1. Що поєднує.
Варто розуміти, що праукраїнці колись дійшли аж за Урал, несучи світло ведичності - це стало основою і для можливого розвитку тамтешніх ординців, і це не єдина спроба допомогти поневоленим там народам.
Звідси українська небайдужість до того живого, що ми там насаджували.
2. Що нас розділяє.
Убивчий дух ваалівської орди і в рф, і в її адептах, вкрай сильний, і він нищить всі паростки людяності.
Саме це протиріччя й привело до нападу зла на нашу свободу і волю. В цьому проблема і російської мови, основи якої були принесені нами в ту тьму, як чисті води первинної європейської першомови кельтів і галів, як живі традиції з найдавніших часів.
Але наразі нинішня рос.мова і рештки культури знаходяться під ідеологічним і духовним контролем зла і ординського усвідомлення.
Це потрібно ясно розуміти, і хірургія чітка - боротьба з тамтешнім злом і його метастазами, що проникли в Україну.
Але боротьба саме зі злом, з поступовим очищенням і нашого культурного простору як і територій - і саме від зла, окупантів, ненависті, недорозвинутості, нелюбові.
- Кажуть, що надто довго йде цей процес? -----
І всі хочуть миттєвого потрапляння в мирський рай, як вони його бачать?
Тож чимало хто наполягає на максимальній рішучості дій щодо мови. Говорять про 32 роки бездіяння в цьому питанні...
Особливо палкі в нас гуманітарії.
Та хочу дещо нагадати і запитати - хто і як мав змінювати рішуче ситуацію 5-10 років тому, не кажучи вже про більш ранні часи? Комуністи, партія регіонів, проросійські партії в парламенті? Нинішні слуги? Ми ж памятаємо, що в нас усе починається з парламенту, а не від повелінь якогось царя?
Тож якщо відверто, ми завжди знаходилися на волосинці від смертельної ін'єкції - введення другої державної, і саме через баланси політичних поглядів в країні.
Україна ніколи за ці 32 роки не мала можливості до швидкого виправлення ситуації в природній бік, бо ж і українська мова - природне мовне вирішення.
І добре, попри всі негаразди, що зараз поволі ми зрушилися з межі моворозділу до цієї природно обумовленої українізації.
І це відбувається суто на тлі захисту України, любові до неї - ось тому цей вектор і напрямок єдиновірний і дієвий.
Саме тому не потрібно ні зверхності до цього, мовного питання, і особливо від філологів, ні втрати пильності в наступних виборах.
Тож варто правильно оцінювати ситуацію в усі часи.
Та чи розповість нам хоч один філолог, що ми не просто древній, але й глибоко ведичний народ?
І тому обирати на посади над собою нижні варни (верстви за призванням) - смертний гріх, що ні міняйл-торгашів, ні скоморохів, ні шудр (слуг) у керівництві країною бути не може!
Тож рятує не тільки мова, далеко не вона одна!
Моральність у всіх питаннях і совість!
І без провокативних "москворотостей" наліво і направо, бо ті, що вживають це слово чомусь забувають, що воно значить саме "кремлецентризм", а не те, що їм найперше спадає в голови.
І останнє.
Нашого найбільшого ворога не цікавить, як ми говоримо, та чорнота прагне, щоби ми їй належали і мовчали, як мовчать і вже поневолені ним...
І це не єдиний ворог України і всього українського...

___

(філософічні майже_жарти на тему: перший закон "Збереження істини")

А тепер майже серйозно.

Ми одночасно існуємо:
а) тілесно - в цьому просторі і часі;
б) "усвідомлено" - суто в дійсній миті при (явищі) "свідомості";
в) в не тілесному світі - в іншому,первинному просторі.

І, при цьому всьому, таке наше "я" - цілісний світ. )

Ми точно перебуваємо, або не перебуваємо в деяких випадках при "свідомості", але це ще не значить, що "свідомість" суто наша власність, і наш особистий атрибут. )
І вона точно не належить і не залежить від діяльності нашого мозку. Мозок може деякий час не працювати, але особа при цьому матиме певні "усвідомлення", певні згадки... Та мозок, безумовно, завжди тягнеться до свідомості )
Процес "усвідомлення" при цьому нагадує встановлення реального зв"язку між нашим розумом (нашим присвідомим "я") і різними рівнями свідомості, як явища найвищого порядку.

Через "свідомість" проходять і наші сни, котрі часто є суто досвідом не тілесного нашого "я" і це, вочевидь, третє, найвище, наше первинне безтілесне "я", котре контактує суто з тілесним "я" напряму, але з тим "я", що пише і читає це все - тільки через посередництво явища свідомості. )

Через "свідомість" проходить і досвід тілесного нашого "я" - першого, найнижчого, твореного, вочевидь, як проекція первинного "я".

Зрештою, те наше (породжене, чи за номером, "друге") "я", що живе з миті в мить при "свідомості", існує наче між нижчим і вищим "я". І дуже схоже на породження цих вищого і нижчого наших "я". )
І це, вельми ймовірно, є саме тим "я", котре пише цей пост, а з вашого боку - що читає його )

Тож нас таки троє )). Причому, з усією тією гармонією і балансом в нашому мікрокосмі, в т.ч. і з "Їнь" та "Ян". )
А це значить - якесь третє (насправді, первинне) наше "я" завжди іншої статі, аніж тілесне "я" і "я" при "свідомості"? )

В такому разі в нашому мікрокосмі баланс і гармонія зберігаються. )

Деякі можливі висновки:

1) Це я про що? А про те, що ми маємо справу, нмсд. не з незрілістю свідомості (це явище досконале, як і нижчі явища гравітації, чи електромагнетизму, тощо), а саме з розвитком і вдосконаленням нашого "я", котре при "свідомості".
Таким чином, як на мене, вплив відповідної техніки, методології, тощо, розвитку особи стає більш точним, якщо направляти "зусилля" за точнішою адресою не "свідомості" взагалі (яку ми, як конструкцію вищого порядку, ніяк не здатні змінювати), а за адресою нашого серединного "я", котре при "свідомості", і що за допомогою відповідного чуття і розуму сягає різних, інколи все вищих, рівнів цієї "свідомості."

Цікаво, що існування трьох наших "я" проголошується достатньо різними джерелами... )

2) Не менш цікаво проводити і більш високі паралелі, зважуючи, що ж таке "свідомість" там, вище. Є вмотивовані підозри, що як повноцінна конструкція "свідомість" охоплює собою і "логос", і багато чого ще, виявляючись чи безпосередньо Богом_Творцем нашого Всесвіту, чи його безпосереднім органом (як то наш, наприклад, розум), що, зрештою невіддільно.

Цікаво, що є в нас такий термін, як "божевільні", тобто вільні від Бога-Творця особи, вільні від "свідомості", точніше від "усвідомлення", чи не так? )
Схоже з частиною "Ян" все зрозуміло. )

А хто ж тоді є "Їнь" в макрокосмосі?
Цікаво, що давньоєврейською саме Святий Дух виникає в жіночому роді...
Ймовірно так вважали і там, звідки євреї брали усю інформацію...

3) Можна багато ще привести дивних "висновків", але це вже буде надто сміливо )
Та й представникам базових релігій точно не сподобається...
____

А перший закон збереження істини тут, у нас, нмсд, виглядає якось так:

"Рівень модуляції енергетики = рівню Свідомості" )

Так вже сталося, що перечитуючи книжку Г.А. Клодта "Повість про моїх предків" - про знаменитого Петербурзького скульптора барона Петра Карловича Клодта фон Юргенсбурга (автора багатьох геніальних робіт, одна із яких "Володимир Хреститель" у Києві) і його нащадків - з легкої руки моєї дружини Марії, яка належить до його рідні, надибав я на цікавий розділ "Офорт Шевченка". І так, як все написане там видалося з багатьох причин цікавим, то я набрався терпіння і переніс зазначені матеріали на електронні поля "Укранету", прошу пані та панове Вашої уваги.

Г.А. Клодт "Повість про моїх предків"
(Фрагмент)
V. ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ОФОРТ.
"... В кінці липня 1857 року в Новопетровський форт надійшов папір із наказом відпустити на волю Тараса Шевченка. До цієї події добру свою руку приклав граф Федір Петрович Толстой - можна сказати витягнув Шевченка з кайданів, вибив дозвіл на його проживання спочатку в Нижньому Новгороді, а, пізніше, і в Петербурзі. Офіційно віце-президент Академії мистецтв клопотався не за великого поета - за художника, викупленого свого часу у поміщика Енгельгарда не ким-небудь, а художниками. Хоча і мав до тієї святої справи відношення Жуковський, та все ж головну роль тут зіграв Карл Брюллов, чиїм учнем став молодий Шевченко.
Тарас Григорович повернувся із заслання знаменитістю. Багато хто шукав зустрічі з ним. Земляки, що проживали в столиці, вшановували його і нахвалювали. І закрутився він у Петербурзькому вихорі. Щодня кудись поспішав, жадав усіх бачити, зі всіма обідав і вечеряв, і багато, з такої причини, пив. Знаючи про це, Петро Карлович (Клодт) хитав головою: "Ну хоча би хто-небудь зупинив. Бо ж пропаде." Навіть якось при нагоді виказав віце-президенту (Академії):
- Ти, Федоре Петровичу, зайняв би Тараса ділом. Йому пусті люди голову морочать.
А той, мудрий дідуган, йому у відповідь:
- Ех, не відаємо ми, що то таке тюрма і солдатчина. І не відаємо тому, що є воля. Перебіситься... Проте я його Йордану (Йордан Федір Іванович – художник -гравер, професор викладав в Академії різьбову гравюру і офорт) довірю. Ти правий, звичайно, правий.
- Кланяйтеся від мене графинюшці. Вона, здається, влаштовує на честь вільного Тараса бенкети.
- Які там бенкети! Тебе ж бо кликали, не йдеш.
- А я дифірамбів не вмію співати.
- А він (Тарас Григорович) сам до тебе не заходив?
- Тільки кроки його відлунюють та й всілякі там шу-шу-шу.
- Я йому скажу, що хочеш бачити.
- Як знаєш.
Ця розмова відбувалася в кінці квітня 1858 року. Через декілька днів Шевченко дійсно завітав до Петра Карловича і застав його за сніданком.
- Пробачте Тарасе Григоровичу, а я би вас, зустрівши, і не впізнав. Сідайте чаювати. Казали мені, що ви в дуже гарній бороді повернулися.
- Та ось і наказали збрити - наглядове начальство бородатим не довіряє. А козацькі вуса залишив для гарного фасону.
- Ну що ж, я радий вас бачити. Що поробляєте?
- Збираюся брати у Йордана уроки.
- Ви ж бо раніше офортом займалися, і не без успіху.
- Нині до смаку аквантина... А у вас що новенького, Петре Карловичу? Кажуть, пам'ятник "Незручнозабутньому" ставите ("Неудобозабываемый Тормоз" - прозвисько Миколи I, яке дав йому Герцен).
- Я би вам показав, але боюся, неприємно буде.
- О! Мене отакою символікою нині не візьмеш. Показуйте. Вони зайшли до майстерні. Шевченко деякий час постояв, заклавши руки за спину, побіля моделі пам'ятника Миколі I.
Затим весело мовив:
- Прекрасна лошадяка!.. З "тормозом"...
І відразу почав збиратися. Напевно пригадав, що кудись йому потрібно ще бігти і з кимось побачитися...

Нарешті петербурзькі пристрасті довкола Шевченка стихли і він зайнявся любою справою. Петро Карлович бачив виконані ним, впевнені за штрихом, офортні портрети Бруні та Толстого, але особливо йому припав до смаку офортний автопортрет. В академії, швидкій на гучну прозву, вже називали його Руським Рембрандтом, а потім дали звання академіка-гравера.

Минув рік із дня смерті Юліани Іванівни (дружини Петра Карловича Клодта). Листопад (1860 року), як і зазвичай, видався сирим і холодним. Петро Карлович самотньо сидів у своїй величезній неопалюваній майстерні. Раптом там, нагорі, рипнули двері. І ось уже біжить сходами донизу крилата людина. Здалося навіть, що розвіваються і його вуса.
- Добридень, пане бароне Петре Карловичу!
- Здрастуйте, Тарасе Григоровичу! Як завжди все поспішаєте кудись?
- Ще й як поспішаю! Поспішаю жити, працювати поспішаю.
Шевченко присів на табурет і важко віддихувався, чіпаючи на груди свою крилатку.
- Що з вами?
- Болить. Я ж бо гадав, залишилося все там, по той бік, а ні, із собою своє тягну... Ось папір приніс, буду вас малювати.
- Вибрали час! Який ж бо я зараз...
- Я вас, Петре Карловичу, утішити в горі вашому не зумію. Та і вам це без потреби. Одначе лик ваш нинішній мені подобається своєю духовністю. У нім усе ваше життя, точно так, як на обличчі графа Федора Петровича є апостольство. Ви сидіть, будь-ласка, не звертайте на мене уваги.
Він почав малювати, спершу на одному листі, затим на іншому, потім на третьому, і все розповідав:
- Я, Петре Карловичу, прошу пробачення за одкровення, коли до столиці приїхав, ніби з ланцюга зірвався. До Літнього саду ходив на вашого Крилова дивитися, і ох як він мені не сподобався! Я очікував величчя того старого побачити і сварив вас бідним бароном, який тої величності не зрозумів. Спробуйте посидіти у Мангишлаку хоча би п’ять років, іще не те заспіваєте...
А нині каюся перед вами, бо мудрість вища за величність, а ваш робочий сюртук красивіший світського жупана. Мені небагато часу було потрібно, щоби це осягнути не тільки у відношенні до вас, Петре Карловичу, а й взагалі, так, у повному, можна сказати, обсязі. Я вас забавляю, а відгуку в очах ваших не бачу. Ні образи, ні задоволення. Ви мене не бачите і не чуєте...
- Я вас бачу і чую, (а порожнеча) бо змучився бути самотнім. Я від усього, здається, втомився, люб’язний Тарасе Григоровичу.
- Якщо ви в мене таким вийдете, то це буде моїм досягненням. Я витравлю хороший портрет і вам подарую перший відтиск із благоговінням...
Він ухопився рукою за серце, похитав головою і сказав:
- Не можу... Рука чужа. Нахвалився, а зробити нічого не зробив. Певно іншим разом.
- Може Тарасе Григоровичу, я вам допоможу?
- Чим же?
- Ідемо ж бо тихенько-легенько до мене нагору. Я вам дещо покажу.
Вони зачали підійматися, відпочиваючи через дві сходинки на третій. Підйом був крутий і вів прямо до кабінету.
Коли нарешті дійшли барон сказав:
- Сідайте, Тарасе Григоровичу, віддихайтеся, а я вам зараз покажу, що обіцяв.
Він витяг із комоду, що прислуговував йому замість секретера, достатньо великого розміру фотографію і вручив її Шевченку.
- Прошу. Нещодавно мене таким чином зобразив племінник, за допомогою ящика, який зветься світловою камерою чи чимось в цьому дусі. Одначе схожий і дуже. Якщо ви поєднаєте те, що робили сьогодні з цим, у вас вийде.
- Я вам вдячний, пане бароне, Петре Карловичу. Це і справді мені допоможе. Але ось про що я думаю: як би цей, як ви мовили, ящик, не забрав у нас, художників, останній кусень хліба. Чув, що в Італії з-за цього самого світлопису багато портретистів залишилися без роботи.
- Можливо. Але живу руку, проте нічим замінити не вдасться. Залишайтеся обідати Тарасе Григоровичу!
Не їм, не п’ю. Прощавайте, Петре Карловичу!

Шевченко довго не з'являвся. І тільки в кінці січня наступного року (1961 від Р.Х.) приніс офортний відтиск. Петро Карлович, як сліпий, провів по ньому пальцями і відчув шорстку поверхню засохлої фарби. Примітив дзеркально перевернутий підпис "Т. Шевченко. 1861" і потім тільки зауважив себе.
- Це і справді ваша удача, Тарасе Григоровичу. І відтиск чудовий. Я вам щиро вдячний. Минулого разу ви справедливо підмітили: правда - вона вище за все. Бажаю вам на майбутнє завжди залишатися самим собою.
- Дайте я вас обійму, бароне Петре Карловичу, якщо дозволите.
Живіть довго!...
Коли Шевченко пішов, Петро Карлович деякий час роздумував, - "До чого він це сказав? Навіщо?"
Не проминуло і двох місяців, як Тарас Григорович Шевченко помер...

(Матеріал перекладений і опубл. у 2000 р)

Як на мене, історія протистояння фізика і лірика непомітно переросла в протистояння критика і поета.

                У першому випадку фізик, ймовірно, "програв". Виявилося, що подарувати людству безмежну свободу через використання безмежно дешевої енергії розщепленого ядра не вийшло, і навряд чи колись ось так - просто "технологічно", без відповідних вимог до самої особи, вийде. І, як на мене, куди не глянь - усюди помітна криза "легких шляхів". "Легкі шляхи" приводять до вкрай серйозних проблем, які взагалі неможливо вирішити на сучасному рівні розвитку людства. І хто має очі, той це бачить.
Складається враження, що взаємне полегшення життя можливе тільки до певних меж, які перейти навряд чи можливо. Простіше кажучи, насаджувана з кожного рекламного ролику ідеологія споживання - масам сучасних "троглодитів" ("жителів сучасних печер") полегшення не принесе, потрібно зростати далі - вочевидь, через "інтелектуально", "духовно" і "душевно". Про що власне завжди і говорили поети. Фізики це у переважній більшості своїй, думаю, нині зрозуміли (вони ж то у жодному разі не є троглодитами), хоча, звісно, невтомно продовжують працювати у т.ч і над "новою бомбою" і далі.

                Поети говорять про ті самі речі й зараз - а їхніми опонентами, наразі видається мені, виступають вже "літ.критики". Тобто, такий собі клас довкола мистецьких менеджерів, які трактують про що там творять, чи творили, чи будуть творити Творці. Трактують, здебільшого будучи дуже далекими від предмету досліджень? Боронь Боже, щоби ці мої мудрування хтось сприйняв як особистісну критику шановної Мір'ям-Фейґи Рубан, авторки аналітичної роботи "Етнокультурний код у поезії Мойсея Фішбейна", - це я так, узагальнюю, - шановна авторка поставила перед собою дослідницьке завдання і, як зуміла, так його і виконала - виконувала чесно. Але що саме виконала - це з боку Поезії не дуже зрозуміло, зрозуміліше, ніби, з боку сучасних вимог відповідної "науки" до таких аналітично-критичних розвідок. А "наука" і поезія, це сьогодні, я думаю, як астрологія і небо над головою.
               Ось пересічне аксіоматичне твердження:
“Поняття етнокультурного коду дотичне до історії ментальности, яка зосереджує свою увагу на психологічних фактах, усвідомлених, а особливо неусвідомлених орієнтирах, за якими розвиваються типові для тієї чи тієї епохи уявлення людей, за якими вони відчувають, за якими й діють.”
            Як поет, вважаю, що до Мойсея Фішбейна теоретизування “неусвідомлені орієнтири, за якими розвиваються типові для тієї чи тієї епохи уявлення людей” – зовсім не відноситься, як не відноситься до поетичних художніх творів – “художній твір – це виклик нашому розумінню, бо він (твір )... ухиляється від усіх інтерпретацій і чинить перетворенню в ідентичність терміну опір, який годі здолати…” (Г.-Ґ. Ґадамер)
          Смію зауважити, що справжня творчість – це все таки продовження, подовження, глибше проникнення нашого розуміння в живу сутність речей. Справжня творчість - це взаємовідносини людського і Божественного. І ці відносини не можуть бути несвідомими, бо для чого тоді ставати, розвиватися людиною? Цілком достатньо для несвідомого і тваринного існування.
І що приховане під таким теоретизуванням, окрім моменту заспокоєння широких верств публіки із поблажливо-зневажливими поглядами на поетичну творчість, і на творчість взагалі - не зрозуміло. Як поет, також додам, що нікому з читачів ця, безумовно цікава, можливо біографічно, термінознавчо, ще якось, але тільки "не поетично", робота не допоможе краще писати вірші, краще зрозуміти поезію. А ще додам, що непоети на полі Поезії взагалі пояснити нічого не можуть. Потрібно бути Майстром утіленого поетичного бачення, аби тягнути за собою інших, впливати на розвиток мистецтва – сіяти, збирати, і знову сіяти. І Мойсей Фішбейн є саме таким сіячем і збирачем творчих урожаїв. На яких нивах він творить – такий і стиль, такий і художній напрямок. Деякі оглядачі бачать поезію Фішбейна модерністичною. Але “Біблію” абсолютно не можливо назвати модерністичним твором -
“Щоб зрозуміти мої поезії, треба лише одну книгу читати – Біблію” – М.Ф. – і де тут уявний Фішбейнівський модернізм? Хіба що неусвідомлений самим автором? :) Але у випадку поета Мойсея Фішбейна таке неусвідомлення - річ фантастична.
                    Авторів, що опираються на підвалини давньогрецьких, римських засад - міфології, історії, дійства – відносять до напрямку класицизму, коли ці зв’язки вибудовуються на сьогоднішньому, сучасному рівні дещо еклектичного індивідуального розвою свободи, без особливих звертань, закликів, втручання до суспільного життя – це вже, напевно, “неокласицизм”. Чому ж тоді до автора, який фундаментально пов’язаний із “Торою” і користується усім, даним звідти, вживати якісь “модерністичні парадигми”? Та ще й на грунті святості української мови. Святість – це ж бо, напевно, витоки, корені, грунт нашої мови, а не модерністичні підміни понятть.
“Я не можу бачити, як із цієї мови знущаються, бо для мене це наче катування живої чи, радше, ледь живої людини” – М.Ф.
                Чи не про модерністичні процеси говорить тут сам автор?
               Але традиційна українська культура, за винятком порівняно юних її урбанізованих складових, – це таки щось фундаментальне?
Вірніше, якщо йдеться про зелену крону культури і мистецтва, то опирається вона на потужний стовбур слов’янсько-українського історизму, з досить незначним відхиленням одна від одної основних гілок класицизму і бароко, на яких ледь помітні відгалудження модернізму? :) І подальший ріст дерева іде за рахунок розростання рідних гілок і деяких прищеплених “вітром”, і плющі теж помітні. Отож, - культурно-мовно – відношу Мойсея Фішбейна до рідних гілок нашої культури :)
                Цікаво, що поверхневе сприйняття поезії Фішбейна наштовхується ніби то на використання модерністичних елементів, на символ, жест, позу, на "заперечення традиційного бачення". Але це тільки поверхневе сприйняття глибокої течії - насправді "традиційне" сучасне загальноприйняте "бачення" шкутильгає на обидві ноги, а ледь не кожний вірш Майстра побудований у багатьох вимірах, як то кажуть в малярстві - на передньому плані багато чистого і осяйного ефіру. Мойсей Фішбейн в'яже дійством дальні плани, в'яже через дуже точне використання у вірші абсолютно характерних речам, які описуються (через які описуються), глибинних властивостей другого, третього порядку. Таким чином вибудовується фішбейнівська стереоскопія, до речі, дуже характерна й іншому великому майстру Йосифу Бродському.
Отже йдеться про абсолютну точність означень на максимальну глибину, доступну сучасному сприйняттю. Йдеться про максимально точний явний і неявний життєвий ритм, описуваних автором поетичних явищ у їх взаємозв'язку з найглибшими витоками всіх відомих автору подій, - далі і глибше йде тільки авторське "інтуїтивне", що велетенською оболонкою-сферою дотикається до Невідомого. Але як сильно відрізняється Невідоме, що навколо елементарної крапки від Невідомого навколо зрілої людської сутності! Це все і є, як на мене, рисами сучасної поезії з майбутнього.

                    Взагалі, читаючи такі фундаментальні роботи, присвячені творчості поетів, задаєшся питанням, а навіщо так багато специфічних термінів, посилань на, в основному, поетично невідомих загалу критиків? І що, взагалі, може сказати поету про поезію не поет? А до кого “не поет” тоді звертається? Думаю, саме у відповіді на це питання і вимальовується істина. Особливо, коли намагаються видати за щось вартісне наступне - “Однак, як відомо, творчий доробок автора відокремлюється від його особистої біографії, його тексти живуть самостійним життям.” Кому відомо? А раз відомо, то це вже відомості? А відомості – це вже історія? А історія – конкретні люди? Чи як? Напевно у світлі сучасних тенденцій – історія це просто безособистісне узагальнення?:)
“Творчий доробок автора відокремлюється від його особистої біографії, його тексти живуть самостійним життям.” - тоді й дим опісля літака в небі живе особистим життям – а сама суть польоту у самостійному існуванні шлейфу, залишеного сліду? а не в здатності літака, птаха, людини літати, в самому процесі лету!
                    А що тоді твір? Можливо саме твори заповнюють огром авторського обсягу. І вони направлені і донизу від рівня автора - до рівня громади, з якої виріс автор. І чим більша різниця висот, тим довше ці твори на виду, тим очевидніший Поет? Тарас Григорович Шевченко, наприклад, як ідеал висоти, так? І хоча тільки час вимірює ці висоти, думаю, що висота Мойсея Фішбейна цілком очевидна і разом із висотами, та й широтами теж, не такої вже великої кількості справжніх, великих українських поетів створює приємний і перспективний для майбутнього розвитку ландшафт чи градієнт, як то кажуть фізики та математики, для руху вперед, а також і географію.