Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Дмитро Чистяк
У цім саду і зграйнім, і страшнім
Нам випало любити до страждання
Вечірній чар одмерлих кольорів
І звуки відбування прижиттєві.




Критика
  1. Світлий усміх Григорія Кочура
    І була п’ятниця. І вибілював сніг Київ. І променилася невеличка зала Будинку письменників. І яснозоро усміхався зі світлини молодий Григорій Порфирович Кочур, напередодні свого 99-річчя. І зібралося небагато людей для вшанування нашого Велета – перекладача більш як із 30 мов, педагога, який виплекав перекладацьке шістдесятництво, ґрунтовного літературознавця, що його «творчий і енергетичний посил не обмежений у часі» (І.Дзюба)… І було прикро: такі небуденні події, як презентація упорядкованої Григорієм Кочуром у 60-ті роки «Антології новітньої французької поезії», не привертають увагу широкої громадськості, його творчість гідно не поцінована, дарма що будь-яка культура пишалася б таким Світочем слова. І воно зрозуміло: легше борсатись у споживацькому раї і нині, і прісно, легше відкинути на маргінеси Поезію, тішачись із модерно-премодерних часто-густо графоманських стосів, крокуючи наосліп до останньої межі…
    Але ж і невеличким гуртом світилась конференц-зала Будинку письменників. І злітало Брамсове «Інтермецо» у виконанні Дениса Яворського, студента Національної Музичної Академії. І недарма лунав саме Брамс – із його тонкою грою світлотіней, із його драматичними скерцо. Бо такою-таки драматичною була й доля Григорія Порфировича, який вивчав мови в «інтернаціоналі» ГУЛАГУ, роками перекладав «у шухляду», перебиваючись із хліба на воду, подаючи переклади під іншими прізвищами… Гірко звучало зболене слово Марії Леонідівни Кочур про табірні переклади з П.Верлена, Й.В.Гете, про незбутню мрію перекладача – побачити Монмартр, що вабив із полотен К.Піссарро. Ведучий вечора – голова Творчого об'єднання перекладачів НСПУ, лауреат премії ім.М.Зерова Всеволод Ткаченко наголосив на тому, що саме «в енергетичному полі особистості» Григорія Кочура, яким відтворено поезії на чотирьох континентах, «гуртувалися всі живі сили перекладацтва». Повідомив, що планується (якщо з'явиться відповідний президентський Указ) низка урочистих заходів до 100-річчя Перекладача, зокрема підготовка двотомого видання його творів, заснування літературної премії ім.Г.Кочура, проведення у Львові Міжнародної наукової конференції: «Українська школа перекладу: здобутки, втрати і перспективи», упорядкування Літературного музею Г.Кочура в Ірпені, встановлення погрудь на малій Батьківщині письменника та в Ірпені, а також вихід у світ «Антології новітньої французької поезії», що охоплює понад 120 поезій різних авторів, серед яких – Ґ.Аполлінер, М.Жакоб, Р.Деснос, П.Елюар, Ж.Сюперв’єль, А.Мішо, Е.Ґільвік, Р.-Ґ.Каду та ін.
    Визначний педагог, творець «Ірпінського університету», де проходили найвищий вишкіл багато перекладачів, Григорій Кочур проводив до того ж у стінах Спілки письменників вечори французької поезії, на яких і збиралась майбутня Антологія. Серед авторів перекладу – Лесь Танюк, Іван Драч, Ірина Стешенко, Володимир Житник, Анатоль Перепадя, Дмитро Павличко, Віра Вовк, Михайлина Коцюбинська, Василь Стус, Іван Світличний, Михайло Москаленко, Всеволод Ткаченко та інші – цвіт українського перекладацтва. Про листування з Майстром і його прискіпливе ставлення до відтворення поезій Петра Безруча розповів доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Володимир Житник. Він також зачитав статтю з «Літературної України» тих часів про вечори французької поезії у 60-х роках за участю україніста з Франції Еміля Крюба, передав оригінали листування до ірпінського Музею. Зі спогадами про «нову хвилю підйому шістдесятництва», Всеукраїнську нараду перекладачів і боротьбу супроти «тарапунькізації» мови виступив професор Київського театрального університету ім.І.Карпенка-Карого Лесь Танюк, зачитавши власні переклади з Г.Аполлінера. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Іван Драч наголосив на «грандіозній енергії», що в ній Григорій Порфирович «наче сублімував усіх забитих, гнаних, невідомих», вмів «прицільно ділитися» на молодь. Відзначив, що найбільшим уроком є «сила індивідуальності», завдяки якій втілюються в життя великі проекти, і наостанок зачитав переклади з П.Елюара.
    Видатний перекладач-романіст, лауреат премій ім.М.Рильського, М.Лукаша та Г.Сковороди Анатоль Перепадя розповів, як Григорій Кочур «зцілював від зневіри» його, а також Андрія Білецького, як створювались переклади до «Антології французької поезії ХVI століття », а також до Дантового «Нового життя». Саме «за програмою» Григорія Порфировича відтворив Анатолій Перепадя українською М.Пруста, Ф.Рабле, Б.Паскаля, М. де Монтеня, Н.Макіавеллі, Ф.Петрарку… Опісля «музичної паузи» доцент Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Віталій Радчук слушно зауважив, що «треба бути великим стилістом, щоб розпізнати Кочурів почерк», такий він близький до оригіналів; наголосив на актуальності досліджень спадщини Перекладача, зокрема у вищій школі. Професор Київського національного лінгвістичного університету Ілько Корунець відзначив ораторський талант Григорія Порфировича, його інтуїцію з добору учнів, згадав про особливості виходу в світ перекладів із Данте й Дж.Боккаччо. На необхідності більшої уваги владних і мистецьких органів, популяризації імені Митця наголосив його земляк, письменник Микола Ткач. Про створення скульптурних композицій Григорія Кочура повів Борис Довгань. Взяли слово також Рита Довгань, Валерія Богуславська, студентство. Впередостаннє лунали переклади Всеволода Ткаченка з Робера Десноса та Луї Арагона… До громади звернулась Марія Кочур…
    Отак постав у цьому світлому товаристві нехрестоматійний, не канонізований Григорій Порфирович. Ось він обростає молоддю й із м'яким усміхом шпетить перекладацькі огріхи, витягши жмут рукописів із легендарного портфеля. Ось у нього в таборах укотре вилучають книжки й переклади; а він знову береться до роботи! Ось він пише листи своїм неповторним стилем, щоб не зауважили антирадянщини спецслужби. Ось він мріє про Париж, про далекий Монмартр, яким ступали його Верлен, Лафорґ, Мілош. А ось він святобливо береться до того, заради чого жертвував усім – до Творення. І світиться Творенням…
    І тоді наостанок знову полився Брамс. Тіні вигравали на мажорному тлі, аж доки не заколосилося світлом, і тіні вияснилися. І завмерла музика на півноті. І так-от, мабуть, завмирає світло, зринувши до високостей і розчинившись у світлі світовому. І промінь стає сонцем. І тому, певне, так просвітлено усміхався з портрета за рік столітній Григорій Кочур – він знав ту таїну, що її виносили найяскравіші поети, посталі в його відтворенні. І бачив у присмерках зоряницю нового дня.
    І тому – попри все – був собою.
    І буде…

    P.S. Перечитайте Григорія Кочура!


