1.
Ненавидиш і любиш...
Як давньо це. Як дивно.
Хіба таке можливе?
Водночас. Повсякчас.
А світ – цвіте і в’яне.
То сонячно, то зимно.
А світові все рівно –
чи з нами, чи без нас.

Ненавидиш... А й справді,
хіба свій біль хтось любить?
Кохаєш... То зізнайся –
ненавидиш чому?!
А час пливе з нізвідки,
а час пливе в нікуди –
між берегів розлуки –
і байдуже йому.

Любов – не безнадія,
що на краю безодні.
Ненависть – тінь кохання,
не вартого й жалЮ.
А я тебе одвіку,
а я тебе – й сьогодні,
а я тебе назавжди –
люблю, люблю, люблю!

2.
Зустріну колись і спитаю,
як Долю спитаю саму:
якщо стільки років кохаєш,
тоді проклинаєш чому?

А відповідь, Господи праведний! –
проста, як прозріння сліпе:
якщо за кохання – ненавидиш,
то любиш ти тільки себе...

3.
Невже подолав_таки
сумнів і втому?
Невже воскресає надія моя?
…Прийшов.
І чекаєш мене біля дому
з розкішним букетом
вишневих троянд.
Прийшов,
щоб сказати оте несказанне
і неповерненне –
вернути й спасти.
Спасибі, мій лагідний,
мій довгожданий,
за пізні зізнання і квіти.
Що ти
шукаєш в очах моїх
власне безсоння
і дивишся так,
мов здаєшся в полон.
…Як хороше –
щастя тримати в долонях!
…Як жаль, що це все –
тільки сон.

4.
Мелодія смутку…
Болючій струні
ще довго бриніти у серці.
Сьогодні
ти знову наснився мені,
такий недоступний і впертий.

Непроханим гостем
у сни золоті
на хвильку прилинеш до мене,
і мовчки зникаєш,
такий, як в житті, –
усміхнений і незбагненний.

5.
Пройшов так близько-близько…
Хвилиночку постою,
благословивши подумки твій шлях.
І знов моя душа –
за мріями, на волю! –
мов одержимий
висотою птах.

І знов тобі услід
німим благальним криком
заб’ються у пориві два крила…
Ще довго буде потім
порожньо і тихо
в Світлиці Духу,
де душа жила.

Я повернусь у дім,
де злагода і спокій,
мов опинюсь у смерті на межі.
І втратить все навкруг
і зміст, і сенс, допоки
блукатиму, безкрила,
без душі.

Допоки не прилине,
втомлена й покірна,
байдужа – не байдужому – тобі.
І як їй пояснити,
що в тебе – благовірна,
ота, єдина,
в радості й журбі?

Стриножу почуття.
І не піддамся болю.
Й до тями власну душу поверну –
я все-таки щаслива!
Дарма, що не з тобою.
Чому ж ковтаю сльози?
Не збагну…

6.
Сердець взаємна непокора
(Програти – шанси рівні).
…Люблю тебе не відучора
І не до третіх півнів.

Люблю давно. Люблю до краю.
До німоти. До болю.
…Комусь пече, що в снах літаю,
Що душу не неволю.

Усе стерплю: образ каміння,
Зневагу і обмову.
Пройду крізь смерть і воскресіння,
Лише б з тобою знову.

Сахнеться хтось: «Несамовита!
Хіба так люблять люди?»
…Люблю тебе з початку світу
І до Страшного Суду.

7.
На стежці Долі
перестріну інколи,
а може, навіть
інколи приснюсь…
Чи ти хоч знаєш,
сонячний мій ідоле,
що до сих пір
лише тобі молюсь?

Здогадуєшся:
скільки світла дав мені
і скільки мрій натомість
спопелив?
…Відсутній погляд.
І лице, мов з каменю.
Який мій гріх
ти й досі не простив?

8. (Дві душі)
Відвертаєм погляди
(болить!)
і картаєм кожну зустріч
подумки.
А вони,
щоб нам, чудним, вгодить,
лиш перезирнуться ніжно
потайки.

А для них
у світі меж нема –
не минають
і не розминаються.
І від нас, заснулих,
тайкома
у нічному небі
зустрічаються.

9.
Проходять дні. Приходить осінь.
А я живу тобою.
Яку велику владу й досі
ти маєш наді мною!

Усе віддам. Усе покину:
святе і найдорожче.
Лиш помани – умить прилину.
І щезну, як захочеш.

Накажеш – утечу від себе.
Кивнеш – зійду на плаху…
Та байдуже тобі. Від тебе
ні вісточки, ні знаку.

…Пливу листком за течією,
весняні дні пригадую
і дякую, що ти своєю
не скористався владою.

10.
Листям встелена алея…
Осінь, сповнена жалЮ,
задивилась вдаль.
Але я
з нею сум не розділю.

Ні за чим не пошкодую.
І надію відпущу.
Переб’юсь.
Перебідую.
І прощу тебе, прощу…

11.
Турботи, стреси –
все в порядку.
Втомилась мріяти.
Прости.
…Не звав у сон свій
на початку,
хоч наостанку –
відпусти.

Без мрій крилатих
якось легше
дивитись
в небеса зими.
…Не пригортав мене
уперше, –
хоча б востаннє
обійми.

2010

***
Нічого. Нечисте сумління
відмиємо в Чистий Четвер.
Очікуємо Воскресіння
Того, Хто за нас помер…

А шлях до Голгофи – не ближній,
а смерть на хресті – страшна!
…У нас по сім п’ятниць на тижні,
а в Нього одна – страсна.

1. НА СВЯТІЙ ЗЕМЛІ

Ще все уперше… Десь наприкінці –
і хрест важкий, і страдницька корона…
Щаслива Мати. Радісні Вітці:
Отець Небесний і отець законний.

Росте Дитя. Вже й прагне щось казать.
І мліє серце в Йосифа старого:
«Оце і є найвища благодать –
в особі Сина поклонятись Богу».

Ще чаша гіркоти ледь надпилась…
І дума Бог у ніжності хвилини:
«Оце і є оте найбільше з щасть –
руками теслі обіймати Сина».

2. У ХРАМІ

Воно би слід вклонитися батькам –
у праведності виховали сина.
Здалось: аж просвітлів раптово храм,
коли вуста отверзла ця дитина.
Він говорив, як вголос мислив. Він
принишклі душі пропікав словами.
Уже Пророка впізнавали в нім, –
ловили кожну фразу бездоганну.
Та я не довіряв його вустам –
хлоп’я ж іще, безвусе і зелене!
Я в очі зазирнув йому, а там –
таке щось… надвисоке й незбагненне.
І я завмер, мудрець (чи фарисей?),
неначе задививсь у вічну Лету…
А хтось його спинив біля дверей:
– Ти звідки будеш, синку?
– З Назарету…


3. ХРЕЩЕННЯ ВІД ІВАНА

Вода в Йордані – світла!
Аж світа
у душах, що схилились
покаянно…
А ця –
така пречиста і свята,
з зачаття
не забруднена гріхами.

Смиренний погляд…
Голуба крило…
І Голос –
як знамення – над юрмою…
…Окроплюю, мов смертному,
чоло,
хоч знаю –
сам Господь переді мною.

4. ВЕРБНА НЕДІЛЯ

...В’їжджав Ісус Христос в Єрусалим.
Юрба стрічала Господа привітно:
«Осанна!»
Хресний шлях був перед Ним.
І сходженням була Неділя Квітна
до нездоланних, осяйних висот:
страждання, кров пролита, Воскресіння…
Цвіла весна. Торжествував народ.
Ішов Ісус на смерть задля Спасіння.

…У день такий хвилюється верба
в передчутті таїн благословення.
І вись – на диво світла й голуба.
Й душа в пориві Божого натхнення,
прозріла й тиха, проситься у Храм
надії, віри й вічної любові,
щоб істинного славити царя.
«Осанна!» –
над землею лине знову.

5. ПРИЧАСТЯ

И нет в мирах страшнее доли
Того, кто выпил боль до дна,
Кто предпочел причастье соли
Причастью хлеба и вина.
М.Волошин


…Усі дванадцять передчасно –
хто стане обраним – не знали.
Святе приймаючи причастя,
«Не я?» – у Господа питали…
Одному – смерть через розп'яття
і Воскресіння слава горда**,
другОму – злочину прокляття,
живих презирство і погорда,
щоб все Призначене збулося.
І розійшлися дві дороги…
А світові – тавром і досі –
довічне покарання тОго,
хто причастився солі трунком,
«посвяти знак» збагнувши вірно;
хто, попрощавшись поцілунком,
в безчестя тьму ступив покірно…
____
**тут в значенні велична, царственна

6. НА ОЛИВНІЙ ГОРІ

Ще можна спохватитись
і спастись.
І відвернути
Хресну ту дорогу.
І Чаші, що наповнена,
зректись.
І легшу ношу
випросити в Бога.

Він зрозуміє.
Бо таки ж Отець! –
Простить людину
в Синові Єдинім.
…Тривожна тиша.
Тьми і Світла герць.
Смиренна постать
у гаю Оливнім…

7. ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ДІВИ МАРІЇ

Почати світ Спочатку.
Накінець
віддати Сина
Смерті на поталу
задля Життя –
так вирішив Отець.
А Матір що?
У неї не питали.

… І проколов їй серце
кожен цвях –
там, на Голгофі,
на тім Лобнім місці.
Бо прийняла сама
свій Хресний Шлях –
шлях до Розп'яття
від Благої Вісті.

8. ОДКРОВЕННЯ ВІД ПЕТРА.
ПОСЛАННЯ ЮДІ

Тебе – клясти? Я сам себе прокляв.
О Юдо, Юдо! Брате мій пропащий –
За тридцять срібняків Христа продав!
А я – аж тричі зрікся. Чим я кращий?

Тепер стікає кров'ю на хресті.
Страждає через нас і нас заради.
Він на Голгофі. Він – на висоті.
А ми з тобою – два осколки зради.

Не встояв ти. І я Його не спас.
Злякався. Привселюдно відхрестився.
Мене, либонь, не виправдає й час.
І ти, нещасний, краще б не родився!

…Змужніє дуб і для мого хреста.
І вже тремтить твоя осика в тузі…
Це, Юдо, ми – Апостоли Христа?!
Хай обидвом воздасться по заслузі.

9. СМУТОК ВАРАВВИ

Врятований!
Не вірю сам собі…
Розбійників
уже не розпинають?
За вибір
мав би дякувать юрбі,
а я, натомість,
сам себе втішаю.

Зітри, Варавво,
смуток із лиця.
Твоя сльоза
страждань Його не гідна.
Радій
із дна нікчемного життя,
що й смерть твоя –
нікому не потрібна.


10. ПИЛАТ. ВІКИ ПОТОМУ…

На безмір –
ані крапельки води…
Лише покути
відчуття безкрає
і сорому пекельного сліди,
що кров’ю
на долонях проступає.

Яка ж вона гаряча і густа!
Ятрять провину
монотонні рухи…
За віком вік
повз мене проліта.
А я і досі –
«відмиваю» руки.

11. СПОВІДЬ ЧЕСНОГО ХРЕСТА

…Він спотикавсь. І я з Ним падав теж.
Він ніс мене смиренно на Голгофу.
А я – таки найважчий в світі хрест!
Якби ж я міг полегшати хоч трохи
На тім Його шляху. Якби ж я міг
Не так вгризатись у стражденну спину.
Та де там! Навіть Бог не допоміг
Єдиному улюбленому Сину.
Принизили Його. Й мене звели.
Ще й цвяхами з’єднали наші руки –
Це ж на мені Христа розіп’яли!
Я й досі відчуваю ту розпуку.
І досі огорта мене імла, –
Кляну свої кінцівки задубілі.
І кров свята, що цівками текла,
Навіки запеклась в моєму тілі.
Я від гіркої правди не біжу.
Я з дерева. Я вільний від спокуси.
Я – Чесний. Я нікому не скажу,
Що всім єством підтримував Ісуса,
Допоки неживого не зняли,
Не одірвали від мойого лона.
І гусла темінь кольору смоли.
І тиша опускалася бездонна.
…Якби ж я міг піднятись до небес
Чи відвести обійми розпростерті!
Якби ж я міг… А Він таки воскрес.
Як обіцяв, на третій день по смерті.

12. МОЛИТВА ДО МАРІЇ-МАГДАЛИНИ

Возрадуйся, свята Маріє-Магдалино,
Гріха й розпусти позашлюбна дочко!
Господь з тобою – ти
любила Бога-Сина.
А ця любов – трудна і непорочна.
Христос… Чи Він те знав? Було Йому до того?
Усім провини відпускав із миром…
Якими ж ти очима дивилася на Нього,
Коли втирала в мертве тіло миро?
Що думала тоді? Чи хоч поцілувала
Востаннє, як у мріях сокровенних?
А під хрестом? Боліла, що Чашею не стала,
В яку стікала б кров благословенна?
…Ти йшла в тіні Христа – ні діва, ні дружина.
Творцеві – ні невіста, ні невістка,
Ти просто, як ніхто, любила Бога-Сина.
І, може, про взаємність снила зрідка.
Це, може, ти Христа у Смерті й відмолила,
І вимолила в Неба Воскресіння…
Апостоли, ті так: поплакали й змирились.
А ти чекала: Спаса – не спасіння.
Не всім жінкам щастить зустрітися з Любов'ю.
А ти зустріла – Вічну і Єдину.
Обранице Христа! Блага! Господь з тобою.
Возрадуйся, Маріє-Магдалино!


13. ПИСАНКА

Орнаменти Душі. Творця рука.
Краси й любові незбагненний Космос.
Свіча. Яйце. Стікають з писачка
Живі пейзажі золотистим воском.

Птахи і квіти. Небо і земля.
Думок і ліній плетиво безкрає…
…Планета, в барвах скупана, сія
І писанка на ниточці кружляє.

Майстерності неосягненний дар.
Буття земного символи і міти.
І Бог, як геніальний писанкар,
Милується довершеністю світу.

О, таїна Господньої яси
У вічній часопростору безодні:
Далеких предків віщі голоси
І благовісні дзвони Великодні.

…Краплина Світла. Згусточок тепла.
Свяченого Яйця світобудова…
Воістину, було спочатку Слово.
Та після нього – Писанка була.

14. ВЕЛИКДЕНЬ

…Темінь.
Янгол – охоронцем.
Брила.
Гріб Господній.

…Сходить в діжі,
наче сонце,
паска Великодня.
Сходить Пасха…
На обрусі –
писанка розквітла…

Гріб відкритий.
Кров Ісуса.
Плащаниця.
Світло!..


***

Що ж... змий гріхи Ісусовою кров’ю
І припади до Чесного Хреста:
Невіглаством, недбальством, нелюбов’ю
Не розпинай в душі своїй Христа.

Шукай в молитві істину й розраду,
Радій, коли знайде мудріший хтось.
Од влади зла звільняйся, мов од чаду,
Щоб і в твоїй душі воскрес Христос.

2002 – 2011

ЧОРНА КНИГА ПАМ'ЯТІ

Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся і - мовчок...
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок, -
Де місяць, мов надламана хлібина,
І зір осінніх щедрий урожай...
Після земного пекла днів полинних,
Їм все позаземне, напевно, - рай,
Невинним душам, що у Вічність канули,
Де вже ніякий голод ні по чім;
Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
Летять крізь ніч на полум'я свічі.
...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.

ГОЛОДОМОР. ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Голодомор... Налякана зозулька
Нікому більше літ не роздає...
А кат сидить в Кремлі і смокче люльку,
І кров людську з вином грузинським п'є.

Гарячу кров, солону, українську -
Колись уп'ється... А тепер, тепер?!
Хто перемеле мУку материнську,
Чужинців спинить, клятих ненажер?

Скрізь - пустка й стогін. Смерть - і та голодна.
Стернею, з жаху, дибляться поля.
О горе, горе! Горе всенародне!
Сльозами й болем давиться земля.

Блокада. Пекло. Ні туди, ні звідтам.
Хати померлим "хрестяться" услід...
А кат не спить, йому, як в горлі кістка -
Вся Україна: дія, слово й рід.

ПЛАЧ УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ

Пам'ятаєш, дощику,
як на страву в горщику
дмухав вітерець?
...Вже поля - тернинками -
чорними обжинками.
Смерть - тепер тут жнець.

Скільки люду вимерло!
Душі, й ті, щось вижерло.
Кажуть - недорід.
Серпень. Серп із молотом.
Морять, морять голодом
український рід.

