*
Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

*
Я починаю гомоном і Гномом.
Ти пестиш небуття і каяття.
Яка ж спокуса і яка Горгона
Дзеркалами відразила життя?!

І я цілую потойбічне лоно.
І ти в оазах нездійсненних мрій.
Пірнаю! Стражду і, холону!
Шепочеш, - Господи, ти – мій.

*
Долає смерть
прискіпливе життя.
Я не пручаюсь,
може й справді, вмерти?
Але не Ти
спливеш у небуття
безликих днів
і спраглих, і відвертих!

Що МИ у Вічність? –
поклонись і згинь.
Таємна сповідь
звіра на проклятті.
Під три чорти
летить життя на шмаття
в осінню
необачну заметіль.

*
Звірятко невгамовної душі
блукає в тілі,
що воліє вмерти.
Ти вперта!
Я? -
вікно в осіннє небо,
жовтий лист
чи сповідь,
чи липка надія?
Стерти!
І з докором сумління
вийти геть
Звірятку
невагомої
душі.

*
На підвіконні квіти –
мертвий глум.
Останній подих,
запізніле літо.
І Ти кривавим блиском –
вічний сум.
І я з Тобою
попелом по світу.

*
Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.


*
І очі - геть,
і потече сльоза
по небограю -
вічна втіха.
І батьківська забута стріха.
І відчай мій
у світлотіні зла.

*
Вертеп. Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, -
жарт на сцені.
І шовковистий блиск
у небуття...

*
Боже, для кого?- далекий і вічний,
Втілення мрій і страждання життя.
Що Рафаель? Мікельанджела притчі?-
Давляться спомином у небуття.

Я - наймізерніше, темряви витвір.
Знову блукаю у світі надій.
Кине весна не пробуджене віття
Праведних, ницих в зневазі сліпій.

Боже, за що? Чи питати замарно?-
Тіні блукають в глибинах лиця.
Вічне - вмирущим, безжалісна карма,
Безвісти згину велінням Творця.

*
Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

И ветер,
в огне сожжённый,
и образ Твой –
боль и тлен.
Вхожу в Тебя, –
зАмок тронный,
и гибну,
касаясь колен…

Так гірко враз,
так безнадійно тоскно
від простору схвильованих очей,
і визначений час стікає воском
в озерця плям непотребу речей.

Самотність сміху,
непричетність слову,
уламки жестів,
"так" і потім "ні".
Стонадцята зима зриває знову
тендітність квітів
на Твоїм вікні.

І потерпа надія в спраглій люті,
і по стіні з-під пальців
щось крихке.
І дошкребтись зневажливої суті
крізь зойк і сміх, –
бажання нелегке.

Нічев’я фраз.
І почина натомість
обридле Я у просторі очей
шукати порятунку вічній втомі
в озерцях плям
непотребу
речей.

Долає смерть
прискіпливе життя.
Я не пручаюсь,
може й справді, вмерти?
Але не Ти
спливеш у небуття
безликих днів
і спраглих, і відвертих!

Що ми у вічність? –
поклонись і згинь.
Таємна сповідь
звіра на проклятті.
Під три чорти
летить життя на шмаття
в осінню
необачну заметіль.

Пахнеш яблуками і снігом,
Вітром, затишком і теплом.
Близько-близько і так невміло
Пригорнулась, і запекло...

Знову вечір блукає містом.
Ночі сліпнуть в твоїх очах.
На підлогу летить намистом
Все, що мріялось по ночах.

Ти не віриш в чарівне диво, –
Снігу, яблукам і мені.
За вікном шаленіє злива,
І стікають осінні дні.

Последний лист сорвал осенний дождь,
В твоем окне освобождая небо,
И по стеклу в наплывах тает дрожь,
И не поймешь,– с тобою был иль не был.

Но от окна так трудно отойти.
Уже пустынны улицы и скверы,
А ты все ждешь, застыв на полпути.
Как страшен путь, что открывают двери.

Последний лист. Он дорог прошлым днем,
Случайным взглядом брошенным, забытым.
А, может, потому, что мы вдвоем
С ним были по-ребячески открыты.

Но нет его. Осенний мокрый сор.
Ненужность мыслей, запахов и звуков.
Все то же небо и пустынный двор,
И ты к листу протягиваешь руку.

На підвіконні квіти –
мертвий глум.
Останній подих,
запізніле літо.
І Ти кривавим блиском –
вічний сум.
І я з Тобою
попелом по світу.

Звірятко невгамовної душі
блукає в тілі,
що воліє вмерти.
Ти вперта!
Я? -
вікно в осіннє небо,
жовтий лист
чи сповідь,
чи липка надія?
Стерти!
І з докором сумління
вийти геть
Звірятку
невагомої
душі.

І під останнім
сонячним теплом
душі,
замерзле тіло не згодиться.
Я йду з Тобою, -
то, можливо, сниться.
Надія!
Чи міцний,
сталевий
лом?

Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.

До Гентоша, поїхали у Львів!
Де всі поділись? Що для тОго треба?!
Чи, мо, ніхто в ПееМі не вцілів?
У землю – клин. А сонце аж до неба…

У справах Чорногуз( в коханні очі).
Де Чорі? Сонце-Місяць, Гренуіль?
І я римую знову темні Ночі…,-
Яка наснага, і вечірній хміль!

До Гентоша. Осіння сповідь долі.
Безмежна круговерть Твого єства.
ЖивЕмо, Брат, і в радости, і «хворі».
Спасибі, що суєтне об*єднав…!

Шепочеш в ніч
оголені бажання.
Тремтить рука,
і в грудях налилось.
Сьогодні знаєш,
що таке кохання,
а вчора –
тільки те, що не збулось.

І зваблює невинність мрій
і плоті,
і губиться в сумліннях
перший гріх.
А потім –
захлинаєшся в болоті
на диво
звичайнісіньких утіх.

И ветер
в огне сожжённый,
и образ твой –
боль и тлен.
Вхожу в Тебя, –
зАмок тронный,
и гибну,
касаясь колен…

Я починаю гомоном і Гномом.
Ти пестиш небуття і каяття.
Яка ж спокуса і яка Горгона
Дзеркалами відразила життя?!

І я цілую потойбічне лоно.
І ти в оазах нездійсненних мрій.
Пірнаю! Стражду і, холону!
Шепочеш, - Господи, ти – мій.

Снами?
Може, дотиком
Твого єства.
Розриваю на шмаття
тіло Твоє!
Я?!

Ти
повзеш в нестямі
і мружиш очі,
то Вічністю стигнеш
і стогнеш
примарою снів.

О!?
Груди налито безумством слів.
Примара!
Густа омана
днів.

Затисла!
Між ногами тепла Ніч.
І царствіє земне,
і лоно смерті.
В такій нестямі,
вічній круговерті
блукаю поміж,
проміж свіч!

Ви, пані, незвичайні,
Так чи ні?
Незвичні у стрімкім коханні,
І «так», і «ні».

І я в нестямі еротичній
За слідом слід.
Ви сексуально патетичні!
Під нами лід...

О, безперечна змова тіла!
Тілесна хіть?
На ранок, пані, Ви зомліли,-
Прекрасна мить!

Енергетичне втілення душі
в тілесний витвір домовини щастя.
Можливо, інші форми не найкращі,
але чому Ти вибираєш ці?

І що мені Твій вибір? - біль і сум,
блукання світом хаосу і смерті.
Та врешті-решт з людської круговерті
Ти вибираєш вічності красу.

І розриваєш навпіл те, що я
плекав усе життя в сліпій надії, -
невдалі нездійсненні мрії
з собою забираєш в небуття!

А я твій раб чи ти моя рабиня?
Твій вічний сон чи сни твої в мені?
По лезу бродить - блискає Провина
І видає спокусу сатані.

А що сльоза, або жалі невдячні, -
Хіба збагнеш, як праведною буть,
Коли обидва немічні й незрящі?
Таємна змова – осягнути суть.

Не будь рабою! Не звеличуй грішне!
Не відречись? Не вбий? Не осуди?
Спокутуй, кайся, віруй в потойбічне!
Тавро на груди й геть навіки йди.


Та я - твій раб, і Ти - моя рабиня.
І мертво все. Чи маєш інший гріх?
Прийшла на Суд у похоті Провина -
І куплена, і продана для всіх.

И вновь весна,
и снова всё,
как прежде, -
высоковольтный ветер
у могил .
И я,
в последней
пагубной надежде,
печалью снов
над бездною застыл.

И пальцы,
вонзённые в тело от страсти,
И волосы,
пламенем жгущие грудь,
И стон,
раздирающий душу на части,
И дикого зверя очерченный путь.

Ты в силах
отречься во благо спасенья?
Ты сможешь
разжать свои пальцы в огне?
Ты вымолвишь
клятву в минуты сомненья?
Ты, падшая,
и возрождённая мне!

Дорога до Христа. Під зводами стою,
Читаю вірші, – ні молюсь, ні каюсь.
І перед Господом душею не кривлю,
І від любові, що була, не відрікаюсь.

І задля неї вірую тобі,
Старий і добрий придорожній Мгаре,
Що не дозволив розтерзать юрбі
Земні бажання і небесні чари.

Читаю вірші. Господи, прости,
Даруй земне, навіщо нам небесне?
І всі гріхи, що маю, відпусти.
В своїй любові, як і Ти, воскресну...

Смієшся, бо цього не може бути.
Тамуєш подих – дивні відчуття,
І краплі божевільної отрути
Вбира твоє сполохане життя.

І справді є: ось тут – чарівна пісня,
А тут – тепло і одкровення слів.
І серцю враз так солодко і тісно
В чаклунській круговерті відчуттів.

Забула все, очима прикипіла, –
Блаженна мить (я теж її любив).
Навіщо янголу здалися крила,
Якщо без крил ти маєш стільки див?

І відкриваєш знов і знов таємне,
Гріховне, те, що привидом зійшло.
І врешті-решт знаходиш безіменне,
А там нема нічого й не було.

Догорают зрачки за ресницами грез,
Бродят тени и снами на сердце ложатся,
Среди пьяного запаха стынущих роз,
В захлебнувшемся лете пытаясь остаться.

И срывается тайна сплетением рук.
Что услышишь ты в городе снов и печали?
Опрокинулось небо, и катится круг,–
В этом круге я сердце и душу оставил.

Но когда тебя нет, обрываются сны
То рассветом, то птицей, то шорохом дальним,
Обреченным, скрывающим чувство вины,
Вдруг навеки ушедшим, как платьем
венчальным.

Согласен я
с тобою до утра
пить,
задыхаясь,
винную отраву.
Пусть говорят,
что это стыд и срам,
но истина -
в вине была
по праву!

І збіглися коти
на валер*янку.
Ти ж випила усе
до дна!
Тепер і я не сплю,
сиджу до ранку,
а на столі -
відерце з-під вина.

Заливаю бензином
місто.
І недопалок кидаю
в скверну.
Хай горить!
Буде дивно чисто.
І мене не буде,
напевно.

І очі - геть,
і потече сльоза
по небограю -
вічна втіха.
І батьківська забута стріха.
І відчай мій
у світлотіні зла.

Ты в заботах, как дождь неизбежных.
И грустить не ко времени – та же тоска.
Боже, как ненавистна эта рука,
Необходима как! В прикосновениях нежных.

Где-то в пустыне, прожженной солнцем,
Между барханов, кактусов и миражей
Бродит дух конкистадора, обходящий колодцы,
Убиенный, избавившийся от пажей.

Да и нужны ли тени тому, кто львам
Прикрывал пасти белой панамой?
Может, самому превратиться в тень –
галерный хлам,
Утонув здесь, в горячей ванне.

Ты не знаешь. И это печально.
Труден путь улетевшего в ночь мотылька.
И сжимается чья-то рука
То ли в ненависти, то ли случайно.

Вертеп.
Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, - жарт на сцені.
І шовковистий блиск у небуття...

***
-Зорі рідшають, - промовив Сірий Брат, нюхаючи передсвітанкове повітря.
– Де буде наше лігво сьогодні? Адже тепер ми підемо новими слідами.
Р. Кіплінг «Мауглі».

Твій слід загубиться в ночі
І ранком вмре.
Трава прим’ята оживе,
Забуде все.

І тільки в росах сміх і гріх –
Твоя сльоза:
Віддай мені, віддай мені
Всі «проти» й «за».

І, навіть, розірвавши плоть
І дух єства,
Ранкові зорі упадуть, -
Одні слова.

І я дістав підручник, –
ось вони,
ті кляті
прописні резервуари.
Це скільки ж треба
чистої води,
і скільки часу
вже вони забрали?!

Рай -
нелепая выдумка,
но с тобой
я согласен -
на глупости вечных тем.
Вожделенье,-
меж рёбер проникнуть той,
для которой ты будешь
и глух, и нем.

Изначально бесконечно
Небо надо мной.
Листья падают – не вечны,
Грустно быть листвой.

И в осенней заморочке
Неба и листвы –
Продолжение цепочки:
Вечность, я и Ты.

*
Твой домик с виноградною лозой
У старого не твоего крыльца.
И в лужах дождь под тучей грозовой,
И тень в ночи размытого лица.

Так затеряться можно невзначай
Среди ничейных капелек дождя,
И не успеешь вымолвить «прощай», -
Как нет тебя, и не было тебя.

Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця
височінь неба,
твоє волосся білою павутиною чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни.
І цьому немає кінця і краю.
Для чого живеш на світі?
Для втіхи і омани?
Для відчуттів,
що жадібно вбирає твоє ще молоде тіло,
чи для того,
що безшелесно причаїлося в твоїй душі і чекає.
На кого?
Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання врівноважує
таємничі осінні бажання.
Вечірні сутінки оголюють твої думки,
ховають кинуту долі
сукню...

Зеркала занавешены тьмой.
И Ты,-
всплеском желаний
на пороге солнца
и пустоты .
Вечный покой .
Успокой меня,
Господи,
И Ты…

Приречена? Мені яка користь?
Зустрінеш ранок мертвими очима.
Твої світи з моїми не зійшлись.
На те була і не було причини.

По тому – край. І ціпеніють враз
Вуста і руки. Ти цього хотіла?
То скільки ще розбито буде Ваз
І скільки насолоди стане тілу?

Приречена вогнем, – вогонь із мли.
Ти бачиш? Чуєш? Знову пломенієш?
За відчай не зносити голови,
А жити, щоб інакше, ти не вмієш.

Прости і згинь за те, що не збулось.
Ранкові зорі сипляться в долоні.
Червоним сяйвом небо налилось,
І тіло розпинають на осонні.

Научи меня думать о странном,
Только я уже знаю об этом.
И во взгляде кошачье-туманном
Просыпается призраком лето.

Расскажи, что за окнами осень,
Что обиды глупы и невинны.
Только мне не уйти от вопросов,
Как бы ни были речи взаимны.

И, теряясь в неведенье странном,
Заклиная судьбу и поэтов,
Будем снова в тревоге о главном
Говорить, задыхаясь, об этом.

