з паперовим стабілізатором і ціляли ним у мішень, намальовану крейдою на шкільній дошці. Можливо, завдяки цій забаві виник, відомий нині у світі дартс?
Щодня мама давала Івасеві до школи двадцять копійок – на обід. На ці гроші можна було в шкільній їдальні купити «друге» – картоплю з котлетою. Але Івась хотів щось заощадити. Отож, на великій перерві бігав до пекарні за кількасот метрів від школи і купував там смажені пиріжки по 3 копійки, – з лівером або з повидлом. Які то були пиріжки! Гарячі, запашні! Тітка в білому халаті і білій накрохмаленій хустці продавала їх дітям через вікно пекарні. Яка то була смакота! На заощаджені кошти Івась наприкінці місяця купував книжку в місцевій книгарні, повз котру проходив щодня. Читання було його улюбленим заняттям. З однокласником Тарасом вони влаштовували змагання – хто прочитає більше книжок впродовж місяця. Часом після школи йшли в якесь затишне місце і по черзі вигадували неймовірні історії.
Нерідко таким місцем був старий покинутий польський костел. Він стояв на краю селища на пагорбі. Стіни костелу були міцні і нівроку товстезні. Дах був перекритий ще отією давньою польською черепицею. Одного разу по вузьких, закручених сходах вони дісталися на горище. В кількох місцях крізь дах пробивалося світло. Придивившись, хлопчаки помітили невеликі віконця. Палицею почали штуркати в одне з віконець, поки воно на впало їм просто під ноги. «Віконце» виявилось прозорою черепицею, яка формою нагадувала інші, з тією лише різницею, що була виготовлена зі скла. Давні майстри вдалися до такого розумного кроку, аби на горище серед дня потрапляло світло.
В ті часи в полі чи на городі ще можна було знайти набої, що залишилися після Другої світової війни. Ними дуже цікавився Івасів однокласник – Ромко. Він зібрав цілий арсенал. Якось взимку Ромко приніс до школи жменю набоїв. В кожному класі була кахельна грубка. Перед одним із уроків, він кинув набої до грубки і хутко сів на місце. Щойно зайшла вчителька, – пролунав вибух, потім ще один, і ще один. Нажахана вчителька наказала дітям негайно забиратися з класу на вулицю! Про урок вже й мови не було. Невдовзі в школі була міліція і навіть міліцейський пес. Винного у «теракті» таки знайшли. Ромко дістав від батька такої прочуханки, що кілька днів не міг сісти.


ІV.
Шкільне життя спливає швидко… Незчуєшся, як ти вже старшокласник! В старших класах Івась познайомився з новими вчителями, серед котрих були унікальні і колоритні постаті. З поміж них особливо вирізнявся вчитель хімії Матвій Кіндратович. Високий на зріст, огрядний, з сивим волоссям і ходою, яка нагадувала ходу моряка, він заходив до класу з усмішкою «від вуха до вуха» і влучно жбурляв на стіл шкільний журнал. Потім сідав на крісло, надівав окуляри, відкривав журнал, і, оглядаючи учнів, питав: «Ну що, ледарі, будемо відповідати?» Інколи, якщо учні погано знали домашнє завдання і бекали-мекали коло дошки, він робив «хід конем» – витягав мисливського ножа з руків’ям із ноги козулі, і вдаючи, наче гострить його до краю стола, казав:
- Зараз буду з вас шкіру знімати, ледарі.

Матвій Кіндратович був завзятим мисливцем і рибалкою. Страшенно любив розповідати різні мисливські пригоди. Здавалося, що уроки хімії в школі він проводив у перерві між полюванням і риболовством. Але справу шкільну він любив і завжди викликав до себе симпатію. Якось Івась з товаришем пішли на ставок порибалити. Підшукуючи місце, помітили Матвія Кіндратовича.
- Ходіть-но ледарі сюди.
- А чому ледарі?
- Бо не хочете вчитися і не вмієте рибалити, ги-ги-ги.
- То ви нас навчіть!
- Сідайте коло мене, але не поруч, а метрів за п’ять. Закидайте вудки. Тільки не галасуйте, бо рибу сполохаєте.

За годину Матвій Кіндратович спіймав сім карасів, дві плотви і коропа, а Івась з товаришем – двох маленьких карасиків.
- Ви, напевно, на щось особливе ловите?
- Можу поділитися з вами, – беріть. Ось – мотиль, хліб, каша.
Минула ще година ¬– результат той самий, Кіндратович витягує рибу за рибою, а хлопці – дивляться і облизуються.
- Щоб ви знали, риба навіть запах рук чує, ледарі, ги-ги-ги.

V.
З усіх уроків в старших класах Івась найбільше любив історію і географію. Історик Ростислав Петрович завжди ходив у темному костюмі з краваткою зі старезним, обшарпаним портфелем. В класі він виймав з портфеля таку саму стару обшарпану папку, демонстративно і гордо розв’язував її і викладав на стіл листки, списані дрібним почерком, який міг розібрати лише він сам, з численними помітками на полях. Підручником з історії в класі він не користувався ніколи.
- Підручник прочитаєте вдома самі. Я вам розповім те, чого в підручнику немає. Я також навчу вас конспектувати те, що розповідатиму. Коли будете вчитися в інституті – знадобиться.
Помічаючи, що під час уроку хтось займається сторонніми справами і не слухає його, Ростислав Петрович насуплював брови, впивався у нечемнюру поглядом і голосно та виразно промовляв: «Хочеш бавитися – іди бався, а хочеш вчитися – то вчися!».

Слухати оповіді Ростислава Петровича було дуже цікаво. Його голова вміщувала неймовірну кількість чисел, дат і подій. Івась не помічав, як збігав час уроку. Можливо, саме тоді він почав мріяти про фах історика. Правду кажуть, що навіть «важкий предмет» можна опанувати, якщо вчитель має талант до навчання, любить його і хоче прищепити любов до нього учням. Власне, саме такі вчителі й залишаються в нашій пам’яті до кінця життя.


VI.
Де ви нині – щасливі шкільні роки! Закінчивши школу, Івась вступив на історичний факультет Львівського університету, захистив кандидатську дисертацію. Його запросили на роботу на кафедрі. Щоліта вони зі студентами їздили в археологічні експедиції. Якось, від свого колишнього однокласника Тараса він дізнався, що їхній шкільний історик Ростислав Петрович важко хворий. Вирішив відвідати його. Попереднього зателефонувавши, домовився про зустріч і поїхав.
- А, Іване, заходи, заходи, радий тебе бачити. Сідай. Ну, розказуй, як справи? – голос вчителя був ледве чутним і хриплим.
- Доброго дня, Ростиславе Петровичу. Дізнався про вашу хворобу. Як ви почуваєтеся?
- Дякую, не зовсім добре, але й не зовсім погано. Тішуся, що ти вибрав фах історика. Історія – то неймовірно цікава річ.
- Став істориком завдяки вам. Це щира правда.
- Ну, можливо, в цьому є якась моя заслуга, але також і твоя праця.
- То ви вже не працюєте?
- Вже рік, як вдома. Переніс операцію на горлі. Бачиш, маю дірку, важко говорити.
- Співчуваю. Я часто згадую про вас. Відкрили доступ до секретних архівів. Тут непочатий край роботи – на всіх вистачить.
- По доброму заздрю тобі, Іване. Шкодую, що не міг багато чого розповісти вам у школі – такий тоді був час. Але, знаєш, за чим я шкодую найбільше?
- За роботою?
- Це само собою. Шкодую, що не маю сили бувати в книгарні, купувати і читати нові книжки. Помітив, що дехто з авторів-істориків вже встиг пристосуватися до нових обставин. Ті, що колись викладали історію КПРС, нині викладають історію національно-визвольного руху. Але нехай хоч так, аби казали правду. Господь милостивий до всіх і може прощати кожного, хто кається.
- Так, тільки б каялись. Але ж досі багато хто не покаявся.
- Пам’ятай, Іване, що бути істориком – річ дуже відповідальна. Ти можеш помилятися, але не маєш права на неправду, на перекручення і спотворення правди. А ще – цінуй свою добру репутацію. Колись, щойно закінчивши університет, я приїхав до місця своєї першої роботи, в середню школу, і, знаєш, яку послугу зробив мені один старий вчитель? Він публічно, при вчителях сказав, що я – порядна людина. Кращого на початку своєї вчительської кар’єри я й не міг чекати. Хтось добре зауважив, що перші десять років ти працюєш на репутацію, а далі репутація працює на тебе.

Якби лишень Іван знав, що ця зустріч зі шкільним істориком буде остання. За кілька місяців Ростислав Петрович помер. Тепер щоразу, буваючи на місцевому цвинтарі, Іван відвідує могили своїх вчителів – Ростислава Петровича і Матвія Кіндратовича. На пам’ятнику останнього – фото зі знаменитою посмішкою. Дивишся і наче чуєш його голос: «Ну що, ледарі, даєте собі раду в житті? Я ж вам казав, треба вчитися, ги-ги-ги».

Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи, -
Завжди щось коїться в душі,
Коли проходжу біля школи.

СПРАВЖНЄ КОХАННЯ

I.
Варійчиха жила самотньо у старій, як і вона сама хаті, поставленій ще батьком, звідусіль оточеній височенними горіхами, яблунями й вишнями. Влітку її обійстя радше нагадувало хащі. Але, потрапивши сюди, людина відчувала якусь особливу ауру тиші і спокою. Кущі малини і смородини підступали мало не до дверей оселі. Виноград випнувся на дах і розлігся вздовж ринви – до сонця. Трава в саду подекуди сягала пояса. Товстенні липи здіймалися високо вгору з потрісканими від старості стовбурами, які нагадували спрацьовані, зашкарублі від щоденної роботи руки Варійчихи.
Її господарство – коза Ганька з двома козенятами, десяток курей та пес. Козенят Варійчиха називала екзотичними іменами, почутими з телевізора – Ізаура і Бейжа. Великий кудлатий пес мав ім’я Кредит. Це слово Варійчиха мало не щодня чула під час реклами, коли дивилася свої улюблені передачі «Ключовий момент» і «Чекай на мене». Правду кажучи, вона хотіла дещо іншого песика – маленького, хатнього. Звернулася за допомогою до сусіда. Якось взимку він зайшов до Варійчихи і витягнув з-під кожуха маленьке симпатичне створіння. Сказав, що з нього виросте саме такий гарненький песик, про якого мріє Варійчиха. Вона пильнувала його як малу дитину, поїла козячим молоком, годувала тим, що їла сама. За півроку цуценя поволі почало перетворюватися на чималого пса, а за рік виросло мало не з теля. Але Варійчиха з цим змирилася. Пес відчував її любов і не відходив від неї ні на крок. І жив той пестунчик не на дворі у буді, а в хаті.
Зі своїм «господарством» Варійчиха розмовляла, як з людьми – треба ж було їй з кимось спілкуватись. Мало хто з молодих односельчан здогадувався, що ця стара, самотня жінка до Другої світової війни працювала вчителькою «Рідної школи», була активною учасницею «Просвіти» і самодіяльного театру, очолювала місцевий осередок «Союзу українок» товаришувала з відомою дитячою письменницею Марійкою Підгірянкою.
Весь нинішній скарб Варійчихи ¬– це старий фотоальбом з вицвілими від часу світлинами і родинна Біблія Куліша 1908 року. Початкові сторінки були списані дрібним каліграфічним почерком – дати народження батька і матері, її та чоловіка, дати шлюбу, Хрищення та смерті найближчих родичів.
Варійчиха добре пам’ятала, як її тато щонеділі, прийшовши з церкви, по обіді вдягався у чисту вишиту сорочку і сідав читати Біблію. По ній він навчав читати і її. У їхній родині кожен мав по кілька вишиванок. Коли брат вирішив одружитися, то мама сказала, що дасть благословення лише тоді, коли наречена покаже їй вишиту власними руками сорочку для майбутнього чоловіка.

Чоловік Варійчихи помер давно – захворів у польській тюрмі. «За Польщі» галицькі в’язниці були відомі тим, що в’язні часто вмирали на сухоти через високу вологість. Загалом, колись люди не зналися на діагнозах так, як нині. Казали: «помер на середину», а що там було насправді – ніхто не знав.
Варійчиха залишилася з двома дітьми на руках – донькою і сином. Ще замолоду вона дуже подобалася Василеві, парубку з їхнього села. Але, як це часто буває в житті – їм не судилося бути разом. Дівчина вийшла заміж за чорнявого красеня з карими очима з Львівщини – Івана. Вони познайомилися, коли вона відвідала Львів разом із дівчатами з «Союзу українок». Одружилися за рік. Жили добре, любилися. Але їхнє щастя було надто коротким. За участь в ОУН, чоловік потрапив до польської в’язниці. Звідтіля повернувся слабим і через кілька років помер. З його смертю для неї немовби сонце за хмару зайшло. Почорніла, змарніла. Мало не щодня ходила на цвинтар і плакала, розмовляла з ним, як з живим. І таку мала тугу, що місця собі не знаходила. Якось залилася коло могили слізьми і благала: «Іваночку, як мені без тебе зле. Світ не милий. Подай мені бодай якийсь знак. Так мені тяжко». За мить у небі пролетіли лебеді – троє! Зробили коло і зникли.

Минули роки. Варійчині діти повиростали. Син, повернувшись з війська, оженився. Пішов за зятя в сусіднє село.
Якось вона, неочікувано і несподівано для себе, отримала листа, котрий починався словами: «Дорога, кохана Марічко, пише тобі з далекого Сибіру Василь. Може, ти ще не зовсім забула про мене? З того часу, як мене вислали сюди, не минуло й дня, щоб я не згадував про тебе, твою посмішку, твої лагідні очі.». Тримала листа тремтячими руками і її коліна підкосилися: «Василь? Як він мене розшукав? Стільки літ спливло!» Вона вже віддавна жила не для себе, а для дітей. Їй ніколи й на думку не спадало, що щось у її вдовиному житті може змінитися.
Довго не наважувалася відписати Василеві. Але думка про те, що йому там, у Сибіру теж не солодко, не давала спокою. Якось на Великдень таки написала йому, подякувала за листа. Їхнє листування тривало кілька років.
Минуло ще кілька довгих і нелегких літ. Листи від Василя надходили далі, хоч і не так часто. Потім листування припинилось. Лише з часом виявилось, що табірне начальство заборонило Василеві листуватись. По закінченню терміну ув’язнення він кілька років поспіль жив на поселенні за Уралом. Згодом дозволили повернутись в Україну, але не в Галичину, а на Чернігівщину.


ІІ.
Поштарка йшла повз Варійчину хату, коли та поралась на подвір’ї.
- Тітко Маріє – вам лист!
- А, то ти Наталю. Та хто там ще може мені старій писати.
- З Чернігівської області.
- Я там нікого не маю. Може, помилились?
- Та ні, – вам. Написано – «Варійчук Марії Семенівні». Беріть.

То був лист від Василя. Повернутися на Галичину Василь зміг тільки 1991 року, й то не до свого села, а на Львівщину, де мешкали його родичі. В рідному селі вже не було нікого з родини, а в його хаті жили чужі люди. Якось Варійчиха отримала телеграму: «Дорога Марічко, я дуже слабую, хотів би наостанок тебе побачити. Василь». Вона подалася за порадою до сусідки Ярини.
- Маріє, тобі би здалося з’їздити до Василя. Він кохає тебе. Ціле життя кохає. Кажуть люди, що так і не оженився, як ти вийшла заміж. Двадцять п’ять літ відсидів у Сибіру. Подумати страшно. Поїдь до нього, поїдь. Хто знає, скільки йому ще лишилося.
- Та як же я поїду? В мене господарка. Я вже роки ніде не їздила, подивися на мене, сама ледве ходжу.
- Скажу синові – він тебе завезе машиною.
- Та навіщо той клопіт.


Старі «Жигулі» під’їхали до Варійчиної хати вранці.
- Тітко Маріє, ви вдома? То я, Степан!
- А, ти, Степане? Що сталося?
- Мама казала, щоб я завіз вас на Львівщину.
- Ти сам не маєш часу, а тут ще я.
- Та ви не хвилюйтеся, все гаразд, я саме повернувся з відрядження і взяв «відгул».
- То що, просто зараз збиратися?
- Заїду за вами за годину.

Дістала з шафи вишиту сорочку і хустину. Довго стояла коло дзеркала, дивилася на своє змарніле лице і причісувала сиве волосся. Ніяк не могла зібратися з думками. Похапцем шукала лист з адресою Василя. «А, ось він, у шухляді. Господи, поблагослови і помилуй»
- Тітко Маріє, ви готові? – гукнув Степан з подвір’я.
- Вже йду.
- Ви свого вовкодава припніть, про всяк випадок, а то вчора мисливці сусідського пса підстрелили, – були напідпитку.
- Ото гаспиди, Господи прости. І що їм бідний пес зробив?
- Дуже гавкав на них. Певно йому не сподобалася їхня самогонка.
- Зараз, припну Кредита.

