Міліє день і пастухи дощів
Женуть отару схилами в долину.
Останній двір затих і споночів,
Лише вікно горить неопалимо.
Дощі - урозтіч, ринвами дзвенять,
Подвір'ям навпрошки в кукурудзиння..
І тільки найдрібніше дощеня
З долонь твоїх п'є нишком ніч осінню.

Як далеко це місто в намисті вогнів бурштиновому,
Що стікало теплом твоїх рук по замерзлих плечах.
Всі дороги - закриті, таємні ходи - замуровано,
Ми сюди не вернемо, напевне, ніколи, хоча...
Нам не велено в парі гуляти ночами по вулицях,
Та між Львівських ночей недописана є ще одна,
Ми знайдемо її. І, допоки на небі незчулися,
Може встигнемо нишком вписати свої імена.

Стане прозорим біль,
Скотиться по щоці.
Вірю, що там тобі
Краще, ніж в світі цім.
Думала, у небес
Вимолю... бачиш - ні,
Не вберегла тебе...
Як же
тепер
мені?...


20.02.2014

Коли дерева стануть сивими,
Погаснуть барви й голоси,
Прошу, тоді не відпусти мене,
І подихом не погаси.
Сп'яни смерканнями ожинними,
Зітри долонями межу,
Заговори, приворожи мене...
А я тебе приворожу...

Ці дивні скам’янілі письмена
Такі живі, що боязко дихнути.
Чиї сліди твій погляд омина
І падає в чорниці і цикути?
На землях тих, де кожен – сонця син,
Знайди себе у золоті азалій,
Щоб зрідка чути древні голоси
В своїй щоденній суєті вокзальній..

вийдеш, а дощ до грудей тобі тулиться,
горнеться, наче дитина налякана,
так і підете у парі по вулиці,
тихо вітаючись з мальвами й маками.
йтимете довго стежками й дорогами,
через дерева й дахи напіввицвілі,
ти і мале дощеня наполохане,
доки не станете знов дощовицями...

Вийдеш з хати, ледь небо зажевріє,
Щоб побачити, як угорі
У світанок, закутаний джергою,
Сни випурхують із димарів
І летять понад селами зграями,
Доки тиша рипуча й крихка...
А думки, ще до слів не обкраяні,
Мовчки тануть у теплих руках.

Боже, ночі гіркішої
Більше не приведи.
Впала мідною тишею
В трави тінь від біди.
Повз грядила завішені
Із віконного скла -
Чорні очі... простиш мені?...
Вберегти не змогла....

23.07.2012

Пахло блискавками і м'ятою,
Краплі падали дощові.
Я вигадувала ім'я тобі,
Та туманилось в голові.
Розлітався світанок бризками...
Я сама, безіменна ще,
Виглядала з холодних блискавок
Теплий вогник твоїх очей...

Той безумець, що ніч осідлав, та не задля розваги,
Проміняв два пташині крила на порожні бесаги,
Він нелічено літ облітав, наче букове листя,
Ніч і туга його золота - у єдине злилися.
Він - і мудрости, й глупости дух, терпкість світу спросоння,
Що він мав - тільки іскру руду в похололих долонях...

Холод такий, що вмерти.
Світ крізь діряве дно
Витік, а по четвертій
Створений буде знов.
Ще одна ніч безсонна,
Ще за вікном вода
Падає. Ще ікона
Тихо в рушник рида.
Дивишся в скло віконне -
Хто ж ти тепер такий,
А хлопченя з ікони
Тулиться до руки...

Сонях небо накинув на плечі -
Прохолодою віє з ріки.
Намалюй мені летом лелечим
У повітрі цілунок легкий,
А коли опадатимуть зорі
З верховіть вересневих вночі,
Не загадуй ні щастя, ні горя,
Обійми мене і помовчи.

він ходив по воді опівночі,
мов чекав кого - ніч у ніч,
а, зачувши горлання півнячі,
розвертався і ландав пріч.
і до ранку тинявся плавнями,
й дивувався, бідака, сам,
як сліди, на воді зоставлені,
відбиваються в небесах...

А з приходом весни веселіше таки не стане,
Попри скреслі льоди не воскресне й одна ріка.
Будуть плутатись дні обезсніженими містами,
У які хтось, повз корок, тонесенько витікав.
Будуть води холодні, молитва - німа і злісна,
Будуть з пальців черлено по краплі текти слова.
І почуєш: з безодні зринає прадавня пісня,
І на зморшки долонні похилиться голова...

І день прийшов, дощем підперезавшись,
Вмостився сивим дідом на поріг.
В зіницях - осінь - та, що буде завше,
В долонях - сльози, наче оберіг.
Питай його - не скаже ані слова,
Жени його - на крок не відійде,
Краплина лиш з долоні випадкова
Впаде на листя букове руде...

2011