Белое платье в черный горошек.
Темные ночи в карих глазах.
Сжатое поле, тихие рощи,
Низкое небо в осенних слезах.

Ты – моя радость, дождями омыта,
Ты – мое детство и поздний рассвет.
Что в твоем сердце сердцу открыто?
КрУжит за речкою гибельный след...

Не для меня это платье надето,
Сшито давно и к другому венцу.
Стынут слова в захлебнувшемся лете.
Вам – голубое к лицу.

Белое платье, белое поле,
Черные птицы на белом снегу.
Жажду тебя, ни минуты покоя.
И ненавижу тебя, и люблю.

Збережи свою душу в обіймах розпусти,
Не ганьби свою честь задля миті розваг.
В галасливих палацах, на ложі Прокруста
Хай прикриє тебе розшматований стяг.

Україно моя, кароока коханко,
Не для сліз тобі стрічку у коси вплели.
Пригорталася серцем, чекала до ранку,
Коли вийде Тарас на круті береги.

Обступили у похоті бісові діти,
Зазирають за пазуху, рвуть подоли.
Скільки будеш зневагу до себе терпіти?
А гріхів не замолиш – і ти не моли.

Україно моя, пригорнусь – не злукавлю:
Ти намріяна світом безмежних ланів.
В незгасимій любові благаю і славлю, –
Не ганьби свою честь перед честю батьків.

Казкові їжачки
і дикі губи,-
схвильовані весіннім цвітом.
Жах!
І я цілую знов тебе
до згуби,
і тане вечір
на твоїх устах.

В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской
Вы далеки от бельэтажей
Театров, жизни городской.

Но в этом искренне домашнем,
Привычном, не для пылких глаз,
Быть может превосходство Ваше
И я в смущенье подле Вас.

И Вам неловко, но приятно.
(Улыбку прячешь от меня)
Все так прозрачно и понятно
В плену лукавого огня.

И каждый день Ваш есьмь и важен
Пусть вовсе даже не со мной.
В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской.

Але якщо твій хрест –
це я, -
забутий дім,
безсонні ночі –
мені болить любов твоя
і вірші бісівські,
пророчі.

Але якщо ні рук,
ні ніг
і там, де очі,
білі плями –
я визнаю себе, як гріх,
як зло
химерної Омани.

Ты вышла на минуту?
Навсегда?
Вечерний город зажигает свечи.
Мне без тебя
несносны города,
и без тебя
в провалах каждый вечер.
Ты вышла на минуту?
Навсегда.

Помада смазана, кривИт улыбкой рот,
В глазах слеза безликая блуждает,
И чёрным бархатом сползает небосвод,
Рассыпав звёзды, под ногами тает.

Всё б отдала за первую любовь.
Детьми б клялась стеная перед Богом,
На миг пытаясь возродиться вновь,
Прикрыв себя никчёмным эпилогом.

Увы, но это, это - всё обман,-
Уставших губ застывшая отрава.
И стелется вдоль берега туман,
И чёрный бархат покрывает травы.

*
Казкові їжачки і дикі губи,-
Схвильовані весіннім цвітом. Жах!
І я цілую знов тебе до згуби,
І тане вечір на твоїх устах!
*
Листи задовгі, повні протиріч.
Раніш століттям - смайлики не в моді.
" У чому ж річ, скажи, у чому річ?"-
Лице змивають краплі в непогоді...
*
Я виліз, я тут! Що до решти ,-
різниця яка?!Каяття?
І рветься по пОлю вершник
У прірву, без мене? буття...
*
А до пекла -
одне лиш свято.
Що, маестро?-
нічев - завзятий.
По бруківці крокую клято.
Кинь монетку!
бо де ще взяти?...
*
Ти очі закрила - химера.
По віях повзу ножем.
А ти? Ти жива чи вмерла?
Чи може зі мною, Мем?!
*
Я так і знав, що Ти- моя!
Тепер - одне,- чи в рай, чи в пекло.
Та кволить прірвою орля,-
Вже не до Ігор, завтра - смеркло...
*
О, брате,! напившись нектару під вечір,
Я знову повзу до стола і пера.
Та Муза шепоче,- що то лише втеча
Від себе і вмкнутого поспіхом бра...
*
Біля кав*ярні в сутінках тіні.
Я твоя тінь.
Руки цілую твої тендітні
В дикій жадобі німій...

А я твій раб? Чи ти моя рабиня?
Твій вічний сон? Чи сни твої в мені?
По лезу бродить, блискає провина
І видає спокусу сатані.

Не будь рабою, не звеличуй грішне,
Не відречись, не вбий, не осуди.
Спокутуй, кайся, віруй в потойбічне!
Тавро на груди – й геть назавжди йди.

Та Я - твій раб, і Ти - моя рабиня.
І мертво все. Чи маєш інший гріх?
Прийшла на Суд у похоті провина -
І куплена, і продана для всіх.

А ти казала, що народиш сина,
А ти казала,- будеш назавжди.
І йшла від тебе неймовірна сила,
А вийшло – випив мертвої води.

А ти казала,- спопеліть готова,
А ти казала,- Я – Чумацький шлях.
Та я не знаю, що ховають знову
Твої слова у нетрях небуття.

А ще казала,- вірую до болю,
А ще про сни тривожні і сумні.
І я молюсь, і плачу над тобою.
І так болить, і крається мені.

Я пытаюсь пробраться к тебе
Сквозь слова и пустые намёки,
Сквозь года, их стремительный бег,
И стихов запоздалые строки.

Я пытаюсь найти в тебе то,
С чем преступно навеки расстаться
И, отважившись сделать глоток,
Невозможно затем оторваться.

Ты, сжимаясь от страха, бежишь,
Будто я тебя выпью до капли
И в ответ безучастно молчишь,
Недоверчиво думая: - Так ли?

Ты не веришь признаньям моим:
Ни словам, ни глазам, ни упрёкам.
Мир так тесен для счастья двоим.
Почему же тебе одиноко?

Карточный домик. Куклы и руки.
Ты ли подвластна рукам?
Эти ли ночи? Эти ли муки
Брошу к твоим ногам?

Мыслей заблудших серые тени,
Грустный седой арлекин.
Черные окна, черные стены.
Сказочный пилигрим.

Странных видений странные звуки, –
Бредни забытых рам.
Эти ли ночи, эти ли муки
Бросишь к моим ногам?

Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

Моя війна...
То не моя вина
в далекім
41-шім причаїлась.
Чому ж колючим дротом обійма
і попелом
у шкіру
в’їлась?!

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за “прощай” і “згинь”?
В що оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

Говори мені пошепки,
Щоб ніхто не почув.
Може, мовою посмішки, -
Я її не забув.
Може, поглядом жадібним, -
Про таємну любов,
Обійми мене, лагідна, -
Розлучатися знов.

Говори, що намріялось,
А в житті не збулось,
Ніччю довгою мірялось,
Та тобі не прийшлось.
Розкажи, тільки пошепки,
А не можеш – мовчи.
Я побуду ще трошечки
І піду назавжди.

Вже зневажливо дивиться
І шепоче село.
Хто всміхнеться, хто скривиться
І насупить чоло.
А ти знову лиш знітишся
Та шепочеш мені,
Що нема куди дітися
На цій грішній землі.

Так гірко враз, так безнадійно тоскно
Від простору схвильованих очей,
І визначений час стікає воском
В озерця плям непотребу речей.

І потерпа надія в спраглій люті,
І по стіні з-під пальців щось крихке.
І дошкребтись зневажливої суті
Крізь зойк і сміх, – бажання нелегке.