Їхали мовчки кілька годин. Варійчисі не хотілося дорогою розмовляти. Та й Степанові це було на руку. Деякі люди вважають, що водієві дуже до вподоби, якщо вони постійно щось балакають. А йому ж треба зосередитися і слідкувати за дорогою та дорожніми знаками. Буває, звісно, що можна перекинутися словами, але ж не теревенити годинами.


ІІІ.
Село, в котрому мешкав Василь, простяглось під горою, порослою молодняком. Поруч – річка. Зупинились біля однієї з хат, помітивши чоловіка, що сидів на лавці при дорозі.
- Слава Ісусу Христу! Перепрошую, де тут хата Павлюків? – запитав Степан незнайомця.
- Вам якого Павлюка треба – Миколу чи Павла?
- Того, в якого мешкає Василь Сиротюк.
- Він живе у Павла Павлюка.
- Ясно, дякую.
- Поїдете до кінця вулиці, а далі коло церкви наліво, четверта хата. Там коло брами калина росте.
- Дякую.
- А ви хто йому будете?
- Родина з Тернопільщини.
- Він дуже слабий. Позавчора доктора з району викликали.

Авто спинилося коло брами з розлогою калиною. Невелика хатина з городом і садком. На подвір’ї – криниця. Підійшли до дверей і постукали.
- Агов! Господарі вдома є?
Зсередини хтось перекрутив ключа і відчинив двері.
- Добрий день!
- Добрий.
- Вибачте, тут живе Василь Сиротюк?
- Так, а ви, перепрошую, хто йому будете? – з дверей виглянув середнього віку чоловік.
- Ось ця пані – до нього. А я привіз її.
- Пан Василь дуже слабий. Зараз його спитаю. Що йому сказати?
- Скажіть, що приїхала Марія Варійчук.

Через кілька хвилин чоловік повернувся.
- Зачекайте, він зараз встане з ліжка і вбереться. Присядьте на лавці під хатою, допоможу йому вдягнутися і закличу вас.

Невдовзі на порозі з’явився сивий, згорблений чоловік у вишитій сорочці. Однією рукою спирався на ціпок, а під другу його підтримував незнайомець, з котрим вони спілкувалися напередодні. Василеві було важко стояти на ногах. Його очі зустрілися з очима Марії і в них забриніла сльоза.
- Маріє!
- Василю!
- Видиш, що з мене лишилося? Не можу повірити, що бачу тебе.
- Ой, Василю.
- Андрію, запроси гостей до хати. То Андрій – онук мого брата. Заходьте.
Посередині кімнати стояв стіл, застелений білим обрусом. На стіні – образи, прибрані вишитими рушниками.
- Знаєш, Маріє, який нині день?
- Який?
- Мені вісімдесят п’ять. Я таки тебе дочекався. Дякувати Богові.
- Василю, то Степан – син моєї сусідки по вулиці. Він привіз мене.
- Андрію, накрий на стіл, бачиш які в нас гості! Найдорожчі гості у світі!
- Ти так і не оженився?
- Чекав на тебе. І дочекався. Нащо мені хтось, як є ти.
- Та я ж...
- Знаю, що ти вийшла за Івана, бо кохала його. Але ти була в мене весь час перед очима, всі ті довгі роки у таборі і потім. То ж не гріх – кохати так, як я кохав тебе. Був щасливий від того, що ти є, навіть з іншим, навіть далеко.
- Василю.

Степан з Андрієм випили по чарці вина і вийшли на вулицю перекурити. Василь і Марія сиділи поруч і довго розмовляли. Він гладив долонею її руку і ніжно дивився їй у вічі. Степан ніколи, ні на мить, не пошкодував, що поїхав у те невідоме село, у котрому збагнув, що таке справжнє кохання, котре може обірвати лише смерть.

ЗЕМЛЯКИ
І.

Коли доля засилає людину далеко від рідного дому, з нею трапляються неймовірні та дивовижні речі. Ідеш собі, приміром, Лондоном, аж тут назустріч Іван із сусідньої вулиці. Або потрапляєш до Одеси – у ній ти «ні бе, ні ме, ні кукуріку», не знаєш, що тут до чого, ¬– аж ось біля оперного театру натикаєшся на однокласницю Марійку. Вона влаштовує тобі назабутню екскурсію містом, допомагає влаштуватись в недорогому готелі і Одеса вже не здається тобі такою «нерідною». Або стоїш собі в черзі в Сумах, а перед тобою чолов’яга. Роздивляєшся, – а то Микола, знайомий. Купуєте пива і раків та до опівночі спілкуєтесь в заводському гуртожитку. Що не кажіть, а життя часом підкидає неабиякі викрутаси та сюрпризи.

ІІ.
Віктор працював інженером на заводі світлотехнічної апаратури. Завод славився своєю продукції на весь Союз. Тут проектували і виготовляли промислові та побутові світильники, апаратуру для «воєнки». 1979 року Віктора «поголили» у вояки. Спершу служив у Львові, а згодом у Москві. Їхній полк залучили до охорони громадського порядку під час проведення всесвітньої спортивної Олімпіади 1980. Власне, саму Олімпіаду хлопці бачили «з кущів». Часом, перед початком футбольних матчів їх привозили на стадіон для перевірки об’єктів на безпеку – нишпорили поміж лавками, шукаючи підозрілі пакунки. Завдяки цьому назбирав чималу колекцію олімпійських квитків, значків та усякої всячини.

В Москві найбільше враження на Віктора справили три речі – біде, кінні перегони та похорон Висоцького. Якось під час відвідин туалету у височенному хмародері йому кинувся в очі незвичайної конструкції унітаз із кількома краниками. Відкрутив один із них, і прямо в обличчя поцілила цівка води. Що за чудасія! Вояки зайшлися реготом!
– Що, помився?
– Що то за біда така?
– Не біда, а «біде», ти що, ніколи не бачив? Ти де виріс?
– Та виріс в селі, але тепер живу у місті? Однак такого ще не бачив.
– То для жінок, телепню, зрозумів?
– А-ааа, тепер ясно.

Дорогою з ними сталася пригода в чисто армійському стилі. Уявіть колону з кількох військових машин, попереду – офіцерський «газик». Наближається трамвай. Аж тут з офіцерського «газика» через гучномовець лунає: «Водій трамваю, поверніть праворуч!» І так тричі! Але ж трамвайна колія була пряма-прямісінька! Вояки так реготали, що мало не повипадали з кузова.

Про смерть Висоцького Віктор дізнався на ранковому шикуванні. Замполіт доповів про підвищену готовність у зв’язку з кончиною відомого барда та ймовірними порушеннями громадського порядку. Десь там, у центрі міста, біля Таганки зібрався люд, але Віктор з хлопцями чули про це краєм вуха. Короткий репортаж прощання з померлим побачили по телебаченню лише за кілька днів. Віктор теж грав на гітарі і знав чимало пісень Висоцького. Та хто їх тоді не знав!
Власне, гітара чимало прислужилася йому у війську. «Дембелям» неабияк подобалися пісні, надто про кохання. Якось він почув, як хтось із хлопців «мордує» інструмент, попросив гітару і виконав кілька популярних хітів. Його оточив гурт вояків. Концерт на замовлення тривав майже годину.
- Ну, ти пацан, даєш? Де грав?
- На танцях в будинку культури.
- А «Альошкіну любов» знаєш?
- Звичайно!
- Ану давай, збацай.

Відтоді концерти після «відбою» стали для Віктора звичною річчю. «Дембелі» брали його з гітарою до «каптьорки», разом співали пісень, смакували смаженою картоплею, перехиляли чарчину.
- Ти, пацан, кажи, якщо хтось ображатиме.
- Гаразд.
За півроку Віктор надибав у полку ще кількох музикантів і організував ВІА. Виступали перед вояками, в підшефних організаціях: колгоспах, школах. Отримали подяку від командування.

Третім відкриттям для Віктора під час служби в Москві стали кінні перегони. Хлопчаком він щоліта гостював у свого двоюрідного брата. Братів дід був конюхом у колгоспі. Пасли коней, гнали табун до річки, влаштовували перегони. З того часу коні посіли в його житті особливе місце. Та й хіба можна не любити це Боже створіння! В кого ще знайдеш такі очі? Ну хіба що в корови. А як ніжно кінь бере губами скоринку хліба з долоні! Як фиркає! Як дивиться вслід, коли ти йдеш зі стайні додому! Неможливо уявити красу довкілля без коней. Віктор був переконаний у цьому. І, напевно, не тільки він.
На Олімпіаді, під час кінних перегонів Віктор стояв на варті довкола іподрому. Досі не бачив жахливішого видовища. Загнані до сьомого поту коні хрипіли, наче перед смертю, благаючи про допомогу. Перетнувши фінішну відмітку, вони харкали кров’ю, а їхні очі наливалися нею. Великі, сповнені страху, вони були зовсім не подібні на очі тих коней, яких Віктор знав з дитинства. До бідних тварин підбігали люди з відрами холодної води і виливали її їм під хвости. Вікторове серце краялося від болю. Спіймав себе на думці, що це, як і корида, є видовищем не для людей зі слабкими нервами, а щодо нього, то це й поготів не те, що йому до душі.


ІІ.

Після війська Віктор повернувся на попереднє місце роботи. Часи були складні. Отож разом із приятелями вирішили податися на заробітки. Обрали містечко N. в Тюменській області. Бригади українців-нафтовиків курсували туди постійно. Їх привозили і відвозили коштом підприємства з Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини. Платили добре, за важкі умови праці доплачували «північні».
Спершу вони дісталися до Москви, а звідтіля – до містечка N. Ночували в однокімнатній квартирі знайомого. Декому доводилось спати на підлозі. Вдень вирушали на пошуки роботи, а ввечері обмінювалися інформацією. За кілька днів гроші закінчилися і холодильник спорожнів.

Одного дня Віктор, після пошуків роботи, повертався до помешкання знайомого. Кишки грали марша від голоду. Перед очима стояли мамині пампушки з гречкою і зеленою цибулькою, вареники зі сметаною та гарячий борщ. За кілька метрів ніздрі залоскотав запах свіжого хліба. Зайшов до магазину. В черзі було близько двадцяти людей. Підійшов до прилавка довідатись про ціну. Бракувало п’ять копійок на буханець. Пошкандибав у кінець черги, обвівши чергу поглядом... Раптом помітив знайоме обличчя! «Так-так-так. Думай, де ти його бачив? Звідки ти його знаєш?» Незнайомець був зростом понад метр вісімдесят, міцної статури. «Думай, думай. Невже Петро з Йосипівки? Не може бути! Чому б це йому тут тинятися після військового училища? Він мав би зараз десь літати на своїх «мігах»! Віктор придивився до незнайомця ще раз – «Та ні, таки Петро».
- Перепрошую, ви часом не Петро? – спитав майже пошепки.
- А ти хто такий?
- Ви Петро Климчук з Йосипівки!
- З якої ще Йосипівки? – незнайомець підозріло зиркнув на Віктора.
- Я приїздив до своєї тітки в Йосипівку в третьому класі і ми з тобою їздили на лижах, пам’ятаєш? Твій тато працював у школі, так?
- Щось я тебе не пригадую.
- Ти вивихнув ногу, і я допомагав тобі дошкандибати додому. Твоя мама нас пригощала чаєм з вишневим варенням.
Погляд незнайомця потеплішав.
- Починаю пригадувати.
- Ну…
- Мені згодом тітка розповідала, що ти закінчив військове училище і служив під Ленінградом.
- Було діло. А ти чому тут?
- Та ось хочу купити хліба, а бракує п’ять копійок.
- Значить так, зараз купимо хліба і гайда до мене додому.
- Та я тут не сам, з хлопцями. Нас п’ятеро.
- Давай, бери хлопців і приходьте до мене. Ось моя візитівка, там є домашня адреса.
-
За дві години Віктор з хлопцями були в Петровім помешканні. Три просторі кімнати, чудові меблі, відеомагнітофон, телевізор «SONY».
- Хлопці, візьміть з холодильника пиво, а я поставлю воду на пельмені.
- А ти що, холостякуєш?
- Ні, мої поїхали до батьків.
- То як ти опинився в N.? Де твої літаки?
- Літаки літають, але без мене.
- А що сталося?
- Пішов на «дембель» за станом здоров’я. Друзі допомогли з роботою. Працюю тут в одній фірмі головним інженером.
- Ого!
- Я б сам тебе не впізнав.
- Та і я заледве впізнав тебе. Дивлюся – Петро чи не Петро? Ти ж у дитинстві був невисокий на зріст, а тут – під два метри.
- В училищі «підріс» – фізпідготовка і таке інше. А ви як сюди потрапили?
- Приїхали «за довгим рублем». Вдома роботи нема, сам знаєш, які нині часи.
- Ну і як, вже щось підшукали?
- Наразі ні, вже тиждень тиняємось, шукаємо. Знайомі обіцяли допомогти, але вони засмагають на морі.
- Що вмієте робити?
- Мурувати, класти плитку, працювати з деревом.
- У нас на фірмі збираються відкривати дочірнє підприємство – потрібні будуть такі фахівці. Може, спробуєте в нас попрацювати?
- Без слів! Ще й в руку поцілуємо!
- Значиться так, завтра прийдете до мене на роботу і там про все поговоримо. Адреса у візитівці. А тепер розливай пиво. Я за хвилю буду.

Невдовзі Петро з’явився з підносом в руках, на якому стояв трилітровий бутель з чорною ікрою і великий кусень масла.
- Ну ти даєш, Петре! Хочеш, щоб ми вмерли від цієї розкоші?
- Беріть хліб, масло, кладіть ікру або їжте ложками, якщо хочете.
- Петре, та це ж кощунство – їсти ікру ложками!
- Пригощайтесь, хлопці. Ми ж земляки.


ІІІ.

Складні вісімдесяті добігали кінця. Нарешті припинилися нескінченні похорони радянських генсеків і членів Політбюро КПРС, котрі вмирали із загадковою періодичністю. Замість одних старих, вибирали інших – також старих. Було очевидно, що «нові старі» теж довго не протягнуть. Думалося: «Вибрали б, врешті-решт, когось молодшого, щоб цей довічний траур нарешті скінчився».
Магазини нагадували щойно завершені будівельниками об’єкти – порожні полиці з цінниками неіснуючих продуктів і товарів. Аби купити пачку масла треба було займати чергу коло опівночі й стояти до ранку. Стояли по черзі мало не всі члени сім’ї. А взимку, на морозі? Перед відкриттям магазину батьки приводили дітей – на малолітніх давали ще одну порцію масла. Радянський Союз, наче старий віз, плентався до логічного краху.
Заробітки розтягнулися на довгих двадцять років. Віктор із хлопцями змінили кілька місць роботи. Спершу працювали на підприємстві Петра. Потім його перевели на вищу посаду і він перебрався до іншого міста. Згодом Віктор відклав трохи грошей і відкрив власне підприємство. Придбав квартиру, авто. Іншим хлопцям пощастило менше, дехто повернувся додому. Місцева українська громада обрала Віктора головою культурного товариства «Червона калина». Запрошували відомих українських співаків та музикантів. Він не раз допомагав влаштуватися на роботу хлопцям, які приїздили з його рідного міста на заробітки. Ніколи не забував, як двадцять літ тому його, голодного і змарнілого, «пригрів» земляк із тітчиної Йосипівки.

ЕПІЛОГ:
2014 року, після подій на Майдані, щойно розпочалася російсько-українська війна, Віктор з сім’єю повернувся до України. Напередодні їхнє культурне товариство та бібліотеку закрили. Антиукраїнська кампанія в Росії набирала обертів. Несила було щоденно слухати суцільну брехню про події в Україні. А вони розвивалися блискавично. Життя вступало у нову смугу, залишаючи минуле з усіма його перипетіями позаду.

ЖИТТЄВІ УНІВЕРСИТЕТИ

I.
Пані Марія має на диво добру пам'ять. Оповідниця вона неабияка, до того ж охоче спілкується з кожним вдячним слухачем. Її життя варте пера класика. Народилася після Першої світової війни, пережила Другу світову. Три роки була «остарбайтером» в Австрії. Нелегка у неї доля. Скільки ж отаких нелагідних, переораних плугом немилосердного часу доль, випало нашим людям у воєнні і повоєнні роки!