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  2. Блакитний птах світової літератури
    До 145-річчя Моріса Метерлінка
    Незнаний. Не пізнаний. Саме такі епітети спадають на думку, щойно мова заходить про цього митця. І хоча проминуло 145 літ від його народження, і хоча творчості Метерлінка присвячено тисячі розвідок, а п’єси його йдуть у театрах по цілому світі, доробок видається вражаючим накладом, достоту невідомо, хто він і де криється таємниця його непов’янного таланту. Атож, Метерлінк - всесвітньо відомий драматург, поет, есеїст, перекладач, а також – природознавець-дослідник «Життя бджіл», термітів і мурах, боксер, що б'ється навкулачки з чемпіоном світу Жоржем Карпентьє, містик-мешканець абатства Сен-Вандрій у Нормандії, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури 1911 року та пасічник на паризьких околицях… Але найперше – Митець, який пройшов довгий і повчальний шлях від „трагічного оптимізму” до оптимізму справдешнього. Сподіваюся, мій коротенький споминок заохотить вас відкрити чи перечитати для себе цього неперебутнього письменника...
    Отже, народився Моріс Метерлінк 29 серпня 1862 року в бельгійському місті Ґенті у франкомовній консервативній родині адвокатів із діда-прадіда. Батько письменника, Полідор, залишив синові у спадок, окрім адвокатської контори, захоплення вирощуванням городини та садовини (іменем Полідора Метерлінка названо один із сортів персика!). У 1874 році юнак вступає до Ґентського Єзуїтського колегіуму Сен-Барб. Зауважмо: Колегіум сравді був бельгійському символізму за альма-матер. Серед його випускників – «старші» Жорж Роденбах та Еміль Верхарн, а також «молодші» Моріс Метерлінк і Шарль Ван Лерберґ. Саме ця четвірка літераторів із міста Ґента сформували обличчя нового літературного напрямку.
    Література Бельгії кінця ХІХ століття –полістильове явище: тут парнасці й натуралісти довкола часопису «Молода Бельгія» під орудою М.Валлера й А.Жіро, і неореалісти на чолі з Е.Пікаром та журналом «Сучасне мистецтво», і символістський осередок із друкованим органом «Валлонія» за редакцією А.Мокеля. Таке розмаїття стилів визначило численні мистецькі впливи. Звісно, важко переоцінити вплив на творчість Метерлінка французьких метрів - Ш.Бодлера, А.Рембо, П.Верлена, Ф.де Вільє де Ліль-Адана, а надто – С.Малларме. Загалом, він інтегрує філософсько-естетичну парадигму символістів-французів, застосовує евокативно-сугестивну мову, культивує метафізику як умонастрій, а його поетика вивільняє чуттєву, емоційно-інтуїтивну сферу. А проте для нього характерне глибше проникнення до «похованого храму» ірраціонального, а також містичні переживання, не дуже притаманні поетиці Малларме. Навіть саме поняття „символ” для Метерлінка – особливе. Власне, він виділяє два його види: «Природа першого – абстрактна, його завдання – представити всесвіт в абстракціях. […] Другий вид – радше підсвідомий, він існує поза поетом, […] навіть поза думкою». Саме з першим видом (власне, алегорією) пов'язує драматург поетику в латинських культурах (отже, й у французькій). Однак, техніка алегорії – розумова дія, а коріння символа – в інтуїтивному пізнанні, в глибинах підсвідомого, «метафізичного» (А.Мокель), в міфічній первобутності колективного несвідомого, яке сугестується в драматургії Метерлінка.
    Такі відмінності свідчать про наявність „ґентського феномена” - франкомовних письменників із фламандською ментальністю на межі двох великих культурних ареалів – германізму та латинізму. Окрім французьких метрів, відчувається також вплив фламандської містики, езотеричних доктрин, традицій естетики німецького романтизму, врешті, фольклору Фландрії, а також Біблії, праць Р.У.Емерсона, Новаліса, творів містиків Рюйсбрука Прекрасного та Я.Бьоме, античних стоїків, олександрійських неоплатоніків, середньовічних алегоричних романів і мораліте, єлизаветинського театру (надто ж - В.Шекспіра), фаталістичної концепції А.Шопенґауера, теорії інтуїтивного пізнання А.Берґсона, «театру жаху» Шарля Ван Лерберґа (драма «Наслухачі», 1889), а також тогочасних окультистів, живопису англійських прерафаелітів (передусім Д.Г.Россетті), музики Р.Вагнера і природничих трактатів із зоології, ботаніки й хімії.
