* Продовження*
.........
Та, щоб не потомитися украй,
Нехай читач перепочине трошки.
І, щоб забути пролетарський май,
Хай меду рідного скуштує ложку:
Йому на очі я зведу той рай,
Де усміхаються в житах волошки
І понад степом сонце золоте
Завжди старою барвою цвіте.

Там кетяги рожевої калини
Цяткують їй коралями сувій,
І дише в ніздрі духом полонини
Між пальцями розтертий деревій.
Там вранішня зоря й світанки сині
Щоранку сходять у красі новій.
І десь на дзеркалі німої тиші
Дзвінке весло свої узори пише.
Там, перепрівши у гарячих снах,
Посеред вод безмовних і широких
Татарське зілля пахне у ставках.
Там дні шумлять і плещуть у лотоках,
Там золотом соломи світить дах.
Там жаби мирно кумкають в осоках,
І, не підпавши під новий декрет,
Росте собі на волі очерет.

Там віє вітер у просторах диких
І пахощі терпкі несе нам з круч,
В рівнинах неосяжних і великих
Там віщий місяць сходить ліворуч…
І чисте срібло ллється в чистих ріках,
І тане в небі журавлиний ключ…
Про це ще по-російськи скільки мога
Писали Олексій Толстой і Гоголь.

А про красу заквітчаних долин,
Про любі серцю комиші і хащі,
Про те, як пахне на межі полин,
І про вигнанця долю злу й пропащу,
Який не бачить рідних луговин, –
За мене ще майстерніше і краще
Вам оспівав би половецький хан,
Якому хтось дав нюхати євшан.
1937

………..
Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який нам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?
Який співець поему склав про холод,
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
жнива справляв на людській ниві серп?
О, скільки раз по місту «чорний ворон»
Шугав, зі сну хапаючи людей,
Коли вставала пітьма чорним бором,
Зітхаючи пащеками ночей!
І падав присуд, скорий чи нескорий,
Во славу ще нездійснених ідей,
Що їхні гасла вкрили двері храмів,
Що їхній намул світ роками плямив.

Але нехай в нерадісній добі
Вогняним квітом квітне давній спомин –
Слова, співцем проказані в журбі:
«ні соколу, ні кречету лихому
Не ляжем на поталу, й не тобі,
О чорний вороне!» В багрянім громі
Ревла небесна твердь. Як і тоді,
Ряхтіли гриви ржаві і руді.

У ті роки великої руїни
Такий рясний, нечуваний врожай
Послав Господь нещасній Україні,
Якого доти ще не бачив край.
І знову доля в грі мінливо-змінній
Ненатлі орд, менажерові зграй
Все кинула на пожру і поталу
Та реготом безгучним реготала.

Зерно у купах пріло під дощем,
Кудись у море, в безвість, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш едем,
Немов виріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м’ясо,
І хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.

……….
Клекоче нам розпечене нутро.
Хто вичерпає нам шоломом горе?
Хто в душу нам плесне дощу відро?
Або який архангел винозорий
З свого крила позичить нам перо,
Щоб ту скажену гру фантасмагорій
Ми записали на блакитнім тлі,
Де літери горіли б нам у млі?

Які багряні й грізні епопеї
Нащадкам міг би геній розгорнуть,
Якби писав він кровію своєю,
Плеснувши нам в лице ту каламуть,
І змалював нового фарисея
І до Голоти страдницької путь!
Але всі казні, гибелі і втрати
Не перечислити й не зрахувати…
1937

Частина І
Якась смутна і невесела осінь
зійшла, мов помаранча золота,
над Києвом, і олив’яні оси
дзижчали і співали з-за моста,
де вітер заплітав березам коси
і цілував в розтулені вуста
(о спогади терпкі і непотрібні
про ті роки жорстокі і безхлібні).

............
О златоглавий мій! Не раз голота
татарська пила твою чисту кров,
не раз знущалася з втоєї плоті,
та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
тепер ніким не пещених церков,
що викохані мудрістю варяга,
і висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні
без дров, і без електирики, й без хліба,
коли ввижались марева ясні,
аніж тепер, коли душа в нас ніби
тріпоче й б’ється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитрим риба
на мотузку, протягнутім між жабр,
танцює те, що зветься danse macabre.

Тоді поет не звався ще "холуєм"
і за пайок не продавав свій хист,
як той альфонс, якого ми вшануєм.
петлю йому скрутивши із намист.
Так ми минуле ідеалізуєм.
хай світиться воно, як аметист!
Тоді в кларнети ще трубив Тичина,
і кликав Рильський в сині далечини.

Блажен, хто гордо кинув рідний край
і з посохом в руці пішов шукати
на чужині незнаній дальній край,
куди веде його весна крилата.
Та тричі той блажен, який за чай
і хліб теж не схотів себе продати,
але, минаючи тропу розлук,
зостався, щоб зазнати хресних мук...

.........
Високий мур чекістської в*язинці
тоді мене на місяць поріднив
з гуртком людей,
що в них серця, як птиці,
летіли до невиданих раїв,
дарма що смертний холод їм в зіниці
уже блакитну вологість улив.
Було нас шістдесят, і наші співи
цвіли... як у садку куркульськім сливи.
.............
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: "Виходь і все скидай!"
ти одяг катові лишав на "чай".
В потилицю мов грім. А потім клали,
поважно, всіх шикуючи до куп,
з мистецьким хистом труп на мокрий труп.

я не забув той натовп навіжений,
що смертників чека біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
воно, пульсуючи життям, жагою,
прослало злоту стягу над водою.
..........
Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грані небуття,
ти знову чуєш спів женця у полі,
мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.

Стрункіші стали постаті дівчат,
і по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грає відблиском Господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
коли від катової втік руки,
романтику кривавої чеки?

Запалюй радісний вогонь у грубі.
Дивись, як тихо жевріють дрова,
І згадуй ті давно забуті й любі
Перед роками мовлені слова.

І вже відживлений тобою спомин
Вдягає всю кімнату в жовтий чар,
І з димом смуток твій летить у комин,
Щоб з ним розвіятися серед хмар.
«Крізь праосінь»

І
коли, Господнім гнівом вщерть налита,
перекипала чаша, яку мав
пролити ангел кари, наказав
Бог Ноєві ковчега спорудити.

Дощі нещадні день і ніч неситий
поїли глиб. Круг сонця пригасав.
Все скрізь було – як рівний, плаский став,
і щезли гори, хвилями розмиті.

А корабель у тріскотні грімниць
спокійно плив, зберігши від негоди
в осмоленім нутрі звірів і птиць,

що мали, стрівши в дні нової вроди
відродження благословенну мить,
життям безсмерним землю запліднить.


ІІ
Так ми над мертвими просторами років
пливем. затоплені міста під нами
із замками, воротами, церквами,
багряний вечір їхній догорів.

А незнищенна спадщина віків
під мертвими шкляними небесами
кудись пливе порожніми морями
в ковчезі, гнанім подувом вітрів,

в якім ми бережем скарби забуті
і крізь добу страшних, великих кар
ми несемо нащадкам вічний дар.
Дар невмирущої краси: всі чуті
і нами бачені дива століть,
щоб людську думку вдруге запліднить.


із поезій поза збірками

Веселий вересень у лісі
повісив ліхтарі.
І сонце на злотистім списі
гойдається вгорі.

Гаптує вечір жовтим шовком
блакитні килими.
А чорний пень зробився вовком,
повившись у дими.

Підносить кожен ясень келих
пінливого вина.
Тож як я серед них, веселих,
не вихилю до дна?

Розхристана й простоволоса,
в ялиновій юрбі
мене береза злотокоса
стрічає на горбі.

Бере за руку, яснозора,
і в шелестливу тінь
веде, спокійна і прозора,
немов у свій курінь.
09. 33

Є в ясності осінніх вечорів
урочиста краса і безгоміння,
зловіщий блиск, червоний тон кущів,
листків пожовклих легке шелестіння.

прозорими туманами блакить
вже сиротливо землю сповиває.
Передчуванням блИзьких бур на мить
рвачкий, холодний вітер пробігає.

Безсилля втому ллє. Воно само –
та лагідна усмішка зав’ядання,
яку в живих істотах ми звемо
красою соромливою страждання.

Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівців світосяйні оселі,
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк ще не дав їм і жадних імен.

І на морі десь є зачарований грот,
де чаклує в прозорих одежах Цірцея,
мов пісок, твої спогади хвиля розмиє,
і полине у Лету життя без турбот.

А за морем ще є недосліджений край,
де під сонцем ряхтить, дозріваючи, лотос,
що дає забуття, нам дорожче від злота.
– Всі споваби, мандрівче, в дорозі спізнай!

Та минаючи острів сирен, морякам
ти до щогли себе накажи прив’язати,
щоб не міг тебе спів їх навік зчарувати;
але пісню, із уст їх почуту, затям.

Завітай до Цірцеї на день або два,
подивися їй в очі блакитні чи сині,
подивись, як летять по лиці її тіні,
але слухай, як борвій про мандри співа.

Помилуйся на гру перемінливих фарб
у рахманнім раю, де живуть лотофаги.
Та, п’ючи з злотих келихів тишу і лагідь,
збережи у душі все минуле, як скарб.

Жадним даром не нехтуй та пильно чатуй
і, на поклик вітрів розгортаючи крила,
в слушну мить напинай прудкоході вітрила.
Наодинці лише свою мрію милуй!

Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,
зріє хліб, і червоні хитаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
24.11. 1943.

Розвісив вітер багряниці
за звечорілим сосняком,
і вже в коралях із брусниці
гуляє осінь за ставком.


Моя душа блакитний килим
до неї стеле по воді:
"Ходи, ми тут наметом схилим
дерева сонні і руді"

Як їй любов свою освідчу?
В одежах з золота і сна
вона простує крізь сторіччя,
така незмінна і ясна!

Синіють по дощах озера,
де сонце креслить золоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці моєму шумить?

Шматочки синього паперу,
де вписані дерев химери,
між трав зібрав безхмарний день
і їх ховає до кишень.

Б’ють дзигарі дванадцяту годину,
і подушка обличчя холодить.
Ось за поріг ступлю: невловна мить –
і в царство мрій мережаних полину.

І враз безмірним стане тихий овид,
душа в осіннє озеро ввійде,
і пряжа та, що вересень пряде,
вся перетвориться в блакитний сновид.

Он крутиться листками зжовклими
прозора праосінь берез.
Надвечір так раптово змовкли ми,
схиливши очі до терез,
де шальками урівноважені
всі наші радощі і сум.
І серце, вже красою вражене,
п’є порами осінній шум.

день, відганяючи мару ночей,
шпичастим променем кленИ поранив,
і вересень нам при кінці алей
насипав повні пригорщі каштанів.

Мов хлопчик, я ці гарні круглячки
в кишенях радісно несу додому,
щоб у пасьянсі давнішні роки
не розкладати картами нікому.

Уже вином налились дні серпневі,
і яблука достигли запашні,
ночуй в садку, у теплім курені,
де над тобою шелест комишевий,

і слухай, як у тишу неживу,
немов родившись із глибин сузірних,
у перебоях павз нерівномірних
дозрілий овоч падає в траву.

Багряний вересень проливсь дощами
над полем, лісом і ставком,
і над моїми згаслими літами,
що в сніп лягли, підкошені серпом.

О, змийте все з душі, осінні зливи!
Лиш чисте срібло в ній лишіть.
Хай знов воно колись у день щасливий,
мов паморозь в промінні, заблищить.

Над серцем стомленим несуться хмари,
і вітер рве намети золоті.
Ліси, ліси горять, немов пожари,
і затишно у синій самоті.

Мій дух гойдається пожовклим буком.
Копита кінські топчуть будяки.
І тільки серце числить рівним стуком
години, тижні і роки.

Я заздрю дубові гіллястому,
що на узліссі гордо зріс,
і в книгу спогадів я кластиму
листки пощерблених беріз.

І зачароване природою,
яка згасає восени,
вже серце дише сном і вродою
прийдешньої весни...

Вечірня прохолодь мені у серце віє.
Цей рік був – як осінній ліс,
де ледве пахне ще шавлія
І небо дивиться крізь прозолоть беріз.

Моя осіння туга, лагідна і ніжна,
Крізь срібло згаслих вечорів
Пливе, як лебідь білосніжний,
У смутку тихому покинутих ставків.

Коли тебе сурма твоєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:
Per me si va, nella citta dolente!
«Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту».
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
Коли в душі погасиш сірий день ти

І сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний і сумний Вергілій
Тобі піде назустріч у степах

І в синій край Шевченкових ідилій
Нехай веде до міст і дальних сел,
Де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,

Що скрізь його покрила вже короста, —
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний — безладний рух,
Де хаос в димі чорному регоче
І вбила хімія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі
Тих матерів, що власних немовлят
Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

Все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
Рука диявола чіпляє пломби.

І ти, ти — лиш відірваний листок,
Якого кружить невідома влада,
Затягши в свій безсоромний танок.

В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт
Ростуть і в морок зносяться високо,
А в башти кожної крізь пітьми плащ

Тебе чатує невсипуще око...
Тікай, тікай і не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простір широкий,

Вітай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волі вихор п’яний,
Кущі чужі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну почвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.
27.03.1935
"У Первозванного на горах"
ВИБРАНЕ, 1991

Осінь, дівчинку маленьку,
я гойдаю на колінах,
а по шибах дощ забренькав,
плине, мов на хвилях ліні.

Навантаживши в трамваї,
млу розвозить вечір синій.
Заблудився він між ліній.
У півтемряві співають
Тихі вйолончелі ліні.

1937
"Каравели"

Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: "Цвіти, цвіти!"

Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця і зорі,
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу,
Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оті мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.

1928
"Серед озер ясних"
"Каравели"