1.
Можливо, варте вашої уваги.
"Шкільні" уроки не завжди є уроками в повному розумінні цього терміну. Мова не про окремих учнів, чиї «навчальні досягнення» не зовсім відповідають «амбіціям» їх батьків. Можна, звичайно, говорити нісенітниці про те, як учитель заходить у клас, а на нього чекають не діти – самі янголи: уважні, слухняні, слова на льоту схоплюють. І всі до єдиного!
Міф.
Мова про «невдячні», «черстві» дитячі душі, з вибриками яких неможливо боротися, не те, щоб чогось навчити, - міф. Хто-хто, а саме діти здатні почути і слушне слово, і відгукнутися на благочинний заклик, і навчитися навіть тому, чого іноді не здатен навчити і вчитель.
Побутує «неписане» правило: вчитель – господар уроку.
Дійсно «побутує»…
Я такий господар свого уроку, як і водій тролейбуса – свого маршруту. З першого погляду, нібито нормально. Маршрут – навчальна програма, зупинка - переведення учнів до наступного класу, кінцева зупинка - випускний. А далі – кому що: «автовокзал», «залізниця», «аеропорт».
Чому ж тоді більшість моїх колег, серед яких багато достойних учителів, займаються освітянським «таксуванням», тобто репетиторством? Наберуть «у салон свого таксі» кількох учнів і без «бути прив’язаним до тролейбусної лінії» готують охочих до ЗНО. Правда, «освітянська послуга» платна.
Відчуваєте різницю?
Обернена сторона місяця, панове дорослі (тобто навчально-виховного процесу)! Мало того, що ви утримуєте школу (батьківські фонди, букети вдячності, народна любов і т. п.), ви ще й паралельно до «тролейбусного» варіанту навчання свого чада супроводжуєте його предметним «таксі»… І не одним!
Національний монополіст знань, улюблене міністерство, розмахує атестатом, як депутат мандатом. Там, де у міністерства мало бути серце, - виключно вираз обличчя суворого й вимогливого вчителя. Отримати від такого добродія сертифікат на 200 балів – все одно, що «верблюду пройти через вушко голки», при чому «голка» - не фортифікаційного призначення.
Факт. Після Мойсея до появи Предтечі в єврейського народу не було пророка. Його місце посіли книжники. Так «накрутили» закони, що лише Христос-Спаситель не тільки дотримався всіх «приписів» і «канонів», а і зробив із митаря апостола (читай учителя).
Освітянське «сіяти розумне, добре, вічне» заклали Ушинський, Сухомлинський, Макаренко…
Минулося.
Систематизація навчального процесу, запровадження інноваційних технологій з метою надання якісних освітянських послуг і можливості самореалізації особистості в умовах розвитку сучасного суспільства, його інтеграції у світовий простір…
У цьому реченні є хоч крапля душі?
Чи це «комп’терна програма”, «логін» і «пароль» якої мені , по-людськи, не зрозумілі. А дітям – і того більше.
Але тут іще один «освітянський» гравець з’являється “на полі» - міністерство фінансів. Шкільний журнал (як документ) є не тільки журналом обліку відвідування учнями школи та оцінювання їх навчальних досягнень, а й підставою для нарахування зарплати вчителя. Нема запису в журналі – не проводився урок. А якщо КАЛЕНДАРНО не виходить відповідна кількість годин? Не може бути! У випадку, коли уроки не проводяться через те, що, наприклад, серед тижня – святковий день, навчальна програма виконується за рахунок ущільнення тем. «Ущільнення» - який присмак має це слово! Увесь «тролейбус» ущільнюється, а потім - на редути стовідсоткового ЗНО з усіма золотими та срібними медалями «за особливі успіхи в навчанні» радісного випускника.
А тут раптом карантин оголосили: грип!
На відміну від людини грип до школи йде охоче.
Агов, міністерство! Врахуєш це? Оперативно скорегуєш завдання ЗНО? Ні?!
А ви, ваша фіскальна величносте, зважите на те, що фізично (хіба що уроки триватимуть до ночі) неможливо виконати програми? Теж ні…
Ущільнююсь.
Слава Богу – ми не лікарі.
Слава Богу – діти талановиті.
Слава Богу!
І батькам слава!
Нумо уявіть собі, як проводився б футбольний матч, якби процедура його проведення була тотожною «освітянським послугам»…

2.
Відбувається матч команд Першої ліги за право виходу до наступної, Вищої (університетської), та нагородження кращих футболістів Золотою та Срібною медалями.
Я як головний суддя матчу суворо попереджений, що гра має тривати рівно 90 хвилин (і ні хвилини більше!). Інакше не отримаю гонорару.
Зрозумів.
Оренда футбольного поля не передбачає зайвих затрат із бюджету міста. Не хочеться компенсувати заробленим.
Даю свисток.
Футболісти обізнані з правилами гри не гірше за мене. Все залежить від їх навичок, бажання та, можливо, фарту. Ось тільки є одне «але»…
Семінар-практикум тренерів команд I ліги з питання «Удосконалення методики виконання футбольного прийому» має бути проведений на базі стадіону під час відкритого матчу. Хлопці були попереджені завчасно. Суддя теж. Запрошені зі своїх стадіонів тренери вишикувались край бокової лінії в очікуванні показового виконання футбольного елементу.
Фіксую дрібний фол. Заздалегідь підготовлений спортсмен (воротар супротивника відповідно теж попереджений) підходить до «точки» виконання розіграшу разом зі своїм візаві, котрий має виявитись «телепнем»… Рукою кидаю м’яч. «Віртуоз» заволодіває м’ячем, пробиває.
Гол правильний. Показую на центр поля. 1 – 0.
Практична частина семінару завершена, обговорення переноситься (для тренерів) до приміщення.
А гра триває далі.
Смарагдовий газон нагадує шкільну дошку. Не магічною привабливісті…
Через резервного суддю (у навушник) під час проведення матчу надходить розпорядження федерації футболу «Про вшанування під час футбольного матчу належної пам’яті футболістів Київського «Динамо», які в часи II світової війни зіграли Матч смерті з фашистами хвилиною мовчання».
Зупиняю гру, підкликаю до себе обох капітанів.
Хвилина мовчання.
Гра поновлюється… Але добігає кінця перший тайм. Свисток. Перерва (канікули).
Раптом в одній із роздягалень кількох хлопців з якогось дива, як кажуть, пронесло. Вирішено було затримати поновлення гри, допоки медики не оглянуть футболістів обох команд та не з’ясують, чи часом не епідемія це якась? На щастя, обійшлось. Але багато часу сплинуло.
Команди виводжу на другий тайм і одразу даю зрозуміти футболістам, що офіційно триває 78 хвилина матчу (ущільнююсь). Прошу хлопців не розслаблятись, а таки дограти матч до кінця.
Хлопці побігли…
Тренерам обох команд незабаром довелося зняти з гри найспортивніших своїх вихованців, замінивши їх іншими гравцями. «Найспортивніші» мали одразу (паралельно проводилися змагання) приєднатися до III етапу олімпійських змагань (обласний тур) зі спортивної ходьби. А на хлопців розраховують.
Залишилися догравати… теж хороші футболісти.
І все-таки одному «фе» вдалося пробитися до воріт суперника і вийти на ударну позицію. Однак захисник «поклав його на поле».
Призначаю штрафний удар.
Попередньо ознайомлений, що в команді, яка отримала право на штрафний, є претендент на Золоту медаль. Показавши, що удар відбудеться після свистка, я негайно побіг до воріт, у які пробиватимуть, жену воротаря до дальної від потенційної траєкторії польоту м’яча штанги, після чого відповідною пінкою проводжу біля його ніг лінію.
Удар…
Гол!
Претендент на Золоту медаль проводить у ворота суперника такий важливий для команди в кінці матчу гол.
Один - один.
Фінальний свисток.



Якби по завершенні цього матчу я потрапив би на батьківські збори, то, певно, поцікавився б, чи хотіли б і батьки пограти у такий футбол?

13.02.2016

Зацікавленого читача, як на мене, поява на горизонті сучасного літературного процесу нового імені мала б викликати не стільки жвавий інтерес, скільки побоювання придбати кота в мішку(!). « Чому я маю це читати?» - спитав би я. «Так анотація ж…» - відповідав би видавець. Враховуючи понівечений передвиборчими обіцянками та просто рекламними побрехеньками стан щирості по відношенню до звичайного пересічного сучасника, я б обережно «щось там – десь там», може, прочитав… Тому я, певно, сам маю поділитися «собою» з читачем відверто.
Так склалося, що народився я у «дитячому міжсезонні»: потенційні старші друзі «щойно» поодружувались, а майбутні, молодші, – ще не народились. Опікуватися проблемами всього світу мені було ні з ким, я й наважився шукати товаришів серед «чужих» дитячих «угруповувань», територія яких – сусідня (або і того далі) вулиця. По-різному складалися «дипломатичні» відносини (цей «свій хрест» несу й тепер).
Одного прекрасного дня (а відбулося все це ще за часів СССР) один із моїх «нових друзів» запропонував, здавалося б, дурницю - прокататися з ним за компанію задля «веселішого» життя. Саме «прокидався» новітній «а ля капіталізм», і перед моїм поколінням постала проблема вибору життєвого шляху.
Є одна така місцина - Чернігів називається. Качан моєї голови народився, ріс і міцнів на Сіверщині. «Зачарована Десна» Олександра Довженка - моя батьківщина. Але я тоді про це не думав. Я поперся в Чернігів в автомобілі ГАЗ – 53, будучи без діла, у службове відрядження шофера Кухнавця Сергія (по-вуличному Цан).
Селище міського типу Березна, окрасою якою є пам’ятник Григорію Гурійовичу Верьовці, розташоване за 35 кілометрів на схід від Чернігова. Це так пишуть «Березна»… А говорять «Березне», «березинці» . Кажуть, сама імператриця Катерина II, ще до мого народження, якось проїздом відвідала тоді ще містечко Березне. Ночувала. А вранці, за легендою, вирушила до столиці, але по дорозі з її карети поспадали з осей колеса (хтось із «березинців» вночі постарався). Катерина Федорівна нібито тоді зауважила: «Хороші люди, но березинці!»
От вам і перше «протиріччя»: хай як не найпозитивніше «закликає» читати мене анотація, я ж – «березинець!» Спробуй не бути таким «хорошим», коли - така історична «спадщина».
Я їду в Чернігів. За компанію. Безкоштовно.
Перед мандрівкою Сергій заїздить до шефа. Довантажуємося картоплею, цибулею… А мені що?! Про мене – без мене. Останні інструкції шефа… По-о-о-оїхали…
Кухнавець Сергій молодший мене. Типовий сільський хлопець, доля якого склалася не найкраще. Простий і мрійливий, він навіть згодом влаштувався на роботу в ДАІ, але не прижився… Такі не пристосовуються.
Чернігів.
Ми дісталися Центрального ринку Чернігова, розвантажилися за накладною у відповідній «конторі». Залишалося задовільнити «приватне прохання» шефа… Мусили розвертатися вбік чернігівського залізничного вокзалу. Сергій розвертається, їде. З’ясовується, що адресу “адресата» додаткового «завдання» Сергій усвідомив не зовсім ясно… Було лише якесь жіноче ім’я… І все. Не біда! В нагоді я, тобто мій талант – орієнтуватися в незнайомому середовищі. Мені і в голову не прийшло, що мене сприймуть… за експедитора(!).
Я знайшов потрібну людину. Нею виявилася жінка, що відповідала за всі харчові (того часу) точки вокзалу. Сергіїв шеф попередньо (очевидно) домовився з нею про «реалізацію домашнього» за державний рахунок (ну, як тоді модно було).
- Я можу забрати картоплю як продукт третього сорту… Це одна ціна, - типово улесливим перед «людиною» клієнта голосом завела мову «володарка» буфетів. - Та пасажирам хіба не все одно? Ну, добре. Беру її як картоплю першого сорту… Це вже інша ціна…
- Угу, - погоджуюсь я.
Безтурботна молодість. Навіть за відсутності гострих життєвих потреб раптом виникло: «Чекай!!! Різниця складає 50 карбованців! Чому б нам із Сергієм не розділити ці 50 карбованців?» Марно я намагався пояснити другові перспективи потенційної вигоди. Навіть прагнення відчути, хоч на мить, себе «господарями життя» не подіяло. Меркантильно Сергій був ніби і не проти. Вершина його морального задоволення полягала у виконання ним його місії.
Я не наполягав.
Дорогою додому залишився задоволений тим, що, як для себе самого, зміг «розгледіти» оборудку, не зовсім узгоджену з мораллю. Не судилося стати «приватним підприємцем».
Нестор Літописець в «Повісті минулих літ» пише: « А радимичі, в’ятичі та сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, яко і всякий звір, шлюбів не мали й ставали на ігрища між селами. Сходились на ті ігрища, на пісні й танці і тут умикали, тобто викрадали, собі жінок, перед тим змовившись з ними.»
Ось і я, сіверянин Михайло Десна, «викрав» собі колись долю…
Скільки можна красти, як думаєш, читачу!?
Панькайся тепер зі мною….

30.01.2016

"Пояснювальна записка
Я запізнився на урок Української Мови на 30 сек. через те що перебував в АВС з метою придбання харчів, які мені позволені Законом України."

"Пояснювальна записка
Я запізнилася на урок на 30 секунд, через те, що я вітала свою подругу з днем народження, а після того уточнювала відомості про "Flex"."

"Пояснювальний лист.
Я запізнився на урок української мови, тому, що був в "АВС". Спізнився на 10 секунд."



02.10.2014

З нагоди 1-го квітня прошу звільнити мене із займаної
посади у зв'язку з наступним:
(додаток)
Запитує дружина свого чоловіка:
- А ти хто за характером - Переможець чи той, хто воліє почуватися Переможеним?
- Потерпілий.

1.04.2014

Пролунав дзінок. Діти вже очікують мене (мушу відпросити їх з уроку і повести на репетицію у Будинок культури). Аж раптом:
- Слава Україні!
- Героям слава!
З обуренням:
- Я тут оглянув ваші стенди: де "Небесна сотня"?
Це було 6-го березня. 7-го - загальноміський захід до 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича. Природньо, уся шкільна виставка присвячена імені, творчості Кобзаря. Вакантного місця у коридорах нема.
- Ми, вибачте, уроки проводимо...
- Все одно... Я ось поговорю з директором... - розвернувся, пішов.
Діти дивилися на нього. На нас чекала репетиція.

9.03.2014