Шукаю степ. Шукаю неозорий -
Все бур’яни і пліснява, й іржа…
Цей світ – один великий лепрозорій,
Прокази зла сахається душа.

Вона б росла. Мов квіточка. Навшпиньки.
А наковталась – мулу та піску…
І плаче та, що в сонце вбрана, Жінка –
І не впізнати, зболену таку.

Пече їй кожне «мучуся й не каюсь!».
Де взяти сил, печале навісна?!
Оранті руки з горя – опускаються…
Єдині, що тримають небеса.

2012

До всього звикли. І до краю отчого,
До снігу в травні, в січні – до грози.
Й до того, що ікони мироточать,
Й не новина, що плачуть образи.
Не дивина, що бур’яни – не полються,
Калина сохне, прокисає борщ…
Ікони плачуть, кровоточать, моляться –
Бодай одного схаменути б хоч!..

2012

1.
Мовчки знОсила. ЗносИла
Все, що пишне і статечне.
Залишились тільки крила
На худі сутулі плечі.

Рвані віжки. Рани свіжі.
Неприборкана і строга –
Просто неба. Крила віршів.
Я убога.
Я у Бога.


2.
Не людина і не птаха.
Плазунам – незграба-квочка.
Розглядаю площу-плаху
І вивчаю крила. Мовчки.

Розгубилася. Помалу
Не іти – літати вчуся.
Крила одіж розірвали,
А тепер у небо рвуться.

Як потріпані вітрила.
Пилом зоряним набиті…
Небезпечні, підозрілі
Не крилатим (та у свиті).

За крило скубне усякий,
Ущипне і тицьне пальцем.
Крила, відчаєм просяклі,
Світ напнули, наче п’яльця!

Змовницьки темніють вікна
Не в Господньому, та в страсі.
Я ж не відаю, чи звикну
До своєї іпостасі.

Гріх відтяти крила й пішки
Йти в життя по міліметру.
А у спину шепіт: «Інша!» -
Мов засуджена до смерті.

Крила ж голоду, ні спраги
Не втамують у пустелі.
А поет – неначе ангел,
З неба кинутий на землю.

Бо не все святе, що свято.
Вбоге в Бога не зотліє.
Бо народжений літати
Плазувати не уміє!

2012.

Ѓречні музи музейні замурзані,
Часом чхають – архаїка, пил…
Дядько Хронос священними узами
Творчі крила – докупи – скріпив.

І, до стендів пришпилені голкою,
В вирій пам'яті – чи полетять?..
Вже б не слави, а вічного спокою,
Де й слова велемовно мовчать.

А душа у вітрині – навиворіт,
Мов сорочка, у вузликах-швах –
Де пекельно кого ненавиділа,
Де любов’ю була – жива!

Де у прозу ішлося – етапами.
Де в поезію – куля вела…
І втиснувся у риску між датами
Найвеличніший помах крила.

Потойбіччя музейного вівтаря
Прошиває промінням вітраж…
У музеї – неначе на цвинтарі.
«Отче наш…»

2012

Весна неозоро незорана
Ховає сльозу у сльоту.
І, як тобі, весно, не соромно? –
Листочком прикрий наготу.

Спряди бадилини-травиночки,
Сорочку змочи у росі.
Цнотливице, витанцюй литочки
В квітастій спідниці густій.

А йдеш несміливо, як покритка,
Худюща – на вітрі – свіча.
Світися тихесенько в котиках,
Прозора, невинна душа.

Ніхто-бо не знає-не відає,
Чом досі тамуєш красу:
Єдине – із пролісків – придане
Веретами з лісу несуть.

2012

За воротами райського саду
Будякаті й чудні квітники:
Компліменти – не-завше-троянди,
І докори – не-все-колючки.

А Господь полюбив мою ліру –
Заховав мене в тінь простоти,
Бо корона, що царська не в міру,
Переламує долі й хребти.

Бо трояндовий мед компліментів
Провокує в душі діабет.
Докоріть справедливо поету –
Бо від цього зростає поет!

Я ж полю і ретельно, і рвучко
Свій – в околицях райського – сад,
І люблю справедливу колючку
Над лукаву солодкість троянд.

21.03.2012.

Не сотворіте ідола собі.
Собі кумира – о! – не сотворіте!
Колишній каторжанин, далебі,
Не захотів би жити у граніті.

