Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олена Осінь (1979)



Художня проза
  1. Досконалість
    Ось тут вона і живе. Навіть більше – тільки тут вона і живе. Слово за словом, слово до слова – б’ється її графічно окреслене серце, дихають її довгі буро-зелені нитки ламінарії та спірогіри, болять її води чорноглибинні. Тут вона довершена! Тут вона неперевершена!
    Найскладніша фізика – створити вакуум мікросвіту. Їй це вдалося.
    На крем’яні досконалі риси художньо лягає макіяж, на ідеально пропорційні вигини тіла бездоганно сідає одяг, виточені рухи, ідеальна у балансі емоцій міміка, кожне слово безпомилкове, витончене, виважене, вирізьблене і забарвлене. Тонка, іронічна, талановита. І блакитна жилка на вилиці… Найвищий рівень мімікрії – не для самозахисту, самозахист – це ж таке природно-земне. – Для відлякування найслабших. Тих, хто злякається надмірної білизни шкіри. Вона запросто могла б щодня ходити і кудлато-заспаною, і в домашніх капцях серед міністерських офісів, мистецьких виставок чи блошиних ринків. Та їй байдуже! Але, розумна, вона вже давно зрозуміла, що найпростіше без зайвих коливань повітря – це застосувати мімікрію, що легко віджене слабких.
    Слабкі – це ті, які найбільше потребують енергетичного обміну. Підтримок, порад, любові, ненависті, ревнощів, заздрощів, комплексів… такого собі поживного середовища для людських емоцій, тобто ті, енергетичний рівень яких на сто відсотків залежить від допінгу інших.
    Потім будуть сильніші. Не за неї сильніші (сильніших за неї не буває, хіба що байдужіші), – сильніші за слабких. Жінки – зрідка, більшість жінок залишається у тому «поживному середовищі». Частіше будуть сильніші чоловіки, які битимуться мошкарою у перламутрову синь її глибоких очей, які існуватимуть її поезіями, які до крові ранитимуться і ламатимуть кістки об гострі скелі її віршів. Господи, вони навіть плакатимуть… плакатимуть над глибинами її душі…. її навіжено-гострих, її нещадно-безборонних, її бентежно-ошалілих чуттів. І тепер все, що окрім неї і поза нею, то пласке і прісне, і вже все, що було «до» - приземлена банальність. І вже не буде спокою, бо її блакитна жилка на вилиці… на вилиці…, і її блакитна кров… і жилка… не пульсує. Битимуться об камінь, допоки не помітять, що пульсу немає. Там і розіб’ються. Тіла їх розбухнуть, довго гойдатимуться на поверхні, останками чіплятимуться за вимите почорніле коріння поки з роками не перетворяться на мул. Мул, у найродючіший з якого вона, можливо, колись посадить зернятком слова якусь водорослиночку. Шкода…
    Ну а вже останні – сильні, мовчатимуть. Не підійдуть. На відстані. Відстані чого? – Мабуть, болю. Пустого коридору болю і найвищого захоплення.
    «вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…»
    Насправді їй навіть байдуже талановитою її назвуть, чи бездарною. Що їй визнання, що їй статуси і коментарі, реверанси і енергетика.
    Вона самодостатня! Вона графічно окреслена і вирізана з листка оцих залежностей і любовей. Її кров блакитного кольору. Її жилка не б’ється. Її світ глибоко-недосяжний. Впадина, яка утворилася під час розлому тектонічних плит, і тільки одна сліпа риба-чудовисько. Сліпа. І чуттєва.
    Світ справжній. Так справжній, але такий позаглибинний, позамежний. Вона цього не хотіла. Не прагла. Просто так сталося. Так склалося. Так вирізалося.