- Нас у батьків було п’ятеро – троє хлопців і двоє дівчат. Знаєте, яке те сільське життя колись було? Від ранку – до смерканку на полі, господарка. Я змалечку допомагала батькам. Любила працювати. Тато їздив на заробітки до Америки, привіз трохи грошей, купив коней, корову, поставив хату. Потім прийшли «совіти» і обізвали тата «куркулем». Стрийну вивезли до Сибіру. Вернулася – жити нема де, з хати зробили магазин. Ледве добилася однокімнатної квартири.
- А що то за книжечки у вас на підвіконні? – запитую.
- Молитовники. Я без молитви – ні на крок. Тільки, дякуючи Господеві, змогла вижити і перейшла через таке, що най Бог боронить комусь пережити.
- Тут такі благенькі сторінки, що невдовзі порозсипаються, – беру одну книжечку з підвіконня і розглядаю.
- Та я вже їх кілька разів клеїла. Знаєте, скільки я молитов знаю напам’ять?
- Скільки?
- Вистачить на кілька годин. Часом вночі не сплю і молюся. Більше тими молитвами, котрі знаю з дитинства. Малою мала дуже добру пам'ять. Нині вже забуваюся. Як зіб’юся – мушу починати спочатку.
- Хто ж вас навчив стількох молитов?
- Чула м від мами. Моя мама була дуже побожна. Де не йшла – читала молитву – в хаті, на полі, всюди. А я прислухалася і запам’ятовувала. Коли вже всі спали, бачила як мама стояла на колінах перед образом і щось шепотіла. Запитувала її: «Мамо, що ви там шепочете?», а вона казала: «Молюся. За себе, за тебе, за тата, за всіх вас.»


II.
До пані Марії часто приходять за порадами. Життєва мудрість допомагає їй дати добру пораду. Вона може відверто сказати людині якусь не зовсім приємну річ, але правдиву. Правда не всім до вподоби. Правда буває різка і жорстока. Але на те вона й правда.

- Я ще малою могла «вгадувати». Якось копались-мо з мамою город, – мені тоді було сім літ, й кажу до мами: «Завтра будуть голосно дзвонити всі дзвони в нашім селі і в другім селі коло нас». Мама подивилася на мене і каже: «Що тобі до голови зайшло?» На другий день вранці голосно дзвонять дзвони. Виявилося – помер польський прем’єр Пілсудський.
- З вами небезпечно розмовляти – можете дізнатися, хто що думає.
- Та де там! Просто відчуваю, яка людина – добра чи зла.
Розмовляємо про політику, нинішню ситуацію в країні та світі. Дійшли і до сучасної естради.
- Де би хтось колись подумав, що таке буде робитися, – це пані Марія так відгукується про нинішніх «зірок сцени».
- Пороздягалися геть чисто, майже голі.
- Знаєте, як їх називають? – кажу. – «Співаючі панталони».
- То правда. «Безголосі безсоромники».

Пригадався вислів Бернарда Шоу з тих часів, коли жінки ще носили довгі, майже до землі сукні: «Нинішня мода позбавляє уяву чоловіка будь-якої поживи». А що б Шоу сказав сьогодні? Ми ще довго обговорюємо проблеми в пісенному жанрі, моді, культурі, поведінці.


III.
- Я також колись співала – каже пані Марія, – в церковному хорі першим голосом. Співала скрізь – вдома, в полі. Якщо маєте час – розкажу вам одну історію.
- Так, прошу.

Вмощуюся зручніше в кріслі і налаштовуюсь на слухання.
- То було під час війни. Німці почали вивозити наших людей на роботу до Німеччини та інших країв. Вивезли багатьох, здебільшого молодих, тих хто міг працювати. Я потрапила до Австрії, під Відень, до «бауера». Він мав поле, худобу. Робились-мо здебільшого в него, а як було треба – в інших «бауерів» по сусідству. Садили, пололи, збирали, пасли худобу, прибирали в домах. Наш «бауер» деколи присилав до роботи своїх дочок, мав дві. В них ручки були біленькі, не те що в мене – посідані, з мозолями. Після роботи вони мастили їх кремами – шанувалися. Не скажу, що мені було зле. «Бауер» був добрим чоловіком, хоч і суворим. Але не всі були такі як він.
- А як щодо мови?
- За три роки я навчилася німецької мови. Навіть співала м їхніх пісень. Часом, як ми робили в полі, починала співати. Я була кмітлива дівчина. Гадала м собі: «Трохи поспіваю, вони послухають, а я відпочину від роботи».
- І вам за це не перепадало?
- Ні. Люди слухали, а часом навіть плескали. Я дуже любила співати «Місяць на небі».
- А як ви повернулися додому? Як люди верталися?
- Німці відступали, прийшли «совіти». Сховалася в льосі – в «бауера» був великий винний льох. «Совіти» зайшли до льоху і почали стріляти по діжках з вином. Вино заливало підлогу. Невдовзі сягнуло мені до пояса. Я простояла у зимному вині кілька годин, застудила ноги і нирки. Але мені ще пощастило, бо лишилася жива.
- А не було бажання залишитися в Австрії?
- Чому не було, було. Багато людей лишалися. Боялися вертатися додому. Дівчата виходили заміж. По війні «совіти» почали агітувати нас вертатися додому. Роздавали листівки і газети зі статтями про солодке життя на батьківщині, визволеній від німців. Звичайно, додому хотілося. До батьків, приятелів, друзів.
- Чув від одного фронтовика, що навіть в ті нелегкі часи у німців був порядок.
- Їх так навчили. Ще як йшла війна, а я була в Австрії, один чоловік якось повіз фірою здавати зерно. Він працював у «бауера». Приїхав додому, віддав господареві документи. Той знайшов помилку – замість зданих п’яти мішків зерна було записано сім – той, що приймав, помилився. То «бауер» післав чоловіка назад, щоб той повідомив про помилку і привіз добрі документи. Або якось в одного фірмана дорогою з воза впав мішок з мукою. На другий день він вернувся на ту саму дорогу і мішок знайшов – хтось навіть накрив його від дощу.

- Пані Маріє, а чому нині такий безлад? Хіба в нас руки не з того місця ростуть?
- Ладу немає, то правда. Але люди самі винні. То ж не чужі, а свої як Україна стала незалежна, в нашім селі розікрали корівник до нитки. Якби ви чули, як та бідна худоба ревіла. Голодна, аж ребра видко. Ще живих корів тягнули шнурками на забій дорогою. А скільки здохло! Або хто наш клуб розібрав, повитягав вікна? Чужі? Тільки свої. А як були поля бур’яном позаростали! Деякі досі неорані стоять. Така земля - можна на хліб мастити!
- Мені один чех сказав: «Щоб навести лад, вам треба змінити дещо тут і тут» – при цьому він показав пальцем на голову і на серце.
- Не дарма Мойсей водив людей пустелею сорок літ. І нам треба не менше, щоб дочекатися ліпшого. Я не доживу. Але, може, хоч онуки доживуть?

Пригадався випадок, який якось розповів мені знайомий. Він взимку ходив на полювання. Щоб не заблукати в полі – вибирав собі орієнтири на місцевості. Одного разу ніяк не міг вийти до села, яке, за всіма ознаками, мало бути неподалік. Аж тут трапився йому чоловік –місцевий. Запитує його: «Торік десь тут був корівник». Той відповідає: «Був...Торік...Розтягнули...». Люди розібрали корівник до фундаменту, так що й сліду не залишилося.
Після розмови з пані Марією мене не полишала думка про те, що життєва мудрість простих людей часом вартує значно більше від наших університетів, бо немає кращого університету, ніж саме життя. А сорока років для того, щоб ми дочекалися гідного життя, можливо не вистачить. Хоч, з іншого боку – яке воно має бути – те «краще життя»? Бо, якщо вважати, що нинішнє нічого не варте, то це також гріх. Ми якось потроху вичухуємося. Дякувати Богові, маємо і хліб, і до хліба. А життя є таким, як є. Воно в кожного – одне. Кожен наш ранок сповнений надій і сподівань. І, як кажуть люди – «ліпше там, де нас нема».

МИХАЙЛО НА БІЛОМУ КОНІ
I.
Тієї осені перший сніг випав рано. Лапатий, радше схожий на пух, аніж на сніг, він нечутно лягав на сільські городи, вулиці, поля. Тиша…Все причаїлося в передчутті тривоги.
Спершись на підвіконня, Петрусь дивився крізь шибку, як все довкола на очах робиться білим: “За кілька днів можна буде витягнути зі стодоли санчата і помчати з гірки коло хати. Ще б бодай трішки морозу, аби сніг не розтанув”.
– Петрусю, ходи-но сюди! – гукнув батько, відволікаючи малого від солодких мрій. – Підеш до вуйка Степана. Не до хати, а на подвір’я.
– Але там уже два дні нікого нема?
– То не твоя справа. Походиш довкола хати, буцім щось шукаєш, і спробуєш заглянути через вікно досередини.
– Що, вже йти?
– За півгодини. Спершу поїж бараболь з кислим молоком, мама щойно зварила. І вдягнися тепло!
Посмакувавши бараболею, Петрусь зодягнувся і пошкандибав до сусідської хати. Вона недалеко, якихось двісті метрів від них, у кінці вулиці. Йшов, оглядаючись на свої сліди, і думав: “От якби я міг літати! Тоді б ніхто не бачив моїх слідів і не знав би, куди я йду. Хоч би пес вуйка Степана був прив’язаний. Він мене знає, та я його все одно боюся – великий, як теля. Але мама каже, що пес малих дітей не чіпає”.
За кілька хвилин вже був біля хвіртки. Заглянув через шпару у хвіртці, увійшов на подвір’я: «Пса не видно. Дивно – нема нікого. І куди вони всі поділися?»
Обійшов хлів і стодолу. Зайшов за хату з боку саду й, обвівши його очима, відчув на собі чийсь погляд. Повернувшись у бік вікна, помітив голову у військовому картузі, такому, як у тих совітів, котрі позавчора приїхали до села на машині. Потім пішов через сад на город і, вийшовши на дорогу з іншого боку, побіг додому.
– Тату, там хтось є, – захеканий Петрусь почав розповідати батькові про пригоду.
– Ти бачив когось у хаті?
– Так. Недовго, одного. Чи є ще хтось – не знаю. Мав на голові картуз, такий, як у тих, котрі позавчора приїхали.
– Ти не помилився?
– Ні.
– Нікому не розказуй, зрозумів?
– Ага.

II.
Вечоріло. Селом розливалося світло від повня. Петрусів батько вдягнув кожуха і пішов городами до Глухого кута – так у селі називали вулицю коло старого цвинтаря.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Малий вдень ходив до Степанової хати.
– І що?
– Там совіти. Влаштували пастку.
– Зле. Михайло і “Грім” з жінкою вже другий день не виходять з криївки. І попередити їх нема як.
– Може, совіти завтра заберуться?
– Мусимо чекати, іншого шляху нема.
Криївка була облаштована на Степановому подвір’ї, поруч із хатою. Замаскований вхід до неї сховали у стодолі. Прикрили його мішком із землею, а зверху присипали соломою. Повстанці переховувалися тут у зимну пору року. Коли теплішало – перебиралися до криївки у лісі. Два дні тому Степана заарештували енкаведисти – хтось навів. Він не встиг попередити своїх і передати повстанцям харчі.
– Вже другий день про Степана нічого чути, що будемо робити, хлопці? – пошепки перемовлялися повстанці у криївці.
– Галю, там ще є щось їсти?
– Буханець хліба і кусень сала.
– Нині переб’ємось, а завтра?
– Треба перебиратися до лісу.
– Якби ж то знати, що сталося зі Степаном.
– Хлопці, вночі треба звідси забиратися.
III.
Після опівночі Михайло відважив люк, і вони почали обережно вибиратися з криївки. Ніч була тиха, місячна. На подвір’ї ні душі. Вікна в хаті не світяться. Найближчий шлях до лісу – через сад. Доведеться йти попід хату. Пригинаючись, Михайло побіг туди. Подав знак рукою “Громові”. Той, тримаючи дружину за руку, побіг у бік саду. Раптом тишу розірвала автоматна черга. Енкаведисти, що причаїлись у засідці, помітили втікачів і відкрили вогонь з вікна.
– Галю, втікай хутко, я допоможу Михайлові.
– Я без тебе не піду.
– Утікай! Інакше всі тут ляжемо.
Михайло підкрався до іншого вікна і жбурнув усередину хати гранату. Пролунав вибух. Все стихло.
– Мерщій до лісу!
За півгодини дісталися криївки у лісі.
– Нікого не зачепило? Слава Богові.
– Перечекаємо до ранку, а там подивимося.
– Добре, що ще нема сильного морозу.
– Маємо кілька кожухів, бараболю, пшоно.
– Завтра наберемо води з джерела.
– Добраніч.
Михайло довго не міг заснути. За кілька днів – Святого Михайла. Це улюблене свято його бабці Марії. Коли на Михайла падає сніг, бабця каже: “Михайло їде на білому коні – буде файна зима!”. Так-так, здається, він вибрав собі саме такого коня цього разу. На Михайла бабця завжди готує щось смачне. Таких голубців з гречкою ніхто не вміє робити. А який у неї капусняк і вареники з квашеною капустою!.. «Ну все, досить, бо не засну».
– Михайле, вставай! – зненацька пролунав «Громів» голос і розбудив хлопця.
– Котра година?
– Шоста ранку. Скокни до джерела по воду, Галя приготує нам сніданок.
Михайло вибирається з-під теплого кожуха. Бере кілька казанків, зброю. Обережно підважує люк криївки і дивиться довкола – нема нікого, тож можна виходити. Джерело неподалік, на сусідньому пагорбі. Від нього невеликий потічок тече в долину. Дерева, притрушені першим снігом, дрімають, ледь похитуючи верхівками.

IV.
Вранці батько Петруся знову подався до Колодіїв із Глухого кута.
– Цієї ночі була стрілянина на Степановому подвір’ї.
– Якось би дізнатися, що до чого?
– Скоро дізнаємося. Господи, спаси і помилуй.
– Може, наші таки вибралися?
– Дав би Бог.
За кілька годин до Степанової хати прибувають дві вантажівки з енкаведистами.
– Лєйтєнант, возьмі бойцов і посмотрі хорошенько вокруг, должни остаться слєди.
– Слушаюсь, товаріщ капітан!
– Да, только нє топчітєсь, как лошаді, а то всє слєди унічтожітє. Поакуратнєй там! Пятєро нашіх положілі, ґади! Два дня сідєлі в засадє! Сорвалось!
– Товаріщ капітан, в саду нашлі слєди – вєдут к лєсу. По всєму відно, іх било троє.
– Собірай бойцов і бистро за німі! Давай!
Михайло якраз наповнив водою казанки і піднявся на весь зріст. З пагорба було добре видно село. Раптом він помітив постаті людей, що бігли в напрямку лісу. “Таки рознюхали”. Кинувши погляд на землю, зрозумів – від Степанової хати і аж до криївки було видно їхні сліди. Після їхньої втечі сніг перестав падати, а сліди залишилися. Щодуху помчав до криївки: “Треба встигнути попередити своїх!”
– “Громе”, нас знайшли. По слідах. Сніг підвів.
– Вибирайтеся звідси з Галею, я вас прикрию.
– Михайле!
– Хутко забирайтеся!
– Слава Україні.
– Героям слава! Біжіть!
V.
Нерівний бій тривав недовго. Енкаведисти оточили криївку з усіх боків. У повстанців не було жодного шансу…
Михайло лежав на снігу з розкинутими руками, наче наостанок хотів обійняти увесь світ. З кутика губ стікала цівка крові. “Грім” з дружиною лежали з іншого боку, поруч, тримаючись за руки, лицем до лиця, дивлячись одне одному у вічі.
– Чісто, товаріщ капітан. В схронє больше нікого нєт.
– Давай, грузі іх на машіну і вєзі к сєльсовєту. Схрон взорвать.
Троє закривавлених тіл лежали під сільрадою близько тижня. Енкаведисти змушували селян впізнавати повстанців і спостерігали за їхньою поведінкою. Тих, кого запідозрили, згодом допитували. Стримуючи сльози, рідні та близькі “не впізнавали” своїх, щоб не постраждала вся родина. Але витримували не всі – це понад людські сили.
За кілька днів знову випав лапатий сніг. Срібним килимом він накрив вулиці села, городи, Степанове подвір’я, сад, пагорб довкола криївки у лісі й плями крові за кількадесят метрів від неї. Святий Михайло приїхав на білому коні, щоб забрати з собою душі невинно убієних до неба…

ТЕПЛИЙ ВЕРЕСЕНЬ
Присвята дідові Луці
I.
Зазвичай, вони з’являлися вночі, зненацька. Під’їздила машина. Офіцер або сержант віддавав накази – що і де шукати, кому збиратися. Читав постанову про арешт, і людину виводили до машини. Рідні навіть не встигали отямитися. Звісно, люди знали, що таке може статись, але сподівалися, що якось минеться.
Коли енкаведисти почали “зачистку” галицької інтеліґенції, Семен перебував у родини на польському, себто вже німецькому боці.
– Семене, лишися в нас. Зачекай. Бачиш, що совіти витворяють, – переконували батько і брати.
– Озвіріли геть чисто, то правда. Але ж там моя дружина і діти. Місця собі не знаходжу, коли думаю про них.
– Чим ти їм зараз поможеш? Нічим. Лишайся в нас. Може, невдовзі німці посунуть далі на Схід, і тоді підеш.
– До того часу з ними будь-що може статися. Совіти одних кидають до в’язниці, інших на потяг – і до Сибіру.
– Ти ще від «Берези» не оклигав, не йди.
Він пам’ятатиме Березу Картузьку довіку. Таке не забувається, надто карцер. Вузька, зимна, сира “дзюра” і вода, що крапля за краплею падає на голову і здається, наче мозок вилазить. Камери не ліпші. Цементову долівку постійно поливали водою, щоб ніхто не сідав. У камери на десять осіб пакували по сорок… Знущання над в’язнями і тортури кат Вацлав Бернацький називав «роботою». Від цієї «роботи» чимало ставали каліками. Семен повернувся з Берези худим і страшним, зарослим, з бородою. Діти батька не впізнали.
– Ти хоч знаєш, що діється на кордоні? Стріляють по обидва боки. Позавчора двох людей забили.
– Знаю одне безпечне місце. Там ліс, річка. Можна перейти. На все Божа воля. Що має бути, те буде. Нема сили сидіти тут далі. Не можу ані їсти, ані спати. Постійно думаю про своїх.
За кілька днів таки подався через кордон додому. Вересень видався теплим, але зимне дихання ночі вже нагадувало про наближення осені. “Перейду річку і сховаюся у скирті”, – промайнула думка. Ліс закінчився. Ось і річка. Тут неглибоко. Помалу ступив у воду: “Не липнева, але можна терпіти”. Невдовзі опинився на другому боці. “Куди далі? Десь тут неподалік перед тим він бачив скирту”. Думками був уже вдома, хоча треба було ще подолати сто кілометрів окупованої совітами території. Сподівався дістатися до найближчої залізничної станції.
– Стой! Далєко собрался? – зненацька з підліску вийшли двоє зі зброєю.
– Та я той, із Плесова йду додому.
– А может, ти с той сторони? Діверсант. Докумєнти єсть?
– Звісно є, ось.
– Васілій, давай єво в комєндатуру, там разбєрутся.
– Хлопці, а може, відпустите? Правду кажу, йду додому.
– В комєндатурє всьо раскажешь. Давай, іді.
Кінець ночі минув у камері. Вранці викликали на допит. Після перевірки документів повели до колії. Там посадили у вагон і спровадили до в’язниці “за місцем проживання”. Отак Семен й “повернувся додому”. Жодна душа в рідному місті не знала, що він тут, під боком у своїх. Уже згодом, через кілька років, його прізвище, видряпане цвяхом, знайдуть на стіні в’язничної камери. У ній він пробув кілька місяців, потім відправили до іншої – в обласному центрі за сорок кілометрів. Щодня викликали на допит, звинувачували у “зраді батьківщини і шпигунстві”. Били так, що місця живого на тілі не було. Підсували на підпис якісь папери і казали добровільно в усьому зізнатися. Допитували вночі. Один чоловік не витримав тортур і викинувся зі сходів, коли його вели на черговий допит. Після того скрізь уздовж сходів встановили металеві сітки аж до стелі.
Прийшовши до тями, вертався думками на рідну Холмщину. Як там батьки, брати і сестра? Чи живі? Пригадав, як шістнадцятирічним річним хлопцем зліпив палянички зі смоли, закрив ними очі й ходив подвір’ям – хотів дізнатись, як дають собі раду незрячі. Вдарився головою об ріг стодоли, аж свічки в очах поставали. Здавалося, що відтоді минула ціла вічність.
ІІ.
Рідні Семена запідозрили лихе після одного випадку.
– Цьотко, я щойно дещо бачила, – пошепки промовила сусідська дівчина Ярина.
– Що сталося? – занепокоїлася Семенова дружина.
– Верталася з міста додому, ходила-м до магазину. Дорогою здибала отого “квартиранта”, котрий оселився в баби Явдохи.
– То й що з того?
– Він стояв ще з одним, а на ньому був вуйків плащ, той, що ви купили йому торік.
– Звідки ти взяла, що плащ той самий?
– Виділа латку на рукаві, яку ви пришили. Плащ точно той самий.
– Ой, лишенько, невже на кордоні щось сталося? Казали люди, що там кількох забили. Може, Семен був серед них? Та ні, не може бути, відчуваю, що він живий.
Минали місяці... Від Семена не було жодної звістки. Містечком прокотилася наступна хвиля арештів. Хапали всіх, хто мав бодай якийсь стосунок до “Просвіти”, “Сокола”, “Рідної школи” чи належав до котроїсь із українських політичних партій та організацій. Брали адвокатів, вчителів, лікарів, простих людей. Заарештували батьків одинадцятирічного сусідського хлопчика Василька. Люди попередили малого, щоб додому не йшов. Він утік до лісу і три дні просидів на дереві. Потім переховувався в сусідньому селі у маминих родичів.
– Діти, мерщій ходіть сюди! – Беріть оці знимки і кидайте до п’єца, хутко.
– Всі?
– Всі до одної.
– Але тут татуньо і ви, і ми є також! Вони такі файні!
– Паліть усе, вам кажу. Щоб, не дай, Боже, чогось не знайшли, бо всі підемо до Сибіру!
Семениха боялася, щоб не прийшли совіти і не заарештували її разом із донечками. Залишила лише чоловікову скрипку, котру він привіз зі Львова. Згодом, голодного тисяча дев’ятсот сорок шостого року, і її довелося продати. Виміняла на крупу та хліб. Не було чим годувати дітей.
ІІІ.
Спекотного літа тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року на міському цвинтарі відкривали пам’ятник на могилі репресованих. Зібралася сила-силенна людей, серед котрих були родичі замордованих енкаведистами.
– Надю! Здається, я твого тата знайшла! – на порозі Надійчиного помешкання стояла захекана подруга.
– Де б то ти його знайшла? Мама сорок років шукала…
Надійчине серце боляче стиснулося. Вже двадцять років, як поховала маму. Вона так і не дочекалася чоловіка. Люди казали, що він, начебто, виїхав до Америки. Але мама не вірила: “Якби був живий, то навіть з Америки дався би чути”.
– Я щойно з цвинтаря. Правили панахиду на могилі репресованих. Старші люди показали місце. Там поставили хрест, а довкола встановили плити з прізвищами замордованих енкаведиствами в сорок першому році. Обійшла всі. Читаю, аж раптом бачу: “Семен Лопока, тисяча вісімсот дев’яносто шостого року народження”.
– Ходімо хутчій, покажеш! Та ні, не може бути!
Приїхали на цвинтар. Надія обіймала і цілувала холодний граніт…Батькове прізвище було серед шести сотень жертв НКВС . Жахливі обставини його смерті стали відомі за кілька місяців. Як виявилося, батька розстріляли в червні сорок першого року. Німецька армія швидко сунула на Схід. Енкаведисти не мали ані часу, ані можливості розбиратися з в’язнями. Одних ще напередодні планували “пустити в розхід”, на інших були готові документи в сибірські табори. Не вийшло. Отож НКВС обрав найшвидший спосіб “розв’язати проблему” – вбили без суду і слідства всіх. Увійшовши до міста, німці отримали “добрий матеріал” для антибільшовицької агітації. Коли замордованих винесли з в’язниці – нацисти все фіксували на фото-кіноплівку.
– Надю, ходи вже додому, смеркається.
– Ще трошки, вже йдемо. Бідний мій таточку! Якби мама знала.
– Ходімо, ще прийдеш сюди. Добре, що знайшовся. Хоч так. Свічечка нехай горить.
Такий теплий видався цього року вересень! Вітер гойдає верхівки ясенів на цвинтарі… Біля могили жертв НКВС вперше зародила калина. Тиша. Лише зрідка її порушує співом птаство. Наймолодшим з похованих тут було сімнадцять. Лише сімнадцять. Ще діти…
Спіть, хлопці, спіть,
Спіть, хлопці, спіть.
Про долю-волю тихо сніть,
Про долю-волю Вітчизни, –
Чи можуть бути кращі сни?

ІВАСЕВЕ ДИТИНСТВО
I.
– Івасю, де ти запропастився? Ходи на подвір’я! – гукає мама з ґанку до п’ятирічного сина.
Але хіба можна в таку пору всидіти на подвір’ї? Літнє сонце таке лагідне. Порохи на дорозі такі м’якенькі, так приємно лоскочуть п’яти теплом. А як гарно в них бавитися. Де там траві чи піску до них!
– На тобі хліба зі смальцем!
Івась мерщій біжить до хати. Хліб зі смальцем – то смакота. А ще трішки солі і зеленої цибульки. Тутешні дітлахи мають звичку, вийшовши на вулицю з куснем хліба, помащеним чим Бог послав, гордо виставляти його напоказ і примовляти до гурту однолітків: «А що я маю! А що я маю!».
– Івасю, ти знову порохів наївся? Поглянь, який писок брудний! Щоб я більше не бачила тебе на дорозі!
Але спробуй стриматися від отої порохнявої спокуси.
А який чудовий дощ був учора! Наче хтось підігрітої води з неба вилив! Так би й ходив під ним, дарма, що сорочка і штанці промокли наскрізь. Після такого дощу можна сміло рушати на окописько – зарослі травою пагорб і долину край села на місці колишнього єврейського цвинтаря, знищеного німцями під час війни. Дощівка заповнює ямки, утворюючи озерця. Вода в них стоїть ще кілька днів після дощу. Можна купатися, пускати кораблики з горіхової шкаралупи.
– На хліб, сядь собі на гойданку, – мама витирає Івасеві замурзаний писок.
Гойданка давня, її ще дідусь змайстрував. Малий ніколи не бачив його. Знає про нього лише з оповідей мами і бабусі.
Він дуже любить гойдатись і при цьому щось наспівувати. Повторює все, що почує з отого чорного пуделка на стіні, яке мама називає “радіо”. Те “радіо” часом буває дуже страшне. Щодня о шостій ранку і вночі о дванадцятій воно “бамкає”, а потім голосно грає мелодію, яку мама називає “гімн”. Якось Івась узяв віника і почав щосили гамселити ним по тому “радіо”, аби воно перестало грати жахливу музику, що була страшніша за “колядників”, які на Святий вечір прийшли під вікна їхньої хати. Але ж він налякався тоді “кожуха” і “звізди”!

II.
– Івасю, ти будеш доктором, як виростеш? – питає малого бабця Маґда. Вони йдуть за “льодами”. Так бабця називає оту зимну смакоту з родзинками з великого залізного баняка.
–Дам тобі рубля, але скажи, що будеш доктором.
– Буду, бабцю. І буду вас лікувати.
– Файний хлопчик. Бабця така слаба. Зара ті куплю “льодів” і “бамбонів”.
“Бамбонами” бабця називає круглі, посипані цукром цукерки, які можна довго смоктати. “Півники” на патичку теж добрі.
– Зайдемо ще до церкви, – каже бабця. – Мушу подивитися, чи є свічки.
Черга за “льодами” нині не дуже велика. Цьотка в білому халаті набирає «льоди» ложкою з залізного баняка і накладає їх у хрусткі вафельні горнятка. Івась не може дочекатися, коли вона набере “льодів” і дасть йому зі словами: “На, тримай, малий”.
У церкві панує тиша і напівтемрява. Стеля височенна, з величезною “лямпою” на довгому дроті. Івась здивовано оглядає її: “Як вони причепили нагорі той дріт?” Зі стін на малого дивляться обличчя дядьків у довгих плащах із золотими кулками над головою. Бабця називає їх “святими”. Тут так багато цікавого. Дуже кортить подивитися, що за отими дверима посередині, які весь час закриті. Бабця зве їх «царськими воротами» і каже, що їх тільки “панотець” відчиняє. А хто такий той “панотець”?
ІІІ.
Ще одна Івасьова бабця живе в сусідньому селі. В неї є корова – руда з великими, але добрими очима. Часом вона так махає хвостом, що не підходь! Бабця каже, що вона мух відганяє. Мухи її “тнуть”, не даючи спокою.
Навесні дідо вичісує корову щіткою і робить для Івася “м’яч”. Той м’яч дуже файний. Ним ніколи не пошкодиш собі ногу. Щоправда, він трохи замалий, але ніхто з хлопців на вулиці не має такого.
В другої бабці теж цікаво. Мама інколи залишає тут Івася на кілька днів. Друга бабця має на кухні п’єц із круглими залізними кулками посередині. Коли вона робить пироги, то викачує з тіста паляниці й кладе їх на ті залізні кулка. Щойно Івась прокинеться – вона кидає йому на перину смачну, теплу паляницю і всміхається. Залізні кулка з п’єца друга бабця використовує також для лікування. Якось Івась заслаб. Його почав нестерпно боліти живіт. Бабця дала соку з чорниць – не помогло.
– Може, ти забагато яблук наївся або черешень?
– Бабцю, дуже коле в животі!
– Положися до ліжка.
Згодом виявилася причина Івасевої “хвороби”. Довкола хати стояв у в’язанках мак. От Івась і поласував ним нівроку собі на клопіт.
– Потримай це, – каже бабця, загортаючи в рушник гаряче залізне кулко з п’єца, і кладе внукові на живіт. Тепло від кулка розходиться усім тілом. За годину стало легше.
IV.
Ще Івась любить слухати, як вуйко Ромко грає на гармошці. Він привіз її з “армії”. Що то за “армія” і де вона? Гармошка має два ряди більших ґудзиків з одного боку і два менших з іншого. Коли вуйка нема вдома, Івась підходить до гармошки і гладить ґудзики рукою: “Колись я також навчуся грати на тій гармошці”. Як вуйко прийшов з “армії” додому – а його не було довго, – накрили стіл. Івась сидів за столом коло вуйка. Дядьки і цьотки щось пили з малих келішків, кривились і казали, що “моцна”. Івась часом виходив із-за столу і йшов до кухні дивитися, як мама з бабцею пораються біля страв. Побачивши келішок, напився того, що там було. Стало дуже зле. Нудило. Всю ніч мама сиділа коло нього. Скуштував отої “моцної”, думав, що то вода.
– Ви підете нині на рибу? – запитує Івась вуйка.
– Так.
– А мені можна з вами?
– Там болото, ти ще замалий.
– А ви щупака злапаєте?
– Щупака ні, хіба в’юнів.
По обіді вуйко приносить рибу і викладає її до великої миски. Вона в болоті й дуже звивається. Івась обережно торкається її пальцем – “Не кусає!”.
Якось Івась спланував “секретну операцію”. Город коло їхньої хати закінчується невеликим, зарослим травою схилом. Колись надибав на стриху велику чорну парасолю – добру і міцну. Задум Івася був такий: спробувати скочити з парасолею зі схилу. Ходив з вуйком до кіна і бачив, як люди з величезними білими парасолями скакали з літака. Розігнався на городі і шуганув додолу. Парасоля зачепилася за кущі. Після “приземлення” мав кілька синців. Свідком його героїчного стрибка був сусідський хлопчина Петрусь.
– Івасю, ходи вже додому, час митися і спати, – гукає мама.
Смеркається. У траві стрекочуть стрибунці. Часом, майже над головою, пролітають летючі миші. Хлопці казали, що вони можуть зачепитися за волосся і тоді біда. Треба мерщій сховатися до хати.
Мама нагріла на керогазі миску води. Поставила Івася в миску і обмила від порохів, що пристали до нього за цілий день. Потім витерла насухо, загорнула в рушник і понесла до ліжка.
– Зараз дам тобі кислого молока.
Івась, уже в ліжку, випиває горнятко молока з домашнім хлібом.
– Мамо, а правда, що в тих кущах за городом живуть вупирі?
– Та хто тобі таке сказав?
– Петрусь.
– Неправда, ніяких вупирів там нема. Заплющуй очі і спи. Маю ще випрати дещо.
Зігрівшись під периною, Івась поринає у спомини та мрії. Довгий літній день добіг кінця. Тільки в дитинстві дні бувають такі довгі, насичені подіями, сповнені неймовірних пригод, емоцій та відкриттів. Крізь шибку пробивається місячне сяйво. Голосно тріскотять цвіркуни. І як вони це роблять?

САМІТНИК ІЗ ХУТОРА
І.
Червень. Приїхав у відрядження до містечка Н. Приватна фірма придбала кілька верстатів з програмним управлінням. Звернулися до нас по допомогу. Нині добрих направників таких верстатів – катма. У голодні дев’яності подалися на базар або на заробітки. Від біди – не від добра. Відтоді мало хто повернувся до роботи за фахом – стали непотрібні. Набирала обертів сфера послуг: купив, продав, обміняв. Сьогодні знову потребують фахівців. Без них ніяк не обійтися. Продукцію таки треба виготовляти.
Минулого місяця навідався до знайомого. У нього, так би мовити, “своя справа”. Колись придбав за безцінь деяке обладнання. Виготовляє запчастини для “приватного сектору”. Отож, потрібен був інженер у цеху. Звернувся до місцевого політехнічного університету. Ті порадили випускника “з червоним дипломом”. Запросив його до себе, дав завдання – виготовити кілька технічних креслень. Хлопець не знав, з якого боку братися до справи. Врешті-решт, знайомий на цю роботу таки загітував свого фрезерувальника, спровадивши його добровільно-примусово на навчання до вишу.
Будь яка справа потребує досвіду, вмілих рук і мудрої голови. Он у сусідньому селі нещодавно впало півцеркви. Її викінчили лишень два роки тому. Люди гадали, що то якісь терористи-безбожники зробили збитки. Виявилося – прорахувалися будівельники. Дякувати Богові, що це сталося вночі, а не під час Служби Божої! Хто нині перевіряє, чи дотримано, як слід, усіх будівельних вимог? Шахраям йдеться лише про гроші. Якби ж будівництвом займалися справжні фахівці – клопоту було б значно менше. Але їх треба виховувати, вкласти в освіту та вишкіл кошти. Десь читав, як в одній західній компаній шукали фахівця зі спорудження мостів. Зупинились на одному з кандидатів. Дали купу креслень і попросили підготувати аналіз конструкції та зауваження. Приходить через місяць, розвішує креслення і доповідає про висновки:
– Ось тут у конструкції слабке місце, може не витримати навантажень.
Йому у відповідь:
– Ну що ж, беремо вас на роботу – саме з цієї причини міст зруйнувався десять літ тому.
ІІ.
Під кінець дня дається взнаки втома. Довелося добряче упріти коло того верстата. Але справу зроблено. Ще кілька разів потренувати хлопця, і він сам даватиме собі раду. Шкода, що не встиг, як слід, оглянути містечка. Тут такі краєвиди! На високому пагорбі видніються руїни середньовічного замку. Довкола – море, ні – океан зелені. Розташоване в долині, зусібіч оточене пагорбами, вкритими кущами і деревами, місто приваблює чимось таємничим і загадковим. П’янкий запах розцвілих акацій вдаряє у ніздрі. Їх тут сила-силенна, а також уздовж дороги в лісосмузі. Знаєте, який смачний мед із квітів акації?
До автостанції кілька кілометрів. Хоч би встигнути на останній автобус, позаяк доведеться куняти до ранку на вокзальному стільці. Дякувати Богові – встиг. Купую квиток, і за мить уже в автобусі. Автобус – допотопний “ЛАЗ” із пошарпаними сидіннями. Але то пусте, тільки б якось дістатися додому. Їхатимемо майже чотири години – можна й подрімати. Щастя, що людей небагато. Вмощуюся на одному із сидінь і заплющую очі.
– “Зайців” нема? – гукає водій, гримнувши дверима. – Поїхали! – вимикає світло в салоні і рушає.

ІІІ.
Намагаюся заснути. Подумки вже вдома, смакую гарячий чай. Завжди готую його сам – запашний, з трав. На денце чайничка кладу кілька висушених і подрібнених плодів шипшини. Додаю трохи меліси і м’яти, рум’янку, гілочок малини. Заливаю окропом. Вода, звісно, джерельна. Настоюється десять-п’ятнадцять хвилин. Божественний напій! Неймовірний аромат наповнює кожний закуток у квартирі.
– Перепрошую, біля вас можна сісти? – ніяковіючи, звертається до мене похилого віку чоловік.
– Прошу, – відповідаю спросоння і, натягнувши кашкет на очі, дрімаю далі. Хоч би він не на-бридав мені балачками. Старші люди це люблять. А мені зараз не до балакання.
Щастя, що дорога добра. Вибоїни, які “повилізали” після зими, залатали. Можна спати. Під час зупинок двері «ЛАЗа» противно скреготять і будять. Хіба заснеш? Розплющую очі й дивлюся крізь вікно на дорогу. Небо рясно всіяне зорями. Цікаво, чи вже позаду половина дороги?
– Куди їдете? – запитує незнайомець, доброзичливо всміхаючись.
– Додому.
– Що, приїздили в гості?
– Ні, по роботі.
Тим часом думаю: “Куди оті старі люди на ніч їдуть? Сиділи б собі вдома і відпочивали”.
– Вибачайте, що розбудив. Мені треба дістатися до обласної лікарні, та не знаю, де вона.
– Нащо вам лікарня посеред ночі? – запитую.
– Їду до малого.
“То, певно, його онук, – думаю. – Якийсь дивний цей дід. І чого він раз у раз усміхається?”
– А що з малим?
– Щось із “серединою”, вдень “швидка” забрала до лікарні.
– Може, обійдеться? – кажу дідові.
– Та дав би Бог. Нинішні діти здоровля не мають. Часом якесь мале слабше від старого. Не раз в автобусі старе дає місце малому, люди гадають – мале невиховане, а воно слабе.
– А ви самі звідки? – запитую.
– З хутора коло Калинівки.
– Автобус зупиниться неподалік лікарні, покажу, куди йти. Там кілька хвилин пішки.
– Красно дякую.
– У вас, певно, велика сім’я?
– Тілько я і… малий.
– А де батьки малого?
– В Калинівці, а він навідується до мене мало не щодня. Любить коней, кобила якраз родила лоша. Ще тримаю крілів, маю файні яблука.
– А жінка ваша де?
– Нема. Бог не дав. Хтів колись оженитись, але дівка собі іншого кав¬áлєра сподобала.
– То малий не ваш онук? – допитуюсь.
– Нє, він просто до мене приходить бавитися.
– То чого ж ви на ніч їдете до лікарні? Могли б завтра вранці поїхати.
– Та во, хочу йому яблучок завезти, медку.
– Може статися, що вас у такий час до малого вже не пустять. Де тоді подінетеся?
– Та вже десь там перебуду. Скілько мені треба – якийсь стілець, та й досить.

IV.
Видніються вогні мого міста. Ми вже на об’їзній дорозі. Невдовзі роздоріжжя, а там рукою подати до лікарні.
– Зараз буде зупинка, – кажу дідові. – Підете праворуч. За триста метрів побачите головний вхід лікарні. Увійдете до приймального відділення, воно працює цілу добу. Назвете прізвище малого, і вам скажуть, в якому він відділенні. Але не впевнений, що вас туди вже пустять.
– Так, так… дякую. Я, правда, не знаю фамілії малого. Знаю, що називається Петрусь, але він мені як рідний.
«Отакої!» – думаю.
Чоловік посміхається, і я вперше зауважую в його усмішці відтінок ледь помітного смутку. «ЛАЗ» зупиняється. Ми прощаємось. Ще кілька кварталів, і я на місці. Ось і моя зупинка. Десята вечора… Після кількох годин в автобусі від прохолодного нічного повітря сонливість умить вивітрюється. Напевно, дітлахи вже сплять. У мене їх двоє – дівчинка і хлопчик. Завтра пригощу їх смачненькою полуницею з містечка Н. Там значно тепліше і полуниця завжди дозріває швидше. Додамо до неї сметанки, цукру – смакота!
Простуючи до своєї багатоповерхівки, думаю про незнайомця з автобуса. І куди він на ніч подався? Де буде ночувати? Що змусило його під вечір іти пішки кілька кілометрів від хутора до Калинівки, а потім їхати за сто п’ятдесят кілометрів до шпиталю? Аж раптом все збагнув… Для того старого самітника хлопчина був єдиною зачіпкою в житті, рятівною ниткою, що пов’язувала його з цим світом. У нього ніколи не було ні родини, ні дітей, ні онуків. Він хотів їх мати, але Бог не дав. Життя добігало кінця. Хлопчина збудив у ньому приспані мрії та сподівання на родинне щастя, наповнив його життя змістом і надією. У ньому, може востаннє, прокинулася нерозтрачена любов до онуків, яких не мав і не матиме вже ніколи...

КІНОШНИК
Присвята Ю.К.К.
І.
– Малий! Відкрий об’єктив кінокамери! – «підколює» підлітка перехожий. Насправді він не просто перехожий, а фотограф місцевого фотоательє.
– Я тільки-но придивляюся, що зніматиму, – сором’язливо відповідає хлопчина, знітившись.
– Ну, бувай, кіношник.
Шкіряна сумка на довгому паску сягає Петрові майже до колін. У ній, окрім кінокамери, кілька касет з плівкою, експонометр. Важка нівроку, але Петро не нарікає. Нині видався погожий день – треба обійти “об’єкти” для знімання, вибрати ракурси. Знімати все підряд не вдасться – на це потрібно чимало плівки, а вона дорого коштує, як і хімічні реактиви, особливо німецькі… “Так, центральна вулиця, школа, ставок, старий костел. Гадаю, на це плівки вистачить”.
Дивака з кінокамерою – на той час доволі рідкісною річчю, – мешканці містечка бачили частенько. Зазвичай, вони посміхалися йому вслід – нехай малий бавиться. Мало хто здогадувався, що кіносправа була його заповітною мрією і він вже остаточно вирішив чому хоче присвятити своє життя. Торік, під час літніх канікул, зголосився на роботу на місцеву меблеву фабрику складувати шпон – хотів заробити грошей на аматорську кінокамеру. Працював два місяці. Отримав вісімдесят карбованців. Камера коштувала сто двадцять, решту випросив у батька.
У місцевій бібліотеці взяв кілька книжок для кіноаматорів початківців. Згодом у книгарні придбав ще одну – відкладав з грошей на шкільні обіди, які давала мама. Ото книжка! Там йшлося навіть про те, як самотужки знімати мультфільми. Пластилінові “герої” оживали! Воно, звісно ж, без звуку, але все одно неймовірно!
– Соломіє Миколаївно, дозвольте зайти? – хлопчина заглядає до шкільного фізкабінету. Лаборант – Соломія Миколаївна була, водночас, шкільним кіномеханіком, демонструвала учням науково-популярні фільми під час уроків фізики та хімії.
– Заходь, усі додому, а ти що?
– Та я, той… хочу вас дещо попросити.
– Проси.
– У вас там є… кінопроектор?
– Звісно, це ж фізкабінет, і ми щодня переглядаємо фільми.
– А ви не могли б мені показати, як він працює?
– Ти що, мрієш стати кіномеханіком?
– Кінооператором.
– Кінооператором? Так-так, цікаво. Ну і…
– Заробив трохи грошей і придбав кінокамеру, а проектора не маю.
– Приноси якось свої “шедеври”, після уроків подивимося, гаразд?
– Дякую! – Петрове серце мало не вискакує з грудей від щастя.
Дорогою додому, окрилений і схвильований, обмірковує сценарій свого фільму. “Добре, що завчасно придбав верстак для склеювання плівки. Треба виготовити клей за рецептом із журналу “Наука и жизнь”.
– Петрусю, ходи їсти! – гукає мама.
– Ще трохи.
– Вистигне все!
– Зараз! – Петрусь зачинився у коморі. Тут і так темно, а він ще накинув на себе ковдру. Аякже, треба, щоби не було жодної шпарини, через котру могло б потрапити світло – інакше плівку буде зіпсовано. А ще спробуй заклади її як слід у “бачок” для проявлення. Це тобі не жарти… Вставляєш п’ятнадцятиметрову плівку у пазик, а вона несподівано “зіскакує” на десятому метрі, й починай усе спочатку.
– То ти йдеш їсти чи ні?
– Вже йду!
“Нарешті, – полегшено зітхає Петрусь. – Заклав! Заллю плівку хімікатами і піду поїм. Так, скільки часу на проявлення?”
Через кілька годин одна з кімнат нагадує кіностудію. Оскільки сушильної камери нема, доводиться сушити плівку, розтягнувши її в хаті на мотузках. Кілька десятків метрів плівки утворили непролазні “хащі”. Залишилося згодом вирізати зіпсуте і склеїти все докупи. Невже невдовзі можна буде переглянути це на екрані? Ох і не терпиться ж подивитись!


ІІ.
– Соломіє Миколаївно, можна?
– А, “кінооператор”! Заходь. Приніс?
– Ага. Ось.
– Давай, спробуємо переглянути, що ти “змайстрував”. Ходімо до апаратної.
В апаратній є кінопроектор “Україна”, звуковий.
– Ось, дивися, спершу треба намотати плівку на цей барабан, потім початок плівки закладаємо сюди, робимо петлю, потім ще одну.
– Ого! У вас це виходить так вправно!
– За стільки років навчилася, можу навпомацки закладати. Ну що, почнемо?
– Почнемо. – Петрусь встромлює голову у невелике віконце поруч із кінопроектором, аби бачити те, що зараз з’явиться на екрані. Подумати тільки – його перший фільм! Рух плівки і звук працюючого кінопроектора зачаровують хлопця!
Кадри змінюються один за одним. Інколи дуже швидко, так що не встигаєш розгледіти обличчя. Часом мерехтить. А ось тут надто темно. Згодом – надто світло – вибрав не ту експозицію. Хлопцеві так хочеться, аби його п’ятихвилинний фільм тривав якомога довше. Але екран вже мерехтить білим…За якусь мить кінопроектор замовк.
– Ну що, вітаю, – каже Соломія Миколаївна. – Зауважень багато, але початок зроблено.
– Усе якось не так, як я думав.
– Нічого. Не сумуй. Врахуй недоліки. Коли знімаєш панораму – лічи до десяти, дванадцяти, камеру добре зафіксуй. При зйомці обличчя – утримуй камеру на місці якомога довше, щоб згодом на екрані можна було добре розгледіти обличчя. А проявляти плівку краще в спеціалізованих лабораторіях, а не вдома – в них там усе налагоджено. Можу дати адресу такої лабораторії у Шостці або в Києві.
– Гаразд, буду вдячний.
ІІІ.
За півроку Петро вже міг самостійно закладати плівку в шкільний кінопроектор. Траплялося, що Соломія Миколаївна просила показати учням той чи інший навчальний фільм, а сама готувала лабораторне приладдя до наступного уроку. Протягом двох років Петро задокументував на кіноплівку все, що тільки можна було: бабусь та дідусів, товаришів, сусідів, тата з мамою. “Інфікував” фільмуванням ще кількох своїх приятелів.
Закінчивши школу, вступив до інституту кінематографії. Працював на студіях документальних, науково-популярних та художніх фільмів. Став відомим кінооператором. Нині його часто запрошують до співпраці відомі режисери і продюсери. Має чимало чудових робіт. Втім, досі однією з кращих вважає чорно-білий фільм про свій останній шкільний дзвінок. Не тому, що він зроблений професійно, радше невміло. Але у ньому стільки унікальних, дорогих серцю кадрів – вчителів й однокласників, друзів, які пішли передчасно з життя. За сорок літ ці кадри стали історією. Петро “перевів” його у цифровий формат, підібрав музику, додав титри. Щоразу під час зустрічей з однокласниками вони переглядають його, повертаючись в ті далекі, незабутні часи.
– Петре, а пам’ятаєш, як тебе дражнили, коли ти з отою сумеґою ходив?
– Кіношником…Таке не забувається. Знаєте, друзі, яке це щастя – “спіймати мить” на кіно- чи фотоплівку? Вона промайнула – і нема. Погляд, усмішка, порух, захід сонця, краплина дощу на листку чи павутинні. Це наче фіксуєш вічність. Ви чули пісню Анатолія Матвійчука: “Зніми, фотограф, нас, допоки ми щасливі…”. Пригадайте давні світлини нашого міста. Мені не дає спокою думка про те, що жодної людини, зображеної на них, вже нема серед живих. Жодної! Люди просто йшли вулицею, а фотограф перетворив цю мить на “вічність”. А як інколи шкодуєш, що не прихопив фотокамери! Їдеш автомобілем, аж раптом неймовірний захід сонця – очей не відведеш, або вигулькне зненацька якийсь пейзаж. “Товаришуйте” з фотоапаратом! Не пошкодуєте! І ще – кожен справжній митець: фотограф чи художник, займаючись улюбленою справою, думає також про те, щоб красу, яку він побачив, відтворив, увіковічнив – побачили інші люди.

СТАЛКЕРИ

«Ікарус», подолавши двісті кілометрів розбитої дощенту, схожої на трасу перегонів по бездоріжжю дороги, під’їхав до містечка N. – пункту кінцевого призначення – центру містечка. Попереду виднілася двоповерхова сіра будівля. Місцина належить до зони інтенсивного радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

- То це і є школа?
- Наче так. Ходімо, пошукаємо когось із керівництва.

З полегшенням зітхаємо, виходимо з автобуса і прямуємо до будівлі. Школа як школа. Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які зігрівають серце й душу, щойно навідаєшся сюди. Йдемо довгим коридором, розглядаючи написи на дверях. Дається взнаки, що сам виріс в учительській родині. Досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі. Тьмяне світло настільної лампи «вихоплює» з темряви мамине обличчя.

Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи –
Завжди щось діється в душі,
Коли проходжу біля школи.

- Здається, це кабінет директора! Стукаємо у двері.
- Дозвольте зайти?
- Прошу.
- Ми з Тернопільщини, привезли, так би мовити, «екологічно чисті продукти». Люди самі зібрали. Хочемо дещо передати для дітей і вчителів. Скільки у вас дітей?
- Зараз понад сто, до аварії було вдвічі більше. Багато людей вже евакуйовано.
- А як ваші діти почуваються?
- Що вам сказати. У нашого медпрацівника роботи не бракує. В учнів під час уроків з носа часто йде кров, паморочиться голова, вмлівають. В дорослих ті ж проблеми.
- Розуміємо. Співчуваємо вам. Куди віднести продукти?
- Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все переглянемо й роздамо.

Майже всі мешканці містечка скаржаться на постійний головний біль. Ліки не допомагають. Отак і живуть. Точніше, якось перебиваються. Довідуємось про деякі подробиці того злощасного квітня 1986 року...

- А коли ви дізналися про аварію?
- Через кілька днів після того, як це сталося. Чутки певні ходили. Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в роті почав відчуватися незвичний металевий присмак. Потім – головний біль.
- Чи багато людей відселили?
- Практично половину містечка. Решта чекають своєї черги. Але ж спробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння, наша земля, наші померлі. Та що там казати, самі знаєте.

За кілька кілометрів від містечка польова дорога виводить до лісу. Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівнесенькі, хоч щогли вітрильників з них роби. Невже оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться. Не хочеться вірити. Це якась маячня. «Зона» Стругацьких? А ми хто тут? Сталкери? Автобус зупиняється перед шлагбаумом.
- Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго, – застерігає водій.

Підходимо до шлагбаума. Попереду напис: «Обережно, підвищена радіація, триста мікрорентгенів на годину». Так, значить за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно. Дехто чкурнув до автобуса.
- Ну що, хапнули дозу, – посміхається водій?
- Ага, «вкололися» рентгенами!
- Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає!
- Цікаво, чи вони їх їдять?
- Аякже, тут інших нема.

Повертаємося до містечка. В автобусі розкладаємо свої перекуски. Що цікаво – канапка, помідори, огірки завжди смачніші в дорозі!
- Поїдемо до сільради, домовимось про виступ.
- Хоч би не було дощу, хмариться.
- Може обійдеться.
- Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай дадуть тим, хто найбільше потребує.

По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо до сільради.
- Хлопці, візьміть газети і прапори. «Рухівські» газети роздамо після виступу.
За кілька годин перебування у містечку, чутка про нас поширилася серед мешканців. Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика, відкрита площадка для танців.
- Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину».
- Скільки маємо часу?
- Близько години.
Співаємо з синьо-жовтими стягами в руках. Людей зібралося чимало. Слухають зі сльозами на очах. Після концерту роздаємо «заборонену літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».
- Дайте ще онту газету!
- А слова пісень, які ви виконували, маєте?
- Лише деяких, ось, прошу, тримайте.

Виступ вдався на славу. Спілкуємося з людьми, розпитуємо про їхнє життя-буття. У них дуже цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач.

- Хлопці, дівчата, треба порадитись.
- Виникли проблеми?
- Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко забиралися. Що будемо робити?
- Ми вже таке бачили не раз.
- Здається, він із тих сіряків із контори глибокого буріння.
- Кадебістів?
- Ага.
- Що вони нам зроблять, часи не ті!
- А що там у нас ще на сьогодні?
- Два села, тут поруч.
- Ну і їдемо, поки не смерклося.

Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села. Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно. «Цікаво, одяг і взуття треба буде потім викинути на смітник чи вдасться якось почистити? Шкода мештів – вже розтоптані і дуже зручні».

Люблю дивитися під час мандрівки на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду. Просто дивитимуся на дорогу. Ото краса! Які ліси, луги, ріки! Не хочеться вірити, що відтепер ця земля «мертва» надовго. Попереду, метрів за п’ятсот з’являється вантажівка.

- Він що, п’яний? – обурюється наш водій.

Вантажівка робить викрутаси – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій різко «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно, пре просто на нас. Придивившись, бачимо, що це – авто для перевезення рідкого бетону з величезним баком. Все, що відбувається далі, схоже на сон. За мить автівка на великій швидкості врізається в наш автобус якраз з того боку, де сидів я. Невидима сила підкидає вгору. Приходжу до тями і бачу, що лежу між рядами сидінь. Довкола – галасують наші, хтось кричить. Ще хтось вибіг з автобуса і помчав до вантажівки. Водій як крізь землю провалився. Намагаюся підвестись і чую якесь дивне клацання в нозі. Різкий біль не дає змоги йти. Хлопці беруть під руки і несуть до заднього сидіння.
- Степане, ну як ти?
- Наче живий, от тільки з ногою щось не те.
- Потерпи. Зараз «спіймаємо» інший автобус і поїдемо додому.

Дорожня пригода зводить наші подальші плани нанівець. Всі спантеличені і шоковані. Ніхто не сподівався, що «сіряки» вдадуться до такого кроку. Та хіба не однією навмисно влаштованою аварією вони спекувалися тих, хто ставав у них на дорозі? Пізно ввечері, після тривалих перемовин з кількома перевізниками, ми нарешті прибуваємо додому. Приятелі на руках приносять мене до помешкання.

- Ну, бувай, тримайся! Терміново звернись до лікаря!
- Дякую, хлопці!

До ранку не стулив очей. Різкий біль не давав спокою. Нога розпухла і стала подібна до поліна. Викликаю таксівку і їду до травмпункту.

- Ну що, молодий чоловіче? – уважно розглядаючи рентгенівський знімок, звертається до мене лікар-травматолог.
- Погані справи, лікарю?
- Численні переломи, дуже пошкоджена стопа, кістку п’яти роздроблено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік.

Отакої! Доведеться довгенько поніжитися у ліжку. Впродовж року двічі був у лікарні. Виявляється, там чимало таких «героїв» з переломами. Потім направили до санаторію. Там було на диво цікаво, поруч – старезний костел, руїни замку, словом, чимало відволікаючих від болячок моментів. Місцеві історичні пам’ятки спершу оглядав, на милицях, а згодом з палицею.

Через два роки вже міг ходити без палиці, але й з нею ходити не стидався. Пригадав, що колись цілком здорові чоловіки послуговувались цим джентельменським реманентом.
Якось, поспішаючи у справах, «спіймав» на дорозі авто і попросив водія «підкинути» мене. Дорогою розмовляли. Як це часто буває, почали про погоду, а завершили про роботу. Виявилось, що водій таксівки – рідний брат водія отого «Ікаруса», на котрому я їздив в “зону”. Отакої! Нівроку!

- І як ваш брат? Ще працює водієм автобуса?
- Дякувати Богу, працює, але «пересів» на інший.
- А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії?
- Майже місяць стояв у містечку N. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.
- То винних так і не знайшли?
- Темна ця справа. Водій вантажівки, як виявилось, напередодні зіткнення затиснув чимось педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Скидається на те, що він навмисно зробив аварію.
- Нас попереджали, щоб ми забиралися геть, навіть погрожували. То їхніх рук справа.
- Чиїх?
- Кадебістів.
- Мій брат теж так казав. А ще казав, що ви в сорочці родилися.
- Чого б це?
- То ви не бачили автобуса після аварії?
- Ні, я ж по лікарнях і санаторіях відлежувався.
- Сидіння поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас могло б перерізати навпіл. Щасливчик.

Нині, кульгаючи під час тривалої ходи, згадую нашу поїздку в «зону». Чи шкодую, що так сталося? Ні. Очевидно так мало бути. На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумав. Навіть не віриться, що вже минуло майже двадцять літ. Якось друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще на двох здорових ногах. Таки шкода тих мештів. Були легкі і дуже зручні. Після тієї пригоди один кудись щез. Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті джерело радіації.

СТРАСТІ ЗА МИСТЕЦТВОМ

У кожної епохи, кожного історичного відтинку часу, кожного суспільного прошарку свої погляди на мистецтво – живопис, архітектуру. У кожної влади та «еліти» своє розуміння прекрасного і корисного для народу. Буває, що, воно, оте їхнє профільтроване, підлаштоване під час, цензуру чи «формат» мистецтво – ні до чого, а мусиш дивитися, слухати, з розумним виглядом кивати головою, аби не виглядати «білою вороною». Саме так нерідко й було в радянські часи, а нині подібне у ще потворнішній формі відбувається у країнах на кшталт Північної Кореї.
Пострадянське суспільство ще довго нестиме на чолі відтиск «соціалістичного реалізму» – «…Разрушим до основанья, а потом…». Ну і що потім? Нічого доброго, або щось потворне і без смаку, – бачили, знаємо.
Приміром, стояв собі в центрі міста неймовірної краси костел. Його шпиль з хрестом на верхівці сягав понад сорок метрів. Стояв кілька десятиліть. «Пережив» одну світову війну, потім другу. Старожили розповідають, як під час другої, якраз коли правилась Служба Божа, снаряд пробив дах костелу, впав всередину і…не розірвався! Під час облоги місто дуже постраждало, але ж навіщо було нищити те, що вціліло і було окрасою міста?
Костел не вписувався в рамки «комуністичного світогляду». Аякже! Як можна в самісінькому центрі міста терпіти ганебний символ «релігійного дурману». Знищили. Справа посувалася важко. Стіни були міцні, з арматурою всередині. Довелось запрошувати досвідчених підривників, використовувати відповідну техніку. За кілька днів таки «дали собі раду». Що на цьому місці нині? Універмаг. Сіренька, без смаку споруда.
Якось приїхали знайомі з «далекого зарубіжжя». Їхні батьки звідси родом, бабця брала шлюб у тому костелі. Запитують: «А де костел?». Кажу: «Нема, замість нього нині магазин, супермаркет по-вашому». Просять показати. Напередодні купили свічки. Уявіть собі, – стоять із запаленими свічками при дверях універмагу! Люди озираються і ніяк не можуть второпати, що відбувається? Гості вирішили в такий спосіб вшанувати знищений храм, пом’янути рідних, які колись ходили сюди на Службу Божу. Можливо, саме на цьому місці сімдесят років тому стояли у весільному вбранні їхні бабуся і дідусь? «Вінчається раба Божа Анна рабові Божому Михайлу».
Декому аби тільки нищити добре «старе» і зводити недолуге «нове». Гроші, панове, йдеться про чималі гроші! Поїдьте у Польщу, Чехію, Австрію, Німеччину, ба, навіть у Прибалтику. Завітаєш до їхніх містечок і складається враження, що потрапив на сто-триста років назад, у минуле. Старенькі будівлі досі «живі», причепурені, доглянуті. Милуєшся ними, а потім заплющуєш очі й уявляєш рідне місто у 17-19 сторіччі.
Дякувати Богові, що одна унікальна і давня церква у нашому місті не постраждала від руки «революційних реформаторів». Точніше – не зовсім постраждала. Бо середину будівлі таки були вичистили від усіх «релігійних регалій». Коли б це було село – зробили б з церкви склад для мінерального добрива. Але то було місто, отож вирішили передати споруду музеєві, який влаштував тут картинну галерею. Хоч так, галерея все ж не склад! Колись ходив тут по закутках, розглядав картини, довго стояв на тому місці, де був вівтар. Відтоді минуло понад тридцять літ.

- Що подобається? – гукає мені з височенного риштовання кремезний бородань років сорока п’яти в замащеній фарбою спецівці. Власне, проходив поруч і вирішив заглянути всередину. Чув, що тут триває реставрація.
- А де поділася картинна галерея? - запитую.
- Вони переїхали до іншого приміщення. Місцева громада добилася права знову використовувати цю будівлю як храм.
- А ви хто будете?
- Художник. Отримав замовлення. Буду розмальовувати цю церкву. Приходьте за кілька тижнів – можна буде на щось подивитися.

Дякую за розмову і виходжу на вулицю. Треба буде згодом сюди навідатися. Цікаво, як все виглядало колись? Можливо, оті ікони в місцевому музеї і дерев’яні скульптури святих прикрашали саме цю церкву? Хто знає. В музейних закапелках ще чимало всякого добра. Щастя, що перед знищенням деяких пам’яток, колишня влада інколи засилала експертів. Ті вибирали найцінніші експонати і кудись вивозили. Щоправда, нині більшість із них в Росії, і Москва нізащо не збирається їх нам повертати. За місяць вирішив навідатися до церкви вдруге.
- А, старий знайомий! Заходьте! – гукає з риштовання бородань у спецівці. Впізнав.
- Бачу, справи у вас посуваються!
- Потроху. Багато роботи. Доведеться наймати помічників. Зачекайте, за кілька хвилин буду внизу.
Тим часом оглядаю стіни і величезний купол. Непочатий край роботи!
- Ну, що, давайте знайомитись? Володимир. – Бородань простягає руку. Величезна долоня легко стискає мою.
- Дуже приємно, Іван.
- Цікавитесь мистецтвом?
- До певної міри. Кілька разів бував тут, в картинній галереї.
- Ясно.
- То ви не з нашого міста?
- Ні, зі Сходу.
- Надовго до нас?
- Як вийде. Поки буде робота.
- Скажіть, будь-ласка, а новий розпис буде такий, як старий?
- Не зовсім. Фактично, він буде іншим. Тобто сюжети будуть інші, техніка живопису, кольори. Якщо цікаво – загляньте якось до мене в майстерню, тут недалеко. Поговоримо, чаю вип’ємо.
- Дякую, з радістю.
На вулиці разить очі яскраве сонячне проміння. Подумки повертаюсь до розмови з бороданем. Напевно, важко отак цілий день із задертою догори головою працювати на тому риштованні? Вдома задираю голову і ходжу по кімнаті. За кілька хвилин шия затерпає і крутиться голова. Нелегка у того художника робота. Невдовзі навідуюся до його майстерні.
- Дозвольте?
- Прошу-прошу, заходьте? – Володимир, посміхаючись відриває двері.
- Он там візьміть стілець, сідайте.
- Вибачте, може, я невчасно?
- Все гаразд. Інколи хочеться трохи відволіктися. Я цілими днями сам.
- У вас тут стільки цікавого!
- Це макети. Я спершу ліплю з пластиліну або глини макети своїх сюжетів, розписів, а потім малюю. Макет дає змогу добре роздивитися все зусібіч.
- То ви ще й скульптор?
- До певної міри...
- У церкві під куполом я бачив ангелів, себто статуї ангелів.
- Це не скульптура, а спеціальна техніка живопису – ілюзорне бароко.
- Ніколи б не подумав. А виглядає, як скульптура.
- Саме так. Мета цієї техніки якраз і полягає в тім, щоб досягти подібного ефекту.
- І як вам вдається годинами працювати із задертою головою?
- Важко. Часом не чую шиї. Мікеланджело після розпису «Сикстинської капели» мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Тут також площа чимала.
- Я б навіть сказав – дуже велика. Хотів спитати про колишні розписи у цій будівлі.
- Мої будуть інші. Пощастило відшукати в архівах старі світлини. Вони он там, на столику. Якщо чесно, вони мені не до душі. Я запропонував свої сюжети. Перед тим багато їздив, вивчав, аналізував. Був в Італії, Туреччині. Про Святу Софію чули?
- Це у Стамбулі, колишньому Константинополі?
- Так.
- Ви там досліджували розписи?
- Не тільки. Придивлявся також до техніки живопису, деталей храмів. Словом, якщо до цього відноситися серйозно – потрібно багато часу і терпіння.
- Бачу…Тепер розумію, чому деякі церкви нині розмальовують за кілька місяців. Сюжети нерідко радше нагадують малюнки з дитячих книжок. Тобто обличчя і фігури людей примітивні і неприродні. Та й колір, бува, якийсь дивний.
- Я працюю довго, часом кілька років. Воно, звісно, дорого, але ж храм зводиться і розмальовується на десятки і сотні літ. Ось наша Софія в Києві. Знаєте, скільки вона пережила і ще не одне десятиліття переживе. Тільки б новітні варвари її не знищили. Вони ж нині на кожному вільному клаптику землі будуть свої недолугі готелі, казино, ресторани, банки…
- Ви в курсі, що у нас в області є чимало замкових споруд?
- В Галичині їх багато, це факт.
- Більшість із них, на жаль, у напівзруйнованому або й цілковито зруйнованому стані. Але які там місцини! Знали ж колись де і як зводити замки та палаци!
- Це правда, розумілися на цьому.
- Ви у Підгірцях ніколи не були?
- Щось чув, це десь поблизу?
- Так, на Львівщині. Ми їздимо туди щороку по кілька разів. Враження незабутні! За кілька кілометрів до палацу наче у казку потрапляєш. Віття дерев нависає над дорогою, утворюючи неймовірний живий тунель. Восени, коли дерева вбираються в золоте, – очей не відвести!
- То що там, у Підгірцях?
- Колишній палац. Уявляю, як все виглядало колись! Будівля, фактично, збереглася. Останнє її призначення – туберкульозний диспансер. Кажуть, що навіть київська братія якось навідувалась. Приглядались. Хотіли взяти під урядову резиденцію, але виявилось, що реконструкція потребуватиме надто багато коштів.
- А що там нині?
- Наче музей. Втім, окрім огляду подвір’я і старого парку нічого не запропонують. Всередині – загалом порожні, обшарпані стіни. Щоправда, нещодавно підготували кілька експозицій. Але місцевість чудова. За кількасот метрів від палацу, по прямій, – вражаючий костел. Колись це була родинна церква власників палацу. Тут майже щодня можна побачити відвідувачів. Багато туристів з Польщі.
- Напевно, їм сумно бачити в якому стані ця краса нині.
- Звісно ж сумно. А нам хіба ні? Могли б на цьому ще й гроші заробляти.
- Знаєте що, приходіть завтра до мене на роботу, підніметесь зі мною нагору.
- Тобто аж під купол? По риштованню?
- Еге ж! Що боїтесь?
- Відверто кажучи, боюся висоти.
- Нічого, я буду підійматись за вами слідом. Чекаю вас завтра о шостій вечора.