І як воно: з етапу – в монумент?
(Птахи й зіваки люблять монументи).
Такий собі приручений поет:
Ні за життя свободи, ні по смерті.

Обплутаний тенетами пліток,
На постаменті – щоб і не пручався.
Нам легше так, не бачив-бо ніхто,
Аби, гранітний, плакав і сміявся.

10.03.2012.

Своє рідне – своєрідне:
Хатка, мальви і поріг.
Неня, сонечко погідне,
Нині й прісно, і навік.

Клаповухе гарбузиння
Ледь не лізе через тин.
Бабці руки господинні
Тепло сяють, як бурштин.

Все, доглянуте і зграбне,
Поривається – цвісти!
Навіть курочка є. Ряба.
І яєчка золоті.

Ще усе – тепер і завше.
І над вишнями хрущі…

...І чому таке - хто не скаже? -
Часом мариться душі?

Своє рідне – своєрідне:
Покоління – і нема.
Неня – сонечко погідне.
Де ти, нене, мамо, ма?!..

2012.

…І мусить бути сильний і слабкий.
Огонь любові і горіння в герці.
Кладуть на шаблю руку вояки,
А матері хапаються за серце.

Побіди, знай, приходять по_біді,
Ревуть, буй-тури, звірі буревійні…
Нема на нас ні шляхти, ні орди –
То між собою граємось у війни.

З яси коротка стежка у ясир,
В концтабори суспільних ізоляцій.
Повія-слава, горда на позір,
Віддатись ладна кожному звитяжцю.

А не підставлять мАтері плече
Побіди, що їм вірити не варто.
У час війни лишитись орачем –
Я називаю мужністю і гартом.

2010-2012.

В барвінок пада небо слізно:
Хоча б у пісні залишись!
А що для мене материзна?
Трамвайне скиглення коліс,

Бетонні боки міста-місива,
Лінива й сонна біготня,
І екіпажі – всі колісні,
Й архівна пам’ять про коня.

Немов олія рафінована,
Мов дистильована вода,
Невже така у мене – мова?
І не одвернуться вуста?

Стерилізована освітою,
Законсервована в книжках.
Мов сонце, соняхом не світить,
І не святиться в рушниках.

І не мандрує у горнятку
У піч на спритних рогачах.
Не мріє взимку у зернятку
Про теплі руки сівача.

Вона у сіні не ночує
І не пітніє у жнива.
І на Різдво не колядує,
І обжинкових не співа.

І не пливе в майбутнє ночвами,
Й (не) наступає на граблі.
О, з України можна збочити,
Якщо далеко від землі!

2012.

А я ж бо не вернигора.
А гори – ач які!
Сніжинка я, од віхоли –
Цілунком до щоки.

Густа краплина сонечка –
Бурштиновий карат.
А ще – кохана донечка,
Гарніша од наяд.

А всі чекають велетня,
М’язистих ніг і рук.
Струна віолончелі я,
Натягнута на лук!

А на чолі не зіроньки –
Горить, мов сором, піт –
Не гори - ниці гіроньки,
Що гидко підступить!

І справа не у важелі,
Опори точка – є.
Дух, віршами наснажений,
Цих гір не визнає!

Й у слові з болю корчиться,
Бо що не говори,
А дуже-дуже хочеться
Достойної гори!

2012.

Відкраяна від раю, стою у черзі крайня,
Де всі – по милосердя й нікому – відкоша.
Ось хатка дерев’яна, що зветься сповідальня,
Шукає в ній притулку збентежена душа.

Як тій душі велося? Бо я таки згрішила
(Хоч я побіля Єви в саду і не була):
А я ішла до храму й на квітку наступила,
А квітка ця, напевно, цвіла б іще й цвіла.

Я зорепад проґавила, зашторила сузір’я
І спала всеньку ніченьку і не пручалась сну.
А я не тільки в Бога, а й у людей – повірила,
У тлінному божественну шукала глибину.

І як вустами – пошепки, коли душа голосить?
Як високо літалося, а падати – униз!
Я винна в тім, що мучилась і мучилась не досить,
Що правда, обпікаючи, не пропекла наскрізь.

Ця квіточка, ця зірка, ця віра у знищенне –
Аж так мене виболюють, що стачить на сімох!..
Коли людині прОстій прощає гріх священик,
З Поетами квитається Сам Бог.

2011

…А впритул мистецтво безпорадне,
Ще й назвуть – бездарне мальовидло.
Перспектива відстані – як правда.
Пензель майстра – з відстані – помітно.