    Але вона досконала! І тому я теж б’юся грудьми об скелі її віршів, дряпаю коліна, роздираю долоні. Вона магніт, вона принада, вона наркотик. Чому не тікаю? Мабуть тому, що слабка. Бо хочу віддати всю свою червону і гарячу кров для її серця. Можливо задихнуться її поезії, можливо заволає вона від болю, але винирне. І дихатиме, дихатиме поряд із нами – такими недосконалими, такими земними.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  2. Жито
    Сонце зависло на самій маківці неба. Палюче, отруйне. Випікає на сивій, мертвій землі довгими і глибокими тріщинами чудернацькі, язичницькі візерунки. Знічує ледве живе листя дерев, фарбує його в згаслий білий колір і намагається розтерти в порох. Всім своїм тілом, всією своєю енергією падає на високий колос, по остюках стікає в його серце, сповнює собою вузеньке, довге, сіре житнє зерно, та там і залишається. На всю зиму. До наступного врожаю.
    Світ чи заснув, чи завмер. Ні вітерцю, ні легенького погойдування високих хлібів, ні пташиного голосу, ні комашиного шурхоту. Все принишкло, зменшилось і зіщулилось так, щоб якомога менше болючих доторків отримати від могутнього Ярила. Полудень.
    Я в полі. Хоча поле – голосно сказано, так, з пів гектару землі, що раніше слугувала городом, коли моя бабуся була молодшою і мала сили обробляти всі свої наділи. Та вже кілька років раз-поз-раз на цьому шматку, що далеченько від хати, та ще й на горі, де найбільше завдає шкоди спека, сіє вона озиме жито. Бо не важко обробляти, не потребує зусиль в догляді. А жнивувати приїжджаю я. Ось так, по древньому, з серпом, в старенькому, ще маминому, сарафані, в білій хустині на голові, з пересохлими губами. Береш долонею сухі пагінці низенько біля землі, стискаєш їх міцно, і мах – майже без зусилля відрізаєш серпом від коріння, складаєш в невеликі рівненькі снопи. Тільки стерня золотиться. А піт біжить річечкою між грудей, падає вниз, і під сарафаном в подолі збирається темною важкою плямою, ось тільки сюди сонце й не досягає. Піднімаюсь, випростуюсь, витираю своєю хусткою зрошене чоло, шию. Відчуваю, як у спині випрямляються струджені м’язи. Задоволено оглядаю вже майже зжате поле, рівненькі ряди снопів, широкий краєвид, що звільнився від високого житнього колосу. До межі недалеко, ще може з пів години роботи, останній день, і все, і край. А потім наносимо на гору зі ставу води, змочимо і втопчемо землю, зробимо власноруч тік і ціпом будемо молотити зерно. Сіре, сухе зерно, в якому я з трепетом буду тонути руками, а бабуся з посмішкою говоритиме: «Буде жито – будемо жити». А потім зберем врожай в лантухи і складемо в сінях на лаві один на один величезною купою, аж до стелі. І коли я приїду взимку погостювати, в сінях буде теплó, буде збережене мною сонячне літо, і комашиний гомін, і солов’їний щебет, і васильки з волошками.
    І хто б міг подумати, повірити, що ота модна вертихвістка, що приїздить до баби Катерини з міста і задирає носа вище голови, коли йде по вулиці на своїх височенних блискучих підборах, стоїть зараз обличчям до неба і дякує. За хліби, за врожай, за те, що кожного року бабуся сіє жито, за цей полудень, за сколені ноги і згорілі плечі. За тверду стежку, яку на шостий день своєї праці протоптав сам Господь, коли творив світ. За те, що стоїть на цій глинистій стражденній землі, де ще прадід, закрутивши довгі геройські вуса в русяво-сиві бублики, саджав і збирав свої жита-картоплі. За те, що існує це, здавалося б і не маленьке, та наче забуте і загублене між ставків, сосен і ковили село. За тихі зорі, що впадуть увечері в стерню і не загубляться вже там, і можна їх буде збирати руками. Дякує палко, дякує щиро. Молиться своїми словами і малює в повітрі оберіг над рідною старенькою хатиною, над ґанком зі східцями, над височезними, вищими за хмари акаціями. Над землею.
    Беру в руки довгі житні стебла і в’яжу кручені перевесла, вплітаю в них свою любов до степу, до поля, до села, до бабусі, вплітаю пісню… «…Там Василько сіно косить, там Василько сіно ко-о-осить, тонкий голос перено-о-осить…». Знову згинаюся, риплять зморені м’язи. Я перемагаю спеку. Ще трішки…, а потім будуть обжинки. Вже і не помічаю сонця. І вже чую, як за межею починає ворушитися ковила, шумить, підспівує: «…Там Василько сіно косить …».
    А з ганку гукає бабуся, дзвінко гукає, голосно, своїм високим, незвично дівочим голосом, хоч і далеченько, та я чую: «Оленко, доню!»
    Бабусенько, я завжди вас чую. І обов’язково, кожного літа, стаю серед українських полів, щоб сколихнути пам'ять, торкнутись лагідного зеленого, чи жорсткого жовтого сухого колосу, вдихнути на повні груди полуденної спеки і розжарених хлібів, заспівати і прошепотіти – буде жито – будемо жити.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. У мережеві віртуальності.
    • Зустріч за межами інтернету