    Окрім кількох публікацій у періодиці 1889 року в паризькому видавництві «Ваньє» вийшла друком перша збірка поезій Метерлінка - «Теплиці». Цікаво, що в ній образ є не лише рушієм дії, яка побудована на грі аналогій, але й форми вірша – римовані твори тут поруч із верлібрами. Сучасні студії переконливо доводять: збірка – предтеча європейського сюрреалізму. Вже в першій драмі, „Принцеса Мален” (1890), автор переглянув поняття природи трагічного. Воно, як на нього, полягає у відображенні повсякденного, адже «будь-яка подія – поверхова», а психологічна дія лише притлумлює основний конфлікт, чи радше, «діалог» - діалог людської сутності та Долі, індивідуального та загального. Персонажі є лише вмістилищем невблаганного Невідомого, що керує світом і навіюється системою образів-алюзій, які стають відображенням «життя душі»; життя ж постає як інтуїтивне поступове пізнання Смерті (як єдиної видимої реалізації Невідомого). Такі підвалини концепції «трагічного оптимізму». Природно, що в «діалозі» вищого рівня відсутня моральна, духовна, психологічна мотивація вчинку, натуралістична природна чи спадкова обумовленість, або реалістичне соціальне підґрунтя. Власне, і характери в п’єсі відсутні: герої – маріонетки, вони не діють, а тільки очікують, вони –самі органи чуття, що бояться недовідомого.
    Загалом, 1890-ті роки – період неймовірного сплеску творчої активності драматурга. Вже в 1891 році виходять друком три нові п’єси «театру жаху» - «Непрохана», „Сім принцес” та «Сліпі». «Сліпі» зафіксували нову тенденцію. Сюжет твору простий: дванадцятеро сліпих із немовлям чекають на прихід Священика, який умер серед них. Згодом вони дізнаються, що він відійшов за межу, й чекають Невідомого. Невідоме «надходить» під голосіння жінок і плач дитини і спиняється серед тих, хто чекає… Хто ті Панотець, і Сліпці, і Невідоме? В тім-то й ознака символу, що це виявити неможливо. Тож Священик – і Віра, і Розум, і таке інше, Сліпці – й людство, і прояви темпераменту, і мистецькі напрямки (їхній ступінь сліпоти різний), а Невідоме (яке не вбиває наразі Сліпих; кінцівка – відкрита) може бути й смертю, й новою Вірою, Божеством. Таким чином, п'єса скидається на притчу про долю людства й породжує множинність смислів. Та, певне, найвідомішою драмою «першого періоду» є «Пелеас і Мелісанда» (1892). Звісно, до її величезної популярності прислужилась лірична драма Клода Дебюссі, твору, що „докорінно змінив орієнтацію французької музики” (А.Мессажер).Однак не слід забувати, що маємо справу справді з поліфонічним текстом. Тож тривіальний любовний трикутник не обмежується лише «поемою любові та ревнощів» (А.Луначарський), не є тільки «драмою пристрасті» (Р.Вів’є). У концепції Метерлінка Невідоме лише змінило подобу: замість маски Смерті вдягло маску Любові й увірвалося до сердець героїв, аби знищити їх. Знищило, то й знищило… Однак Пелеас і Мелісанда піднесли непоборну пристрасть до такого духовного рівня, над яким навіть Невідоме не має влади. Смерть закоханих у світі видимому – не трагічна, адже душі їхні – вічні, а в пам'яті душ – почуття. Таким чином, саме в «Пелеасі й Мелісанді» притлумлена концепція «трагічного оптимізму» та абсолютного детермінізму людського життя Невідомим.
