Отже, знов листопад, і черговий завершено рік.
Кожен день його - наче страшна і безглузда омана...
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас – важча за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно.
До кумедних моїх негараздів вам справи нема,
Вам смішні вони, ці балачки про любов і довіру…
Мій сеньйоре, в душі моїй нині - безодня пітьма,
І самотність гризе із безжальністю хижого звіра.
Ваша зрада, сеньйоре, неначе отрута пече
І тече ваша зрада мені замість крові у венах…
Ви мене проміняли на тих недолугих нікчем,
Розміняли на мідяний дріб’язок скарб сокровенний.
Я пройшов поруч з вами крізь воду й пекельний вогонь,
Я заради вас важив життям знов і знов безупину…
Як вам нині ведеться, сеньйоре, із тими, кого
Ви так швидко і легко обрали мені на заміну?
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас важча за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно…
Я нікчемне життя своє знову кладу вам до ніг,
Хоча вам і не треба того, мій сеньйоре і пане.

...Хоча вам і байдуже воно, мій сеньйоре і пане...

…Хоча ви і не варті того, мій сеньйоре і пане…
2011

Їй двадцять дев'ять. В зіницях її годинник відраховує час до наступної недо-страти. Її вважають зухвалою й трохи дивною, а вона вже просто втомилася помирати. (Бо такі, як вона, помирають від кожної зради).
Бо таким, як вона, чомусь завжди стріляють у спину, і чомусь лише ті, без кого весь світ - пустеля. А вона все не звикне і кожного разу гине. Це, здається, зветься "комплексом Монтанеллі". (Друга ночі. Не спиться. Розхрестя тіней на стелі).
Їй двадцять дев'ять. Вона не фарбує очі. Полюбляє британське movie й травневу зливу. Вона бачить героїв книг уві сні щоночі і над ранок тому прокидається майже щаслива. (І лише потім згадує, що вже не вірить у диво).
Бо дива чомусь трапляються з кимось іншим, а у неї лиш крила ниють як вперше гостро. Вона замість молитви знову шепоче вірші. Вона по собі ні сина, ні сну не лишить, коли всміхнеться, почувши останній постріл.

2011

Я голос зірвала в кров, та не докричатись
Туди, де на чатах ангели срібночолі.
Колись уміла молитись. Нині - мовчати
І то заважко. Так якось воно, поволі...
Усе як в людей – чоловік, господарство, церква.
Спочатку було марудно, тепер звикаю.
От тільки чомусь і досі боюся дзеркала…
…Торік народився хлопчик. Назвали – Каєм.

2010

привіт маленька ні все гаразд це просто я трохи змерз
уявляєш тут навіть у кнайпі кава буває лише глясе
цілунки її колись краяли наче півсотні лез
а нині навіть не лоскотно гердо вибач мені за це
не думай я не сумую це просто горло чомусь болить
а шарф залишився вдома та й на чорта зрештою шарф
просто знову чомусь не спиться і так химерно щемно скімлить
те нікчемне смішне маленьке що колись звалося душа
гердо пробач я тебе проміняв на світ і нові ковзани
мені здавалося справжня свобода не знає ні втрат ні меж
я тут розучився чекати дива і навіть бачити сни
і я вже не вірю що ти колись нарешті мене знайдеш

2010

Шукаю. От тільки – кого і навіщо? Згадати б,
Кого і навіщо. Я йду, бо не можу не йти.
Його звали Каєм. Здається, він був мені братом.
Здається, колись я кохала його – назавжди.
Колись – назавжди. А віднині – дорога і вітер.
І пам’ять про втрату, що й досі у грудях пече.
Здається, колись був балкон і сміялися квіти,
Розкошлані голови горнучи нам на плече.
Чому я мовчала? Чому я сказати не вміла,
Що він мені - все, доки світ не накрила імла?
…Мабуть, прокляла б – якби досі іще не любила.
Мабуть, розлюбила б нарешті, якби прокляла…
Шукаю. От тільки, кого і навіщо – згадати б.
Його звали Каєм. Здається, він був мені – братом.

2010

Гердо, ганятись за хлопцями – не comme il faut.
Гердо, будь гордою! Він тобі навіть не брат!
Ну, посміхнися ж бо, адже сьогодні Різдво!
Скільки їх буде ще, цих несподіваних втрат!
Гердо, не треба, він з тих, що не вартують сліз!
Він як вода – невблаганний, свавільний та злий!
Краще лишайся зі мною – тут річка і ліс…
Він тебе не… я Благаю тебе, зрозумій!
Хочеш, ми будемо сестрами – нині й навік?
Хочеш, я душу віддам тобі – так, задарма?..
…Тільки в очах твоїх, Гердо, дорога і сніг.
Сніг і дорога туди, де лиш він – і зима.

2010

Гердо, маленька, на чорта мені твій чай?
Гердо, я бачив небо! Воно – моє!
Гердо, вона сказала мені «літай!» -
І я лечу. Це значить – Бог-таки є!
Гердо, твої книжки лиш фарба й папір!
Вибач, вони нудні, так само, як ти!
Знаєш, я з нею шугав між далеких зір
І комети смикав за золоті хвости!
Вперте дівчисько, кажу тобі, не шукай!
Я не вернуся на твій убогий балкон!
Просто забудь, що колись мене звали – Кай.
Гердо, мене немає. Я просто – сон…

Кажуть, там нагорі - рай.
Засинай, мій Кай, засинай.
Чуєш спів янголиних зграй?
Засинай, мій Кай, засинай.
Завтра будемо пити чай.
Засинай, мій Кай, засинай.
Я тебе… не втікай, зачекай!
Кай?!

2010

Гердо, твоя любов – як на горлі зашморг,
А трояндовий запах млосний немов оскома.
Гердо, даруй, але я не вернуся ні за що
В те сонне царство, що ти називаєш домом.
Гердо, не думай, дзеркало ні до чого,
Просто ці вулиці душу мені душать.
Гердо, пробач, я не вмію шукати Бога
Там, де його немає, на морі й суші…
Гердо, мене вже нудить від цього міста!
Гердо, вони ж усі як один – нікчеми!
Гердо, мені нафталіном відгонить кисень,
Коли я знов намагаюся бути чемним!
Гердо, до біса шапку і рукавиці!
Гердо, я так стомився, я так стомився!
Ніжність твоя, Гердо, як ніж крає
Гердо, я просто Кай. А ти думаєш – Каїн…

2010

Синій серпневий запах,
Рване намисто речень...
Поміж сьогодні й завтра –
Кави межа гірка.
Ходить на чорних лапах
Дикий бездомний вечір:
Хочеш – йому наллємо
Трішечки молока?

Хочеш – я буду ніжна?
Трави сплітають стебла…
В цім недоречнім серпні
Надто багато сліз…
Так невмолимо й хижо,
Так мигдалево-тепло
Світлом своїм затерплі,
Дивляться зорі вниз.

Скоро, вже зовсім скоро
Місто у зливу кане,
Душу свою лелечу
Хижим віддасть вітрам.
Нам залишилось вчора,
Каїне мій коханий...
Дикий нічийний вечір
Скиглить між чорних брам.

2008

Ми з тобою пропащі, мій янголе. Так повелося.
Нам на двох – пів душі і засніжене сумом волосся.
Райських яблук оскома і втома, як вершник на карку,
Пів цілунку, пів долі, пів чашки гіркої заварки...
Нам не часто щастить – не дарма, як подумати краще.
Ми з тобою пропащі, мій янголе, зовсім пропащі...
Ми не вміємо бити у спину й брехати у вічі,
І для нас кожен день – тільки бій невблаганний і вічний.
Ми блукальці одвіку. Ми гнані завжди й звідусюди.
Нам лишилися вірші. І прагнення кави і чуда.
Розтривожена пам’ять і сни, божевільно-крилаті,
Боленосність любові. І присмак отрути по страті...

...А із наших зіниць проростають триперстями квіти...
Ми пропали з тобою зі світу. І світ не помітив.

2009

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про лан неозорий,
бо стигле колосся давно вже зотліло на порох,
бо згасли волошки і тінь їх розвіяно вітром…

Ви тільки, мій Принце, будь-ласка, не треба, не вірте,
коли я казатиму знов, що обряди всесильні...
Сузір’я слідів вигасає на літеплій глині,
і сонце безжальне випалює мертві зіниці…

Ви тільки, будь-ласка, не треба, не вірте, мій Принце,
коли я казатиму знов про сто тисяч і більше
лисиць і мисливців. Розкраяна пострілом тиша
стоїть за плечем - безнадійна остання поразка…

Ви тільки, не треба, не вірте, мій Принце, будь-ласка,
коли я казатиму знов про трояндову ніжність.
Принада пелюстків - спокуса підступна і хижа,
як голос зірок в порожнечі серпневого неба…

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про приспану пам’ять,
про ніжність, солодко-терпку, як шовковиця стигла,
про вміння чекати, тамуючи тугу і відчай…

…коли я проситиму знов, щоб мене приручили…

2009

Всі троянди, мій Принце, за суттю своєю – троянки.
Лиш дурні забаганки і пустопорожні розмови.
Слово честі, ну що ви знайшли в цім трояндовім трунку?
Теревені й цілунки – хіба то заняття достойне?
Пам’ять рани загоює довше, ніж в’януть пелюстки,
пам’ять нині – лиш пустка, лиш пастка – по білому білим.
Пам’ять нині безсила, безкрила, убога проява…
Як, і досі троянда? Мій Принце, їй-правда, це несмак.
(Це тяжіння – небесне сьогодні аж трохи занадто).
Як, і досі троянда? Скажіть мені, принце, навіщо?
Є обряди негірші, а є навіть дещицю кращі,
тож скажіть мені: нащо ця відданість тіні зрадливій?
Принце, бути щасливим – не злочин і навіть не кара!
Принце, вірність – примара, коли поміж вами – століття!
Пелюсткове лахміття давно вже… не стало і сліду!
Принце, вся ніжність світу……чому вам дорожча – вона?

2009

Ця повня як повінь наповнює душу по вінця,
прозора тривога із присмаком лоз і води.
Я кожного разу назавжди тікатиму звідси,
я жодного разу не зможу назавжди втекти.
Хай виплаче очі понура святенниця осінь;
найвища свобода - свобода від втрат і розлук!
Мисливці і кури, цього мені, зрештою, досить.
Мене вже ніхто не зуміє привчити до рук!..

Та спрага любити - безжальна, ядуча, запекла,
розпачлива ніжність - підступніша тисячі Зграй...
Я знову і знову завзято шукатиму пекла,
бо так і не зможу забути свій втрачений рай...


2009

А вона звичайна, така звичайна, вона пахне глицею і одчаєм, аспірин запиває гарячим чаєм і не вірить, що час ще піде навспак. Всі навколо добрі і майже люди, та дарма – вже завтра її не буде. На десктопі – Джотто, "Цілунок Юди"; вона знає, що все було геть не так.
На роботі – бабери, плітки, інтриги. А у неї – лише кіно та книги. Двадцять вісім; в очах – хижі скельця криги. Двадцять дев'ять не буде, і не проси. Вона любить Селінджера і Фродо; вона, кажуть, надто зухвало горда; вона знову на фіг зірвала горло, та мовчати більше немає сил.
А тому – навідліг, тому – навикрик. Кожне слово – біль, кожен погляд – виклик. Вона знає – вже розпочато відлік, вже палає хмиз і чадіє згар.
Королівська зрада болить як рана. І нехай вони кажуть, що все - омана… -
в неї є lj під логіном "жанна".
Якщо повністю – jeanne_of_arc.

Все гірше і гірше –
Зневір’я, зневірш’я,
А стеля все нижча –
Навіщо?
Я вчуся мовчати,
Слова-потерчата
В лещатах у тиші –
Як миші.
Не матиму права
На голос і каву,
І зліва, і справа –
Заграва.
Ні рими, ні коми.
Алхімія втоми.
День творення сьомий.
Додому

ця туга – як тога
мій брате мій бруте
забута тривога –
метеликом в горлі
вітрильник канапи
причалив у грудні
до берега буднів
...ми нині – в бемолі...
все буде як завше -
а отже – холерно.
ми станемо старші
на кілька ілюзій
ножем межи плечі -
ця тиша сталева
нам сняться дерева
ми начебто друзі
годинник захриплий
від сну і застуди
відлічує рипко
хвилини до втоми
пробач мене брате
я більше не буду
убий мене бруте
й ходімо додому

…бо ти мені вічний, як вітер, що дихає в скроню...

Любов, безпросвітна, як втома – і майже пречиста...
Лягають сніги, і крихке огортає безсоння
Твердині і храми, прохромлені зоряним вістрям.
Бо ти мені жало, що – шалом у жили і груди.
Всього лише грудень. Півсвіту зсудомило кашлем.
...А я вже забула усе, що лиш можна забути.
А я вже забула... Але – не повіриш...

Як... важко...

Міф про створення світу. Знайди мене серед зела.

Тронна зала трави розтривожена кроками вітру.
День пропах небуттям, наче фарбами – давня палітра,
І всміхається Єва, що досі не відала зла.
Тільки очі у змія прозорі й пекучо-гіркі,
І печаль як печать затаврує їй душу і тіло.
...Вже немає Адама й Едему – лиш сонце зотліле
Ошелешеним яблуком падає в небо з руки...

für K. D. G.
Я не знаю тебе. Я тебе не впізнаю удруге.
Дрібно дихають стіни в ранковім своїм безголоссі.
Ти всього лише ворог, невчасно наречений другом,
Це всього лише серпень – не літо і майже не осінь.
Зачаїлась тривога на денці забутої кави –
Що він нам наворожить, цей ранок з очима рудими?
Недочитана книга, годинника погляд лукавий.
Траєкторія кулі. Свічада вдягаються димом.

проминання босоніж жорства чи рінь
ніч горлянку розтяла вологим лезом
ми з тобою пропащі. ми з тих створінь
що молитвою тіла тамують безум.

там беззоряний морок повстав з глибин
там у вікнах вечірніх дотліла ватра
ми з тобою спасенні. все решта – тлін
нам – ти віриш? – байдуже що буде завтра

а коли занебесніють сотні втеч
ув очах свічад невблаганно й гірко
ми з тобою останні з його предтеч
ми підемо мовчки. і згасне зірка

*епілог*
...А відстань одчаю...
...І з’явиться хтось...
...Долоня з долонею...
...На замерзлому склі...
...Долоня з долонею...
...Долоня з доло...

*3*

Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.
Зима на півсвіту і крига також на півсвіту...
Ти знаєш, я може, нарешті, навчуся любити
Це вистигле місто, в якого наймення нема.
Я може зумію настарчити цівку тепла
З розтятої вени, зугарно тамуючи острах...
Й дивитимусь, як, осягаючи просинь і простір,
На замерзлому склі проростає жевринка стебла.

*2*

І з’явиться хтось. І нарешті назве на ім’я —
Прозоро-сумне, наче голос затоки у грудні.
Цей згар ялівцевий, цей морок гіркий і отруйний—
Спокута всевладдя. Чи я це, чи я це, чи я?..
Крильми шкарубкими півсвіту накриє зима,
Запалене вітром заплаче розхристане небо...
Учителю, можна, я прийду вмирати до тебе?
Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.

*1*
...А відстань одчаю дорівнює відстані дотику.
Століття, як вірні собаки, лягають до ніг...
Долоня з долонею сплетені - маковим гнотиком
Долоня з долонею... Вічність. І падає сніг...
Знекровлена пам’ять блукає руїнами й нетрями...
Спокуса всевладдя - чия це, чия це, чи я?..
Долоня з долонею маковим гнотиком сплетені.
І з’явиться хтось. І нарешті назве на ім’я.

знову сутінки сумнів і сум
цим будинком блукатимуть рипко
і заплаче згорьована скрипка
про безумство старої свічи
на чотири шляхи рознесу
пелюстки спопелілі чар-квітки
невідомо навіщо і звідки
повернуся додому вночі

тут за мною так скучив бурштин
стиха квилили тіні незримі
і губилися ритми і рими
в позачассі примхливих свічад
тут дивилася місячна тінь
із прозорих очей херувіма
босоногі дощі-пілігрими
завітали у звихрений сад

час навчитися падати вниз
і стріляти не в спину то в скроню
завтра прийде кошлате безсоння
що полиновим згаром гірчить
зрине всесвіт в стрімкий падолист
диба зірвуться зоряні коні
я зачиню віконниці сонні
тільки сутінки сумнів – і цить.

божеволію!
волію!
світе жити!
афродіто
змилосердься!
я дурію!
Іполіте!
Іполіте!
що тезей ?
і що трезен?
тлін!
між людей
один єдин-
він-
амазонки син

**
зомліла
згоріла
зотліла
заграла
у венах
зболілих
зухвала
заграва
зурочений
злочин
мотивом
спротиву
цей легінь -
в легені
в нудному
екстазі
у морок
і мозок
поштиво
і хтиво
навіщо
зневажив
за віщо
образив
цей присмак
цей присмерк
в полоні
долоней
ці губи
ця згуба
ці очі
ці ночі
безсонні
ці-коні?

і буде день коли з газетних шпальт дізнаєшся
що світу більш немає прочиниш вікна в замілкий
асфальт де янголи блукають небокраєм патлаті
і брунатно-босоногі їх крила воском
скрапують з плеча а рай зачинено мабуть
на переоблік і білі коні підвіконням мчать

це місто пізнає яке божевілля на дотик
понурі ворони останні горіхи розлущать
в шибки розпашілі пропасний постукає протяг
сумне дощеня зазирне у свічадо калюжі
і знов дотліватиме в комині вечір лапатий
старий характерник гортатиме вижовклу книгу
все буде як завше – кіно валер’яна і спати
дожити б до снігу о тільки б дожити до снігу

вам не змусити мене дивитись у землю
адже до моїх очей прицвяховане небо
вам не змусити мене бути соціально - стабільною
адже максимум самоти не є стійкою сполукою
вам не привчити мене до свого препарованого світу
адже мене змалечку роковано на апофеоз
вам не...
втім на світі немає нічого неможливого

P.S. Втім, як бачите, на світі - таки є неможливе...

***
графине
у затінку вашої спальні
розгрішений каїн
зурочений кальвін
сеньйоро
у сутінках вашої знади
розвага й розрада
маркіза де сада
мадонно
у пошесті вашого міста
бурштинове листя
з-під хворих повік
на зраду
на спомин
до скону
навік

хтось спізниться у літо
після тисячі літ
білий плащ розмаїто
промайне у імлі

хтось закашляє хрипко
і торкнеться до скронь
тихо витече скрипка
із зів’ялих долонь

в передгроззя алькову
хтось увійде як тінь
і залишиться знову
у твоєму житті

незугарно і звично
все піде шкереберть
хтось спізниться у вічність
хтось спізниться у смерть

я замикаю на ключ
карбовану самотністю хвіртку часу
і припинаю до хмар
жовтий смуток моїх летючих голландців
паперових каравел
королівського блазня христофора
я ховаю до шухляди
карафку з трутизною слів і споминів
ваше здоров’я
апатично стікають по плечах крила
я вимикаю цей світ
і лягаю спати
аби завтра прокинутись
на чорній руїні твого подиху

крізь мармур безнадійно-владних рук
світліли вени що благали – леза
о де є ти що путь мені накреслив
таврований проказою розлук

зчаділе сонце чорне наче крук
судіть мене – варрава бог чи кесар
осуга крові на долонях скресла
передчуттям непроречених мук

юдейські пси! замолюйте гріхи
ковтайте хліб полиново гіркий
безсонна ніч– провалля самоти

стужавів час глевкий немов смола
на ранок з рани (з попелу – зела)
в досвітнє небо проростуть хрести

так і буде
ми завше вертатимо в крадений ранок
де наш біль
то лише халамида з чужого плеча
за понурі
лаштунки гугнява вкрадеться печаль
і стара
мельпомена всміхнеться безглуздо і п’яно

голослів’я
ролей і зухвалі приблудні трувери
півблазенство
півкатарсис може напівхепіенд
ми сумні
арлекіни візничі небесних карет
постмодерні
апостоли субінфернальної ери

наших німбів
синці виблідають у світлі софітів
на іржаві
списи переплавлено наші хрести
антологія
хіті нікчемності і самоти
безумовні
вигнанці у цьому умовному світі

Янгол блукав заяложеним світом
крил недоречність носив за плечима
кашляло хрипко простуджене літо
в синім асфальті топилися рими
падали кроки нестримно і лунко
з сивих калюж проростали мечеті
і каламутним тинявся провулком
зніджений смуток в строкатім кашкеті
плакало небо п’янким падолистом
тліли шибки і холонула кава
а на трамвайній зупинці облізлій
грав на сопілці розпатланий фавн
жебрали сонце сумні пілігрими
гуснула ніжність в нічнім безголоссі
янгол похнюплений ніс за плечима
осінь

а завтра
лиш кроки
обірвані косо
і блакитноока
похнюплена осінь
оспалої зливи
розбещені пальці
римовані снива
невірні коханці
підранків невмитих
обгортка прозора
заучене мито
на вхід в лепрозорій
сумного граалю
захланий молебен
опісля – трамваєм –
додому до неба