Нічев’я фраз. І почина натомість
Обридле Я у просторі очей
Шукати порятунку вічній втомі
В озерцях плям непотребу речей.

Я просто живу
тем, что завтрашний день подыграет:
то я замираю,
то он где-то рядом замрёт.
И было со мной,
что иным никогда не бывает,–
иль я не успел,
или он оторвался вперёд.
И руки твои ускользают
всё дальше и дальше.
И праведней путь,
и уверенней поступь твоя.
А я постигаю по-прежнему
истинность фальши
и то, что согреться нельзя
у чужого огня.

Я слышу музыку шестнадцатого года.
Ты в чёрной шляпке и вуали на глазах…
Как переменчива и скоротечна мода!
И ты всё сущее иль бесполезный прах?

Весенний ветер гонит вдоль трактиров
Обрывки фраз, газетный лист и звон стекла.
Кто этой ночью согласится править миром?
Чья жизнь в начале, чья бездарно истекла?

Стук каблучков по мостовой и шарф на шее.
Нелепой вывески условный знак «… и К*»,
Фонарь потухший на крючке чугунной реи,
Застывшая тягучая река…

И в блике окон, зеркалах весенней топи,
В слетевшем вздохе, повороте, бездне строк
О, нет, не ты – другой и манит, и торопит,
Сегодня снова назначая новый срок.

Но как заманчиво неузнанным, незваным
Пройтись вдоль берега, касаясь львиных грив,
И под вуалью встретить взор туманный,
Вдруг музыку со шпагою скрестив.

Скажи мне "нет", и проще не бывает.
Глаза меняют отраженье, цвет.
Но странный зверь внутри ещё пылает
И гложет, при одном лишь слове "нет".

И каждый день на срыве слов и взгляда
Таится жажда ненасытной лжи.
Какого Вам ещё прикажешь яда?!
Какие строки Вам ещё важны?

Все тот же кофе в сигаретной дымке,
Надменность жеста, выраженья губ.
Но саркастической, ухоженной улыбке
Не столь уж важно, кто насколько глуп.

И, забывая принадлежность к маскам,
Лицо теряет изначальный лоск,
И руки тянутся к любовным ласкам,
И гибнет слово в таинстве волос.

Приду и в глаза загляну виновато,
Коснусь ненароком печали твоей.
О всех наших встречах, что были когда-то
Жалеть я не стану, и ты не жалей.

Осталось тепло встрепенувшейся птицы
И боль расставанья беспомощных рук.
Не дай тебе Бог позабыть и влюбиться,
И снова пройти этот гибельный круг.

Но, может, всё проще? Беспечно и свято
Качнулось ветрами бессонных ночей.
А я пред тобою стою виновато
И гибну, касаясь печали твоей.

Это стихо моего Бати, он умер в этом году.
Прошёл войну с 39-го по 45г.
Плен, проверка... Закончил в Кёнинсберге.
" За отвагу"...
Стихо - отклик, написано им в 2005 г. на стихотворение Чумачковой.
Плагиатом не считаю, поэтому публикую...
Фото из семейного альбома.
Увеличить не смог... "Три поколения".


***
На базаре старик с орденами стоял,
Со слезой на глазах их к груди прижимал.
Вы простите меня, боевые друзья,
Но без хлеба на свете жить тоже нельзя.

Был я смелым и храбрым в жестоком бою,
Проливал свою кровь за Отчизну свою.
Наградила она меня всем, чем могла,
А за раны мои честь и славу дала.

Но настали другие для нас времена
И расстаться мне с вами, наверно, пора.
Сослужите последнюю службу, друзья, -
Очень трудно без хлеба, совсем уж нельзя.

ПотОм тяжко вздохнул, и сказал себе – нет!
Друг за друга должны мы держать свой ответ.
Не расстанусь я с вами, друзьями вовек,
Ведь не хлебом единым живёт человек.

И пошёл он домой, а на встречу жена,
Обняла, прослезилась и молвит она:
- Ты – герой у меня, молодец, старина,
Сохранил свою честь, не продал ордена!

Мой странный зверь,
Мое несовершенство,
Ночей бессонных рваная дыра
И тайный страх, и мнимое блаженство,
Капризных масок лживая игра.

И всплеск ресниц, давно лишенных глаза,
Кровавых губ отчаянный надрыв,
И бессловесный дух старинной вазы,
И белых крыльев страждущий порыв.

Мой тайный зверь, мой стражник сокровенный,
Хранитель одинокого огня,
Я преклоняю пред тобой колени,–
И нет меня, и не было меня.

Слушай, брат,
мы с тобою еще повоюем
и в ракетных войсках,
и в составе частей ВВС.
От границы до Минска,
дорогою смерти в июне –
это наши отцы
уходили до самых небес.
И комдив, пробираясь без связи,
в последней надежде,
чудом выживший
в памятном тридцать седьмом,
снова ночью поднимет меня
и расскажет, что прежде
был он сталинцем верным
и любящим, добрым отцом.
Слушай, брат,
мы с тобою еще повоюем,-
не в Афгане
и, к счастью, уже не в Чечне.
Может, в том сорок первом,
летящем, как пуля, июне,
все никак не прошедшей,
злопамятной этой
войне.

Ворожка спала. Ніч – що в ямі,
туману – відрами черпай.
В осатанілому бедламі
змішалось все: і пекло, й рай.

І рветься тіло п’яним вихром,
і сліпне розум водночас.
Чорти звелись – смакують втіху
і б’ють копитами об нас.

І ні Христа, а ні прозріння,
ні покаяння, ні сумлінь.
Яке, до біса, воскресіння
і мить божественних прозрінь?!

– Тю, навіжені, геть від хати, –
ворожка очі продира.
І знову повертає спати:
– Ну і присниться, от мара.

Смакує ніч забуту втому.
Туман сполоханий завмер.
І не бажаєш вже нікому
отих надуманих химер.

Вы Пушкина смогли упрятать
Под сваями. Меня за что?
Какая сырость! Пропасть! Слякоть!
Ничтожество! И дней ничто.

О, крошки мрамора! Прилягу.
Вам – суета, асфальт и ночь.
Таятся под мостами влагой
Дни, ускользающие прочь.

Мой милый друг – сомнений сговор,
Не для меня мосты и тлен.
Была б мечта. И молвить слово
У Ваших мраморных колен.

Боже, для кого?- далекий і вічний,
Втілення мрій і страждання життя.
Що Рафаель? Мікельанджела притчі?-
Давляться спомином у небуття.

Я - наймізерніше, темряви витвір.
Знову блукаю у світі надій.
Кине весна непробуджене віття
Праведних, ницих в зневазі сліпій.

Боже, за що? Чи питати замарно?-
Тіні блукають в глибинах лиця.
Вічне - вмирущим, безжалісна карма,
Безвісти згину велінням Творця.

Блаженна посмішка і кінчик язичка,
Що краєм губ схвильовано крадеться
І десь, всередині, оманливо зника,
То знову квіткою-розпусницею в’ється.

І мре навкруг суєтне і пусте,
Під віями вогненний спалах ночі.
І тихе, безіменне, і ... близьке
Щось нерозбірливо і жадібно шепоче.

А вечір в ніч вітрила розгорта
І губить в снах червоне і зелене.
Лиш знову шепіт полонить вуста,
І язичок всміхається до мене.




Art: Lucien Levy-Dhurmer

А ти – звичайна? Як і всі?
Чи маєш щось таке незнане,
Що відчувається в росі
І вечорами в травах тане?

