Літературна Кіровоградщина: альманах / Кіровоградська обласна організація Конгресу літераторів України. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. – 146 с.

Представлений альманах Кіровоградської обласної організації Конгресу літераторів України може без перебільшення стати путівником по сучасному літературному процесу нашого міста для того читача, який тільки починає із цим процесом знайомитись. Ця книга, звичайно, не увібрала у себе усіх авторів, але продемонструвала певний історичний та мистецькій зріз.
На цю роль добре підходять будь-які альманахи чи антології, так звані «братські могили», де під однією обкладинкою зібрано різних авторів, різні тексти, інколи написані різними мовами. За аналогією можна назвати інші видання, які також нещодавно побачили світ: «Знак» – альманах молодої української літератури (Видавництво «Смолоскип», 2013) р., де зібрано твори лауреатів премії від видавництво; а також, звичайно, як упорядник і один з авторів не можу оминути антологію молодіжної кіровоградської поезії «Гра в поетів» («Мавік», 2013 р.), яка демонструє відмінній від альманаху «Літературна Кіровоградщина» літературний зріз – молодіжній.
Іншого типу є антології тематичні, наприклад «Аморалка» («Фоліо», 2010 р.) у якій, як зазначено у анотації, різні автори із різних міст зібралися з однією метою: «розповісти про ТЕ, чого, як вважають деякі моралісти, не існує і про що «пристойні» люди зазвичай начебто не говорять». З назви і з акценту на слові «ТЕ» я сподіваюсь ви зрозумілі про ЩО йде мова в антології. Серед тематичних хотілося б відзначити і нещодавно народжену антологію кіровоградської революційної поезії «До барикад!» («Мавік», 2014 р.) до якої увійшли як автори україномовні, так і російськомовні, молоді і знані, з міста і області, але всі вони зібрались в одній книжці, аби висловити на сторінках свої враження, свої висновки, своє бачення того, що відбулося і відбувається в нашій країні у ці важкі півроку.
Слід також провести доволі нечітку, але все ж лінію між поняттями антологія і альманах (нечітка вона через те, що багато з яких «одноразових» видань з амбітності інколи називають альманахами).
Антологія є збірником творів письменників за одним жанром, тематикою, періодом, чи іншою спільною ознакою. Альманах – видання з аналогічним визначенням, але з однією відмінністю – альманах є періодичним, причому періодичність може бути різна (від раз на місяць, до раз на 2-3 роки. Ця періодичність може бути довільною, тобто чітко не встановленою).
Зважаючи на періодичність альманахів можна зробити висновок, що вони дають змогу авторові публікуватись, мотивують його, штовхають до творіння і самовдосконалення, адже до однієї книжки можуть потрапити «метри» і «аматори», а тому «зелені пагінця» усіляко прагнутимуть тягнутись до «сонця», аби не здаватись блідими, не відставати від «метра» за якістю матеріалу.
Не скажу, що у альманасі «Літературна Кіровоградщина» є така ієрархія, адже усі автори є визнаними, до того ж членами Конгресу літераторів України. Цей альманах виходить із періодичністю раз на рік, і є вже четвертим.
За змістом він поділений на розділи – «Українська поезія», «Русская поэзия», «Проза» (українська та російська), «Сатира. Юмор», «Антология одного стихотворения», та «Відомості про авторів».
Подібні видання, як вже було зазначено, цікав та корисні читачеві лише із двох причин: по-перше можна познайомитись із новими авторами міста, а по-друге простежити певний літературний зріз (на прикладі цього видання творчість членів Конгресу літераторів України за рік). Іншого зацікавлення вони і не повинні викликати, адже створюються саме із цією метою.

Невідомий Іван Тобілевич (Карпенко-Карий): листи, п’єси // Упорядкування і вступна стаття С. Бронза. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. – 576.

Про книгу у якій зібрано листи сказати або майже немає про що, або сказати можна стільки, що і під одну обкладинку не вміститься. Пояснення цьому досить просте: листи – це матеріал, якій може слугувати для створення великого дослідження життя і творчості того, хто ці листи писав. І коментувати їх треба або розгорнуто, або не коментувати взагалі. А головне листи – то є живий матеріал.
Зважаючи на це книгу «Невідомий Іван Тобілевич» доречніше було б назвати «Живий Іван Тобілевич», адже епістолярій драматурга найповніше демонструє нам його життєві, творчі та естетичні позиції. А головне – усе це у первозданному вигляді, не пропущені через призму науковців-дослідників, незаангажовано. Усе, що нам потрібно дізнатись ми маємо дізнатися самі, просто прочитавши листи Івана Тобілевича, зрозумівши його.
У цьому плані ця книга є надзвичайно цінною як для дослідника творчості видатного драматурга, так і я для звичайного читача, адже листи (які нерідко є досить раритетними і перебувають у архівах) зібрані в одній книжці із 600-сот сторінок. Також книга містить фото додатки та дві відносно невідомі п’єси, принаймні невідомі пересічному читачеві, «Ґандзя» та «Мазепа».
У книзі зібрано листи Івана Карповича датовані із 1878 року по рік його смерті – 1907-ий. Розташовані вони у хронологічному порядку. Адресатами є родичі Тобілевича: його брати, сестри, діти; редакції газет та спілки (наприклад «Общество русrих драматических писателей и оперных композиторов»); друзі драматурга; відомі діячі (Іван Франко, Сергій Єфремов, Борис Грінченко, Микола Костомаров, Павло Житецький). У цих листах Іван Карпович постає і як батько, який дає настанови своїм дітям, і як автор-драматург, який дає пояснення деяких своїх творів, і як громадсько-політичний діяч, і як театрал (зокрема висловлюється бажання злуки колишнього великого театру, який розколовся на декілька труп. Зусиллями саме Карпенка-Карого об’єднання, хоча і не надовго, але звершилось).
Особливо цінним у розумінні самокритичності та дотепності Івана Тобілевича є лист до Івана Франка від 1 березня 1888 року.
Тобілевич пише: “Театральні рецензенти кажуть, що на мої п’єси тільки тим і дивиться публіка, що актори дуже добре удають… Театральний рецензент не єсть літературний критик, я знаю. Яркий світ рампи міша рецензентові, ріже очі, і в його фантазії завжди перевагу має актор над автором; він (рецензент) завжди забуває, що актором керує суфлярня, з котрої йому подають готові, прочувствовані речі автора, і що акторові зостається тільки (коли він талант) під впливом власних нервів те саме, що автор пережив, яко творець, передать слухачам… І публіка рецензентам віре, бо вона ще більше має право вбачати в театрі тільки творчество актора…” Виняткове чуття мистецтва Іваном Тобілевичем, розуміння суті речей дає вичерпне пояснення взаємодії театральний критик – драматург.
Із листа очевидно, що Карпенко-Карий, незважаючи на успіх вистав за його п’єсами, все ж потерпає від неуваги тогочасної критики до своєї драматургії. Він розумів, що вкладає у свої твори такі смисли, користується такими тонкими драматургічними прийомами, які по-справжньому може оцінити та декодувати тільки професійний літературний критик. Але аж ніяк не театральний рецензент. Основне завдання театрального критика – виявити майстерність конкретної вистави – симбіозу акторської гри, режисерських знахідок, роботи сценографа, світла, звуку. Драма також потрапляє до кола інтересів театральних критиків, але, більш за все, на рівні сюжету та конфлікту. Літературний же критик займається тлумаченням та оцінкою прийомів саме літературного твору, що дає йому змогу у повній мірі оцінити його як твір мистецтва.
У словах драматурга відчувається розпач, особливо у майже риторичних запитаннях “Де мої читателі? Нема”, та “А чи була ж в літературному стані справжня критика на мої твори? Ні! Та й кому охота тратить працю на критику того, кого ніхто не читає”. Дещо іронізуючи у листі стосовно власної особи, він цілком щиро та прямо висловлює своє істинне прагнення: “Бажаю перш усього, щоб публіка познайомилась з моїми творами не на театрі, куди йдуть слухати акторів, а з книжки, котру читають ради автора”.

Значення цього видання важко переоцінити, адже воно таки відкриє читачеві невідомого Івана Тобілевича. Не того хрестоматійного, затертого, бляклого, а живого, справжнього. Саме листи Івана Карповича, сповнені сили і таланту, здатні зробити це якнайкраще.

Театр як доля: Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)/ упоряд. О. Чуднов. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. – 366 с. (сер. «Єлисаветградське коло»).

Серія книжок «Єлисаветградське коло» мабуть одна з найкращих серій на кшталт «Життя видатних людей». Це моє доволі суб’єктивне переконання. Але на це є декілька причин, хоча теж не менш суб’єктивних.
По-перше ця серія стосується нашого степового краю, оповідає про непересічних, а інколи навіть геніальних особистостей пов’язаних із Кіровоградом. По-друге інформація вміщена в книжках серії доволі унікальна. На обкладинках сміливо можна було б писати «Цього ви не знайдете в Інтернеті», адже ця інформація важкодоступна. По-третє книжки із якими мені довелося ознайомитись не монографічні, а швидше нагадують збірники. У них вміщено різнобічну інформацію – від спогадів, фотографій, до статей або навіть цілих монографій, бібліографій.
Ось деякі особистості пов’язані із нашим містом з якими ви можете зустрітись на сторінках книг серії «Єлисаветградське коло»: родина Шульгиних; лікар Натан Ширман; педагог Михайло Завадський; вчитель, суддя, подвижник Василь Нікітін; поети Євген Маланюк, Олександр Семененко, Кирило Емануель; генерал Олександр Самсонов; автор геніальних щоденників Йосип Поліщук; видатний драматург Іван Тобілевич (Карпенко-Карий).
«ТЕАТР як ДОЛЯ». Саме так називається книга із згаданої серії про життя Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). І влучніше не сказати. Для всієї родини Тобілевичів театр став не просто покликанням, не просто способом заробітку, а долею. Від роботи на сцені у якості акторів, режисерів, співаків до розвою та зміцнення української драматургії, популяризації українського театрального мистецтва. Без театру старший з братів Тобілевичів своє життя не уявляв. Навіть «відпочиваючи» від сцени на хуторі «Надєждовка» драматург працював над п’єсами, розбудовуючи таким чином драматургічний пласт української літератури, якій був заповнений переважно низьковартісними речами.
У книзі вміщені досить цікаві матеріали. Це і стаття професора Володимира Панченка, і стаття видатної Софії Русової, яка переховувалась у домі Івана Тобілевича в Єлисаветграді, через що, як один із факторів, драматурга було вислано; це і спогади Олександра Шульгіна; стаття Степана Чорного, у якій розкрито (хоча і досить поверхово) театральні принципи Карпенка-Карого.
Найціннішими у книжці є дві речі. Перша – це бібліографічний покажчик видань у фондах ОУНБ ім.. Д. Чижевського. Серед видань зустрічаємо як твори Тобілевича, так і дослідження його життя та творчості, нариси, замітки, статті із журналів та газет, монографії. Цей покажчик можна знайти також на сайті бібліотеки ім.. Д. Чижевського.
Друга цінна річ – монографія Сергія Єфремова «Карпенко-Карий». Її можна знайти у зібранні праць Єфремова, але лише у читальному залі бібліотеки. Книжка «ТЕАТР як ДОЛЯ» дає можливість цю монографію мати у приватній власності.
Сергій Єфремов був знайомий із видатним драматургом – вони із Тобілевичем листувались. Тема їх розмов стосувалась переважно творчості (листи ви зможете переглянути у іншому цікавому виданні «Імекс-ЛТД» - «Невідомий Іван Тобілевич. Листи, п’єси».) У 1924 році дослідник написав монографію «Карпенко-Карий». На мій погляд це дослідження є одним з найкращих серед подібних праць, які присвячені Карпенку-Карому. У монографії органічно поєднались різні іпостасі корифея театру: Тобілевич-драматург, Тобілевич-особистість, Тобілевич-подвижник, Карпенко-Карий-актор (саме тут доречно назвати Івана Карповича «Карпенком-Карим», адже це лише його сценічний псевдонім, із яким він виступав у якості актора. А ось жив і творив, був культурним діячем саме як Іван Тобілевич). Сергій Єфремов приділив значну увагу драмам Тобілевича, особливо обділеній дослідницьким оком «Суєті».
Не сказати «родзинкою», але значним плюсом книги є ілюстративний матеріал – фотографії родини Тобілевичів, акторів у повсякденні та в сценічних образах, людей пов’язаних із Корифеями театру, скани деяких листів, рецензій, сторінок книг. Це все створює своєрідний настрій при читанні книжки, якщо завгодно, атмосферу. Деякі із цих знімків досить рідкісні, надані фондами музеїв (здебільшго краєзнавчого, Кропивницького, та Карпенка-Карого).
Не значним, але мінусом, можна назвати огріх технічного редактора усієї серії та цього видання зокрема – вирівнювання тексту слід було б виконати по ширині, а не по лівому краю – це кидається в очі, і до деякої міри псує враження від споглядання нерівних правих країв тексту.
Серію «Єлисаветградське коло» можна сміливо назвати геніальною ідеєю, яка втілилась у життя і проливає світло на визначні особистості нашого краю. А книгу «Театр як доля. Іван Тобілевич» варто відзначити як найбільш значиму, адже актуалізація феномену театру Корифеїв та окремих представників цього феномену є справою на сьогодні важливою. І це, що не може не радувати, наразі не єдина така книга.

2014 рік.