Хто може пити з джерела, не буде пити з посудини...
Леонардо да Вінчі (за Д. Мережковським)
Потуги середньовічних хіміків створити гомункулуса - штучну маленьку людину - нарешті не просто дали результат, виробництво перейшло в так званому цивілізованому світі на потік. Дедалі втрачаємо зв’язок зі своєю природою, поселившись у віртуальному світі, де живуть за нас якісь примари, самі ж ми радуємося і страждаємо хіба їм на догоду, бо самі по собі нічого не значимо. Подібність життя для мільйонів стала дужчою за саме життя, і героїня якогось примітивного серіалу викличе в нас набагато більше емоцій, ніж сусід, навіть родич, що в своїх болях умирає зовсім несподівано для нас.
«Та я ж його тиждень тому бачив». Бачив, та мигцем, бо жив не своїм і не навколишнім життям, а придуманим/
Ти бідний? Отож і втішайся, бо багаті також плачуть. Ти дивуєшся, чому не розкрито, хто вбив ректора Ужгородського національного університету чи пограбував домівку видатного художника Ерделі, фактично вбивши його дружину? Але ж ми досі не знаємо, хто вбив президента Кеннеді. Так що подивись «Повернення Мухтара», - там мудрий пес усе доведе до людського логічного кінця.
Все важче в цьому обплутаному комунікаціями світі залишатися самим собою. Особливо незатишно стає людям мистецтва, які й творять оту подібність життя. А для чого, власне, її творити, коли треба просто жити? Іноді мені здаються всі наші мистецькі потуги смішними. Колись одному художнику-пейзажисту, що безмежно цінував себе, я запропонував зробити виставку на лісовій галявині: ану ж як там будуть дивитися його твори? Другий художник, що малював очі на жіночих грудях, весело мене підтримав, але от ми почали розмірковувати, що сталося б, коли б світ творив не Господь, а люди. Кожен із нас хоче продовжити себе. І от кожному доводиться самому виліпити своє продовження - сина чи доньку. Уявіть собі жахи, серед яких ми би жили. Та й самі якими були б. На цей раз явно вигравав художник-натураліст: він, бодай приблизно, зміг би наслідувати природу.
Отже, все найкраще, що ми здатні створити, - це те, що творимо без участі своєї свідомості. Я про дітей. А от твори мистецтва - їх також часто пробують творити без участі свідомості, керуючись ні за що не відповідальною підсвідомістю. Такі твори розуміти нібито не треба, вони мають свою ауру, яка нас може також собою осінити.

Звичайно, людина таки щось має від Бога і Диявола - інші істоти творити щось своє з уже створеного не пробують.
Але в тім то й річ, що СВОЄ.
Масова «культура», себто псевдокультура, не раз виявляється незрівнянно дієвішою, ніж культура, розрахована на гідного співбесідника, власне, на співтворця. Розрахована на масові, тобто, стадні інстинкти, псевдокультура може викликати загальний шал, де все спотворено, аж до облич.
Коли автор цих рядків розпочинав свою літературну дорогу, а це було на початку 60-х років минулого століття, для поезії був на теренах СРСР благодатний час, особливо для російської поезії, що не знала мовного бар’єру. Після сталінської залізобетонної камери література вдихнула простір - вона перша вибухнула живою силою. Своїм громадянським звучанням вперше вирвалася навіть на стадіони. Тоді вперше і, мабуть, востаннє істинне мистецтво стало масовим. І модним. Однак не скрізь. Коли модний в СРСР Андрій Вознесенський у Будапешті запросив для виступу замість залу стадіон, йому люб’язно пояснили, що в них на стадіоні прийнято не вірші читати, а в фут­бол грати. Українська поезія також набула тоді народного дихання. Тепер можна тільки во славу тодішньому часові визнати факт, що роман у віршах Ліни Костенко «Мару­cя Чурай» вийшов разовим накладом 100 000 примірників, і все одно його довелося діставати по блату.
Звичайно, це унікальний випадок, − щоб література високої проби здобула такого широкого читача (а то вже був кінець 70-х років).
Але то був іще той читач − кінця 60-х років, коли свобода була дуже непевна, та живилася з потайних глибин.
Що ж тепер робити українському письменникові, котрий фактично втратив читача, насамперед, якщо він, письменник, український?
Нічого не маю проти творчості прихильників так званих андеґраундів, постмодернів, хоч ні в які літературні школи не ві­рю, вірю тіль­ки в творчі особистості.
Коли я читаю хлопців, що збагачують нашу літературну мову лексикою чуваків і чувих − що ж, вони передають життя у всій його брутальній оголеності. Отже, ніякі вони не модерністи, а фотографи-натуралісти, що промишляють невибагливим продуктом.
Однак досить комусь із цих авторів роздобути якусь премію на Заході, починається його друге, вже на облагородженому рівні, визнання. Вибився чоловік у европейці!
Господи! Та ніде в Европі ми не знайдемо такого благодатного джерела для творчості, як у нас, у Карпатах.
Чеські письменники в 30-х роках минулого століття саме тут, у Карпатах, знайшли криницю, з якої напоїли Европу.
Недавно я прочитав автобіографічні твори двох видатних сучасників Івана Дзюби та Валерія Шевчука. Іван Дзюба виріс у Донбасі. Коли я вчитався, в якій зубожілій духовно обстановці він творив із себе українця, я відчував себе просто багачем від народження. Житомирянин Валерій Шевчук також переміг своє духовно виснажене середовище тіль­ки власною внутрішньою силою, успадкованою від пращурів. Так плід, набравшись колись сонця, достигає згодом у темноті.
А ми в Карпатах ще вчора мали світ майже язичницького співжиття з природою.
В останні десятиліття цей світ руйнується на очах під напором осоловілої в своїй розгнузданості свободи.
Бо перша зі свобод, яку нам забезпечили наші зверхники, − свобода від землі, від коренів.
На очах ми втрачаємо себе.
Як же творити мистецтво, самого себе втративши?
Поет Володимир Базилевський спостеріг: «Письменник став співучасником кілерів духу. Замахнувся на людину як на подобу образу Божого».
Що ж, у спритних це називається йти в ногу з часом.
То колись ми втішалися думкою працювати для народу.
А що чи хто такий народ?
Вигадка для красного слівця. Де ви бачили народ? У залі? Так то публіка. На майдані? Так то натовп. У приймальні? Так то бидло.
Отже, гомункулуси. І ніякої тобі обтяжливої спорідненості, що за­ва­­жає вільному розвиткові особистості.
Тільки де ж особистість?
В часи тоталітаризму казали: за нас думають.
Тепер уже нічого не кажуть. За нас кажуть. Те, що ми хочемо почути. І тому це − фальш. І тому втрачаємо єдине, що виділяло нас зі стихійного світу: пошуки свого призначення на Землі.
І на публічних торгах, де нині тусуються таланти, якось не хочеться ні з ким мірятися зростом і силою.
Може, тому, що літа нахиляють до неминущої мудрості, яку не возз'єднати з гомункулусом. «Людина міряє не від ніг до голови, а від голови до неба». Так думав Конфуцій. За нас думав. Замість нас. Скажете, давно було? Але ж було. А нас, виходить, ще й не було...

Р. S. Здається, сказано, що я хотів сказати. А оскільки в самого діяльного життя чортма, погляну, як там живуть наші сучасники з телеекрана. І раптом примітивний персонаж такого ж серіалу каже те, що хотілося сказати мені. «Важливо не те, що ти маєш. Важливо, кого ти маєш». Поки так думаємо, мабуть, іще єсьмо. Тому в заголовку статті ставлю запитальний знак.

У наших політиків саме слово “елі­та” викликає майже таку ж реак­цію, як у сексуально стурбованого мо­ло­­дика “ерекція”. Бо еліта – то щось най-най… І неважливо, чи най­муд­рі­ше, чи найдурніше, чи найтупіше, чи най­низькіше. Є елітна розсада по­мі­до­рів. Але єсть елітні бики-заплід­ню­­­ва­чі. Політикам ближче другий варіант – стати запліднювачами нації. Для цьо­го в їх розпорядженні, крім на­шу­мі­лої “Віагри”, чимало східних сти­му­ля­то­рів, не доступних затурканій чер­ні. І ін­телегенції також. Бо що таке ін­те­лі­гент? Це слово виникало відразу в ба­га­тьох державодержатилів, а в де­ко­т­рих, як відомо, збуджувало рефлекс ха­­па­тися за кобуру. Особливо дра­ту­ють вла­ду митці незалежніші з інте­лек­ту­а­лів, що витворюють свою мо­дель сві­ту.

Не любив інтелігенції, зокрема ­– Ле­нін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної ін­те­лі­генції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути твор­чості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про мо­гут­ній талант з революційним забез­пе­чен­ням: “Лев Толстой як дзеркало ро­сій­ської революції”.



Зізнаюся, під час університетських сту­дій я так і не зміг возз’єднати цю ро­­сійську революцію з Толстим.

Згодом, побувавши в Казанському уні­­­верситеті і навіть посидівши за пар­тою, де сидів Ленін, я спробував з’я­су­ва­ти в екскурсоводів, чи справді Ле­нін так гарно вчився, що ми, всі інші, тіль­ки ганьбили високе звання сту­ден­та. Оскільки гостями університету бу­ли відомі письменники з усього со­ю­зу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні мі­фи нам не розповідали, але й прав­ди казати не наважувались, адже нас су­проводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Си­м­бірську-Ульяновську, показали нам дво­­­­поверховий дім, у якому жили Улья­нови. Скажу вам, я б не проти жити в та­кому домі. І в гадці б немав ніякої там ре­волюції. Пізніше я побував на квар­­ти­рі у Леніна в Кремлі. Троць­ко­го, що за­х­опив було царські хороми, Ле­нін гнів­но потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квар­ти­ра, що за­свід­чує скромність вождя, ме­ні скром­ною не видалася. Власне, ме­не в ній ці­ка­вила тільки бібліотека. Уявіть со­бі, я там побачив чотири­том­ний “Сло­­варь ук­раїнської мови” нашого Грін­­­чен­­ка. Бу­ли й твори Драгоманова. Але най­­ці­ка­віше шо я почув від ескур­со­во­да, – Ле­нін за все життя не бував на Ук­ра­їні. А писав про українські проб­­ле­ми, ніби во­ни йому боліли. От що зна­чить геній або ж нахабство го­во­­ри­ти те, чого не зна­єш, із пе­ре­ко­на­н­ням, ні­­би тобі ві­до­ма правда, одна на всіх.

По крові Ленін був інтернаціо­ліс­том – пишуть по-різному, але в жи­лах його ніби і швед гуляв, що за­ги­нув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єв­рей, а росіянин усю цю суміш при­крив сло­в’ян­ським прізвищем. І я про це не пи­сав би, та коли був роз­він­ча­ний культ особи Сталіна, ніхто ще не зва­жувався визнати порочною саму сис­тему, все по­яснювалося відступом від засад марк­сизму-ленінізму. Тоді й по­чали нас обережно підводити хлоп­ці, яким тяж­ко даеться звук “р”, до дум­­ки, що не буває справжнього по­лі­ти­­ка-інте­лі­ген­та, котрий не мав би до­міш­ку єв­рей­ської крові. Леніна вони вва­жали ін­телігентом, отже, спорід­не­ним.

І ще вони твердили: після Леніна ім­перією ніразу не правив росіянин. Ста­лін – чи то грузин, чи то осетин. Хру­щов та Брежнєв – українці.

Про те, що українським геть­ма­ном довго був Лазар Каганович, не зга­­ду­ва­ли. Переходимо до Йосипа Джу­га­шві­лі, що став Сталіним.

Кажуть, потяг до прекрасного змал­ку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Сою­зу, виникла проблема з його перекла­дом­ на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Пе­реглянувши всі варіанти пе­ре­кла­ду, Сталін вибухнув злобою на зем­ля­ків-поетів: “Самому, чи що, пере­клас­ти?“ І переклав би, бо його політичні тво­ри, які мені доводилося вивчати, а ок­ремі збереглися у власній біб­лі­о­те­ці, – це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали пе­ревагу Сталіновим творам над Лені­но­вими. Ленін користувався тільки ви­чи­таними фактами. Лише коли при­й­шов до влади, почав щось мудрувати в прак­­тичній площині. Типу, як орга­ні­зу­­вати робсельінспекцію чи коопе­ра­цію. Все ж виявилося таким же не жит­тє­здатним, як його статеві клі­ти­ни. При­рода, хоч і безглузда, але по­зба­ви­ла Леніна продовжитися в дітях. Од­нак вона виявилася на цей раз без­си­лою: ре­волюційні збоченці всього сві­ту ви­значили себе дітьми збоченця Ле­ніна.

Тепер ми знаємо, що розумна Ев­ро­па боялася революції в ії азіат­сь­ко­му, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких фран­цузьких революцій. У щойно про­­житому ХХ сто­літті Леніна зі Ста­лі­ним можна спи­са­ти на азіатчину. А як же батьківщина Ґьо­те, Канта, одна з наймудріших націй сві­ту, могла під­да­тись стадним ін­стин­к­там, мов за­гіп­но­тезована?

Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точ­ки, відповідальні за низькі ін­с­тин­к­ти. Хоч сам забавляється малярством, ін­телігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, ам­бі­ції якого неспівмірні з можли­во­стя­ми. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не ба­чив, тільки над стадом. І сорат­ни­ків сво­­їх наближав до себе тільки над ста­дом.

Був такий архітектор у гітле­рів­сь­кій Німеччині – Шпеєр (прізвище за­пи­сано на слух). Він мав возвеличити Ні­меччину в небувалих забудовах сто­ли­ці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі по­говорити по-дружньому: “Шпеєр, – впли­вав він душу, – ми з тобою зовсім ін­шої раси, як ці маршали, гауляй­­те­ри, ми обидва – митці!”

Архітектор справді своїми тво­рін­нями ніби підминав землю, вони всі­да­ли­ся на неї громіздко, мов назавжди.

А ви бачили зразки сталінської ар­хі­тектури? Та придивіться до споруд Вер­ховної Ради, Кабінету Міністрів, Ад­­­мі­ністрації Президента в Києві. Во­ни не стоять на Землі, вони тиснуть на пла­­нету, наче прагнуть зірвати її з ор­бі­ти.

Вони не запрошують до себе, а від­штов­хують.

В Ужгород навідався якось Борис Єго­­ров – російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і на­пи­сав про це в книзі “Далі буде...” Хо­тів іще дещо уточнити, дописати на міс­ці.

А зустрівшись зі мною, по­скар­жив­ся: “В Ужгороді не можна працю­ва­ти, в Ужгороді можна тільки від­по­чи­ва­ти”.

Звичайно, в порівнянні із зачум­ле­ною Москвою, наше містечко ви­гля­да­ло курортним.

– А от мені тут найкраще пра­цю­єть­ся, – сказав я москвичеві. – Я не зміг би працювати в Москві. Я там без­божно втомлююся, навіть нічого не роблячи.

В нас навіть будівля, в якій осіла об­ласна влада, зовсім привітна, а піс­ля того, як сперед неї прибрали Ле­ні­на, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йо­му, здається, звідти доведеться пі­ти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шев­ченка площа стане правиль­ні­шою за формою і опустіє змістом.

Що творилося й твориться в бу­дин­ку влади – то одне. Але площа – На­родна не тільки за назвою, а й за при­значенням.

Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, па­м’ятаю, приїхали до Ужгорода ра­дян­ський та угорський компартійні вож­ді: Хрущов та Кадар. Народ, що тво­рив їм живий коридор, зажадав по­чути їхнє живе слово. Коли вождів про­штовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ні­жилися під сонцем розкішні тро­ян­ди, задвигтіла під тисячами ніг і за­стог­нала, мов від орди. Юрба ви­ма­га­ла їй явлення лику вождів. І вони та­ки з’явилися на балконі будинку, і Хру­щов дав усім знати: «Дела у нас в стра­не идут хорошо!»

Ми ж, студенти, між собою по­жар­ту­вали, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що кому­нізм не за горами.

Вожді поїхали собі, а площа ще дов­го стогнала від дикості, яку ста­но­вить у собі людина у масі. Проте вона зна­ла й щасливі години – коли народ ви­ганяв з народної ради комуніс­тич­ну владу.

За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити жив­цем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’я­влялися. З Брежнєвим мені дове­ло­ся навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехосло­вач­чи­ни. Москва востаннє спробувала вер­нути в своє лоно бунтівного Дуб­че­ка. Як відомо, скінчилися переговори оку­пацією Чехословаччини.

Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам ген­­сек ночував деінде, – то було не на­­шого ума діло.

Проте один раз мене таки урів­ня­ли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хру­щовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.

Беру довідник «Шевченківські ла­у­­реати» 1962-2001. На 591 сторін­ці (до­­відник укладено за алфавітом) зна­йома лисина Хрущова. Мої вуса – на 491 сторінці.

А от брів Брежнєва немає. А могли бу­ти. Колись трилогія книги спогадів Бреж­нєва, хоч і написана літератур­ни­ми неграми, підлягала вивченню в кож­ному трудовому колективі. Ка­жуть, від того галасу, що виник нав­ко­ло тих спогадів, Брежнєв повірив у їх ге­ніальність і навіть збирався її про­чи­тати.

Сусідство із Хрущовим іще можна ви­тримати – він, будучи главою ім­пер­ської держави, прийшов поклони­ти­ся генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею по­ета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мі­зер­ні, але пенсії. Він щось таки хотів доб­рого зробити, хоча ті спроби були на­ївними, а в комуністичних злочи­нах була задіяна вся комуністична вер­хівка, що вижила при Сталіні, от­же – й він.

Та от бачу серед шевченківських ла­у­реатів звичайного літературного спе­кулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся роз­робляти безпрограшний на той час об­раз – Леніна. І премію взяв за ро­ман «Ульянови».

Та й це ще не верх блюзнірства у при­судженні Шевченківських премій. Най­брудніша постать серед лауреатів – Микола Шалюта. Це теоретик со­ці­а­ліс­тичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без мило­сер­дя, але зі злорадством садиста.

І, звичайно, невелика честь потра­пи­ти в цю компанію.

Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії – від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської – до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича – це люди, з якими варто було жити в одну добу.

Однак для мене немає жодного зна­­чення, хто став переможцем яки­хось кон­курсів.

Елітне для мене те, без чого не­мис­лимий завтрашній день.

Мистецтво – це лише один із про­я­вів сус­пільної свідомості. А отже – і не­сві­до­мості. І в ньому стільки нежит­тє­здат­но­го, як і у всіх інших сферах жи­т­тя.

Всі доцільно спрямовані суспільні ре­жими намагалися поставити собі ми­стецтво на службу і тим самим об­ла­городитися. Як не дивно, а саме фа­шис­тські режими найревнивіше ста­ви­лися до мистецьких уподобань. Гіт­лер нібито говорив, що до митців тре­ба ставитися, як до коней: вони не смі­ють бути ситими, але й голодними та­кож. Іспанський Франко визнавав, що пись­менників усіх без розбору на­ле­жа­ло розстріляти. Однак цього ро­би­ти не можна, бо це димарі, крізь які ви­­ходить чорний дим суспільства. Ка­жуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візь­му інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фа­шис­тський режим не прославився мис­­тецькими здобутками. Гітлер запи­су­вав­ся в одну расу з архітектором Шпе­є­ром. І що з того? Адже амбітні плани ар­хітектора могли реалізуватися тіль­ки за умови тривалої перемоги Гітле­ро­вого режиму. А такі режими недов­го­вічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкну­ла­ся. Тепер твори, породжені соцре­а­ліз­мом, стали мотлохом. Навіть тала­но­ви­тий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його пи­са­ти історичні романи. Бо інше, що зда­валося тривким, зійшло нанівець.

Але для мистецтва свобода буває не­безпечною не менш від тиранії.

Орієнтація на усіх – згубна на осо­бис­тості.

В кого сьогодні можна завоювати ви­знання. Народ проковтує, не змор­щив­шись, усе, що йому дають. А та мер­зота, яка вважає себе елітою і пла­тить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку са­ма наплодила, і не змиє того навіть свя­чена вода, а мистецтво тим паче не об­лагородить.

До речі, бездарні митці нерідко ста­вали могутніми, навіть страшними по­літиками. Але даровиті полі­ти­ки не годні стати навіть посеред­ні­ми мит­ця­ми. Мабуть, річ таки в тім, що в по­лі­ти­ці не можна досягти ус­пі­ху, не за­нед­бавши душу.

Тому не раджу талановитим мит­цям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мисте­цт­во? А туди нема дороги згори. Тільки зни­зу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.

Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.

Слава Богу, вчасно оговтався.

Україні ніколи не бракувало тала­но­витих людей. І совістю народу ста­ва­ли саме вони. Тому і не гріх вва­жа­ти їх елітою.

У ХІХ ст. то був, насамперед, Шев­чен­ко. У ХХ – Стус.

Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страж­да­ли.

Ба ні, не однаково.

Народ просто мучився своїм бо­лем. А Шевченко тим болем страж­дав.

Нині в нас засилля слова, яке не­вміє страждати.

Біль – то лише сигнал. А стра­ж­дан­ня – то вже мудрість дана тільки лю­дині в рослинно-тваринному світі.

Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги на­ро­ду, така ж скороминуща, як по­лі­тич­на.

Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?

Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.

А от Стус не сидів. Стус страждав.

Якщо моя свобода вирвалася з кар­церу Стуса, а не з «общаги» Яну­ко­ви­ча, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.

Тільки-но збирався завершити стат­­тю, але тут звістка: Закарпатська об­лас­на рада прийняла рішення про ви­знання в нас окремої нації – ру­си­нів.

Сталося. Серед таких умів записую се­бе в еліту без проблем.