Життя невтомне корчити гримаси –
Високовольтно реагують нерви.
Благословлю ретроспективу часу:
Життя – крізь неї – бачиться шедевром.

2011

Ми знаєм будову галактик,
Полічено всі хромосоми,
Та тільки не маємо й гадки,
навіщо? і звідки? і хто ми?
Здригаються нерви судомно.
Пульсує і міниться простір.
Ми, горді, розумні, свідомі,
Приходимо до парадоксу -
Історія ділиться навпіл
І третього дано не буде:
Ось -
людиноподібні мавпи,
Ось -
мавпоподібні люди.

2005.

Ласкаво просимо в реальність,
Де із собою сам на сам
І колосок, і колосальність,
Любов, банальність і банан.

Ласкаво просимо у правду –
В свою, сусідову, чужу…
Ми вже, здається, навіть раді
Віки сваритись за межу.

Ласкаво просимо у дійсність.
А з неї дітися – куди?
Нас до калини тягне й пісні,
Немов п’яницю до води.

Ласкаво просимо! Ласкаво…
Насправді – нікуди просить.
А колосок превеличаво
Над колосальним височить.

2011

На плечі яблунь, плечики худі
Чіпляє літо яблука-гірлянди.
Які солодкі й бажані плоди!
Які труди важкі і непринадні!

А сад покірно плечі підставля,
Аби найкожне яблучко світилось.
Прийде людина мов нізвідкіля…
Мов споконвіку вдячності не вчилась…

2011

Нас, міських, не навчено про осінь.
Не буває осені в містах!
В міжсезоння ходимо, як гості.
Крякне ворон – нам уже і птах.

А за містом осінь павичева.
Шарудять, мов крила, кольори.
А у місті це хіба дерева?
Все якісь сутулі стовбури.

І зметуть – хай упаде листочок.
І гербарій коштує старань!
Порпається бабця, наче квочка:
Ще б каштанів їй для натирань.

Я по справжнє виберусь за місто.
Там цікаво. Там пожежі листя.

Клапті диму падають навзнак.
Палять осінь, наче Жанну д’Арк.

2011

Сахається, простуючи в туман,
Душа готична і душа бароко.
Це півбіди – над горлом ятаган.
А він над храмом світиться впівока.

Колись було – й по волю в каганат,
Й до турка (то й лишилися за-турка-ні).
Це не півмісяць – чистий плагіат.
Півмісяць в небі. Тут же сигнатурка.

Тут вікна-очі – готика за склом –
Й не кліпнуть у тумановім хіджабі.
Салам алейкум! Слава Йсу! Шалом!..
Історія – то балакуча баба.

Таке плела! А шальки терезів
Дрижали під Христом і Магометом.
А з сигнатурки турок голосив –
І сигнатурка стала мінаретом.

Сюди б Великдень, дзвони і орган,
Щоб дух покласти каменем наріжним.
Мовчить. Хіджаб накинула – туман –
Каплиця, у стонадцяте заміжня.

Їй, певно, сняться стріли і таран,
І ядрами роз"ятрені підмурки.
…Ну й приверзлось поету крізь туман:
Півмісяць блиснув, а йому вже й турки…

2011

В небо тут літається крізь стелю
І митцю безсмертя до снаги.
Там, потойбіч, Бахи і Растреллі,
Іже з ними генії й боги.

На Олімпі місця – що в пустелі,
Ввись було і впоперек. І ось
Вже новітніх бахів і растреллі,
Наче у тролейбус натовклось.

На Олімпі ж холодно і нудно –
Всяк музика, скульптор чи поет.
Все навік. Надосінь. Пополудні.
А Земля знов робить пірует.

Годі взяти пальчиком акорди.
Не торкнути пензликом краси.
Квітували в заростях народу,
В позачассі – однакові всі.

Ще, гляди, чубитися почнете,
Норов-бо гарячий, як Гольфстрім.
Та ж Олімп потрібен не безсмертним –
Ідеалів хочеться живим!

Слава, смерть – їдкі електроліти:
Все розчинять, титул де чи німб.
А збери докупи цю еліту –
Оберне в провінцію Олімп.

16.10.2011.

Є щирий ворог і запеклий друг.
Таке довкола діється, що Отче!..
Святі з ікон роздивляться довкруг –
І соромливо опускають очі.

Це на життя пародія, дотеп,
Це жарт, що жару додає у пеклі.
Комусь зоря зіходить над вертеп.
А хтось в путі, й таким іще далеко.

А образам не плачеться ніяк –
Бо їм ніхто не утирає сльози.
Мо', й добре зробить те мале хлоп’я,
Що потай очі видряпає Бозі.

21.12.2010.

І дощ, і калюжі. Дивись, а проте
Не завдано тим тобі кривди.
Не бійся, бо дощ не існує на те,
Щоб ти застудився й хворів ти!

Щоб ти бадьорився, звуть манівці
Дорогою пошуків правди.
Не бійся, що світло тунелю – в кінці:
Так є не на те, щоб блукав ти!

Не бійся. Для тебе – усе, що святе.
Долоні склади молитовно.
Не бійся, бо море штормить не на те,
Щоб твій перекинувся човен!

Не бійся! Є відліку точка – «тепер».
Дощі і шторми – пересмійся.
Життя не для того, аби ти помер!
Для того, щоб ти народився!

15.09.2011.

Самота, самота саме та!
Саме та самота і сум'яття.
Наче м'ята прим'ята, життя,
Нетривке, наче паморозь м'ятна.

Тільки мати тебе вигляда.
Тільки зливи ідуть з виднокруга.
Ти для когось – турбота й біда.
Ти для інших – пияк, волоцюга.

А для неї – орел ти і син.
Сокіл – то й не тримаєшся ґанку.
І дарма, що трави не косив
І води не приносив ні склянки.

Самотужки освоїть косу,
Мати сходить сама до криниці
І замкне, щоб сховати сльозу, –
Передчасно й раптово – зіниці.

Але мати іще вигляда.
Вигляда, бо на те вона й мати.
Самота, самота саме та!
І холодна, й терпка, наче м’ята.

18.09.2011.

На краківській площі ні круків, ні крику,
Хоча товариство й доволі статечне:
Крульова*-архаїка – мешканка Ринку,
Самотність і холод, і я, нетутешня.

У вітер я кутаюсь, наче у хустку, -
І він одчуває, що гості незвично,
Витрушую крихти з кишені – у пустку
(А був у кишені кренделик пшеничний).

І тут голуби і голубки – а звідки?! –
Мов мрії крилаті, приховані мислі –
Злетілись, моєї самотності свідки,
На крихти, розсипані площею міста.

Вже наче й не холодно, наче й не вітер.
Вписалась і я в архаїчне «сьогодні».
Все просто, й не варто про це говорити:
Розкриєш долоню – і ти не самотній.

08.09.2011.

Дівчаточко, дівча, за хусткою обличчя…
Таку прегарну іншу, їй Богу, не знайдеш.
Таким, як ти, коса, таким коралі личать,
А ти верблюдів ген пустелею женеш.

Спекотно, аж хита. Яка отут пожива?
Хіба травинка де, колюччя, чагарник.
Скажи, від кого ти це личенько закрила?
Та ж тут верблюди й камінь, і жоден чоловік!

А тут така нудьга! Агов! – не чують люди.
Гукни – і швидше гори, ці гори оживуть.
Пустелю – хай їй грець! – не доїдять верблюди.
Жують собі й жують. А що вони жують?

Чи молодість твою? Чи сльози, чи усмішку?
А що горбатим їм? Не випростати їх!
І що до того їм, що підвернула ніжку?
Що спека й самота, що хустка і жених?..

Побачила тебе – тепер і не спочину.
Ці очі, силует… А личко покажи!
Ну що такого – ти? Я бачу Україну.
Іде собі й іде, по краю, по межі…

05.07.2011

Люблю дарунки - квіти і книжки,
Такі, як є, – із клумби чи книгарні.
Благословенні діти й диваки,
Бо щирість їм минається безкарно!

Хай не безкарно, буде перифраз:
На неї мудрі дивляться крізь пальці.
Їм диваки і діти - без образ! -
Такі дрімучі, як неандертальці.

Комусь дарунки – тільки у фользі,
Щоб неодмінно – класти під ялинку.
А я люблю волошки у росі!
Мені книжкова світиться сторінка!

Себе даруймо! Віно й бариші
Мене лякають згадкою короткою:
Так від душі не лишиться душі,
Лише сама, що шарудить, обгортка!

23.06.2011

І знову не вдома. І знову не там.
Вокзали і потяги, й протяги.
Ти поміж ангелом і чортеням
З ріжками, хай і короткими.

Тягне за руку не перший, а той
Із обгорілими крильцями.
Кроку не ступиш, отямишся – ой! –
А ви побратими й зріднилися.

Вже тобі й дьоготь – не дьоготь, а мед,
Тільки замісу тугішого.
А на вокзалі така коловерть! –
Від неї рятуються віршами.

Друже, благаю: пильнуй чортеня
З валізою віршів і повістей.
Ті багажі до останнього «я» –
Поету з сумнівною совістю.

29.05.2011.

Душа не зЕрно.
Душа мізерна.
Таки святими ліпляться горшки.
Ми до зірок готові йти крізь терни,
Але у небо хочем навпрошки.

Уми – не темні?
Уми даремні!
Але ж і надто прагнеться висот:
Тепер не можна знати достеменно:
Де ми, де натовп, де уже народ.

Ніщо не пісня,
Бо в шлунку пісно.
Ніхто не брат, але й не бузувір.
А схаменешся – пізно буде, пізно.
А там сніги, а там уже – Сибір…

А біль зустрічний,
Мов знак окличний.
На кожне слово – у горлянку кляп.
…Приречені із небуття у вічність
Своє життя долати, мов етап…

2011

Сучасні пустельники мешкають у мегаполісах.
Нині печери не в моді і келії – теж.
Нині не конче ставати волаючим голосом –
Далі своєї самотності й так не зайдеш.

Сучасні пустельники їздять в метро та автівками,
Каву смакують, а часом вино і коньяк.
Що вам до того, що тужить душа за щедрівками?!
Ще не розп’ята, розхристана пада навзнак…

Наче у казці, між велетнями-хмарочосами.
І поспішаємо, й завжди запізно чомусь.
Мо’, й не завадить побути волаючим голосом?
Спробуй гукнути.
Почую тебе.
Озовусь.
2011

О ні, не стане велич на котурни!
Лише мізерне прагне висоти.
Коли пророки вимруть, наче тури,
Не матимем до кого дорости.

Полохають чортів чортополохи –
Не все ж троянди й мальви не усе ж!
Дніпро не спотикнувся об пороги,
І ми, гадав, не спотикнемось теж.

Слабкі і дужі, ниці й полум‘яні…
Але безсмертям славиться почин!
Все пізнається, друже, в порівнянні,
А не в рівнянні різних величин.

І на котурни зводиться епоха.
І текст сьогодні, що учора – вірш.
На те й ростуть вони, чортополохи,
Що проти них троянда красивіш!
2011

Вуста пошерхлі – не для поцілунків,
Бо шерхнуть не для любощів уста!
Не треба правді шаблі й обладунків,
Хай буде правда щира, то й свята.

І не вишневі – висохлі і спраглі,
Потріскані, що в бездощів’я шлях, –
Такі вуста-бо окриляють правду,
Як небокраї окриляє птах.

А то понавигадували німбів,
Лише лукаве мавши на устах.
Як дуже спраглі вустоньки потрібні!
Як треба правда, щира і свята!

2011

Рушниками підперезані,
Як весільні старости,
Між ялинами старезними
Стали цвинтарні хрести.

Хай на Світі Тім заручені
З пеклом зайди і народ,
Більше, ніж на Цьому, мучити
Не додумається чорт.

Рушники крильми розп’ятими,
Як на плечах, на хрестах.
Хто ж на Світі Тім спасатиме?
Може, Будда чи Аллах?

Трухлявіють-розсипаються
І хрести, і родовід.
Рай і пекло починаються
Ще до цвинтарних воріт!
2011

Не біль мене, а я його - пронизую,
Нанизую, мов голка намистини.
І це зоветься творчою не-кризою,
Коли скимлять від стоїцизму спини.
Така доба. Чи можна без героїки?
І хтось напевно втрапить у безсмертя.
Але насправді виживають стоїки,
Хоча й живуть - до часу - безхребетні.

2010

Небосхили схибили. І схими -
Тільки схеми схиблених схоластів.
Схиляться сухотні серафими
На схололих перехрестях стацій.

Сухожилля ссохнуться, мов слово,
До стихій сполоханих не схильне.
Ти сховаєш спогади у сховок -
Так простіше гратися у сильних.

Схочеться сахнутися зо страху -
Ні свічі, ні сірника, ні скіпки.
Сонце смика соломини з даху
Й проситься смичком на серця скрипку.

Серафими скаржаться, бо сухо
Ув очах і в горлі - ні сльозини.
Стань на себе схожим і послухай -
Схлипують до сходу небосхили.

Замкнені кола -
а хто їх замкнув?
Глянь! -
на воді замикаються кола.
Камінь,
укинутий на глибину,
схожий на
в серце пожбурене слово.
Замкнені кола.
І ані вікна.
Ані дверей -
ні ввійти, ані вийти.
Камінь
утопиться, та не слова.
Спробуй
на сонячне коло завити.

Дорогам рани зцілюють піски,
Рубцюють слід стопи і колісниці.
Чи всі ті люди, ті, що не вовки?
Перевертні з бабусиних традицій?

Але й казок начулись досхочу!
Нечиста совість мовить про нечисте.
І не біда, коли хто не дочув -
Чи ж пити тільки із криниць мулистих?

Але ж не все зализує пісок -
Є стільки ран, котрі не кровоточать!
Болить дорозі кожен хибний крок
І манівці паломнику пророчить.

А хтось раптово знітився і щез.
"То не людина", - здогади снували.
Але й не вовк. Я просто добрий пес -
Ховаюся зализувати рани.

2010

Пригуби чи вигуби, але
Не залиш у літеплі зотліти.
Я вино. Я жінка. І не зле
У мені любити і боліти.

Завтра все це. Завтра під перо
Упаде моя життєва драма.
Нині ж я ще навіть не ребро -
Жду на день сотворення Адама.

2010

Посадили бульбу - і по всьому.
Одпочинуть рученьки і нозі.
І земля, і рідні, і удома,
А на серці холодно, як в льосі.

Просто неба сядемо, як в"язні.
Головне - не заволати з болю:
Нам би душі витрусити вчасно,
Як брудні мішки з-під бараболі.
2010

Я була не такою. Та я взагалі не була.
Міражем переходила всесвіти, наче пустелю.
Я гадала - вогонь. Придивлялася ближче - зола.
Я у небо злітала, але, виявлялося, в стелю.

Я була не такою. Я просто чекала: от-от
Прийде ворог у дім і сестрою назветься чи братом.
Я гадала, що натовп - усе-таки трішки народ,
І боялась, коли мій народ обертався на натовп.

Я не знаю, що в серце поцілило: слово? стріла?
Тільки ви, як один, про отруту воліли мовчати.
Я була не такою. Та я взагалі - не була.
А мене і не буде, якщо ви не скажете правди.
2007

І сльози я чула, і бачила сміх,
Як літо кульгавило в осінь.
І серце котилося, наче горіх,
Немов по життю, по дорозі.

Цікаві стрічалися – хто на крилі,
Хто пішки, навпомацки, певно…
І ворони чорні – не сказано злі –
Дзьобили в горісі таємне.

І день, знемагаючи в сьомім поту,
Хилився до вечора скрушно.
Кому на ковадло, кому під п’яту,
Втрапляла горіхова мушля.

І кожному бракло чи духу, чи сил.
А може, забракло любові?
Горіх, подорожній ковтаючи пил,
Котивсь, нерозбитий надвоє.

Хтось лаявся, бо й на ковадлі не зміг,
А жили зірвав на зап’ясті.
А й добре, що серце тверде, мов горіх:
Розбити нікому не вдасться.
2009

Хай світла залишиться дрібка,
Мов ока зіниця, іскра,
Що вдосвіта б’ється у шибку,
Що бризка у танці пера.

Тому і живеться на світі
Й сміється, дарма, що в сльозах,
Святі-бо звичайні є, в свитах,
Не тільки лиш на образах.

І там, у далекому ирії,
За нас заступається хтось,
Пра-наші Іван та Марія.
Чи, може, Марія й Христос?

І ще не усе переквітло,
Втонуло у вирі юрби…
Ти знаєш, а є-таки світло,
Хай дрібка, як сіль, - у тобі.
2009

Ці небеса, що вовчі, - для вовків.
На тебе виє звисока півмісяць.
Закрий себе на тисячу замків -
Й твоїй душі в тобі забракне місця.

А ти й не скрикнеш - голос пропаде.
І буде ніч у спогади завглибшки.
Покаже спину місяць - і піде,
Тугим вузлом свої скрутивши ріжки.

Бо ж так і є. Бо ж вовчі небеса.
Й ти вивертаєш вовчого кожуха.
Мов меч, над горлом тиша нависа
І їй тебе уже несила слухать.

Не озирайся, вовче, до юрби.
Такі, як ти, у всесвіті безмовні.
Ви й небеса обрали по собі.
Не по Надії, Вірі та Любові.

2007

Пощо тобі ці гони і дощі,
Коли зернина колос не пізнає?
Не ангел - совість справа на плечі
Ще яничаром пошепки облає.

Хто віда: ти перевертень чи вовк?
А глянеш - звиду начебто людина...
Я вірю, що, хоч ангел твій замовк,
Та совість є. Принаймні, совістина.

І пам"ять є. Згадаєш, як назвавсь,
Бо не дозволить всує загубитись
Недільний дзвін, що злому не пручавсь,
Але й себе не дався приручити.

Струси того, на лівому плечі.
Не продавай сумління за дукати.
Ти маєш гони, брате, і дощі.
Зернина - в серці. Спробуй пошукати.
2008

Себе самого важко відпустити,
Коли ніхто вже більше не трима.
Ти поривавсь у вирій полетіти,
На клапті різав розпашілий вітер.
Чому тепер цураєшся крила?

А ти чекав не осуду, а суду,
Коли крильми веселку надломив.
Ти впав, щоб трав списи вросли у груди,
До сліз байдужий: бути чи не бути?
А світ тебе до слова засудив.

Не вигнання до смутку закапелків,
Не смерть в огні, від леза, на хресті...
Ти словом вигой зранену веселку.
колись впадеш, а поки що - лети.
Не час крізь тебе травам прорости.

Сіль віків чумацькою залишиться,
Запече, прикладена до ран.
Ти в плече цілований півмісяцем.
(Як цілує лезом ятаган!).
Дочекався волі, наче вирію.
Шлях Чумацький - зоряний рубець...
Тільки чим, скажи, тебе я вигрію?
Може, словом - в небо навпростець?
Ощасливлю чи скараю крилами?
Ти ж не маєш вибору - лети!
Чи тобі не тісно в небі, сину мій?
Не бракує серцю висоти?
Чи пісні твої не переписані
На зітхання, тугу та плачі?
Вигой рани, сіллю пересипані,
В небесах і в себе - на плечі.

Архаїко, агов! У днів переплетінні
Раз ми і досі є, то, значить, і були.
Чи будемо? Хто зна, бо пальці-павутиння
І витоки душі, і пам"ять обплели.

Най місяць-калита, зіркований незвично,
Крізь шибу, як колись, у хату загляда,
Бо дуже допекла мала підступна миша -
В шухляді письмена по букві доїда.

Куди не глянь - то цвіль, пилюка, перетління.
Од віника павук за образи сховавсь.
Архаїко, ти вся в чіпкому павутинні.
В затертих ружах ти на рушниках жива.

Хоч ти й тепер од нас, архаїко, живіша,
Та чи грядущим в те повіриться колись?
Поки хто прожене малу підступну мишу,
Вона в шухляді всю історію доїсть.

Хтось сам собі - всевишній.
Хтось - нижчий від усіх.
Одні ридають віршами.
Для інших вірші - сміх.

У когось - тіло тлінне.
А в когось - і душа.
Клянеться хтось калиною,
Ховаючи ножа.

Комусь - у тиші млосно.
Хтось - вуха затуля...
Не розмовляймо голосно -
Не чути солов"я!

Хтось - гасить в небі зорі.
Хтось - білить перший сніг.
Скажи мені, історіє,
Запам"ятаєш всіх?

І знову нам не холодно й не тепло.
Ще довго до глобальних потеплінь.
О Боже мій, це боляче нестерпно,
Коли ти ані добрий, ані злий.
Коли ти нині зовсім, як учора,
Хіба от зморшка зайва на чоло.
І споконвічне "біле або чорне?"
На нашій долі сірістю збулось.
Хитає вітер постаттю із диму.
Це, може, я, а, може, справжній ти...
Сховати все в недосконалу риму,
Яка за себе потім відомстить!
На піврядку вмирать для воскресіння
І рахувати зморшки на чолі...
Нехай буде глобальне потепління!
Хіба не треба душам потепліть?

Хиткі мости будують для падінь.
А як же сильно хочеться не впасти!
Стоїть душа над прірвою, мов тінь,
Тримаючись за промінь, як за щастя.
Скрипучий міст, розхитаний, мов мить,
Що вислиза, тікаючи до краю...
Болить душа. І добре, що болить,-
Тепер її принаймні відчуваю.
Та ж ось вона, дарма, що, наче тінь,
В передчутті жаданої утечі.
Уже готова навіть до падінь,
Бо не завжди за ними - порожнеча.
Вхопившись в крила вітру, на льоту
На мить зі світом порівняюсь зростом.
Життя прожить - це наче впасти з мосту,
Лиш потім осягнувши висоту.

І знов у людях кригу розтопи,
Сопілко, що калиново калинна,
Бо тісно в світі зрячим і сліпим,
Усім прокляттям і благословінням.
Чом ніч в очах, коли надворі день?
Чому душа розчахнута, мов гілка?
Чому тобі не вистача легень,
Аби життя вдихнути у сопілку?!
Для неба ти не вищий од трави,
Не гарячіший попелу багаття.
Радій хоча б із того, що живий,
Коли не заслуговуєш на щастя.

2006

Хочеш пізнати дорогу, що бігла на схід,
Впавши горілиць у трави, навіки заклякла,
Йти проти сонця і словом поцілити в світ
Ти, хто поцілений в серце Стрільцем Зодіака.

Знаєш, як важко за плугом іти і конем,
І розпашілим тікати у сни непророчі.
Знаєш, дорога до себе коротшає з днем,
Тим, що потуплює в невідь обпалені очі.

Віриш у те, що бувають вуста не німі,
Віриш і в те, що дорогою зможеш прозріти.
Всесвіт і Несвіт - таки паралельні прямі -
Мають в поціленім серці зійтись і згоріти.

Чи має воїн право на сльозу,
Плачем гасить пожежі поєдинків?
Лишіть зіницям жінчиним росу -
Не посягніть на привілеї жінки!
Це вам дано вертати на щиті,
Ваш кінь за вами кинеться у прірву.
Та й вам забракне темряви в пітьмі,
Коли у жінки заберете віру!
Най ліпше ворон карістю очей
Уп"ється й щит розіб"ється на друзки,
З могили світ за очі утече
Калина - не залишиться й галузки.
Не має воїн права на сльозу!
Не оскверняйте привілею жінки.
Вас на щиті лелеки донесуть,
Лиш не гасіть дочасно поєдинку!

Ми такі на світі неприкаяні,
І волочим крила по землі.
Чи то небом прокляті за Каїна,
Чи самі ми небо прокляли.
не лікуєм душі - заліковуєм.
Запеклися кров"ю молитви.
в сьогоденням вічності датованій
вже не знаєш: мертвий чи живий.
Чи у зграї мовчки воронячити,
Поки врешті крила одітнуть,
і чекать, чекать, коли "віддячити"
Знову прийде Цезареві Брут.
А таки усе на світі правильно,
І частуєш душу батогом.
І свого шукає Каїн Авеля,
Брут шукає Цезаря свого.

Хочеш, долю видобудь із каменю,
Тільки сам, прошу, не скам"яній.
Нас і так неправдою покарано
На землі чужинницько-своїй.
Нас до нитки спродано на торжищах,
До сльози зголосено в піснях...
Вигрій долю на родовім вогнищі -
Ще останній пломінь не прочах.
Ще земля до неба так і тулиться,
Ще вуста бувають не німі...
Пракриниця мулом захлинулася,
Ти із неї долю підійми.
А душа, бо мусить, то й терпітиме
На землі, що й нині ще - свята.
Видобудь із каменю не ідола,
а меча, тризуба і хреста.
2006

Сьогодні зорі спродував звіздар,
Кому - за щастя, а кому й за гривні.
І відмовлялись ночі на вівтар
Свої пісні покласти треті півні.
Ще хтось живий, ридаючи, просив,
А хтось дійшов Харонових причалів,
І в тиші до надриву голоси
На ланцюзі короткому пручались.
За душу зорі спродував звіздар.
Були охочих зграї прокажені.
Хтось зір гострив і очі видирав,
Дзвенячи лунко зорями в кишені.
Хтось поступався місцем у раю
(Хоча не мав, по суті, і у пеклі)...
"Я, люди, зорі... зорі продаю!.."
І враз ікони інеєм затерпли,
Осиротіла на вогонь свіча,
І зник звіздар, збеззоріла кишеня.
А третій півень дня не возвіщав,
і нічим було викупить прощення.