    Цей детермінізм присутній також у «трьох драмах для маріонеток» (1894) – «Алладіна і Паломід», «Всередині», а надто – у «Смерті Тентажиля». У третій з-поміж них стара Королева (Смерть) прагне знищити хлопчика Тентажиля, а його сестра Іґрена та старець-опікун Аґловаль силкуються порятувати дитину. І хоча то – марна справа (меч Аґловаля розбивається на друзки, а Іґрена до крові збиває руку, стукаючи в браму, за якою – вбивство), однак сама спроба повстати проти «великої та незнаної сили» окреслює нову тенденцію в творчості.
    Перш ніж перейти до характеристики найцікавіших драм «другого періоду», зауважимо інші важливі моменти в біографії М.Метерлінка. У 1895 році він зустрів Жоржетту Леблан, зв'язок із якою триватиме 23 роки. Були подорожі до Англії, шалений успіх постановок ранніх драм під керівництвом Люньє-По в символістському театрі «Творчість», а надто – есею «Скарб сумирних», який справив неоціненний вплив на розвиток німецькомовних і слов'янських літератур. Драматург переїхав із Ґента до Парижа, що не змінило однак стилю його життя: він і надалі працює в самоті, студіює містиків і природознавців, поки кохана відвідує знамениті салони паризької богеми. Пише передмови до символістських видань, перекладає з Новаліса і Шекспіра, видає чудову збірку фламандських балад, «лейдів» («Дванадцять пісень», 1896), де навіюється якнайбільше в лексичному мінімумі, оскільки текст побудовано лише на емоційному навантаженні. Розводить бджіл на пасіці біля Булонського лісу. Врешті, у 1902 році в Парижі виходить друком його есей „Похований храм”. У ньому сформульований постулат про дві істини: перша - життя є лише мала миттєвість із погляду вічності, а людина – билинка у Всесвіті; друга - ”наше життя – найважливіше і навіть єдино важливе явище в історії світів”. Друга істина передбачає інтеріоризацію Фатуму: «у нашому несвідомому житті слід шукати пояснення наших успіхів і поразок. У нас існує справжнє «я», нескінченне, всезагальне і, мабуть, безсмертне». Тож завданням людини є осягнути це «я», зокрема через творення якомога більше добра й плекання надії.
    Проявом таких от постулатів слушно вважати ритмізовану п'єсу «Аріадна і Синя Борода» (1901), п’єси „Монна Ванна” (1902), «Жуазель» (1903), а надто – „Блакитний птах” . Метерлінк часу написання «Блакитного птаха» - вже зрілий митець, його художня концепція еволюціонувала від «трагічного оптимізму» й техніки «статичного театру» до полістилістичного методу, в якому знайдемо і символізм, і натуризм, і елементи авангардистських течій. Інтеріоризація Фатуму, що був головним героєм (т.зв. «герой третього плану») ранніх п'єс, утверджує необмеженість властивостей людини, закладених у її невідомих сутнісних силах. Саме цим і пояснюється антропоцентризм феєрії: Тільтіль і Мітіль сміливо прочиняють двері до всіх таємниць Ночі, пізнають безмежжя людської пам'яті, відносність смерті завдяки пантеїзму – розчиненню Душі у Всесвіті (алегорична картина «Цвинтар»), детермінованість майбутнього та вищу мораль Радощів і Блаженств. Твір наскрізь пройнятий почуттям віри в Людину, яка, завдяки своїм численним науково-технічним, а головне – душевним здобуткам (пізнанню істинних Радощів і Блаженств) стає володарем світу рослин, тварин, речей, ба навіть стихій. Власне, сама подорож дітей – символічна: коли придивитись пильніше, вони мандрують у собі, в нескінченних глибинах свого «я», що його пізнають завдяки впливу двох сутнісних начал – Світла та Темряви (її уособлює Киця).
    Метерлінк досягає найвищого рівня узагальнення: межу між «я» і «не-я» стерто, все в світі пов'язане, все розмовляє однією мовою, повертається до витоків первісної єдності, колективного несвідомого, Душі Світу. Хто ж тоді Блакитний птах? «Щастя, яке шукає людство», - відповідає Є.Еткінд. Так, але щастя, за Метерлінком, - у безперестанному пошуку Істини. Істина – ось тлумачення символу. Істина, пов’язана з прагненням до ідеалу (блакитний колір сугестує, навіює його, як і блакитна квітка в Новаліса), істина, що не є конкретною (і тому її годі впіймати у картинах, де вказані різні її прояви), а є всезагальним поняттям, яке ніколи не осягнути цілком. Та хіба це має значення? Тільки у вічному наближенні до неї, в осягненні сутнісних сил «я» - сенс людського життя.
    Окрім того Метерлінк напише ще 10 п'єс, 17 есеїв і книгу споминів, але вони не дорівняються до попередніх творів. Будуть цікаві знахідки, драми-памфлети (як-от «Бургомістр зі Стильмонде», «Сіль життя», обидві - 1919), навіть фарси («Диво святого Антонія», 1903; «Бетрікель», 1929), буде повернення до раннього театру («Принцеса Ізабелла», 1935), буде всесвітнє визнання і Нобелівська премія 1911 року, звання графа та академіка в Бельгії та Франції, заокеанські мандрівки, чарівна садиба «Орламонде» біля Ніцци. Буде громадсько-політична робота, спрямована на припинення Першої Світової війни. Однак нові драми майже не ставитимуть, в есеях посиляться суперечності між ранніми концепціями і пізніми поглядами. До того ж, настане час нових літературних уподобань і напрямків, під які не підлаштувався письменник. Водночас то буде пора запізнілої рецепції попередніх його творів.
    Саме тоді охоче перекладатимуть Метерлінка і в Україні. Окремі драми відтворено Лесею Українкою («Неминуча», 1901), Є.Тимченком («Сліпці», 1909; «Непроханий гість», «Всередині», «Синя пташка», 1918), М.Загірньою («Монна Ванна», 1907), Н.Кобринською («Синьобородий і Арияна», 1913), М.Антонюком («Непроханий гість», 1918), П.Долиною та В.Миляєвим («Чудо святого Антонія», 1919). Творчістю драматурга захоплювались також І.Франко, О.Кобилянська, В.Стефаник, М.Коцюбинський, критикував низку поезій зі збірки «Теплиці» І.Нечуй-Левицький. Не буде зайвим зауважити, що переклад цих творів мав чималий вплив на український літературний процес кінця ХІХ – початку ХХ ст. У радянській Україні «Блакитного птаха» перекладали М.Рильський і Н.Андріанова (1965), але окремим виданням твір не виходив. Тільки в 1997 році у видавництві «Котигорошко» опубліковано калькований переклад С.Грицюка «Синього птаха» з російської (за версією М.Любімова), на жаль, уведений навіть до шкільних хрестоматій. До драматургії Метерлінка звертались у літературознавчих розвідках І.Франко, Леся Українка, О.Білецький, М.Фріче, М.Рильський, К.Шахова, Я.Кравець та ін. Драми введені до програми із зарубіжної літератури в середній і вищій школі.
    В останніх творах Метерлінка посилюється вплив окультизму та містицизму. За кілька років до смерті в есеї «Пісковий годинник» (1936) письменник підведе риску під своїм життєвим кредо: «єдина молитва, яка має сенс, - пристрасне дослідження Невідомого». Це невтомне дослідження він провадив усе життя, щоб нарешті, після тривалої еволюції від «трагічного оптимізму» до оптимізму справжнього, потвердити: «радіймо з нагоди існувати в цьому непізнаваному всесвіті. І зауважимо: що б не сталося з ним чи з нами, ми завжди будемо його складовою». Із такими думками 6 травня 1949 року письменник відійшов за вічну межу…
    Відійшов, але залишився в своїх творах, власне, тим-таки Блакитним Птахом, який і досі на крилах чистого мистецтва несе читачів до висот і глибин незбагненного людського «я».

    Дмитро Чистяк


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -