Пісня Душі і Духа - «Отче Сонячний мій».

Це третій, пісенний епізод з першої половини музично-поетичної ведичної містерії "Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Пісня Душі охоплює собою пісню Духа - "Отче Сонячний мій", Ведизм.
Мантровий характер композиції здійснює цілющий вплив на слухачів.

Структура мантр.

Перший куплет співає Всесвітня Душа
***
Ось у кола твої, яким тисячі літ,
зваби ніжні вплітаються голоси,
невідомого крою, незнаних ладів,
та такої п’янкої в бажаннях краси!

Далі йде пісня Духа

"Отче Сонячний мій!"
*
Горі нами дзвени
у блакиті земній,
Згори нами веди,
Отче Сонячний мій!

*
Днів небесних моїх, яким тисячі літ,
зваби п’янко торкаються голоси -
невідомих країв, незнайомих ладів,
і такої палкої в бажаннях краси!
*
Їх тремкі пелюстки і незбираний мід,
духу кожного здатні спинити політ!
*
Й далі жити у тілі і мареві снів -
не кажи, що такого твій дух не хотів!
*
Хіба зоряні хвилі згасають в очах ,
як в обіймах земних твій продовжиться шлях?!
*
Дай же знати, як бути сьогодні мені,
слід який залишити в мирській пелені.
*
Як раніше – дзвени!
у сяйній вишині!
*
За собою веди,
Отче Сонячний мій!
________________________

Далі продовжується пісня Душі, але вже Земної.

***
Горі Сонцем дзвени у блакиті земній,
Горі нами веди, Духу радісний мій!
*
Це мої пелюстки і незбираний мід,
духу твого стрімкого зустріли політ!

Жити далі удвох нам у сяєві днів,
ти ж для цього до мене сюди прилетів?!
З зірок прилетів!
*
Відтепер я з тобою – й ти пребудь у мені,
і не згубиться доля у мирській пелені,

і радітимо з тілом у небесно- земнім
усамітненім щасті - дзвінко неголоснім.

*
І не дай нам змаліти у вирі подій,
усім серцем веди, Духу Сонячний мій!

Й наші зоряні хвилі не згаснуть в віках,
у обіймах удвох ми продовжимо шлях.
Наш продовжимо шлях!
*
Лиш не дай нам змаліти
у вирі подій,
за призванням веди,
Духу Сонячний мій!
пісенна частина завершується мелодією створення нового, земного "я" - з тіла, Душі і Духа.

________________________________________

«Колискова» в контексті е-симфонії.

Продовження музичної розповіді з історії Духа, що мав утілитися на Землі.
"Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Композиція здійснює цілющий вплив на слухачів.

1. Вступ - знайомство із тримірною Землею
2. Створення Духом з Душею нової тілесної сутності
3. Народження тілесної сутності
4. Колискова
5. Сон тілесного "я"
6. Дитинство

Музика і тексти - Ляшкевич В.

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж за обрії круговерть юги.

Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не закінчити пісню ворожби.

Ох „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой, зустрілись ми
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
А тепер мені, як забутися?!
І кричи-волай - не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас!

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жалобі ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, і п’янкі слова
про твої думки і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюся,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе, що дав
Бог на радість нам,
Я віддав твоїм
Огняним очам!”

2009 - 2024

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах вороння і зневажливий сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але не програв...
Дивні очі у тебе - з огнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Слова і музика В.Ляшкевича

Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо й на полі бою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Та не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо і серце, що не заморозить.
І заночувати - нам копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя?!

2004-2024

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій мирської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнуті латами груди,

як сходить уроджена в далечі дальній
забута в нестямах солодка належність,
як відігнавши покари порядки,
озорює сутінь її протилежність.

О, де, - як не тут, - кругозору видніше -
подалі від Цезарів, ближче до неба!
Коли повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба!

Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами галів – обіцяне в тому,
у чому нема ні погроз, ні докорів
а тільки - усміхненість Отчого дому,

Сяяння Зорі в леті до Віфлеєму -
над залишками звироднілого саду --
Зорі, що несе у промінні своєму
до кожного серця новину-розраду!

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як світу природа
вдихає надії крізь темні догмати.
____

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі?!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?!

2005-2024

* * * (Гімни)
"Слався Джива,
квітни Жива."
"Нам розрада – Світла Лада."
Хор:
"Слався Джива, квітни Жива.
Нам розрада – Сяйна Лада,
Нам розрада – Чиста Лада.
Слався Джива! Квітни Жива!
Слався Джива, квітни Жива!
Нам розрада – Світла Лада!"

Одним з найцікавіших і приваблюючих образів в українській давній міфології є антропоморфне зображення, яке нагадує жіночу постать. Ця жіноча фігура символізувала Велику Богиню Життя - "Живу", що охороняє, оберігає все живе на землі. Її голову часто зображували у вигляді ромба, трикутника або кола, обрамленого квітами. Інколи рук у Богині-Берегині може бути чотири або шість, що робить зображення схожим на дерево, або нагадує літеру «Ж», що в кирилиці прочитується як «живіте», тобто символізує вічне продовження життя.
А ось її чоловіча половинка - Джива, ще більш цікаве явище космічного масштабу, та в наших умовах йшлося про того, хто патронував явище душі і духу всього живого, їхнє життєствердне поєднання ("дживу")...



* * *
Чуєш,
як рівно,
тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння
пряні?

Як похітливо п’янко -
з повних легень вростає
в серце
коріння
квітки?

Свідки,
пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили!

З нитки
Аріадни
корою
старозавітні плити
давніх проклять
зняті!

О, невже не радіти
Сонячно новій статі?!
О, невже ми не діти,
Отчій Руці раді?!

2005-2024

Слова і музична обробка - Ляшкевича В.

Тебе накриє у найважчу мить
тієї пісні давньої торкання,
і всутеніле серце звеселить
її давно забуте привітання.

Посеред полум’я і самоти,
на вістрі пострілу, снаги й знемоги,
тобі відкриється, що здатен ти
пройти і ці скривавлені дороги,

що не один,
і не одна, що ми -
оця мелодія:
її лади і звуки,
над тугою самотності сурми,
над безміром жорстокості і муки.

Над мороком,
над обрієм війни,
над полем болю,
що вбирає роки,
твоя душа і дух такі живі,
й надземні нас виношують потоки -

до сонця,
тверді,
павітрів,
води,
мелодіями понад замороки!
Аби зійти собою й далі йти -
ця музика:
її лади і кроки.

Тобі прилине
у найважчу мить
твоєї пісні
давнє награвання -
не відступи,
нехай вона звучить,
як світу завтрашньому
твої привітання!

Бо не один,
і не одна, бо ми,
і ця мелодія,
її лади і кроки, -
над бойовою тугою сурми,
над безміром жорстокості і муки!

(Патетично - чоловічий голос)
Досить, кохана, буденності віхоли,
хочеться сонця і моря –
Поїхали!
У невгамовність прибою і синяви
барвного свята над будніми тінями!

(Іронічно – жіночий речитатив)
І якнайдалі,
то завжди барвистіше,
і урочистіше,
і особистіше.

Можна і зорельотом в безмежності -
щастя шукати -
до повної трешності.

(Повчальне резюме - чоловічий речитатив)
Щастя - таке невловиме
за мріями,
далями,
снами,
емоцій завіями!
Але ще є -
над бажань аритміями -
щастя, котре за коханої віями!

І не важливо, де б ми опинилися,
очі твої тільки б щастям світилися!

Обійми мене, будь-ласка.
Нічка темна,
Нічка-казка -
Відчуттями заворожить,
Буде лячно - cкажу "досить".

І тонкі п'янкі торкання,
серця запальне дихання...
І небесне ночі ложе
зорі відвести не може.
Може?

Притули мене міцніше -
У обіймах - наймиліше.
Ти мій стовбур, а я - крона,
у красі розквітлі грона.

І тонкі п'янкі торкання,
наше запальне дихання...
І небесне ночі ложе
зорі відвести не може!
Може?

Притуляй мене ніжніше -
У обіймах - найрідніше.
І над нами долі крона,
визрілі плоди і грона.

Не до покою - а в грудях тишина -
збіглися війна і жовтень лицями,
і багріє небосинь до дна
гуркотаннями і блискавицями.

Серце стихло, а кругом оті жнива,
передзвони і живі ще стогони,
легкокрила пошта польова
розліталася у різні сторони.

Без зворотної адреси ці слова,
запізнілими нічними гостями,
як свічок зіркова вартова
неба над могильними Погостами, -

линуть в осінь, невимовну, як душа,
зі своїми дивними дрібницями:
про безсоння, вістря штик-ножа,
і останні зустрічі зіницями,

що з мелодії, така іще земна,
на той берег нотою високою
зрештою зірвалася струна
серця, що ніде не знало спокою.

Що, скажи, це за край?..

За часами услід я у паводі літ
плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
Я не знаю куди - уві сні й наяву
тягне й досі мене хвиля наче траву,
море смерті все ближче і ближче шумить,
і омана вже не відпускає й на мить,
не збагнути чому я запав у пітьму,
прагне серце півмертве довічного сну,
це самотнього розсуду тільки й вина -
помирає любов, залишившись одна.
Що за кара мене у нікуди веде?
Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…

Виспівує Світ, увінчавши свої торжества -
у спільному Співі усі поєднались єства,
і Сонце-поет - у розміренім хорі планет,
і пісня Сузір'їв нова, завше синню жива.

Не знаю, як може Краса та рости із імли,
не знаю, які п’ються Роси, щоб зорі цвіли;
не знаю, куди, у яку Благодать ця хода,
та радістю Сяйною сутність проходить Свята.

Чому з неба сиплять проміння униз Сіячі,
як вічна струмує краса, б’ють котрою Ключі,
як вік свій дивлюсь я на нашу одвічну Зорю -
і радий звістити б мій Дух, але де ж ті Слова?

На павутинку піймавши розкуту,
я тебе вигадав і не забуду.
Поміж буденного рідного люду,
збіглої кави, і кислого брюту.

За цегляною ходою рудою
міста, що двигнулося головою,
я тебе вигадав і не забуду,
за півтона́ми мелодій почуту.



Я тебе вигадав... Я не забуду...
Вітер осінню здіймає засмуту.
В теплих долонях пташиною літа
пам'ять. - Лети. В очі сонячні впита.

Листям кружляти майне за тобою
янгол розлуки - зав'є далиною,
ноти хрипкої лишивши застуду,
подиху сумно-раптову причуду:
"Я тебе вигадав, я не забуду."

"Я тебе вигадав.
Я не забуду.
Я..."

2012

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
спадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )