Вітер із поля: нікóли, нікóли...
Прісний подзвін блідої істини.
А погляд у пам’яті – чорні бджоли,
Що довго-довго твоє серце їстимуть.

Можливо, ти своє життя не зробиш таким, як хочеш.
Старайся втім його плекати
так, як можеш: не паплюж його
численними зв’язками з різним людом,
невгавними ділами й балачками.

Так, не паплюж його, не смикай,
не змінюй часто і не пхай на показ,
у повсякденне глупство спілкування
і товкотнечу, аж допоки
не стане як та чужаниця осоружна.

Там, де дні стабільні неначе труни,
ще до музики вилетить крик із платівки.
Повен сивої мудрості голос юний
лине у вирій, як гостропері ластівки,

як надія, виснажена в чеканні,
голосного SOS крапочкú останні,
і ясного неба прощальна пайка –
JAMA-А-А-А-ICA!!!!!!!!!!!!!!

***
Сивий вітер бавиться в осокорі,
і з оцих дворів путівцем зміїним
вислизає в даль, де (memento mori!)
тільки білих ферм осяйні руїни

і легкі наркотики дум і генів –
мовчазних посадок сухе паліччя,
погляди суворих аборигенів,
запечатані кам’яні обличчя

і холодне світло, що плинно сіє
білі обертони пустинних тембрів,
сійся-родися, тиха анестезіє,
по сумних конторах районних центрів,

де надія зябрами б’є на денці,
що нарешті гляне з-під рідних брів
ніжною вологою акциденцій
ноумен фіолетових вечорів…

***
Так, лишилися тільки ясні слова,
що лоскочуть розум крізь діри в часі.
Ними хай і повниться голова:
«дим», і «трава», і «світлий король Селассі»...

І не відчай це. Обіцяв Христос,
що не ступлять ноги мої в безодні:
жмут мого волосся жертовних лоз
візьме Він у дужі свої долоні.

А закляклу душу солодкий дзвін
понесе у море своє безкрає,
я прозрію і зрозумію: Він
Тут, за стіною нашою, підглядає.

2009

Зелений місяць у безодні плине.
І все, нічого більше. Це єдине.

Та часом голос десь у морі зрине
І щезне в шумовинні. Це єдине.

Із темряви гудок за вітром лине
Від корабля на рейді. Це єдине.

І нарікання, болісне, звірине.
Одне, велике, давнє. Це єдине.

Це не від того, що в ручаї нічнім
поганський місяць понасипав бурштину,
і не тому, що ранку гарячий німб
торкнув смереки і освятив долину,
що в далі гори губляться голубі,
а я лечу над ними у третім кріслі…
Кохана, я лише завдяки тобі
пасу в живому небі воскреслі іскри.

ІІІ.2010

Не в холодне пустинне ложе,
де дні лікарняно-білі
(не вводь мене у спокусу, Боже,
не по моїй силі).

Не в лабіринти нудьги й задухи,
де квилять Твоє ймення
у жовтому світлі, як сонні мухи,
люті духи смирення.

А в вечір срібний, де голос рідний,
ніжність і трошки рому.
Додому мене проведи, Боже.
Додому.

ІІ.2010

Поїду надовго, поїду далеко,
мені одчáю не позичать.
Покажи мені шлях, лелеко.
(Правда, грошей не вистача.)

Із дорогами буду радитись
і речами – нехай навчать,
де найти заповітну радість,
із якої колись почав.

Світе, не тіш мене сном і ладаном,
не розчавлюй, а виручай,
не дивись так убого й латано,
не шепчи мені «вибачай…».

Якось я у вагоні темному
після чарки замовив чай,
і так любо у сні недремному
синій вітер мені звучав.

Ніби ангел у сивім промені
від початку не кидав чат,
а довкола плямисті олені
срібно дивляться і мовчать.

І кохання – волога прана,
а не чарів отруйний чад,
ніби любить моя кохана,
ніби я її не втрачав…

Тільки казали люди певні,
що пручайсь або не пручайсь –
не вгамуються наші кревні –
демон простір і демон час.

Ваша правда, Іммануелю –
навіть чай іще не прочах,
а життя силікатним клеєм
знову скліє в моїх очах.

Гроші прúйдеться позичать.
Покажи мені шлях, лелеко!
Хай дірчáвіє ця печать –
поїду надовго, поїду далеко!

Сірий поїзд у пíтьмі мчав:
ча-ча-ча…

07.ХІ.2009

По колу Дантовім (номер поїла ржа,
і навіть якої книги – не зрозуміти)
ступають Джим і Анджей, і тихий жах
за ними стежить через пожовклі віти.

Від літа їхнього вже навіть снів нема,
і каже Джим, що нікуди буде дітись,
та вірить Анджей – буде ясна зима
і полум’я, щоб зором у нього впитись.

А холосте повітря понурих зим
не перший рік панує у цій природі,
тому, я думаю, не помилявся Джим,
коли казав, що в літо вернутись годі.

Лиш часом світлі марення наяву
дарують іскри спогадів, присмак вражень
(спасибі, друже Нетті, за цю траву) –
тоді я думаю, що правий був Анджей.

Та слава Богу – Він упокорить час.
І зійде легкість під сонцем Його оранжевим.
Він скаже: «Тішся, Джиме, не сперечайсь.
Це і тебе стосується, любий Анджею».

Х.2009

Чи йти до Тебе тихо і смиренно, і десь під спід
сховати марень вишивку картату,
дитячих мрій вабливу глушину.
Як ті старі монахи, віри гідні,
за хвірткою лишити власну волю
і пожеґнати мерехткий облудний світ.
Вітатися, обідати, радіти,
хвалити будні і коритись долі,
втішатися в покорі безгомінній
і знати все ж, що це напівнічого не є ніщо.