Все до крихти вигребли,
до пилинки вимели
нелюди-кати.
Чи й серця їм стрУпіли?
Віз трамбують трупами!
Господи, прости...

Дощику із пісеньки,
дітки просять їстоньки
все тихіш... тихіш...
Ноженята - трісочки.
В хаті ж ані рісочки,
хоч лягай під ніж!

Заколишу мученьку,
та й заломлю рученьки
з розпачу-біди.
...Іди-іди, дощику,
зварю тобі борщику
з сліз і лободи.

АСОЦІАЦІЇ. КОРОТКО

Кремль.
Серп-молот.
Сатана.

Горе.
Поле.
Сарана.

Голод.
Трупи.
Без війни!

Доля.
Воля.
Де вони?

РОЗДУМИ КОЛИШНЬОГО ГОСПОДАРЯ

Виспівують підручники й посібники
Про щастя в колективному труді...
Ми всі тепер в селі - одноосібники,
Замкнувся кожен у своїй біді.

Ми всі тепер - здрібнілі й дріб'язкові,
Хоч страшно це звучить, та далебі,
Перед очима смерті, як в любові, -
За себе кожен, кожен по собі.

Лише дверей ніхто не замикає -
Нема потреби, та й бракує сил...
І спільна яма десь в яру ковтає
Стеблини тіл, що голод накосив.

І вижити - як витягнути козиря...
Ще є вода і жменя лободи.
І є хати, що мають ще господаря,
Та вже ніде немає господИ.

ЧЕРВОНЕ ПЕКЛО.
ОЧИМА ПРОЗРІЛОГО "АКТИВІСТА"

Ковтає душі паща комунізму.
Край сліз і горя - нас сюди й вели.
Тікати ніде. І вертатись пізно.
Безвихідь. Ось і все. Ось і прийшли.

Надію вбито. Віра - напівмертва.
Любов - уже сама нас обмина:
Ми - Господа! - дали прогнати з церкви,
Тепер у ній господар - сатана.

Червоне пекло - по усій сторонці.
І мука - божевільна та німа.
Були ж в людей крилаті охоронці!
Здається, більше жодного нема.

Якщо ж і залишивсь, котрий упертий, -
Сам зрікся крил, повісив на стіні.
...Для нас покара - жити, а не вмерти.
Невже немає прощення мені?!

ЗИМА. ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

Дядьки забрали батечка.
І ледве ходять матінка.
Сестричка вмерла. Братик - весь опух.
В віконці - неба латочка.
І світ - порожня маківка.
І сніг - важкий, а був колись як пух.

І смерть знов жертв шукатиме...
Тихенько... ша... мій хлопчику,
Не плач, ще політай в своєму сні.
А поки ти літатимеш,
Я зварю нам окропчику
І юшечки з торішньої стерні.

Я підведусь поволеньки...
Я сильна, я ж бо - старшенька...
Я зараз... Тільки мовчки помолюсь:
"Ти є ще, добрий Боженьку?!
Врятуй мене і братика!"
...Де ж ненька забарились?
Я боюсь...

ПО ДОРОЗІ. ОЧИМА МАТЕРІ

...Який жахливий звук! -
шкребе по серцю.
...Як поріділи скрізь
чуприни стріх...
Не зупиняйсь!
Впадеш -
то напівмертву
на воза вкинуть,
десь зариють в сніг.

А близько серця -
крихітний зарібок
за всі гіркі
колгоспні трудодні -
безцінний скарб -
шматок глевкого хліба.
І кволий сором -
в серці,
десь на дні.

Безсиле тіло.
І душа - каліцтво.
І всюди - горе й біль.
Куди вже гірш?!
...А звук росте,
так наче по -сусідству
хтось божевільний
точить,
точить ніж...


ЛЮДОЛОВ. ОЧИМА СВІДКІВ

Здаля обходять лігво людолова.
Де перестріне - там і пропадеш.
...Була й у нього донька чорноброва.
І син Іванко. І дружина теж.

Він ще живий. Та він вже не людина.
Він на вечерю власну душу з'їв.
Господь йому суддя! Його провина,
Як не крути, на совісті катів.

Бо й сам уже не чує, що белькоче,
І не збагне, що коїться із ним.
...І все щось в казані його булькоче,
І з комина щодня - солодкий дим.

ВЕСНА. ОЧИМА САМОВИДЦЯ

Сніги зійшли. Дощами вмилась хата.
Поля парують, пусткою ячать.
А нОвого врожаю не зачати,
Бо нікому і нічим зачинать.

Господар вмер. Обійстя світить ребрами.
А тій вдовиці - хоч у пЕтлю лізь!
Вона - ще мати. І благала й жебрала.
Кати - глухі. А голод - він же скрізь.

Всі запічки село повивертало:
Де яке зерня чи сліди окрушин.
А зграям посіпак - все мало й мало!
Все відняли. Тепер виймають душі.

Від смерті вже нічим не відкупитися.
Страшна й голодна. І приходить натще.
...Лиш в очі діток боляче дивитися,
Й на сонечко дивитися все важче.

СОН УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ.
ОЧИМА СМЕРТІ

У хаті - ні краплиночки, ні дрібочки.
А в неї - ні квилінь, ні голосінь.
Дитя колише... А сама - мов скіпочка.
Всміхається кудись у далечінь:

Де рік молочних береги медові,
Поля духмяні і Козацький Луг.
Де всі щасливі і живі-здорові,
І пісня в небі, й благодать навкруг.

Де цвіт в саду, як вишита сорочка,
І стежечка - весела та в'юнка.
...Колише мати мертвого синочка, -
До тріснутого серця притиска.

СКОРБОТНИЙ ШЛЯХ.
ОЧИМА ЗБИРАЧА ТРУПІВ

Скорботний шлях... О, доле осоружна!
Нема ні краю в нього, ні межі.
Збирає смерть своє страшне подушне,
А тут - уже нікого, ні душі.

Ця хата за всіма вже відмолилась,
Всіх до гарби очима провела...
У ній - три дні, як пустка поселилась,
Ще й протяги з собою привела.

Проходжу - наче хтось зітхає скрушно
І довго-довго дивиться услід...
Збирає смерть своє страшне подушне.
Коли б уже скоріше на той світ!

ГЕНОЦИД. ОЧИМА ПРИРЕЧЕНОГО

П'ємо більш року чашу цю полинну,
А світові - немов зашили рот.
Було: ламали голодом людину,
Але щоб так ламати весь народ?!

Отак одразу всіх і поголовно -
На ешафот страждань заволокти!
А смерть катюгам служить безвідмовно,
Їй головне - терпінням запастись.

Гарба простора, шкапа сухоребра,
"Чистильники" і трупів штабелі -
Оце й усе, що Костомасі треба.
І, звісно, трохи вільної землі.

Бо й так уже - могила на могилі,
Мов рани, що розкриються колись:
Де мертві - наче янголи безкрилі,
Де смертні - у Безсмерті - обнялись.

НЕПРИКАЯНА ДУША. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Намучилась... Наговорилась з болем...
І наковталась сліз, як м'якуша.
Усе, що пам'ятаю: голод, голод...
Усе, що залишилося: душа.

Все інше - відпалало і відпало,
Прорісши житом у чужім житті.
Була би з тілом, - досі б ще смоктало
Під ложечкою, десь у животі.

А так - терпИмо. Тиха і прозора,
Лечу до Бога - вдалечінь і вглиб.
Усе, що відчуваю: чорне горе...
Усе, що й досі сниться: білий хліб...

Та головне - вона таки воскресла.
Моя свята змордована земля.
...Лечу собі, легка і безтілесна.
А навкруги - рої таких як я.

P.S. ОЧИМА СУЧАСНИКА

РокИ пройшли... А й досі - зло безкарне,
Клює собі наш смуток на обід:
То про посуху щось ліниво каркне,
То про якийсь примарний недорід.

А ми, помірно ситі й терпеливі,
Заручники своєї доброти, -
Лиш одвертаєм погляди цнотливі
Від спухлих ликів мучеників тих.

Якби хоч хтось з них встав з могили, він би
Нам вклав у гени слово "геноцид"!
...Мовчать святі, в руках тереблять німби, -
Їм за нащадків перед Богом - стид.

16.11.-26.11.2007