* * *

Ти ввійшла в моє життя, як осінь,
По алеї парку янтарем
У готичну кришталеву просинь,
І спинилась перед вівтарем.

Говорила на душі правдиво
Золотими ризами з ікон,
І мені здавалося це диво
За найкращий пережитий сон.

Не буває осені у храмі,
Як вона триває на душі
Звуками в меланхолійній гамі
Музики органу після мші

Безшелесна, в мантії прозорій,
Щоб тебе у світлі розпізнав
З-поміж величавих ораторій
І піднесеним склепінням нав.

Змусила назовсім замовчати,
Ти пройшла на відстані руки,
Прошакові давши до горняти
Милостині звучні мідяки.

28 травня 2016 р. Б.

* * *

Сонця опусти монету
І в метро нічного неба
Сядь на зустрічну комету,
Прошмигни сузір’я Лева.

Лягли зорі на долоні, –
Барви згущені в долині.
Міста вогники червоні,
Фіалкові ночі сині.

Йдеш поволі зірки кроком,
Озирнешся у минуле.
Так мінорно і високо,
Твої роки промайнули.

Так віддалено і близько
Зобразив свої глибини.
Полиском іде у блиску
Миготіння швидкоплинне.

А всього на крок від тебе
Долу легкокрило вільно
Чую, як небесний шепіт
Опускається повільно.

Не прощається ніколи,
Вічністю на повні груди
Дихають крізь ліс і доли
Зоряниці пересуди.

Все невидиме тремтливо
Вдалині проміння пестить,
Замикає пустотливо
Золотий довіри перстень.

Бо горнилові далеко
Личить полум’ям палати.
Близько воно може легко
Тонкі крила поспікати.

Дожевріють ночі міти,
Вугіль випаде, нікчема,
А зістанеться зоріти
Неба вічна діадема.

13 березня2016 р.Б.

Дорога до серця лежить попри шлунок,
Та чи вже дружина раба,
Як мужу солодкий відкриє цілунок
Ота, що за серце щипа?

Жінки наші милі, щасти Вашій долі,
Немає залізних жінок,
Це видумки красні, не знали щоб волі
І мужа манили в шинок.

Тендітні творіння, немає ціни Вам,
Пелюстки ще з раю на Вас,
Істота вродлива, природа мінлива,
Майлива, мов за перелаз.

Вируйте у цвіті, серця напувайте
Кохання жагучим вогнем,
Красивими будьте завжди не на жарти,
У пригорщі квіт пригорнем.

Безглузде без Вас існування, відомо,
Не добре самотньо іти
Тому, хто не знатиме затишку дому,
Мандруючи до марноти.

Наповнюйте змістом, чаруйте очима,
Загадку ховайте на дні,
Перлини ясні затуливши плечима,
Коли поривання марні.

Веснянки привітні, бузками квітучі,
Троянди пуп’янки щемкі,
Венера куштує земної Веспуччі
Барвинки, що їй до щоки.

Хто автор природи тієї загадки,
Той перший красу полюбив.
Літа проживи, а не матимеш гадки
В якому натхненні ліпив.

Мої Попелюшки, Ви всі королеви,
Хай тільки година проб’є,
Шлапак загубили в мені кришталевий,
Ступивши на серце моє.

Дріма воно мирно, найкращий бо сон це,
Про сплячу красуню, що їй
Ласкатиме вії кармінове сонце
В лагуні душі голубій.

Забудьте на хвилю прибій галасливий,
Найкраща турбота, це Ви,
Правдиві лиш тихі любові припливи
В бринінні її тятиви.

Свічадо, надбите стрілою Амура,
Тонким павучком до лиця,
Як жалісна зранена в ніжку скульптура
Крилатого плаче стрільця.

Перстеник на пальці тримати не досить,
І близькі бувають чужі.
Любов хто втрачав колись, боляче носить
Тавро її втрати в душі.

Як цівка обручки подружньої ланки
Сплітає ланцюг, золота,
В надутишах милих коханої бранки
Любові живе повнота.

Ще кращих душевних щедрот і прослави
Ви варті, хіба я суддя?
Хай буде Вам свято краси величаве,
Всім чесне і світле ім’я.

8 березня 2016 р.Б.

* * *

Вона ввійшла в моє життя,
Одягнена у світлі шати.
Їй довелося заблукати,
Самотньо йти без опертя.

У діадемі з-під вінця,
Що всіх увагу привертає,
Манто іскряне з горностая
Було, вродливій, до лиця.

Вона така була одна.
Спинила серце, як востаннє.
Все пізнається в порівнянні:
Краса красі бо - дивина.

Витке волосся золоте
Стелило літо перелітно;
Схилила голову привітно,
Стежок розвівши декольте.

Мов нетлі, крильцята були,
Що вона мала б розчинитись,
А все не міг я надивитись
На квітні в золоті бджоли.

І цілить і болить мене,
А обійди весь світ широкий, –
Іду до неї ще допоки
Сльозою по душі ковзне.

Побачу й не відвести віч.
Розбудить ніжне хвилювання.
Напевно, це і є кохання,
Як долі летимо навстріч.

Її боюся у мені,
Немов лампаду, погасити,
Як світяться душа і квіти
У вечоровому вогні.

До серця тулиться палкіш
Загравою рожевощоко,
Як з нею сходимо високо
По вірші, бо кому це вірш?

20 березня 2016 р.Б.

Фаланги пальців до пера
Тягнутися не перестануть,
Як звично трепетна пора,
Веде тебе на синю паводь.

На крилах мрій лети туди,
Де труд – солодкий відпочинок.
Душі крильми пролепоти
На звуки неземних сопілок.

Бо лиш подалі від землі
Ми з плоті линемо наївні.
Даруй словам низький уклін
У невагомості чарівній.

А світу тишу над усе
Лиши у спокої небеснім.
Поет печаль перенесе
Під сонцем, блискаючим перснем.

Лиш поспіши, бо вже весна
По днях завіяно-буремних.
Брунатним брунькам затісна
Одежа в пагонах деревних.

На лоні вод крилата тінь
Черкне похитуване плесо.
Мов голуб, чисту голубінь
Душа минає безтілесо.

21 березня 2015 р.Б.

У тихий час вечірніх шепотінь,
Коли лягають сизокрилі ласки,
Загорнуті в напівпрозору тінь
Тепла любові, поцілунків казки,
Коли розтринькав дорогий нам час,
У борозни втоптавши спересердя
Хвилини задушевні поміж фраз,
Що вибиті чеканкою на тверді,
Іще горить десь там оте тепло,
Загорнене в сувої пломінкої
Оселі серця, снігом замело
Дороги, де стрічаються обоє
Світи ночівлі й пломінкого дня,
Сказати хочуть зорями у небі –
Нехай щастить, як любий обійняв
Твій силует з молитвою Отцеві.

9 лютого 2015 р.Б.

Держава – ворог, а сім’я – це друг.
На мстивості – одна, любові – інша
Переживають ряд житейських смуг,
У кожної ґарантом своя ніша.

В держави ідол – чвари, ненасить;
Сімейні ціннощі – лиш на довірі
Цвітуть у горщиках щасливу мить,
Коли дружина скрасить будні сірі.

Добром і приязню живе сім’я,
Держава – смутою і лихварями.
Їй головне – це кесаря ім’я
І бунтарі з очима-ліхтарями.

Сімейний затишок – не Геллеспонт.
Від Цезаря буколіки втішають.
Що треба чоловікові? Це - сон,
Щоб аромат йому навіяв чаю.

Опанувати пристрасті душі,
Тілесну надокучливу знемогу,
Жбурнути в річку часу всі гроші,
Що ними купував тебе потроху.

Хай хата скраю, як держава – монстр,
Душі загроза, тюрми і вериги,
Приведених до влади Каліостр,
Жонглерів драхми по слідах бариги.

А я люблю чеснотливе життя,
Про щастя дбати, долю обминати.
Бо не одна таки у нас мета:
Час кидати каміння – не збирати.

Природну силу і розумну міць
Не пролетиш на колесі Фортуни.
Хитка і непостійна паде ниць,
Лиш ледь її до ями підштовхнули.

Та випливе на човнику чеснот,
Коли їх обере, не прогайнує
Дарованих природою щедрот,
А рани час, як лікар, залікує.

4 березня 2016 р.

Втопали чорні клавіші чобіт
У снігових полях, до болю білих,
Йдучи в мінорі, як у смертний піт
Сліпила ніч очей зніяковілих.

А він їй грав мелодію душі,
Страждань, кохання, відчаю без дому.
Була права Констанція: чужі
І не потрібні ми в житті нікому.

Чи відчай охопив його? Не знати.
Чи сльози покотилися з повік?
Від ночі, що вривалась до кімнати,
Тепер Квадрат, як Чорний Чоловік.

Ми платимо ціну за мить свободи,
Цілуєм покалічені персти
Своєї долі, що зазнала шкоди,
Коли хрести, здавалось, не знести

На пам’яті, де непоправні втрати
І все життя в мінорності пливе;
Нема з ким наші болі порівняти.
Не плаче тільки той, хто не живе.

– Рости, рости, мій сум, – ноктюрн співає, -
Дай волю почуттям а серцю – бій.
Немає тепер більшого від раю
За фортеп’яна звучний перебій.

Нічим немає замінити втрату.
Йти по слідах судилось гончим псам.
Хай буде біг, шалений біг по тракту.
Мандрує з горем кожен сам на сам.

Загоювати рани випадає,
Мов омиватись ласкою стрічань,
Розвітреним, проциндреним гультяєм
Додому повертаючи з блукань.

Так грав Шопен, мов позіхали луки
Околиці, задивленої вдаль,
Накинувши сумну вуаль на руки,
Як чорний флер була його печаль.

Він так їй грав отой ноктюрн посмертний,
Мов хоронити сум заповідав,
Мов знав, – тепер обом не можна вмерти,
Сам Бог до раю нотами топтав.

Бриніли відчайдушно, мов летіли
Їх душі, де петляв метелик-дим.
Над світом білим клавіші чорніли,
З них Бог здіймався небом голубим.

По тракту ліг подовженою тінню,
Підупадав безсило та вставав.
У позолоченому миготінню
Його осоння прощавало трав.

Тож є довершеність людська у звуках,
Тональності, пониженій до сліз,
Немов заграва виграє на луках
Красивим полиском німих беріз.

Коли рояля патетична стрункість
Освітить душу ангела крильми,
Дарма що згуба занесе свою кість
І любу не прихистимо грудьми.

Ми можемо змагати до нестями
Та дні полічать руки Domino…
На do-minorі гаснутимуть гами
У клавіш чорно-біле доміно.

Та оживатимуть безсмертні звуки,
Щоб ця любов бриніла їм удвох.
Шопен акорди впокорив під руки,
Останній подих затамує Бог.

Це ж, як, отак? У світі розійтися
По різні боки клавіш-узбереж,
Щоб тільки в сутінки на мить зійтися
Та серцем відчувати з-поза меж

Віднятих співів рідної вітчизни,
Кохати спопелілу цю любов,
По пам’яті вести гіркої тризни
Журчання у пів шепотах розмов?

Це ж, як, отак? Переливати звуки,
Мов сльози на долоні ці гіркі,
Що їх торкають виніжені руки
Хустинкою прощальною, тремкі,

Цілуючи в розмитий простір неба
Невидимі лиш лінії її
Тендітні там, де злива полуднева
Патьоки намиватиме на склі?

Краплин дзвінкі розпливчаті прожилки
Про вени рук, набряклі, гомонять
У шибу, хоч прозору, та ніскільки
Не помічну, за порухи зап’ясть.

Хай буде так, прощальною стежина
Простелиться у дальню путь на все.
І хто вона? Ні матір, ні дружина,
А в серці ожива сумне лице.

Приборкує крихкість лілейну очей
Кармінний промінчик мовчазних уст;
Ефірного контуру віолончель
На оксамитний лягає обрус

Її усипання тривалі роки
В сургучевім краю листування,
Щоби зберегти на прохання руки
Волошкові перстені кохання.

Та музика про незабудок жмуток
Лягатиме на душу в сніговій.
Так мало звуків описати смуток
І так багато вимовлено в ній.

Бо на душі стає одразу світло,
Рукописи ж ніколи не горять.
Життя навколо барвами розквітло,
Кохана відписала звукоряд.

Зійшла любов – гармонія вселенська,
Біль відступає, наче від мольби.
Є Божа сила ласки велетенська,
Як лине радість нам після журби.

Є сила віри, відчайдушна мова
Поезії, яку читав Шопен.
Лилися звуки, ні про що розмова,
Блажен хто слухає, таки блажен!

Він від’їжджав назавжди із Варшави,
Прощальні голоси лились услід.
За диліжансом линув ангел слави –
Любов, що топить найтвердіший лід.

Та повернувся в серце цього міста
Самотнім серцем, як заповідав,
Вона ждала, ждала його невіста, –
Вітчизна польська в журкоті октав.

11 лютого 2016 р.Б.

Про царицю нілотів і вірну любов
Повні співом поля абіссінців.
Закохався в царівну поет Гумільов,
Як побачив її наодинці.

До Блакитного Нілу тримав свою путь,
По узгір’ях стрімких і долинах.
Вірні друзі і в труднощах не підведуть,
Ідучи по вузьких горловинах.

Їх схопив темношкірий нілотів загін,
Піхотинці, що били в там-тами.
Мозолі списоносців світили з колін,
Було видно з глибокої ями.

Леопард у той час в далину відволік,
Як, загризши корову, примусив,
Щоб царицин його вполював чоловік,
Наражався на кігті й укуси.

Так припала поетові врода її
До душі, що палає очима.
Полюбив цю місцину, як рідні краї,
Небагато хоч літ за плечима.

Але вірні цареві нілотів знайшли
Його в теплих обіймах без тями,
І сповнили наказ, щоб не було хули, –
Знов жбурнули прибульця до ями.

Стільки втіхи у ній, щоб складати рядки
Віршів ніжних цариці нілотів.
Заспівала душа біля гирла ріки
Неземних чудодійних мелодій.

Під нічним абіссінським зірковим шатром
Йшли на потай слугині царівни;
Рятували поета від смерті вином
І гостинцями, все малослівні.

Світ врятує, напевно, одна лиш любов,
Що й тепер оббиває пороги.
У сорочці родився поет Гумільов,
Переживши кохання тривоги.

Ще не раз буде Африка снитись йому,
Абіссінії мила царівна.
Передбачили очі чорнішу тюрму,
Що вкопала вітчизна невірна.

Є далека країна та пам'ять жива
Не дає старожилам спокою.
Як сто років колись, хто би не мандрував,
Абіссінія не за горою.

11 лютого 2016 р.