Чи пошукати хащ, де навіть досі ясніють дні
в очах оленя сторожкого в гущавині.
Любити крон ряхтливі амфілади,
плекати перли в серці і складати
у потаємну скриньку з кипарису,
як ті шляхетні гностики старі.
Іти в шорстких руїн прадавню тишу,
пройти глибин зелені океани
і розчинитись у воді і вітрі
або… пристати в гавані малі,
де грають вітражі, немов корали,
і п’яні кришталеві кораблі.
Іти наосліп, і шукати суті, і знайти
оте, що світиться, як суть,
і не забути, що це – не Ти.

2008

Услід за білістю дня,
за отим, що сонце сказало,
як спинилось на білому камені муру,
потонулого в бур’янах.

Заспокоїтись і жити мовчки.
У сухості літа дивитися,
як повітря бринить.

Непомітний рибалка край малого містечка,
прозорі щілини в очеретах, срібна риба,
солодка тиша боліт,
у якій немає спасіння.

Немає. Але в глибині живого
давня обіцянка зазоріє:
інші озера на небесах,
червоні рибини в сонячних отворах.

2006

Блудні вогники гаснуть у телефоні,
перла слів, що жовкнуть просто в руках.
Мертва вода торкає мої долоні,
а жива лишається на щоках.

Завтра потону у брудній безодні –
не буває чистою пустота.
Сині вогники гаснуть, і в унісон їм
гаснуть вокзали, потяги і міста.

Не врятують білі ковтки холодні.
Є ще віра й молитва, вічно свята.
Та чи зарадять перла твої сьогодні,
отче Йоане святий Золоті Вуста?

ІХ.2009

У тихі іскри вранішньої траси,
де радості обíцянка жила,
ти золотим дурманом пролилася
і чорною отрутою ввійшла.

І з того дня у кожнім краєвиді
скасовує вмирущу благодать
хронічний брак твоїх п’янких флюїдів,
твоєї непричетності печать.

Мене минули відблиски і тіні,
що весняну тривогу стережуть,
і, вже терпкі, плоди передосінні
також минуть.

Буває, що в душі суху криницю
грайливо глянеш, кажучи мені:
«Захочу – прочиню твою темницю,
захочу – ні…».

Люблю твоє волосся, очі, серце,
яке мені на глум і кару створене.
Ой, очі, очі, очі дівочі –
пекло отворене.

01.09.09

В оселі примружено-абажурній,
де видно трасу з погожих вікон,
в халаті легкім і білизні ажурній
ти питимеш чай зі своїм чоловіком.

І раптом темрява клоччям синім
просто в душу тобі війне –
то я помчав на своїй машині.
Пригадаєш тоді мене?

Та нащо плекати біль до ранку,
чекати поки пройде саме?
Просто візьми й затули фіранку,
скажи: Дме.

08.09

Цей світ без тебе, Гердо, не оживе:
вона взяла його від мене і милостиво
дала мені мереживо неживе –
уяви спорожнілої сонне диво.

Десь близько дні – живі, гомінкі, багаті…
а я закутий в óбрази безгомінні:
як сяє лід на шибках у порожній хаті,
як мертве сонце пасеться в сухім камінні.

IX.2008

Соми мордаті ворушать вусами,
плямисті щуки шугають стрілами,
я з ними – як з дорогими друзями,
лиш льоду дзеркало нас розділює.

Від річки вулиця плине гладко,
я, може, тут і врятую душу,
де на подвір’ї рум’яний дядько
оббіловує свіжу тушу.

Які кришталеві у кризі віти,
яке гаряче в теляти черево.
Я хочу розтанути в цьому світі,
що себе вміщує і вичерпує.

Я свято триматимусь аналогій
із риб’ячим оком, тілом і остями:
у мене так само кров волога,
плоть рожева і білі кості.

Мріями тішитимусь холодними:
та й не дивно – в дитячім віці
мені здавалися преподобними
робітники з червоними лицями.

Горло чарка пече гаряча,
пахнуть дрова і піч обвуглена.
Думка буде проста й ледача,
серце – чисте і заокруглене.

Я занехаю тонкі матерії –
байки ловців із тонкими сильцями:
більше мудрости в зрізі дерева,
що лине в простір річними кільцями.

Підшукаю собі дружину,
і пірнемо у дні прозорі,
будуть у нас рожеві перини
і подушки з ясними узорами…

Тільки споминка промениста
невблаганно іде назирці,
і хитається віра чиста
в рівновагу погідних лиць:

в розвиднений день на околицю міста
з очима вологими вийшли мисливці
ловити червоних лисиць.

01.2009

Яке байдуже й сонячне опівдні
це давнє місто. Так я і хотів,
смиренним бути, наче ґанки мідні,
де жовтий плющ недавно шелестів:
нехай отруйну спрагу почуттів
заступлять барви осени погідні.

У них розтануть незнайомці рідні,
і зацвітуть у людній самоті
Твої звабливі обіцянки срібні,
такі ж нездíйснені, такі ж святі.
Не маючи надії на меті
вони тепер безжурно-самоцвітні.

Їм горниці вготовані догідні
в наполовину срібній голові,
вони розсиплять спогади тендітні
в укритій срібним порохом траві.
І навіть сірі мури вікові
стоять сліпою радістю вагітні.

Освятять вечір у вологій пітьмі
блідих костелів гори мовчазні,
і коло них урочі, старожитні
реклам тривожних матові вогні.
Та вже несила вірити мені
у ці живі прозріння заповітні.

Старі відбитки радісного болю,
ви знаєте, що знову зацвісти
я вже ніяк себе не приневолю.
Зі свого каземату самоти
я можу вам у жертву принести
лиш осінь, Львів і трошки алкоголю.

2008, пізня осінь