О, ні – як всі, але одна –
Це так буває на світанні,
Коли самотність поглина
В нестерпних муках і чеканні.

А може інше – тихий сум
І не твоє – моє блукає
Звичайне, кинуте в росу,
Вечірнім небом догорає.

Вечер уткнулся в уставшие за день каштаны,
Капельки рос наполняют собою листву.
Близится ночь, и в предчувствии сказочной тайны
Мир затаился. Зачем эта тайна ему?

Лужи пугают случайных безликих прохожих,
Падают тени, споткнувшись о фары машин.
Кто этой ночью тебе безысходно дороже, -
Рядом идущий иль прочь уходящий один?

Станут пытать тебя словом, железом калёным,
Станут судить и вину в одночасье найдут.
Срубят, что грех, утомлённые сонные кроны
И поутру просто так, для забавы сожгут.

Мне же завяжут глаза, и в неведенье странном
Буду рукою дырявить застывшую мглу.
Близится ночь, и мечтая, как прежде, о тайном,
Мир затаился. Зачем эта тайна ему?

Под белой ночью, затаив дыханье,
Проходишь мимо слов и суеты
И ждёшь в ответ нелепого признанья,
Теряясь в запоздалых Я и Ты.

И, погружая пальцы в чёрный омут
Дряхлеющей сновидицы Невы,
Пытаешься извлечь давно знакомый
Предметный вымысел ответному - Не Вы.

Но где-то на задворках полстолетья
Кружит тоска того, что не сбылось.
И мой двойник касается, как плетью,
Твоей души и вымыслов, и грёз.

Розсипана зірка стліває в твоїх очах,
І вії ховають огнисте бажання плоті.
В струну натяглась, нерухомо горить свіча,
То кинеться геть в обійми чорної ночі.

І спалює Землю зловісний танець Вогню,
І в чреві своїм поглинає Земля шаленство.
Той перший, що пав і душу віддав свою,
Яку відчував огиду, яке блаженство!

Зречись і не віруй, – в цій казці блукає зле,
Лиш попіл від неї на скроні лягає тихо.
І хто його зна, де небесне, а де земне,
Розсипана зірка – це радість чи знову лихо.

Ты в заботах, как дождь неизбежных.
И грустить не ко времени – та же тоска.
Боже, как ненавистна эта рука,
Необходима как! В прикосновениях нежных.

Где-то в пустыне, прожжённой солнцем,
Между барханов, кактусов и миражей
Бродит дух конкистадора, обходящий колодцы,
Убиенный, избавившийся от пажей.

Да и нужны ли тени тому, кто львам
Прикрывал пасти белой панамой?
Может, самому превратиться в тень – галерный хлам,
Утонув здесь, в горячей ванне.

Ты не знаешь. И это печально.
Труден путь улетевшего в ночь мотылька.
И сжимается чья-то рука
То ли в ненависти, то ли случайно.

*
...І я пірнаю -
Ухххххххх! -
Яка незграбна!
Світанок.
На роботу.
Ти все спиш?!
*
Грен.
Берег моря.
Сонце.
Вітер.
Прозорість сукні.
Зваба.
Ніч.
*
І в захваті вІршем жбурляю в віконце
Застиглий в очах монітор.
Хапаю сачок. Я - метелик! До сонця!
До біса цей клятий курсор!
*
Я вже мокрий, а ти не йдеш,
Знов викручую всю білизну.
Може, праску хоч принесеш
І віна, і цілунок ніжний!
*
Я теж повертатися снігом у небо не вмію.
І знов за собою тебе лиш одну понесу.
Не в серці, а десь посередині кволю і млію.
Моя Самарянко! Тебе від жаги задушу!
*
Панянки наші котяться бетоном.
Кісток, напевне, зовсім не збереш.
Що ж до котів, то - повесні, сезонно.
Буває й гірше. Вижив врешті-решт...
*
Абсент ховаю під подушку.
Вночі ж розкоркувати - кайф!
Та жах!- проспав, но где же кружка!?
Під три чорти летить о, ЛАЙФ!
*
Я - незнайомим мужчиною в губи.
Знаю напам*ять твої пустелі.
Знову читаю тебе до згуби.
Мрія поета - жіночі скелі...!)))

*
І кожному свій слід у круговерті,-
Була б хода, все решта марне слів.
Та плине час, й на припічку у смерті
Пізнати сенс життя і я б волів...
*
Що генію вмерти? Пусте слівце.
Сконали усі, бувай.
Я мохом покрився,- життєвий цех,
І ліг на бруківки край!
*
Вже й час насіяв досхочу,
і схилами униз.
Блажен, хто не минав батьків
і материнських сліз...
*
Заливаю бензином
місто.
І недопалок кидаю
в скверну.
Хай горить!
Буде дивно чисто.
І мене не буде,
напевно!
*
За очима променанд жалів.
Скигле пес на золотім прикутті.
Десь далеко закордонний Львів.
Кинь монетку і скажи по суті.
*
Що вітер? То лиш зваба серцю,
Твоїх сумлінь примара в дику ніч.
Чи примха, іронічне scherzo.
І дотик ніжний до жіночих пліч...

*
Вщент пропитий, та я тебе лЮблю,
І, абсенту напившись вночі,
Знов залажу в ПМівські нетрі
І цілую до згуби тебе...)))
*
Ти - безглуздя нічних поем .
Ти - зневіра і днем, і ніччю.
Я в тобі, чи в мені Ви, МЕМ?
Сповідь істини - потойбіччя.
*
Камінь на камінь - чоловік.
Що за гидота?- звабили.
Фрейд під спідницю знову заліз.
Як тобі?
*
Сонце, ще до осені далеко,
Першим травам довго не зів*ять.
Смеркло. Чавить помисли Эль Греко.
Вітер біля кинутих розп*ять...
*
О, Ярославе, ТСН завмер.
Гойдає жінка стегнами в чеканні!
І ти, старий завзятий сутенер,
Сповідуєш трилогію кохання.
*
Гренуль нап*ється, - винен в цьому Ніко
І волосаті ноги, і нудьга.
Был болен Пушкин, сочинив "безлико"
О парах ног, и получил рога...!
*
..і кралі здивовано тануть
під Сонцем ( мені б турчанку),
я їв би південну манку
і міста отруйні сни!
*
Знову під ковдру повзу - причинна.
Там насолоди довічний спокій.
Та залишаюсь потім невинна,-
Іншу кохає мій ясний сокіл...
*
І під три чорти оті негоди!
З нами вдача і весняні дні.
Нет плохой погоды у природы.
Кажуть ще, що істина в вині!
*
І я котом з бляшанкою блукаю,
Й мене чорти несуть за світом світ.
І жінка, що незграбно так кохаю,
За мною до нестями слід у слід...)))!

Згорне вечір замріяні крила,
І з тобою залишиться ніч.
Неспокійна, пуста і примхлива–
Чорний морок по білому пліч.

Причаїться, приспить і розбудить.
Заспокоїть і знов за своє.
Поцілує в запечені губи,
Воскресить, приголубить і вб’є.

А за що, не питай – не розкаже,
Та й навіщо – одне небуття.
Міцно-міцно до ліжка прив’яже,
Розгорнувши, мов карти, життя.

І в чаклунській земній круговерті,
Без надії, в химерному сні
Ти шукаєш рятунку від смерті,
Простягаючи руку мені.

Що ти, заспокойся, - це лиш вітер
Горнеться світанням до вікна,
Обійма в саду пожовкле віття,
Маревом сполоханим зника.

Голос мій – тобі далекий гомін,
Відчай мій – в тобі кривавий слід.
І кружляє віхолою в домі
Безнадія стільки сотень літ!

Що ти, заспокойся, - це лиш вітер,
Давня сповідь вічних покаянь,
Та нема пекельніших на світі
Дивних слів приречених зізнань.

*
Ты придёшь в затуманенном платье,
Перламутровый блеск на губах.
Улыбнёшься и скажешь некстати
О весенних тоскливых дождях.

А ещё, по мелованным стенам
Паутинку на палец собрав,
Бросишь взгляд удивлённый и пенный
Вдоль проёма простуженных рам.

И, паркет засоряя вещами,
Заметая следы за собой,
Будешь плакать в подушку ночами,
Прикрываясь чужою рукой.

Два келихи – в однім отрута.
Ти п’єш чи відсуваєш геть?
Назавжди до стіни прикуті,
Невільні і життя, і смерть.

Скуштуй! Як солодко і дивно,
І тільки потім запече
Підступно, жадібно, невинно,-
Укусить нишком і втече.

Ти п’єш? Ти п’єш,- тремтять долоні
І мимо вуст червоний слід.
В такому вічному полоні
Ти не була вже стільки літ.

А потім чорна ніч пророча,
І зрада. Випила одна!
Ти віриш в це? Як довгі ночі,
Коли я п’ю тебе до дна.

Научи меня думать о странном,
Только я уже знаю об этом.
И во взгляде кошачье-туманном
Просыпается призраком лето.

Расскажи, что за окнами осень,
Что обиды глупы и невинны.
Только нам не уйти от вопросов,
Как бы ни были речи взаимны.

И, теряясь в неведенье странном,
Заклиная судьбу и поэтов,
Будем снова в тревоге о главном
Говорить, задыхаясь, об Этом.

*
Нет дивана, нет подушки, -
есть бетонный пол.
Радиола, безделушки
и рабочий стол.

Кухни нет и ванны тоже, -
есть весна и дождь.
Кофе, сладкий запах кожи
и коленок дрожь.

*
І я
котом з бляшанкою блукаю.
Й мене
чорти несуть за світом світ.
І жінка,
що незграбно так кохаю,
за мною
до нестями
слід у слід.

Потреба в сповіді?
Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
і хрест зів’яв,
покорчило метал
від сповідей
і від химери щастя.

Не вірю я
ні в біль в очах твоїх,
ні в слово,
що минулим пліснявіє,
ні в праведне,
ні в первородний гріх,
ні в рай, ні в пекло –
поховальні мрії.

Та кривить посмішку
спокуси вірний біс,
м’якеньке хутро
мостить під коліна
і сповідає,
й каже,- ти невинна.
А що згоріло,
те не варте сліз.

Капли яда
на мутно-зелёных листьях,-
тихо зреющие плоды смерти.
Это Ты в восхожденьи к Христу
тайно
привела к гибели герцога Галеаццо.

И
в подвале тюремном, под рвом Родефоссо,
будешь истину слова прятать в улыбке.
«Величайшие реки текут под землёю».
Как же мне возвратиться
в тихую келью?!

От апостола Павла
прими подаянье.
И кричи, и взывай, но прощенья не будет!
Что же прячешь в сонете,- любовь
или тайну
капель яда на мутно-зелёных листьях?!

Я борсаюсь в постелі, повний вражень
Від віршів, сексу, польових химер.
Гидоту в носа капаю у ражі,
Дивуючись, як досі не помер.

Доксициклін ковтаю без надії,
Та, пишуть, що холера відступа,
Й первинний сифіліс, і ознак гонореї.
А в мене під очима біль тупа.

І твій дзвінок - чорти б його забрали,
Чекаю, не чекаю - вірний штам.
Гепатоксична дія,- хочу кави
І жінку, що відважна на «не дам».

*
Еротична фантасмагорія,-
поцілунків примхлива ніч.
Я в тобі.
Поглинає полумя
з диким зойком, -
химерна річ.

Чоловіча поезія втілення
у жіноче єство
добра.
Все повторюється у вимірі
підвіконня,
підлоги,
бра.

Ось знов прийшла, тихенько примостилась,
Мов і нема, а так, – давнішній сум.
В чужому домі серцем розгубилась:
– Пробачте, відпочину і піду.

Вам тепло? Ви і справді незвичайні,
А я..., а я – жебрачка, сирота.
Десь теж є дім і діти безталанні.
Я зараз. Я піду. Мене нема.

Пішла. Згорнула в купу дні пророчі,
Тепло забрала, павутиння мрій.
Розбитим склом посипала у очі.
А на прощання кинула: « Ти – мій!»

*
А коли я дійду до тебе,
я вже буду старий
і мертвий.
Може, в цьому й була потреба,
щоб на дні відшукати
впертих.

І, солоне злизавши з тіла,
потойбіччя в нічев"я
кинеш.
Що,
окрайцем була?
Не вміла?
То моїми слідами
згинеш.

Та на дні,
де з"їдають краби
Твого тіла таємні хвилі,
я горнусь до тієї зваби,
мов ті риби
дворукокрилі.

Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

Где-то Питер,- влажен, неприступен.
Ветер в арках ускоряет бег.
Холодно, на дьявольском распутье
КрУжит запоздалый первый снег.

Занавешен взгляд приморским бризом,
Финский берег прячется во мгле.
Нам с тобой подобные круизы
Истинно чреваты по судьбе.

И, вобрав в себя до львиной дрожи
Мрамора, корунда, бирюзы,
Мечется затерянный прохожий
Берегом взлохмаченной Невы.

Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

М*яке волосся,
срібло шиї,
гарячий подих,
вечір,
ніч...
І вже ні мислю,
ані мрію, –
стікаю воском
в Темну
Ніч.

Гармонія душі? Яке тілесне диво!
Чому б і ні, коли марудний день
У очі знову зазира примхливо,
Наповнений зловісних одкровень.

Чому б і ні? Від зірки і до зірки
Відносна відстань таїни буття.
Екперимент на славу – дві пробірки, –
Жіночі й чоловічі відчуття.

Та в цьому протиставленні одвічнім
Олімп трясло і нищились міста,
А ти бажаєш висновком логічним
Закінчить пошуки свого єства.

І триєдиний біль, і слід омани,
І все, що ми накоїли удвох –
Прикраси, як юродивому рани,
Єдина сповідь, а суддя їй – Бог.

Пальчик за пальчиком - кулачок.
Ні? Жива?
Падає тінь, у зіниці - чмок.
Ти?! Бува.
Хрест на розхристаному житті.
Йдеш, мім?
Тихо принишкла у каятті,
Німім.

Згоріла б ти на синьому вогні, -
Там жар найбільший і пекельна туга.
А я все борсаюсь, як муха у вині, -
Останній щем і безвісти наруга.

О, ти взірець моїх думок стрімких,
Де велич мрій сягає аж до неба
І падає весіллям крихт,
Тебе в мені – ілюзія потреби.

І чорний кіт облизує твій ніс, -
Такий привабливий для сміху і цілунків.
Згоріла б ти, і більш не буде сліз.
Мій звір, вже не шукаєш порятунку?

От каменных в веках застывших баб
И профиля надменной Нефертити,
От Таис, где мужчина только раб,
И взбалмошной сократовской Ксантиппы,

От локона прекрасной Натали,
Джоконды иль Мадонны Рафаэля,
До искажённых образов Дали
И складок мраморных Микеля

Ты, женщина, – загадка бытия.
И, преклоняя пред тобой колены,
В твоём величьи меркли города
И рушились, и возводились стены.

Мерцаньем глаз и запахом волос,
Шаманством Севера и волшебством Востока,
Изменой, вымыслом, коварством слёз,
Твореньем Божьим и веленьем рока

Ты, женщина, как высшее из благ,
Как торжество Афин и гибель Трои.
Ты – радость жизни и глубинный страх,
Врата в чистилище и страстные покои.

И, восходя из глубины веков,
И прах, и тлен преодолев, незримо
Всё так же тонким пальчиком, без слов,
Ты, как и прежде, правишь бренным миром!

Мне твоя боль не нужна,
и радость твоя не нужна.
Пей это всё сама
до дна.

Можно делиться тоской,
можно касаться рукой,
Не нарушая покой
бедой.

Как же в наплывах дней,
боли твоей и моей
Вырваться поскорей
без потерь?

Пусть слова запоздали на тысячу лет,
И в глазах твоих осень дождями пугает.
Пусть у завтра для нас ничего больше нет,
И короткие встречи к разлуке стекают.

Всё равно не жалею ни прожитых дней
В этом странном безвременье жгучей печали,
Ни бессонных, затерянных в мыслях ночей,
Что тебя мне по капле тогда открывали.

Не жалею души, обожженной огнём,
Не жалею, что сердцем к тебе прикоснулся,
Что при встрече с тобой, как о камень споткнулся.
И о том не жалею, что будет потом.

1995г.

Капельки росы, капелька слезы…
Тихий шелест трав под твоим окном.
Тают без следа в небе миражи,
И грустишь в раздумье о былом.

Тоненькая нить всё ещё цела –
Связаны навек, не порвать рукам.
К вечеру другая сложена цена
Горьким недоверчивым словам.

Тише, не шуми, то весенний бред.
Тленны и скупы странные слова.
Через столько лет, через столько лет
Разлетелись, встретившись едва.

А в глазах твоих капельки росы,
Капелька слезы на твоих губах.
Всё проходит, верь, – это миражи,
Что повисли на семи ветрах.
1995г.

Тебе немає
в цім оповіданні, -
будиночку
обідраних шпалер,
та я тобі
освідчуюсь в коханні,
байдуже,
що один із нас помер.
Що на столі
пусті пляшки і смІття,
гидота задумів,
надій і покаянь,
а за вікном
гойда пожовкле віття,
і час минув
непроханих
бажань.

Я Вас науявляю – от і все.
Ніхто нікому й шеляга не винен.
Лиш вітерець здалека принесе
Чарівний голос у зимову днину.

А ще давно забуті відчуття
І ваші очі в затінках вуалі
З якогось потойбічного життя,
Що знову кличе в нескінченні далі.

І Вам від цього зовсім не болить.
Мені від цього – солодко і дивно.
Я Вас науявляю тільки мить –
І жадібно, і млосно, і ... невинно.

Цей дощ потрібен тобі,
зів’ялій траві,
кволій річці.
Ти радо підставляєш обличчя
теплим краплям,
мружиш очі,
смієшся,
біжиш лісом, –
ти і дощ...

Кому потрібна ти
в своїм щасті і сумі,
в зухвальстві
і тендітності рухів,
мрій?
Кому впадеш дощем на плече,
пригорнешся
і принишкнеш
в солодкому муркотінні?
Кого чекаєш тремтінням рук,
сльозою радості і печалі?
Хто возведе тебе
до божества і надії,
хто впаде перед тобою на коліна
і прокляне світ
без тебе?
Я?

Скажи мне нет, и проще не бывает.
Глаза меняют отраженье, цвет.
Но странный зверь внутри еще пылает
И гложет, при одном лишь слове нет.

И каждый день на срыве слов и взгляда
Таится жажда ненасытной лжи.
Какого Вам еще прикажешь яда?!
Какие строки Вам еще важны?

Все тот же кофе в сигаретной дымке,
Надменность жеста, выраженья губ.
Но саркастической, ухоженной улыбке
Не столь уж важно, кто насколько глуп.

И, забывая принадлежность к маскам,
Лицо теряет изначальный лоск,
И руки тянутся к любовным ласкам,
И гибнет слово в таинстве волос.

Ворожка спала. Ніч – що в ямі,
Туману – відрами черпай.
В осатанілому бедламі
Змішалось все: і пекло, й рай.

І рветься тіло п’яним вихром,
І сліпне розум водночас.
Чорти звелись – смакують втіху
І б’ють копитами об нас.

І ні Христа, а ні прозріння,
Ні покаяння, ні сумлінь.
Яке, до біса, воскресіння
І мить божественних прозрінь?!

– Тю, навіжені, геть від хати, –
Ворожка очі продира.
І знову повертає спати:
– Ну і присниться, от мара.

Смакує ніч забуту втому.
Туман сполоханий завмер.
І не бажаєш вже нікому
Отих надуманих химер.

Збережи свою душу в обіймах розпусти,
Не ганьби свою честь задля миті розваг.
В галасливих палацах, на ложі Прокруста
Хай прикриє тебе розшматований стяг.

Україно моя, кароока коханко,
Не для сліз тобі стрічку у коси вплели.
Пригорталася серцем, чекала до ранку,
Коли вийде Тарас на круті береги.

Обступили у похоті бісові діти,
Зазирають за пазуху, рвуть подоли.
Скільки будеш зневагу до себе терпіти?
А гріхів не замолиш – і ти не моли.

Україно моя, пригорнусь – не злукавлю:
Ти намріяна світом безмежних ланів.
В незгасимій любові благаю і славлю, –
Не ганьби свою честь перед честю батьків.

Вечер в Венеции – странные звуки,
Вечные звуки плещущих волн.
Старые лодки, прежние руки
Гонят вдоль берега маленький челн.

Не усомниться бы в сказке нечаянной,
Дымкой возникшей над пропастью лет.
Ты мой затерянный, стражник отчаянный,
Веслами метящий тающий след.

***
Вечером у камина,
Засоряя листы стихами,
Грезилась женщина в белом
Мне, больному не Вами.

Скрипок сухие спинки
Дышали теплом печали,
И говорили звуки
Всплеском туманной дали.

Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця
височінь неба,
твоє волосся білою павутиною
чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни.
І цьому немає кінця
і краю.

Для чого живеш на світі?
Для втіхи і омани?
Для відчуттів,
що жадібно вбирає твоє
ще молоде тіло,
чи для того,
що безшелесно причаїлося
в твоїй душі і чекає.
На кого?

Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання
врівноважує таємничі
осінні бажання.
Вечірні сутінки
оголюють твої думки,
ховають кинуту долі
сукню...

- Агов! Ти тут? Живий? Не вбитий?
- Живий. У мороці боліт,
пропащих місць, лежу сповитий
за Удаєм вже стільки літ.
- Вставай, якщо живий, до бою!
Від Городища до Хитців
у сорок першому з тобою
ми не жаліли животів.
- Та, кажуть, то не ми, не наші
трощив кістки Гудеріан,
і, що в Шумейкового чаші
не наша кров – один туман.
- Вставай. З кривавого майдану
під кулі й досі нас ведуть.
- Важка земля. Мабуть, не встану.
Нехай, як хочуть, хай живуть.

В лесу сосновом признаки весны
Неуловимы и ещё случайны.
Искать напрасно в цвете новизны.
Зелёный - всесезонен и желанный.

Но есть в соседстве тоненьких берёз,
Забредших непонятно как, откуда,
Весенний всплеск кристально-чистых слез
И листиков салатная причуда.

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за "прощай" і "згинь"?
Як оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянящий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, печально-скорбящий,
Застыл в удивленье, улыбку тая, –

Кто скажет, что ОН и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?

Міряли, судили і рядили, -
Часу вдосталь, щастя – через край.
Катували словом і …любили,
Пекло днів приймаючи за рай.

Що, про що – ніхто тепер не скаже,
Обминали Бога хто як міг.
Крайніх не шукали. Хто ж розв’яже
«Рук сплетіння і сплетіння ніг.»

Вийшов час, пройшов химерну браму.
День сконав без тіні каяття.
Та рука в руці шматують рану
Лінії кохання і життя.

Снег, но ты ему не рада.
Вечер – жгучая тоска.
Было – не было. Так надо, -
"Без тебя моя рука".

И до слёз, до боли вязкой
Тянет за душу: «Не тронь».
Бьётся в окна зимней сказкой
По стеклу твоя ладонь.

Снег, как диво сновиденья, -
Обмануться и забыть.
Что же ждёшь прикосновенья?
- Больше некого любить.

...А ще, окрім душі, є тіло, –
Солодкий затишок плеча,
Що так приречено, невміло
Тамує біль в твоїх очах.

А ще, а ще – гріхопадіння
І божевілля, і вина.
Тоді тікає дух від тіла,
А тіло душу проклина.


http://www.playcast.ru/view/995544/f530269d2fe8797b9cdc1f7444df0831d42259adpl

Вишня. Куди тій гречці,
вона ще й не пахне,
коли наливається млостю
пізня вишня.

Десь зірвані і давно забуті жовті черешні.
Володимирська, Любська засипані цукром
і кинуті в темні погреби.
Лиш вона, Пізня,
нескінченно набирає темного зілля,
серпневих сліз,
зрілого сонця.

Туга плоть тремтить
і б’ється одна об одну
в хвилях заблудлого вітру.
Чиясь рука тягнеться віт,
хилить до себе літній неспокій,
і, перша, достигла, що ніч,
рветься на вустах,
стікає божевільною отрутою
бажань.

Над вічним небуттям, над неміччю людською
Холодний блиск зірок із попелу постав.
Якийсь сліпий дивак незрячою сльозою
Побачив Божий світ і в струни закував.

І чутно тихий спів в бажаннях і сумлінні,
І мариться простим той шлях, що не пройшов,
І віруєш словам сліпого провидіння,
Забувши, що прозріть не буде сили знов.

Облиш, не ти один у вимірах поспішних
Тікаєш навмання від згубного кінця.
Долаючи життя – і праведне, і грішне,
В нічев’я підеш геть за більмами сліпця.

Янтарной комнаты осенняя слеза
И в голубой оправе тихий вечер,
И в этой комнате – шальная бирюза,
И две свечи. Ужель зажгутся свечи?

И два зрачка – невольники ресниц,
Как два крыла свободного паденья.
И пустота очерченных страниц
Тревожит глаз,– слепое вдохновенье.

И в янтаре заблудший мотылек, –
Счастливой сказки несчастливый пленник.
И твой встревоженный распахнутый зрачок.
И каплет воск, и жжет твои колени.

А в остальном – шальная бирюза
И ворох масок, брошенных небрежно,
И чья-то безысходность и слеза,
И две свечи, застывших безнадежно.

І перший сніг, як перший поцілунок,
І перша зустріч снігом на поріг.
Зненацька відкривається рахунок,
І винний в цьому просто перший сніг.

Відчутно подих зримо, білосніжно,
Тепло і радість в посмішці зійшлись.
І тане день приречено і ніжно.
Ти на прощання теж йому всміхнись.

Ще трохи, ще. Ночами мерзне тіло,
Думки летять кудись у заметіль.
І те, що вдень словами відболіло,
Вночі прийде, і знову тільки біль.

Не хочеш поспішати вже додому –
Навкруг зимово-чисте, голубе
І перший сніг зніма останню втому,
І ні на мить не зраджує тебе.

Енергетичне втілення душі
В тілесний витвір домовини щастя.
Можливо, інші форми не найкращі,
Але чому ти вибираєш ці?

І що мені твій вибір? - Біль і сум,
Блукання світом хаосу і смерті.
В кінці-кінців з людської круговерті
Ти вибираєш вічності красу.

І розриваєш навпіл те, що я
Усе життя плекав в сліпій надії, -
Невдалі нездійсненні мрії
З собою забираєш в небуття.

Ти говориш про все,
що ніби турбує тебе.
Відкидаєш з чола волосся,
дивишся на мене, як через скло,
не доходячи поглядом,
думками.

Ця гра, з безмежним наміром
вдаваної відсутності плоті,
захоплює нас обох.
Обійма теплом,
б’є в груди хвилею споминів
неторканого відчуття...
І за всім безладом слів
вгадувати те, чого хочеш ти або я –
дивовижна казка.

Липкі павутинки прихованих бажань
плавають по кімнаті,
збиваються до вікна,
загадково чіпляються одна за одну,
не випускаючи з темряви
слів.

Потреба в сповіді? Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
І хрест зів’яв, покорчило метал
Від сповідей і від химери щастя.

Не вірю я ні в біль в очах твоїх,
Ні в слово, що минулим пліснявіє,
Ні в праведне, ні в первородний гріх,
Ні в рай, ні в пекло – поховальні мрії.

Та кривить посмішку спокуси вірний біс,
М’якеньке хутро мостить під коліна
І сповідає, й каже, що невинна.
А що згоріло, те не варте сліз.

Цвітуть каштани за вікном, –
У очі зазирають сонно.
І тіло зламаним веслом
На хвилях б’ється безсоромно.

Роздвоєність земних бажань.
Огидна спроба насолоди.
Смиренність, щирість покаянь.
Злиденність витівок природи.

Весняна повінь відчуттів.
Твоє розсипане волосся.
І знову неймовірність слів,
Що все намріяне збулося.

- Зорі рідшають, -
промовив Сірий Брат,
нюхаючи передсвітанкове повітря.
– Де буде наше лігво сьогодні?
Адже тепер
ми підемо новими слідами.
Р. Кіплінг «Мауглі».

* * *
Твій слід загубиться в ночі
І ранком вмре.
Трава прим’ята оживе,
Забуде все.

І тільки в росах сміх і гріх –
Твоя сльоза:
Віддай мені, віддай мені
Всі «проти» й «за».

І, навіть, розірвавши плоть
І дух єства,
Ранкові зорі упадуть, -
Одні слова.

Того, що вчора, вже нема.
Тобі потрібна інша казка?
Ось перший сніг – прийшла зима.
Що, не про те і знову тяжко?

Поплачеш і забудеш все.
Чи вперше? Тільки б не востаннє.
Хтось приголубить, і засне
Вчорашнє диво на світанні.

Ти плачеш? Плач. Одні слова.
І знову сніг, і заметілі.
Дорослим втіхи не бува,
А казка – то дитячі мрії.

* * *
Мружиш очі: “Чого йому треба?”
Ледве-ледве пливуть думки.
За вікном заметіль до неба,
І таємний дотик руки.

Вже пішла б у неволю справи
Помирати з нудьги життя,
Та сидиш і чекаєш зваби,
Підминаючи почуття.

Все на місці: столи і крісла,
Двері настіж, минає люд.
Що ж душею по серце влізла,
Аж в самій закипає лють?

Може, це божевілля зранку,
Чи продовження білих снів?
Бо стояла всю ніч на ганку
І вдивлялася в заметіль.

“Хай що буде – іди до мене!
Пізній морок – ото біда”.
І блищить у очах зелене,
І невтолене огорта.

... За вікном заметіль до неба,
І таємний дотик руки.
– Не піду, не проси, не треба, –
Ледве-ледве пливуть думки.