    Вони зустрілися у невеличкому кафе «Кранцлер» на розі Фридрихштрассе та Унтер ден Лінден. Дивуєтесь? Ви були у цьому кафе і заперечуєте, що воно маленьке, і те, що воно на Унтер ден Лінден? І ви були б праві, якби не…
    І він, і вона вже давно знали, що в місті є два кафе з однаковою назвою: відоме всьому берлінському бомонду «Кранцлер» на вулиці Курфюрстендамм, де щовечора грала музика, де чоловіки курили, зрідка поглядали на блиск вичищеного взуття і власні відображення у ньому, діловито ділилися один з одним планами на майбутнє, а жінки голосно сміялися, пили шампанське і залишали відбитки тонких червоних губ на прозорому склі бокалів; а також інше – на розі Фридрихштрассе та Унтер ден Лінден – затишне і непомітне. Саме тут вони і зустрічалися. Не так часто, як хотілося, і зустрічі були нетривалими, але іншого вони просто не мали і були вдячні навіть цій можливості посидіти поряд, торкнутися поглядом волосся, рук, недовго і тихо поговорити, або навіть помовчати.
    Сьогодні вона була неспокійна, збуджена. Зронена у її душу думка росла і їй потрібно було поділитися своїми роздумами. Все, що було таким складним і незрозумілим раніше, раптом стало прозорим і логічним. Їй здавалося, що вона ось-ось доторкнеться до найглибшої таємниці, розгадає найскладніший закон всесвіту. Слова неслися стрімко і бурхливо. Така стримана завжди, зараз вона малювала в повітрі руками піраміди, розчервонілася, і вже не посміхалася. І очі…, глибокі зелені очі.. А він сидів і дивився у очі. Здавалося слухав. «…Ого, скільки глибоких думок у цій красивій голівці - а якщо зняти окуляри?... А тепер знову одягнути?... В окулярах еротичніше, однозначно, тільки волосся трохи скуйовдити, і блузку... І прозоріти!...» Штірліц посміхався.

    • Сніг

    А у нас сніг, у нас сніііііііііг, у нас СНІГ!!!!!!!!!! У нас сніг! Тихий, лапатий, святковий – справжній! Час купувати ялинку!

    І танцювати з ним сальсу на снігу...
    Чи таки танго?

    О, знаю, голосом, який не знає відмови, він наполіг би на формі одежі номер один - чобітки на панчохи, і доооовга шуба на гоооле тіло.
    А ще за ним лімузин без шофера.

    Ризикуєте! :) Танго зі мною затягує, якщо й не згорите, то повернутися буде важко. :)

    Веде…, і знамо куди веде…

    Milonguero, я витримую ваш погляд і даю згоду (на танго!) посмішкою. Le Cabeceo (розмова поглядів).

    G. Matos Rodriguez La Cumparsita? Ви впевнені? Тоді стаємо в близьку позицію, блискавично відчуваю тепло від чуттєвого abrazo – ваша рука пропливає по дооовгій шубці і завмирає трохи нижче спини. Перший крок назад – salida – не звертайте уваги ні на що, тут тільки ми, і я танцюю тільки для вас; quebrada – ледь схиляюся і переношу вагу свого тіла на вас, щоб відчули (я ж правильно одяглася?) – достойно витримали; сaminada – легко, проти руху годинникової стрілки, мов листя, за вітром (ви вітер, я листя) – спина стає вологою – ще кілька раs; gancho – тут я на мить беру право лідерства (не бійтеся, все розраховано) – мах! – в моїх очах, окрім пристрасті, ви помічаєте іще щось незбагнене; і щоб повернути собі права ви еntradaі на мою територію – я в захваті!, llevada – моя нога на вашому стегні – самум – і пустеля вже не в змозі стримати почуттів!..

    Дякую, партнере, за танго! :)

    І відпускайте лімузин, він не знадобиться!

    • Присвячення віршів
    Я вас надихнула?!!! Приємно…, немов босими ногами по небу…

    Бо ми з вами дуже схожі. В своїй безкрайості, в безмежності своєї суті. Бо і я не шукаю єдиного джерела світла, основного звуку, одного виміру. Та чи всі ми безмірні? І в чарівництві, і в «небезпечності», і в дружбі, і в подорожах Егейським морем під вітрилами «Арго», і в поцілунках, і в батьківській ласці, в послідовності і в нелогічності, в піднебесних прогулянках і в пальчиках на долоні, навіть в щоденних буденних настроях. Та чи завжди справжні? В такій шаленій круговерті важко побачити цілісність, але цей вир і є суть. Ось так і в мені – моя гармонія не статична, вона постійно змінюється, доповнюється, перефарбовується з жовтого в фіолетовий, з небесного на сірий, з глибокого на поверхневий, з голосного на шепіт, з бурхливого на повільне погойдування, з відвертого на сором’язливе. Я водночас і мужня і жіночна, і романтична і практична. Я вмію зробити чоловіка найщасливішим у світі, та боюсь його поработіння, ось так і балансую між «повністю» і «ні краплини». А цнота – вона завжди буде, щоб не спалити, щоб не спустошити. :)
    Так-так, щоб не спалити, щоб своєю пристрастю і своїми пожежами не завдати шкоди.

    І повірте, білі зимові дощі можуть бути набагато приємнішими навіть за святкові огнища. Без феєрверків, музики і золотих жовтневих заметілей, - тільки під шепіт, тільки під тепло каміну і чудернацькі східні візерунки на чарівному килимі....

    • Переклади з російської
    Натрапила у п’ятницю на дискусію під перекладом твору Висоцького. Не пам’ятаю, між ким був діалог, але я погоджувалася на всі 100% в тому, що перекладати потрібно тільки з іноземних, незрозумілих пересічному читачеві, мов, бо невже можна сказати краще самого автора. Здавалось, що це просто шліфування своєї і так вже відомої майстерності, хизування своїм талантом. Але чому ж тоді так багато відомих, талановитих і шанованих людей цим займаються?! Ну не можу ж я бути ось такою «розумною», а всі інші помилятись. Мучилась у роздумах, поки йшла додому. А тоді, щоб заспокоїтись взяла фарби і…, а чому ж я вдесяте малюю соняхи Ван Гога!? Це ж те саме! Просто захоплення і враження переповнюють настільки, що неможливо не написати! Співзвуччя думок, почуттів, відчуттів. Це не плагіат чи репродукція, це подяка автору за його геній, це продовження твору у роках. Можна тільки для себе, але ж можна знайти і однодумців, таких же захоплених, натхненних, це ж так? Я ще не дійшла до більш глибокого розуміння перекладів, у масштабах всієї літератури, але маю надію, що справжнє все ж відчую...


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Подруга
    Ми з нею вже давно-давно знайомі. Інколи навіть здається, що не просто подруги, а сестри, і музику любимо схожу, і одягаємось подібно, і сни розфарбовуємо однаковими барвами.
    А познайомились ще тоді, коли в каштановій діброві каталася дітвора на саморобній «тарзанці» опісля шкільних серйозностей, а час тягнувся довго-довго. Вона приїздила до бабусі на вихідні. Колись ми ватагою друзів проходили повз їхній тин, а вона стояла біля воріт і поглядала стиха на цю різнобарвну процесію, а потім попросилася гратися з нами. До гурту ми взяли її відразу з трьох причин: по-перше, більша куча – краще, особливо, коли граєш в козаки-розбійники, по-друге, вона з міста, і може знає нові цікаві ігри, а третім аргументом було те, що в мене і у неї були однакові руді сарафани, з двома великими карманами на блискучих зав’язках і з вишитою квіткою соняха на лівому боці. Всі дружно реготали, що нас висиділа мамка-папуга в однім гнізді, що мені обновку привіз тато із самісінької Москви і ні в кого такої краси просто бути не може, і що таких «пожежних-світлофорів» помітно буде за тисячі земель, то ж давайте ховатись. І я побігла ховатись. Біля тракторної бригади стояло височенне чи то корито, чи розрізаний навпіл в довжину залізничний вагон-цистерна. Давно стояла та бадя, важка, нерушима, і чомусь, завжди граючись, всі обходили її стороною. І сховатись я вирішила саме там. Летіла швиденько, щоб не помітили, а ще й тому, що на ногах були новесенькі білосніжні мокасини, все із тієї ж Москви, що неначе самі піднімали ноги у повітря і несли швидше, ніж звичайне взуття. З непомітного боку намостила одну на одну кілька каменюк, обперлася на руки, підтяглась і – стриб…у густу, чорну мазуту аж по самі кісточки. І хоч плач! Трохи переборола свій відчай, розуміючи, що вже нічим не зарадиш, дома все рівно чекає лозина, вирішила стояти до останнього. І раптом почула, що до моєї схованки дереться хтось іще. Я навіть встигла попередити про мазуту, але… стояли ми там разом із нею, довго, до самого вечора. І були визнані непереможеними переможцями гри аж на кілька років вперед! А потім, щосуботи ми обдирали з старої будівлі току маленькі шматочки облицювальної плитки, і викладали мозаїку, катались на велосипедах, згрібали жовте листя і стелили собі царські килими, на яких перекочувались через голову і робили шпагати, лазили без дозволу у страшнючий глибокий яр, катались на тій історичній «тарзанці» і міряли глибину канави, що ішла до села для прокладання газу, а потім разом відтирали засохлу глину з одягу (і чому в тій канаві так брудно!?). Дружили по справжньому, віддано, як дружать діти. А потім її батьки забрали бабусю у місто, а ми поклялись завжди пам’ятати одна одну і поклали у книгу Гайдара, через кожну сторінку, гербарій з квітів айстр, хризантем, листя тополі, кленів, каштанів. Нетлінне листя, жива пам'ять.
    Я тільки-но вступила до академії, щоб отримати освіту, щоб пізнати життя великого міста і скуштувати студентських макаронів. Ішла після лекцій в гуртожиток через невеличкий базарчик, шлунок нагадував про своє існування завиваннями тонесенького голосочку, а тут бабуся продає хризантеми. Ой гарні, невимовно красиві – золоті, бурштинові! Я прийняла рішення, що сонце у вазі на столі – це краще, ніж кефір, масло і булочка. Іду, щаслива своїм існуванням, посміхаюся, а шлунок зрадницьки – я тут, я є, а масло краще… Повертаю за ріг вулиці, а на зустріч – вона. Яка це була зустріч! Ми плакали, сміялися, цілувалися, я куйовдила її обстрижену вихрасту зачіску, вона гойдала мою довгу заплетену косу. Раділи так, що на нас почали звертати увагу перехожі. Потім вона витягла червоне блискуче яблуко мені, собі, і ми пішли в одному напрямку. Виявилось, що мешкаємо ми в одному місті, навчаємось в одному вузі, зберігаємо священний гербарій і анітрішки не змінились. За кілька днів реалізували рішення жити в одній кімнаті (комендант гуртожитку мабуть і досі пам’ятає мій незламний дух), і поклеїли стіни шпалерами з виразним малюнком жолудів, очерету і лелек. А на столі поставили сонце у вазу. І тепло нам було усі п’ять років. Ми разом сиділи в читальній залі, гуляли парком, під враженням витанцьовували балетні па, після перегляду в театрі «Бахчисарайського фонтану». Ми міряли глибину Дніпра, вивчали теорію ймовірності, підлітаючи на гойдалках найближчого дитячого майданчику, смажили на студентській кухні кукурудзяний попкорн так, що чутно було за кілька кварталів. Катались на канатній дорозі через річку, ходили у подорожі, фотографувалися зі скіфськими бабами, прогулювалися із зонтиками, приміряли дорогі шкіряні туфлі в бутіках і отримували від цього задоволення чи не більше, ніж ті жінки, що їх купували. І знову наша дружба була теплою, яскравою, молодою і юною, з ароматом ланкому (розщедрились!) і диму, кольору недосвідченості і розквітаючої мудрості, присмаку щастя. Але знову настало «потім», і ми роз’їхалися жити і працювати у різні міста, у різні долі, кожна своїм шляхом. А на згадку залишились два товстелезні альбоми фотокарток і гора конспектів зі смішними домальовками і коментарями то її, то моїм почерком.
    Свіжими, дзвінкими ранками я бігала по доріжці шкільного стадіону, щоб зарядитись позитивною енергією на весь робочий день (і, можливо, щоб трішки вдосконалити майже досконале). Сонце – тільки-но випечений солодкий млинець, кружево-павутинка на плечах липи, берізки, що сонно протирають очі і змінюють зеленасту нічну сорочку на золотавий діловий костюмчик, дев’ятиповерхівки випрямляються і потягаються, від чого здаються ще вищими, лунке прохолодне повітря, що стає сизуватим від мого теплого дихання. І я вже навчилась не сопіти, не рахувати – залишились ще п’ять кружечків, чотири, три…, біжу, отримую задоволення… А тут на мою доріжку поспішає струнка красуня в яскравому спортивному костюмі. Вона! Подружка! Де ти, як ти?! Скільки років! І знову майже не змінилася, веселі кошачого розрізу очі, чи то жовто-коричневого, чи зеленого кольору, зачіска – після буревію, посмішка медова. А в погляді – сльози, чи дощі, радості зустрічі, любові (жіночої!), відчуття рідної душі, однієї пісні в серці. Ось вона – моя Осінь! І наша спільна жура, наша мрія…
    Ти – хрещена моєї доньки.
    Ми йдемо збирати гриби, куштувати примерзлу шипшину, проводжати в далеч гусині зграї, розвіювати по світу дим і зводити під парасольками долі.
    І я розпускаю свої коси.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -