Це останні з позичених днів.
Не надихатись, не надивитись.
Сонце спить між кармінових китиць
у відчиненім навстіж вікні.

Це остання така пустота,
за якою ні світу, ні світла,
ані вітру, ні навіть повітря,
тільки даль золота-золота.

Це востаннє спинитись ніким –
та з тобою. І випити натще
те вино у надщербленій чаші –
надто пряне, щоб стати гірким.

Я, ноче, твій! Все зле давно забуто,
життя ясне, незрозуміла смерть.
Зоріє у душі моїй розкутій
твоя звитяжна твердь…

І вже здається: між небесних течій
пливу я вдаль в оманному човні,
і сяйво лазурове безконечне;
я – в нім, воно – в мені.

Пливу, пливу. Проходять зорі мимо;
причалює мій човен навмання
і знов летить під гомін невловимий
сяйного буруння.

Я, ноче, твій! В душі – твоє проміння,
все грішне залишилось на землі.
Я відчуваю подих янголиний
на піднятім чолі.

Стихло все. Я вийшов на підмостки.
До одвірка прихилив щоку.
Я ловлю в далекім відголоску
все, що буде на моїм віку.
Цілиться у мене морок ночі
безліччю біноклів на осі.
Я благаю: якщо можна, отче,
сюю чашу мимо пронеси.
Я люблю твій замисел безтямний,
згоден грати до кінця цю роль.
Але зараз зовсім інша драма,
бути в ній мене ти не неволь.
Та відомий розпорядок пʼєси,
Не минути болю й пустоти.
Я один, все тоне в фарисействі.
А прожить – не поле перейти.

Дотліє відчаю зола. Минуть дощі і катастрофи.
У осені татарський профіль, вона все випалить до тла.
А ти сховай собі у вузлик до скрині маківку тепла,
коли прийде твоя імла з надпалестинської Голгофи.
Кочують дні. Безцільний ряд: аби добути рік – і досить,
неначе все уже збулося в сухих степах календаря
і все погасло, і змаліло, і вицвіло. Але горять
червоні маки у полях. І ти зриваєш їх, і носиш
у чорному, мов ніч, волоссі,
і ні про що уже не просиш,
а просто дихаєш – як я.

Як синьоокі сиві віли
спрядуть років кошлату вовну,
Господь замісить глину білу…
Господь замісить глину чорну…

І виліпить з тієї глини
птахів – весняних та осінніх.
Вітри розвіють їх з насінням
гіркого пижма та полину.

Зійдуть в ріллі з озиминою,
як вже несила їм мовчати,
й навіки заберуть з собою
це серце, пʼяне та хрещате.

Небо кольору стиглої сливи:
ані хмар, ані вітру, ні птиці.
Відлетіли у вирій громи й громовиці,
проросли пʼяним зелом розгонисті зливи
із пахучої глиці.

Небо кольору стиглого терну –
ані цятки – напнулося шовком.
Все навколо нарешті спинилось-замовкло.
Сонце коней гривастих до заходу верне
і заплющує око.

Небо кольору ночі-ожини:
і густе, і холодне на дотик.
Як піду, памʼятай даленіючі кроки.
Озиратись в минуле немає причини,
бо минуле – наркотик.

Небо синє моє старовинне
ген за обрій тече океанно.
Світ звучить урочисто великим органом,
і нема ні початку йому, ані спину.
Засинаймо, коханий.

Вітряно, господи, вітряно.
Серце вітрам цим довірено.
Навіть забутий вітряк
крила розправив, мов птах,
і не боїться злетіти.

Небо в сливовому цвіті,
сині метелики літа.
Стигне високо вгорі
сонячний жовтий горіх
межи духмяного віття.

Серце моє злотоцвітне,
мовою звірів і квітів,
серце моє, говори:
стихнуть північні вітри -
зможеш любити, любити.

І луна здаленілого грому
над артеріями блискавиць…
Підіймають обличчя увись
мокрі верби. Мовчи і молись.
І віддай цій воді свою втому.

Ця вода, ця прадавня вода,
ця вода, каламутна й глибока,
воскресає у жовтих потоках
і бунтує, і бʼється, допоки
не затихне у сонних льодах.

Не спинитись травневим дощам…
І тече хай цей дощ, не змовкає,
поки небо від краю до краю,
наче житню хлібину, розкрає
і до крихти роздасть прохачам.

Пробачте мене, чорні круки.
Я знаю, було вас без ліку
над вимоленим чоловіком,
що в путах своєї безтями
дощами, дощами, дощами
втікав від надсадної муки.
Гніздились йому у зіницях,
мостили шляхи синім пірʼям:
шовковим – хай більше не вірить,
легким – хай тепер не кохає.
Візьміть і мене в свою зграю –
хай більше не сниться, не сниться.

Коли ці весни
впадуть під ноги білим цвітом
і їхня виблякла палітра
в тобі почезне,
настане літо.

Розквітне рута
на східнім схилі коло броду,
де місяць пити срібну воду
не каламутну
лошата водить.

І ти настанеш.
Як колос твій землі насниться,
тоді прийду, мов тиха жниця:
Жнива, коханий, –
не косовиця.

Надвечір вітер,
що хмари гонить череваті,
лелеки принесе на хату:
гніздо мостити,
тебе кохати.

Це янголя руде вродилося на вишні,
коли гули джмелі і мріяли про мед.
Чумацький Шлях завмер на пагорбах всевишніх,
спинилися ураз вітрильники комет,
і буслом час застиг у колесі ребристім,
підняв угору сад допитливе гілля –
весь світ замовк на мить і дихав урочисто,
і ждав, як між вишень достигне янголя.

Тоді приходили боги
із млистої глевкої твані
тебе ліпити.
І розвеснілі береги
брели в краї обітовані,
як неофіти.
І я мовчала, і між нас
не було простору для вдиху,
ані для слова.
І дзвони наші імена
несли на плечах ранку тихо,
але святково.
І заблукавши між чудес,
прозоріша, немов вода
в ключі троїстому,
питала я: «Христос воскрес?»
І ти мені відповідав:
«Воістину!
Воістину!
Воістину!»

Скажи мені, Господи, те, що ніхто не говорить,
бо я не повірю словам, що були кимось мовлені.
На північ бредуть опівденені сонячні олені,
на північ, де білі сніги розгорнули простори
прозорої тиші, де гаснуть і луни, і тіні,
де кроки легкі і нечутні, а сни – нерозгадані.
Хай ріки замерзлі розкрають залюднені гавані
на білі фіорди, словами стечуть з піднебіння
німотного неба. Одна їм лишилась розрада –
текти і текти, не питаючи русла і значення,
крізь пальці господні, не чутні ніким і не бачені,
і танути в млі, мов далекі оленячі стада.

Пахне драниками пишними;
За порогом в діжці квас,
Поміж каглами горішніми
Тарганяччя лізе в паз.

Вʼється сажа над заслоною,
В печі попелиць нитки,
Де сільниця за ослонами –
Там яєчні лушпайки.

Мати з рогачем не зладиться,
Нагинається бочком,
Кіт старий до дзбанка крадеться
На парне ще молоко.

Квокчуть кури із тривогою
Над голоблями вгорі,
І обідню правлять строгую
Ладно півні у дворі.

У вікні на сіни скошені
Від жаскої суєти
Цуценята розкуйовджені
Заповзають в хомути.
____________________________________________



В ХАТЕ

Пахнет рыхлыми драченами;
У порога в дежке квас,
Над печурками точеными
Тараканы лезут в паз.

Вьется сажа над заслонкою,
В печке нитки попелиц,
А на лавке за солонкою -
Шелуха сырых яиц.

Мать с ухватами не сладится,
Нагибается низко,
Старый кот к махотке крадется
На парное молоко.

Квохчут куры беспокойные
Над оглоблями сохи,
На дворе обедню стройную
Запевают петухи.

А в окне на сени скатые,
От пугливой шумоты,
Из углов щенки кудлатые
Заползают в хомуты.

Густі ялини побіля дороги,
Пухнастий і глибокий білий сніг.
Там олень біг, снажний і тонконогий,
Відкинувши на спину важкість ріг.

Тут слід його. Ось натоптав стежинок,
Ялинку гнув і білим зубом гриз –
Багато хвойних хрестиків, щетинок
Осипалося з маківки униз.

І знову слід розмірений, нелячний,
Аж ось – стрибок! На білому снігу
Собачі гони губляться – й гілляччя,
Обламане рогами на бігу…

О як він біг полегко у долині!
Не тямлячись від сили й торжества,
Він пориванням радісно-звіриним
Свою красу від смерті рятував!

_______________________________________________

* * *
Густой зеленый ельник у дороги,
Глубокие пушистые снега.
В них шел олень, могучий, тонконогий,
К спине откинув тяжкие рога.

