Києве!..
Найпрекрасніше місто із міст,
стольний граде на кручах Дніпрових!

Ти – моя
сила, гордість, відрада і зміст,
і колиска моєї любові.

Києве!..
Я корінням до тебе вросла,
прикипіла душею дитини!

І яким
доля шляхом мене б не вела –
я вертаюсь до тебе, єдиний!

Києве!..
Всі оспівують шати твої –
не пройшла ця спокуса й повз мене.

Мрію я,
щоб онуки онуків моїх
милувались тобою, зеленим!

Києве!..
Батьку, як же тебе вберегти
від заброд і перевертнів хижих?

Жити як,
щоб не звідав ні сорому ти,
ні наруг, ні ганебних принижень?

Києве!..
Мудрий батько нечемних дітей!
Є нам кожному в чім повинитись.

А тоді,
прихилившись до дужих грудей,
до святинь твоїх низько вклонитись...

Києве!..
Крізь минулі п'ятнадцять сторіч
прогляда в сивині твоїй юність!

Все в тобі:
і запекла війна протиріч,
і гармонії ніжної сутність.

Києве!..
Як природно до тебе вплелись
ці століття шитвом розмаїтим!

...Ми усі
відійдемо у вічність колись,
ти ж – я вірю! – залишишся жити!

Для мене ти – немов дарунок долі –
безмежно світлий, пристрасний, дзвінкий…
В тобі свободи й радості – доволі…
Ти справді – інший! Диво: не такий!

Втомилась я від них, отих буденних,
таких звичайних, стриманих, нудних!
Ти – випадок спокусливий для мене,
вулкан бажань нездійснених моїх!

…Розгублена, не знаю, що робити
з сюжетом, приголомшливо стрімким.
Ти ж – лагідно даруєш перші квіти
із запахом медовим і п’янким…

Я прагну мимоволі пригорнутись,
вдивляючись у очі голубі,
у близькості зворушливій забутись,
розтанути й розквітнути в тобі…

І хай по тóму вже тебе не буде –
ти житимеш у ластівках пісень,
щоб віддано закохувались люди
в заквітчаний весняний теплий день .

О друже, який ти красивий!
Хіба що... бракує тепла.
Дивися, мій красене сивий,
я руки тобі простягла!
Глузую, коли ти нестерпний,
лютуєш... Бо відаю я,
як прагне змагатися з серпнем
ласкава усмішка твоя!
Для людства – це примхи погоди...
Для тебе – забава, кураж,
що вдало контрасти природи
вкладає в зимовий пейзаж!

...Буваєш різкúм і мінливим:
веселим, легким, чарівним,
нестерпно брудним і сміливим,
яскравим, дзвінким, крижаним,
проникливо гарним і чистим,
принизливо зверхнім і злим,
холодним, стрімким, променистим,
піднесеним, тихим, смутним...
Ти різний – щодня і щомиті!
О друже, як личать тобі
і річечки, кригою вкриті,
і очі – сумні й голубі!

...Я вдачу твою прохолодну
колись – все одно – розтоплю!
А може... почнімо сьогодні?
Ти ж бачиш – уже і не сплю,
бо мрію прогнати морози!
Хіба не того ти хотів –
розчулено хлюпати носом
від майже людських почуттів?

Не бійся, коханий, огуди –
із вітром вона відгудé!
То ж зватись Весною не буду,
якщо я не зваблю тебе!
Ми разом зануримось в повінь
п’янких, незабутніх хвилин,
і літо підставить долоні
для наших цілющих краплин,
розкине рушник веселковий,
приспить у шовковій траві...
І теплі краплинки любові
притулять щічкú до землі.
...Достигнуть хліби життєдайні,
заквапиться в гості зима...
...Щасливий ти будеш в коханні
і гордий, що все – недарма!

"Чи знаю, яке воно, щастя?" –
хто в себе про це не питав?
А щастя – у долі смугастій
не знати рахунку літам.

Прожити свій вік у здоров’ї,
без заздрощів, зла і боргів.
Зігріти своєю любов’ю
коханих, дітей і батьків.

Не зрадити друга, не вбити,
не стати мішенню брехні.
Вітчизни й сім’ї не зганьбити –
не жити по вуха в лайні.

Не заздрити іншим, не красти
і прагнень своїх не зректись.
Якщо і судилося впасти –
самóму змогти підвестись.

Здійснити щось дуже важливе
(хай буде нелегко, але ж
себе відчувати щасливим –
то є насолода без меж!).

Відбутись потрібним й корисним
(але, боронь Боже – зручним!).
Як ворог чи заздрісник тисне –
зуміти упоратись з ним.

Здолати і гнів, і ненависть,
знайти в собі сили і міць
не бути слугою обставин –
іти по життю горілиць!

Свідомо приборкати сіре
в минулому і – майбутті.
Прожити у променях віри,
що є таки сенс у житті.

А, може, не так вже й багато
потрібно для щастя?!

А, брате?

2010 р.

Величне диво – материнські очі!
Мов смолоскипи на кордоні тьми,
і світло, і тепло несуть охоче,
своє дитя ведуть поміж людьми...

Та іноді вони-таки тьмяніють,
але на мить якусь... І знову, й знов
Священно при надії пломеніють,
бо в ній добро і гордість, і любов.

І ще – чекання. Радісне чекання.
Пронизує, захоплює, бринить
і рветься з серця музика кохання
в свою найкращу, неповторну мить!

Яке ж то щастя – первістка чекати!
Молюсь за Вас, за Ваше майбуття,
найкраща в світі синьоока мати
із невгасимим вогником життя!

Нюанси любові досліджуєш ти,
та чутні тихенькі зітхання...
Не можеш правдиві слова віднайти,
яке воно, справжнє Кохання?
...І щастя, і горе, і радість, і біль
злилися в прекрасному слові.
Гірке і солодке, кислинка і сіль
живуть у Рецепті Любові.

Ти бачив, як пише художник портрет
людини, яку він кохає?
Чуттєвого пензля піднесений злет
його на шедевр надихає!
...Яскраві, п’янкі кольори й півтони,
і ніжності ріки медові,
юнацькі мрійливі, захоплені сни
ясніють в Палітрі Любові.

Ти знаєш, як вірші складає поет
тому, кого любить найбільше?
Прекрасної пісні майбутній куплет
він серцем закоханим пише.
...І райдуга світлих його почуттів,
і пристрасна збудженість крові,
й усі найдорожчі скарби у житті
відтворені в Слові Любові.

Що серцем своїм відчуває співак,
коли про кохання співає?
Змішавши і слово, і колір, і смак,
в мелодію щедро вливає.
...І мамина ласка, і батька тепло,
і ніжні пісні колискові –
усе, що до серця колись увійшло –
лунає у Пісні Любові.

2009

Енергія зірок у кожнім новім вірші,
бо саме коштом сну ти їм даєш життя...
Обличчям ти – такий, як і мільйони інших,
та серцем ти – скарбник у царині буття.

Такий, як я і він в життєвому сонеті,
і все, як у людей: сім'я, робота, дім...
Та відає душа чимсь більшим за монети:
несе вона красу усім єством своїм!

Побачивши в житті щось ззовні нецікаве,
вона, як металург, працює цілу ніч,
і ось блищить уже на ранок дивним сплавом
її невтомний труд – не менш коштовна річ!

І бáйдуже тобі, а чи назвуть поетом!
Ти робиш це лише – за покликом душі!
Енергія зірок, що огорта планету,
наповнює людей через твої вірші.

2008

На берег викинуло дельфіна...
Маленький зовсім, йому б ще жити...
Ніхто не скаже, чия провина...
Ніхто не знає, що тут робити...

...Он батько кличе і кличе мати –
шукають в морі свою дитину,
понад водою здіймають спини,
а черевце у малого – шмаття...

Брунатність крові відносять хвилі
назустріч тій відчайдушній парі....
Клекоче натовп:
– Це – божевілля...
А нам сьогодні... у дельфінарій!

– ...Та це ж – той «скутер»! Гвинтом... Одразу...
Не роздивитися, чий... даремно!
І тут зненацька всі чують фразу:
– ...Перед обідом! Як неприємно!

2010

А він – не такий, як усі,
і тим перехожих дивує:
в своїй незбагненній красі
у жовтні вогненнім – квітує!
Іржаві сусіди-брати
вже кволою втомою повні,
та сну заважає прийти
його витривале безсоння.

Прозорі зелені листки –
беззахисні і... відчайдушні –
з каштана міцної руки
ще сили виборюють мужньо,
тепло і надію дають...
І згадка зігріє в негоду
про те, як дивак-баламут
ослухався волі Природи.

Він листям своїм молодим
і квітом свічóк промовляє:
– Хто змушує бути таким?
І що я, дивак, з того маю?
Якщо в моїх жилах – весна,
чи варто на осінь зважати?
Така моя доля рясна:
цей світ до нестями кохати!

Я знаю, що перший мороз
тріумф мій зірве на півслові,
та вас мені все ж довелось
зігріти свічками любові!
...І справді – два світських коти
під ним вже герцюють за даму,
а решті – затисло хвости
в лаштунках осінньої драми.

Роздавши всі статки свої,
їх мало, та є вони всюди –
живуть диваки на землі:
коти, і каштани, і люди...

2008

Народе мій рідний! В розгубі стою:
птахи знову кличуть у вирій,
з душі вириваючи сповідь мою –
слова несолодкі, та щирі.

Мої почуття не такі, як колись:
угору, униз, в бік небажаний – знов? –
ведуть пізнання мого сходи.
В мені нерозривно і дивно сплелись
і гордість, й надія, і віра, й любов,
і сором за тебе, народе!

Скажи, незбагненний народе, мені!
Чи я відхворіла тобою?
Та все ж, підсвідомо, в моїй глибині
я вірю в твою кращу долю.

Порядних людей я вбачаю твоїх,
їх волі і духу нечувану міць,
і людяну щиру жертовність –
мене переповнює шана до цих
гарячих сердець і натхненних облич,
що світу дарують змістовність.

Коли я недолюдків бачу твоїх,
що втратили гідність й сумління,
тоді відчуваю, як зло на усіх
лягає огидною тінню.

Багатство твоє – рідна мова і спів,
етнічне відлуння живої краси –
так кажуть обізнані люди...
Та мова – не дужча від зграї хортів!
Якщо на поталу себе віддаси –
без тебе і мови не буде!

Шануйся, народе! Живи у віках,
як справжня велика родина!
Хай всюди луна твоя пісня дзвінка,
та б’ється в ній серце країни.

Народе мій славний! Країно моя!
Схиляю до тебе дочірнє чоло...
Послухай, я маю провину –
невже підсихає моє джерело? –
не гідна любити надвіддано я
й не вмію любити картинно.

2010

Ти чому зажурилася, мамо?
Звідки сльози у тебе в очах?
Що шепочеш блідими вустами,
що за сум вистеляє твій шлях?
...Може, швидко ростуть твої діти,
може, скроні пече сивина?
І нема куди серцю подітись,
і кому пожалітись – нема...

Розлетілись твої ластів’ята
по чужих і далеких світах.
Зрідка линуть до рідної хати,
звеселяють зажурений дах.
І уже не даються у руки,
і уже під крило не ідуть...
Та що зустрічі і щорозлуки
відчувають, що їх вірно ждуть.

...На прощання – дитяча усмішка
на дорослих обличчях майне.
Вже такі, як їх тато заввишки!
– Діточкú! Не лишайте мене! –
Каже погляд, але... не спиняє,
плаче серце, прощаючи все,
і вже знову чекає, чекає,
доки вітер їх знов принесе.

І у неба вимолює мати
дітям – щастя, собі – довгих літ,
щоб із гордістю знов споглядати
їхній впевнений вільний політ.

2001-2010

...Ще солодко останні пахнуть квіти –
їх цілий рій «крилатиків» почув!
І ось вони метеликам тендітним
дають насолодитись досхочу...
Натішитись! Надихатись! Напитись!

...Вже завтра, може, їх уже не стане.
Дивлюсь на мить, хвилююче-п’янку...
Яка краса – у пізнім квітуванні!
Яка снага – в крилатому танку!
Яка надія – в погляді останнім!

...Ген, тужить хтось... Чи то – мені здалося?
Та ні! Он – клин у небі проліта...
Бринить душа в тужливім суголоссі:
вже завтра – осінь. Холод. Пустота.
Побудь-но з нами, літко! Ще не досить!

...Не владні ми над волею природи!
До серця вкравсь осінній тихий сум.
...В передчутті осінньої негоди
щасливу мить до вірша занесу
і подарую літа другий подих.

Бо й ми – це мить у вічності в долоні –
метелики і квіти на осонні.

2009

Що ти робиш зі мною, oсене?!
Я ще мрію: простоволосою,
в літній сукні, ногами босими
йти по рідній святій землі,
милуватися в лузі квітами,
що дарує так щедро літо нам...
...Та – очима вже сумовитими
в небо дивляться журавлі.

Нещодавно мені наснилося,
що ти, oсене, забарилася.
...Та – на ранок дерева вкрилися
ніжним золотом сивини.
Я люблю тебе, осінь, різною:
безтурботною, злою, слізною...
...Та найбільше люблю я – пізньою,
і не бачу у тім вини!

Ти виблискуєш днями гожими,
на замріяну казку схожими –
осягнути ніяк не можу я
велич лагідну і німу...
Серце повниться хвилюваннями
від приходу такого раннього.
...Знай же, oсене: до останнього
сукні літньої не зніму!