Я намагаюсь вигадати осінь,
якої не було на мапах й в книжках...
Вона прийде вночі. Промінням босим
торкнеться сну на півдні мого ліжка.
Вона, як сукня, куплена на свято
і досі ще не вдівана у люди.
Вона, як місто глиняне. Як хата,
що їй вросли купальські трави в груди.
А ти питаєш, чом мої гостини
завдовжки в серпень – на твоєму старті.
Ну як нам прокидатись в місті з глини,
якого не знайти на жодній карті?

Кожного разу, коли відкриваєш, що ти
в парку, в метро, в літаку – ну завжди в позачассі,
світ, як чужий корабель, піднімає борти
вище тебе, вище істин – наскільки це вдасться.
Кожного разу вертаєш додому навскіс:
вулиці пахнуть юрбою і кавою гірко,
крила здіймає в молитві розчахнутий міст,
березень – кволий, як сонний гомункул з пробірки...
В місті, де в небо не хмари пливуть – кораблі,
в світі, де вишні борти – тільки брук - при основі,
дай мені, часе, живої води і землі,
ключ від своїх таємниць і два зерня любові.

Відбувається день : не збагнути тобі і мені,
не відкрити крізь призму повітря і скла, і льоду...
Тоскно жовкне троянда на глиняному вікні.
Повертається сонце, як завжди, чомусь зі Сходу.
Я вивчаю слова – ті, що відала тисячі літ.
Юні літери слів практикуються з мого недбальства.
І рипить на столі, як папір, недописаний світ.
І стікає вода світових океанів на пальці. –
То за вікнами дощ. Як непрошений свідок чи гість,
притулився волоссям до тіла промерзлого хати,
став і слухає день, наче хтось йому відповість,
звідки все.
Та і нікому відповідати.

В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже насправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Читали осінні книги, та їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
і пахли вони нам то морем, то молоком,
бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану-ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми
не були.

Знаєш, я зовсім не вірю, що ніч ця приречена
бути такою ж мовчазною, як самота.
Риби ковтають в повітрі розчинені речення,
замість їх значень у небі хлюпоче вода.
Любий, цей острів із святозаступника іменем –
біле тавро на засмаглості душ і куліс.
Єй, чудотворче, у царстві земнім пом’яни мене:
просто я більш, ніж у небо, закохана в ліс.
Тому й витримую візові шаржи і збочення.
Тому і йду на ночівлю до букових стін.
Замість дахів – аж під небо – німого оточення.
Замість закутого в храми свавілля цеглин.
Дихаю димом дивацького дикого вогнища,
знаючи вперто :не ти його палиш вночі,
певне, шамани зійшлися на острів, бо хто іще
голосно, гостро, мов ріже, так клято мовчить?
Тут, на самому краєчку і суші, й історії
я виживаю, як древні, без слів.
                                           Тільки ти
ревно не думай про зраду, бо, знаєш, це море я
вчу щосвітанку тобі відсилати листи.
Пляшки і равлики, фрески абетки піщаної, -
як це нагадує фільми про море мені,
де послання із країни відомо-незнаної –
мо’, найцінніше, що є по сьогоднішнім дні...

І що тобі з тої жриці, скажи, маестро? –
Ну, очі примружені, наче не вірить гриму,
і рухи такі нетутешні, немов fiesta
без танців на пляжах Мехіко – для екстриму.
Вона не владнає твій світ з чорно-білих клавіш,
розсипаних абияк на піску горішнім.
Минулої осені – ти ж про це пам’ятаєш? –
вона переплутала в конкурсі прозу й вірші.
....Яєчня, гриби – на сніданок – і кава з цукром:
ти майже аскет, але музика для гурманів.
Зустрічним коханкам ти біло малюєш руки,
завжди залишаючи замість обручок рани.
...Вона повертається вранці. Напевне, з клюбу.
І п’є свій з цитринами чай. І на скатертині
лишає печатки розпачу – штампи шлюбу
між нею й обов’язком: Богу, тобі, країні.
Вона не відчує твої опівнічні болі,
пологи натхнення,де плодом - симфоній ліки.
Це, знаєш, як птаха з вечірніх небес – без волі.
Як жінку, яка не кохає тебе – навіки.
Гримаси провінцій на зоряній мапі світу.
І це відзеркалення з неба – у наших душах.
...Вдягайся тепліше ( на дворі здійнявся вітер),
ходімо у сад, де ростуть ліхтарі, як груші.
Ти просто мовчи, хай голосять в душі оркестри.
Ти просто іди – і дощем, і невчасним градом.
Оця твоя музика, сивий ти мій маестро,
на плечі мені осипається білим садом.

На вітрилах вашої історії
білі плями – дивні острови.
Все відоме : капітани, море і –
не мовчить, аборигени, – ви .
Гостроокі темношкірі легені.
З душ, як з глини, статуї-жінки.
Віші діти – світ з рівнянь і леготу.
Із воскових рун і трав – батьки...
То чому ж у краї навіщованім
не здійснитись всує молитвам ?
Ваші старці ворожіють мовами,
та слова їх Богу, а не вам.
Ваші вівці, ваші бджоли вранішні.
Ваше пізнє сонце на дахах.
Сонні дзвони на приморській ратуші.
І живі легенди, й свіжий цвях.
Імена. Каміння, що прозоріє,
коли губи зрадницьки мовчать.
Все реальне.
То чому ж в історії
білі плями слів – від „аз” до „ять” ?
То чому ж ви мовчки, як не навчені,
між столом і словом – на межі ?
Ваші гості завжди сито вдячні вам,
хто ви є – для них немає значення,
але, мов колумби передбачені,
відкривать приходять вас чужі.

І каміння, що росте у гавані,
і жінки, що пестять немовлят –
знов змовчать.
Щасливого вам плавання,
Адмірале східний !
Чи пірат ?

...А дорога від моря завжди завертає до неба.
Під ногами тече бурштиновий, як осінь, пісок.
Я крокую. Я знаю : цей вечір прямує до тебе.
Я іду по слідах, що лишили дощі і бузок.
Ця стежина тривка : не знайти ні початку, ні краю.
Гострі – з веж степових – крають час полинові хрести.
І шматочки землі, як відтяті боки′ََ
короваю.
І назустріч мені вже виходять сумні старости.
Кінь весільний ірже. В тому кличі і біль, і розрада,
наче в пісні – душа, наче в серці горіха – зерня.
Не відчуєш мене : я – мов тінь відвеснілого саду.
Ти ж – по долі моїй аж до неба висока стерня.
Моїх подруг вінки в шлюбну ніч не розбурхають хвилі.
Буде падати сніг на дорогу – від моря й за час.
І пелюстки його – наче ночі. А мусили – білим
застелити той шлях, що по ньому шукатимуть нас.

Мідно течуть хвилини.
Скрапує з неба літо.
Ми – ще підошва глини,
сіль – на платівці світу.
Сонце скотилось в річку,
вирине вдень омите:
скреснем, бо ліпшу звичку
люди вітають мітом.
Що тобі від поразки
перед самим собою?
Квилять пророчі гасла.
Плачуть степи травою.
Що тобі від тужіння
перед сумним і вишнім?
Тіло – річне каміння.
З душ проростають вишні.
Вечір – німа гостина.
Ворог – як пес на свято.
Терпнуть слова й коліна.
Значить – ще час вітати.
Значить дощі – на літо,
сонце в ріці – на вина.
Значить, платівку світу
не засипає глина.

Коли над тобою схиляються вербові струни,
ти чуєш мелодію вітру – високу, мов ніч,
тобі відкриваються зоряні мапи і руни,
глибоко над містом розсипані, як візерунки
вчорашніх падінь і сьогоднішніх – з них – протиріч.
...Лежиш горілиць у траві, мов гостюєш у Єви:
так дивно – у місті веснянім дозрілий цей сад.
Навколо черешні в серпанках – сумні королеви.
Тут мовлять по-людськи до тебе і змії, і леви.
Тут ставом крізь душу тече собі час-зорепад.
У миті такі відчуваєш усе і нічого:
німує душа, затуляючи крикам вуста.
Ти зорі рахуєш – по них твоя доля-дорога.
Ти слухаєш кроки і вгадуєш: батька чи Бога,
бо знаєш, по них, як по ночі прозрінь, - самота...

Засмагає осінь. Тихо-тихо.
Денний пляж у стилі „між-модерн”.
Це так мило : поруч просто дихать.
Просто жити в завше і тепер.
Провінційні затишки акацій.
Модне пиво. Кава із горнят.
Ти казав, немов на час вакацій
тут бракує статуй янголят.
Ти бажав. А осінь рушниково
зріла в тінях фресок і зачать,
пахла гримом, димом цигарковим,
реготала в люстрах з-під свічад.
І одного ранку на хвилинку
не уздрівши в дзеркалі небес,
глухо просичала в душу : „Жінко,
схаменись і випери себе...”.
Заходилась : рушники, серпанки,
шлюбна постіль – в росах і вині...
А вона сказала : „Наостанку
викинь фото...”

Рану на стіні
не відмолиш небом і рікою,
не відбілиш снігом навесні.
Так і буде прірвою-дірою,
наче погляд, подих твій – в мені.

...Комусь твій біль нагадує екстаз.

У вечір мідно сиплються монети
іржавих зір із секонд-неба, фраз,
які мовчиш – у душі, у планети.
Готичних гір і музика, і лет.
Сторуких площ зап’ястя-колонади...

Ну хто й кому сказав, що ти – поет?
Сумний герой, потвора клоунади.
Цей час алюзій спогадів і снів
фіксують ЗМІ, божки і президенти
як час реальний, але ти б волів
знайти в собі хоч тлін його плаценти!

І не почують, і не сповістять...
Пройдеш повз сніг. Зупинишся на прірві.
Ти чуєш, в небі плаче Божа рать?
Скажи це брату. Думаєш, повірить?
Скажи це світу, Богові скажи.
Або змовчи, аби почули вівці,
як плаче ангел людський на межі
арени мод язичницьких провінцій
і столичанських ярмарок суєт...

Твій біль – тривкий. Знеболити не вдасться.

Згадав, як вперше в слід почув : „Поет...”?
А ти іще сприйняв це, яко щастя.

Ти пам‘ятаєш сніг на синіх лапах
кудлатих сосен і гірлянди снів ?..
Цей час – з лісами й війнами на мапах –
такий примхливий, як би ти не хтів!
Між нами завше долі-кілометри.
Між нами відстань – в наші два життя :
одне оте – з народження до смерти,
а інше – від пророка до дитя.
Ми живемо по мапах і вокзалах
країни, що не дім і не готель.
І душі наші, як музейні зали,
де тільки пил віщованих земель.
І ми собі вигадуємо зброю.
І наші вої гинуть за мету.
За світ, який існує і без бою.
За правду цю, й без доказів, святу.
Усе в житті проходить два етапи –
реальності і пам‘яті, авжеж.
Ось ти... ти пам‘ятаєш сніг на лапах
тих сосен, що над світом снять?
Я – теж.

Тобі, який народжений у літі,
тобі, кому пасують імена
вождів і назви витриманих мітів –
таких, як пляшки грецького вина,
тобі, яким сп’яніти фантастично,
банально, як від пахощів комет, -
пролився день, почався день із річки,
із річки – каламутної, як мед.
Солодка і сумна твоя іржавість.
Пірна у хвилі сонце – для снаги.
А ти малюєш молодість і старість –
два різко протилежні береги.
А ти – волосся пахне пізнім літом –
уперто обертаєшся назад,
де мерзне світ, і тільки сходять квіти.

А протилежний берег – стиглий сад.

Березневіє час на Сході.
Перехрестя рудих доріг.
Сіре місто. Готичні сходи.
Кожен крок, як в траву – горіх.
Я іще не навчилась жити –
школа світу така тривка!
Позаземці і неофіти
пишуть мапи материка,
що його підтримують риби
на слизьких, як вода, боках.
Наші діти шугають глибше :
кормлять з рук цих тварин-невдах.
І рудіє іржаве сонце.
І рипить, як паркет, пісок.
Кожен вдих – обважнілий стронцій.
Кожен впалий горіх – мов крок.
...Ти пройдеш цю країну в часі,
паралелей її мости.
Помолись при Христі й Пегасі.
І простися з нею, й прости...
Але доки я вчуся жити –
свято вірю в закон і гріх...
Підростають майбутні діти.
Мрійно пада в траву горіх.

Це просто дощ, коханий, літній дощ.
Такий несправжній – з гранулками солі...
Вечірній потяг. Пил і слів, і площ,
і колії, яка лягла між долі.
Це просто час, мій любий, він такий
скупий на наші зустрічі невчасні,
що кожен раз жбурляє мідяки –
не менш уявні – іншим, та на щастя.
І я не знаю, як з’єднать світи,
розбиті навпіл впалим з раю гроном...
Два поїзди, неначе я і ти, -
банально так! – розлучені пероном.
Це небо й справді, мов дірявий дах.
Вже пульс планет стискає губи й скроні.

А мо’, ми так й розчинимось в дощах,
як дві фігурки з солі – на пероні?

Чиїсь душі, - а може, твоя? – прилітають надвечір
і сідають навпроти вікна - на долоні дахів,
і по мапах дощу вираховують зустрічі-втечі,
де не знати ні мови прощання, ні подиву слів.
Чиїсь душі – сумні голуби – не змовкають за вітром.
На проспектах – весна. Пахне печивом й трохи вином
з надвечірніх кав’ярень. І сольну гармонію світу
не порушує час. Тільки тіні за синім вікном.
І коли я дивлюся крізь скло на співучу картинку –
на птахів цих вечірніх – то начебто зваблює Бог
подолати в собі цю печальну закохану жінку
і впустити у дім синю пару – як щастя на двох.

Шкода, що ти повернешся до мене
тоді, коли пісками схлине час
на днів чужих оголені рамена,
які сьогодні – наш іконостас.
Шкода, що не зупиниться ніколи
туга і непідкупна вісь земна,
і йтимуть жовтороті ніцше в школи,
аби читати наші імена.
А ми – потоком місячного світла
і ріками, що завжди проти днів.
Твоя душа на хвилях цих розквітла
і вибухнула голосом – без слів...
Шкода, що ми такі з тобою схожі:
мовчання нам зручніше за слова.
Отак, без мови, виживем.
А може,
ця мова, як санскритська, не жива?
...Лишається – палити сигарети,
стрічатись у кав’ярнях раз на рік
і клясти світ, в якому ми – поети,
а він до нас – як рана для калік;
і жити, і губитись серед люду,
ростити сад, народжувати час,
і мовчки шкодувати, що не буде
ніколи нас – для світу,
нас – для нас...

Тоді, коли збуваються слова,
так само передбачено, як зливи,
тоді, як на дахах танцюють сливи,
зірвавшись з віт, і світиться трава
від місячного доторку землі, -
вночі, коли чекаєш на пригоду,
сумний приходить янгол і на склі
малює час – від Заходу до Сходу,
від Півночі до Півдня, й навпаки...
Ти мовчки споглядаєш з ліжка диво,
як він – всього на відстані руки.
І гупають у стелю пізні сливи.

Відбудеться мальоване.
Колись.
А поки що дитинно і відкрито
на повну душу видихни й молись
мальованому первісному світу,
нездійсненим видовиськам дощу,
несправдженим пророцтвам й заповітам...

Ведись гостинно. Принеси борщу.
Присядь до столу – під рамена світу.
Повідай про безжалісні жалі,
про брухт речей, про те, про що б не варто.
І – випийте по чарці. Щоб на склі
всю ніч палали вилиці і ватри.

Ти просто одиноко-нетутешній,
мов крапка – в незакінчених думках.
Тому твоє моління про прийдешнє.
Тому чуже минуле у словах.
Хоча щоранку, ледве зазоріє
ти каву п’єш на кухні, як усі,
цигарку смалиш, згадуєш Місію,
стрибаєш у невиспане таксі.
І цілий день – робота, преса, стреси,
канапки й знову кава – на обід.
І що якісь алюзії прогресу? -
в словах тобі підвладний всенький світ!
Дивуються вечірні перехожі,
коли виходиш з нетрища метро:
чудний дивак, на римлянина схожий,
як в дзеркало, вглядається в Дніпро.
Про що йому розкажуть жовті хвилі –
у бризках вересневих ліхтарів? –
Хіба : які в природі ми безсилі –
ріка сягає неба – з берегів!..
А він стоїть, смакує сигарету.
Думки, як жмуток років, на чолі.

Візьми у руки завтрашню газету
уранці й скажеш, хто він на землі.

Отам, де вечір пізній на бульварі,
де золото незбираних медів,
мене чекає майстер Страдіварі,
на деці скрипки – струни із дощів.
Його оселя ветха – просто неба.
Він пригощає чаєм з диких трав
і вміло пестить дощикові стебла,
і каже: “Це з торішніх ще отав...”.
Він знає грім – його басисті лайки,
немов відлуння сміху скрипаля.
Він бачив час – туристом із Ямайки
торік блукав тут...
Й дивно – вся земля
мого старого майстра надихає,
аби творив – із дощику і снів!
...Мене він довго містом проводжає –
аж до високих зоряних степів.
Тоді цілує в щічку і сміється,
мов у повітрі – дзвонами – зірки...
І вірю я:у діда – вічне серце,
бо хто ж дощам
налагодить
смички?

А там сніги такі, що тільки мріяти,
І п’яні буки – вітами – в “аркан”,
там на Різдво приходить янгол сіяти
зернини-зорі ґаздам під паркан.
Там дітлахи під місяцем рум’яняться,
бо від морозу щічки-пиріжки,
і вірять в те, що диво дивне станеться –
прийдуть на ватру з хащ лісовики.
Там пахне сном і калачами звечора,
коли блукаєш в лабіринтах скель,
де кожен крок у ліс, немов у течію,
яка то справді річка, то пастель...
Там хтось сміється з хащі смерекової
і кличе в ніч димами за селом.
А в стайні пахне небом і коровою,
і степом, і, звичайно ж, молоком.
Там гори сині зорями заселені –
якщо зібрати їх цілющий сік
і вмитись – можна прикохати легеня,
що вчора переніс через потік.
І жити, і дружити із смерічками,
і мати дім, де пісня і добро,
як в давнину, саньми – не електричками –
спускатись у низини, як в метро.
І на Різдво, якесь там по-колишньому,
малим синам повідать крізь пісні,
що був десь світ, в якім були ми іншими, -
там, за лісами, там на чужині...

Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
...І біґборди степів, і столиці розораний кратер,
і рухомість води – тільки шрам на душі, тільки знак.
Перебудеш дощі – сині маркери твого вікна,
що за ним зріє світ, і снують електрички під садом.
Далі – траса нова. Далі – траса тривка, як весна,
і незнана, як присмак на яблуці Єви помади.
Ти закинеш ключі під розтоптаний снами диван.
Ти вдягнеш того светра, що пахне і кавою, й оцтом.
І – відкриється світ...
Край дороги – похилий курган.
Біля нього – сліди.
Придивись, може й справді пророцтва.

Цей день не схожий на твою нудьгу,
бо він прозорий, а вона густіша...
Ти знов на правім березі - в снігу,
коли на лівім аж ніяк не гірше.
Ти знову тут, де звітрені листи
впеклися в небо глиняне димами.
І не вагайся – тут не зайвий ти.
Це зайва річка, що між берегами.
Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
і вкотре зваж: на правім сніг іде,
а пахне вітром й хугою – на лівім.

Коли світають вранішні міста,
і пахне димом, грозами і небом,
я відчуваю вкотре, що не так
іду від тебе.
Люстерки слів розбилися, і лід
вчорашніх днів і вечорів торішніх
вже не рятує...
крає площу слід –
такий виткий, немов модерні вірші.
А вдома – чай, і курить чоловік,
і видихає кільцями образи.
Я загубила власним прощам лік,
як вчора у метро із шпильки стрази.
Немає слів і поглядів нема.
Захрипне чайник, не почутий вчасно.
Цей дощ над містом – справді, як стіна
між нинішнім і між реальним часом...
Та рано ще прощатись назавжди
і плакати на зорі й електрички.
Цей світ перемагає, доки ти
мене чекаєш на порозі річки...

Цілюща втома на німих вустах.
І запах снів, розсипаних невчасно.
Переживаю літо, наче птах,
який в польоті вирізняє щастя.
А десь є ти – прозорий, як вода,
не менш цілющий і не більш минущий.
Холоне воском місячна хода
твоїх дерев, які між нами сущі.
І височіє старомодний ліс
над наші душі і над наші вірші –
який звабливий і тривкий ескіз
для двох птахів, яким – знестися б вище!
Не зупинившись при розлуці гір,
молитись cлову – що бува вірніше?
Наш Бог – дивак, він всі монети зір –
я знаю – враз віддасть за наші вірші.
І буде синя часу благодать,
і співи трав, і музика польоту,
і світ, який ми вивчили на “п‘ять”
відкриє нам нові цілющі ноти.
І стане трохи дивно, як завжди,
коли слова прозоріють, сумлінні,
і відбивають небо від води,
і твої очі – від моєї тіні.

Накрапує дощик у зрошені часом долоні.
Густішає чай – той, що зварений тільки на двох.
І бавиться кіт, і вмивається на підвіконні,
мов кличе у гості когось, кому ґаздою – Бог...
Ти вкотре живеш. Ти смакуєш ранкові принади.
І сниш на світанку. І стежиш за стартом годин.
Вимолюєш долі і хліба, і раннього Саду,
і бути із кимось – та так, щоб назавше один.
Ти знаєш давно, що не визначиш знаку ніколи –
помилишся там, де на тебе чекають дими.
І тінь твоя в дзеркалі ходить по світу, по колу
за іншими – тими, кого називаємо „ми”.
Але, непомічений вранці, за шалом ожини,
ти знову крадешся до спитої небом ріки.
І хтось - за тобою – по-песячи дихає в спину,
так вірно, так близько : на відстані світу й руки.
...Змивають дощі ті сліди, що незнано по кому.
Ти вкотре живеш. Ти слідкуєш за стартом годин.
Кавуєш і силишся вкотре окреслити домом
ту дивную землю, якій ти чужинець і син.

Риплять твої пророчі пера.
Ти витинаєш : „Ще не вмерла...” –
на білому, як світ.
Нічник дріма і дощ періщить.
Кому ти пишеш і навіщо
цей дивний заповіт ?
Твої миряни-пілігрими
в турне по сіль забули рими.
Над ними, наче спис,
і, як прогноз, висить прозоре
світило. І всю ніч по зорях
рипить Чумацький Віз.
Нащо ж ти пишеш, пане Нестор ?
Розбитий комп, віконця хрестик,
кімната – в два на два.
„А що ?, - він каже, - мабуть, треба”.
Крізь євроґрати ллється небо.
І скрапують слова.

Мій янгол світає щоночі.
Безсонням годинник стражда,
як вишні й небачимі очі
густі спопеляють міста.
Душа його Божа пропаща
до мене сурмить: ”Де єси?
Хіба ти не бачиш, це – хащі.
Це навіть не те, що ліси.”
Хапаюсь за бузьку стеблину:
іржею – і руки, й душа.
А він посміхається в спину:
“Бач, місяць тут – лезом ножа...”
А я причащаюсь.
До неба
іще докричатись не час.
Глузує: “Дурненька, по тебе –
це зовсім не те, що по нас!”
Туманом замилюю очі.
Загоюю місто в огні.
Мій янгол згасає щоночі
в мені.

***
Цей місяць – твій.
І це твої слова.
Твої сліди – в петлю – навколо мене.
Вікно у серпень.
Звітрена трава.
Готичне місто.
Постмодерні теми.
Парує чай.
Дві чашки на столі.
І я одна.
Чекаю на гостини:
до мене прийде Той, Хто на землі
святкує вперше власні іменини.
Колись зрікалась:
“Нащо саме я?”.
Тепер мовчу, бо відповідь не в слові.
Вікно у серпень.
Неба течія.
На ній свічки –
напевне, вже святкові.
Питала в літа: “що подарувать?” –
степами бігли диких коней тіні.
Питала в Гостя…
Тільки що питать,
коли немає слів – лиш голос синій
твоїх очей. Над площі і міста.
Над сивий світ. Над зоряні вертепи…
А що ж мені – для Гостя?
Тінь хреста,
чи тіні коней – з місячного степу?
Пробач мене. Прости собі мене.
Латай ребро, допоки свіжа глина!
…Гість мовив: “Світостворення – сумне…”,
та що Він знав про власні іменини?
Ледь теплий чай – на урвищі вікна.
А далі – серпень і чужинське літо.
Самотній Гість. І поряд я. Одна.
А на столі – ескіз Нового світу.

***
Хіба ти не бачиш – я інша,
таких не читав іще світ…
Зітхаєш: “Ну, вірші – як вірші.
Південний, м’який колорит…”
Видихуєш смуток із димом
цигарки – в осіннє кафе.
Продовжуєш: “Рими – як рими.
Подумай над змістом…
Трофей –
не тільки чужі перемоги,
де вписане твоє ім’я…
А щодо порад, допомоги –
звертайся до бога. Це – я…”
І шкрябаєш щось у блокнотик,
звіряєш годинник, бо час.
Бо учні – розсипані ноти –
без тебе безмовні…
Про нас
не знає ніхто із присутніх
і з тих, хто тобі дошкуля…
Ти вийдеш з кав’ярні
(по суті,
завертиться швидше Земля)
і поспіхом кинеш ув осінь:
“Ти тільки пиши…Все о’кей!”.

Загорнуся в светрик, як в досвід
твоїх позахмарних ідей.
Зів’яну над чашкою кави
на вихресті площі – одна:
“Невже він подумав, що слави
бракує мені…я ж – земна,
така, як усі перехожі.
А он – біля входу – дівча:
здається, на неї я схожа :
ті ж джинси, ті ж мрії, той чай,
ті ж відзвуки фраз: “…із провінцій
зростають самі королі…”.
Напевне, з таким наодинці
чаює вона: на столі
такі ж точно пасма паперу.
Цигарка тремтить-догоря…

Всміхаюсь. Виходжу.
За сквером
зірки автостради горять.
І хочеться саду і тиші,
й не віриться час цей як міт,
де бог мій розмашисто пише:
“ЇЇ не читав іще світ…”

Час творчості

Заховаюсь у себе, як в мушлю,
ще й прикриюся зверху піском.
Не знайдеш ти мене ні на суші,
ні в морях, там, де поліси – дном.
Заховаюсь у себе надвечір –
у печеру, де первісний світ
перекроює шкури овечі
на рамена, і пишеться міт.
Заховаюсь, аби не шукали,
і, допоки є час, не знайшли
ці міста, наче хижі шакали,
ці ліси, що на площах зросли.
Не нудьгуйте, братове-пірати,
і коханий – не зрадник, не друг:
я і там буду вдумливо ткати
це життя – із абеток-пилюк.
І у світі, де, наче краплина,
герметично захована я,
наворожу вітчизну і сина
і повернусь, і буду твоя.

Перони подалися десь на Схід.
І колії блоковано дощами.
Зелений чай, крихкий цигарки слід,
і клаптик сну, побачений не нами…
А так хотілось ніжності і слів,
і злив, і днів, в які – немов у річку…
А замість цього – лезами дощів
навскіс світанок ділить електричку.
І якось тісно в контурах купе,
немов сузір’ю – в глибині картини,
де наче є тяжіння до небес,
та рамки тиснуть і німіють стіни.
…Холодний чай зігріє, як вино.
Уривки слів – на вітрянім папері.
Малює літо вранішнє вікно.
І відбивають пустку скляні двері.

Ходити по колу
і знати : ніколи
з орбіти зійти не дано...
Мереживо вулиць.
Ліхтар, мов прибулець,
чи гість із німого кіно...
І ми, як пружинки,
як стрілки – в годинник,
поволі трактуємо час.
І нами – по місту,
по душах, по змісту
того, що колись і без нас.
Неоновий вечір.
І сніг. Наші плечі
тремтять, як вітрила в морях.
І зріють комети :
по них навіть Лета
ладнає без компасу шлях.
Ще пахнемо тістом
і ми, й наше місто,
і світ, і нічник-Козеріг.
І хтось нас майструє,
пече, ілюструє,
ми – наче святковий пиріг.
Прикрашені нами
проспекти, реклами,
а суть візерунків проста :
сліди, а не кроки,
по всьому, що доки,
допоки тривають міста.
...Світає. На старті.
Ми вірні. Ми варті.
Щоранку, щовечора, знов.
Засніжить, розтане.
Відкриються рани
на душах – залижемо кров.
І так, несвідомо,
від крапки до коми,
по сніжному колу зими.
Та ще електрички -
від ранку до звички
приречені також, як ми.

І в заметілі, в дикій заметілі,
коли дерева падають до хмар,
твої слова встають, мов тіні білі,
їх горді спини зраджує ліхтар.
Твої слова – такі до болю давні:
від Вавилонських веж, від пірамід
ведуть сліди їх.
Косяться ліхтарні
на кожен крок такий, де плаче світ.
Твої слова з легенів, невагомо,
коли і губи мертві від зими,
горять, тремтять, немов містичні коми
ті, за якими – світ, і в світі - ми.
Їх не спинити (збочення?, стихія?),
їх не спалити (вітер за папір).
Вони – твоя всесвітня анемія
і, одночасно, божий елексир.
Їм несть числа.
Міста і перегони.
На горизонті – контури зими.
І мерзне світ, і в світі невагомо
слова – снігами білими...
А ми?..

Пробач мені небо,
що, наче пиріг,
шматоване свічками - зорями,
і берег античний –
німий оберіг,
що його явило це море нам.
Пробач мені
контури слів і плеча,
на течії пляжу помічені,
і зірку , що в небі - висока свіча,
якою ми щойно повінчані.
Пробач мені
хвилі прадавніх морів,
що наші тіла заколисують,
і там, на піску, тіні наших слідів,
прошиті кометними рисками.
Ці губи, і руки, цей сплеск на воді.
Це небо – дощем і пожежею...
Пробач, що за нами верховні святі
не встежили...

найбільший твій біль починається завше з нуля
найменша провина із спогаду вічної миті
і Бог одинокий і місто і сніг вуаля
чому ж тобі людно у цім одновимірнім світі

той мачо якому ти вчора ладнала мости
той міст де вже завтра не лишиться сліду по ранах
замшіле каміння іржава держава і ти
і лицар з тобою і Бог поміж вами осанна

коли наболить повертайся в нікуди землі
там трави і ріки там ближче Різдво яко свято
і що найдивніше там вірні тобі королі
бо хтозна кому завтра випаде лицарем стати

Вітрів перехрестя.
Долоні вокзалів і вени
колючих дощів.
І свідоцтва про вічність нема.

Заклякнеш на розі доріг,
як на сходинках сцени :
навкруг аплодує спільнота,
а сцена – німа.
Стоїш серед натовпу.
На Привокзальній зимово.
І колії, наче зміюки,
утнули кубло.
Занедбаний рай,
де змішались епохи і мови...
Здається, подібне у світі
колись вже було.
Цілуєш коханого.
Дихаєш вицвілим домом.
А поряд – тривка нетутешність
у темних снігах.
Цей світ є первинним,
народженим щойно.
Знайомим
є знак нескінченності –
в колі, що викрило шлях.

В будинку, де пахне зрадливим притулком зими,
із хаосу часу музейного й вицвілих мушель,
іще намагаємось визріти зернами ми –
такими, щоб мали, крім тіл, інкарновані душі.
Навкруг сновигають торішнього листя вогні.
І трави купальські то ріками снять, то вінками.
Тут дивно і лячно, і справжньо інакшій мені –
отій, що сміється з люстерка самими губами.
І хочеться вміти читати по мапах долонь.
Мовчати тоді, як слова прогнозують негоду.
А хтось, ледь присутній, підживлює в листі вогонь,
кахикає хитро і будить розіспані сходи.
Сховаюсь за чашкою чаю в будинку без стель.
Мене, непомітну, густа непокора прокаже.
- Ну, що ви, сусідо ? Який ще відьмацький бардель?
Погляньте, це ж янголи...тобто, мальовиська ваші.

Ця осінь така, що не хочеться вголос мовчати.
Ця осінь напнута на душу, немовби струна.
Скрипкують дощі, достигають медові цукати.
І хочеться неба безоднього – тільки до дна.
І зайві слова. І повітря розбите словами.
Ковтаєш дими привокзальні і вогнищ дими.
І світ – карусель. І танцює земля під ногами.
А може, це просто назад обертаємось ми ?
...Вже завтра настане невдало віщоване дійство:
ти вийдеш із дому. Валізу – на плечі – мов хрест.
І сонне – з біґбордів – тебе проводжатиме місто,
затерте до дір, як напам’ять зазубрений текст.
Ти будеш блукати у пошуках долі і дому.
Ти будеш молитись на вицвілі мапи гілля.
А осінь тебе пожаліє й не скаже нікому
про те, як забув ти укотре, що кругла Земля.

Піди до Бога.
Попроси
притулку собі...
Ячать дощі,
снують часи
в твоїй особі.
Ти не встигаєш.
Ти один
на полі бою,
на лонах вимерлих країн,
як Рай і Троя...
Піди до янгола.
Молись
собі дороги.
Ти йдеш угору,
тільки вниз
тяжіють ноги.
І вкотре, впавши, у траві
лікуєш душу.
А вороги завжди живі.
Тому – ти мусиш.
Тому ти віриш всім дощам
і правдам круку...

А поряд той, хто каже : „нам
недовго...”.
Руку
йому в пітьмі не подавай,
не вийме болю.
А як проситимеш – волай
води і солі.
Ріка з піску підніме храм –
на диво Раю.
А сіль? А сіллю станеш сам,
якщо здолаєш.