Вот след его. Здесь натоптал тропинок,
Здесь елку гнул и белым зубом скреб -
И много хвойных крестиков, остинок
Осыпалось с макушки на сугроб.

Вот снова след размеренный и редкий,
И вдруг - прыжок! И далеко в лугу
Теряется собачий гон - и ветки,
Обитые рогами на бегу...

О, как легко он уходил долиной!
Как бешено, в избытке свежих сил,
В стремительности радостно-звериной,
Он красоту от смерти уносил!

Ніч, балкон, затишне дачне крісло…
Океану колисковий шум…
Довіряй. Утішся і не бійся.
Відпочинь від дум.

Вітер, що прилине і стихає,
Безберегий, темний і морський…
Чи існує той, хто зберігає
Сонний супокій?

Чи існує той, хто зважить точно
І знання, і долі, і літа?
Доки серце вірить, доки хоче,
Доти – так.

Те, що є в тобі – не перебуде
Ти дрімаєш – і в очах немов
Теплий вітер грається і блудить -
Як же не Любов?
_________________________________________________

В дачном кресле, ночью, на балконе...
Океана колыбельный шум...
Будь доверчив, кроток и спокоен,
Отдохни от дум.

Ветер приходящий, уходящий,
Веющий безбрежностью морской...
Есть ли тот, кто этой дачи спящей
Сторожит покой?

Есть ли тот, кто должной мерой мерит
Наши знанья, судьбы и года?
Если сердце хочет, если верит,
Значит - да.

То, что есть в тебе, ведь существует,
Вот ты дремлешь, и в глаза твои
Так любовно мягкий ветер дует -
Как же нет Любви?

А все таке просте, таке зникоме,
таке звичайне і таке моє,
мов не минуло сотні літ потому,
немов шляхи вернулися додому,
хоч їм світив далекий Віфлеєм.

А все таке відоме і посутнє:
судини клена, гнізда омели,
і снігурі, і холодів огуддя –
що розчиняються поволі будні
у снах з туману, снігу та імли.

А все таке терпке, таке тернове,
до сліз відверте, болісно-святе,
мов голосом останньої любові
читає ангел в церкві пурпуровій
євангеліє серця золоте.

У серці оксамитового вітру
заснуть надвечір голоси приземні.
Ножі снігів розкрають синю темінь
і упадуть у землю гострим вістрям.
Затерпла ніч розколотим горіхом
появить золотаву серцевину –
сомнамбули метеликів плистимуть
на той маяк химерний тихо-тихо.
І вже не зможеш зупинити віршем
ні снів, ні слів, шовкових і щербатих,
що їх тобі не можна не спиняти, –
вони прийдуть, терпкі і вузлуваті,
вони від себе не відпустять більше.
Усе навкруг, пізнаване і дивне,
розчинене до талого «не можу»,
гніду лошицю обрію стриножить –
і ти заснеш. А сніг ще довго йтиме.

Досвітніх півнів голоси намерзлі
прозоро-сині аж до хрипоти.
Уже зима. Таки зима. Тремтить
заклякла річка під холодним лезом
цього світанку – і поволі
козацькі чайки півпрозорі
із чорториїв німоти
крізь дамб намулені хребти
несуть тіла свої до моря.

Пливуть у тиші. Тіні тіней
услід закляттям шурхотять.
І рвуть соми рибалкам снасть,
і, підкоряючись велінню
нечутного серцебиття,
за ними линуть. Мерехтять
у сірім світлі їхні спини.
І час, подрібнений хвилинно,
перстом лягає на уста.

Стихають спорожнілі хори.
Ніч закриває свій псалтир.
По омофорах золотих
човни пливуть. І гаснуть зорі.
І їхнім хтось молитвам вторить
з-за обрію серпом вузьким.
Так світло бризкає нізвідки,
зникає темінь нікуди.
Човни стлівають непомітно.
Лиш сонячні горять позлітки
на фресках чорної води.

І що тепер? Нічого. Знов нічого.
Гойдається далека телещогла.
Висотки втомлено у ніч мовчать.
А місту досі сниться дзвін меча,
що лунко падає у камʼяну криницю,
пʼять сотень літ не долетить до дна.
І час напнутий, наче тятива,
і лють вогнем кидає із бійниці...
І не минає сон той, не мина...

І що тепер? Терпіння. Догасання.
І віра в те, що серце не востаннє
тобою хлюпнуло недогорілу кров.
Усе було. Нічого не було.
Не буде вже. А там – у піні коні,
крізь обладунки прошиває сталь
затяту плоть. І плоті вже не жаль,
і слів нема, і у безладді тоне
побоїще. І камʼяніє даль.

І що тепер? А там – не страшно смерті,
там імена, забуті і затерті
у хроніках величних і скупих,
вертають памʼяті обличчя тих,
хто поряд йшов, і падав, і знаходив
у копитами змеленій траві,
такій останній і такій живій,
полегкість. Ненаситні води
несли у море рвані хоругви.

І що тепер? Нічого. Тільки млость.
Це місто кутає старечі ноги в повсть
і засинає, і болить у снах
йому той меч, що не досягне дна.

Ще береже глибінь зірки, ще проявляються комети
на небі, навзнак розпростертім, і їх чекають диваки
з осердям всесвіту палким,і проповідують мирянам
часи любові, що нагряне прозрінням сонним і гірким.
Ще теплиться останній слід. Ще осені у сповідальні
думки сповідують фатальні останні дервіші полів.
Ще яблук сяйво на гіллі гойдає ніч. Поснулий світ
ще очі не відводить від тривожних сірих журавлів,
що вирушають на зорі.

Долоні обрію малі, щоб умістити цей неспокій.

І ти не спиш. Рахуєш кроки.
І підкоряєшся високій
цій прорості, луні луни,
що, всупереч «чому» і «доки»,
імʼям своїм виводить з доків
галактик тесані човни.

Все сказано.
Це мілина, де риба памʼяті німа –
приречена. Це пустота.
Це спокій міста по цунамі,
коли нікого і ніде
і мовчки берегом бреде
один вцілілий із хлібами.

Все сказано.
Це цілина.
Це сповідь рала і вола,
волання чорної землі,
розкраяне кротів ходами.
Це догорає у вогні,
мов око обрію в пітьмі,
слів непотрібне чорне рамʼя.

Все сказано.
Це білизнА.
Це сніг намріяний, досвітній.
Це непомітна, мов повітря,
і неосяжна чистота.
Така незвична і проста,
що проростає крізь міста,
крізь переходи і хайвеї,
крізь супермаркети і хлам
ще не проявлених реклам.

Це тиша.
Розчиняюсь нею.

Крізь обличчя невидимих «ти» протікає затято юрба,
сам собі і для себе дивак, сам собі і для себе обранець.
Сірий іній під ранок не тане і чекає кривого серпа
ненадійного сонця-тепла з-під ще свіжої хмарної рани.

Не наситиш собою цю яв, не проявиш усі негативи,
на засвіченій плівці щасливій затаїлися знаки проваль,
доки серця коштовний грааль удає здивування поштиве,
як знімає зотлілих героїв між рядків палімпсестів із паль.

Тільки мовчки гортаються дні, календарно червоні і чорні,
і все рідше гойдають лампадку крізь прочинені двері вітри.
За подобою не сотвори із ребра чи овечої вовни,
із чорнозему чи павутиння сам себе для розмов і жури.

Коли все закінчиться,
нас не залишиться зовсім,
хіба що ось трішки тебе у котромусь вікні,
відкритим, як завжди, між «разом» і «ні»,
закритим, як завжди, без права на «досі»,
без міри і способу, миру й війни.

Коли все закінчиться,
(тільки якщо доживемо),
сховаємо очі і будемо жити, як всі.
Земля не поверне своєї осі,
і горе моє не зачепить, напевно,
не зрушить на йоту важкі терези.

Коли все почнеться,
можливо, тебе не згадаю.
Наївні індуси ще вірять у точність начал.
Та той, хто з мечем, – не помре від меча,
а той, хто зі словом, – ще точно не знаю.
Така от суцільна і сіра печаль.

Коли все почнеться
(якщо все це врешті почнеться,
і я – таки вірна собі, і той самий ще ти).
Мені не дозволь, промовчавши, піти.
І той, хто із нас не вернеться,
розірве нарешті ці кола-мости.

Ця засинена в темінь імла зберігає відбитки долонь,
бурштинові ялинові сльози покотилися яблуком Євиним.
Із якої далекої далі неможливого «вірю» було
із глибокої синьої глини нас зробити такими миттєвими,
щоб крізь вушка мільйона голок…
щоб під голку тремку патефона…
у безмежність чиюсь безборонну,
мов розділене навпіл ребро.

Несходимістю ніжко-глевка, безоглядністю жовто-кленова
край Чумацького білого шляху ця болюча до крові стерня,
бо рознесене на галузки весняним нетерплячим дібровам
і подрібнене донеможливо на фотони зникомі імʼя.
А було ж знавіснілим дощем…
А було ж – наполеглива магма,
що остигнути зовсім не прагне,
а благає вулканіти ще.

Де метелика помах застиг у зіниці блакитним стоп-кадром,
там росте невагомістю снів, розростається, мов омела,
із плаского і звичного «моно» доростає катренно до «квадро»
серце серця, осердя зернини, найдрібніша пірʼїна крила,
що ще знає дорогу назад,
стати тут – і ні кроку, ні слова.
Сльози Євині – ще бурштинові –
всіх оплачуть і всіх воскресять.

Іти безконечністю траси у дельту сталевих доріг,
читати чужі палімпсести, рентгени і криптограми,
щоб знову собі говорити, що все це боліло не нами,
щоб знову собі говорити, що все це, напевно б, не зміг
ніхто пережити, крім нас.
І плакати тихо з дощами.

Птахи загніздили мій рай. Птахи, що не знають про вирій.
У цій безконечності сірій, у цій водянистій імлі
старезним сліпим вітряком у забутому богом селі
стояти б наввимашки з вітром, спаливши самотні квартири,
до сходу застиглим обличчям
по пояс у чорній ріллі…

І міряти час на пісок, і вперто лічити піщинки,
в молекулі кожній води шукати легенду про дощ,
що йтиме дві тисячі днів і зникне у череві площ
без права лишити сліди на зморщеній шкірі зупинки,
якогось вагону метро,
що в небо злітає ось-ось.

Галера осені у істамбульській бухті.
Пробач мої борги. Роздай мої любові.
Пливуть до моря баржі паперові –
твої слова, тобою ж і забуті.
Галера осені. Жовтогаряче рабство,
себе втрачання в диханні ритмічнім,
аж поки сніг – таким холодним січнем.
А нині даль. І ще на клумбах айстри
гойдають вечір. Засинають бджоли,
тягучий мед віддавши бджолярам.
І сад стоїть, немов недільний храм,
з кадилом груш і яблунь омофором.

Галера осені. Багряна одіссея.
Чекання мрій і нездійсненних див
у товщі непрозорої води,
що пам"ятає сни своїх офелій.
Усе по колу. Вічності човни
пливуть назустріч. Та не наздогнати.
Гінким вербовим гіллям проростати б,
не знаючи ні страху, ні вини.
З уривків слів зробити два весла.
із клаптів днів напнути два вітрила,
і попливти туди, де вже відкрили
в тумані жовтім мій архіпелаг.

Забуті міста старіють одразу,
а потім вмирають у муках повільно
в розбитій на кадри прямій кінофільму
уже непотрібного збляклого часу.
Розплавленим воском стікають у просинь –
коштовна інфузія – вени землі
приймають їх прах, як старих кораблів
ховають у гаванях мрії матросів.
Прикормлені кров´ю, вином і безсмертям
померлих чи вбитих у хащах війни,
мов пси шолудиві, блукають. І сни,
залишені похапцем, чорні, обдерті,
голодні і хворі, сидять у пітьмі
і мовчки чекають своїх мародерів.
А ті не ідуть, хоч відчинено двері
останнього дому. А стіни німі,
а стіни глухі і скупі на зізнання,
очима мозаїк прощають людей
за чорний останній обвуглений день,
за їхнє жорстоко повільне вмирання.

Забуті міста, ще не знайдені трої,
на дні велетенського світу-каное,
мов риби приречені, мертво пливуть

і вже не чекають,
що їх пригадають,
а сняться
в надії,
що їх ще знайдуть.

Корінням сягаючи дива, на гілля повісили сутінь.
Такі неможливо забуті, такі обважніло-легкі,
ці яблуні – мов маяки моєї банальної суті,
по них ще звіряють годинник ретельні старі світляки.
Ці яблуні – місячні мушлі, ці яблуні пахнуть вітрами,
гойдають налиті плоди до часу, мов немовлят,
стоять у осінній сльоті, неначе язичницькі храми,
і вперто про все на світі на мові землі мовчать.
Ці яблуні (руки між зорі) – сніги, що на сонці не тануть,
живуть у далеких казках і сняться їм спасівські сни.
Змиває праяблучний дощ мою запилюжену пам’ять –
до решти,
        до сонцестояння,
                до серцеклітковини.

Липневий солярій. У море дерев
ховаються сонно твої бригантини.
Це місто таке старовинне,
що хочеться взяти його манускрипт
і мовчки вивчати вигадливий шрифт,
допоки асфальти остигнуть.

Блукає загублена тінь.
Симфонія сонцестояння.
І приспів любові гортанний
із вікон навпроти звучить.
Сієста. Чужий краєвид.
Таке безконечне тривання,

неначе секундно розділений день
не можеш, як пазли, зібрати в картинку,
і тиша, і спека, і люди в будинку
в повільному танго у вечір пливуть.
Повзе безнадійно в термометрі ртуть
угору.

Пора відпочинку.

Ці ріки не мріють про море, а просто течуть собі в небо,
де місяць прозорим човном пірнає у шелесті хвиль,
і там, де стриножену тінь гойдають солом’яні стебла,
ще спить у ранковому світлі якийсь ясноокий Василь,
і зовсім не знає, що царський,
птахи повишивані райські
на комірі сірім сорочки,
такі голубі голубочки,
немов нерозбризкані плеса.

І ось: Киріє елейсон!

Ще сонця запечений корж веде білі хмари у даль
і соняшник мовчки-слухняно киває у такт головою,
але обирає з мільйона одного заточена сталь,
молитву свою непросту провадить рукою міцною.
І ось – наполохане птаство
не має землі, щоб упасти,
висить на тонесенькій шворці
і пише на іншому боці
зворотну чиюсь адресу,

а там – Киріє елейсон!


Ще музики повне цеберко розхлюпує хор цвіркунів,
заледве розкришує сутінь зачерствілий денний м’якуш.
І стеляться краплі роси в заглибинах теплих слідів,
щоб ніч розливала поволі цю синю міжзоряну туш
на крейдяні плечі будинків
на площі, майдани і ринки.
І ось – прояснілим ледь краєм
легесенько так ступає,
іде по воді. Воскреснув.

І хор: « Киріє елейсон!»

Мовчки згадують імена. Знову всує. А ти молися.
За горами рельєфи гір розтікаються до води.
Бо рівнина завжди священна. Он на пагорбі вже вовчиця
догодовує милосердно дітлахів кочової орди.
І зійдуть – наче талі ріки, і не стане ковтка спитати,
пересидиш свій ватний страх, не обернешся вже на схід.
Тільки мерзлі зимівники і курганища вайлуваті,
що ідуть із перстом біля вуст десь за спиною – слід у слід.
Де ж той час, щоб лічити втрати, як і зради… Та біс із ними…
Хто кому і для чого ворог – то розкажуть без нас колись.
Всі слова, і діла, й мечі у потоці однім нестримнім
врешті зникнуть. А буде небо. І земля. Тільки ти молись.

Дощить.
У цівках води,
що збігає долі,
втрачаюся
і поволі
знаходжу себе.
Дощі…
Дощі
пролітають у небі
забутими журавлями
забутися б у нестямі,
любитися б
чи любити
тебе у тобі тобою
шаленим стрімким відмінком.
Бо жінка.

Дощі
Дощі шумлять під ногами,
неначе торішнє листя.
Сльота прогортає лиця.
Покинутими містами,
великими автобанами
і просто сільськими вулицями,
де тіні самотньо туляться
до вже не потрібного тину
(кого тут уже хоронити,
а надто – охороняти) –
повсюдно гойдають сумніви
розпачливий ігрек – «Де ти?»
Питань сторожкі багнети
пантрують у ночі глупій
на жертву.

Дощі.
У поснулій сутіні
у сітях рибальських бУхають
громів велетенські риби.
У сірій імлі пливти би,
ловити дрібні краплини.
Ці зливи, неначе сповідь
моя, –
невпинні.

Цей двірник був мольфаром в одному з життів:
надто рано він досвітки мовчки змітає у баки.
Ще порядні міщани рахують, мов дріб’язок, сни,
і не спиться хіба водіям і собакам,
навіть сонце червневе навшпиньки не пройдеться по
пересохлих од спраги чи хіті ранкової вікон –
тільки він над усім цим – усьому тло,
що ніколи не стане таким собі чоловіком
плото-кровним,
з минулим («було…»),
і майбутнім (окресленим словом «завтра»).
Все мете, віддаляється в горизонт,
і мугикає щось під носа, неначе мантру.

Сум’яття проходить, мов сон.
Навчи мене не шкодувати
і дихати чистим озоном,
і вірити в дивний грааль.
Покинуть сумні археологи
саперні маленькі лопати
і будуть вивчати це сонце,
немов степову пектораль

Карателі каються важко,
їх сльози у десять каратів
на плечах каріатид –
давно знавіснілий тягар.
Бо брешуть розклади таро,
немовби колумбові карти:
ця кров закипає повільно,
неначе різдвяний узвар.

Дороги, яким не на небо,
тектимуть кухонними кранами,
допоки терпіння прорветься,
як рветься ганчірка стара.
Усе передбачено, все
якимись старими генпланами.
Покайся, чужий магомете,
бо йде вже до тебе гора.

Пастелі останнього літа
        вже ллються на місто безладно.
Твій Київ вечірній, горіхово-шоколадний,
маршрутом кільцевим
        виводить свій звичний «о’к».
Вокзали, розкривши пащеки,
        впускають потоки людей.

Ти. Вечір. Неділя.

Я знову тиняюсь без діла,
        годую чужих голубів –
і очі мої голубіють, і небо усіх кольорів,
неони пославши до біса,
        розводить свою акварель.
І ти посміхаєшся світло: «Я знаю. Конечно, апрель…»

Ти знаєш…
        І повняться сіллю

долоні німих жебраків,
        що щастя збирають по гривні.
Так глибоко в сонному вирі…
Кому і для чого ми винні?
Це серця гойдається човник.
До гирла безпечно тече,
        поволі зникає Почайна.
Будуймо нарешті ковчег.

Я. Місто. Ти знаєш. Востаннє.

це мовчання глибоке мов дощ що пронизує наші долоні
коли крапля остання впаде вже ніхто не згадає про спис
у німому безликім триванні у кишені легкої безодні
як пізнаєш чужі таємниці вже не зможеш котитися вниз
намистинами сни обірвались по долівці озвалися дзвінко
кожен погляд твій зрадник голубить кожен подих твій пахне бузком
тільки бурхають дні наче кров у судинах старого будинку
і вертають фільтровану пам’ять немовлятам густим молоком
терезами заміряна тяглість на округлість м’якого коліна
так подвоїться слово і знов половинно розколе горіх
ти подивишся мовчки на мене я забуду про все що повинна
і розтану як тане в долоні безнадійно оземлений сніг

Я надламую вечір тобі, як надламують хліб для причастя.
Не дозволь цьому слову упасти, наче гріш, у колодязь блукань:
я не хочу сюди повертатись. Цю нестерпно оголену грань
поміж нас вже ніхто не боронить. Оце є те загадане щастя.
Дріб, дрібніший дрібної ряски, - день, розкришений птахам в долоні.
Я боротись не вмію з безсонням і палити не вмію мости.
Відпускаю безпечно – лети, шлях угору безмежно простий.
Стелить сутінь чорнильні сліди по шовково тонкому осонню.
Там, де тільки відлуння громів, де скрутились доріг ембріони,
пише хтось неминуче-червоні ієрогліфи всіх молитов.
Ти хіба не туди завжди йшов? До цієї основи основ,
до мембрани усіх голосів, що течуть у німі мегафони?
Тож мовчи, причащайся – й мовчи. Просто всотуй це тепле минання,
ці краплини на денці прощальні у горнятку тремкої руки.
Світ давно вже живе навпаки, він такий неминуче стрімкий,
мов прокинувся вранці востаннє.

Мої содоми і гоморри вкладають спати дитинчат.
Умінню жити не навчать. Уміння вмерти не оскаржать.
І хто тепер тобі розкаже, про що оті старці мовчать?
Одне обернення назад – стояти тут до смерті стражем
чужої плоті, в’язнем тіл, твердої хіті гордим прахом,
старим прокуреним легеням кисневим втомленим ковтком.
Втішайся купленим квитком, немов пігулкою від страху.
Від снів про неминучу мряку довіку бігти чорним псом
по недоторканих снігах, розкритих жменях Водохреща.
Зупинка ця така конечна, мов перехід на вищу ртуть.
Намиста срібного разок. Тебе урешті-решт оплещуть,
мене ж – камінням в сіль заб’ють.
2011

Кажуть, Данте боявся дантистів і блуду,
а Руссо знав напам’ять «Історію русів».
Може, так і було (я, звичайно ж, не в курсі),
а якщо не було – то напевно ще буде.

***
Зупинити набридливий відеоряд,
рвучко вийти в ефіри,
зірвавши стоп-крани пробачень.
У моїх незізнаннях –
переліки тих, хто мовчать,
у моїх неприходах –
переліки тих, хто не плаче.

* * *
Це серце знову бездомне. І твій діагноз невтішний.
Даремно в грудях судомить учора написаним віршем.
Даремно молиться мовчки у стенокардійнім угарі,
бо твій діагноз короткий: це серце тобі не до пари.

* * *
Є щось таки від сатани у неосудності афіш.
Коли ішов крізь мене в натовп, то не питав, чи ще болиш.
Коли ішов повз мене в будні міняти сонце на ліхтар,
то озирався так ганебно, немов неспійманий картяр
з тузом в кишені. Вправний шулер. Такий надійний мародер.
Безвинний злодій. Тиха кара. У кого вірити тепер?

***
У абсурду тендітні зап’ястя.
Ти приходь. Я уже не чекаю.
Просто вип’ємо м’ятного чаю
і згадаємо: вірили в щастя.

Так добре – учора не вмерти. Найкраще з моїх воскресінь.
На днів надтонку волосінь нанизую спогад про літо.
Твоїм сторожким сателітом збирала би мушлі і рінь
на березі річки, що часу не владна, бо ми в цьому світі
всього лиш чужі сталактити на стелі одної з печер.
Сніг білий, мов чистий четвер, на всіх моніторах зими.
Так добре – не знати про дні, поділені навпіл триванням.
І дихати, наче востаннє. І бачити райдужні сни –
обруччя земні їм тісні. Дороги, такі нездоланні,
мов пуп’янки, в даль розпов’ються. Закриєш від ночі грудьми
цю тайну між навом і явом. Не відає болю струна,
напнута до зойку стегна, бо іншої долі не знає.
Під сподом твого небокраю довічно в долонях човна
шукати б глибокого дна у вічності, що не спитає,
чи довго ще буду твоя. Занадто швидка течія –
крізь пальці в ніщо витікає.

Знову сонячний глек покотився, але вицвілий сонях чола
повертає уперто на південь, мов не вірить у зими чужі.
Я тобі напишу не вірші. У шухляду старого стола
не сховаєш на пам’ять про весну недотлілу жарину душі.
Я питаю у себе щодня: ти вже був чи ще тільки наснився?
І летить в нікуди колісниця чи то колесо крокове днів –
від тих обертів крутиться світ, як одвіку, напевно, крутився.
Поки хтось про високе молився, день навколо давно обмалів,
тільки рінь від розмов та дощі, що давно оселились у місті.
Грають осінь музики троїсті – листопаду стрімкий краков’як.
І давно би не вірити снам, не чекати ні пошти, ні вістей,
але серце, заклякло-безлисте, просить дива хоча б на мідяк.

Не питай про майбутнє. За Сциллою – Море Утрат,
за утратами – долі непевні фіорди.
Невагомість життя у акордах аорти
не одразу відчутна. По краплі назад
витікаю у тебе навпіл не тобою,
щоб вертатись по хорді в дотичність ковзку,
по хиткому канату – вузькому шляху,
(що довірений обраним) вже не святою -
безнадійно простою, мов липовий мед,
розігрітий на продаж (на радість прочанам).
Ми старіти колись (всім на зло) перестанем
і народимось знову. Останній поет,
неодмінно запійний, бездарний і хворий,
розповість перехожим про марність надій
і в мовчанці у відповідь – чорній, німій –
він згадає про нас і про нашу «лав сторі»,
щоб «на жалість» (без грошей) купити повій.

В клепсидрі дня стікає врешті сонце,
в любистку місто викупає дощ,
по розпростертих долі спинах площ
ітиму в ніч. І тишу в кожнім кроці
нестимуть в завтра равлики підошв.

Вже тісно снам у кошику вербовім -
калачиком звернулись біля ніг,
в туман пірнувши, наче в перший сніг, -
як у дитинстві, теплокольорові, -
посходять житом у слідах моїх.

Великий дощ прийде надвечір...
Пожадливе прозоре світло
гойдає краплі-передтечі.
Великий дощ прийде надвечір...
І попливуть міста у дельту,
в обійми неспокійних течій,
щоб межі днів навіки стерти,
щоб не боятись більше смерті.
Великий дощ прийде надвечір...