По завершенні роботи прийшов до Володимира.
- Ви вже тут? Добре. Зачекайте, дещо приготую, щоб взяти догори. Бачите он там, праворуч, невеликі сходи, почнемо підійматись звідти. Тримайтесь за поручень.
Тремтячими руками я вхопився за поручень, а потім, крок за кроком, почав підійматися вгору. Позаду вже один рівень риштовання, потім другий. Підводжу голову догори: «Ого, їх ще чотири! Нівроку!».
- Не дивіться вниз, – застерігає Володимир.
Нарешті дістався останнього рівня. Він весь вистелений дошками, щоб можна було ходити з кінця в кінець. До купола – на витягнуту руку. Поверхня сферична, по боках ще складніша. «І як він тут малює?» Коли зображення прямо перед тобою – враження зовсім інше, ніж знизу. Розглядаю деталі. «А ось сюжет, який я бачив у вигляді скульптурної композиції у нього в майстерні!»
- Які враження? - запитує мене Володимир.
- Словами не передати. Тепер бачу, яка ця робота важка.
- Так. Слід взяти до уваги також і те, що до неї слід приступати з відповідним станом душі, з молитвою. Адже це храм.
- Оце думаю: вибратись сюди – вибрався, а як злізатиму? Голова паморочиться! А вам – ні?
- Вже звик.

Згодом, у майстерні Володимира ми спілкуємось за чаєм. Я, певно, вже замордував його своїми питаннями. Однак він терпляче слухає і відповідає.
- Ось ви, художник, так? – запитую
- Та ніби так.
- Тоді поясніть мені. Може це я такий телепень, – але, хоч вбийте, не розумію авангардизму, поп-арту, отієї мазанини, безсюжетної мішанки кольорів, незграбних фігур. Це якесь кривляння. Але ж загал ходить, дивиться, прицмокує з розумним виглядом, платить шалені гроші, щоб побачити і придбати цей непотріб.
- Все просто. Це – не мистецтво, так що не бійтеся за свій смак і розум. Це – кітч, виклик суспільству, часу, загальним нормам і правилам. Врешті-решт, це – епатаж, а ще – доволі прибутковий бізнес. Мистецтвом тут і не пахне. Знаєте, де нині працюють справжні художники?
- Де?
- В рекламі. Де ви бачили рекламу, виконану на кшталт отієї мазанини? Ніде. Реклама повинна виглядати природно і викликати в людей приємні емоції. Звісно, не бракує також реклами вульгарної, ба, навіть аморальної.
- Тобто ви хочете сказати, якщо я не в захваті від чогось на кшталт «Квадрата» Малевича чи консервних банок Воргола – мені не слід страждати від почуття неповноцінності і невігластва?
- Звісно! Насолоджуйтесь справжніми шедеврами, які пережили віки. До речі, у вашому місцевому музеї є досить непогані речі. Я бачив там чудові офорти, акварелі, портрети.

Ми зустрілися з бороданем ще кілька разів. Згодом дізнався, що він поїхав до іншого міста. Так і не встиг завершити розпис храму. Кажуть, не дійшов згоди з замовниками щодо сюжетів і термінів. Інші казали, що його ціна за роботу була надто висока. Хто знає, що там насправді було. Але купол він таки розмалював блискуче! Якщо довго дивитися на цю красу, таке відчуття, наче підносишся догори і ширяєш серед хмар та ангелів. Справжнє мистецтво! За рік з’явилися розписи на стінах, виконані іншими художником. Можливо їх було кілька? Але – це вже не те. Не зачіпає. Не ті кольори…

Часто пригадуються слова Володимира про те, що можна спокійнісінько прожити без поп-арту, модернізму, авангардизму та інших «ізмів» у мистецтві і не почуватися «неотесаним телепнем», а відвідини відомих картинних галерей світу ще більше переконали мене в тім, що вічним є лише справжнє мистецтво, яке пережило віки, а ота поп-артівська піна одного дня щезне, як роса на сонці…

Я таки прихильник розпорядку дня…Нема нічого кращого, як встати рано о шостій і вийти собі травневої пори на двір…. подихати трохи свіжим ранковим повітрям. У нас тут довкола хати дерева, травичка. Дух перехоплює!

Снідаю о сьомій…Щось легке….Потім смакую джерельною водою…

Протягом дня наглядаю за домашнім господарством….Взагалі то я віку вже пенсійного. Не молодий, але й не дуже старий. Скажімо, досвідчений. Не люблю слова «старий».

В моєму віці корисно спати вдень….Лікарі навіть радять. Погожого дня люблю кимарнути трохи надворі на старому диванчику…Його торік хотіли спекатися, а потім вирішили, що знадобиться ще, поставили під літньою кухнею. В хаті теж спиться добре, особливо як дощ…Лежиш собі коло вікна, краплини дощу стукотять у шибку, заколисують…

Обідаю о першій дня. То вже як вийде – каша, макарони по-флотськи…Звісно, по обіді солодкий…сон. Кров йде до шлунку і очі самі закриваються. Як кажуть: «Хто сі наїсть і сі не лєже – тому сі сало не зав’єже».

Вечеря – о шостій. На печінку добре трохи кефіру. Та й кишківник від нього добре працює… По вечері, дивлюся зі своїми телевізор. Люблю витягнути ноги на дивані і покласти голову комусь на коліна. Коли гладять по голові – також люблю, а ви? То так файно, приємно.

Перед тим я лягати спати – дуже корисно пройтися. Роблю це регулярно. Заодно подивлюся туди-сюди, що робиться на подвір’ї, в саду, на грядках. Може якісь бахурі залізли і хочуть зробити збитки? Їх тут не бракує…А які цієї пори вечори! Не надихаєшся! Так би й ходив і дихав до самого ранку. Але, як кажуть, на все свій час.

От і все про моє нинішнє життя-буття в кількох словах. Я не дуже красномовний, то вже перепрошую. Взагалі то ми такі є…персидські коти :-)

23 травня 2009

«НЕПОМІТНІ»


- Суспільство, зазвичай, нас не помічає, – зауважує зі смутком мати п’ятнадцятирічної Оленки. – Оббиваємо пороги, кланяємось, просимо, шукаємо грошей, щоб заплатити за винаймання цих двох кімнат. Нас, батьків таких дітей, фактично, об’єднало спільне горе. Дякувати Богу – світ не без добрих людей. Мікроавтобус на вулиці бачили? Чоловік сам зголосився допомагати, а ми купуємо за власні кошти пальне. Нам потрібен саме такий мікроавтобус – з низько розташованими дверима ззаду, щоб легше було висаджувати дітей в інвалідних візках. Люди не надто люблять дивитися на калік. А що поробиш? Така доля. Різні обставини – травми під час пологів, патологія, інше. Але це наші діти.
-Ми, тобто батьки, кілька років тому започаткували це спілкування. Вирішили, що було б непогано якось урізноманітнити життя наших дітей, адже вони, практично, весь час проводять у помешканнях. Добре, якщо у когось є авто – бодай інколи виїздять «на природу», але ж у більшості автівок немає. Збираємось раз на тиждень, привозимо дітей, проводимо заняття, виготовляємо саморобки. Погляньте – ось ці чудові крашанки, оздоблені намистинками, кошички, звірята – виготовлені руками дітей, правда гарно?
- Ніколи б не подумав, що оті слабкі рученята здатні робити такі речі!
-Вони дуже хочуть почуватися потрібними! А наші заняття – це водночас важливі фізичні вправи для хворих пальчиків та ручок.
- Дивлячись на їхні обличчя, не скажеш, що вони «інші».
- Докладаємо для цього зусиль.
-Чого, на вашу думку, їм бракує найбільше?
-Любові, тепла, спілкування. Вони хочуть пізнавати світ, мати друзів, кохати і бути коханими. Бачите он ту дівчинку біля вікна? З вигляду – дитина, а їй вже двадцять! Місяць тому ми влаштували похід до лісу. Коли повертались додому, вона сказала: «За цих три дні я пізнала світ більше, ніж за всі попередні роки життя!». Дитина роками не залишала помешкання. Звісно, батьки теж винні, та й вона соромилася свого каліцтва. Коли чуєш подібні слова – не можеш стримати сліз.
-А он той хлопець в інвалідному візку ліворуч дуже засмучений.
-О, у нього особлива доля… Йому двадцять три, у нас недавно. Зрештою, поспілкуйтесь з ним самі – можливо, розповість.

- Не заперечуєш, якщо я сяду біля тебе?
- Та ні, будь ласка.
- Не знаю, з чого почати.
- Почніть відразу, без «вступу».
- Тобі, напевно, ніяково в товаристві молодших від тебе?
- Трохи.
- Ти серйозний чи засмучений?
- І те, і друге.
- І довго ти вже у «візку»?
- Півроку.
- Тобто ти не завжди був «такий»?
- …
- А що сталося?
- Нещасний випадок.
- Дуже шкода, вибач, що спитав.
- Та нічого, я вже звик.
- Якщо не хочеш, – не розповідай.
- Чому ж, можу розповісти, навіть хочу.
- Певно важко щоразу повертатися до цієї «історії»?
-З одного боку так, але з іншого – отримую полегшення. Знаєте, я сам в усьому винен.
-У чому?
- У тому, що сталося. Могло бути й гірше.
- Тобто міг отримати ще серйознішу травму?
- Ні, було б гірше, коли б не отримав жодної травми?
-? ? ?
- Не дивуйтесь. Але це правда. Знаєте, я вів жахливе життя. Компанії, алкоголь, наркотики. Словом, весь «джентльменський набір».
- Дивлячись на тебе, ніколи б не подумав.
- Нині і мені в це важко повірити, але так було.
- І що трапилось?
- Якось ми розважалися в недобудованій багатоповерхівці на околиці міста. Наскочила міліція. Ми навтьоки. Хто куди. То був третій поверх. Не мав куди подітись, скочив з вікна на купу землі.
-Та-ак…
- Отямився в лікарні. Ніг не відчуваю. Прийшов лікар і сказав, що в мене серйозна травма хребта і ходити вже не зможу. Лікувався кілька місяців. Потім відправили додому. Був злий на цілий світ, на себе, на інших, не міг дивитися на людей, які ходять, сміються, радіють життю. Не хотілося жити.
- Розумію.
-Якось до нас завітали кілька молодих людей з місцевої церкви. Ну, думаю, зараз ще ці почнуть втішати, заспокоювати. Попросили дозволу прийти вдруге. Зачепило їхнє ставлення. Спілкувались зі мною не як з калікою, а з таким, як вони самі.
- Це важливо.
-Так. А ще – молилися за мене, підбадьорювали. Одного дня запропонували вийти на вулицю. На той час в мене ще не було інвалідного візка. Дістали, принесли додому. У нас сходи вузькі, п’ятий поверх, ліфта немає. На руках знесли мене вниз, посадили у візок, «возили» поруч з будинком. У нас тут гарно, багато зелені влітку.
- Ви потоваришували?
-Так, але це щось більше. Я почав дивитися на життя іншими очима.
- А чому ти сказав, що було б гірше, якщо б ти не отримав жодної травми?
- Тому що, від того «колишнього» життя я би рано чи пізно вмер під парканом. Вдячний Богові, що Він зробив мене калікою і відкрив очі.
Ніколи в житті не чув таких слів: «Я вдячний, Богові, що Він зробив мене калікою!» Вони запали в душу і не давали спокою. Через кілька місяців поцікавився долею хлопця. Його перевели в будинок інвалідів, розташований в іншій області. Більше ми не бачились.

Боже, як там співало птаство! А день який видався! Сонячний, погожий! Повітря п’янке, наповнене пахощами весняних квітів! Довкола, куди не кинь оком – ліс, здебільшого сосновий, смерековий….

Від чистого повітря, приправленого запахом хвойного лісу аж крутиться голова. Сільська ґрунтова дорога звертає до лісу…За пагорбом видніються поодинокі сільські хати. Невеликий хутір пригорнувся до лісу і дрімав…Кілька автівок під’їхали до однієї з хат…

-Щось нікого з людей не видно?
-Та тут лише кілька старих бабусь живе. Місце – райське. Он там – річка, луг. Хочеш – йди до лісу по гриби, хочеш - відпочивай, справжній курорт, не треба невідомо куди їхати.
-А он та хата, праворуч, виглядає краще за інші.
-Так, то якісь пани зі Львова придбали стару хату і розбудувалися. Приїздять за двісті кілометрів! Та що їм тих двісті кілометрів на такій машині. Але їм тут дуже подобається. Хочуть почистити стару криницю в долині і поставити капличку.

За півгодини приїхав автобус…З нього вийшла ще зовсім молода жінка в чорному вбранні і чорній хустині. За нею – кілька чоловіків і жінок.
-Зачекайте трохи, зараз буде священник…
-Тут церкви немає?
-Ні, найближча в сусідньому селі, за десять кілометрів звідси.
-А де цвинтар?
-Он там, за тими деревами, під лісом.

Авто зі священником приїхало за кілька хвилин…
-Слава Ісусу Христу!
-Слава навіки!
-Беріть хрест, вінки, труну і ходім до хати, а потім на цвинтар.
Похорон починається в хаті…Хата стара, дерев’яна, нагадує музейний експонат минулого століття…Але всюди чисто, пахне деревом.
-Бідна дитина, відмучилася…Прожила тільки сім літ…
-Від чого воно померло?
-Родилося калічкою, хлопчик. Такий гарний з вигляду…Вони живуть в місті, а звідси мама малого. Хотіла поховати його коло своїх батьків…
Процесія з подвір’я вирушає на цвинтар…Тут недалеко….Дорогою люди тихо розмовляють між собою…
-Ще трохи, йдіть праворуч, до брами.
Брама – кілька обчищених товстих гілок, скріплених докупи дротом. Цвинтар старий, зарослий по краях кущами. Тут також – сосни. Скрізь сосни. Їм тут добре – ґрунт якраз для них. Могилки – земляні, порослі травою пагорби з хрестами.

-Як копали могилку, знайшли німецькі черевики, ще з війни.
-Певно зогнили зовсім?
-Та де там, як нові! Тут же довкола пісок. В ньому все добре зберігається.

Процесія підходить до могили…Вона не глибока, для дитини досить… Але найбільше, незабутнє враження справляє купа піску поруч з могилою…Не землі, а піску! Тут скрізь пісок…І отой пісок поруч з виритою ямою більше нагадує дитячу «пісочницю»…Так, начебто, дитя зараз встане і буде в ній бавитися… А воно, бідне, лежить в отій маленькій труні неживе…Не добавилося…Хай спочиває з Богом…
Служба Божа супроводжується співом пташок, тихим шепотом дерев, які ростуть довкола. І якось зовсім не страшно, хоч серце стискає жаль і щем…

-Зі святими упокій, Христе, вічная пам'ять…

Сонце ховалося за обрієм, коли автомашини вирушили до міста…Їхали мовчки…Перед очима ще довго «стояв» пісок біля могили, а думки знову і знову верталися до старого цвинтаря з соснами і співом пташок…

21 травня 2009

-«Не думайте, що я так говорила цілий час» - каже вісімдесятирічна баба Параска голосом, який нагадує шипіння сусідського гусака і клекотіння, що переривається кашлем.
-Я в молодості мала дуже гарний голос, співала м в церкві.
-Це, напевно, було дуже давно?
-Так, ще до перших «совітів».
-Як файно ми тоді забавлялися. Було тєжко. Тєжко працювали на полі, рано вставали.
-Тоді не було ніякої «техніки»…
-Так, всьо руками робили. Але малис мо коня, корову. В родині нас було багато – тато з мамов і нас восьмеро дітей. Робили всі. Так тоді було.
-Тоді люди більше спілкувалися…
-Так, хоч наробилися, але збиралися вечорами в «Просвіті», співали пісень, ставили вистави. Нині всі сидят цілими днями кого того телевізора… В нашій церкві був файний дириґент. Він приїхав аж з Польщі. То нині Польща, а колись там жили українці. Їх ще не вивезли були. Але дириґент був файний. Їздив з церковним хором по селах. Колисьточка навіть до Львова їздив з хором. Старі люди того диригента ще пам’ятают нині…Він ще на скрипці грав.
-То як ви втратили голос?
-Як я казала, за тих перших «совітів», котрі в трийціть дев’ятім році до нас прийшли. Люди не думали, що вони таке зроблят. Вони перше були добрі, сміялися до нас, хіба що по-руски говорили майже всі. А пізніше таке сі зачєло. Людей як худобу вивозили. Багато заарештували відразу – того нашого файного дириґента, вчителів, докторів, активістів «Просвіти» - мудрих людей. Навіть священників забирали.
-Куди вивозили?
-Ніхто не знав де кого везут. Одні казали – на Схід, інші – до Сибіру. Тоті «совіти» приходили до хати і казали людям хутко збиратися. Давали дві годині. Боже мій, люди не знали за що хапатися! Треба було доїти худобу і годувати свині…А ще – мали малих дітей. Ніхто не думав, що може в остатний раз бачить свою хату.
-То що про ваш голос?
-А, то значиться, нас доправили до колії, а там позаганяли до вагонів. У вагонах не було ніц, тільки троха соломи. Сідали на свої клунки. Діти плакали, хтіли їсти і пити. Їхались мо дуже довго – десь тиждень. Добре хоч, що була весна і не було так зимно. Дехто дорогою вмер, бо було багато слабих і старих.
-А куди вас привезли?
-Хто його знає де то було…Поїзд став десь серед поля. Пізніше всіх допровадили до бараків. А, то якраз за кілька днів мав бути Великдень. Що ми сі наплакали! Хто думав, що діждеться таких «Великодних свят». На Великдень рано всі були такі сумні…Думали, що підут до церкви, почуют великодні дзвони, а почули зойк і плач. Я була молода, любила співати. Не могла втриматися, щоб на Великдень не заспівати. Зачала перше тихенько: «Христос воскрес із мертвих…». Потім почали помагати люди. Нарешті цілий барак заспівав голосно, що було чути аж на двір: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав і тим, що в гробах, життя дарував!». За хвилю прибіг конвойний і почав кричати: «Молчать! Прекратить петь!»…
................................................
-Як ми намерзлися пізніше в тайзі…Ноги мокрі, нема де висушити сі. Холод страшний. Дуже застудилася, зачала кашлати, навіть була в «лазареті». Вже не співаю більше…Так чую, що маю співати, а голосу нема…Добре хоч, що ще можу говорити…

травень, 2009

Дідо сидить на стільчику на ґанку з окулярами на самім кінчику носа і простує молотком старі, поржавілі цвяхи. Потім кладе їх до залізного поделка.
-Діду, а на чому це ви простуєте цвяхи?
-А, то така стара гільза від австрійского набою. Стільки літ, а ще моцна.

Дідо ніколи нічого не викидає. Як побачить часом якийсь кусень дроту на подвір’ї чи гвинтика - поставить до кишені заношеної блюзки, а потім сховає в коморі в одній з металевих «бляшанок», яких тут без ліку. Знадобиться…В коморі за стільки літ назбиралося вже доста різного «добра». Баба незадоволено, але по-доброму ганить діда: «Закидав комору непотрібом, нема де баньки порожної поставити».

На одній з полиць ціла купа «відривних» календарів, мабуть років за двадцять.
-Діду, а навіщо вам оті старі календарі в коморі?
-Я там пишу.
-Вам що паперу бракує?
-Нє, я там пишу друге, про погоду, що сі стало.
-То ви метеоролог?
-Хто то такий?
-Той, що прогнозує погоду.
-Нє, я просто пишу коли пішов дощ або сніг, коли зимно чи тепло.
-Навіщо вам це?
-Жеби знати яка буде погода на другий рік. Заглядаю до калєндара і тогди можу сказати про погоду.
-А що ще ви записуєте в тих календарях?
-А во, вчера внуки приїздили, написав си там.

У свої 85 років дідо ще досить багато читає. Через слабі ноги вже не може сам ходити до бібліотеки за кілька кілометрів. Нині йому приносить книжки поштарка. Вона йде з пошти повз бібліотеку.
- Діду, а ви скільки класів закінчили?
- Штири, ще «за Австрії».
- То певно і німецьку вчили?
- Так, а ще польську знав. Можу по-польськи ще й нині читати. І рахувати нас вчили. До мої кляси ходив один хлопець. Він ніяк не міг вивчитися множення напам’ять, але гроші рахував дуже добре! Коли його на математиці кликали до дошки, - він закладав руки назад, довго думав, але відповідав добре. Ми питали його, як він то робить. Хлопець сказав, що тато навчив його множити…на пальцях. Він на пальцях «множив» коло дошки.

А ще дідо любить писати. До кожного свята він надсилає листівки дітям та онукам. Щоб букви не роз’їжджалися вбоки дідо спершу робить олівцем і лінійкою рядочки, в які згодом вписує текст. Його почерк – то окрема розмова. Так сьогодні не пишуть. Букви старовинні, з "круцьками". Можна було знайти навіть букву «Ґ» - на той час її у правописі вже не було.

Дідова хата – остання в селі. Стоїть коло поля. Зліплена з глини, перекрита соломою. Таких вже нема ні в кого з сусідів. Кілька разів онуки робили дідові збитки – вибираються на дах і з’їжджають додолу, аж солому порозтягують. Але потім дідо вилазить на стрих і поправляє.

В хаті – одна кімната і кухня. Замість дерев’яної підлоги – земляна. В кімнаті на стінах два образи, кілька старих, вицвілих фотографій, листівка для бабці від онуків до 8 Березня. В кухні – піч і старий бамбетель.

- Діду, розкажіть про війну?
- Про яку? Я видів три – австрійску, польску і німецку.
- Розкажіть про австрійську.
- Памнєтаю, у деяких вояків не було черевиків, то мусіли здоймати добрі черевики з забитих. Дехто не хтів таких черевиків брати, але другі брали, бо мали босі ноги. Якось фронт був тут коло нас, сиділис мо в шанці з крісами. Чуємо з того боку кричат: «Хлопці, сало і хліб маєте?» То рускі кричали. Направду то були не рускі, а наші, українці зі Сходу, яких забрали до руского війска. Вони приходили до нас, а ми до них. Потому далі стріляли. Ми не хтіли стріляти в тих українців і стріляли догори. Мене забрали до війська як я мав 18 літ. Пішлис мо з сусідом разом. На тій вулиці якраз народилася дівчинка в одній родині. Сусід каже: «О, то мені сі жінка вродила!». Що ви думаєте? За сімнайціть літ вона стала його жінкою!

- А за якої влади було ліпше?
- За Австрії. Але за Польщі і за німців також був порядок.
- А німці були дуже нездалі?
- Були різні. Ті з «вермахту» були спокійніші, жили в людей, часом давали дітям чоколяду. А «СС» були недобрі, могли забрати і пропав. Вони багато людей забили. Якось прийшли до одної хати, наставили зброю на дітей і кажуть: «Юден?». Там одна дівчинка була смугла, але українка. Добре, що вийшов з хати чоловік – учитель. Він добре знав німецку. Пояснив німцям, що дівчинка не жидівочка. При кінці війни німці брали на фронт дітей. Один жив в сусідській хаті. Як треба було рушати в бій, обіймав господиню, плакав і казав: «мутер, мутер»…

Весь городній інструмент у діда – доглянутий і складений в одному місці. Коли він був ще молодший і приїздив до дітей, першим ділом йшов до хліва оглянути інструменти. Чистив лопати і сапи, потім старанно гострив їх, змащував.

-Діду, а чого коло буди вашого пса повно шкаралупи з яєць? Ви що, його одними яйцями годуєте?
-Нє, він сам ті яйці поприносив. Занадився до інкубатора і десь звітам тягнув. Приносив по однім яйци в писку. Ми про те не знали, аж поки самі з бабою не побачили.
-А ви щось більше молочного їсте?
-Так, троха шлунок болит, а молочне «легке».

Коли дідові було 75 літ, у нього почав боліти шлунок. Діти відвезли його до обласної лікарні. До цього він ніколи в лікарні не був. Зробили аналізи, рентген. Виявили пухлину і почали готувати до операції. Напередодні операції діти приїхали до лікарні, заходять до палати – діда немає. Питають хворих, а ті кажуть: «Вбрався і десь пішов»…Знайшли діда аж вдома у селі…До лікарні повертатись категорично відмовився. З того часу їв щось «легке», пив свіже молоко і ще прожив…20 років!

-Діду, а як це прожити 90 років?
-Та як один рік.
-То ви щасливі, що так багато прожили?
- … Вже нікого з колєґів нема. Всі пішли з того світу. Хіба що на цвинтар треба йти аби з ними побалакати… Та й цвинтар далеко…

травень, 2009

Інколи здається,що наше суспільство живе в кількох вимірах. Один прошарок - у розвагах і "гламурах",інший - у "бізнесі", а десь там, в кінці "існує" як отой "іншопланетянин" наш забутий всіма селянин. Про його перебування у сьогоденні нагадує хіба що стільниковий телефон,який подекуди можна побачити в когось з бабусь у селі...Кілька світів,кілька світоглядів, кілька сфер буття...Отак і живемо...

Португалія...Один з "об"єктів", які нині охоче відвідують туристи - "колишнє" село з усім начинням,побутом,довкіллям. От тільки мешканців тут немає. Тож село радше нагадує музей під відкритим небом,на кшталт отих, які можна побачити у нас в Ужгороді,Львові, під Києвом. Португальский "гід" розповідає: "Останні мешканці залишили село понад 20 років тому..." Звідси, прошу, детальніше! 20 років...Всього лише 20 років! За якихось 20 років з села зробився "музей"..."Цивілізація" наступає селянам на п"яти? Яка там цивілізація - люди в селі не годні були звести кінці з кінцями і подалися до міста. Повиривали дерева з корінням...Туристам показують стійла худоби,хліви і комори,рискалі і граблі...Так-так - це цікаво! Сільський туризм нині "в моді". Міську людину тягне "на свіже повітря".

Україна...У нас на очах гине цілий пласт традиційного укладу життя - сільського. За якихось кілька десятків літ місто "поглинуло" село. Постійні сільські мешканці нині - старші, здебільшого самітні люди, переважно жінки. Жінки,на диво,живуть довше від чоловіків. Спрацьовані,вимучені городами,домашніми клопотами,дітьми і онуками - вони живуть довше. Важка щоденна праця робить їх міцнішими і витривалішими...Чоловіки теж наробляться в селі...Але горілка вкорочує їм життя. Причина "закладати" різна - "нема життя", "жінка на заробітках","нема роботи","а ну їх усіх"...Жінка "пити" немає коли - треба доглядати худобу,городи...Приїдуть з міста діти - треба їм щось дати - хіба в них там, у місті,знайдеш таке смачне яєчко з жовтим-прежовтим жовточком? Або хіба прирівняєш їхнє, куплене в супермаркеті курча, до смачненького домашнього? Або домашня сметана і сир? Куди там до них міським "делікатесам". Так-так...Більшість з нас,що живуть нині у місті,лише згадують оту сільську "люґоміну" (смакоту).

Багато сільських вулиць - порожні і осиротілі...То тут, то там доживають старі люди. Навіть поспілкуватися не мають з ким. Зболені ноги не дають змоги перейтися пішки до кінця вулиці до сусіда,щоб перемовитись словом...На колись гомінких сільських вулицях нині тихо..."Клуб" напівзруйнований...Нерідко в селі немає магазину і медичної допомоги...А "кнайпи" є! Щороку закриваються школи - нема дітей...Без дітей в селі нема майбутнього...І в місті теж...

Села, розташовані поблизу міст,ще якось "перебиваються". Подекуди тут живуть заможніші мешканці міст. Дістаються до роботи на машинах - якихось півгодини і ти в місті...А, розташовані далеко від "цивілізації" села, - на межі виживання або покинуті взагалі. Пусткою стоять родючі землі! Порушує тишу хіба що спів пташок і шепіт віття дерев...

Кидаю все і їду до села! В самому кінці кривої,з вибоїнами і калабанями грунтової дороги - хатина бабусі. Маленька,вона стоїть коло брами і чекає нас. "Діти,ходіть до хати,щойно корову подоїла,дам вам молока..." Оглядаюся довкола - нема нікого. То хвилею накотилися спомини...Міраж...фата-моргана...

Сиротіють батьківські хати,
І ще довго у снах мама й тато
Будуть нас до воріт проводжати,
І назустріч подвір’ям іти…

Великдень! Вітаємо вранці один одного радісним "Христос воскрес!". Втішаємось світлим святом Христового воскресіння...Вбираємо на повні груди п"янке, свіже, весняне повітря,переповнене пахощами перших квітів, які розкішним килимом вкрили квітник перед хатою, і засипаних білосніжним цвітом яблунь,вишень і слив у нашім саду. Тільки в цей час зелень така яскрава,"свіжа",чиста...

Рано-вранці дружина готує до церкви великодний кошик. Чого там тільки нема! - розфарбовані звечора різнокольорові яйця,запашний хрін з бурячком,ковбаска,гарна-прегарна пасочка, барвінок...Накриває всю цю красу вишитим великодним рушничком і кличе нас: "Ходіть,подивитесь на наш кошичок!" Ми біжимо до кухні і милуємось цим "шедевром". До церкви вдягаємось у вишиті сорочки. Всі - радісні і веселі.

ВЕЛИКДЕНЬ! Дорогою до церкви помічаємо на вулиці мале замурзане хлопченя в старій одежі,що бавиться якоюсь "машинкою" в траві поруч з дорогою. Побачивши нас, воно здаля махає нам рукою, наче каже: "Вітаю вас, добрі люди!". Ми посміхаємсь і йдемо далі - невдовзі Служба Божа і треба встигнути прийти вчасно. А яка краса у церкві! Від розмаїття великодних кошиків розбігаються очі! Люди схвильовані і усміхнені. Радісно вітають одне одного: "Христос воскрес!". Під час Служби Божої співаємо великодне "Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав, і тим тим,що в гробах - життя дарував!". При кінці богослужіння стоїмо з кошиками і чекаємо,поки священник підійде з кропилом до нас. Ось він вже поруч - рясний "дощ" зі свяченої води скроплює наші обличчя - а ми тішимось!

Піднесені серцями великодним співом у церкві аж до самісінького неба,переповнені щастя,радості,чогось невимовного і доброго - повертаємось додому. Дорогою обмінюємось враженнями нинішнього ранку і вже відчуваємо присмак смачних великодних страв на застеленому білим обрусом столі. Хочеться скуштувати все якнайшвидше!

Звернувши на вулицю,що веде до нашої хати, знову помічаємо те саме замурзане хлопченя...Минуло кілька годин,а воно і досі тихенько бавилось своєю "машинкою" край дороги. Поруч не було нікого з дорослих. Подумалось: "І як вони пускають таку малу дитину саму на вулицю? Он наш онук - такого ж віку,як це хлопченя? Та хто б його без нагляду кудись пустив?"

Великодна неділя добігла кінця...Вечоріє...Ми проводжаємо дітей, які гостювали в нас, до сусідньої вулиці і знову помічаємо те замурзане хлопченя...Тепер вже поруч з напівзруйнованою, похиленою хатиною зі сміттям,розкиданим скрізь на подвір"ї...Щось боляче стиснуло серця. Якось не єдналось в голові усе те наше "святочне" з цим забутим усіма, замурзаним хлопченям,яке, певно, і не тямило, що нині Великдень,не куштувало ані крихти з того,що цього дня смакували за великодним столом люди...Ми весь день обіймали і голубили свого онука,а воно очима проводжало кожного перехожого...

Вночі довго не міг заснути...Перед очима "стояло" хлопченя з вулиці...На очі навернулися сльози...

Згодом виявилось, що хлопченя - дитина ще зовсім молодої жінки з сусідньої вулиці. Вона винаймає тут помешкання...Алкоголічка...Тепер щоразу,йдучи тією вулицею,тримаю в кишені цукерка або печиво і пригощаю хлопченя. Воно щось бубонить під ніс і мерщій тікає...Бідна дитина...А скільки таких по цілій Україні!...позбавлених любові,тепла,піклування...