Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Володимир Ляшкевич (1963)

Рубрики / Про Мистецтво, і Поезію у т.ч.

Опис: Роздуми, філософія, мистецтвознавство.
Критика
  1. Екзистенційне позиціювання творчого єства: до метагармонічної теорії творчості
    1. Вступ

    Творчість належить до дуже звичних, і в той самий час - до найскладніших проявів людського єства. Незважаючи на значний розвиток естетики, психології творчості, герменевтики, феноменології та когнітивних наук, відкритим залишається питання про фундаментальні умови, за яких стає можливим не лише виникнення творчого смислу, а й сама творча спроможність.
    Традиційно творчий процес пояснюють через мислення, інтуїцію, уяву, емоції, пам'ять або їхню взаємодію. Такі підходи дають змогу описувати окремі механізми творчої діяльності, однак вони здебільшого аналізують уже сформований творчий акт. Значно рідше ставиться питання про те, що передує мисленню, інтерпретації та художньому оформленню творчого задуму.

    У цьому дослідженні висувається гіпотеза, що первинною умовою творчості є не саме мислення, а екзистенційне позиціювання творчого єства. Під екзистенційним позиціюванням розуміється спосіб гармонійного співпозиціювання творчої особистості щодо кількох одночасно розгорнутих рівнів реальності, у межах яких стає можливим виникнення творчого смислу, натхнення та творчої спроможності.

    У межах авторської концепції дихтону та поліхтону творча реальність може бути представлена як усвідомлене середовище взаємодії двох або більшої кількості взаємопов'язаних потоків. Але й дихтон і поліхтон пропонується розуміти не лише як структурні принципи організації творчих цілісностей, а й як форми гармонійного екзистенційного співпозиціювання творчого єства у просторі кількох одночасно розгорнутих реальностей. Саме таке співпозиціювання створює умови для виникнення гармонійного творчого стану, який традиційно описують як натхнення або творчу спроможність. Відповідно, натхнення і творча спроможність розглядаються не як випадкові психічні феномени, а як прояви гармонійного екзистенційного позиціювання.

    Екзистенційне позиціювання творчого єства


    Запропонований підхід дає змогу по-новому інтерпретувати природу творчого досвіду. Якщо у попередніх дослідженнях дихтон і поліхтон розглядалися насамперед як принципи структурної організації творчих цілісностей, то в даній роботі увага переноситься на умови, за яких така організація стає можливою. Таким чином, дихтон і поліхтон постають не лише як структурні характеристики творчих проявів, а як наслідки ширшого процесу гармонійної узгодженості творчого єства з багаторівневою реальністю.
    У зв'язку з цим висувається припущення, що екзистенційне позиціювання може бути розглянуте як метакатегорія теорії дихтону та поліхтону чи інших структур творчої взаємодії. Якщо ця гіпотеза є обґрунтованою, тоді явний потік, прихований потік, поле напруження, структурна відкритість, метагармонійна спрямованість та інші структурні характеристики є різними проявами єдиного процесу гармонійного співпозиціювання творчого єства.

    Метою цієї статті є окреслення концептуальних засад метагармонічної теорії творчості, у якій творча структура, екзистенційне позиціювання та метагармонія утворюють взаємопов'язану систему, що пояснює умови виникнення творчого смислу, натхнення і творчої спроможності.

    2. Межі традиційних підходів до пояснення творчості

    Протягом історії розвитку естетики, філософії та психології творчості було запропоновано численні концепції, покликані пояснити природу творчого акту. Одні з них пов'язували творчість із раціональним мисленням, інші — з інтуїцією, уявою, емоційним переживанням або особливими психологічними станами. Незважаючи на суттєві відмінності між цими підходами, більшість із них має спільну рису: творчість розглядається як результат функціонування певних внутрішніх психічних або інтелектуальних механізмів.

    Такий підхід дозволяє описувати окремі прояви творчої діяльності, однак він залишає відкритим питання про першопричину самої творчої спроможності. Якщо творчість є лише наслідком роботи мислення, тоді залишається незрозумілим, чому за однакових інтелектуальних можливостей один стан свідомості породжує творче відкриття, а інший — ні. Аналогічно, пояснення творчості через інтуїцію, пам'ять або емоції лише переносить проблему на інший рівень, не розкриваючи умов, за яких ці чинники набувають творчої сили.

    Особливо показовим є феномен натхнення. Воно традиційно описується як непересічний психічний стан, що супроводжує творчість. Проте такий опис не пояснює, чому натхнення виникає, чому воно не може бути довільно відтворене і чому його поява нерідко супроводжується відчуттям внутрішньої гармонії та цілісності. Отже, саме натхнення потребує не лише психологічного, а й структурного пояснення.
    На думку автора, проблема полягає в тому, що більшість традиційних концепцій починає аналіз уже після того, як творчий процес розпочався. Вони досліджують мислення, образотворення, мовне оформлення або інші прояви творчості, але майже не ставлять питання про ту вихідну умову, яка робить творчість можливою ще до появи образу, думки чи художньої форми.

    У цьому дослідженні пропонується змістити центр уваги з результатів творчого процесу на його передумови. Висувається припущення, що творчість виникає не лише як наслідок діяльності свідомості, а як прояв більш фундаментального способу співвіднесення творчого єства з багаторівневою реальністю. У такому розумінні мислення, інтуїція, емоції, уява та художня майстерність не є першопричинами творчості, а виступають різними формами реалізації вже досягнутого гармонійного стану.
    Саме тому центральним поняттям цієї роботи стає екзистенційне позиціювання. Воно розглядається не як психологічний процес і не як окремий творчий метод, а як фундаментальна умова, що відкриває можливість творчого сприйняття, смислотворення та формування гармонійної творчої структури. Якщо ця гіпотеза є обґрунтованою, тоді традиційні пояснення творчості можна буде розглядати як описи окремих проявів значно глибшого процесу гармонійного співпозиціювання творчого єства з реальністю.

    3. Екзистенційне позиціювання як фундаментальна умова творчості

    Якщо творчість не може бути повністю пояснена діяльністю окремих психічних або інтелектуальних механізмів, постає необхідність пошуку глибшого рівня організації, який робить можливим їхню узгоджену взаємодію. Саме в цьому контексті пропонується поняття екзистенційного позиціювання.
    Під екзистенційним позиціюванням у даному дослідженні розуміється фундаментальний спосіб співвіднесення творчого єства з багаторівневою реальністю, що передує окремим актам мислення, інтерпретації, емоційного переживання чи художнього оформлення. Воно не є психічним станом, когнітивною функцією або творчим методом. Навпаки, екзистенційне позиціювання визначає ті умови, за яких мислення, інтуїція, пам'ять, уява, емоційна сфера та інші складові творчого процесу можуть увійти в гармонійну взаємодію.
    Таким чином, екзистенційне позиціювання не конкурує з традиційними поясненнями творчості, а описує глибший організаційний рівень, який забезпечує їхню взаємну узгодженість. Саме тому творча спроможність розглядається не як властивість окремої психічної функції, а як наслідок гармонійної організації взаємодії всіх компонентів творчого єства.

    У межах запропонованої концепції творче єство не протиставляється реальності як зовнішньому об'єктові пізнання. Навпаки, творчий процес розглядається як безперервне співпозиціювання творчого єства щодо кількох взаємопов'язаних рівнів реальності. Ці рівні можуть взаємодіяти між собою, породжуючи різноманітні структури смислу, що не зводяться до єдиної логічної або емоційної площини.
    Саме тому поняття дихтону та поліхтону набувають у даній роботі ширшого значення. Якщо раніше вони розглядалися переважно як структурні принципи організації творчої цілісності, то тепер пропонується розуміти їх також як можливі форми екзистенційного позиціювання творчого єства. Дихтон у цьому випадку означає гармонійне співпозиціювання щодо двох взаємопов'язаних реальностей або потоків смислу, тоді як поліхтон описує аналогічне співпозиціювання щодо множини таких реальностей, які одночасно беруть участь у формуванні творчого досвіду.
    Важливо підкреслити, що поняття "реальність" у цьому дослідженні не обмежується фізичним світом. Під реальністю розуміються будь-які прояви, здатні вступати у змістовну взаємодію з творчим єством. Такі реальності можуть бути чуттєвими, образними, мовними, символічними, історичними, духовними або концептуальними. Творчість виникає не завдяки ізольованому функціонуванню однієї з них, а завдяки гармонійному співпозиціюванню творчого єства щодо їхньої одночасної присутності.
    У такому розумінні творчий процес перестає бути лише породженням нових форм. Він постає як процес гармонійного входження у багаторівневий простір смислів, де мислення, уява, пам'ять, емоції та художня майстерність стають взаємно узгодженими проявами єдиного способу буття творчого єства.

    Екзистенційне позиціювання, таким чином, може бути розглянуте як первинна умова виникнення творчої спроможності. Саме воно відкриває можливість переходу від потенційної здатності до творчості до її конкретної реалізації у вигляді структур, які в подальшому можуть набувати форми дихтонових, поліхтонових або інших метагармонійних організацій.

    4. Гармонійний творчий стан як процес екзистенційного позиціювання

    Запропоноване поняття екзистпозиціювання потребує важливого уточнення. Його не слід розуміти як фіксований стан або незмінне положення творчого єства щодо реальності. Навпаки, таке позиціювання є безперервним динамічним процесом гармонійної доладності, у якому творче єство постійно узгоджує себе з багаторівневими проявами реальності.

    Саме ця процесуальність відрізняє екзистенційне позиціювання від традиційних психологічних описів творчості. Натхнення, інтуїція, творча уява або емоційне піднесення можуть змінюватися, посилюватися або згасати, тоді як екзистенційне позиціювання визначає сам спосіб організації їхньої взаємодії. Воно не замінює окремі творчі механізми, а створює умови для їхнього гармонійного узгодження.
    У цьому розумінні гармонійний творчий стан не є випадковим психологічним явищем. Він виникає як наслідок успішного співпозиціювання творчого єства щодо різних проявів багаторівневої реальності. При цьому предметом такої взаємодії можуть бути не лише окремі творчі образи чи завершені смислові структури, а й будь-які прояви реальності: процеси, відношення, символи, мовні форми, культурні традиції, природні явища, безперервні континуальні середовища або первинні польові прояви. Творчість не обмежується взаємодією з готовими смислами — вона формується в процесі гармонійного входження у різноманіття самих проявів буття.

    Саме тому творче єство не перебуває у пасивному спогляданні реальності. Воно безперервно здійснює гармонійні уточнення свого розміщення щодо множини проявів, які можуть взаємно підсилювати один одного, перебувати в напруженні або відкривати нові смислові горизонти. У випадку дихтонового середовища таке співпозиціювання відбувається між двома взаємопов'язаними потоками або реальностями, тоді як поліхтонове середовище передбачає одночасну взаємодію багатьох таких потоків. Проте незалежно від їхньої кількості визначальним залишається не число взаємодіючих компонентів, а ступінь їхньої гармонійної узгодженості.

    У запропонованій концепції натхнення набуває нового тлумачення. Воно не є першопричиною творчості і не виступає самодостатнім психічним станом. Натхнення можна розглядати як один із проявів гармонійного екзистенційного самознаходження і саморозміщення, коли різні творчі механізми починають діяти когерентно, відкриваючи можливість смислотворення. Аналогічно, творча спроможність є не вродженою властивістю окремої особистості, а характеристикою її здатності підтримувати або відновлювати таке гармонійне співпозиціювання.

    Разом із тим гармонійне позиціювання не є гарантованим або незмінним. У процесі творчої взаємодії можливі порушення внутрішньої узгодженості між творчим єством і багаторівневими проявами реальності. Такі порушення можуть призводити до виникнення дисгармонійних форм сприйняття, у яких окремі потоки, прояви або рівні реальності втрачають взаємну когерентність. У межах ширшої авторської концепції саме ця група явищ становить передумови для подальшого аналізу процесів химеризації як особливого випадку порушення гармонійного екзистенційного позиціювання.

    Таким чином, гармонійний творчий стан слід розглядати не як завершений психічний феномен, а як безперервний процес гармонійного співпозиціювання творчого єства з багаторівневою реальністю. Саме цей процес відкриває можливість виникнення творчого смислу, формування нових творчих структур і подальшого переходу до дихтонових, поліхтонових та інших метагармонійних організацій творчого досвіду.

    5. Дихтон і поліхтон як режими екзистенційного позиціювання

    У попередніх дослідженнях дихтон було визначено як принцип організації творчої структури, у якій взаємодіють два взаємопов'язані смислові потоки, що не зводяться один до одного. Подальший розвиток цієї ідеї привів до поняття поліхтону, яке описує аналогічну взаємодію множини одночасно присутніх потоків або реальностей.
    У світлі запропонованої концепції ці поняття можуть бути переосмислені. Дихтон і поліхтон більше не постають лише як характеристики вже створеної творчої структури. Передусім вони описують різні режими гармонійного екзистенційного позиціювання творчого єства.

    У цьому розумінні дихтон не обмежується співіснуванням явного та прихованого змістів. Така інтерпретація є лише окремим випадком значно ширшого принципу. Дихтонове позиціювання означає здатність творчого єства одночасно підтримувати гармонійну взаємодію щонайменше з двома різними проявами реальності, не руйнуючи їхньої внутрішньої самостійності та не зводячи їх до єдиної площини інтерпретації.
    Поліхтонове позиціювання, відповідно, передбачає гармонійне співпозиціювання творчого єства щодо більшої кількості одночасно присутніх проявів реальності. При цьому кількість таких проявів сама по собі не визначає рівень творчості. Вирішальним чинником залишається здатність творчого єства підтримувати когерентність між ними, зберігаючи відкритість до виникнення нових смислових зв'язків.
    Саме тому дихтон і поліхтон слід розглядати не як застиглі структурні схеми, а як динамічні режими організації творчого процесу. Вони характеризують не форму готового твору, а спосіб, у який творче єство підтримує гармонійне співпозиціювання з багаторівневою реальністю.

    У цьому контексті будь-який завершений творчий результат — літературний твір, музична композиція, математична конструкція, наукова концепція або інший прояв творчості — може бути розглянутий як локальна стабілізація такого процесу. Творча структура не завершує творчість; вона лише тимчасово фіксує певний стан гармонійного співпозиціювання, який надалі може розгортатися у нових напрямах.
    Такий підхід дозволяє по-новому пояснити відкритість справді значущих творчих явищ. Видатні твори мистецтва, фундаментальні наукові ідеї або глибокі філософські концепції не вичерпуються своїм безпосереднім змістом саме тому, що вони зберігають у своїй структурі сліди процесу гармонійного позиціювання, який не завершується моментом їхнього створення. Кожне нове творче прочитання або переосмислення є не повторенням попереднього досвіду, а новим актом співпозиціювання щодо тієї самої багаторівневої реальності.
    З цієї точки зору дихтон і поліхтон набувають статусу не лише структурних категорій творчості, а й методологічних моделей аналізу творчого процесу. Вони описують не тільки те, як організований творчий результат, але й яким чином творче єство підтримує гармонійний зв'язок із багаторівневими проявами реальності, що роблять цей результат можливим.

    Таким чином, екзистенційне позиціювання можна розглядати як метакатегорію щодо понять дихтону і поліхтону. Саме воно визначає умови виникнення різних режимів творчої взаємодії, тоді як дихтон і поліхтон описують окремі форми структурної реалізації цього фундаментального процесу.

    Отже, якщо творчий результат є локальною стабілізацією гармонійного співпозиціювання, то й знання можна визначити аналогічно:
    Знання — це локально стабілізовані структури розуміння, придатні для повторного позиціювання у певному просторі реальності.

    Тоді виникає природне розрізнення:
    • розум — простір можливих гармонійних позиціювань;
    • розуміння — динамічний процес гармонійного співпозиціювання;
    • знання — локально стабілізовані результати цього процесу

    6. Смислотворення як наслідок гармонійного позиціювання

    Запропонована концепція дозволяє по-новому поставити питання про природу творчого смислу. Якщо екзистенційне позиціювання розглядати як фундаментальну умову творчості, тоді смисл перестає бути властивістю окремого тексту, образу або іншого творчого результату. Він виникає як прояв гармонійної взаємодії між творчим єством і багаторівневими проявами реальності.
    У такому розумінні смислотворення не є процесом механічного поєднання окремих значень або символів. Воно виникає тоді, коли різні прояви реальності входять у стан взаємної когерентності, а творче єство підтримує гармонійне співпозиціювання щодо цієї взаємодії. Саме тому творчий смисл не може бути повністю зведений до логічного аналізу або формальної інтерпретації.
    Відповідно, смисл не існує як ізольований об'єкт, який можна одного разу остаточно відкрити або вичерпно описати. Кожен новий акт творчого позиціювання відкриває нові можливості смислотворення, не руйнуючи вже досягнутої внутрішньої цілісності. Завдяки цьому справді значущі творчі прояви зберігають здатність до багаторазового переосмислення, залишаючись відкритими для нових творчих прочитань.
    У цьому контексті особливого значення набуває поняття гармонії. Гармонія не означає відсутності напруження або повного збігу всіх смислових компонентів. Навпаки, саме напруження між різними проявами реальності нерідко стає джерелом творчої продуктивності. Гармонійним є не усунення відмінностей, а їхня когерентна взаємодія, що відкриває можливість виникнення нових смислових структур.
    З цієї точки зору творчість постає не як виробництво нових культурних артефактів, а як безперервний процес смислотворення, у якому творче єство підтримує гармонійне співпозиціювання щодо багаторівневої реальності. Окремий твір є лише локальною стабілізацією цього процесу, тоді як сам творчий процес залишається принципово відкритим.
    Саме тому екзистенційне позиціювання можна розглядати як одну з фундаментальних умов виникнення творчого смислу. Воно визначає не зміст окремого твору, а можливість самого смислотворення як безперервного процесу гармонійної взаємодії творчого єства з багаторівневою реальністю.

    7. Індивідуальність творчого позиціювання

    Якщо екзистенційне позиціювання є фундаментальною умовою творчості, тоді природно постає питання про індивідуальність творчого досвіду. Чому одна й та сама реальність породжує різні художні образи, різні наукові ідеї або різні філософські концепції? Чому навіть за спільного культурного середовища та подібного рівня знань творчі результати різних осіб залишаються неповторними?
    У межах запропонованої концепції ця відмінність пояснюється тим, що кожне творче єство здійснює власне гармонійне співпозиціювання щодо багаторівневої реальності. Індивідуальність творчості визначається не лише особистими здібностями, характером або життєвим досвідом, а насамперед особливостями самого процесу гармонійного позиціювання, у якому формується власний простір творчого розуміння.
    Таким чином, творче розуміння не є універсальною схемою, однаковою для всіх. Воно виникає як індивідуальний простір перебування творчого єства, у межах якого різні прояви реальності входять у власні гармонійні взаємозв'язки. Саме тому кожна творча особистість формує неповторну конфігурацію смислотворення, яка не може бути механічно відтворена іншою особою.
    Це не означає, що творчість є суто суб'єктивною або довільною. Навпаки, індивідуальність творчого позиціювання не заперечує існування спільних закономірностей творчого процесу. Вона лише свідчить про те, що гармонійне співпозиціювання завжди здійснюється конкретним творчим єством, яке взаємодіє з багаторівневою реальністю у власний, неповторний спосіб.
    З цієї точки зору творчу особистість можна розглядати не як носія певної сукупності знань чи творчих навичок, а як носія особливого способу гармонійного перебування у творчій реальності. Саме цей спосіб визначає характер смислотворення, вибір творчих форм, особливості образного мислення та напрям подальшого розвитку творчості.
    У такому розумінні творча індивідуальність проявляється не лише в результатах творчої діяльності, а й у самому способі взаємодії з реальністю. Двоє митців можуть звертатися до одного сюжету, двоє науковців — досліджувати одну проблему, а двоє композиторів — працювати в межах однієї музичної традиції. Проте їхні творчі результати залишаються різними саме тому, що кожен із них підтримує власний режим гармонійного екзистенційного позиціювання.
    Водночас ця неповторність не означає ізольованості. Навпаки, творчість набуває найбільшої продуктивності тоді, коли різні індивідуальні простори творчого розуміння можуть входити у взаємодію, не втрачаючи власної внутрішньої цілісності. У такому випадку виникає можливість формування нових смислових структур, які перевищують межі окремого індивідуального досвіду і відкривають нові горизонти творчого розвитку.
    Саме тому індивідуальність творчого позиціювання слід розглядати не як обмеження творчості, а як необхідну умову її розвитку. Унікальність творчого єства полягає не у відокремленні від інших, а у здатності підтримувати власний гармонійний спосіб співпозиціювання, зберігаючи відкритість до багаторівневої реальності та до взаємодії з іншими творчими позиціюваннями.
    У цьому контексті мистецтво набуває особливого значення. Воно постає не лише як сукупність створених творів, а як одна з найбільш стійких форм гармонійного творчого позиціювання. Справжній мистецький твір не вичерпується історичними обставинами свого виникнення, оскільки зберігає здатність підтримувати гармонійний діалог між творчим єством автора, творчим єством інтерпретатора та багаторівневою реальністю, до якої вони обидва звертаються. Саме тому велике мистецтво не зменшується з плином часу: воно продовжує відкривати нові можливості для гармонійного смислотворення.

    Додаток А. До питання про співвідношення розуму, розуміння і знання в метагармонічній теорії творчості

    Запропонована в цій статті концепція екзистенційного позиціювання природно приводить до необхідності переосмислення співвідношення понять розуму, розуміння та знання. Хоча ця проблема виходить за безпосередні межі даного дослідження, вона логічно випливає з його основних положень і окреслює перспективний напрям подальших досліджень.
    Якщо творчий результат розглядати як локальну стабілізацію процесу гармонійного екзистенційного позиціювання, тоді аналогічним чином може бути переосмислена і природа знання.
    У цьому випадку знання не є первинною основою творчості, а являє собою локально стабілізовану структуру розуміння, придатну для повторного позиціювання у певному просторі реальності.
    Такий підхід дозволяє розмежувати три взаємопов'язані, але принципово різні рівні.

    Розум
    Під розумом пропонується розуміти простір можливих гармонійних позиціювань творчого єства. Розум у цьому значенні не є просто сукупністю знань або логічних операцій. Він становить цілісний простір потенційної взаємодії творчого єства з багаторівневою реальністю.

    Розуміння
    Розуміння є динамічним процесом гармонійного співпозиціювання творчого єства щодо проявів багаторівневої реальності. Воно не існує як завершений результат, а постійно формується, уточнюється та розгортається в процесі творчої взаємодії.
    Саме розуміння створює передумови виникнення творчого смислу.

    Знання
    Знання являє собою локально стабілізовані результати процесу розуміння. Вони забезпечують можливість повторного позиціювання у вже освоєних просторах реальності, зберігаючи попередньо досягнуті способи гармонійної взаємодії.
    У цьому розумінні знання не протиставляються творчості, але й не становлять її першооснови. Вони виконують функцію стабілізації вже сформованих способів розуміння.

    Запропоноване розмежування дозволяє уникнути поширеного ототожнення знання з розумінням. Якщо знання є відносно стабільною структурою, то розуміння залишається процесом, який безперервно змінюється разом із самим процесом екзистенційного позиціювання.
    Водночас розум постає як ширший простір можливостей, у межах якого виникають як процеси розуміння, так і їхні локально стабілізовані результати.
    З позицій метагармонічної теорії творчості саме така процесуальна інтерпретація дозволяє пояснити, чому творча діяльність ніколи не може бути повністю зведена до накопичення знань. Знання забезпечують повторюваність окремих способів взаємодії з реальністю, тоді як творчість виникає завдяки безперервному гармонійному співпозиціюванню творчого єства щодо нових проявів багаторівневої реальності.
    Таким чином, запропонована трирівнева модель не заперечує класичних епістемологічних концепцій, а переносить їх у процесуальну площину, де центральною категорією стає не накопичення знань, а гармонійне екзистенційне позиціювання.
    ________________________________________

    Концептуальна примітка

    У межах запропонованого підходу доцільно також розрізняти три взаємопов'язані простори, кожен із яких відповідає окремому рівню організації творчого процесу.

    1. Простір перебування творчого єства — найглибший рівень, у якому здійснюється екзистенційне позиціювання. Саме тут формується фундаментальна здатність творчого єства до гармонійної взаємодії з багаторівневою реальністю.
    2. Простір творчого розуміння — динамічний прояв цього перебування, у якому виникають процеси смислотворення, інтерпретації та творчої взаємодії з різними проявами реальності.
    3. Простір знань — локально стабілізовані структури, що дозволяють повторно здійснювати окремі акти позиціювання та відтворювати вже досягнуті способи взаємодії.

    Таке розрізнення показує, що знання не є тотожними розумінню. Вони становлять лише один із похідних шарів значно глибшого процесу гармонійного екзистенційного позиціювання творчого єства.
    У перспективі саме ця трирівнева модель може стати методологічною основою метагармонічної теорії пізнання, у якій центральним предметом дослідження буде не накопичення знань як таких, а процеси формування, підтримання та розвитку гармонійного розуміння.
    Важливо розуміти, що Знання не є самим розумінням; знання є інструментом повторного входження у вже досягнутий простір розуміння

    Додаток Б. До питання про наукову оцінку гармонійності творчого процесу

    Одним із закономірних наслідків запропонованої концепції є питання про можливість наукового аналізу творчості. Якщо творчість розглядається як процес гармонійного екзистенційного позиціювання, тоді виникає потреба у визначенні критерію, який дозволяв би оцінювати не художню цінність твору, а ступінь внутрішньої узгодженості самого творчого процесу.
    Запропонований підхід не передбачає оцінювання творчості за зовнішніми ознаками, естетичними вподобаннями або соціальним визнанням. Предметом аналізу стає рівень гармонійної взаємодії між проявленим творчим потенціалом і процесами його впорядкування.
    У межах авторської концепції таким фундаментальним критерієм пропонується розглядати Загальну Умову збереження гармонії:

    E ⊙ K=const,
    де
    • E — проявлений потенціал (енергія);
    • K — керування;
    • ⊙ — когерентна взаємодія між ними.

    У цьому формулюванні сталість не означає незмінності окремих величин. Вона характеризує інваріантність гармонійного співвідношення між проявленим потенціалом і процесами його керування.
    З цієї точки зору будь-яка гармонійна творча діяльність може бути розглянута як процес підтримання такого співвідношення. Зміни творчої інтенсивності, способів мислення, художніх форм або мовних засобів не порушують гармонії доти, доки зберігається когерентність між проявленим потенціалом і керуванням творчим процесом.
    Таким чином, предметом наукового аналізу стає не зміст окремого твору, а ступінь гармонійної організації самого творчого процесу.
    У межах цієї концепції будь-яка гармонійна цілісність характеризується тим, що когерентний зв'язок між проявленим потенціалом і керуванням зберігає інваріантність того рівня буття, до якого належить дана цілісність. Саме ця інваріантність створює можливість розглядати творчість не лише як естетичне чи психологічне явище, а й як процес, що допускає концептуальний і, за певних умов, формалізований науковий аналіз.
    Запропонований критерій не претендує на кількісне вимірювання творчості як такої. Його призначення полягає у виявленні ступеня гармонійної узгодженості творчого процесу, тобто того, наскільки взаємодія між проявленим потенціалом і керуванням зберігає власну внутрішню когерентність. Саме тому дана умова може розглядатися як один із фундаментальних принципів майбутньої метагармонічної теорії творчості.

    Висновки

    У запропонованому дослідженні екзистенційне позиціювання було розглянуто як фундаментальну метакатегорію творчості, що визначає умови виникнення творчого смислу, гармонійного творчого стану та структурної організації творчого процесу. На відміну від традиційних психологічних або естетичних підходів, увага була зосереджена не на окремих механізмах творчості, а на самому способі гармонійної взаємодії творчого єства з багаторівневою реальністю.
    У цьому контексті дихтон і поліхтон були переосмислені як окремі режими екзистенційного позиціювання, а творчий результат — як локальна стабілізація безперервного процесу гармонійного співпозиціювання. Відповідно, творчість постає не як одноразовий акт створення завершеного об'єкта, а як динамічний процес підтримання гармонійної взаємодії між творчим єством і різними проявами реальності.
    Запропонований підхід дозволяє також по-новому поставити питання про можливість наукового аналізу творчості. Якщо творчий процес є різновидом гармонійної взаємодії, тоді він допускає існування загальних інваріантів, незалежних від конкретних художніх форм, мов або культурних традицій.
    У межах авторської концепції таким інваріантом пропонується розглядати Загальну Умову збереження гармонії
    E ⊙ K=const
    У запропонованій моделі ця умова виконує значно ширшу функцію, ніж окрема математична формула. Вона виступає загальним критерієм гармонійності процесів, що дозволяє оцінювати не художню цінність окремого твору, а ступінь відповідності творчого процесу фундаментальним закономірностям гармонійної організації реальності.
    Саме в цьому сенсі в авторській концепції використовується поняття істинності творчості. Істина не ототожнюється із суспільним визнанням, історичною доцільністю або практичною користю. У конкретних історичних умовах певні форми діяльності можуть бути необхідними для існування людини чи суспільства, однак така необхідність сама по собі ще не визначає їхньої фундаментальної істинності. Істина розглядається як відповідність природі гармонійної організації буття. Відповідно, творчий процес може бути більшою або меншою мірою узгодженим із цією природою, а отже — більшою або меншою мірою істинним.
    Таким чином, запропонована концепція відкриває можливість переходу від переважно описових моделей творчості до побудови формалізованої метагармонічної теорії, у якій екзистенційне позиціювання визначає характер творчої взаємодії, а Загальна Умова збереження гармонії виступає її інваріантним структурним принципом.
    У цьому розумінні екзистенційне позиціювання відповідає на питання що відбувається у творчому процесі, тоді як Загальна Умова збереження гармонії визначає за яких умов цей процес залишається гармонійним. Саме тому формула
    E ⊙ K=const
    не є зовнішнім доповненням до запропонованої концепції, а виступає її внутрішнім структурним принципом, який поєднує філософський опис творчості з можливістю її подальшої формалізації.

    Запропонований підхід не претендує на завершеність. Навпаки, він окреслює перспективу подальших досліджень, серед яких особливе місце можуть посісти метагармонічна теорія пізнання, аналіз індивідуальних просторів творчого розуміння, польові механізми екзистенційного позиціювання та формалізація критеріїв гармонійної взаємодії в межах загальної теорії базового гармонійного поля.
    Загалом, ця стаття не лише про поняття екзистенційного позиціювання. Фактично йдеться і про нову послідовність фундаментальних категорій:

    [Буття→Позиціювання→Розуміння→Творчість→Знання]

    Це принципово відрізняється від класичних епістемологічних схем, де знання зазвичай розглядається як вихідний пункт. У wій концепції знання постає як похідний, локально стабілізований результат глибшого процесу гармонійного позиціювання та розуміння.

    "Дихтон — принцип динамічної когерентності у метагармонійному скеруванні"
    Коментарі (6)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  2. The Principle of Dynamic Coherence
    I How Local Harmony Becomes a Contour of Metaharmony

    The Image of the Work: From a Creative Method to an Aesthetic–Philosophical Category

    The foundation of traditional artistic creation, in most cases, is the aspiration toward an integral unity—whether expressed through a single dominant image or through polyphony—culminating in a harmonious completion. Music seeks cadence, poetry seeks a final image, and thought seeks a clear conclusion.

    Yet there exists another mode of artistic creation in which completion is not the ultimate goal and final harmony is not regarded as an absolute state.

    This approach may be described as the Dichton method: an artistic mode in which two dynamic currents—the current of meaning and the current of form, the explicit and the implicit—coexist simultaneously. These currents neither merge completely nor negate one another. Instead, through their sustained interaction they generate a new quality of artistic expression and perception.

    Dichton_The Principle of Dynamic Coherence


    Before developing this concept further, several fundamental terms require clarification.

    Integrity is the state of an artistic work in which all of its elements—form, content, colour, rhythm, and idea—are so profoundly interconnected that they function as a single living organism.

    Polyphony likewise occupies an essential place in the arts. Despite its many variations, it remains directed toward an overall compositional unity, even when that unity possesses a choral or multi-voiced character. Within artistic practice, polyphony is the simultaneous development of several independent yet equally significant voices or lines, each preserving its own individuality while contributing to a coherent whole. It creates a richly layered artistic texture composed of relatively homogeneous structures. At the same time, the perception of such works demands from the listener or reader what might be called a polyphonic ear—the ability to perceive several equally important streams at once.

    The concept introduced in this essay extends beyond both monolithic unity and classical polyphony. It proposes another principle of artistic organisation, one in which harmony remains open rather than closed, dynamic rather than final, and oriented toward a larger field of coherence beyond the boundaries of the individual work.

    II Dichton Duality

    At this point, the creative spectrum reveals what may be understood as a continuation of both monolithic unity and polyphony: Dichton duality.

    At first glance, it appears to represent a transition from the relatively homogeneous equality of a work's structural elements toward a more complex and dynamic mode of artistic existence. The paradox, however, is that this dynamism unfolds precisely through duality—through the simultaneous existence of what is explicitly manifested and what remains implicitly present, of ideas and directions that are not directly stated or rigidly defined.

    This concerns not merely the coexistence of identifiable meanings, but the dynamic interaction within a Dichton artefact between intention and realization, between form and creative orientation. Such a work is inherently more fluid, more energetically charged, operating simultaneously within multiple experiential spaces that are brought together into a single compositional dynamic. It deliberately avoids complete and final closure so that, ideally, it may be perceived as a living fragment of something greater—a living reality that ultimately remains beyond complete expression.

    Every reader or listener naturally develops personal reflections in response to a work of art. Within Dichton duality, however, these individual reflections occupy a somewhat different position. This is primarily because the boundaries between the author's intentions are intentionally left unfixed, allowing an entire spectrum of leading ideas and multiple pathways for semantic openness in language—or in any other artistic medium—to emerge.

    As a result, the same work may legitimately be performed or interpreted in different ways. The essential condition is that none of these realizations violate the spectrum of harmonious relationships embedded within the work during its creation. Consequently, every new encounter with the work becomes a genuinely different experience from the previous one.

    Naturally, this approach requires readers and listeners who are more sensitive to artistic nuance and subtlety. It therefore appeals to a smaller and often more demanding audience. Yet it is precisely in this manner—beginning from relatively small circles—that genuinely new artistic spaces are capable of emerging, and this is of fundamental importance.

    Proceeding further, we may therefore propose that, in poetry for example, Dichton duality is not merely a particular form of rhythmic language. It is equally the presence of a coherent current of interconnected meanings that directs the inherent ambiguities of language toward multiple semantic trajectories, since words and expressions frequently possess more than one meaning. Most importantly, this process unfolds within permissible harmonious limits in service of a constructive whole that extends beyond the individual work itself. The same principle may also be applied to prose, music, and other forms of artistic expression.

    Fundamental harmony is neither predetermined nor ever attained in its final form. It can only be approached. This reveals the central principle of Dichton: the essential impossibility of achieving complete harmonious closure within an individual work or any closed artistic system.

    This implies:

    • the absence of a final resolution;
    • the avoidance of complete formal closure;
    • the preservation of creative tension.

    Works of this nature should not proclaim, "Here is the truth." Rather, they should sustain the sense that "Here is the movement toward it."

    More broadly, the Dichton approach opens new possibilities.

    For the author:

    • there is no necessity to prove the unambiguity of an idea;
    • it becomes possible to construct entire spectra of complexity;
    • it becomes possible to work with multiple interconnected levels that extend
    beyond the boundaries of a single composition.

    For the work itself:

    • it cannot be exhausted by a single reading;
    • it cannot be reduced to a single interpretation.

    For the reader or listener:

    • a genuine space of co-creation emerges;
    • every act of perception becomes a new realization of the work.

    It is precisely this incompleteness of the individual work, understood within the context of something greater beyond itself, that produces the principal effect: the expansion of the spectrum of possible interpretations.

    Whereas classical harmony presupposes a correct performance and a correct interpretation, within Dichton every performance is necessarily one possible realization, and every individual understanding is consciously partial.

    The work therefore appears not as a finished object but as a field of possibilities. It is precisely in this openness that its Dichton nature is revealed.

    At the same time, it is essential to perceive the boundary separating chaos from structured form. Dichton is not chaos. If its currents cease to interact, the structure disintegrates. If they merge completely, it ceases to be Dichton.

    Dichton exists only where tension between the interacting currents is maintained—sometimes delicately, sometimes fluctuatingly, yet always harmoniously. This boundary is extraordinarily subtle. In its broader sense, Dichton reflects the lived experience of existence itself:

    • we simultaneously exist both outside ourselves and within ourselves;
    • we experience both form and meaning as dynamic processes;
    • we live within time while sensing something beyond time.

    In practical terms, a Dichton work possesses four defining characteristics:

    1. It contains two interconnected yet autonomous dynamics—the explicit and
    the implicit.
    2. These dynamics never fully merge.
    3. Their interaction does not conclude with the final line or the final note
    of the work.
    4. Harmonies existing beyond the work itself generate the experience
    of metaharmony.

    Dichton is not merely an artistic technique; it is also a model of consciousness.

    As a creative method, it has the capacity both to complement and to complete the achievements of classical artistic traditions as well as those of modernism, including postmodernism. In its fully developed form as a systematic artistic principle, Dichton can incorporate, whenever appropriate to a particular work, characteristic features of various established styles while nevertheless preserving its own identity as a participant in metaharmony.

    For this reason, Dichton should be understood not only as a creative method but also as a broader aesthetic–philosophical category describing the organization of open wholes through the sustained tension between two interconnected currents. Within art, this category manifests itself as a corresponding method of constructing the work itself.

    III Why the Term “Dichton”?

    The term Dichton is formed from two Greek roots: διχῆ (dicha), meaning in two, apart, or doubly, and τόνος (tonos), meaning tension, strain, or tone. Their combination expresses not merely the existence of duality, but a duality maintained in a state of dynamic tension and simultaneous presence. It signifies neither separation nor fusion, but rather the sustained interaction of two principles whose relationship is never fully resolved.

    For this reason, Dichton proves more precise than other possible designations. It refers not simply to the presence of two concurrent currents, but to their structural tension as the very condition through which artistic creation becomes possible.

    The term also carries a natural semantic association with breathing. Breathing itself is a dual act—inhale and exhale. These two movements never merge into one, yet neither can exist independently. Only together do they constitute the living process of respiration.

    In a similar way, a Dichton work functions through a comparable rhythm. The inhale corresponds to internal structuring, concentration, and the formation of interconnected meanings. The exhale opens the work outward, extending it into a broader field of experience and placing it within a larger context. Artistic material—whether word, sound, colour, form, or individual meaning—passes through this dual cycle. It does not conclude within the boundaries of the work itself but continues into a greater whole.

    Thus, Dichton signifies not merely duality, but a dynamically coordinated duality sustained in creative tension, one that refuses closure and remains directed toward metaharmony.

    It is precisely this openness that makes Dichton more than an artistic device. It becomes a general principle governing the organization of open wholes. Such wholes are founded upon a dynamic two-current structure whose unresolved tension extends beyond itself, ultimately entering the broader contour of metaharmony.

    Expressed almost as a formula:

    Dichton = dual-current structure + sustained tension + incompleteness + orientation toward metaharmony



    Theoretically, one may also assume the existence of a Polychton—a structure in which multiple Dichton channels coexist simultaneously.

    Within such a system, each individual channel preserves its own dual-current tension while at the same time participating in a broader contour of metaharmony.

    The result is not a simple mosaic of independent elements, but a multidimensional coherent structure that allows multiple points of entry and multiple trajectories of perception.

    At the same time, maintaining such a plurality of interacting tensions requires a level of integration that exceeds ordinary cognitive modes.

    If Dichton may therefore be understood as the minimal coherent structure sustained by dynamic tension, then Polychton, as its hypothetical extension, represents a network of such structures whose coherence is preserved across multiple interacting channels.

    IV Dichton as the Fullness of Minus-Entropy and Plus-Entropy

    Here we consider Dichton not merely as a creative or artistic approach, but as an aesthetic, ethical, and philosophical category. To understand it adequately, one must also take into account the fundamental energetic processes of reality, supplemented by the principles of guidance and self-guidance. The well-known formula expressing the law of the conservation of harmony, E ⊙ K = const, refers precisely to this relationship.
    The law of conservation of harmony E⊙K=const, E - energy, K - control, ⊙ - coherent interaction (Lyashkevych V.)

    Accordingly, the discussion always concerns the interplay between kinetic activity and potentiality. Wherever energy and its associated processes exist, entropy is inevitably involved as well.

    The original meaning of entropy, however, is considerably broader than its contemporary usage, which is generally restricted to kinetic processes and physical interactions involving the dissipation of energy. In such contexts, entropy indeed describes dispersion. Yet, in its fuller conceptual sense, entropy may be understood as change within a system itself—changes that include not only decay, but also the possibility of acquisition, growth, and transformation.

    For this reason, we propose the following distinction.

    Minus-Entropy (Kinetic Dimension)

    Minus-entropy represents the energy of decomposition, chaos, and the dissolution of established forms. Such processes belong not only to nature itself but also to artistic creation, where they frequently play an essential role.

    Postmodernism, for example—the most recent major artistic orientation preceding the concept of Dichton—may be understood as having immersed itself almost entirely in this dimension, becoming, in many respects, a mirror of disintegration.

    Within this framework, minus-entropy denotes changes that lead toward simplification, fragmentation, and the dissipation of existing structures.

    Plus-Entropy (Potential Dimension)

    Plus-entropy, by contrast, concerns the possibility of increasing potential within higher dimensions of existence.

    It expresses the capacity of a system—or of the human self—to undergo internal change without merely collapsing, instead evolving toward a higher level of complexity and organization.

    Plus-entropy therefore represents the harmonious accumulation not only of self-regulating capacity but also of creative tension.

    Dichton as a Vector Toward the Future

    Dichton is not simply a balanced combination of minus and plus. Rather, it is the simultaneous maintenance of both entropic processes within a single coherent field of awareness and natural interaction.

    The art of the future cannot remain confined to pure classicism, for classical harmony often overlooks the reality of dissolution and decay. Nor can it remain within postmodernism—or any comparable condition of fragmentation or excessive simplification—in which no upward developmental vector is preserved.

    What emerges within this balanced field?

    Interaction Through the Self

    The human being becomes precisely that medium through which the kinetics of disintegration calls forth the necessity of an alternative—a potential creative act.

    Our Self observes the world's minus-entropy. Yet instead of dissolving into it, it transforms that experience into a catalyst for plus-entropic growth—for example, what is commonly described as spiritual development.

    An Aesthetic-Ethical Synthesis

    Dichton restores broader dimensions to ethics and aesthetics within art, creativity, and philosophy.

    If we acknowledge that internal transformation may increase potential rather than merely produce decay, artistic creation becomes a responsible act of choosing between chaos and the emergence of new structure around it.

    Ultimately, this process generates additional forms, meanings, and deeper harmony within those higher realities capable of preserving and developing themselves.

    A Long-Existing Yet Unnamed Principle

    Processes of this kind have long been present in numerous works of art, philosophy, and even science.

    What has been lacking is not the phenomenon itself but a sufficiently clear conceptual description.

    The purpose of the present study is therefore to articulate this principle more explicitly.

    Accordingly, Dichton may also be understood as a way of overcoming both the so-called "death of the author" and the "death of art." It restores a dynamic conception of harmony in which beauty and meaningfulness are neither static—as they often appear within classical aesthetics—nor reduced to one-sided, simplified dynamics characteristic of many modernist tendencies.

    Neither does it treat change as an end in itself, as frequently occurs within modernist movements dominated by minus-entropic processes.

    Instead, Dichton proposes a new developmental vector directed toward higher growth while acknowledging the continual dissolution of everything that cannot ultimately be sustained.

    The Place of Dichton Among Aesthetic Categories

    If Dichton may be regarded as an independent aesthetic–ethical–philosophical category, it is appropriate to consider its place within the broader system of such categories and the meanings they convey.

    In general, aesthetic–philosophical categories do not constitute a closed or fixed list. Rather, they form an open conceptual system that has continually expanded throughout the history of philosophy and aesthetics.

    Nevertheless, this system possesses a relatively stable core.

    The Classical Core

    Across different intellectual traditions—from Antiquity to modern philosophy—a broadly similar group of fundamental categories consistently reappears:

    beauty;
    the sublime;
    the tragic;
    the comic;
    the ugly;
    harmony;
    measure;
    form;
    content.

    Depending upon the philosophical tradition, this core usually consists of approximately eight to twelve fundamental categories.

    These categories are:

    universal in scope;
    repeatedly reinterpreted throughout intellectual history;
    and serve as the fundamental coordinate system of aesthetics.

    Expansion in Modern Aesthetics

    Beginning in the nineteenth and twentieth centuries, aesthetics gradually introduced additional categories that refined or extended the classical framework.

    Among them are:

    irony;
    the absurd;
    the grotesque;
    kitsch;
    authenticity;
    alienation;
    deconstruction.

    Unlike the classical core, these do not form a fixed or universally accepted list. Their number continues to expand as aesthetic theory develops.

    Not All Categories Belong to the Same Level

    An important distinction must therefore be made between different kinds of aesthetic categories.

    Some are foundational (ontological). They describe fundamental modes of aesthetic existence itself—for example, beauty or the tragic.

    Others are derivative (analytical). These describe artistic styles, expressive effects, or creative techniques—for example, the grotesque or kitsch.

    Where Does Dichton Belong?

    Dichton does not belong to the same conceptual class as categories such as beauty or the tragic.

    Instead, it belongs to a different level altogether: the level of categories of organization.

    Rather than describing a particular aesthetic quality or emotional experience, Dichton describes:

    the structural organization of an artistic work;
    the mode of interaction among multiple currents of meaning;
    the process through which harmony is generated and maintained.

    In this respect, Dichton stands closest to the concept of harmony, although harmony understood here as an ongoing dynamic process rather than as a static condition.

    It also approaches the concept of form, though not as a finished configuration but as a continuously unfolding process.

    How Many Categories Like Dichton Exist?

    In fact, very few structural categories of this kind have been defined with conceptual precision.

    There have been individual attempts, including:

    dialectics, expressed through the relationship between thesis and antithesis;
    polyphony in artistic theory;
    the concept of the open work developed within modern aesthetics.

    Yet each of these remains either incomplete or insufficiently developed as a rigorous general category capable of describing the structural organization of open artistic wholes.

    This leads to an important conclusion.

    Dichton presents itself as the formation of a genuinely new structural category.

    Accordingly, Dichton should not be understood as merely another category alongside beauty, the sublime, or the tragic.

    Rather, it belongs to a different conceptual order altogether: a category that describes the very mode through which aesthetic reality is organized.

    It is precisely this organizational function that distinguishes Dichton from both traditional aesthetic categories and purely artistic methods, allowing it to serve simultaneously as an aesthetic principle, a philosophical concept, and a creative methodology.

    Examples of Dichton in Artistic Creation

    The principles discussed above may perhaps be demonstrated most clearly through examples drawn from poetry and music, although Dichton is by no means confined to these forms. It is equally applicable to prose, painting, philosophy, and even mathematics. Indeed, countless works across different fields may be understood as fundamentally Dichtonic, even though they have never been identified as such.

    The present study does not claim to establish an entirely new artistic phenomenon. Rather, it seeks to articulate more clearly a mode of organization that has long existed in creative practice, providing a more precise conceptual framework and terminology for processes that artists have often employed intuitively.

    The following examples should therefore be regarded not as illustrations of an abstract theory imposed upon artistic works, but as demonstrations of how Dichton may reveal itself in practice. Each example embodies, in its own way, the coexistence of explicit and implicit currents, the preservation of unresolved creative tension, and the orientation of the work beyond its own formal boundaries toward a broader field of metaharmony.

    The examples presented here are not intended as definitive models. They merely illustrate one possible realization of the Dichton principle. Different authors, artistic traditions, and creative media may embody the same structural principle in entirely different ways while preserving its essential characteristics.



    For example, the poem "Seize the Moment", in which the author tried to adhere to a similar dichotomy.

    Seize the Fleeting Moment

    Fragile snowflakes, winter's quiet grace,
    the old and the new wrapped in one embrace;
    a lantern sways along a narrow lane,
    immersed in terracotta and in white.

    The waves of Christmas carols drift beyond the windowpanes;
    a murmur fills the sky above the festive candles;
    anxiety lingers over welcoming harmonies—
    like chords offered to the gifts of Jesus.

    And then the stars of another time appear: between
    the measured beating of a trembling tower clock,
    beyond the gently wavering bounds of Christmas Eve,
    from eternity toward our familiar crossroads.

    Divided into two lives—
    one turned outward, the other within—
    I stand beneath the falling snow,
    captivated by a sudden carpe diem
    in an age whose future no one knows.

    How many times has all this happened before?
    The same snow. The same footprints leading nowhere.
    As much rejoicing as illusion,
    one more step—and everything behind is covered over.

    Yet still there is the heartbeat,
    the living streams of earth,
    these snowflakes descending from unknown heights,
    and the inexpressible hope of Christmas—
    above all that slowly melts into the distance.




    Dichton Analysis

    Explicit Current

    The explicit current presents the visible reality of the poem: winter, snow, Christmas Eve, lantern light, Christmas carols, candles, the tower clock, and the lyrical observer standing within this familiar landscape. These images establish a coherent external world that can be perceived without further interpretation.

    Implicit Current

    Beneath the visible narrative unfolds a second movement. Time gradually transforms into eternity; memory intersects with expectation; the Christmas celebration becomes a symbol of spiritual renewal; and the individual moment opens toward a reality that transcends immediate experience. The poem therefore speaks simultaneously about a winter evening and about the existential condition of human existence.

    Field of Tension

    The central Dichton tension arises between temporality and eternity.

    The visible world continually dissolves into transient experience, while the invisible world remains permanently present without becoming fully accessible. Neither dimension dominates the other. Their coexistence creates a dynamic equilibrium in which the poem remains intentionally open rather than concluding with a single definitive meaning.

    A second field of tension emerges between external perception and inner contemplation. The lyrical voice simultaneously inhabits both dimensions, allowing the poem to unfold along two complementary semantic trajectories.

    Structural Openness

    The poem deliberately resists complete semantic closure. Its concluding images do not resolve the tensions established throughout the work but preserve them as active possibilities for further reflection. Consequently, every new reading may reveal additional relationships among its symbols and meanings without exhausting the poem's interpretative potential.

    This openness is not a sign of incompleteness but a structural characteristic of Dichton itself. The work remains artistically complete while conceptually open.

    Metaharmonic Orientation

    The poem does not culminate in closure. Instead, it directs the reader beyond itself.

    Its concluding images leave the external narrative unfinished while opening a broader horizon of reflection. The Christmas landscape becomes only the visible threshold of a larger spiritual reality, and the fleeting moment acquires significance because it participates in an order extending beyond time itself.

    From the perspective of Dichton, this movement beyond the boundaries of the individual work constitutes its orientation toward metaharmony.

    Dichton Principle Demonstrated

    This poem demonstrates that an artistic work may achieve structural completeness without semantic finality. Its explicit and implicit currents remain in continuous interaction, preserving a dynamic field of tension that extends beyond the work itself.

    Rather than presenting a definitive conclusion, the poem invites the reader into an ongoing process of perception in which each encounter may disclose new relationships between temporality and eternity, the visible and the invisible, experience and transcendence. In this way, the work exemplifies the fundamental principle of Dichton: harmony is not a closed state but an open movement toward metaharmony.




    The Power of Witchcraft

    Forsaken by seers,
    hidden deep within the thickets,

    dwelling in burrows and nests,
    at the edge of the ravens' realm;

    steeped in green moss,
    woven through tangled branches,

    infused by waters,
    ripened upon last year's leaves,

    held fast by roots,
    nourished by light,

    caressed by darkness,
    anointed drop by drop—

    neither a secret
    nor a weapon for a warrior.

    Dichton Analysis

    Explicit Current


    The poem evokes an ancient landscape in which the force of witchcraft is inseparable from the natural world. Thickets, burrows, nests, ravens, moss, intertwined branches, water, fallen leaves, roots, light, and darkness together form a coherent symbolic environment. Rather than describing magical actions, the poem presents the conditions through which an unnamed power comes into being.

    Each image remains concrete and tangible. The poem therefore unfolds through a sequence of visible natural forms whose cumulative rhythm creates an atmosphere of quiet expectancy.

    Implicit Current

    Beyond the physical imagery lies a deeper current concerning the origin and character of primordial power.

    The force described is neither human nor supernatural in a conventional sense. Instead, it appears as an intrinsic property of existence itself, emerging wherever the fundamental elements of nature interact in harmonious tension.

    The concluding statement transforms the entire poem. What initially appears to concern witchcraft gradually reveals itself as a meditation on power that cannot be possessed, weaponized, or reduced to hidden knowledge. The poem therefore shifts from folklore toward ontology.

    Field of Tension

    The primary Dichton tension is established between concealment and revelation.

    The force remains hidden within nature while simultaneously manifesting itself through every natural image. It is present everywhere yet never directly exposed.

    A second field of tension unfolds between light and darkness. Neither principle is granted superiority. Light nourishes the hidden force, while darkness embraces and protects it. Their interaction generates a balanced polarity rather than a moral opposition.

    A third tension emerges between human intention and natural autonomy. The poem refuses to place this primordial force under human control. It exists independently of human ambition, remaining inaccessible to domination or instrumental use.

    Structural Openness

    The poem deliberately withholds explanation.

    It neither defines the nature of the power nor identifies its ultimate source. Instead, the sequence of images invites the reader to approach an intuition that cannot be fully translated into conceptual language.

    The final declaration—"neither a secret nor a weapon for a warrior"—does not resolve the preceding imagery. Rather, it redirects interpretation, encouraging the reader to reconsider every earlier image from a broader philosophical perspective.

    The poem therefore remains structurally complete while preserving an open horizon of meaning.

    Metaharmonic Orientation

    The movement of the poem extends beyond the theme of witchcraft itself.

    Nature is presented not as a collection of isolated objects but as a coherent field whose visible forms participate in a deeper order of relationships. The hidden force belongs to that larger order rather than to any individual element within it.

    Consequently, the poem directs the reader toward an understanding of harmony that transcends both mythological symbolism and literal description. The natural world becomes the visible expression of an invisible coherence that continually exceeds the limits of language.

    Within the framework of Dichton, this orientation toward an inexhaustible order constitutes the poem's movement toward metaharmony.

    Dichton Principle Demonstrated

    This poem demonstrates that Dichton may arise through the interaction of symbolic accumulation rather than narrative development.

    Its explicit current constructs a tangible natural landscape, while its implicit current gradually reveals a philosophical meditation on the nature of primordial power. Neither current absorbs the other; both remain simultaneously active throughout the work.

    The poem ultimately affirms that genuine power does not reside in domination, secrecy, or possession. Instead, it emerges from participation in a living order that remains greater than any individual act of perception or expression. In this sustained interaction between visible nature and invisible coherence, the poem exemplifies one of the central principles of Dichton: harmony is discovered not through resolution, but through the enduring dynamic tension between complementary realities.




    Diaries

    And trains keep rushing into the unknown,

    toward countless stations
    along the turning circles of destiny.

    Relentlessly you change from one to another,

    and sometimes even while they are still moving—

    from one life into the next,

    from one destiny into another,

    again and again,

    until, quite suddenly,

    you are carried back,

    as though returning to childhood,

    upon the fragile sail

    of a drifting spider's thread.




    For example, the poem "Diaries", in which the author tried to adhere to a similar dichotomy

    Dichton Analysis
    Explicit Current


    The poem presents the familiar image of railway travel. Trains rush toward unknown destinations, stopping at different stations, while the traveller continually changes from one train to another. The movement appears ordinary and recognizable, reflecting the experience of physical travel through space.

    The final image introduces an unexpected shift: the traveller is suddenly carried back toward childhood upon the fragile sail of a drifting spider's thread. Despite its dreamlike quality, this image remains firmly rooted within the poem's unfolding sequence.

    Implicit Current

    Beneath the literal journey unfolds a meditation on the continuous transformation of human existence.

    The trains gradually cease to represent transportation alone. They become successive lives, changing identities, choices, memories, and destinies through which the individual continually passes. Every transfer from one train to another simultaneously signifies a transition from one existential condition to the next.

    The unexpected return to childhood introduces a further dimension. Memory is no longer presented as recollection alone but as an active movement capable of transcending chronological time. The journey therefore unfolds simultaneously through physical space, lived experience, and inner consciousness.

    Field of Tension

    The primary Dichton tension exists between external movement and inner continuity.

    Outwardly, the traveller constantly changes direction, trains, and destinations. Inwardly, however, a deeper continuity remains present, binding together every transition into a single human life.

    A second field of tension emerges between linear time and cyclical return.

    The trains move relentlessly forward, yet consciousness unexpectedly returns to childhood. The poem therefore rejects both purely linear and purely circular conceptions of time, allowing both movements to coexist within the same experiential field.

    A third tension develops between certainty and the unknown. Every station suggests a temporary arrival, yet each arrival immediately becomes another departure. Destiny itself remains permanently open.

    Structural Openness

    The poem intentionally avoids revealing either the beginning or the conclusion of the journey.

    Neither the origin nor the destination is fully identified. Instead, the reader enters an already unfolding movement that continues beyond the final image.

    The return to childhood does not function as an ending but as another transition within an uninterrupted process of becoming. Consequently, the poem preserves multiple interpretative trajectories without privileging any single explanation.

    Its structural completeness therefore coexists with semantic openness, allowing every reading to establish new relationships between memory, identity, and destiny.

    Metaharmonic Orientation

    The poem ultimately transcends the metaphor of travel.

    The railway network becomes an image of a larger order in which individual destinies intersect without ever becoming entirely isolated. Personal experience participates in a broader continuity that extends beyond chronological existence.

    The movement toward childhood likewise exceeds nostalgia. It suggests access to a deeper layer of being where memory, imagination, and lived reality converge without losing their individuality.

    Within the framework of Dichton, this continuous movement beyond the visible narrative directs the work toward metaharmony, where the apparent fragmentation of life's journeys reveals an underlying coherence that remains greater than any single destination.

    Dichton Principle Demonstrated

    This poem demonstrates that Dichton may emerge through the continual interaction between physical movement and existential transformation.

    Its explicit current depicts an ordinary railway journey, while its implicit current reveals an ongoing passage through successive states of human existence. These two currents remain inseparable without ever collapsing into one another.

    Rather than presenting destiny as a fixed path or a completed narrative, the poem portrays human life as an open sequence of transitions whose deeper unity is discovered only through their continuous interaction. In doing so, the work exemplifies one of the essential principles of Dichton: harmony is not located at a final destination but unfolds through the living coherence of perpetual becoming.




    General Conclusion

    The three examples discussed above demonstrate that Dichton does not arise merely from the coexistence of two semantic currents. Rather, it emerges through the dynamic interaction between two simultaneously unfolding layers of reality.

    In each case, the explicit current establishes a coherent and perceptible artistic world, while the implicit current gradually discloses a deeper horizon of meaning that cannot be fully exhausted by a single interpretation. Neither current dominates the other. Their sustained interaction generates a living field of creative tension that remains structurally complete while conceptually open.

    Accordingly, Dichton should not be understood simply as a compositional technique or a literary device. It represents a broader principle of artistic organization, in which visible form and invisible coherence continually illuminate one another without collapsing into a final synthesis.

    This leads to a more general proposition:

    Dichton is the dynamic coherence of simultaneously unfolding realities, sustained through the creative tension between the explicit and the implicit.

    Within this perspective, artistic harmony is no longer conceived as a closed state of perfect completion. Instead, it becomes an open process through which every completed work continues to participate in a broader horizon of metaharmony.






    Dichton in Music: Dichton Waltz

    The Dichton principle may be expressed not only through language but also through purely musical structures. Unlike poetry, where the interaction of explicit and implicit currents unfolds through semantic relationships, music reveals Dichton through the interaction of simultaneously developing sonic processes.

    The present composition, Dichton Waltz, should therefore not be understood as conventional polyphony. Rather than presenting two independent melodies, it establishes two distinct organizational logics that coexist without merging into a single musical function. These interacting layers create the impression of two rivers flowing simultaneously through the same musical landscape.

    The performance itself is intentionally presented in a modest, almost intimate manner. Its significance lies not in technical virtuosity but in the structural principle embodied by the composition.

    Dichton Analysis
    Explicit Current


    The first musical current is rhythmic and corporeal.

    It is established through a recurring waltz-like pulse, regular metric accents, and the continuous sensation of forward motion. This rhythmic foundation provides the listener with orientation and stability throughout the composition.

    The pulse functions as the continuum upon which the entire musical structure unfolds.

    Implicit Current

    The second current develops through harmonic evolution rather than melodic independence.

    Its movement is expressed by shifting harmonic centres, unstable sonorities, suspended tonal expectations, and gradual transformations of harmonic equilibrium. Instead of presenting a second melody, the music creates a continuously changing field of harmonic tension.

    The listener therefore experiences not merely changing chords but an evolving harmonic landscape whose direction remains intentionally open.

    Field of Tension

    The principal Dichton tension emerges through the interaction of rhythm and harmony.

    The rhythmic current continually affirms stability, continuity, and predictable movement.

    The harmonic current simultaneously questions that stability through displacement, tonal ambiguity, and unresolved harmonic relationships.

    These two currents do not contradict one another destructively. Instead, they generate what may be described as a coherent contradiction: a dynamic equilibrium sustained through complementary opposition.

    A further field of tension arises from their differing temporal behaviour.

    The rhythmic layer appears to advance steadily, whereas the harmonic layer seems to drift independently. The listener perceives one current as moving forward while the other appears to float above it, creating the impression of one river flowing above another.

    Structural Openness

    The composition deliberately avoids complete harmonic closure.

    Rather than progressing toward a conventional cadence or an unequivocal final resolution, it sustains a prolonged state of approaching resolution without fully attaining it.

    This openness is fundamental rather than incidental. The work remains structurally complete while preserving harmonic expectancy beyond its final sounds.

    Consequently, the listener leaves the composition not with the impression of conclusion but with the sensation that its internal movement continues beyond audible silence.

    Metaharmonic Orientation

    Within the framework of Dichton, harmony is understood not as the elimination of tension but as its coherent organization.

    The rhythmic continuum and the harmonic transformations participate in a broader musical order that exceeds both individual themes and conventional tonal architecture.

    The composition therefore directs perception beyond the immediate musical material toward an experience of coherence emerging from sustained interaction rather than final resolution.

    Its movement toward metaharmony lies precisely in this capacity to preserve unity without suppressing internal diversity.

    Dichton Principle Demonstrated

    Dichton Waltz demonstrates that Dichton in music is not created through the coexistence of multiple melodies alone. Instead, it arises through the interaction of independent organizational principles operating simultaneously within the same musical continuum.

    The rhythmic current functions as a stabilizing force, while the harmonic current continually transforms and destabilizes the listener's tonal expectations. Neither current dominates the other completely. Their sustained interaction generates a living field of musical tension that remains coherent without becoming static.

    In this way, the composition illustrates one of the central principles of Dichton: artistic unity may emerge not from the elimination of contradiction but from the harmonious coexistence of complementary dynamics whose interaction continually points beyond the work itself toward metaharmony.

    Structural Summary

    Dichton Element Musical Realization
    Explicit Current Waltz pulse, regular rhythm, metric continuity
    Implicit Current Harmonic displacement, unstable tonal centre, evolving harmonic field
    Field of Tension Rhythmic stability versus harmonic mobility
    Structural Openness Absence of definitive cadence and final harmonic resolution
    Metaharmonic Orientation Coherence emerging through sustained interaction
    rather than closure
    Dichton Principle Musical unity arises through complementary Demonstrated organizational dynamics rather than through melodic
    polyphony alone

    In music, Dichton is expressed not through parallel melodies but through the simultaneous interaction of independent organizational currents.

    Concluding Analytical Synthesis

    The examples presented in this study demonstrate that Dichton is not confined to a particular artistic medium. Whether expressed through poetry or music, its fundamental principle remains unchanged.

    In every case, the work is organized through the interaction of two simultaneously unfolding currents. One establishes a coherent perceptible structure, while the other introduces a deeper level of movement that continually transforms the meaning, direction, or internal equilibrium of the artistic whole.

    These currents do not negate one another. Nor do they merge into a single homogeneous form. Their sustained interaction generates a coherent field of creative tension through which the work remains both structurally complete and semantically open.

    The analyses presented above further suggest that Dichton should be understood not simply as a literary or musical technique, but as a universal principle of artistic organization. Its essential characteristic lies in preserving complementary dynamics within a unified artistic structure, allowing harmony to emerge through interaction rather than through the elimination of difference.

    Accordingly, the concept of Dichton may be applied beyond poetry and music to other artistic disciplines, including prose, painting, architecture, theatre, cinema, and potentially any creative system in which multiple organizational currents coexist without losing their individual identities.

    From this perspective, Dichton represents more than an aesthetic category. It offers a methodological framework for analysing complex artistic structures whose coherence arises from the continuous interaction of explicit and implicit, stable and dynamic, visible and invisible dimensions.

    The examples examined in this article therefore should not be regarded as isolated demonstrations, but as initial evidence supporting a broader theoretical proposition.

    Dichton may be understood as a universal principle of artistic organization based on the dynamic coherence of simultaneously unfolding realities.

    Within this framework, harmony is no longer conceived as static equilibrium or perfect resolution. Instead, it becomes an open, self-developing process in which creative tension remains an indispensable source of artistic integrity.

    Thus, Dichton extends the traditional understanding of harmony by introducing the concept of metaharmony—a higher order of coherence in which multiple realities, meanings, and organizational currents continue to evolve without surrendering their individuality.
    ______


    Appendix A


    Existential Positioning as a Structural Category of Dichton


    One of the observations arising from the analyses presented in this study concerns the role of positioning within artistic perception.

    Traditional aesthetic theory frequently assumes that artistic meaning is generated primarily through thought, interpretation, or conceptual reflection. The examples examined here suggest a different possibility.

    Within the Dichton framework, the primary source of artistic meaning is not conceptual reasoning alone but the positioning of existence itself in relation to simultaneously unfolding realities.

    Thought undoubtedly participates in this process. However, it functions as a secondary interpretative activity rather than as the original source of coherence.

    Existential positioning precedes conceptual interpretation.

    It determines the field within which meanings become possible before they are consciously formulated.

    From this perspective, artistic experience does not begin with analysis but with participation.

    The observer, performer, or creator occupies a particular relational position within a dynamic field where explicit and implicit realities coexist.

    Meaning subsequently emerges from that position rather than being imposed upon it.

    Accordingly, Dichton may be understood not merely as an interaction of semantic currents but as the coherent positioning of existence within multiple simultaneously unfolding realities.

    This distinction suggests that positioning itself may represent an independent structural category within Dichton theory, complementing the concepts of explicit current, implicit current, field of tension, structural openness, and metaharmonic orientation.

    Conceptual Note

    The present discussion suggests a broader theoretical possibility that extends beyond the scope of this article. If existential positioning indeed precedes conceptual interpretation, it may represent a higher-order organizing principle within the Dichton framework.

    Such a possibility would imply that the structural categories employed throughout this study—Explicit Current, Implicit Current, Field of Tension, Structural Openness, and Metaharmonic Orientation—can themselves be understood as complementary expressions of existential positioning rather than as entirely independent analytical categories.

    This hypothesis requires further theoretical development and therefore should be regarded as a direction for future research rather than a definitive conclusion.

    ""
    Коментарі (6)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  3. Дихтон — принцип динамічної когерентності у метагармонійному скеруванні
    Рух до естетично-філософської категорії від творчого методу.

    Основу традиційної творчості в більшості випадків складає скерування до цілісної єдності в образному монозвучанні, чи в поліфонії, з формуванням гармонійної завершеності. Музика прагне каденції, вірш — остаточного образу, думка — чіткого висновку.
    Але існує й інший тип творчості, де завершеність не є метою, а заключна гармонія не є остаточною даністю.
    Подібний підхід можна окреслити і як дихтональний напрям — мистецьке дійство, в якому одночасно існують дві динамічні течії - сенсу і форми (явного і неявного), що не зливаються остаточно, не руйнують одна одну, але спільно формують нову якість подання й сприйняття.
    Та почнемо з роз'яснень.

    Dichton_The Principle of Dynamic Coherence


    Цілісність - стан мистецького об’єкта, коли всі його частини (форма, зміст, колір, ритм, ідея) настільки тісно пов’язані між собою, що утворюють єдиний «живий організм» твору.
    Поліфонія теж виразно проявлена в мистецтві і, попри різні відтінки, спрямована до загальної композиційної образної цільності, хоча й хорового характеру. У мистецьких процесах — це багатоголосся, де кілька самостійних, рівноправних голосів або ліній розвивають тематику одночасно, зберігаючи взаємодоповнювальність своїх індивідуальностей. Вона створює складну художню текстуру, але із порівняно рівноправних, однорідних структур, хоча сприйняття подібних творів вимагає від слухача чи сприймача «поліфонічного слуху».

    Дихтонова двоякість

    І ось у творчій палітрі виникає те, що можна охарактеризувати, як продовження і для моноцільності, і для поліфонії – дихтонова двоякість.
    На перший погляд – це перехід від рівноправної однорідності структур твору до складнішого, мобільного його існування. Але парадокс в тому, що динаміка розгортається саме через «подвійність» - паралельне існування образно проявленого і безпосередньо не проявлених, чітко не прописаних ідей і скерувань.
    Йдеться не лише про присутність чіткого змісту, але й про динамічну взаємодію в такому дихтоновому артефакті задумів і виконання, форми і творчих скерувань. Це достатньо колихливий, завжди більш енергетично насичений утвір, котрий оперує різними просторами, зведеними в композиційну динаміку. І вона не формує своєї цілісної остаточної завершеності саме тому, щоби далі, в ідеалі, на виході відчувалася, як живий сегмент чогось більшого, живого, остаточно невимовного.

    У кожного читача чи слухача природно виникають власні рефлексії на той чи той твір. Але в дихтоновій подвійності їхня виразність відходить на дальній план – передусім, завдяки тому, що межі між авторськими задумами навмисно не фіксуються, і постає цілий спектр провідних ідей, і русел для привільності багатозначної словесності, чи для інших форм втілення мистецтва.
    В результаті той самий твір може й виконуватися по різному. Головне, аби без порушень закладеного при створенні спектру його гармонійних складових. Тоді він і сприймається кожного разу дещо інакше, аніж перед тим.
    Так, все це потребує і більш чутливих до тонкощів слухачів, читачів, а отже, приводить до значно вужчої аудиторії, котра до того ж і більш вибаглива. Але подібним чином – з малого, вочевидь, формуються й нові мистецькі простори, що вкрай важливо.

    Тож, заглиблюючись, постулюємо, що, наприклад, в поезії дихтонова подвійність – це не просто та чи та ритмізована словесність, але й доладно присутня течія пов’язаних сенсів, що різноскеровує неоднозначності цієї словесності (слова і вирази часто мають різні значення). І головне, що це здійснюється в допустимих гармонійних межах задля більшого, аніж даний твір, цілісного конструктиву. Щось подібне можна казати і про прозові форми, про музику, інше.
    Фундаментальна гармонія тут не задається наперед і ніколи не досягається остаточно — вона лише наближається. Це увиразнює ключову ідею дихтону - принципової недосяжності повноцінного гармонійного завершення в окремому творі, закритому середовищі.
    Що означає:

    • відсутність фінальної розв’язки
    • уникання повного “замикання” форми
    • збереження напруження

    Подібного характеру твори і не повинні промовляти - “ось істина”, але втримувати - “ось рух до неї”.
    Загалом, дихтонове скерування відкриває нові можливості:

    Для автора:
    • не потрібно “доводити” однозначність думки,
    • можна формувати спектри складності,
    • можна працювати з багаторівневістю, котра виходить за межі конкретної композиції.

    Для твору:
    • він не вичерпується одним прочитанням,
    • не редукується до однієї інтерпретації.

    Для читача / слухача:
    • виникає простір співтворчості,
    • кожне сприйняття — нова реалізація.

    І саме незавершеність в конкретному творі в контексті чогось більшого ззовні дає головний ефект розширення спектра інтерпретацій.
    Якщо у класичній гармонії маємо правильне виконання, і є правильне розуміння, то в дихтоні кожне виконання — завжди варіант, а кожне конкретне розуміння — усвідомлено часткове.
    Тобто твір постає не завершеним об’єктом, а полем можливостей — і саме в цьому проявляється його дихтональна природа.
    І вкрай важливо відчувати межі між хаосом і структурністю-формою. Бо дихтон — це не хаос. Якщо потоки не взаємодіють — це розпад; якщо повністю зливаються — це вже не дихтон.
    Тому дихтон існує лише там, де є напруга між потоками, і вона нехай і колихливо, але гармонійно утримується. І це завжди дуже тонка межа. Тому у ширшому сенсі дихтон й відображає доладні стани досвіду перебування в природі речей:

    • ми одночасно живемо “зовні” і “всередині”,
    • переживаємо і форму, і її смисл в динаміці,
    • знаходимось у часі, але відчуваємо й позачасове…

    В прикладному сенсі дихтон - твір, у якому:

    1. є дві, пов'язані, але автономні динаміки явного і неявного,
    2. вони не зливаються,
    3. їхня взаємодія не завершується останнім рядком твору,
    4. гармонії за межами твору здатні надавати відчуття метагармонії.


    Дихтон - не лише художній прийом, а й модель свідомості.

    І як творчий метод він здатен доповнити і довершити, як всі відомі класичні напрямки, так і модерністичні, включаючи постмодерн. І в суто дихтоновому вигляді, як системна форма, здатен включати в себе (відповідно твору) характерності тих чи тих відомих стилів, залишаючись собою, тобто, учасником метагармоній.

    Тому дихтон слід розуміти не лише як творчий метод, а як загальнішу естетико-філософську категорію, що описує спосіб організації відкритих цілісностей через незняту напругу двох взаємопов’язаних потоків. У мистецтві ця категорія проявляється і як відповідний метод побудови твору.
    _________________________________________________


    Чому саме «дихтон», як означення.

    Термін утворено з двох грецьких основ: διχῆ (dicha) — «надвоє», «окремо», «подвійно» та τόνος (tonos) — «натяг», «напруження», «тон». У їхньому поєднанні фіксується не просто подвійність як така, а саме подвійність у стані напруженої співприсутності. Тобто не розділення і не злиття, а утримання двох начал у взаємодії, що не знімається.
    Саме тому «дихтон» точніше за інші можливі означення: він вказує не лише на наявність двох потоків, а на їхню структурну взаємну напруженість як умову творення.
    Додатково природною є смислова конотація з «диханням». Воно також є подвійним актом — вдих і видих, які: не зливаються, не існують окремо, і лише разом утворюють живий процес. У цьому сенсі дихтональний твір функціонує подібно: «вдих» — внутрішнє структурування, концентрація, формування пов'язаних сенсів, «видих» — відкритість, винесення в зовнішній простір, включення в ширший контекст. Творчий матеріал — слово, звук, колір, форма, окремі сенси — проходить цей подвійний цикл і не завершується в межах твору, а входить у більшу цілісність.
    Отже, «дихтон» означає: не просто подвійність, а напружено узгоджувану подвійність, що не замикається в собі й спрямована до метагармонії.
    Саме ця незамкненість і робить дихтон не лише художнім прийомом, а принципом організації відкритих цілісностей. Їхньою основою є динамічна двопотокова структура з незнятою напругою, що переходить у контур метагармонії.
    Тобто, майже формульно,
    дихтон = (двопотоковість) + (незнята напруга) + (незавершеність) + (спрямованість до метагармонії)
    ___

    *Теоретично можна припустити існування «поліхтону» — структури, в якій співіснують множинні дихтональні канали.
    У такій системі кожен канал зберігає власну двопотокову напруженість, але водночас включений у ширший контур метагармонії.
    Це створює не просту мозаїчність, а багатовимірну когерентну структуру, в якій можливі різні входи та різні траєкторії сприйняття.
    Водночас утримання такої множинності напружених цілісностей вимагає рівня інтеграції, що перевищує звичні когнітивні режими.
    Тобто, якщо дихтон - мінімально-достатня когерентна напружена структура,
    то поліхтон, як гіпотетично можливе розширення - це мережа таких структур із збереженням когерентності.

    __________________________________

    Дихтон, як повнота в мінус і плюс ентропії
    ___________________________________________

    Тут ми розглядаємо дихтон не лише як творче, мистецьке скерування, але і як естетико-етично-філософську категорію. І надважливо опиратися в цьому і на фундаментальні енергетичні процеси, до яких ми додаємо і керування, самокерування. Відома формула закону збереження гармонії саме про це (E*K=const).
    Тож фактично, завжди йдеться про кінетику і потенційність. А де енергія, і супутні їй речі, там і ентропія.
    Означення "ентропії" за витоками значно ширше, аніж нинішнє звичне використання переважно лише щодо кінетичних процесів і взаємодій. Тут справді відбувається тільки розсіювання енергій. Але "ентропія" - в повноцінному перекладі й розумінні означає "зміни в собі", котрі не тільки розпад, але й можливі набуття.

    Тому коротко опишемо так:

    • Мінус-ентропія (Кінетика): Це енергія розпаду, хаосу, руйнації старих форм. Це не лише є в природі речей, але і в творчих, мистецьких процесах, котрі здебільшого теж несуть її в собі. Так, до прикладу, постмодерн, як найостанніше до дихтону відоме скерування, - занурився в неї повністю, ставши «дзеркалом розпаду». Тобто, тут мінус_ентропія - це зміни, що ведуть до спрощення та розсіювання.

    • Плюс-ентропія (Потенційність): Це про можливе зростання потенціалу у вищих сферах. І про здатність системи (або людського «Я») через зміни в собі не просто руйнуватися, а переходити на вищий рівень складності. Це гармонійне накопичення не лише самокерівної, але й творчої напруги.

    Дихтон як вектор майбутнього

    Дихтон — не просто про комплексний баланс мінусу і плюсу, це і про одночасне утримання обох ентропійних процесів в колі уваги і природності.
    Мистецтво майбутнього не може бути «чистою класикою» (бо вона часто ігнорує реальність розпаду) і не може бути постмодерним чи іншим хаосом, чи надмірним спрощенням, де немає вектора вгору.

    Що стається в просторі такого природного балансування:

    • Взаємодія через «Я»: Людина стає тим самим провідником, де кінетика розпаду змушує до "альтернативи", необхідності потенційного творчого акту. Наше «Я» споглядає мінус-ентропію світу, але замість того, щоб розчинитися в ній, використовує її як каталізатор для плюс-ентропійного зростання (наприклад, той самий "духовний ріст").

    • Естетико-етичний синтез: Дихтон повертає етиці й естетиці додаткові простори в мистецтві, творчості, філософії. Якщо ми визнаємо, що зміни в собі можуть вести до зростання потенціалу, то творчість стає відповідальним актом вибору між хаосом і новою структурою навколо нього, що, зрештою, надає додаткові форми, сенси, і глибшу гармонію тому вищому, що отримує потенціал самозбереження.

    • Це балансування давно представлене тими чи тими роботами, творами в творчості, філософії, науці, але чітко не описувалося, тому зараз пробуємо це зробити виразніше.

    Тому дихтон можна розглядати і як спосіб подолання «смерті автора» і «смерті мистецтва», повернення до динамічної гармонії, де краса і сенсовість не є статичними (як у чистій класиці), не є у своїй динамці однобокими і вкрай полегшеними (як у модерні), не є змінами задля змін, як у модерністичних скеруваннях ( що найчастіше, і суто мінус_ентропійні процеси), а створюють новий вектор до вищого зростання в умовах постійного розпаду того, що неможливо втримати.

    __________________________________

    Місце дихтону, як категорії

    Якщо дихтон можна охарактеризувати як окрему етично-філософську категорію, то ось, що ми знаємо про них, і що вони означають.

    Загалом, естетично-філософські категорії — це не замкнений список, а відкрита система понять, яка історично розширюється.
    Але є стійке ядро, яке можна окреслити.

    Класичне ядро (базові категорії)

    У різних традиціях (від античності до модерну) повторюється приблизно один і той самий набір:

    прекрасне
    піднесене
    трагічне
    комічне
    потворне
    гармонія
    міра
    форма
    зміст

    Це дає близько 8–12 фундаментальних категорій, залежно від школи.

    Вони:

    універсальні,
    багатократно переосмислені,
    і виконують роль «координатної системи» естетики.
    2. Розширення у новітній естетиці

    Далі (XIX–XX ст.) додаються похідні або уточнюючі категорії:

    іронія
    абсурд
    гротеск
    кітч
    автентичність
    відчуження
    деконструкція

    Тут вже немає жорсткого списку — це десятки категорій, і їх кількість зростає.
    Важливий момент: не всі категорії одного рівня

    Є різниця між:

    (а) базовими (онтологічними)
    — описують фундаментальні способи естетичного буття
    (наприклад: прекрасне, трагічне)

    (б) похідними (аналітичними)
    — описують стилі, ефекти, техніки (наприклад: гротеск, кітч)

    Де тут «дихтон»

    «дихтон» не належить до класичних категорій типу:
    прекрасного, чи трагічного.
    Він ближчий до іншого рівня: категорій організації

    Тобто описує не «якість переживання», а:

    структуру твору
    тип взаємодії сенсів
    режим гармонізації

    У цьому сенсі він ближчий до:

    «гармонії» (але динамічної),
    або навіть до «форми» (але процесуальної).

    Скільки таких категорій, як дихтон?

    Насправді — дуже мало чітко визначених.
    Є окремі спроби:

    діалектика (теза–антитеза),
    поліфонія (у мистецтві),
    відкритий твір (у модернізмі),

    але вони:

    або неповні,
    або не доведені до строгої дефініції.

    Тому тут важливий момент:
    Дихтон, проявляє себе, як фактичне формування нової категорії структурного типу
    Тому дихтон — це не ще одна категорія поряд із прекрасним чи трагічним, а категорія іншого порядку — така, що описує спосіб організації естетичної реальності.
    __________________________________
    __________________________________

    Приклади дихтону в творчості:

    Спробую продемонструвати все вищеописане в царині поезії і музично, хоча дихтон стосується і прози, і малярства, навіть філософії і математики. Є безмежна кількість творів і робіт, що є по суті дихтоновими, хоча так і не названі. Тому, повторюю, у цій розвідці лише проводиться спроба пояснити глибше, що й до чого, з наданням чіткіших назв відомим процесам.
    __________________________________

    До прикладу, вірш «Лови мить», в якому автор намагався дотримуватися схожої дихтоновості.

    Лови мить

    Тремкі сніжинки, радощі зими,
    старого і нового пеленання,
    провулкового ліхтаря гойдання
    у повні теракоти й білини.

    Колядки хвилі з-за віконних рам,
    гул в небі над святковими свічками,
    тривога над вітальними ладами -
    акордами Ісусовим дарам.

    І зори часу іншого: поміж
    годинного биття хиткої вежі -
    за колихливі святвечірні межі
    із вічності до звичних роздоріж.

    На два життя - назовні і в собі -
    розділений, стою під сніговієм,
    захоплений раптовим «carpe diem»*
    у невідомій майбуттю добі.

    О, скільки раз усе уже було:
    той самий сніг, і ті сліди в нікуди,
    де стільки ж радості, як і полуди,
    де крок, і все позаду замело!

    Та є серцебиття струмки земні,
    і ці сніжинки із висот незнаних,
    і невимовність сподівань різдвяних -
    понад усе, що тане в далині!


    Автор намагається звести все не в одну стереоскопічність образу, картини, ідеї, стану, а через взаємодію різних течій явного і неявного проявити декілька скерувань відчуттів, які й пропонуються читачеві. Це мало би привести не лише до фрагментарних складних акордів, але й загальних вражень, скерованих до чогось більшого за межами твору. Звідси й остаточна його наче незавершеність. Чи точніше - остаточна завершеність у більшому цілому.

    З багатьох причин дихтон, як творчий метод, прижився в семирядковому віршуванні, наприклад, у формах півсонетів.

    Сила “відьмацька”

    Віще полишена, в хащі захована,
    в норах і гніздах, у краї воронячім,
    в моху зеленім, гілках переплетених,
    водах, на листі торішнім настояна,
    коренем стримана, світлом окормлена,
    тьмою обласкана, куплена-краплена,
    не таємниця, не зброя для воїна.


    Денники

    А потяги летять у невідомість
    до різних станцій круговерті долі
    і безупинно ти пересідаєш,
    а там і на ходу - з одного в інший,
    з одної долі в другу, знову й знову.
    аж раптом, як в дитинство, відлітаєш
    на павутинці сонної вітрилі.

    ________________________________

    Музика

    Дихтон вальс





    Як проявлений “дихтон” у цій композиції. Нехай музичне виконання здійснене дещо по-аматорськи, та подається не як проста поліфонія, а як дві різні логіки руху, що накладаються одна на одну. Що й нагадує дві “річки” у звуці.

    Перша:
    • ритмічно-тілесна
    • пульсація (умовно “вальсова”)
    • повторювані метричні акценти
    • відчуття руху вперед

    Це континуумна основа.

    Друга ріка — фазово-гармонічна. Вона проявляється через:

    • зсуви гармонійних опор,
    • нестійкі співзвуччя,
    • “плавання” тонального центру.

    Це вже не так чиста мелодія, як поля напруження.
    Як саме тут реалізується дихтон. Не через “дві мелодії”, що складаються, а через:

    1. Розходження фаз:
    • ритм говорить: “я стабільний”,
    • а гармонія: “я не стабільна”.

    Що створює когерентну суперечність.

    Ефект “внутрішнього ковзання”.
    В результаті виникають відчуття, що одна частина музики швидше “йде” , а інша — “пливе” “ріка над рікою”.
    Відсутність остаточної розв’язки.
    Композиція не прагне класичної каденції і явного завершення, а утримує стан постійної наближеності до розв’язання.
    Найважливіший момент.
    У цій композиції дихтон не симетричний. Тобто ритм ≠ гармонія за “силою впливу”.

    Потік І
    Роль – Ритмічний, Стабілізатор
    Потік ІІ
    Роль - Гармонічний, Дестабілізатор негармонійностей
    _____________________________________________

    В пісенному жанрі напевно дихтон теж можливий, хоча, напевно, потребує більшої мелодійної контрастності.




    _____________________________________________
    _____________________________________________

    Загалом, на основі дихтон-розвідки, можливий наступний аналіз творчих матеріалів.

    Дихтон-аналіз

    Явний потік (Explicit Current)


    Явний потік охоплює безпосередньо сприйманий художній рівень твору — сюжет, образи, ритм, композицію, просторові й часові координати, тобто все те, що формує його очевидну художню цілісність.

    Прихований потік (Implicit Current)

    Прихований потік розкриває внутрішній смисловий рух твору, який не вичерпується буквальним змістом. Саме тут поступово проявляються глибші онтологічні, екзистенційні або духовні виміри художньої реальності.

    Поле напруження (Field of Tension)

    Поле напруження виникає внаслідок взаємодії явного та прихованого потоків.

    Його сутність полягає не в суперечності заради суперечності, а у збереженні творчої когерентності між взаємодоповнювальними полюсами твору. Саме ця напруга підтримує внутрішню динаміку художньої форми.

    Структурна відкритість (Structural Openness)

    Дихтонний твір не прагне остаточно вичерпати власний зміст.

    Навпаки, завершеність його художньої форми поєднується зі смисловою відкритістю, завдяки чому кожне нове прочитання може відкривати нові зв'язки, не руйнуючи цілісності твору.

    Метагармонійна спрямованість (Metaharmonic Orientation)

    Дихтон не замикається у власній художній структурі.

    Він спрямовує сприйняття до ширшого порядку взаємозв'язків, у якому окремий твір стає частиною більшої гармонійної цілісності.

    Метагармонія постає не як завершений стан, а як безперервний процес розширення художньої когерентності.

    Продемонстрований принцип дихтону (Dichton Principle Demonstrated)

    Завершальний елемент аналізу стисло формулює, який саме принцип дихтону проявляє конкретний художній твір.

    Його завдання полягає не в переказі змісту, а в узагальненні тієї структурної закономірності, яку демонструє наведений приклад.

    Додаток

    Екзистенційне позиціювання як структурна категорія дихтону

    Одним із результатів проведеного дослідження стало усвідомлення особливої ролі позиціювання у процесі художнього сприйняття.

    Традиційно вважається, що художній зміст народжується насамперед у процесі мислення, інтерпретації або логічного осмислення твору.

    Проведений аналіз дозволяє запропонувати інший підхід.

    У межах концепції дихтону першоджерелом художнього смислу виступає не саме мислення, а екзистенційне позиціювання єства щодо кількох реальностей, що розгортаються одночасно.

    Мислення, безумовно, бере участь у цьому процесі, однак воно виконує переважно інтерпретаційну функцію.

    Саме позиціювання визначає той простір взаємозв'язків, у межах якого смисли взагалі стають можливими.

    У цьому розумінні художнє переживання починається не з аналізу, а зі входження у відповідне поле співбуття.

    Спостерігач, виконавець або автор займає певне місце серед взаємодіючих рівнів художньої реальності, а смисл виникає як наслідок такого співпозиціювання.

    Отже, дихтон можна розуміти не лише як взаємодію явного та прихованого потоків, а й як гармонійне позиціювання єства у просторі кількох одночасно розгорнутих реальностей.


    Концептуальна нотатка

    Проведений аналіз відкриває можливість ширшого теоретичного узагальнення, яке виходить за межі цієї статті.

    Якщо екзистенційне позиціювання справді передує концептуальному осмисленню, тоді воно може виявитися метакатегорією концепції дихтону.

    У такому разі всі структурні категорії, використані в цьому дослідженні — Явний потік, Прихований потік, Поле напруження, Структурна відкритість та Метагармонійна спрямованість, — можна розглядати як різні прояви єдиного процесу екзистенційного позиціювання, а не як повністю самостійні аналітичні категорії.

    Наразі це положення має статус робочої гіпотези і потребує окремого теоретичного обґрунтування. Тому його слід розглядати не як завершений висновок, а як перспективний напрям подальшого розвитку теорії дихтону.

    " Екзистенційне позиціювання творчого єства: до метагармонічної теорії творчості"
    Коментарі (27)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  4. Мистецтво – це насправді зовсім інше? (Стаття ще пишеться)
    Онтогенез. Формула: Тимчасове буття тут - Віра і любов - Творчість - Мистецтво - Життя вічне (подальше).

    Лише "для тих, хто дивиться вгору" *

    Публікації на тему:
    Мистецький філогенез, у т.ч. і в Поезії


    Що спочатку?

    Любов і Віра
    Віра і Любов у нас від початку.
    Тільки Віру можемо втратити, а Любов не відкрити у своїй сутності.
    Дві божественні іскринки, що можуть розгорітися лише від зростання нашої сутності. Тут і зв'язок онтогенезу із філогенезом, особистісного і суспільного, можливого і дійсного...
    Але ці іскринки - і "початок", і "кінець". А посередині позитив творчого життя. Або ж його відсутність, негатив заперечень, що зруйнує дане від Початку, і унеможливить перехід від земного до опісля земного.
    „Люби ближнього, як самого себе...” Безумовно цього достатньо, якщо присутня в тобі Віра, і тобі відкрилася Любов. Бо це універсальний ключ від Основи Основ. Та полюбити (не покохати, не "влюбиться") можливо лише в результаті доброчинної діяльності єства, себто - діяльної людяності. Навіть найменші її прояви приведуть до потрібного результату - усвідомленого, поступового розкриття в собі отої Любові. Що, на жаль, може так ніколи і не проявитися без відповідної ситуації, яку ще потрібно створити, і доброчинно. :)
    Отже, якщо присутня в тобі Віра, і камінчик до камінчика - в напрямку Віри, "на добро" складається, то прийде до тебе, до нього, до мене і любов. І заповнить серце, і стискатимуть зусібіч те серце пристрасті - та любов порятує від різних неприємностей. І це вже є і творчість і мистецтво.
    Якщо ж є сумніви щодо себе (своєї Віри), можна зайнятися трохи аналізом-самоаналізом у напрямку Віри, і це буде творчістю.
    Тим більше, що надихнутий читанням новітньої мистецької критики, хочеш і собі (і в собі) „відкрити яку-небудь Америку”. А чому би й ні, якщо вона вже в тобі існує у вигляді невідомого тобі Вищого Призвання свого, якщо можна істотно зуміти-спробувати спростити важку мандрівку-розвідку до майже непристойної лаконічності за рахунок довіри мудрим вчителям від твоєї Віри. :)

    Творчість і мистецтво.
    Отже ти вже живеш із Вірою, і розвиваєш своє вміння любити. Це і є твоїм творчим процесом. А відповіді, які в результаті цього процесу приходять, в тому числі і у вигляді плодів - є твоїм мистецтвом. Індивідуальні творчі процеси і індивідуальні мистецькі здобутки можна розглядати і узагальнено, як узагальнено можна складати із індивідуумів нації, і народи, етноси і субетноси, і людство в цілому. Але, зрозуміло, найголовніше - це кожен із нас. І кожен віддуватиметься за вчинене чи не вчинене ним самостійно.

    Універсальний ключ і людське мистецтво.

    Далі, сентенції по пунктах :)

    1. Попри всі божественні чесноти нам дана тільки тимчасовість буття на Землі.
    2. Буття на Землі - це таки наша діяльність тут.
    3. Ми призвані сюди для діяльності (собі во благо).
    4. Утім, зрозуміло, що не всяка наша діяльність є творчістю, і тільки діяльність Творця – не викликатиме сумнівів, а наша вимагає оцих самих сумнівів.
    5. Отже, позитивом - нашою творчістю - є тільки та діяльність, в процесі якої додається добра, - як поступу упорядкування з Вірою, і Любов'ю нашого внутрішнього світу, котрий ми творимо подібно Творцеві, що сотворив усе і призвав нас зробити щось схоже зі світом нашого "я" - себто створити себе, знайти себе.
    6. Що таке "добро", як еталон всіх цінностей, - читаймо на початку Біблії, у сотворіннях Господніх.
    7. Утім, не всяка наша творча діяльність відразу є мистецтвом, бо не все нами здійснене, навіть з найкращими помислами, відразу стає тим, що не зменшує вічність, - достатнім для подальшого розвитку Живого ( в нас і за межами нас).
    8. Мистецтвом є динаміка в ряді знайдених відповідей, якість ваших плодів, те, ваше добро, яке служить розвитку Живого, додає енергії Живого, розкриває вашу Любов. Це те, що в кінці вашого шляху зафіксує вас як явище, непідвладне часу. Це те, що протилежне ентропії тілесного світу, те, що не вмирає.
    9. Тому Мистецьким процесом, насправді, є не відображення, відбиття діянь, віддзеркалення Живого у тілесному світі, а власне приріст Живого у Живому. Зрозуміло, що таке можливо лише в напрямку своєї Віри, а отже і згідно Промислу Божому.
    10. Результатом Мистецтва є осягання-досягання своєї ідеальної Особистості, тобто максимальної відповідності задуму Творця, і продовження подальшого буття такої Особистості - Митця, згідно набутої якості.
    11. Все найважливіші здобутки йдуть далі з Митцем. Земна проекція, земні сліди митця важливі, але вони є тлінними настільки, наскільки виходять за межі Божественних. Тобто земні сліди митця в ідеалі мали би бути у слідах Господніх. Тоді вони й тут незнищенні.

    Деякі можливі похідні:)
    Там де Митець, там і його Мистецтво.
    Митцем можна стати у ході будь-якої доброчинної діяльності.
    Світ Мистецтва нескінченний у всіх напрямках особистих шляхів зростання Живого (до Віри).
    Так звані шедеври світового мистецтва - архітектури, малярства, літератури, інших напрямків людської діяльності - є тільки відбитками істинного Мистецтва, проекціями істинного на те чи інше земне тло, і самі по собі такі шедеври є тільки супутніми Мистецтву явищами. Хоча більшість із артефактів так званого мистецтва - жодного стосунку до мистецтва може і не мати.
    Діяльність може бути як творчою, так і іншою. Інша діяльність, що не акцентована на добро, теж може мати свої крайні, чи екстремальні прояви. Ці прояви можуть складати собою і антимистецтво, і антикультуру, з характерними ознаками ставленням до Живого – від байдужості аж до активної руйнації Живого.
    Добро і зло, не явища на одному рівні, між ними немає кордонів, а отже і боротьби. У світі Божому немає зла, окрім стану сутностей, що, відкинувши Віру, і користуючись отриманою Свободою керувати своїм буттям, йдуть шляхом самознищення, втрати людяності, а отже і подібності до Творця.
    Руйнація тілесна - неминуча (ентропія), руйнація особистісна - не бажана, далеко не обов'язкова трагедія. Хоча "Багато званих - мало обраних" - на жаль, не всі зійдуться в Образі і в Подібності. Але все таки у наших руках - ми самі лише можемо відмовитися прийти туди, куди нас кличе Творець. :(
    В основі нашої доброчинної діяльності лежить розкриття, утвердження своєї віри. Вибір земних інститутів віри немає вирішального значення - якщо вибір не суперечить любові у серці.
    Вибір невіри, атеїзму - відкриває ентропії (руйнації) духовний світ особистості (знищує характерні форми і сили нашого "я"), і не завжди в кінці живих залишків достатньо для подальшої життєздатності власноруч позбавленої еталонів сутності.
    Віра за допомогою творчої діяльності і формує мистецьке явище Людини, самооцінку якій постійно дає Любов. Людина, як явище, остаточно формується за межами матеріального світу. Старість поступово віддаляє єство від земних реалій, аж поки не відриває остаточно всі зв'язки духовного і душевного із формальним. Осягнута Віра переходить у нову якість, а якість у глибшу, подальшу Віру, як подальшу дорогу.
    "Кінцеве" явище мистецького процесу для людської Особистості - природний вихід за межі Божественної Опіки Цього Світу, що значить визрівання.
    Станете як Боги, природний результат безустанного особистісного мистецького процесу, в результаті якого кожен має змогу зайняти своє гармонійне місце у зростаючому у безкінечність Житті. Як, скажімо, займають електрони свої орбіти навколо атомних ядер. :)
    І це лише початок :)

    "Філогенез Мистецтва, у т.ч. і Поезії."
    Коментарі (24)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Первинні ідеї Постмодернізму
    Так, як у всіх явищах є своя первинна ідея, то я спробував її відшукати і зрозуміти щодо відомого мистецького напрямку Постмодернізму. Думаю, що надибані мною, і представлені вам матеріали, являють собою достатнє наближення до істини.

    Історія виникнення.

    Постмодернізм з'явився у результаті заперечення заперечення. Свого часу модернізм відкинув класичне, академічне мистецтво і звернувся до нових художніх ідей та форм, натомість часто по суті не створюючи нічого життєздатного. Зрештою, саме відірваність широко поширеного модернізму від життя і призвела до необхідності і виникнення нового етапу художнього розвитку у вигляді постмодернізму, що проголосив повернення до попередніх домодерністських форм і стилів, але на новому рівні осягнутої свободи. Термін цей (постмодернізм) з'являється в період Першої світової війни в праці Р. Панвіца "Криза європейської культури" (1914). В 1934 р. у своїй книзі "Антологія іспанської й латиноамериканської поезії" літературознавець Ф. ДЕ Оніс застосовує його для позначення реакції на модернізм. Одначе в естетиці термін цей на той час не приживається. В 1947 році А. Г.,О. Тойнбі в книзі "Вивчення історії" надає йому культурологічного змісту: постмодернізм символізує кінець західного панування в релігії та культурі. Американський теолог X.Кокс у своїх працях початку 70- х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко користується поняттям "постмодерністська теологія". Утім, свою популярність термін "постмодернізм" знайшов завдяки Ч. Дженксові. У книзі "Мова архітектури постмодернізму" він відзначав, що хоча саме це слово й застосовувалося в американській літературній критиці 70- х років для позначення ультрамодерністських літературних експериментів, автор додав йому принципово інший зміст . Постмодернізм означав відхід від екстремізму й нігілізму неоавангарду , часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури. Обґрунтовуючи свій антираціоналізм, антифункціоналізм і антиконструктивізм у підході до архітектури, Ч. Дженкс наполягав на домінанті створення в ній естетизованого артефакту.
    Виникнувши, як художнє явище в США, спочатку у візуальних видах мистецтва — архітектурі, скульптурі, живопису , а також дизайні , відеокліпах, — постмодернізм стрімко поширився в літературі і музиці. Прикро, що його теоретичне осмислення трохи запізнилося.
    Думаю, до сьогоднішнього дня вдалої ПМ теорії, яка би охоплювала і пояснювала вдалу практику тих чи інших митців, і, в першу чергу, немодерністської ПМ літератури, світу ще не явлено.

    Характерні риси

    Сформувавшись в епоху переваги інформаційних і комунікаційних технологій, постмодернізм несе на собі карб плюралізму й терпимості, що в художній творчості вилилися в еклектизм. Його характерною рисою стало об'єднання в рамках одного твору і стилів, і образних мотивів, і прийомів , запозичених із арсеналу різних епох, регіонів і субкультур. Художники використовують алегоричну мову класики, бароко, символіку древніх культур. Твори постмодерністів являють собою також і ігровий простір, у якім відбувається вільний рух змістів. І означення „вільний”, тут явно тяжіє до божественного атрибуту Свободи, а не до безладдя та хаосу. Але, варто зауважити, що включаючи у свою орбіту досвід світової художньої культури, справжні постмодернисти роблять це не шляхом жарту, гротеску, пародії, а використовуючи прийоми художнього цитування, колажу, повторення – намагаються стати більшим автором, аніж автори оригіналів.
    Де запозичення відбувається із приниженою вартістю новостворених текстів, написаних на основі більш вартісних оригіналів – там, безумовно, немає і жодного натяку на справжній постмодернізм і, зрозуміло, й на мистецтво.

    Ідучи по шляху вільного запозичення з різних художніх систем, постмодернізм як би зрівнює їх, створюючи єдиний світовий культурний простір. Виниклий як антитеза модернізму, відкритому для розуміння лише деяким вибраним, постмодернізм, тими чи іншими шляхами, часто нібито у грайливій формі, дає можливість нівелювати відстані між масовим і елітарним споживачем мистецтва. Себто, протягує нам руку для подальшого духовного і розумового зростання.

    Деякі поетичні адекватності напрямку у роботі відповідної рубрики Постмодернізму >>>

    На останок про суттєву різницю між "постмодернізмом" та "постмодерном". Обов'язково потрібно зважати на те, що модернізм та модерн - це різні поняття. Відповідно і     п о с т м о д е р н і з м     та     п о с т м о д е р н - також.
    П о с т м о д е р н і з м   апелює до важливості класичного розуміння, а ось   п о с т м о д е р н   займається проблемами подальшого (в контексті "модерну") поширення свободи у "нематеріальній" сфері. І   с в о б о д а     тут, зрозуміло, поняття класичне, себто один із атрибутів Творця.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  6. Мистецький філогенез, у т.ч. і в Поезії.
    Omnia mutantur, nihil interit - усе змінюється, ніщо не зникає
    "Omnia mutantur, nihil interit".

    РОЗДУМИ

    Спроба увиразнення характерних етично-естетичних стильових творчих стосунків особистостей з божественною природою Життя
    (Матеріали на стадії доопрацювання)

    I. Нічого нового?
    Щодо онтогенезу - див. "Мистецтво – це насправді зовсім інше?" >>>.

         Цікаво, що для більшості, як фахівців, так і любителів, Поезія нині видається чимось безкінечно заплутаним, і вкрай еклектичним, "вавилонським стовпотворінням" усього, що завгодно, навіть у творчих світах від одного автора, який, як отой сказав, давно вже, буцімто, і вмер.
    І час від часу проголошується про чергову смерть того чи того явища, зникнення тих чи тих констант, і взагалі - попереду суцільний апокаліпсис, тож нічого і розвивати і розвиватися. :(
    До того ж у більшості наших авторів немає жодних сумнівів у відсутності чітких критеріїв, за якими їх та їхню творчість можна якось порівнювати, порахувати, оцінювати.
    Але все це, як на мене, дещо не так, як і інша, здавалося б, очевидність - мовляв, і не можливо зрозуміти, що відбувається в бездонному світі Української, чи там Світової поезії (та й мистецтва в цілому).
    Чому ці висновки здаються мені поверхневими? Напевне і тому, що Поетичні ( і не тільки) Творчі плоди таки цілковита реальність (хоча ці плоди є швидше Слідами справжньої Творчості, Доброчинної праці над тим, що не вмирає), а тому не можуть не піддаватися формальній та сутнісній класифікації, хоча і з потребою зважати на рівні існування того чи того явища. Звичайно, кордони між першим та другим часто не є такими вже очевидними, та обидві описують один предмет – живого, - і для цієї спроби дослідження, безумовно, надважливі.

    Отож, якщо із привабливістю - "зовнішніми" ознаками - на початку шляху дещо простіше, - береш визнаних світових майстрів і „формально” вчишся, опираєшся при цьому на традицію свого народу, на константи і гармонію рідної мови, на красу інших мов, то із корисністю, зі змістом, - важче. Але так, чи інакше, для глузду корисними вважаються більш-менш цілісні концепції світобачення, створені не одним десятком поколінь справді визначних людей, як для світу в цілому, так і в рамках своєї нації і народу. Ці концепції і мають своїм розширенням усі відомі нам філософсько-мистецькі системи (із окремим строго-кількісним фрагментом, відомим як „наука”). Звичайно, такі концепції не припиняються ні в просторі, ні в часі, і ведуть до конкретних цілей, і завжди мають своїх послідовників (свідомих чи не свідомих). І те, що нині широкі верстви цих послідовників мають вищу ступінь свободи, порівняно з минулими поколіннями "ідейних прочан", мало що значить. З одного боку, якщо багато дано, то значно важче дати тому всьому особистісний лад. А з іншого боку – тут ситуація як у юного футболіста, що розбив шибку і втікає від справедливого покарання - важливою є не швидкість руху, чи його можливі напрямки, а обсяг доступного конкретній індивідуальності простору. В даному випадку - власного, осягнутого конкретним втікачем (від нівелювання). А цього простору, наприклад, внутрішнього простору, простору нашого "я" під людським черепом, навряд чи за останню пару тисяч років стало фізично суттєво більше. Але чи тільки про цей простір йдеться. Але ми здатні розвиватися навчатися і далі навчаємося швидко сприймати уже систематизовану іншими інформацію, і робити власні кроки у непізнане.

    Як це все відноситься з оцінками, зі стилями, школами?
    Є такий мистецький анекдот: Два художники-корифеї зустрічаються на подіумі, і, як належне сприймаючи загальне захоплення, поміж себе перешіптуються, що третій, відсутній, таки найкращий, бо, на відміну від них, знає, що намалював...
    Утім, тут якраз і хочеться сперечатись - ніхто, ніби, не знає, що достеменно в цілому намальовано. І сказати навіть більше – для мене особисто все мистецтвознавство зводиться не до того, що намальовано, але до визначення місця автора в його художній спробі . Ось це місце і піддається дуже чіткому визначенню, навіть, якщо воно в самому куточку карти, чи навіть за нею. Таке ось підозріле припущення, виходячи з якого і вивчаючи усталені мистецькі концепції, а, особливо, найбільш близькі для себе - можна спробувати знаходити себе у обсягах, які успадкували і спадкуємо від мистецького і немистецького світів...

    І.І Загальна проблематика критичного аналізу :)

    Якщо говорити максимально серйозно, то окрім відомих напрямків критичного аналізу потрібно ввести ще рівні для них. Це я і до того, що на одному рівні, скажімо, паралельні лінії не перетинаються, а на іншому - перетинаються.
    Що на одному рівні відбувається одне (в ідеалі) творче життя, а на інших - інше, можливо, більш творче, хоча і "перетинаються"...
    Якщо брати, насправді, абсолютно "ірраціональне" для переважної більшості хомо явище Творінь Господніх, бо ж наше щоденне "творче" життя категорично за межами цієї "ірраціональності" (яка насправді раціональність), як і наукове, і суспільне життя, то виникає ряд надсерйозних питань, достатньо "ірраціональних" до нашого способу суспільного життя. Ці питання мали би бути апріорі покладені до витоків будь-якої критичної думки, але не можуть бути покладені, так як ми живемо, на нашу думку "раціонально", а питання "ірраціональні"...
    Зауважте, жодна особа, що всерйоз займається критичним аналізом, публічно не поставить питання - з чим прийде той чи той автор, а з ним і читач на Божий Суд, бо це ніби "ірраціонально".
    Як формується дух і душа в творчому процесі, які фундаментальні рівні проходить людська сутність, допоки дух і душа (в ідеалі) визрівають, і можуть явити якісну цілісність очам Божим, бо це ніби теж вкрай "ірраціонально".
    І т.д.
    А що тоді оце "раціональне"???
    Виходить, не Божественне, а суспільна оцінка - грошима, славою, і т.д.? Тобто те, що вкрай нестійке, що підвладне ентропії, що умаляється вічністю...
    Чесний і фаховий критик, скажете ви, мав би бути незалежним від загально суспільних оман, так? І не обманювати і не обманюватись самому?

    Але в такому випадку, "ірраціональний", як і Бог, критик, мав би, як і Бог, мовчати? :)
    Та це лише на перший погляд "дивна паралель". Бо Бог не мовчить. І на чим вищому рівні, насправді, перебуває автор, тим тонше він відчуває це - що Бог не мовчить.
    Тож у чому Промисел (ідеального) критика-аналітика?
    Зрозуміло, рухатися рівнями (не суспільними ж!) вгору. Задля чого? Аби хоч якось бачити справжні творчі шляхи, описувати їх, допомагати тим, що внизу, і поруч...
    Способи допомоги кардинально різні на різних рівнях, і якщо на найнижчих рівнях ми суть тварини, з тваринними відчуттями, то чим далі, тим більше з'являється суто людського. Аж до надтісної співпраці з вищими енергетиками за допомогою іншого чуття, яке в тваринах не розвинуте. Шість органів чуття так чи інакше гаснуть працюватиме інше, суто людське. Чи знає про цю дорогу хоча би один критик-аналітик на всю Україну?
    На мою найскромнішу думку, в контексті тих припущень, які я щойно зробив - не тільки в нас із справжньою критикою-аналітикою тьма єгипетська, тьма в цілому світі?
    Звичайно, до пори, до часу освічені особи можуть говорити про вироблені традиції, можуть орієнтуватися на мовні процеси, але, зважаючи, на все більшу кількість цивілізаційної енергії, яка витрачається на підтримку "раціональних" на думку споживацького суспільства явищ, - і традиції (початково, як спосіб виживання тут і переживання Суду Божого) і мова все більше відхиляються від початкових сенсових розумінь, втрачаючи фундаментальну добротність. Не даремно казав Конфуцій - "єдине чого хочу, аби словам вернули їх первинне значення.
    Тож нині критик мав би авторитетно опиратися, скажімо, на абсолюти, наприклад, в латинській квазітрадиційності формули "хомо хоміні лупус ест", чи в російській "любов зла - полюбишь и козла", чи в українській... і т.д.

    Словом, на цю тему можна говорити до безконечності.
    Але читаючи більшість, абсолютну більшість наших авторів, особисто я не бачу їх усвідомленого руху до Божої "ірраціональності", навіть така проста річ, як прохання не плюндрувати найвище Боже творіння - людину - категорично не знаходить розуміння в авторів, наприклад, Майстерень. А ви подивіться, що з ЛЮДИНОЮ роблять наші буцімто маститі поети і письменники! - тож куди вони йдуть, звідки вийшли, і скільки бід принесуть своїм довірливим читачам, ось у чому питання...
    .....................................................................


    ІІ. Мистецька “карта”. Системи координат

    Зрозуміло, що Мистецтво Поезії - це тільки одне із Мистецтв, властивих істоті людського типу.
    Тобто, якщо творчість - доброчинний процес творення, то мистецтво - це знайдені рішення, знайдені відповіді, що як і сам процес, не мають кінця і краю, так?

    А що таке людина? Чи дорівнює вона "гомо сапієнсу сапієнсу"? А якщо не дорівнює, і значить, щось більше (не дарма ж "антропос" - це "той, що глядить вгору") тоді що таке для неї Мистецтво в цілому?

    Спробую розпочати з мистецтвознавства. Але не зовсім зі строго наукової сторони, швидше з огляду на традиції. Чому на традиції? А на що іще? Саме конкретні, зрозуміло що життєдайні, традиції складають певні культури, певні культури складають культурний шар нашого живого перебування, з якого росте, тягнеться до Сонця наше мистецтво, що також творить і модернізує при цьому і оцей самий культурний шар...

    Не таємниця, що так чи інакше із відомими мистецтвознавчими визначеннями ситуація виглядає трохи заплутаною. А потім, ще й - з одного боку кожен дивиться на предмет досліджень у кращому випадку з певної, відомої особі, координати місцезнаходження власного "я", але здебільшого - із досить нечіткої координати місцезнаходження іншого, авторитетного для нас, "я" - особи, чи групи осіб, навколо яких ми до пори до часу кружляємо.
    А з іншого боку - є ще і сам Предмет дослідження, який не тільки може займати досить обсяжну "координатну територію", але й мати багато фрагментарних "віддзеркалень", "міражів" у тих місцях, де самого цього предмета фізично немає. До всього цього "жаху" додається і відоме різноманіття поглядів щодо місцезнаходження координатних нулів, тобто початку (початків) відліку.

    Але в ідеалі, якщо ж істина існує - то нулі-початки цілісного явища мали би збігатись? Якщо ж однієї істини не існує, то ніби й немає підстав вимагати у цьому питання і якоїсь класифікації? А можна, наприклад, припустити, що головна, "небесна" істина має не одну проекцію на "площину" нашого існування, скажімо, у залежності на що саме проектуємо. І тоді можна собі вибирати, близьке до душі.
    Але це не стосується поезії, яка завжди небесна, а, скажімо, більшої частини прози, так?

    Тож, начебто цілком очевидним є існування в нашому українському, європейському, світовому середовищі двох основних координатних систем - "Правої" і "Лівої", скажімо, "Консервативної" і "Модерністської" ?
    Одна, ніби, традиційна, класична - де за "нуль" початку відліку береться безсумнівний факт сотворіння Вищим Законом, Творцем явища Людини, як особистості. Ця, "консервативна" система, має начебто унікальну властивість збігу індивідуальних і колективних "нулів". Тобто, онтогенез і філогенез природно поєднуються фактом сотворіння. Тоді й осі Х, Y, Z мали би бути вельми традиційними. Чи не найкраще підійшли би Божественні атрибути - Любові, Свободи, Творчості, так? Часового виміру немає - натомість є Інша Річ - Духовна+Душевна, так? Вважатимемо, що поєднання - "Духовна+Душевна" - і складає явище нашої непересічної сутності.

    Рух "вперед" в такій системі - це, в першу чергу, напевно, приростання і Духом, і Душею, Життям в напрямку до Творця. Рух у "від'ємні координати" – руйнуванням особистості, зменшення Живого розміру особи. І, головне, напевно, що тут немає суто суспільних цінностей. Що Система - строго індивідуальна, чи середньо-статистично індивідуальна (для можливих мистецтвознавчих узагальнень).
    І, як на мене, схоже, саме в цій "Консервативній" системі і знаходяться мистецькі відповіді і рішення, як наслідки авторського доброчинства з осягнутими (певного рівня досконалості копіями божественного інструментарію) художніми методами, напрямками, стилями, бо саме ця система лише і є Життям, і яке ж Мистецтво без Життя? Що не вмаляється часом?

    Але якщо все так, то чи можливе реальне існування іншої, альтернативної системи - "лівої", чи там "модерністської"?

    Якщо можливо, то, як на мене, лише в одному випадку. Якщо модернізм (з будь-якою хитрою назвою) - це не щось окреме, а лише етап (вдалої чи не вдалої спроби оновлення) для тої чи тої "консервативної", безсмертної в цілому гілки доброчинного існування в творчості. Тобто, починаючи із традиції, ми у найкращому випадку приходимо до її, цієї традиції, продовження, щасливо знайденого нами в результаті креативності заперечення. Так класика стає неокласикою, бароко - необароко, реалізм - неореалізмом, і т.д. Але тоді зовсім і не йдеться про альтернативну систему, хіба що про уточнення основної, і єдиної?

    Отже, якщо вважати доброчинне перебування особистості у такій Вищій, Божественній, координатній системі Мистецьким, то в залежності від області перебування (координат X, Y, Z) і духовно-душевного розміру особистості - отримуємо і певні мистецькі узагальнення, систематичності. І „рухатись” із однієї в іншу можна, змінюючи оці вищезазначені координати X, Y, Z + Д (духовний + душевний) виміри. Зрозуміло, що такий рух виглядає правдивим тільки у сенсі становлення особистості творця? Що, напевно, значить – кожен творець ледь не назавжди ідеально приписаний тільки до своєї, найбільш характерної його призванню області мистецьких звершень? Чи не в цьому підтвердження ідеї завчасного Вищого Призначення для кожного з нас? Існування себе ідеального, можливість досягнення чого і є нашою, людською Свободою?

    Але ще ж є і інформаційні потоки, з якими співпрацює автор, та й взагалі, кожна людська особистість - логос і містерія, означені словом вузли логічного сприйняття і цілісність відчутого символу, картинки в цілому. Чоловіче і жіноче начало, так?

    Я вважаю, що цілком доречно було би припустити, що саме в осягненні Логосу і Образу (символу) вирізняються відомі нам узагальнені мистецькі напрямки доброчинної діяльності людини, себто творчості.

    З основним акцентом на Логос буяє натуралізм, раціоналізм, реалізм-неореалізм, класицизм-неокласицизм, романтизм-неоромантизм, сентименталізм-неосентименталізм ..., хоча, ясно, що будь-який із цих напрямків активно послуговується і символічною "складовою", але головне русло проходить таки територією чітко означених явищ, образів, подій, принаймні, доки не торкається нових обріїв, ще неозначених образів, явищ і подій.
    Але є ще й інформаційний потік символізму, що дарує і досвід і знання іншим чином, аніж Логос. І хоча про окреме існування Логосного і Символьного говорити не можна, але, наприклад, вся іконографія, таки опирається на миттєву цілісну передачу і сприйняття істин, в той час, як, скажімо, Біблія дає можливість осягнення істин і поступовим розумінням - складанням із найменших частин все більш цілісного.

    Напевно, можна сказати, що опираючись на Логос реалізму, класицизму, такі течії, як готика-неоготика, ампір, бароко-необароко далі потужно "вростають" у символізм. Намагаючись при цьому зберігати рівновагу між інформативним Логосом і Містерією осягання основного масиву того чи того символу, символічного ряду - зберігаючи, однак, загальну спрямованість течій у вирішальній залежності від Логосу.

    Натомість, можливо починаючи саме з рококо і маньєризму, з'являються мистецькі рішення, коли творчі русла відходять досить далеко від чітких берегів Логосу в сторону Символьного сприйняття, ба, навіть допускають при цьому повністю довіряти містерійним скеруванням (знову ж таки, нагадаю, мистецтво - це те, що скеровано таки до Бога) найтонших наших відчуттів Прекрасного. І якщо у випадку Рококо і Маньєризму йдеться про сутнісне відчуття символів, то для розгалуження Модерну (Арт Деко, Арт Нуво, і інші Сецесії, і Югендстилі :) все більш характерним є вихід на контури Символів. Тобто, десь там, далеко, відчувається краса Логосу і подих прекрасного наповнення пройдених і осягнутих Символів, а тут вже (для модерну) йдеться про символьні межі потойбіч від усього пізнаного раніше. Та приємно, що Краса, яку знаходить і являє стиль Модерну, має все те ж, Живе, Божественне мистецьке вирішення.
    Напевно можна зауважити, що таке вирішення від Модерну, Модерновий образ, це саме те, за чим закінчується відомий нам час?

    Думаю, що є сенс зауважити, що оте відчутне скерування в Маньєризмі в Модерні знаходить остаточне вирішення у вигляді жесту, найпромовистішого жесту, за яким вже зовсім інший метод пізнання невідомого. І це вже безчасся Постмодерну, що немовби з іншого боку, щодо розвитку мистецьких течій "від Логосу" (на етапі Постмодернізму - для кожного зі стилів "від Логосу"), які опираються на витончену інтелектуальну чуттєвість-чутливість (проникність авторської сутності через найдрібніші Божественні сита-пропорції), впритул підходить до енергетики просвітлення, реального відчуття Одкровення.
    Але це "підкорення" небесної енергетики можливе лише в поєднанні обох рук - "лівої" та "правої" - в поєднанні Логосу і Містерії осягнутого (пройденого) Символізму.
    Як дві руки, що з'єднуються разом - наш особистісний Постмодернізм і Постмодерн виходять на новий, цілісний етап Творчого шляху, можливо з цілком доречним значенням, як Синенергетичний?
    З акцентом, зрозуміло, на свідому сінергетичність. Бо "несвідома" досить поширена і нині, але, наразі, ще малокерована єством митця...

    Повертаючись до краси відомого :)

    Мистецтво і Естетство

    Маньєризм і не маньєризм
    Можна, утім, оперувати і простішою "плоскою мистецькою картинкою", коли в тих чи інших цілях за межі твору майже повністю виводиться четвертий (але чомусь завжди тільки Духовно-Душевний) вимір. Зрозуміло, що реально такі речі, як „виключення” виміру, неможливі, і тому завжди відбуваються з додатком "якби", „ніби”. Це і є, як для мене, наприклад вирішальною ознакою (для логічного сприйняття) того ж Маньєризму, для якого вкрай характерний навіть і високохудожній, але тільки поверхнево-формальний дотик до Логосу, і подальший плин у напрямку символізму, в осягненні краси. Думаю, що на тій чи іншій ступені Маньєризму нині знаходиться значна частина творів, які претендують на належність до так званого сучасного мистецтва. Звичайно ж – „ніби” знаходиться, і „ніби” мистецтва. :)

    А якщо більшість творінь сучасників таки не мистецтво, не вирішення творчих процесів, яких в тої чи тої особи може й не бути, тоді що?
    Але припустимо, що творчий процес таки відбувається і грунтується на обережному, нехай часто і дещо формальному пізнанні Краси. І це тоді напевно можна назвати Естетство? І естетство, як основа для вростання до високого Маньєризму? :)

    Утім, як на мене, дивовижні прояви душевно-духовного виміру у Мистецтві не тільки в тому, що, скажімо, „ніби” "відсутність" "Д-Д" добре помітна пустопорожнім формалізмом твору. Але і певною "вивернутістю" величин при явній "Д-Д" „присутності”. Маю на увазі - чим більший розмір авторського (чи там замаскованого ліричним героєм) духовно-душевного "я" - тим воно менше помітне саме як "Я" ( що часто збиває дослідника), та в цьому випадку цілком очевидним є наявність не поверхневого, а сутнісного плину, сутнісної багатоплановості твору.

    Так чи інакше нині реально існує відома стереоскопія поглядів на мистецькі і довкола мистецькі явища і процеси. „Поєднання” Божественного і суспільного, в яке потрохи перетворюється Божественне, в проекції на земне, так?
    Причому, Божественне, це відкриті концептуальними школами, у т.ч і на основі культурних традицій, ідеології життя, із вдосконаленням конкретної людської сутності через доброчинність, а суспільне – осягнуті технології здійснення, "прогрес", втілення одними замовлень інших, коли напрямок, стиль – розглядається саме як популярна і ефективна технологія, яка влаштовує замовника.
    Безумовно, між Одним та іншим є купа взаємозв’язків, тому цілком коректно вживати традиційні мистецтвознавчі означення і там, і там. Але певно, хоча і прийнято вважати, що людина – істота суспільна, але суспільна вона, як істота, а людиною є таки тільки і саме перед Богом?
    Теж і з Мистецтвом Людини?

    Модернізм, неомодернізм і не модернізм

    Зазвичай чомусь вважається, що все сучасне „мистецтво” є модерністським, і у порівнянні із, скажімо, немодерністським – сучасне „мистецтво” ніби саме для загальних потреб, і повинно служити „людству”. І що явище „модернізму” також активно "використовує" духовно-душевний вимір і для усіх (знедолених і заблудлих, нерозумних і вбогих). Чи не тому „його” духовні величини-обсяги на консервативній координатній системі місцеперебування того чи того автора, чомусь завжди здебільшого вельми малих розмірів, хоча і виглядають, на перший погляд, вельми гротескованими збільшуваними скельцями різних художніх засобів.
    Дрібність, як на мене, через те, що авторські Модернізми, як етапи діяльності із запереченням "не", чи "ні", здебільшого повернуті задом до неба і обличчям до певних вікових груп суспільства, наче автор підсвідомо шукає саме тут для себе зручне місце, на словах ніби переймаючись узагальненими суспільними цінностями. Що ж це за цінності? Можливо ті самі Божественні атрибути (Творчість, Свобода, Любов і Душевність-Духовність) спроектовані на цивілізаційні площини? Що нині бачаться як Рівність, Справедливість, Братерство (з коханням в купі) і суспільний прогрес (з благовлаштуванням, суспільною силою особистості). Чи не тут ховається усе бучне суспільне фарисейство поступового випадання з творчого процесу? Бо ж від нього мало що залишається, коли знову „повертаєш” ( переносиш, як аналітик-критик) ту чи іншу діяльність авторської особистості із суспільної водоверті в обсяги Божественної системи координат.

    Тож чи існує на найвищому рівні окреме мистецтво модернізму? Окремий стиль модернізму? Чого би, здавалося, й ні?
    Але тоді ким і чим і де воно представлено? На Божественному рівні, наскільки я розумію, навряд чи існують суспільні речі. Можуть існувати лише ті чи ті Митці - з когорти "багато званих та мало Обраних".
    Чи не тому багато з нас не прийдуть, завчасно покликані, на високу гостину, бо розтануть у "суспільних цінностях"?
    Можливо потрібно вчасно перейти свій Модернізм, і завершити його життєздатною традицією, до якої приходиш після креативного заперечення?
    Зрештою, модернізм - суспільне явище, що й вічно підживлюватиметься неомодернізмом конкретних юних індивідуальностей, з вічно юною концепцією особистісного заперечення божественних констант і пропорцій. Індивідуальностей, які, зрозуміло, з часом природним чином "закінчують" (вимушено чи усвідомлено) здоровим чи хворобливим, але консерватизмом зрілого віку, та чи при цьому остаточно не втрачається здатність до творчості? Що все помітніше, начебто, як явище, спричинене власне модерністською епохою?

    Постмодернізм

    Досвідченіші, чи більш навчені автори (родом, як і всі ми, із сучасності) через абсолютну безперспективність постійного перебування в "запереченні", себто самореалізації в модернізмі, намагаються креативно завершити "юні" етапи, частіше за все поринаючи в обумовлене Логосом і розвинутою інтелектуальною чутливістю явище постмодернізму. Що так, чи інакше пізніше теж індивідуально закінчується новими осягненнями і звершеннями.
    Себто "необароко" відрізнятиметься (народжуючись після модерністського креативного впливу на "бароко" різних індивідуальних творчих заперечень) від "постмодернізму" саме контекстом інтелектуальної чутливості.
    Обличчя автора знову повернене до Неба, ноги на міцних підвалинах класичних традицій, а очі уважно вивчають виникле з туману набуття власне обличчя. Суспільство на третьому плані, на другому інші люди, на першому, очевидне, „я” і Творець.

    Тож не дивно, що динамічне явище постмодернізму у консервативній системі, наприклад творчість того ж самого Йосифа Бродського, деяких інших відомих поетів, активно заперечує системні заперечення суто модерністського підходу (заперечення задля заперечення) до творчих справ, часто сильно іронізуючи над так званими суспільними цінностями, суспільними акцентами – із характерним, часто нехай і примарним, захмарним стрибком до відомих такій авторській особистості максимумів - у Творчості, Свободі. Причому стрибок відбувається за рахунок максимального розрідження (інтелектуальною чутливістю) кордонів власного „Я” (а як інакше реалізувати „я” і Бог? Якщо це взагалі можна остаточно реалізувати).
    Та, разом із тим відрізняючись, наприклад, від бароко-необароко більш стриманою координатою Любові. Душевно-Духовний (Д-Д) розмір особистості при цьому повинен бути досить значний, і, можливо тому, не завжди очевидний переважній більшості читачів, та критиків, які традиційно перебувають за мистецькими кордонами, в обсязі т.з. сучасних суспільних цінностей.

    Естетство

    Взагалі, можна вважати, що уявний „розділ” на Божественне і Земне існує щонайменше з тих часів, як у тому, чи іншому розумінні божественне творіння змушене було покинути земний Рай при небесному Едемі, так? І з часом „земне” все більше наповнювалося „суспільними” моментами. Що саме наповнювалося? Напевно обсяг для бажаного і необхідного осягання індивідуальної "небесної" свободи - обсяг, який зазвичай експропріюється під суспільні цінності?

    Так чи інакше і нині маємо справу із, в основному теоретичним для більшості, Божественним Абсолютом, який включає всі мислимі і немислимі форми, відкриття, в т. ч. і свободи, і вельми практичною, і здебільшого уявно комфортною сучасною цивілізацією, побудованою чи на модерністській ("Університетській", "Сучасній" і т.д.) ідеології світосприйняття. Почасти "марксистській", почасти "капіталістичній".

    Як на мене, вона є поєднанням щонайменше двох нижчих координатних систем - "Громадянської" і "Наукової".
    У "Науковій" - осі Х, Y, Z - чітко просторові, і на четвертий вимір претендує відстань між подіями, що називають часом.

    У "Громадянській" - в осях Х, Y, Z (відповідно, як проекції Божественних) - Братерство, Справедливість, Рівність + суспільний прогрес (що має на увазі саме облаштування, суспільну силу особистості саме у цьому, земному існуванні).

    Утім, початок відліку, „нуль” у цих системах зовсім не є Божественним початком, а тільки цивілізаційним, чи строго "науковим". Тому ступінь цивілізації для такої системи найголовніше, навіть, якщо вона й веде до повного виродження Душевно-Духовного наповнення особи. І тому, напевно, модернізм, як "вічний цивілізаційний двигун" і вважається тут самодостатнім вінцем людського творіння, а постмодернізм цілком логічно розглядається, як піна на хвилі від дії оцього самого двигуна. Тому тут і автор давно помер, і все довкола одна гра, й існує тільки наша прекрасна і зручна цивілізація на тлі очевидної ентропії матеріального, загрозливо-очевидних суто земних та інших строго „наукових процесів”. Щоправда те все "існує" лише до "смерті" твоєї конкретної особистості, або до виразної появи в небі досить крупного метеориту, чи ядерної боєголовки, тож радій цьому, земному життю, бо іншого не буде, так? І на сьогоднішній день саме ця світоглядна система домінує за кількістю своїх активних прихильників. Та чи буде так завжди? Чи вже нині не відбувається інших процесів? Так чи інакше, напевно не так і погано, що є різні варіанти світосприйняття, - нам не обов'язково при цьому один одному щось вперто доводити, і знищувати сторони з іншим баченням. Кожен може користуватися тим, що серцю любо.

    Тож, суто Громадянами, суто Науковцями, а також суто Хомо Сапієнсами Сапієнсами напевно і треба вважати особистостей, буття яких протікає відповідно в "Громадянській" ("Суспільній") і "Науковій", і ще нижчих системах координат. А Людьми, відповідно особистостей, що (свідомо чи не зовсім свідомо) перебувають у "Консервативній" системі, де будь-яка доброчинна особистісна діяльність і є Мистецтвом.
    Можливо "Громадянська" ("Суспільна") і "Наукова" системи координат, це лише щось глибоко уявне, що немає задовільного практичного втілення.
    Тобто, творча діяльність лише в Божистій системі є Мистецтвом, а в "іншій", суспільній, тільки – утопією?

    ІV. Стереоскопія поглядів на мистецькі епохи?

    Символічний погляд на людське Мистецтво :)

    Що ж, будь-які системні речі й цінності - суспільні, індивідуальні, особливо з релігійною підосновою - з часом переживають глибокі кризи... Епохи Богів, Напів Богів, Тіней, Героїв, Античність, ..., і ось Готика (епоха XII-XV вв.)... Відродження(XIII-XVIвв.)... Барокко (XVI - XVIII вв.) - все отримує свою порцію "кінцевого" розчарування, коли змучені догматами очі опускаються донизу і, шукаючи опори в земному, надибають сліди - такі земні, такі знайомі, такі вчорашні...

    Гармонія (очікування) Готики починає зникати там, де сповіщений пророками апокаліпсис усе не наступає, і жінку не задовольняє жорстка "історія від ребра" і місце ребра, і не тільки жінку, де чоловік втрачає жорстку відповідальність казкаря за своїх персонажів. Образ розвалюється. Далі доктринальний бунт Відродження, з усіма сподіваннями і вольностями... Потім ажурним хрестом зростає Бароко (від італ. barocco - "вигадливий", "химерний"), з одного боку як новий шлях до небесних істин, а з іншого, як нова зручна технологія. Декоративна пишнота, вигадливість і контрастність, багата метафоричність, зрештою - ілюзія торжества Божого Духа в гармонії з реальністю.
    Але і вона видихається, коли деталізація і скрупульозність у пошуках суті наштовхуються на неспроможність продовження думки, пошуків, знаходжень - ладу в суспільному і щастя в особистому житті. Поступовий рух угору барокової в’язі змінюється інерцією по горизонталі, із втратою чітких природних форм, Рококо. Погляд, урешті-решт, застрягає у відбитті дзеркал, що одне напроти іншого. Врешті ілюзії тануть. Маятник чергово перехиляється до матеріального, зримого, фізично необхідного.
    Поступово утверджується Класицизм (з XVI в. до 30-х років XIX в). Суспільство особистостей "антично" вдосконалюється. Юридичне право й інститут цивілізованого Суду, економіка і подальші можливості вибору. Національне мистецтво. Усе більше суспільних домовленостей, технологічних змін. Події наростають, і стрімко, кроки вимагають щораз більшої особистої відповідальності, життя набуває швидкого розвитку, розвитку індивідуальності в осягненні свободи, її опанування, і передачу в оренду суспільним інституціям. Одначе проблема з доктринальними забобонами. Старі фундаменти знову ж таки не підпирають нові конструкції.
    Рух у певних, нетрадиційних напрямках ще заборонений, суспільно табуйований. Та й не простий з огляду на необхідне вміння оперування новоосягнутою свободою. І погляд лгко туманиться дозволеним, чи легкодоступним: фарсом подальшого "пошуку без пошуку", "авангардом", легкими і гарними конструкціями, щоб не дай Бог обтяжена віками будова не осіла ще глибше - підіпремо її із середини, перебудуємо її ж, переставимо меблі і декорації іншим чином. Одначе, стара суспільна будова таки продовжує осідати і розвалюватися, і різко, революційно осучаснюватись. Утім, помітні і перші струмені подальшого розвою традиційних течій, які переосмислені новітніми модерністичними потугами, являють - Неоготика (XIX вв.),Необарокко , Неокласицизм.
    Якщо ідеологічно Готика - завжди строга і ясна, конструкції - вертикальні, стрімкі, категоричні, прикраси необтяжені і ближчі до природних аналогів - і жодних підстав затримуватись у цьому "грішному" (цивілізаційно) світі - ось Христос-сонце-Бог - швидко туди, а тут всі ви, грішники, і незабаром дістанете своє, заслужене. Народ лягав у завчасно вириті могили, а кінець світу усе не наступав. Бароко - більш закручено, витіювато, образи більш комплексні, до Неба і Сонця, зрештою, до Раю тягнеться деталізована виноградна лоза, підйом горизонталі, обріїв, відомо ким створених, йде неспішна мистецька боротьба за спасіння душ, - то, Неоготика і Необароко речі цілком відповідні, просто строго індивідуалізовані (і боротьба, ведеться вже не за світ в цілому, а суто за власну душу), утім, обов'язково на фундаменті Віри, якщо не на Біблії в цілому, то на Євангелії, зокрема. "Сота" власного "я" починає стрімко зростати, розвиваючи далі те Християнське звучання, яке чомусь не далося теократичному суспільству в часи "Готики" та "Барокко" і після...
    Але не всі за своєю природою від "необароко"... Світ грубо наштовхується на безкінечні суперечності і спокуси необхідної подальшої цивілізаційної розбудови і неможливості життя за однією Книжкою... Технологічні революції обіцяють і, здається, ось-ось дадуть швидкий рай на землі, ось тільки здійснити задумане!
    Суспільство і правячі класи фактично відкидають потребу в наявності Душі, Бога. Далі, ніби, тільки "відірвані" від минулих традицій неозорі воєнні поля осучаснення, Модернізму, який, "паразитуючи" на тій чи тій традиції, начебто концептуально не шукає Божественних відповідей. Цивілізація передусім! "Ми всі є еліта, бомонд, ми як Боги!...", "Небо" стало землею і суспільством, -"усе в людині", в "людях", але тепер уже всі "люди" - навіть нелюди. Мають значення лише суспільні домовленості - нові домовленості і відкриття, і "прогресивне" заперечення минулої практики суспільних відносин. Зрештою, зруйнувати увесь "старий" світ і побудувати наново! Капіталізм-комунізм, економічна, політична боротьба. Кризи, що вирішуються подальшими, усе більш кривавими революціями і переворотами, світовими війнами. Переділ житлової та економічної площі. Тотальне знищення і самознищення. Вартість життя особистості повністю знецінюється перед примарами можливих ідеальних суспільних новобудов. Та Вавілонські вежі сподівань руйнуються все тим же старим чинником . Русло стійкого, незламного модернізму виявляється лише каналом-кільцем. Авангард поступово єднається з ар'єргардом, змішується все і вся. У старих палацах високого мистецтва селяться циганські табори збуджених доступністю до слави і "повної" свободи маргінальних мас, тусовка, акція, попса, кітч і поп-арт. Слова і образи перестають оживлятися на цьому (суспільному) рівні людським Генієм і вишколеними талантами, які знайшовши ту чи іншу форму смерті, чи зрозумівши що й до чого, покидають русло модернізму для модернізму.
    Але мрії і прагнення мас бути кращими, жити краще не можуть зникнути. Та й Генії (як Покровителі земної Творчості) кудись ж бо перебралися далі. Куди? Напевно в обсяги вищої свободи, відповідної до вищого уміння і набутої мудрості. Погляд не знаходить кращих обріїв за класичні Божественні. Їх подальше відкриття. Нові привиди нової Античності за межами модернізму, стають все виразнішими інтелектуальними ідеалами розвитку мирського і не мирського життя. Строгі церковні традиції поступово знову перестають цікавити і повнокровно надихати післявоєнні покоління, коли Промисел дарує більшості чергові подальші свободи і можливості для вибору. Церковні традиції ( в погрішимій своїй частині) все більш явно програють єдиній чисто Божественній речі, єдиному доказу, невидимому між тим із середини. Безцінному доказу із назвою Життя, яке, ніби, оберігають уклади споріднені з назвою - "класичні"? Розвиток деяких традицій видається вже основою, як індивідуального, так і загального подальшого безконфліктного існування різноманітних людських груп, націй, народів, держав, соціальних інститутів, самих релігій. У творчому середовищі таке "розширення фундаментів" привело до непарадоксального продовження плину майже всіх відомих течій мистецтва, а заодно і їх живого поєднання. Якщо узагальнено, то Постмодернізмом, для всього того, де той модернізм існував. І не дивно, що цей Постмодернізм (не плутати з постмодерном) нині ніби-то раптово виник усюди і став неймовірно привабливим і модним, як особисті польоти в небі, або міжзоряні мандрівки, подорожі в часі, - еклектикою обтяженого і необтяженого реальною діяльністю гармонійного чи не надто енциклопедизму. Модно, ж бо ще не значить реально доступно для всіх охочих...
    Нездатність літати, бути іншим, Вищим, не заміниш грою слів і знанням справжньої суті філологічних зворотів. Є різниця між літаю і ніби літаю, творю і ніби творю. Суттєва різниця. І ця різниця встановлюється Духом-Душевністю людини.
    Загальне, маргінальне і цілком серйозне використання додатку "ніби" стає, між тим, грунтом і для гіпертрофованості іронічної поезії модернізму , і серйозного збочення, наприклад, в руслі маньєризму у напрямку "а ты мне душу предлагаешь, на кой мне черт душа твоя?".
    Через загальне і упереджене "знесерйознення" вартості Особистості на тлі досягнутих цивілізаційних зручностей, і акцентування іронічного в поезії (значно більшого акцентування, аніж вона того вартує), з'являється і декларування обмеженості чи навіть неможливості подальшого концептуального розвитку Мистецтва, вторинності Творчості, зникнення автора. Основана на поглядах в сторону ефемерності всього і вся, іронія приводить, наприклад, наші Високі філологічні школи до зведення того ж Постмодернізму лише до куточка іронічної поезії, до однієї із запінених стариць Модернізму. Але чим дорікати нашим знаним університетським філологам, чия найперша задача - оберігати спадщину, а до того ж, їх навчають такому дивні устої нашого викладання, та ще й тим, що спадщина для них є актуальною тільки з якогось 1200 - 1600 років наших часів?
    О.І. Солженіцин
    Тож, що воно таке - Постмодернізм? Традиції, що переступили етап модернізму, фемінізму , в т.ч. і до постфемінізму? Динамічна складова елітарного творчого руху? "Опіслясучасність?" в цілому? Узагальнений розвиток нової системи мислення, продовження перенесення традиційних цінностей до вищого, вивільненого особистого життя, відповідального через отримане і за менше, суспільне?
    Безумовно, "пост" завжди намагається авангардово перекреслити кореневі значення, як то, в даному випадку, "модернізм", і засвідчує певну діаметральність концепції.
    За формою, начебто, нічого нового, а по суті - акцент на вкрай індивідуальному, намаганні порвати зі всім, що обтяжує Людину, в тому числі від Модернізму, усілякими "необов'язковими" обов'язками і необхідностями перед погрішимістю: маргінальними масами, бізнесовцями й урядовцями, воїнами і міліціонерами, шахтарями і кухарками, державою і нацією, - але залишитись при цьому у гармонії із непогрішимими витоками цих явищ.

    Так, нині в черговий раз, додалося ступенів свободи, так, в черговий раз, людство приміряє нові конструкції її охоплення. Для більшості пропозиція Свободи надто серйозна (незрозуміла) штучка. Надто відповідальна. При чому і явно позасистемна ("ірраціональна"), невідома для існуючих домінантних цивілізаційних "традицій" споживання. Тому і важкодосяжна, навіть для розуміння.
    Нема практики, ще не склалися нові животворні продовження до істинно традиційного. Але ця пропозиція (нових індивідуальних конструкцій в додаток до даної Звище Свободи) без сумніву вже є, і є черговою спробою елітної частини народонаселення продовжити високі (намріяні чи реально відчутні) цінності Божественних засад у нових (нинішніх, завтрашніх) умовах.


    Що стосується неоготики і необароко, неокласики, інших мистецьких плинів, то вони продовжили свої течії далі - вирізняючись високою вишуканістю думок і форм і парадоксальним розвитком системних поглядів геніїв сучасного, минулого і майбутнього.


    V. ЩО ДАЛІ? МАЙБУТНЄ МИСТЕЦТВА
    Якщо допустити, що життя нескінечне, то нескінечним є і явище мистецтва. Питання тільки - в якому напрямку цей рух не нагадуватиме деградацію, чи рух по колу, так?
    Йосиф Бродський знайшов у античній поезії вислів "маловідомого автора" про те, що найкраще намагатися уподобитись часу (зі всіма його штучками). А що для нас є час, як не природність усіх процесів? Інакше кажучи, йдеться про природою закладену неминучість зміщення акцентів від початкової, тілесної, емоційної чуттєвості (від 5-6 природних органів відчуття) у сферу інтелектуальної чуттєвості, де, ймовірно, існує і "постслух", "постзір", "постнюх", і т.д. І де точно існує і доброта, і взаєморозуміння, і совість, і багато інших чеснот...
    Такий перевод акцентів безумовно є природним явищем, і архіважливим з огляду на ймовірне "все своє забираю із собою" :)
    Принаймні, подальший розвиток чоловічої "інтелектуальної чутливості" і "жіночої комплексної" чутливості, дає можливість кожній окремій особі вийти на власний вищий енергетичний баланс співпраці, творчого співіснування нашого нижчого з небесним Вищим.
    І це може містично змінювати не лише життя кожної конкретної, дотичної до такого мистецтва, особистості, але і людства в цілому...
    (Далі буде)


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  7. Маньєризм. Галантний і куртуазний. Роздуми
    Mulier formosa superne - зверху прекрасна жінка."Mulier formosa superne".

    Я тебе впіймаю, видро кучерява!
    ...Золоті коліна блимали в пітьмі.
    В рестораннім раї очі обіцяли,
    І бокал шампану
    шал підігрівав.
    Ти підігрівала? Видро кучерява,
    Досі я не знаю - як розтала ти.
    І лише кружало, там де ти лежала.
    Зібгана, мов постіль, сиротлива ніч...

    Із Людмили Таран. КОЛЕКЦІЯ КОХАНОК
    Редакція "Майстерень"
    "Gdy milosc nosila pietno grzechu, oni opiewali jej slodycz. Gdy kobiete zwano "komnata diabla", wuslawiali jej boskie piekno."
    "- Що за ланцюг жахливого нещастя! - мовив Кандид.- Та в мене ще залишилося декілька діамантів. Я легко визволю Кунігунду. Дуже прикро, що вона подурніла..." (Вольтер "Кандид").

    Усі опубліковані на тему КМ твори                                                  Деякі умови публікацій
    Пора занятися чимось веселим. Наприклад, маньєризмом - Галантним і навіть Куртуазним. А ще вірніше - сублімацією цього всього в наші (ваші) часи. Що ж то таке куртуазний (високомодний, придворний) чи ж бо модно-галантний "маньєризм" ("їхні манери"), далі К.М.?
    По-перше, вкрай важливим є оцей наш маньєризм. Коротко кажучи, існує традиційна поезія, що будується на "реальному" дійстві ("я (ми) жив, живу", "я (ми) зробив", "я (ми) побачив","я (ми) подумав, відчув" і т.д., і становить, образно, "праве півкулля" сучасного поетичного мистецтва, на відміну від лівого, маньєристичного, де основним є грайливе і віртуальне "як би", "наче", "неначе","ніби". "Я (ми) ніби жив, живу", "я (ми) як би зробив", "я (ми) як би побачив","я (ми) ніби подумав, відчув" і т.д...
    Маньєризм, зрозуміло, розвинувся від поняття "манери" ( Спосіб виконання дії; звичка діяти певним чином. ** За манерою чиєю – за чиєюсь звичкою. 2. тільки мн. Спосіб поводитися, триматися в товаристві. 3. Сукупність особливостей, творчих прийомів, властивих митцеві, напрямку в літературі або мистецтві) через "манірність" (МАНІРНИЙ, -а, -е. Позбавлений простоти і природності. // Порушення поведінки, що характеризується неприродністю та химерністю рухів і міміки. // З витонченими манерами (у 2 знач.). На перший погляд, Маньєризм, пішов у напрямку відсторонення від життя у тій чи іншій формі гри. Але ігри, буває, плавно перетікають у саме життя - на вищому ступені розвитку і суспільства, і особистості.
    Щодо Куртуазного Маньєризму, то ця довколо мистецька "субстанція", ніби бачиться на березі протилежному і розсудливому глузду і культурним традиціям наших предків-гречкосіїв. Заборона садити і збирати гречку, як і копати картоплю-бульбу, в прямому, а не переносному значенні, - одна із найбільших заборон "К.М". Отож йдеться про заявлену маньєристичну альтернативу поняттю історичної культурної традиції, зрозуміло, що альтернативність в сенсі життєдайних начал прямої дії. Порівняйте "садити і збирати", із, наприклад, "стрибати у гречку". Утім, останнє, чи не прямий доказ прадавньої нашої наближеності до "Маньєризму" Очевидно, що без "стрибання" "садити - збирати" буде нікому. Отож, визнаємо маньєризм вкрай корисним. І вічним супутником традиційного мистецтва, його "alter ego" :)
    "Куртуазний" - "придворний", це особливий напрямок Маньєризму, і напрямок, як шлях, скажімо, на південнний-захід, - безкінечний, - тому важливими є практичні пункти тимчасової дислокації, скажімо, в контексті "придворні поети" чи там "придворні філософи", чи там придворні радники гаранта конституції. Утім, усю цю придворність об'єднують строгі вимоги - "придворних" має бути приємно чути, легко розуміти, щоб у веселу хвилину розважитися, а в час важливий і обтяжений необхідністю рішення не звертати на них уваги.
    Якби не було подальшого означення - "маньєризм" , то все придворне мистецтво можна було би втиснути у прекрасне древньогрецьке слово "парасит" (професіонал-дармоїд). А так, картина трохи інша. У сукупності зі "стрибанням у гречку" композиція Куртуазного Маньєризму таки апелює до мистецтва життя, і його витонченого розвою в певних колах, далеких від безпосереднього копання бульби.
    Перше враження, що К.М. - це чиста ілюзія, усе "ніби", але це тільки перше враження. Хоча, напевно, жодне пояснення не буде задовільним. Скажімо, в російському поетичному клубі "Куртуазного маньєризму" http://www.zarealye.ru/Span/Span1.html вважають, що К.М. це "...вишуканий квітник екзотичної плісняви на залишках всесвітньої літератури. Граючи усіма барвами веселки, ця пліснява поступово затягує подекуди ще видимі фрагменти названих залишків, являючи зору цінителя строкатий і пухнастий килим — зримий образ смертоносної гармонії і хворобливо-чуттєвої знемоги... Це поєднання непоєднуваного: прекрасного з жахливим, високого з низьким, трагічного з комічним..."
    Певно, слід додати до означення і те, що деяка провокаційність "жанру" не набуває форм низькопробності й вульгарності, а швидше граціозного поклону не стільки перед "усілякістю", скільки перед Дамою серця, але за поклоном явно прослідковується напад. Куртуазність усе ж таки і є куртуазністю.
    Тому, варто зауважити, що в творах К.М. головним є, насамперед, "як би" дійство, дійство - гра, для якої автор або видумує правила - патетично і беззаперечно, - чи ж бо "як би" продовжує добре відоме нам усім. Звісно, події "як би" відбуваються не обов'язково на "фронті кохання".
    Гострі, однак не грубі "як би" виступи "маньєристів" спостерігалися і спостерігаються проти різноманітних і подекуди зашкарублих і віджилих порядків, як влади, так і церкви (зазвичай, погрішимої її частини), так і зарозумілих колег, особливо з гарними дружинами.
    Напевно далі не будемо особливо філософствувати, подамо тільки основні можливі витоки Маньєризму в його нинішньому нашому баченні, деякі взірці та напрямки розростання "плісняви".


    Трубадури *. Джек Ліндсей "Коротка історія культури" - 2 т. в перекладі Віри та Леся Герасимчуків . Лірична провансальська поезія (важливим було перенесення провансальських форм до німецького двору в Палермо на Сицилії, де й народився Cонет 12 - 13 ст.) - перша чимала збірка ліричних віршів, написана однією з розмовних мов Заходу. Арабські впливи, що злилися з народними чинниками.
    Перший відомий трубадур - Вільям граф Пуату (1071 - 1126 рр.) - брав участь у Хрестових походах до Сирії та Арагону, а його батько завозив танцівниць-бранок з Іспанії. Найстародавніші вірші за формою схожі на мавританський заял: їм притаманна східна образність з соловейками й квітами, що пахніють в ім'я кохання. Вільям вдається до суто арабської чотирирядкової коди. Від заялу цілком могли походити вірале
    й балада, навіть рондо. У кожному разі заял відіграв роль у становленні цих нових форм віршування. Наприклад, "Окюсен і Николет" ( з Араса) - суміш віршів і прози; вона наближається до традицій арабської літератури. Вражає показова хоробрість щодо пекла, опис імітації бойовища та оповідь про "переховування". За формою її можна порівняти з "Гулістаном" Сааді з Персії та уривками з рукописів, що знайдені у Тун-Хуані (Китай) і датуються V - XI ст. Мабуть, жанр ширився з Персії у східному та західному напрямах. Крім згаданих вище форм, розвивалася ще низка поетичних жанрів: обад, сестина, пастурель, шансон або канцин та ( в Іспанії) копла.
    Трубадури мандрували з місця на місце у супроводі жонглерів, котрі грали на музичних інструментах. Багаторазове оспівування любовної поведінки пов'язувалося з системою куртуазності або модної галантності. Проте ми припустилися б невибачної помилки, якби звели трубадурів до ролі співців двірцевого кохання. Їхня творчість квітла на південному заході Франції; на цьому терені швидко розвивалося сомоврядне місто, де давалися взнаки єретицтво та антиклерикальність. Деякі трубадури, як-от Бертран де Борн, твердо обстоювали позиції своєї групи - феодальних вельмож, але багато хто з них був і простого походження. Їх, часто, куртуазність не обходила, а твори мають гостросатиричну спрямованість. Витік деяких пісенних жанрів - весняні обряди. Наприклад - пасторела , у якій переповідається про зустріч поета або кавалєра з дівчиною-селянкою. Ось як завершується пасторела в одного трубадура:

    "Він тричі цілував її, та знову
    вона неначе загубила мову.
    А як вчетверте...- вся вона аж тане:
    "Беріть мене, - сказала, - пане".


    До стародавніх жанрів відноситься і обад , або світанкова пісня. Ось коротенька обад анонімного автора, що належить до найдавніших взірців провансальської поезії:

    "Доки соловейко проспіває
    й солов'їху гілка погойдає,
    я тебе мерщій пообіймаю,
    серед квітів прихилю цілунком, -
    аж із вежі варта крикне лунко:
    "Гей, закохані, підводитися треба,
    бо зоря вже вас вітає з неба!"
    Читати далі >>>

    Про ці, куртуазні, шати можна багато фантазувати, але їх не можливо реально приміряти
    Отож, цікаво було б знати ваші думки, читати ваші безсмертні "К.М." твори.
    Розміщуйте їх тут (через коменти), чи надсилайте поштою





    "КУРТУАЗНИЙ МАНЬЄРИЗМ.РОЗДУМИ"
    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  8. Поезія і не поезія вільних віршів. В чому різниця?
    Верлібри і білі вірші... Поки вони ритмізовані і відповідають поняттю віршування - це поезія. Якщо в тексті не має віршування - це, як на мене, вже не поезія. Чому?
    Великий тлумачний словник сучасної української мови: (а також Інші джерела >> )
    Віршування — cкладати, писати вірші, а також 1. Мистецтво виражати свої думки у віршованій формі. 2. Система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.
    ВІРШ - невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків//Одиниця ритмізованої, поетичної мови, що складається з певної кількості стоп, з чергуванням наголошених і ненаголошених складів; рядок.
    Верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину.
    Білий вірш - вірш без рим. (Себто написаний не безладно, а ритмізованою мовою, - не частково ритмізованою, а цілісно)
    Ритмізувати - робити, щось ритмічним.
    Ритм - рівномірне чергування впорядкованих елементів (звукових, мовних, зображальних), циклів, фаз, процесів, явищ. // Чергування і співвідношення довгих і коротких долей та акцентів.
    Ритмічний - группа слів у реченні, які об'єднані логічним наголосом і виражають єдине смислове ціле.
    Логічний (смисловий) наголос - вирізнення підсилювальною інтонацією найважливішого щодо сенсу слова в реченні.
    Очевидно, що останні два енциклопедичні пояснення трохи кульгають? - опиратися на логічний наголос поняття ритмізованої поетичної мови, напевно, не може, а ось на повторюваність силового (динамічного) - може, і впорядковане чергування повинно бути.
    - Силовий (динамічний) наголос - вирізнення одного із складів слова більшою силою артикуляції.
    Але це вже майже метричне віршування.

    Отож, неритмізований білий вірш, вихід куди? В поезію? В прозу? В астрал? На міжнародні конкурси?

    Поезія, це, в першу чергу, межі. Це, в першу чергу, оправданий Чимось Вищим порядок – сумарний порядок, даних Зверху ритмів, стилів, зачісок, подихів, рухів, думок – перекладений Поетом в означені образи. Тобто музика, наприклад, це неозначені вербально образи, а Поезія – означені. Тобто все те, що одночасно належить Живому над нами і автору, який охоплює собою "комплексно невидиме - нечутне" через вироблену ним спроможність мистецького сприйняття, і відтворює це у співпраці з мовою у віршованій формі – Поезія. Живій і явно належній світу неспівмірно більшому за наш. Тому і важливі межі, за які не можна опускатися звідти в наш матеріальний, тілесний світ, душа в якому губиться і нищиться, і Поезія теж. Великі Поети, звичайно, досліджували не тільки Божественні Верхи, але й нижні кордони, і небезпека їх очікувала аж надто серйозна, але це вже інша тема. Повернемось до масиву Поезії.
    Паралелі з музикою видаються мені тут оправданими і показовими. Чому будь-який шум-гам не називають музикою? Чому попса і та намагається досягнути, хоча і примітивної, але адекватності, в основному, “ніби адекватності”, та менше з тим. Поезія – те ж саме.
    Верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину? але якщо це ще вірш, то він має бути написаний ритмізованою мовою, тобто з ритмом, тобто у випадку вільного віршування рядки різної довжини повинні бути побудовані за якимось законом, і без хаосу.

    Наскільки ж тоді видається примітивнішим широко уподобане “вільне віршування” (що, в реальності не має в собі самого цього віршування!), межі опускання якого в земний хаос, в ентропійну стагнацію матерії, максимальне? Де втрачає вільний, чи білий "вірш" своє поетичне обличчя? Відповідь одна – там, де начисто відсутнє бажання, чи вміння автора якось зримо, відчутно бути відповідним - римуватись, ритмізуватись, підкорятись якимось вищим законам, окрім проголошених власним "я" – та й навіщо сучасним "геніям" покора - вони ж неповторні і непересічні, і сотворили себе самостійно.
    Чи таки варто було би їм пригадати, що Геній – це дух покровитель. На ковчегах з "живими" мощами різних древніх Богів, як там Амона, Ваала, Яхве, інших - містилися фігурки цих захисників-покровителів - Геніїв. На Львівській Опері, наприклад, можна побачити трьох Геніїв, з Перемогою посередині, правда, в цьому випадку, коректніше говорити - напевно, не про Геніїв (що відносяться до чоловічої статі), а про Юнон (до жіночої)?
    А ось наші “геніальні вільні творіння” – тексти в картинно збиті рядки, для краси напевно, зовнішньої, зі змістом і родзинками звичайної прози. Забрати виокремлення на рядки і білий "вірш" зникне і ніхто сторонній вже не збере його до попереднього, оригінального вигляду?
    У чому ж суть мімікрії "невірша" під "вірш"? Що спонукає до такої потреби "фальсифікації"?
    Думаю, що пояснень тут може бути багато, і переважна більшість їх торкається надмірного авторського самолюбства і славолюбства, позерства, такого популярного нині у літературі, а ще тому, що тут з'являється поняття "легко", наприклад, легко пишеться, легко перекладається всіма мовами світу, і особливо англійською, чи шведською, зрозумілими Нобелівському комітету, іншим бюрократичним інституціям. Ось тенденційні зразки - http://www.poetryinternational.org.
    А знов зібрати рядками справжню поезію – елементарно, сама збирається, хоча і залишиться невідомою для іншомовних достойників. Чи не тому нині модно максимально прозово "верлібрувати", прозово "вибілювати" крематорій власної поетичності?

    Проза, звичайно, річ теж непогана, а хороша проза – річ достойна уваги, захоплення. Ось Андрухович перейшов і не жаліє. А коли намагається повернутися в поезію, то виходить кепська "Bad Company" . Можливо авторам, що нині тяжіють до неритмізованих текстів, варто залишатись прозаїками? Чи так воно і стається з часом, автоматичо? Після всіх тих "розчарувань"? Звичайно, проза є тільки стихією автора, і пише він там, що йому завгодно, і ніхто його не стримує, не перечить, не звинувачується він у неправді і самою непоетичністю власних рядків – немає меж, немає і розчарувань.
    Є інші випадки - художніх спроб, спроб підняти прозу до рівня поезії, але недаремно є поезія, і є проза. І речі ці, як на мене, зовсім не схожі. Ось один із текстів шанованого мною поета Василя Герасим’юка без виокремлення рядків. Як на мене, очевидно, що це не вірш, а, наприклад, - етюд, спроба, експериментальна проза, - а швидше за все спроба спроби, спроба прозово-есеїстичного містерійного "рядкування".

    ПСИ ЮРІЯ ЗМІЄБОРЦЯ
    "Ми закопувались доти, доки нас не спинили джерела. А потім прийшли дерева і стали над нами. А потім прийшли пси і вили над нами. А потім принесли дівчину і в неї була одна рука. І ми зимували так, як зимують вода і вогонь. А потім ти сказала: “Христос воскрес!”, наша однорука весно..."

    __________________
    (чи можна тут говорити про віршування? Л.В.)
    __________________
    "Нарешті ми втекли, але не могли зупинитися і жити далі — ми піднімалися крутою горою все вище і вище — ми наближалися, підходили впритул до хмар важких і темних, які, може, і врятували вас, але вкоротили нам Великдень і тепер не дають зупинитися — притягують нас, давлять, затягуючи у круті вири темних вихорів..."
    ______________
    (Тут ще важче відчути рядки? В.Л.)
    ______________
    "Ми пройшли крізь них, і гейби окинувши з плечей храмові плити, легко вийшли на самий верх, і тільки тоді збагнули: на землі була ніч. Лише вершина гори, ще мертва після зими, стриміла над чорною лядою хмар, що наглухо закрила той кривавий погріб, звідки ми ледве втекли, і тепер сидимо на вершині гори, облиті різким місячним світлом. Воно тільки тут — з нами й над нами.
    Ми поскидали скривавлену одіж і закопали її під ногами у хмарах..."

    _____________________________
    (А в цьому фрагменті рядки хіба що сам автор розбере? В.Л.)
    _____________________________
    "Ми сиділи в такому світлі, що не відчували холоду і болю, навіть наготи своєї не помічали. Ми бачили тільки верхи сходжених з дитинства гір — вони вирвалися, як і наша вершина, із безмежного клубочища хмар, і на кожному верху, облитому щоразу різкішим сяйвом, сиділи якісь люди. Ми не знали, хто воїни і звідки, ми не знали, коли вони… Ми не знали, живі вони чи мертві, але яке це має значення, адже і їм довелось проломити своїми головами ці хмари! Ми розгледіли кожну ватагу втікачів і забули всі слова. Навіть плач і крик. І тоді в нас у ногах прошмигнули вовки. Вони не підважували хмари, як ми, а легко випірнули з них і вмить оббігши нашу вершину, замотавши в сліпучий клубок наше місячне мовчання, знову пірнули в густе хмаровище
    і так само легко виринули на сусідньому верху, так само обмотуючи інших утеклих. Ми проводжали їх одним хижим поглядом на кожну вершину,
    уперше уздрівши, які ми голі і які ми нерухомі без оцих вовків, крім яких нам нічого вже в світі не треба, бо вони прив'язали нас один до одного, обмотали всі ватаги, переснували вас під своїм місяцем, пірнаючи і виринаючи у хмаровищі юдолі земної. І ми притулилися плечима один до одного, міцно, як люди, які вже знають, що буде весна і буде трава, і потому за це знов доведеться зимувати в землі, і за це тепер назавше тулимось один до одного, і це буде, і цього не може не бути, бо в ногах знов прошмигнули вовки — вірні пси Георгія."

    _____________

    А ось зразок метричного віршування, переклад Йосифа Бродського, теж без виокремлених рядків:
    _____________
    ІІ Палац
    "Відтворені у мармурі сатир і німфа дивляться в глибінь басейну, крізь гладь, покриту пелюстками роз. Намісник, босий, власноручно морду
    скривавлює місцевому царю за трьох голубок, що вгоріли в тісті
    (підчас роздачі пирога злетіли, та зразу ж і попадали на стіл). Зіпсуте свято, може і кар'єра. Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
    попід могутнім, жилавим коліном Намісника. Плин запаху троянд
    туманить стіни. Слуги збайдужіло, немов статуї, зрять поперед себе
    в каміння, де немає відбиття.
    Непевний місячний нордовий блиск. Стулившись до кухонних труб з палацу, бродяга-грек і кіт спостерігають, як два раби виносять із дверей
    труп кухаря, завернутий в рогожу. Ті йдуть із ним повільно до ріки.
    Скрегоче щебінь. На даху людина котові норовить закрити писок.
    ІІІ
    Покинутий хлопчинкою голяр утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
    сумуючи за ним, і геть забув покриту милом голову клієнта. "Напевно, хлопець вже не повернеться". Клієнт тим часом лагідно дрімає і споглядає чисто грецькі сни: з богами, кифаредами, борнею в гімнасіях, де гострий запах поту лоскоче ніздрі.
    Відчепившись стелі, велика муха, покружляв, сідає на білу, густо вкриту милом щоку заснулого й, втопаючи у піні, як ті пельтасти бідні Ксенофонта в снігах вірменських, знай собі повзе через провали, виступи, щілини до верху й, обминувши жерло рота, піднятись пнеться аж на кінчик носа. Грек відкриває жахне чорне око і муха, звивши зі страху, злітає..."

    ______________________________

    Виокремити рядки наведеного вище перекладу Бродського можливо і просто, а з текстом від Герасим’юка це по-авторськи вірно не зробиш аж ніяк.
    Ось таку різницю і вважаю різницею між Поезією і всім Іншим. Кому подобаються легкі шляхи - пробуйте, кожен досвід збагачує і автора, і глядачів, і сам літ.процес. Але особисто я вважаю, що рух у напрямку розмивання кордонів і меж, форм і ритміки, є вкрай небезпечним. А прикривати цей рух, а інколи і не те місцезнаходження, розмитістю у використанні означень "верлібру" чи "білого вірша" є самообманом - бо поезія, це таки в'язниця, а не розкуте текстування...

    “Поезіє, покаро із покар,
    моєї волі вікова в'язнице!
    Всю мертву воду випий із криниці
    жаги ж життя не вистудиш. Той жар
    троюдить нас, запраглу палить душу.
    Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.”

    Василь Стус "Ми, пустоцвіти Божих існувань..."

    Володимир Ляшкевич 2005 рік




    Деякі відповіді на отримані коментарі:


    Пану Андрію Зланічу

    Шановний пане Андрію. Файно, що ви поділилися своїми спостереженнями, своїми висновками. Думаю, що й інші зможуть щось суттєве додати до теми…
    Не ставлю собі ціллю нав’язувати і переконувати - це швидше пояснення позиції, так? Тобто, ми оперуємо чітко визначеними термінами, чи намагаємось ними оперувати, задля більш-менш об’єктивного, уніфікованого підходу при порівнянні текстів. Ви говорите про вірші “пульсуючої, аритмічної форми. Новий час потребує нових форм, а суть, звісно, завжди однакова. Будь-ласка, оцінюйте надалі семантичну сірість, якої вистачає на сайті, а не важкі форматні конструкції…” Але це неприйнятно, повторюю “ВІРШ - невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків…” - тому аритмічність не можливо розглядати, як вірш і, тим більше, переконувати читачів, що аритмічність є форматом поезії. Звертаємось до чітких визначень, а також до першоджерел предмета Поезії тому, що для нас важливо не порушити кореневі мистецькі традиції, а берегти, розуміти їх, продовжити їх собою. Повторю ще раз, - першоджерело – Життя, яке частково в нас, але, в основному, за межами нашого “я”, і, до того ж, в надпросторі, можете розуміти, як, життя, в основному, знаходиться там – вище і глибше над нами. І коли ми говоримо про музику, чи поезію, то мається на увазі не бренд "Бйорк", чи "Моцарт", а саме осягнутий і описаний ними Порядок Життя, переданий музично. І їх гармонійні музичні ряди намагаються його не порушувати. Панк-рок, наприклад, свого часу намагався порушувати критерії мелодійності, але нічого істотного з того не вийшло, і вийти не може. Якщо хочете, то всюди діє банальна сентенція - порушувати закони Життя живим в цілях подальшого життя не дано.

    __________________________________________

    І декілька відповідей стосовно зауваг
    п. Тетяни Мельник і п. Василя Терещука
    _________________________________________

    Тетяна Мельник:
    "Абсолютна розкутість слова, що мусить пульсувати, вражати, звільняючись від чітких меж, потрапляючи у нові вербальні виміри. І, власне, легкі рими можливі для верлібру, але не завжди. А щодо відсутності строфіки - то її відсутність можна умовно назвати якраз присутністю. Оскільки - як подає словник літературознавчих термінів: "у верлібрі - послідовно кожен рядок являє собою смислову одиницю, його ритмічна єдність ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків".


    (В.Л.)- Хай живе ритмічна єдність. Себто - один ритм, або гармонійне їх чергування, що можна довести легко зібравши "розсипаний до прозового вигляду текст".
    А стосовно абсолютної розкутості слова, - то, Тетяно, пригадайте наповнені п'яними істотами кабаки, мат, погрози, грубе словесне насильство, що не має і не знає формальних меж…
    І в той же час ви пропонуєте звернути увагу на природності - " Але! в першу чергу потрібно говорити про чуття, про природність..."
    - Але про яку природність йдеться? Якщо про Божественну, то де в природі ви бачили розкутість, як відсутність надстрогих меж – там суцільні золоті січення гармонічних пропорцій! Ви можете собі уявити, що в природі відбувались би процеси, які інколи подаються нашими авторами, як поезія? Можливо, наші автори мають на увазі щось інше, але читаючи їхні твори, часто бачиш те, що в природі, в т.ч. і в природі речей, не тільки не відбувається, але й не може відбуватись взагалі, бо це смертельно небезпечно. І ці небезпеки впроваджує Істота найбільш наближена до Творця? Чи це можливо??
    Можливо, але тільки в одному випадку, коли йде ця істота в протилежному напрямку від Життя, що трапляється аж занадто часто.
    Отож вважаю, що речі неприродні, поезії не властиві.
    Про речі властиві поезії, трохи нижче.

    Вельмишановний Василь Терещук, твори якого переважно мають свою, “Терещукову”, віршовану форму і ритміку, - коментує:
    “Ляшкевич - яскраво окреслений формаліст. Він надає величезного значення формам. Хоча ті, як на мене, повинні мати значення лише стосовно означення жіночої краси.
    Еталон форми для поезії не має сенсу. Давидові псалми - це і молитва, і поезія. Поезія Аполлінера - без рим. Та й на який біс вони там потрібні…”

    - Що ж , пане Василю, розмова про біблію, псалми Давидові (в основному - пісні древньофінікійського походження) й інші неримовані, тексти - не проста, утім, зауважу, що ви не говорите про неритмізовані тексти. Чи основна молитва наша "Отче наш", з її строгою ритмікою - не Вищий доказ її (ритмової) необхідності? А інші молитви, як пісні, які обов'язково супроводжуються і доповнюються співом, виростаючи в містерійне дійство, яке проектуючи на царину поезії можна оцінити, як виконавча поезія. Яка є зовсім не окремою формою існування тексту, як то верлібр, чи білий вірш, які поки вони є віршами, є й поезією?

    Утім, повернемося до поезії, де не потребується гра акторів, чи співів, чи особливої декламації - в розумінні додаткових елементів задля оживлення чогось просто так не самодостатнього. Тобто повертаємось до форм, які на межі поезії, звичайно, стають менш чіткими, але існують. Мало того, все прекрасне і корисне має чіткі і улюблені душі і тілу нашим форми і незмінні здатності.
    І тут ми, насправді, зовсім традиційні істоти. Їмо, п’ємо, ходимо, дихаємо, читаємо, слухаємо, пестимо, споживаємо і перетравлюємо – однаковісінько, традиційно і з великим чуттєвим задоволенням. І смію зауважити, Василю, порядок цих речей ніхто змінювати не хоче, в тому числі і ви.
    А Ваші слова - “Бо у справжньої поезії не буває поганих форм.” – поділяю повністю.

    І ще одна фраза пана Василя видається мені аналітично цікавою.

    В. Терещук: ”… Як на мене, поети - люди вельми самотні. Через те вони і творять власний світ, оживляюють його, щоб у ньому замешкати навіть після смерті. Справжня поезія живить не лише інших, але й свого творця…”

    Про один із відтінків, що я знайшов для себе в цих словах – про проблеми зі своїми світами, чи там із розмірами авторського "я".
    Вважаю, що це найбільша проблема зростання поетів. Все важче розчинятись в ефірі живого обсягу, контролювати події на своїх найвіддаленіших межах, на яких в основному проставляються переноси рядків і рими, звучить реакція оточення. На тих межах, де постійно живе запитання, а не готові академічні відповіді.
    Повторюсь, що рух у напрямку розмивання кордонів і меж, форм і ритміки, є вкрай небезпечним. А прикривати цей рух, а інколи і не те місцезнаходження, бажаним баченням "верлібру" чи "білого вірша" є самообманом - бо поезія, таки в'язниця, а не розкуте текстування...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -