Через пів року реабілітації стан лівої ноги Андрія значно поліпшився, але говорити про повне відновлення її функцій ще не доводилося. Хоча від тих драматичних подій на кукурудзяному полі та подальшої надскладної хірургічної операції минуло майже півтора року і він уже кілька місяців не брав до рук милиці, йому ще доводилось докладати неймовірних зусиль, аби не виглядати інвалідом. Особливо принциповим для майора Чернія це було під час зустрічей зі своїм командуванням та складом медичної комісії. Зокрема, коли вирішувалося питання щодо можливості його повернення на фронт і виконання обов’язків командира розвідувальної роти.
Ховаючи міцно стиснуті зуби за приємною посмішкою, Андрій напружував усю силу волі, аби невимушеною поведінкою переконати оточення у повному відновленні своєї ноги. Тільки дружина, найкраща у світі жінка із дещо незвичним іменем Орися, а ще батьки та найближчі друзі, знали, чого йому коштує ота легкість. Але більше за всіх дивувалися хірурги, які колись протягом кількох годин поспіль пришивали йому ліву ступню, відтяту уламком ворожої міни на полі бою. Після закінчення хірургічної операції обидва медики були майже переконані, що шанси на збереження кінцівки у їх підопічного мізерні, незважаючи на те, що вони зробили все можливе, і навіть неможливе, аби доказати протилежне.
– Дуже багато часу минуло, – скрушно хитав головою основний хірург.
– Та і умови зберігання органу були надто несприятливими, – погоджувався з ним колега-асистент.
Але як же вони були приємно здивовані, коли молодий організм, незважаючи на всі невтішні прогнози, почав перемагати і ступня поступово стала приживатися. Кожен із лікарів щоденно забігав до палати, аби особисто поглянути на стан хворого. Навіть перев’язки тоді ще капітанові робили не медсестри, а хтось із них особисто, а то і обидва разом.
– У мене це перший такий випадок, – говорив один.
– У мене також. Дай бог, аби він зміг ходити без милиць, – підтримував його інший і колеги знову йшли до палати, аби вкотре оглянути Андрієву ногу.
Ще більшим було здивування хірургів, коли через рік їх щасливий пацієнт якось заскочив до Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова, аби відвідати пораненого на фронті одного зі своїх однополчан. Прямо на ганку хірургічного відділення він зіткнувся зі своїми благодійниками, які вийшли зробити пару затяжок поміж численними операціями.
– Ти диви!. – тільки і вимовив один, побачивши, як легко, без будь-яких милиць, Андрій підіймається сходами.
– Очам своїм не вірю! – не втримався від здивування інший і обоє радо привіталися з молодим усміхненим майором.
Той не проминув скористатися нагодою і ще раз подякувати одним із кращих представників медицини, яких він знав у своєму ще не досить тривалому, але вельми насиченому різними подіями, житті. Знали б ви, чого мені вартує ця легкість, – мило усміхаючись, думав при цьому Андрій.

Якось уже пізньої осені, коли небо затягнуло густими хмарами і кілька днів ішов дрібний холодний дощ, майор Черній отримав терміновий наказ – силами свого підрозділу виявити і знищити склад боєприпасів ворога. Необхідність вирішення цього питання була настільки нагальною, що командування не мало можливості чекати на покращення погодних умов.
Оскільки у дощову погоду кібервідділення розвідроти було не в силі допомогти дронами, виникала потреба задіяти одночасно кілька диверсійно-розвідувальних груп. Попередньо порадившись із командуванням полку, ротний наказав своєму заступникові, капітанові Буркуту, зібрати надвечір командирів усіх підрозділів та їх заступників, аби особисто поставити завдання кожній із груп та скоординувати їх дії.
– Наша ціль – склад боєприпасів ворога, – почав спокійно майор Черній, коли двері бліндажа закрились за останнім учасником наради. – Його необхідно виявити і знищити своїми силами. В разі неможливості – підключити полкову артилерію, а то і армійську авіацію. Першою через лінію фронту іде диверсійно-розвідувальна група у складі двох відділень взводу раз. Вихід через чотири години. Очолює групу заступник командира взводу молодший лейтенант Юхименко, – продовжував у тому ж дусі майор.
– А чому Юхименко? – досить очікувано вихопилося у командира першого взводу старшого лейтенанта Миколайчука.
– Дослухаєш до кінця – зрозумієш, – не забарився з відповіддю ротний і, ніби нічого не сталося, вів далі. – Першочергова задача першої групи – виявлення місця розташування складу та повідомлення його координат на базу.
– А що робити далі? – не втримався не менш гарячий Юхименко.
– А далі – педалі! – тут же, не без гумору, парирував майор і повернувся до суті. – Наступної ночі під орудою командира взводу два, лейтенанта Шевченка, вирушає друга ДРГ. Її завдання буде залежати від оперативної ситуації. В разі відсутності позитивних наслідків пошуку першої – виявлення місцезнаходження складу. В іншому випадку – розвідка і відвернення уваги ворога від ДРГ три, яка вийде через пару годин після групи Шевченка. Основна і єдина задача третьої групи – ліквідація складу. Перша і друга групи на заключній стадії операції – допомагають третій, прикривають її і допомагають вогнем та маневром. Запитання є? – завершив ротний уже в повній тиші.
– Є, – піднявся Миколайчук. – Хто поведе ДРГ три і її склад.
– Ти і поведеш, у складі третього взводу, підсиленого одним відділенням свого підрозділу, а також очолиш командування всією операцією на завершальному її етапі, – без жодної паузи відповів ротний. – Заступником піде комвзводу три – старший лейтенант Пискун. Він же, у випадку форс-мажору, візьме на себе твої повноваження. Гадаю, присутнім зрозуміло, що формат третьої ДРГ обумовлений надзвичайною важливістю завдання, виконання якого покладається на тимчасово створений підрозділ. Про всяк випадок обдумайте варіанти знищення об’єкта кожною групою самостійно, – додав майор.
Після цього у бліндажі запанувала мертва тиша. Було добре чути, як десь під дерев’яним настилом якась зголодніла миша намагалася гризти залишки армійського сухаря, що уже нарівно міг би конкурувати з наждаком. Навіть невтомний Юхименко, схиливши голову, мовчки чухав потилицю.
– Такого масштабного завдання для розвідроти я не пригадую з чотирнадцятого, – нарешті порушив мовчанку капітан Буркут. – Дозвольте мені піти з хлопцями, – звернувся він до ротного.
– Ні, це зайве, – спокійно, але твердо, відповів той. – Ви ж, товаришу капітане, розумієте, що в цьому випадку вам доведеться як мінімум очолити одну із груп. Окрім того виникає необхідність вносити відповідні корективи щодо алгоритму її комунікації з іншими ДРГ на завершальному етапі операції. До того ж тут ви будете навіть потрібнішим, – переконливо і майже лагідно завершив ротний.
Майору не хотілося зараз говорити, що він волів би радше самому вести хлопців на це неймовірно складне і небезпечне завдання, ніж довірити керівництво своєму заступнику, який весь час займався переважно штабною роботою. Тільки фізичний стан не дозволяв Андрієві самому очолити третю групу.
– Ясно, як накажете, – також спокійно відповів заступник і знову присів на своє місце.
– Решті все зрозуміло? – знову запитав учасників наради командир роти.
– Дозвольте, – якось нерішуче піднявся взводний Миколайчук.
– Що у вас? Говоріть, – заохотив його майор, але перейшов уже на більш офіційний тон.
– Я хотів запропонувати, не розпорошувати моє відділення в складі ДРГ три, а навпаки, в разі необхідності, підсилити його відповідною кількістю бійців третього взводу.
– Проти цієї пропозиції у когось є заперечення? – звернувся до присутніх ротний, а коли комвзводу три і його заступник не відгукнулися, продовжив. – Гаразд. Ви командуєте всією групою, сам і вирішуйте. Я тільки порадив би узгодити конкретні деталі уже самостійно. Головне, аби всі розуміли один одного з напівслова.
Оскільки більше запитань і пропозицій не надійшло, ротний відпустив учасників наради, а сам пішов оглянути, як іде підготовка до операції. Дійсно, такого масштабного і відповідального завдання він не міг пригадати з самого початку війни з Московією. Вже більше тижня ходили уперті слухи про плани наступу загарбників на їх ділянці фронту. Це підтверджували і радіоперехоплення та інші розвіддані. Тому знищення ворожого складу боєприпасів якщо не зірве їх наступ у найближчий час, то, принаймні, спасе не одну сотню, а то й тисячу, життів українських воїнів, – розмірковував дорогою Андрій.

Пізно увечері наступної доби майор Черній стояв біля грубого, нашвидку збитого із нетесаних дошок, столу, з головою занурившись у роздуми. Перед очима у ротного лежала оперативна карта району бойових дій і його думки линули на інший бік фронту, до хлопців. Уже минуло більше двадцяти чотирьох годин, як перша група вирушила на завдання, а від них ні звуку. Командир відкидав версію мовчазного провалу операції, а тому висновок у нього був лише один – поки що не знайшли. Дві годину тому він особисто провів групу лейтенанта Шевченка і за годину чекав виходу третьої. В її складі мав іти друг дитинства ротного – Льоня Костенко.
Вони виросли в одному дворі. Разом грали в футбол, училися в одному класі. Строкову пощастило служити в одній військовій частині. Майже одночасно пішли на фронт, коли в чотирнадцятому пацаки напали на Україну. Рік тому Льоня був свідком скромної церемонії реєстрації шлюбу з Орисею – ангелом-спасителем Андрія, а нині матір’ю його первістка і найчарівнішою жінкою у світі. На честь свого найкращого друга ротний, звісно за погодженням із дружиною, навіть свого сина назвав Олексієм.

По великому рахунку Льоня сьогодні не мав іти у тил до ворога, оскільки за кілька тижнів до цього у нього відкрилась недолікована виразка шлунку. Андрій кілька разів звертав увагу, як старшина Костенко п’є тихцем рекомендовані лікарем пігулки, та коли якось сказав йому про це, той лише знизав плечима і запевнив, що уже все в порядку, а колеса ковтає виключно з метою профілактики. Оскільки штатний снайпер його відділення ще не повернувся зі шпиталю і замінити його було більше ніким, довелося іти старшині.
Невдовзі підійшов командир третьої групи і доповів про готовність підрозділу вирушати на завдання.
– Як старшина, – поцікавився ротний.
– Чесно кажучи, товаришу майоре, не подобається мені його стан, – понизив голос Миколайчук. – Якийсь він блідий і при першій же нагоді намагається присісти, а то і прилягти.
– Гаразд, шикуй групу. Я зараз буду, – так же неголосно промовив ротний і пішов у пітьму.
Він тихо дістався розташування першого взводу і обережно зазирнув усередину. В протилежному кутку імпровізованої казарми, біля вікна, скрутившись калачиком, на тапчані лежав старшина Костенко.
– Що, братику, прихватило? – співчутливо запитав Андрій і торкнувся плеча друга.
– Так, невчасно шлунок звело, товаришу майоре, – не підіймаючи голови, насилу вимовив Льоня.
– Давай потихеньку збирайся, вранці поїдеш до медсанбату, а потім у шпиталь – якось задумливо, але твердо, промовив ротний і поволі взяв снайперську гвинтівку старшини, що стояла тут же, біля стіни.
– Але ж мені потрібно з хлопцями на завдання… – насилу підіймаючись на ноги, пробував виправдовуватися Льоня.
Він було потягнувся правицею за розгрузкою, що лежала поряд із тапчаном, прямо на долівці, але ротний випередив його. Андрій спритно підхопив товаришевого «броника», поклав його на пустий ящик від боєприпасів, що служив старшині тумбочкою. Далі він зняв з себе портупею і акуратно одягнув розгрузку. Друзі були майже одного зросту і комплекції, а тому все підійшло якнайкраще.
– Що за жарти? – здивовано промовив Льоня, але Андрій рішуче обірвав його.
– Ти залишаєшся. Це наказ. Негайно підніми капітана Буркута і скажи, хай біжить на передок – у вишневий садок.
– Слухаюсь, товаришу майоре, – перейшов на офіційну мову старшина і, наскільки міг швидко, посунув у напрямку запасного командного пункту роти.
Раптом він зупинився і повернув назад. Андрій теж пішов йому назустріч.
– Що трапилось? – запитав він.
Льоня мовчки обійняв його, витяг з кишень бушлата два своїх фірмових «лимони», які він завжди брав із собою на завдання, і простягнув другові.
– Візьми, братику, про всяк випадок. Хай тебе наш бог береже і мої талісмани, – тихо промовив він і поклав гранати в уже простягнуті Андрієм долоні. Після цього старшина поспіхом опустив голову, повернувся і пішов геть, аби друг не помітив його зрадливої сльози, що все-таки встигла зволожити рідну українську землю.

Той подарунок мав свою давню історію. Це трапилося ще влітку 2015-го. Уже були написані кров’ю героїчні сторінки оборони Іловайська, Дебальцевого та Донецького аеропорту, хитросплетіння яких доведеться досліджувати і оцінювати не один десяток років досвідченим та незаангажованим фахівцям. Якось із чергового рейду в тил до сепарів не повернувся товариш старшини Костенка – сержант Головня. Вони здружилися ще під час навчання в автомобільному технікумі. Навіть їх ліжка в казармі стояли поряд, а свого другого сина старшина назвав на честь Володимира.
На труп Головні випадково натрапила інша група, що ходила на завдання буквально через пару днів. У її складі був і старшина Костенко. Схоже, що ті нелюди спеціально кинули розтерзане тіло на видному місці з метою залякати наших бійців. Ніяких подробиць старшина тоді не розповідав, але заявив категорично, що в разі чого – у полон живим не здасться. Пізніше зі слів інших учасників групи стало відомо, що сепари жорстоко познущалися із сержанта: викололи очі, обрізали вуха і статеві органи, а також розпороли живіт і набили його землею. Довелося тимчасово похоронити його неподалік.
Після того випадку Льоня десь знайшов балончик монтажної піни і ретельно покрив нею дві гранати Ф-1, широко відомі в народі як «репанки» або «лимонки». Коли піна добре висохла, він старанно відшліфував їх поверхню наждачним папером, а потім кілька разів пофарбував у жовтий колір. Вийшло настільки природньо, що розвідники не раз попадались на гачок, плутаючи ті «лимонки», які без запалів красувалися прямо на підвіконні, біля ліжка старшини, з натуральними лимонами. І не трапилося жодного випадку, аби, йдучи на завдання, Льоня не вішав собі на пасок ті «лимони». Згодом побратими жартома прозвали їх талісманами старшини.

Уже дорогою до вишневого саду в Андрія несподівано завібрувала мобілка. Хто б це міг бути в таку пізню пору, – майнула бентежна думка, оскільки його «фронтовий» номер знало вельми обмежене коло осіб. Він зупинився і витяг з кишені телефон. Кохана – світилося на екрані. Натиснувши зелену кнопку, щільно притулив апарат до вуха, але динамік мовчав. Десь здалеку долинав голос Орисі, але потім вона озвалася голосніше.
– Вибач, любий, що не дочекалася твого дзвінка. Не втрималась, аби не поділитися радістю – наш Олексієчко щойно вимовив перше слово!
– Вітаю, кохана! Мама? – не сумніваючись у характері відповіді, швидше задля порядку, запитав Андрій.
– А от і не вгадав! – як мала дитина тішилася дружина. – Тато! Мій любий тату, – задоволено майже прокричала Орися.
– Я вас люблю! Дуже-дуже! – посміхнувшись у темряву, лагідно промовив щасливий батько і чоловік, після чого вимушено закінчив розмову без жодних пояснень.
Вона все знає, вона все розуміє, вона найкраща у світі! – подумки розмовляв Андрій сам із собою, а щаслива посмішка осявала йому стежку аж до самого нуля.

Коли екіпірований для походу майор Чорний зі снайперською гвинтівкою в руці підійшов до групи, що вишикувалась у саду одного із порожніх обійсть на околиці закинутого села, він побачив непідробний подив у очах своїх підлеглих.
– Старшина йти не може. У нього кровотеча, відкрилась виразка шлунку. Я іду за нього, – коротко, аби виключити зайві запитання, повідомив ротний.
– А як же командування ротою?. – якось невимушено вихопилося у комвзвода раз.
– По-перше, для подібних випадків є заступ, який он уже мелькає поміж дерев, а по-друге, практично весь боєздатний склад роти на завданні і старшину замінити просто ніким. До того ж капітан Буркут тут добре справиться і без мене, – перевів усе на жарт майор і напруга майже спала.
Він простягнув захеканому заступнику свою потріпану часом і війною польову офіцерську сумку, зразка Другої світової, яку той підхопив майже находу. Далі ротний зняв свої погони, шеврон та кокарду і поклав їх зверху, після чого повернувся обличчям до строю.
– Нічого не міняється. Старший групи – старший лейтенант Миколайчук. Я лише прикриваю вас при переході лінії фронту, а там побачимо.

Непроглядна ніч щільно притислась усім своїм тілом до мокрої землі. Низькі хмари щедро сіяли мрякою зверху. Ішли обережно, колоною по-одному, аби уникнути зайвого ризику випадково наткнутися на розтяжку. Поодинокі освітлювальні ракети ворога, які для розвідників слугували відповідним орієнтиром, були ще далеченько, але з кожним пострілом ракетниці вервиця поспішно припадала до слизької поверхні третьої планети.
– Ну і погода, краще на придумаєш, – майже прошепотів ротний.
– Так, – погодився комвзводу раз, відділення якого замикало групу, – але мені видається, що небо невдовзі заплаче ще сильніше.
– Не каркай, – усміхнувся майор і, уважно вдивляючись у темінь по обидва боки, відстав на кілька десятків кроків.
За годину успішно подолали досить умовну лінію фронту. Невдовзі вийшли на невеликий закинутий хутір. Півтора десятки напіврозвалених будинків. Жодних ознак присутності живої людини. Одначе, з огляду на безпрецедентну важливість операції, вирішили обійти виселок стороною. Коли уже остання хата залишилася позаду, на околиці несподівано загавкав собака. Тут же вгору злетіла освітлювальна ракета, потім друга. Чи то хтось із колони не встиг своєчасно притиснутися до землі, чи про всяк випадок, але із вікна крайньої хати раптом застрочив кулемет. «Трасери» віялом розлетілися прямо над головами хлопців. По характеру вигуків Андрій зрозумів, що їх помітили. Тут же до РПК доєдналось кілька «калашів» і орки стали методично прочісувати покриту невеликими кущами ділянку балки, де залягла група.
– Накажи Пискуну, хай при найменшій нагоді веде групу далі, а ти зі своїм відділенням залишайся на випадок, якщо ворог спробує їх переслідувати, – сказав на вухо Миколайчуку ротний, мимоволі скоригувавши свій же алгоритм щодо загального командування ДРГ.
Але цей коректив виявився дуже вчасним. Не встигли хлопці відповзти на якусь сотню метрів, як на попередньому місці стали вибухати міни. Освітлювальні ракети, ніби шуліки, постійно висіли над балкою. Загалом кілька десятків мін квадратно-гніздовим способом добряче зорали солідний її шмат. Через нетривалий час мінометний обстріл припинилися так же раптово, як і розпочався. Затихнула і стрілкова зброя. Мабуть пацаки вирішили, що помилилися і заспокоїлися.
– Розосередив відділення на випадок, якщо орки все-таки спробують переслідувати групу, – доповів Миколайчук, на животі діставшись назад до ротного.
– Добре, а ще накажи хлопцям, аби без команди не стріляли. Лише у випадку крайньої необхідності, – про всяк випадок пошепки додав той.
– Уже, – посміхнувся перший, але навряд чи Андрій у такій темряві розгледів вираз його обличчя.
– Красень! Скоріш за все вартові нас не помітили. Просто перестрахувалися.
Зачекавши з пів години і не діждавшись ворожої погоні, Миколайчук повів своє відділення слідом за основною групою. Повертатися назад тим же маршрутом у такій ситуації Андрієві було надто ризиковано, а тому він обережно попрямував назирці за своїми хлопцями, таким чином прикриваючи їм тил.
Ще за годину від другої групи нарешті надійшла інформація про координати ворожого складу. У командирів були кодовані рації. До того ж вони користувалися своїм фірмовим кодом, що виробився протягом останніх років. Тому навіть перехоплена така коротка розмова непідготовленій особі видавалася просто маячнею. Уточнивши координати усіх ДРГ, ротний прийняв рішення підійти до складу з трьох боків, аби збільшити шанси на успіх, про що віддав відповідний наказ. При цьому першій групі належало відволікти увагу охорони складу, аби полегшити виконання завдання рештою підрозділів.
Однак не все протікало так гладко, як би того хотілося. Мабуть спостерігач на околиці хутора, де була обстріляна третя група, все-таки щось помітив, бо невдовзі після їх обстрілу майор спиною став відчувати чиюсь присутність. Він вкотре зупинився і уважно огледівся і, хоча нічого підозрілого не помітив, все-таки вирішив перестрахуватися. Вибравши підходящу ділянку, Андрій ніби заєць зробив петлю в бік пагорба і замаскувався поміж чагарями, у кількох десятках метрів від стежки, якою пішла група.
Позиція була дуже вдалою. Стежка в обох напрямах у ротного була, як на долоні. Невдовзі на екрані тепловізора він побачив те, чого так боявся. Ворожа група, чисельністю до відділення, потайки ішла слідом за його хлопцями. Андрій негайно увімкнув рацію і повідомив про це Миколайчука. Той зі своїм відділенням уже встиг наздогнати основну групу. Та одного повідомлення було замало. Цей «хвіст» міг демаскувати ДРГ три і поставити під загрозу виконання всього завдання. Необхідно зробити все можливе, аби обрубати його по саму ріпицю, – майнуло в голові у ротного. – Треба за будь-яку ціну ліквідувати вороже сховище боєприпасів. На кону сотні і тисячі життів побратимів.
Пропустивши колону орків на кілька десятків метрів уперед, він ретельно прицілився в потилицю найближчому і, як у кращі часи, плавно натиснув на спусковий гачок Льоніної гвинтівки. Немов від удару електрострумом остання постать сіпнулася і беззвучно сповзла на землю. Глушник працював відмінно, ніхто навіть не повернувся в бік пострілу, а приціл нічного бачення надійно слугував ротному всевидячим оком. Він тут же повторив процедуру дерашизації і це знову йому вдалося якнайкраще – другий пацак також мовчки притулився до землі. Збоку це виглядало так, ніби зморений довгою дорогою подорожник несподівано вирішив перепочити і приліг прямо там, де стояв.
Але з третім загарбником Андрієві повело менше. Той уже наблизився до заростів верболозу і, аби зовсім не втратити бабуїна з поля зору, ротний вистрілив прямо в кущ, де за його розрахунком куля мала зустрітися з ціллю. Мабуть дев’ять грамів українського свинцю не попали безпосередньо в серце, оскільки зойк смертельно раненого орка почули його поплічники. Вони миттєво попадали на землю і зайняли оборону.
Гаразд, давайте зіграємо у вашу московську рулетку, – про себе промовив Андрій і став вицілювати крайнього загарбника, ноги і частина тулуба якого виднілися із-за куща. Він уже на переймався маскуванням наслідків своєї роботи, аби напевне відволікти загарбників від спокуси переслідувати групу. За кілька секунд власник незамаскованих ніг здавленим зойком повідомив присутніх про своє бажання назавжди вийти із цієї смертельно-небезпечної гри. Не пройшло і хвилини, як до його компанії приєднався ще один допитливий московит, що необережно висунув голову із-за великого валуна у візуальних пошуках джерела обстрілу.
Лишилося не більше половини, – подумав Андрій і, змістившись на кілька метрів у бік, узяв на приціл наступного орка. Затамувавши подих на кілька секунд, він знову спокійно натиснув на спусковий гачок і темна пляма за кущем надійно вгрузла у вологу українську землю. Та ворогу все-таки удалося визначити його місце перебування, бо десь праворуч раптом пролунав постріл і куля, ковзнувши по шолому майора, зрикошетила в бік. Його спасло лише те, що, натиснувши на спусковий гачок, він не став спостерігати за наслідками своєї роботи, а за мить до ворожого пострілу схилив голову, аби перекотитися вліво.
Але цей постріл московського снайпера був не найгіршою із новин. По непоодиноким тіням правіше Андрій зрозумів, що слідом за першою групою ворога скритно рухалася друга, більш численна. Знову змінивши позицію, він нарахував ще до півтора десятки орків. Ті облишили переслідування розвідників і стали обходити його з обох боків, аби взяти в кліщі. Довелось відступити до якоїсь напівзруйнованої будівлі, що стояла на пригірку. Нею виявилася невелика скеля, що височіла парусом над широкою балкою, деінде покритою кущами терну та барбарису. Вибравши зручне місце неподалік, ротний зробив ще кілька прицільних пострілів і мінімум пара «трьохсотих» поповнила лави небоєздатних пацаків.
Чи то московити не мали з собою гранат, чи не хотіли вибухами привернути увагу переслідуваного підрозділу, але Андрієві в цьому плані дуже везло. Дивно, але він радів, що друга група орків у повному складі накинулась на нього, ніби на бажану здобич, залишивши на деякий час поза увагою решту розвідників. Йому ще кілька разів удалося поміняти дислокацію, та зрештою довелося упертися в скелю, яку він спочатку сплутав із руїнами будівлі. Все, затиснули з трьох сторін, далі відступати нікуди, – майнула невесела думка і він перевірив набої, яких виявилося не так і багато.
Зробивши кілька вивірених пострілів, ротний вимушений був відповзти під саму скелю, оскільки кулі зафонтанували зовсім поруч, з боку старої водонапірної башти. Мабуть хтось здогадався вилізти наверх, – знову подумав Андрій.
Раптом його ліва нога провалилась у якусь яму. Огледівшись, Андрій зрозумів, що то була стара лисяча нора. Розгрібши трухлявий хмиз та опале листям, майор виявив під ними старий підземний хід досить великих розмірів. Мабуть у минулому ним користувалися діти, коли гралися у піжмурки чи у війну, – промайнула чергова думка і десь глибоко всередині зажеврів вогник надії.
Знявши розгрузку з бушлатом, і лишивши при собі тільки каску, гвинтівку та набої, Андрій насилу втиснувся до нори, що під пологим кутом вела вглиб, під скелю. Проповз кілька метрів униз, але вимушений був зупинитися, оскільки отвір звузився ще більше. Ну, ось і все – гарна могила, не скоро знайдуть, – подумав майор і розслабився. Раптом десь спереду стали долинати якісь звуки, що нагадували далеку канонаду. Це додало ротному енергії і через кілька метрів, які він здолав ціною неймовірних зусиль, за невеликим поворотом, показалось слабке світло. Розвиднялось.
Вибравшись із підземелля, Андрій, обережно підійняв голову і уважно оглянув навколишню місцевість. Результати огляду були невтішними. Він опинився в повному оточенні, оскільки скеля була не досить довгою і вороги встигли обійти її з обох боків та замкнути кільце. Довелося знову займати оборону. До того ж йому потрібно було контролювати нору за спиною на випадок, якщо і пацаки захочуть скористатися нею.
Незважаючи на жорстку економію набоїв, за невдовзі їх все-таки не стало зовсім, але і вороги не дорахувалися ще майже відділення живої сили. Останню кулю Андрій всадив напевне – прямо в лоб орку, що висунув рило за півтора десятки метрів.
Це трохи пригасило настирність ворога, та невдовзі і московити зрозуміли, що у нього закінчилися набої і стали поступово стискати кільце. Коли його радіус сягнув кількох десятків метрів, вони осміліли настільки, що піднялися і пішли на нього ланцюгом у повний зріст.
Небагато ж вас лишилося, за неповну годину бою поклав майже взвод, але мені і вас досить, – сумно подумав Андрій і відклав убік знекровлену гвинтівку. – Ще б якийсь десяток патронів і ці зайди також би попрямували на концерт до Кобзона.
Він зняв з голови шолом і підняв голову. З-за обрію підіймалося сонце. Перші промені лагідно торкнулися його чола. На синьому небі – ні хмаринки. Лише дві пари очей уважно дивилися на нього згори. Таких знайомих, таких рідних. Гарний буде день, – подумав Андрій. Він набрав повні груди свіжого ранкового повітря і дістав останній подарунок друга.
Затиснувши по «репанці» у кожній руці і вставивши в кільця чек великі пальці, він підняв їх одночасно, як це полюбляють робити прихильники селфі. Однак цього разу замість фотооб’єктивів на нього були спрямовані цівки ворожих автоматів. Залишилося розчепірити решту пальців і звільнити спускові скоби.
Тим часом вороже кільце звузилося до якихось десятка метрів. Ротний уже чітко бачив перекошені від люті морди пацаків. Деякі з них навіть самовпевнено опустили зброю, усвідомлюючи свою беззаперечну перевагу.
Андрій знову глибоко вдихнув і повільно піднявся на ноги. Так же повільно випростав обидві руки вперед, демонструючи ворогам відсутність зброї. Збоку це виглядало, ніби особа, що втратила надію на спротив, дає можливість одягти собі кайданки. Посмішки переможців з’явилися на обличчях деяких орків. Будучи розпаленими смертельним протистоянням і прагнучи якнайшвидшої помсти за своїх убитих поплічників, вони не звернули уваги на те, що український воїн тримав стиснуті кисті рук долонями донизу.
За якусь секунду перед очима Андрія промайнули те доленосне кукурудзяне поле, тендітна дівоча постать з медичною сумкою через плече, такі бажані обличчя дружини і малого сина, батьків і друга дитинства з його штучними українськими лимонами…
Раптом незбагненна для орків посмішка осяяла обличчя українця, коли за кілька метрів до їх ланцюга він розвернув уверх долонями свої руки і поволі розчепірив пальці. Побачивши в руках захисника звичайні жовті лимони, ординці навіть призупинились від здивування. Раптом десь у глибині ворожих позицій пролунав вибух неймовірної сили. За ним другий, потім ще. Вони це зробили! – залунало в голові у Андрія. Посмішка на його обличчі стала ще яскравішою. Це була усмішка переможця. Усмішка тріумфатора.
Гучне «Слава Україні!», що несподівано для ординців злетіло з уст українця, привело їх до тями, але то було останнє, що вони почули у своєму нікчемному житті. За мить подвійний вибух Льоніних «лимонів» знову сколихнув тишу.
Коли невдовзі дим розвіявся, дві пари очей, що уважно спостерігали за цією подією з небесної висі, знову побачили свого тата і чоловіка. Відкинутий смертельним вибухом назад, Андрій лежав на спині, притиснутий до скелі напівколом мертвих загарбників. Широко відкритими голубими очима він дивився у синє українське небо. Неповторна посмішка переможця продовжувала сяяти на його неушкодженім жодним гранатний уламком лиці. Такому молодому і водночас мужньому обличчі.

Зачинивши за собою парадні двері, Володимир Олександрович повагом пішов до авто. Незважаючи на свій півтораметровий зріст, він мав звичку широко розставляти ноги, як це, зазвичай, роблять матроси у штормову погоду. Високі підбори лише додавали кумедності його вигляду. Водій запопадливо поспішив відчинити задні праві дверцята, де полюбляв сидіти ВО. Таке прізвисько своєму шефу вигадав він сам заради економії часу і амортизації язика в процесі спілкування з іншими водіями главку. Це прізвисько поступово прижилося. Так його шефа поза очі стали називати практично всі знайомі і підлеглі.
– Додому, – буркнув ВО гугнявим голосом і склепив повіки.
Під час поїздок, навіть коротких, він постійно дрімав. Так звичка у нього сформувалася ще в дитинстві, коли немовлям батьки привчили його до тривалих подорожей автомобілем, більшу частину яких він проводив уві сні.
Водій мовчки запустив двигун і повільно рушив, аби не вносити дискомфорту до ідилії щоденних подорожей свого шефа. А їхати потрібно було далеченько, оскільки навесні ВО, отримавши підвищення по службі, з усією сім’єю перебрався на службову дачу, що знаходилася за кілька десятків кілометрів од міста.
Чого це він сьогодні майже на годину раніше, – розмірковував водій, виїхавши на автостраду і спостерігаючи, як свіжий асфальт чорною стрічкою стелиться під колеса машини. – Мабуть знову щось дружина придумала, – досить добре знаючи її вольовий та ініціативний характер, закінчив свої гадання на кофейній гущі шофер.
Ця здогадка підтвердилась по приїзду на дачу, де на нього уже чекало кілька пузатих валіз і дорожніх сумок, які за наказом ВО він акуратно склав у багажнику.
– Розвертайся, зараз їдемо до аеропорту. Дружина надумала летіти на відпочинок, – невдоволено виголосив цілий спіч той і повернувся до будинку, що скоріше нагадував театр чи музей, ніж будівлю для житла.
Невдовзі на горизонті показались ВО з дружиною і водій запустив двигун та поспішив відкривати дверцята.
Колись він мав необережність відкрити їх спочатку шефу і наразився на неймовірно бурхливу реакцію його дружини. Чого тільки і не дізнався тоді шофер про своє виховання, батьків і навіть оточення. Тому без будь-яких вказівок він поспішив відкрити задні праві дверцята, в які повагом запливла дружина, а ВО тим часом самостійно прослизнув на переднє, пасажирське, сидіння.
– Поїхали, – прогундосив шеф і водій не забарився рушити з місця.
Їхали мовчки. Десь на половині дороги машину стало вести праворуч.
– Мабуть переднє колесо пробили, – сказав водій.
– З чого ти взяв? – поцікавився ВО.
– Дещо веде вправо. Треба заскочити на шиномонтаж, доки є така можливість, – коротко відповів шофер.
– Я нічого не відчуваю, – писклявим голосом озвалась ззаду дружина. – Можемо запізнитись на літак.
– Шиномонтаж – не на часі, – в унісон прогундосив ВО.
– Я після вчорашнього запаску не встиг зробити, – промовив дещо збентежено водій.
– Доїдемо до аеропорту, а там уже і розберемося, – розлого, але на диво впевнено, висловився ВО.
– Дай бог, – буркнув, не зупиняючи авто, водій.
Поступово машину стало вести праворуч сильніше і сильніше. Невдовзі це помітили всі, у тому числі і дружина, оскільки запах горілої гуми стало доносити навіть до салону.
– Зупинись, – гаркнув ВО і не встигла машина зафіксуватися в статичному положенні, як він вискочив назовні, а за ним поспішили дружина та водій.
Картина була більш ніж сумною. Відразу стало зрозумілим, що ніякий шиномонтаж тут уже не допоможе. Повністю спущене праве переднє колесо інтенсивно диміло. Відшаровані шматки гуми стирчали в різні боки, мовби луска на доісторичному бронтозаврі.
– Ну, і що тепер робити?! – заверещала дружина, ніби і не вона кілька хвилин тому першою відкинула пропозицію термінового ремонту.
– Насос є? – в свою чергу поцікавився ВО.
– Є, але ручний, та і вряд чи це допоможе, – збагнувши напрямок думки шефа, відразу зреагував водій. – Там гвіздок не менше сотки та ще і скат устигло провернути, – похмуро додав він.
– Давай без дебатів, а я спробую попутку зупинити! – не втримавшись, майже крикнув він спересердя. – Може ще встигнемо.
Водій без зайвих слів відкрив багажника і поквапом став вивантажувати валізи, аби дістатися до запаски, ставлячи речі прямо на обочину.
– Що це він собі дозволяє?! – зарепетувала дружина, звертаючись до ВО. – Там же смола, а її жодна хімчистка потім не відчистить.
– Якщо устигнемо – нові в Омані купиш, – огризнувся ВО і поспішив напереріз попутці, вогні якої наближалися з боку міста.
Однак переповнений мікроавтобус проїхав повз нього, навіть не зменшивши швидкості. Не зупинилися і ще пару автомашин, скоріш за все через густі сутінки, що стрімко переходили у ніч. Тим часом намагання водія накачати пробитий балон не увінчались успіхом, як і потуги дружини викликати таксі. Причиною останнього, очевидно, була велика завантаженість у кінці робочого тижня, а також небажання водіїв ризикувати через сумнівний виклик поїздкою в таку далечінь.
– Хутко клади все до багажника і потихеньку поїхали, – нарешті прийняв самостійне рішення ВО, чим у немалій мірі здивував присутніх, але ніхто не наважився йому перечити, оскільки не міг запропонувати ліпшого варіанту.
Кинувши запаску з насосом до багажника, водій обережно вмостив вантаж дружини шефа, після чого всі сіли до салону і поїхали далі. На пустому колесі тримати швидкість більше 40-50 кілометрів на годину було ризиковано, а тому решта дороги зайняла як мінімум вдвічі більше необхідного часу. При цьому ВО постійно поглядав на годинник і мовчки морщив лоба. Дружина теж мовчала, хоча її перекошене обличчя говорило красномовніше за будь-які слова.
Останні кілька кілометрів вони подолали уже після закінчення часу для відльоту літака. Мабуть ВО та його дружину не полишала надія на якесь чудо чи на непередбачену його затримку з технічних причин. Але чуда не сталося і техніка не підвела – літак відправився вчасно.
Своєрідним бонусом такої недолугої поведінки стало і те, що єдиний в районі аеропорту шиномонтаж уже зачинився. Як свідчила об’ява на воротах, з причин технічного характеру майстерня мала відновити свою роботу тільки в понеділок.
Оце тобі і розібралися потім! – сумно розмірковував водій, сидячи в холодному салоні авто і дивлячись на освітлені вікна шикарного готельного номера, в який заселився на ніч ВО зі своєю дружиною. Аби хоч якось зігрітися, він увімкнув радіоприймач. Канал «Єдині новини» транслював виступ якогось політика, що захриплим голосом натхненно закликав об’єднати всі зусилля задля перемоги над віроломним агресором, оскільки аналізувати помилки та прорахунки зараз не на часі.
Шофер вимкнув радіоприймача, виліз із машини і поволі попрямував у бік лісопосадки, що виднілася за злітною смугою аеродрому. Треба терміново збирати дрова, а то замерзну, – подумав він і, піднявши комір демісезонної куртки, прискорив ходу́.

Після закінчення медичного коледжу Орися уже два з половиною роки працювала медсестрою у хірургічному відділенні однієї з миколаївських лікарень. Московське повномасштабне вторгнення застало її у відпустці, але вже о восьмій ранку вона була на роботі.
– Чого приперлася так рано? – зустріла її запитанням подруга.
– Що ти маєш на увазі? – у тому ж стилі відповіла відпускниця.
– Як що? У тебе більша половина відпустки ще попереду! – не приховувала свого здивування та.
– Хто його знає… – якось невизначено відповіла Орися і подалася до кабінету завідувача відділенням.
У приймальні вже зібралася купа народу. Окрім лікарів тут був присутній майже весь середній медичний персонал і навіть лаборанти та технічні працівники. Оскільки у тісному передпокої всім місця не вистачало, більша частина колег стояла в коридорі. Настрій був пригнічений. Чекали завідуючого відділенням, який затримувався на нараді у
головного лікаря.
Єдиною темою розмов була війна, зокрема ранкове бомбардування аеродрому та інших військових об’єктів обласного центру. Переважна більшість присутніх відкрито засуджувала московитів, хоча багато з них мали родичів на території країни-загарбника. Дехто зовсім мовчав, очевидно уже побоюючись відкрито висловлювати свої сепаратистські настрої.
Невдовзі підійшла старша медична сестра відділення і оголосила, що Іван Онуфрійович звільниться десь за пів години. Крім того вона передала прохання завідувача, аби всі зібралися у приміщенні столової стаціонару, оскільки там було більше місця. Останні слова старшої колеги наздогнали Орисю уже по дорозі до ординаторської. Схопивши свою куртку і шапку, вона подалася до виходу, одягаючись на ходу.

На великий подив дівчини у військовому комісаріаті відвідувачів практично не було. Та і працівники установи також траплялися досить рідко. У приймальні начальника її відділу було зовсім порожньо. Вона обережно відхилила двері до кабінету. За службовим столом сидів чоловік у цивільному і перебирав якісь папери.
– Дозвольте? – попередньо постукавши у зачинену половину, запитала Орися.
– Вибачте, але я зараз зайнятий мобілізацією… – якось невизначено і знервовано відповів чоловік.
– А я до вас саме з цього питання, – твердо промовила вона і рішуче переступила поріг.
– Але тут військомат… – не дуже упевнено ще продовжував пручатися господар кабінету.
Однак Орися мовчки зробила кілька кроків назустріч, витягнула із внутрішньої кишені куртки документи і простягнула їх чоловікові у штатському. Тому нічого не лишалося, як взяти папери. Уже без зайвих слів він подивився її паспорт, військовий квиток і диплом про освіту, після чого наморщив лоба, ніби щось пригадуючи.
– Ви часом не та… – почав повільно чоловік.
– Так, я саме та, як ви мене тоді називали «неповнолітня», якій два роки тому вами особисто було відмовлено у направленні на східний фронт.
– В зону антитерористичної операції, вірніше операції об’єднаних сил, – спробував було поправити «неповнолітню» начальник призовного відділу, а це був саме він, але Орися не дала йому такої можливості.
– Навіщо ця гра слів? Фронт він і в Африці фронт, а нинішня війна відкрито була розпочата московією ще в 2014-му! На превеликий жаль ви, пане капітане, і такі, як ви, не хотіли визнати цього відразу…
– Майоре, пане майоре, – перебив її начальник відділу. – Я мав відповідні приписи і вказівки… – він знову було спробував повернути розмову в русло з’ясування несуттєвих формальностей, але це йому також не вдалося.
– Гаразд, хай буде пане майоре, але погони на вашій новій формі чомусь відсутні, – явно натякаючи на його цивільний «прикид», не упустила нагоди дещо збити пиху з цього самозакоханого індика Орися. – Я не прийшла скаржитися чи з’ясовувати стосунки з вами особисто. Гадаю, зараз ви не станете заперечувати, що місце медичної сестри саме на фронті, – чітко і переконливо сформулювала свою позицію дівчина.
– Добре, напишіть рапорт та ідіть оформлятися, – уже без зайвих реверансів відповів їй начальник відділу і повернув документи.
Замість очікуваного прояву вдячності чи хоча би розуміння, Орися якось недоброзичливо блиснула на майора своїми гарними блакитними очима, що тому стало аж не по собі і він не вимовив більше ні слова.

За неповну годину, без додержання цілої низки раніше таких необхідних формальностей, дівчина уже тримала в руках відповідний припис. В документі зазначалося, що вона, сержант медичної служби, не пізніше шостої години ранку наступної доби, зобов’язана прибути у розпорядження командира указаної в ньому військової частини, яка дислокувалася на території міста.
Звичайно Орися не стала чекати ранку наступної доби, оскільки невдовзі подруга із Херсону, з якою вони разом училися у медичному коледжі, повідомила телефоном, що колони рашистів уже підходять до її міста.
– Зараз саме іде бій за Антонівський міст, – говорила вона. – Виходячи із відсутності необхідної артилерійської підтримки і недостатньої кількості наших військових, вирішення питання захоплення переправи через Дніпро ворогом займе не більше години.
– А чому ж наші його не підривають? – розпачливо крикнула в трубку Орися.
– Що ти у мене запитуєш… – відізвалася слухавка. – Я б сама хотіла почути відповідь на це питання, – сумно завершила подруга.
Але коліжанка помилилась – непідірваний міст було захоплено значно швидше і колона танків разом із іншою військовою технікою та живою силою московського агресора, обігнувши Херсон по об’їздній автодорозі, посунула на Миколаїв, майже не зупиняючись.

Орися поспіхом зібрала у наплічник найнеобхідніше, поцілувала маму та молодшого брата, їх батько загинув у Іловайському котлі ще в серпні 2014 року, і відправилась до місця дислокації військової часини. По дорозі вона устигла зв’язатися зі старшою медсестрою відділення і повідомити, аби з відпустки її не чекали.
Як добре, що я не стала дожидатися наступного дня! – думала дівчина, коли, прибувши за місцем призначення, після обов’язкових у таких випадках формальностей, вона дізналася, що медична служба разом із частиною невдовзі висувається у північно-західному напрямку.
– Як?! – не вірила своїм вухам Орися. – А на кого ж ми залишаємо місто, його мешканців?! – майже кричала вона, але нічого не могла вдіяти. Відтепер, як сержант медичної служби, вона була вимушена виконувати накази свого командування під страхом кримінальної відповідальності за законами військового часу.
Пізнього вечора їх автомобільна колона, з дотриманням усіх правил світломаскування, покинула територію військової частини і через Варварівський міст перетнула Південний Буг. У Орисі ще теплилась надія, що вони поїдуть у бік Одеси, але, коли за містом, перед мостопроводом, голова колони повернула у київському напрямку, вона зовсім засумувала.
Уже далеко за північ вервиця техніки виїхала на автостраду в районі Кривого Озера. На першій же зупинці для дозаправки дівчина вийшла із пересувного медпункту і довго спостерігала за безліччю різноманітних авто, які також рухалися в північному напрямку. То були військові автомобілі з особовим складом, поліцейські спецмашини, цивільні легковики і автобуси.
Обидва ряди дороги в напрямку столиці були забиті транспортом. Чимало легкових авто, і навіть автобусів, рухалися в лівому ряду зустрічної полоси автостради. На ці, такі грубі в мирний час, порушення правил дорожнього руху ніхто з представників поліції зараз не звертав жодної уваги. Навпаки, деякі поліцейські машини рухалися по зустрічній полосі разом із представниками цивільного населення.
– Чому і на кого ви залишаєте Миколаїв? – запитала Орися у групи молодших офіцерів, коли наступного разу вони зупинились десь у районі Умані.
– Такий наказ зверху, – після досить тривалої і незручної мовчанки нарешті промовив найсміливіший із них та вказівним пальцем правої руки якось таємниче показав угору, після чого знову опустив очі долу, як і решта його супутників.
Дівчина уже не стала уточнювати, хто саме віддав той наказ – головнокомандувач, верховний чи, може, сам Господь-Бог… Пізніше, від херсонських поліцейських, їй стало відомо, що вони везуть службову документацію аж у столицю і що їх колеги на численних службових авто, зокрема, і з її рідного Миколаєва, це далеко не гірші представники правоохоронних органів. Багато поліціянтів Мелітополя, Херсону і області уже перейшли на сторону загарбників та зустріли їх чи не хлібом-сіллю. Її сіра речовина майже закипала під новеньким військовим кашкетом з такою ж кокардою Збройних сил України.

Тільки майже за тиждень поневірянь підрозділ Орисі нарешті прибув до місця дислокації, у Харківську область, і зайняв оборону на північно-східних околицях обласного центру, де уже точилися запеклі бої з ворогом. Дорогою вони мали кілька невеликих привалів, один із яких завершився бойовою сутичкою з ворожою диверсійно-розвідувальною групою. Дівчина ніяк не могла зрозуміти стратегію головного командування. Зокрема їй не давала спокою думка про те, чим її рідний Миколаїв чи сусідній Херсон були гіршими за першу столицю України.
Навіщо було гнати стільки народу і техніки за багато сотень кілометрів, аби кинути їх у бій з іншого боку країни, оголивши увесь її південь? – думала вона і не знаходила відповіді на те запитання. Можливо їй удалось би це зробити, якби раніше, задовго до початку агресії, вона слухала бундючні промови кількаразового уклоніста і номінального верховного головнокомандувача, а ще дивилася його відосики, щодо «безпідставності» нагнітання обстановки з приводу небезпеки московського нападу на Україну. Особливо там, де він розповідав, що не має часу і не здатен мислити стратегічно, а тому у своїй визначній державотворчій діяльності обмежується лише тактикою. Але такої можливості у дівчини не було, та і бажання теж.
Невдовзі підрозділ Орисі перейшов до активних бойових дій і її думки зосередились виключно на виконанні своїх безпосередніх службових обов’язків. А війна їх добавила щедро, навіть з надлишком. На превеликий жаль, поранених було набагато більше, ніж того б хотілося, та і убитих – також. Інколи відпочивати приходилося лише по кілька годин на добу, та і то прихапцями, а часом навіть в окопі, на самому нулі. Тому, за кілька місяців, які минули з початку повномасштабного вторгнення, сержант медичної служби Орися, як жартома називали її побратими за суворий характер, тільки пару разів і змогла спокійно поговорити з мамою та молодшим братом, детально дізнатися про їх бідування через постійні обстріли міста та відсутність питної води внаслідок знищення загарбниками водогону, що тривалий час забезпечував Миколаїв питною водою із Дніпра-Славути.

Якось на зорі до польового медпункту забіг молодий капітан із сусіднього полку. То був командир розвідроти. Так сталося, що одна із його груп напоролася на засідку, коли поверталася із ворожого тилу додому. Під ранок хлопці повернулися з чотирма трьохсотими, два з яких були тяжкими. Оскільки після нічного бою у полкових медиків скінчилися знеболювальні і кровоспинні засоби, він особисто примчався до сусідів, аби перед відправкою поранених у тил перехватитися хоча би необхідним.
В приміщенні медпункту Орися була одна, а тому, порадившись по рації зі своїм безпосереднім начальством, швидко приготувала офіцеру все, чим могла, і той поспішив назад, навіть не встигнувши назвати своє ім’я.
– Щиро вдячний вам, сестричко! Дасть Бог, ще побачимося, – тільки і встиг вигукнути він, перед тим, як зник у траншеї окопу, що вів до сусідів.
– Може і побачимося… – з якимись нотками суму в голосі, радше до самої себе, тихо промовила Орися, оскільки симпатичний капітан уже сховався за поворотом траншеї і вочевидь не міг її чути.
Десь за пару тижнів по тій на ділянці фронту, де воював і підрозділ Орисі, рашисти з самого ранку відкрили шквальний вогонь по українським позиціям. Через годину інтенсивної артпідготовки ворог посунув у масовану атаку. Зважаючи на велику перевагу московитів у живій силі і техніці, оперативне командування ЗСУ прийняло рішення тимчасово відступити на запасні позиції. Однак, не все склалося гладко для медперсоналу, який не хотів втрачати дорогоцінні медикаменти, що надійшли лише напередодні.
Пакуючи медичну сумку і наплічника, дівчина дещо відстала від своїх, які також втратили її з поля зору. Наздоганяючи побратимів і ще не зовсім добре орієнтуючись на незнайомій місцевості, вона дещо заблукала і змістилася в сторону сусіднього полку, з якого кілька тижнів тому і приходив молодий капітан.
Водночас ворожа артилерія поступово стала переносити вогонь у тил відступаючим частинам ЗСУ. Снаряди свистіли прямо над головою Орисі, а крупнокаліберні міни вибухали то з одного, то з іншого боку. Ситуація дещо покращилася, коли дівчина дісталася великого поля кукурудзи, рядки якого йшли майже в потрібному їй напрямку. Однак ворог продовжував активно «насипати» і це суттєво ускладнювало рух. Інколи міни розривалися зовсім близько, але за характерним звуком їх польоту Орисі удавалося завчасно притискувати до землі своє тендітне тіло.
Після одного з таких вибухів, коли курява трохи розвіялась, дівчина підхопилась на ноги і вкотре побігла міжряддям. Невдовзі вона знову упала, перечепившись через щось м’яке. Огледівшись, медсестра зрозуміла, що причиною її падіння стало тіло українського бійця. В останньому вона не сумнівалась, оскільки чітко бачила у нього на руці розпізнавальну пов’язку відповідного кольору.
Звільнившись від сумки та ранця, Орися підповзла до тяжкопораненого бійця, який то втрачав свідомість, то на нетривалий час знову приходив до тями. Осколком міни йому обрізало ліву ногу нижче коліна. Больовий шок і велика втрата крові завадили бійцеві накласти турнікет належним чином. Відкривши свою медичну сумку, дівчина швидко дістала все необхідне, зробила протишоковий укол і наклала турнікет на травмовану ногу. Обличчя молодого офіцера було залите кров’ю, яка цебеніла із рани на лобі, а тому медсестра також продезинфікувала її і забинтувала йому голову.
Коли капітан поступово став приходити до тями, вона протерла йому залиті кров’ю в перемішку із землею очі. Той відкрив повіки і з останніх сил несподівано посміхнувся. Спочатку це дуже здивувало дівчину, але, придивившись уважніше, вона впізнала в пораненому командира роти розвідників, який раніше прибігав за медикаментами.
– Ти… – тільки і зміг вимовити капітан, після чого знову втратив свідомість, але сліди чарівної посмішки ще деякий час не полишали його обличчя.
– Я, – відповіла тихо Орися і гірко заплакала.
Плакала вона не від болю, бо не мала жодної подряпини, не від страху за себе через небезпеку потрапити в полон до лютого ворога чи загинути у цім пеклі. Вона плакала через безсилля, розуміючи, що не зможе швидко доправити тяжкопораненого до своїх, аби спасти йому життя. Однак, зібравши всю силу волі у свій маленький кулачок, вона вирішила, що не залишить помираючого на полі бою, чого б це їй не вартувало.
В той же час Орися розуміла, що не зможе винести і медикаменти, і пораненого, а тим більше його зброю, а тому потрібно було щось залишати. Прийдеться залишити автомат, магазини з набоями, гранати, каску, свого наплічника, він тяжчий, а сумка ще може знадобитися, – гарячково думала вона. Закінчивши розвантажування, медсестра закинула сумку з медикаментами за спину і знову потягнула непритомного у напрямку своїх позицій. Той лише стогнав від болю, коли на короткий час приходив до тями.
Подолавши таким чином відстань у кілька десятків метрів, Орися зупинилася, аби перевести подих. В цей час вона звернула увагу на те, що вибухи уже лунали далі, десь в районі запасних позицій, а потім і зовсім стихнули. Водночас не було чутно і наближення ворога. Можливо, орки обмежилися захопленням їх лінії оборони? – подумала дівчина, але тут її різонула інша думка – А куди ж поділася ліва ступня? Потрібно повернутися і спробувати відшукати відірвану ногу, – майнула уже зовсім шалена ідея в Орисиній голові. Хоча вона і розуміла, що це безумство, але залишила медичну сумку поряд з пораненим, а сама, напівзігнувшись, поспішила назад.
Віднайти ранець із медикаментами великих зусиль не склало, оскільки вона тягла пораненого одним і тим же міжряддям. Оглянувши прилеглу територію, дівчина досить швидко знайшла і відірвану стопу, яка лежала за кілька метрів від калюжі крові. Діставши з ранця все необхідне, вона, наскільки це було можливо, очистила закривавлене місце відриву од бруду, обгорнувши його стерильними салфетками.
Орися вже було кинулася бігти назад, але знову зупинилася, висипала із наплічника частину медикаментів прямо на землю, зняла з відірваної ноги взуття, поклала її до ранця і з ним побігла до капітана. Поранений марив у безпам’ятстві. Медсестра знову закинула ранець за плечі, повісила набік сумку з червоним хрестом і потягнула капітана далі. За сотню метрів вона знову зупинилася, зняла з офіцера бронежилет, рукою витерла чоло від рясного поту і продовжила шлях з перепочинками через кожні кілька десятків метрів.
Те кукурудзяне поле довжиною до кілометра, та балку за ним, шириною в пару сотень метрів, під палючим сонцем вони долали не менше кількох годин. Ось тут і стали у нагоді кілька років її активних занять спортом, інтенсивних тренувань у спортивному залі коледжу.
Лише надвечір їх помітили дозорці з українських позицій і повідомили командуванню. Сам командир полку, уважно оглянувши в бінокль балку і побачивши, як мале дівча з медичного сумкою на плечі та ранцем за спиною цуприкує непритомного пораненого, негайно вислав групу бійців з ношами. За пів години всі благополучно повернулись.
– Та це ж командир нашої розвідроти! А ми думали, що загинув наш герой, – посміхнувся підполковник і потиснув маленьку руку медсестри. – І звідки ви, рятівнице, будете? – поцікавився він у Орисі, а коли та відповіла – наказав розвідникам негайно доставити її прямо до сусідів.
– А що з пораненим? – схвильовано запитала дівчина.
– Не турбуйтесь, все, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі справа за медсанбатом і авіацією. Якраз вантажиться черговий борт. За годину разом з іншими пораненими буде у Мечникова. Обласна лікарня у Дніпрі, – додав він, помітивши в очах Орисі запитання. – Занотуй координати медсестрички і організуй вечерю, а потім проконтролюй особисто, щоб аж до самого медпункту! – кинув своєму ординарцеві підполковник і поспішив на командний пункт.
– Ранець з ногою не забудьте! – спохватилася дівчина.
– З якою ногою? – не зрозумів ординарець.
– З відірвано, – показала вона на ранець, що лежав на краю ношів поряд з непритомним капітаном. – Льоду б туди, а то така спека…
– Не турбуйтесь, зараз все зробимо у найкращому вигляді. Скоро і капітан, і нога будуть у хірургії, – сказав молодший лейтенант. – Ну і дівка! – похитавши головою, додав він уже неголосно, не приховуючи свого захоплення поведінкою молодої медсестри.
Не пройшло і години, як Орися уже була у своєму підрозділі. Командир і побратими зустріли її не менш радісно, ніж сусіди свого капітана-розвідника.
– А ми уже боялися і живою тебе не побачити, – приказував начальник медпункту, обіймаючи свою підлеглу. – Давай-но хутко митися, їсти і відпочивати.
– А можна з кінця, відразу відпочивати? – лише встигла промовити вкрай знеможена дівчина і як підкошена повалилася на тапчан, навіть не знімаючи взуття.

Поступово спливали військові будні. Підрозділ Орисі перекинули на іншу ділянку фронту. Потім розпочався контрнаступ ЗСУ і у неї не було жодної можливості дізнатися про долю капітана-розвідника, з яким її так несподівано вдруге звела не зовсім щаслива фортуна. До того ж вона не мала ні номера його телефону, ні інформації, куди пораненого після лікування відправили на реабілітацію. Інколи, в короткі часи затишшя, дівчина заплющувала очі і бачила симпатичного молодого офіцера, з сумом пригадуючи те кукурудзяне поле, палюче серпневе сонце, щільний вогонь ворожої артилерії, його відірвану ногу і кілька годин виснажливої боротьби за життя.
Десь уже пізньої осені Орися отримала відпустку і відбула до рідного Миколаєва, який московія обстрілювала чи не кожної доби, монотонно знищуючи житлові будинки, школи, лікарні, дитячи садочки і безжально убиваючи мирне населення. Діставшись додому, вона потрапила в обійми мами та брата, а потім – подруг і колег по роботі.
Хоча дівчина мала можливість змінити місце служби на одну з військових частин, які захищали рідне місто, але вона твердо вирішила повертатися на схід, де її чекали побратими. А ще на Слобожанщину її підштовхувала надія на те, що там вона матиме більше можливостей дізнатися про долю капітана-розвідника, якому врятувала життя. Однак всі її подальші намагання отримати будь-яку інформацію про нього не мали жодного успіху.
Так у боях і відносно спокійних військових буднях минуло ще пів року. Орися подорослішала і ще більше змужніла. За цей час вона врятувала життя не одному захисникові, а також сама була легко поранена уламком міни в ліву руку. Дівчина відмовилась від однієї ротації і вже наближалась наступна, а вона все розмірковувала, що їй робити далі.
Якось по обіді, під час чергування, Орися залишалася в приміщенні медсанчастини одна. Сонце котилося на захід, а зі сходу знову долинали звуки канонади нашої артилерії. Московські загарбники все більше і більше втрачали мотивацію у цій війні і будь-яким чином старалися її уникнути, масово здаючись у полон чи намагаючись дезертирувати додому. Навіть об’явлена недопалком часткова мобілізація нічого суттєво на фронті не змінила. ЗСУ поступово, але упевнено, рухали його лінію у зворотному напрямі. Дівчина стояла біля вікна і мовчки дивилася на верхівки дерев, через які пробивалися сонячні промені. Несподівано у двері постукали.
– Будь ласка, заходьте, – не повертаючи голови, в задумі відповіла вона.
Було чутно, як відчинилися вхідні двері, хтось увійшов до приміщення медпункту і зачинив їх за собою. Орися повернулася до гостя і, не акцентуючи уваги на особі відвідувача, механічно зробила кілька кроків йому назустріч.
– Слухаю вас, – промовила вона на автопілоті і тут же завмерла від несподіванки.
Знайома посмішка осяяла усе навколо. Цю усмішку останні пів року дівчина бачила майже у кожному своєму сні. Ця усмішка стояла у неї перед очима чи кожну вільну хвилину. Побачити цю усмішку наяву вона мріяла весь час після тих подій на кукурудзяному полі. На полі, яке спасло їй життя, а вона – йому, власнику цієї єдиної, наймилішої в усьому світі усмішки.
Несподівано у Орисі запаморочилася голова, все навколо закружляло. Підлога стала вислизати із-під її ніг, а сама вона – провалюватися у якийсь приємно-теплий вир чарівних відчуттів і звуків.
Коли дівчина у білому халаті прийшла до тями, вона зрозуміла, що лежить тут же, у приміщенні свого медпункту, на тапчані, а над нею, посеред зими весняним сонцем, сяяла найчарівніша посмішка у світі.
– Вітаю тебе, моя крихітко, – приємним чоловічим голосом промовила усмішка і ніжно поцілувала Орисю у щічку.
Дівчина обома руками міцно обхопила шию молодого чоловіка у офіцерській формі з новими погонами майора і прилипла до його щоки своєю, заплющивши очі від невимовного задоволення.
– Любий, а як тебе звати? – ледве прошепотіла вона.
– Андрієм, – так же пошепки відповів він.
Коли Орися через деякий час розчепила руки і відпустила розвідника зі своїх міцних дівочих обіймів, той дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку жовто-блакитного кольору, став перед дівчиною на одне коліно і відкрив її. Всередині була весільна обручка, на якій вигравали відблиски його усмішки.
– Ти вийдеш за мене, кохана? – коротко, але лагідним голосом, запитав Андрій, простягнувши їй обручку.
Орисі здалося, що через заклеєні навхрест прозорою плівкою вікна медпункту, всередину приміщення полилися яскраві промені тисячі сонць і зараз все навколо спалахне, якщо не від світла, то від її почуттів і емоцій.
– Так! – так же коротко, як і личить військовим, але ніжно, як притаманно чуттєвій жінці, промовила вона. – Так! Так! Так! – все-таки не втрималась дівчина і знову кинулась на шию коханому.

Кінець вересня цього року видався вельми спекотним. Південні широти лише підіймали градус теплової напруги, кожного дня перетворюючи пообідні години у справжнє пекло. Начальник слідчого відділу обласного управління поліції Олекса Кондус добре розумів, що можливості піти у відпустку раніше кінця листопада чи початку грудня йому не випаде, а тому вирішив хоч на трохи знівелювати власну «офіцерську» засмагу, а заодно освіжити свої плавки, які не залишали шухляди платтяної шафи уже кілька років поспіль. На свій страх і ризик він жартома запевнив начальника управління, що цими вихідними у місті все буде спокійно, і, отримавши «добро» генерала, у п’ятницю після роботи подався у напрямку моря.
Уже дорогою Олекса зателефонував своєму доброму університетському товаришеві, курортний бізнес якого упевнено стояв обома ногами на причорноморських землях.
– Мої вітання, Олеже! – промовив він, коли з того боку взяли слухавку і з навушника долинуло знайоме: «Алє, на дроті». – Їду в твоєму напрямку, маю пару днів вільного часу для відпочинку. Вирішив помочити ноги у смарагдових водах Дніпро-Бузького лиману, а якщо повезе з нашою вітряною тітонькою розою та напрямком прибережної течії – то і Чорного моря.
– Ну, нарешті! Хоч поговоримо по-людськи, а то уже і не пригадаю, коли останній раз бачилися, – знову долинуло з динаміка. – Але я сьогодні буду пізно. Сам розумієш, кінець тижня. Потрібно ще завершити деякі термінові справи. Одначе не турбуйся, зараз зателефоную дружині і вона влаштує все якнайкраще. Завтра обов’язково снідаємо разом і не заперечуй! – завершив товариш категорично, після чого відразу ж поклав трубку.
І отак завжди, скільки він пам’ятає їх взаємини після закінчення вишу. Пару коротких фраз у телефонному режимі, кілька хвилин випадкової зустрічі і бігом далі. У кожного свої невідкладні справи, ділові чи службові побачення тощо.
Валентина стрінула його теплими обіймами біля воріт їхнього заміського будинку, котрий вони побудували років десять тому прямо на березі моря, неподалік свого туристичного комплексу. Як зазвичай, вона, виглядала значно молодше свого віку. Струнка, енергійна, підтягнута. Одним словом, як прийнято нині говорити у таких випадках – доглянута.
Віддавши куплений дорогою спеціально для неї букет місцевих троянд і поцілувавши дружину товариша у щічку, Олекса попрямував слідом за хазяйкою вглиб розкішного готельного комплексу, головний корпус якого у формі круїзного лайнера розрізав навколишній сосновий ліс навпіл. Його очі радували численні різноманітні острівки прекрасних троянд та інших вишуканих квітів, що під суворим керівництвом і за безпосередньої участі Валентини були розбиті навколо досвідченим майстром ландшафтного дизайну та доглянуті турботливими руками персоналу.
Збоку складалося враження, що велетенський білосніжний теплохід перетинає зелену косу на шляху з лиману в море чи навпаки. Захоплююче видовище магнітом притягувало туристів зі всієї країни і навіть близького зарубіжжя.
– Як справи? Що новенького? Ще не одружився? – щебетала жінка.
– Нічого особливого. Якщо дещо переінакшити широко відомий у часи нашої юності вислів одного із класиків хибної ідеї світового устрою – робота, робота і ще раз робота! – посміхнувся він. – Сама розумієш, на особисте життя просто не вистачає часу, – уже з серйозним виразом обличчя розвів руками Олекса.
– То може хоч «генерала» уже отримав? – не вгавала Валентина, вправно відкриваючи двері одного з номерів будинку для гостей, які виходили прямо на пляж.
– Та де там, – красномовно махнув рукою сищик. – То робота дурнів любить, а посади та чини шанують у першу чергу спритних, – знову усміхнувся детектив, але ця посмішка у нього вийшла уже не такою яскравою і те не лишилося поза увагою господині.
– Гаразд, не буду тобі докучати з дороги. Олег сьогодні буде пізно, а тому за пів години прошу до нашого вечірнього столу. Я особисто складу тобі компанію.
– Вибач, Валентинко, та я випадково уже перекусив у придорожній кав’ярні, коли зупинявся за квітами, а тому за мене не турбуйся. Велике тобі спасибі за запрошення, але дуже кортить прогулятися вечірнім берегом. Давай зустрінемося вже завтра, за сніданком, коли Олег буде вдома. Гаразд? – дещо знічено виправдовувася Олекса.
Знаючи, що Олег буде пізно, він спеціально перекусив у місцевій кафешці, коли купував квіти для Валентини, аби нікого не ставити у незручне положення з вечерею.
– Ну, як знаєш, – мило усміхнулась вона. – Тим паче, що я о цій порі – лише воду п’ю. Гарної прогулянки і приємних снів!
– Доброї ночі! – промовив у відповідь Олекса і, кинувши свою невелику спортивну сумку з нехитрим курортним скарбом прямо на підлогу, біля свіжозастеленого ліжка, замкнув двері номера та попрямував на звуки привабливого шурхоту морських хвиль, які мили піщаний берег за якихось десяток метрів від його апартаментів.
Про цю мить він мріяв уже кілька років. Просто забути про злочини, викинути з голови всі кримінальні справи і версії досудового слідства, висновки судово-медичних і криміналістичних експертиз, занурившись із головою у чарівні хвилі такого любого йому Чорного моря. А тому, підійшовши до води, Олекса хутко зняв верхній одяг, акуратно склав його на свої чорного кольору шкіряні кросівки і вже хотів було з розгону поринути у трепетну морську стихію, але раптом зупинився. Уважно просканувавши вечірні сутінки і блискавично оцінивши ситуацію навколо, він швидко зняв рештки одягу, які в подібні моменти слугують чоловікові так званим фіговим листком. Залишившись у костюмі Адама, ще досить молодий чоловік кинувся назустріч вечірньому морю і, прямо влетівши у приємно освіжаючу воду, енергійно поплив у морську далечінь.
Проплававши не менше години і дещо втамувавши жагу за морськими ваннами, Олекса неспішно повернувся до берега. Улучивши момент, коли поблизу його одягу не було жодного із поодиноких пляжників, він стрімко вибіг на берег і швидко одягнув сухі плавки. Не цього разу – посміхнувся вечірній плавець сам до себе. Взявши до рук джинси, футболку і кросівки, новоприбулий відпочивальник повільно пішов босоніж по крайці моря туди, де на обрії ще виднілися ледь помітні сліди зорі на ім’я Сонце. Досить інтенсивний вечірній бриз не давав комарам-нахабам можливості завадити продовженню цієї неперевершеної вечорової казки.
Десь за пів години Олекса зупинився біля однієї із численних прибережних таверн, що, незважаючи уже на початок оксамитового сезону, ніби гриби після дощу зустрічалися йому на шляху, і вирішив під плескіт хвиль поласувати кухлем пива з місцевими дарами моря. Неспішно одягнувшись, на відкритій терасі він зручно вмостився за один із вільних столиків і взяв до рук меню, яке уже чекало на охочих. Не встигли очі відвідувача добігти до кінця переліку страв та напоїв, як поряд виріс статний молодий офіціант.
– Раді вітати вас у нашій таверні! Чого забажаєте скуштувати? – чемно посміхнувся юнак і витяг із кишені записника з невеликим гостро заточеним олівцем.
– Кухоль холодного темного пива і креветки, будь ласка, не менш чемно коротко зробив замовлення Олекса і під музику прибою з головою занурився у спогади своєї юності.
Пригадалася перлина біля моря, яку він любив називати південною Пальмірою, Французький бульвар з його першою в Європі безшумною бруківкою, затишний «Дельфін» із чистим прибережним піском та рестораном «Глечик», що заховався в глибині саду, за плетеним вербовим тином, а також вишукана «Аркадія» з її багатолюдними, гамірливими набережними. Водночас він із невимовним задоволенням безтурботно спостерігав, як за декілька метрів ті ж морські хвилі, але через багато років, лагідно облизують мокрий берег, залишаючи на піску невеликі шматочки білосніжної «цукрової вати», що так смакувала йому в дитинстві.
За якийсь десяток хвилин вправний офіціант приніс замовлення і Олекса із абияким апетитом переключився на пиво та креветки. Цьому гармонійному процесу плотської і духовної насолоди не заважала навіть галаслива компанія, на яку детектив звернув увагу відразу, як тільки піднявся на терасу.
Семеро молодиків розташувались у протилежному кутку дерев’яного помосту, навколо зсунутих до купи кількох столиків. Посередині, на здоровенній тарелі, височіла величезна гора морепродуктів. То була досить крупна місцева чорноморська креветка в перемішку з відвареними та приправленими мідіями і рапанами. Навколо здоровезної купи так званого морського коктейлю, приготованого рукою невибагливого кулінара, по самому краю тарелі, розташувалося зо два десятки свіжозварених крабів багряного кольору, які напевне за задумом автора повинні були надавати блюду розкішного вигляду, а то і помпезності.
Всю ту розкіш південних широт у процесі трапези уже добре захмелілі молодики брали просто руками, як і рибу, птицю чи молодицю, та апетитно запивали світлим кеговим пивом. Купи шкаралупи на імпровізованому столі, а також півтора десятки пустих кухлів, були свідками того, що ці волоцюги сиділи тут уже не одну годину.
Зі всієї юрби виділявся кремезний чолов’яга, невисокого росту з досить великим животом. Його товсту коротку шию прикрашав важкий ланцюг жовтого металу із таким же масивним золотим хрестом, оздобленим дорогоцінним камінням. Далеко не кожен священнослужитель міг би похвастатись культовою атрибутикою таких розмірів, як і не кожен ювелір – такою кількістю дорогоцінного металу та коштовного каміння.
Те розп’яття практично лежало на неабияких розмірів череві свого власника. На вигляд йому було не менше п’ятдесяти років, тоді як вік решти не перевищував і сорока. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що цей черевань користувався беззаперечним авторитетом серед інших членів компанії. Поводження його оточення більше нагадувало Олексі запопадливу поведінку «шісток» на зоні, ніж звичайне застілля колег чи друзів у кінці робочого тижня. Щось схоже на якийсь «сходняк», – майнула думка, але він відкинув її у самому зачатку, намагаючись абстрагуватися від особливостей своєї професії.
Невдовзі до таверни увійшла елегантна пара. Це був чоловік середнього віку, одягнений у світлі штани і такі ж літні бежеві туфлі та фірмову теніску. Його супутниця виглядала років на тридцять. На ній теж було світле легке плаття. Зазвичай відпочивальниці одягають такі перед вечірніми вилазками до ресторанів та барів побережжя. Доповнювали вбрання молодої жінки елегантні кросівки від «Gucci» кремового кольору, які давали змогу їх власниці почуватися комфортно навіть на пляжному піску.
Окинувши нових відвідувачів закладу безстороннім поглядом, Олекса знову зосередився на вечірньому прибої та прохолодному пиві зі свіжими креветками. Однак такий стан невимушеності та розслабленості у нього продовжувався недовго. Поволі у цю ідилію стала втручатися його професійна пам’ять, все більше і більше додаючи відчуття якогось внутрішнього дискомфорту. Майже на рівні підсвідомості до музики прибою та приємного смаку креветково-пивного коктейлю поступово стали домішуватись якісь незрозумілі візії. Пам’ять усе настирніше виривала з не дуже далекого минулого нечіткі, розмиті фрагменти із дещо кримінальним забарвленням. Він усе більше ловив себе на думці, що уже десь бачив цього елегантного чоловіка, але у іншій обстановці.
Поступово перед очима детектива спливло фото людини, яке кілька років тому приніс молодий слідчий-практикант із лікарні швидкої медичної допомоги. То була світлина непритомного чоловіка з численними ножовими пораненнями грудної клітини і обличчя, життя якого напередодні дивом удалося врятувати лікарям.

Трапилося те пізньої осені, в останніх числах листопада. Уже зарядила холодна, осоружна мряка. Подеколи ночами температура повітря опускалась до нульової позначки і на ранок жителі міста мали сумнівну приємність любуватися дивовижним крижаним вбранням навколишніх дерев, кущів, авто і всього, на що падали дрібні краплини осіннього дощу, які юний помічник діда Мороза, особливо не зволікаючи, перетворював у кришталеві шати.
Саме о тій порі до чергової частини відділу поліції Центрального району обласного центру надійшов незвичайний дзвінок. Телефонували двоє затятих рибалок, які навіть у цю погоду вирішили спробувати свого нелегкого рибальського щастя. Мабуть саме про таких говорять, що охота – гірше неволі. Вони повідомили про те, як у прибережному очереті річки Інгул, на Аляудському півострові, знайшли труп невідомого чоловіка зі знівеченим обличчям. Людина була напівзатоплена, без верхнього одягу і в закривавленій сорочці.
У той час неподалік, на Другій Набережній, завершувала роботу оперативно-слідча група райвідділу і черговий по відділу, старинний Олексин товариш і колега майор Комашка, негайно спрямував її до місця нової події. Досвідчений керівник групи, терміново оглянувши «труп» невідомого чоловіка середніх років і встановивши, що в ньому ще тепляться незначні залишки життя, негайно викликав швидку.
«Загиблому» повезло знову, оскільки з розташованої на півострові військової частини до лікарні швидкої медичної допомоги міста направлялося спеціалізоване авто. Саме ним і було невідкладно доставлено закривавленого «потопельника» до медичної установи, а лікарі-професіонали змогли витягти його, так би мовити, з того світу. Потім хтось із тих героїв у білих халатах пожартував, що знайді пощастило вскочити до останнього вагону потягу під назвою «Життя».
В процесі розслідування вдалося установити особу постраждалого. Ним виявився досить відомий у місті бізнесмен, який тривалий час успішно займався автомобільними перевезеннями. Окрім спотвореного обличчя на грудній клітині потерпілого лікарі нарахували п’ять ножових ран. Як говориться в подібних випадках, той народився в сорочці, оскільки жодна з них не виявилась смертельною.
Мабуть убивця не був упевнений у стовідсотковому результаті своєї роботи, бо притопив жертву в безлюдному місці, сподіваючись на те, що вода і холод у будь-якому випадку довершить задумане. До того ж кількість, характер та локалізація поранень без сторонньої допомоги практично не давали шансів потерпілому на спасіння, а тому ті два відчайдухи, фанати осінньої рибалки, стали чи не вирішальною ланкою у ланцюгу випадковостей, які дали змогу медикам отримати остаточну перемогу над смертю героя тієї давньої світлини.
Однак ретельне відпрацювання всіх можливих слідчих версій бажаних результатів не дало. Хоча були всі підстави вважати, що чи не єдиною реальною причиною замаху на убивство постраждалого була його професійна діяльність, а найбільш імовірним його замовником – його безпосередній конкурент, також відомий у місті автоперевізник, але досудове слідство забуксувало на самому старті. Підозрюваний не тільки категорично заперечував будь-яку свою причетність до цієї пригоди, але і мав стовідсоткове алібі. За кілька днів до того він з коханкою виїхав на відпочинок за межі країни і повернувся із-за кордону уже після госпіталізації постраждалого. Про те красномовно свідчили штампи відповідних служб у закордонних паспортах обох. Окрім того ці обставини підтвердили допитані в якості свідків у справі коханка та дружина підозрюваного.
Тому Олекса розумів, що без встановлення особи конкретного виконавця чи виконавців злочину, посадити на лавку підсудних вірогідного замовника убивства йому не вдасться. Невдовзі він був вимушений віддати оту безперспективну справу молодому слідчому-практиканту, який входив до складу групи на початковому етапі її розслідування, «по гарячих слідах», оскільки новорічні свята буквально по самі вуха завалили відділ свіжою роботою, якщо не з головою.
Як би там не було, але через закінчення відведеного процесуальним законом максимального терміну досудового слідства провадження у справі тоді довелося призупинити, а сама вона перейшла в розряд так званих «висяків». За місцем виявлення постраждалого, у відділі за нею закріпилася неофіційна назва «Аляудський висяк».

Чим уважніше Олекса вдивлявся у риси обличчя чоловіка за сусіднім столиком, тим більше зростало його переконання у тому, що це був дійсно потерпілий по «аляудській» справі. Останньою краплею у келиху тієї упевненості стала ледве помітна родима пляма біля мочки його лівого вуха. Тоді вона значилась в орієнтуванні як особлива прикмета зниклого без вісти бізнесмена.
Зробивши замовлення, пара перейшла до обговорення сьогоднішньої подорожі на яхті навколо Кінбурнської коси, подробиці якої Олексу не цікавили. Він перевів свій погляд у бік моря, де на обрії яскравими вогниками переливався пасажирський лайнер, що прямував із Одеси у напрямку Криму, аж доки того не сховали обриси острова Березань. Але за інерцією детектив ще продовжував тримати пару в полі зору. Професійна інтуїція підказувала йому, що ця випадкова зустріч може мати якесь продовження.
Говорила переважно жінка, а чоловік здебільшого обмежувався короткими репліками, а інколи просто кивав головою на знак згоди чи заперечення. Раптом його увагу привернув ватажок гамірливої компанії, який гукнув кельнеру, аби той приніс ще свіжого пива. Сусід несподівано утратив інтерес до розмови зі своєю супутницею і повністю зосередився на череваневі. Помітивши різку зміну у поведінці співрозмовника, жінка замовкла.
Деякий час чоловік у світлому уважно дивився в бік нетверезої компанії, а потім повільно підвівся і так же неспішно пішов у її напрямку, не відводячи зосередженого погляду від ватажка. За кілька метрів бізнесмен зупинився і продовжував мовчки дивитися на товстуна, ніби щось пригадуючи чи в чомусь сумніваючись. Невдовзі той також звернув увагу на чоловіка у світлому.
– Ну, чого вирячився? – уже не витримавши, грубо запитав опецьок, на що його оточення відреагувало вибухом п’яного реготу. Розв’язні дії молодиків яскраво демонструвала присутнім, що вони тут контролюють ситуацію. Але бізнесмена це зовсім не збентежило.
– Ви що, не впізнаєте мене? – упевнено, спокійним голосом, запитав він ватажка, не звертаючи жодної уваги на гамірливу поведінку його оточення.
– Ні, – уже не так хамкувато, але досить категорично промовив опецьок. – Чому це я маю тебе впізнавати? – перехопив він ініціативу. – Я що, тобі дитину христив чи ти мені свічку тримав? – знову став кепкувати він і цю останню репліку п’яна компанія знову підтримала голосним реготом.
– Ні, і ти дитину не христив, і я свічку не тримав, але мене звати… – і тут він чітко, на всю терасу вимовив своє прізвище та ім’я.
– І що? Хоч сам Папа Римський! – брутально кинув черевань, зробивши кілька ковтків пива з напівпорожнього кухля, який тримав у лівій руці.
– А те, що я тоді не ґиґнув там у очереті, на Аляудах, – дивлячись прямо в очі товстопузому та роблячи ще кілька повільних кроків йому назустріч, знову чітко і упевнено промовив бізнесмен. – А ти, кілька разів всадивши ножа мені прямо в груди і кинувши у воду, прямо посеред інгульського очерету, мабуть не сподівався на таку зустріч? – чоловік у світлому раптом перейшов на «ти», але так же незворушно продовжував стояти навпроти ватажка.
Несподівано за столом, як і загалом на терасі, все стихло. Очі пузатого хрестоносця якось неприродньо вирячились, ніби у здоровенної жирної жаби, що сиділа на купині посеред свого болота і зібралась було квакнути в черговий раз. Він повільно, мовби щось пригадуючи, поставив недопитий кухоль на стіл і неквапливо піднявся на свої короткі зім’яклі ноги.
Ледве переставляючи їх по черзі, черевань подибав назустріч привидові, в якому поступово став упізнавати свою колишню жертву. Діставшись до неї майже впритул і все ще до кінця не вірячи своїм очам, кілер повільно простягнув уперед праву руку, ніби намагаючись пересвідчитись, що перед ним не марево, а жива людина.
Водночас його вирячені очі досягли таких розмірів, що здавалось вони ось-ось випадуть і покотяться дерев’яним помостом прямо під імпровізований стіл. Колір лиця найманого вбивці, яке у цей час скоріше нагадувало свиняче рило, став поступово мінятися з червоного на синій, а невдовзі воно досягло темно-фіолетового відтінку.
– Ти?. Ти?!. Не може бути!. – ледве хрипів він і став повільно осідати на підлогу, так і не змігши дотягнутися рукою до воскреслого привида, що незворушно стояв напроти і жоден м’яз не сіпнувся на його пошрамованім обличчі.
Коли ноги череваня підкосилися остаточно і він, ніби бурдюк із рідиною, гепнувся на підлогу таверни, навколо запанувала мертва тиша. Було чутно навіть, як у декого із п’яної компанії задзвеніло у вухах. Мабуть саме той дзвін і привернув увагу господаря закладу, бо той вперше за весь вечір увійшов до зали.
Побачивши на помості посинілого череваня без жодних ознак життя, він також завмер із безпорадним виглядом прямо на півкроку. Прийшовши невдовзі до тями, питомий представник курортного сервісу тремтячими руками витяг із кишені власного мобільника і похапцем став викликати швидку.
Натомість бізнесмен повернувся до свого столика і допоміг присісти збентеженій жінці, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Потім він кивнув Олексі, в якому зрештою упізнав детектива, що після виписки зі стаціонару лікарні швидкої медичної допомоги приймав участь у його кількагодинному допиті молодим слідчим, а затим опустився на стілець поряд зі своєю супутницею.
Олекса навпаки підвівся із-за столу, підійшов до нерухомого череваня і спробував було нащупати у того пульс під товстим шаром жиру. Спочатку на шиї, а потім на зап’ястку. Але це йому так і не вдалося. Хрестоносець поніс свій хрест у вічність. Потім детектив також дістав свою мобілку і, дещо відійшовши в сторону, набрав номер телефона чергової частини обласного управління поліції. Коли з навушника долинуло, що майор Комашка слухає, він коротко змалював ситуацію і попросив того терміново направити оперативно-слідчу групу до курортної зони «Коблеве».
– Чи ви хоч ноги встигли намочити, пане полковнику? – жартома запитав колега і повідомив, що група виїде за п’ять хвилин.
– Доки хлопці дістануться, я ще встигну, – в унісон колезі і старому товаришеві відповів Олекса перед тим, як покласти трубку. – Всім залишатися на місцях до приїзду швидкої та поліції! – уже голосно звернувся він до присутніх і назвав себе.
Карета швидкої із місцевої лікарні приїхала лише за пів години. Оглянувши пацієнта, лікар констатував смерть попередньо внаслідок інфаркту міокарда.
На цьому моя спроба відпочинку на морі і закінчується, – з сумливою посмішкою на обличчі в свою чергу подумки констатував Олекса. – Але поїздка дарма не минула – все-таки удалося вволю поплавати та хоч трохи відвести душу, побачитися із дружиною товариша-однокурсника, а головне – нарешті, хоча і цілком несподівано, розкрити «Аляудський висяк»! Жаль лише, що смерть виконавця обірвала ту тоненьку ниточку, завдяки якій можна було вийти на замовника, а то і організатора, убивства. Повезло падлюці… – знову головою детектива повністю заволоділа його головна жінка – правнича професія.
А ще він не без задоволення упіймав себе на думці, що це чи не єдиний випадок у його житті, коли небесне правосуддя звершилося раніше за земне. Хоча… – лише на мить завагався детектив у своїх роздумах, – можливо, це ще і не кінець, а тільки початок нового етапу розслідування цієї справи… – і якась хитрувата посмішка промайнула на вустах Олекси.

Закінчивши епопею з панцерниками орків, дід Микола подався по сусідніх хуторах збирати свою мисливську бригаду. До кого зайшов особисто, кому зателефонував. Уже надвечір до його хати завітало шестеро бравих козаків ще досить працездатного віку. Кожен був укомплектований берданкою, крісом, карабіном чи трьохлінійкою часів Другої, а то і Першої, світової війни. Внаслідок нетривалої наради залишенці із навколишніх малолюдних поселень прийняли одностайне рішення про об’єднання у партизанський загін. Його командиром, також одноголосно, було обрано старшого за віком Миколу, а заступником – молодшого від нього на кілька місяців його друга, Левка. Останній жартівливо називав Миколу верховним головнокомандувачем лісового товариства, а себе – начальником його генерального штабу.
– Вийшло майже відділення стрілецького взводу, – посміхнувся Левко перед тим, як розходитися по домівках.
– Ет, нам би ще коней з десяток… – посміхнувся Микола. – Ми б організували ескадрон лісовиків летючих і тоді у окрузі лише підкови мерхотіли б.
– Згадала баба, як дівкою була… – кинув глузливо Омелько. – Серед нас лише у Тараса конячина, та і тій уже за добрий десяток…
– То сідлайте корів, – знайшовся останній. – А дехто може і бичка під сідло поставити, – уже відверто глузуючи, Тарас хитро подивився на Миколу.
– Гаразд, повеселились і доста. Давайте по домам. Всім бути на зв’язку цілодобово! – рішуче підсумував командир.

Підстаркуваті лісові лицарі новоствореного партизанського загону прямо з наступного дня заходилися активно вести розвідку. Не привертаючи до себе особливої уваги загарбників, з огляду на досить статечний вік, фіксували кількість і напрямки пересування озброєння, військової техніки та живої сили ворога. Про наслідки спостережень командир по такому ж за віком, як і сам, телефону регулярно доповідав своєму старшому онукові, що служив у лавах ЗСУ і уже на цілу голову обскакав діда у посаді та військовому званні.
Першим відчутним доробком партизанського загону стало знищення будівлі школи в одному із сіл сусіднього району. Там, за інформацією лісовиків, розмістилося до роти спецпризначенців, а на подвір’ї – з десяток одиниць бронетехніки та паливозаправник. Вдосвіта, коли ще загарбники солодко спали, їм несподівано і прилетіли гостинці від української артилерії. Старенька восьмирічка, в стінах якої отримало знання не одне покоління мирних полісян з навколишніх сіл, стала тимчасовою братською могилою майже для сотні московських загарбників.
Невдовзі після закінчення обстрілу дід Микола з двома своїми «однополчанами», прихвативши з собою мисливську зброю і ризикуючи життями, навідались на територію зруйнованої школи. Доки поодинокі московські недобитки приходили до тями, зализуючи рани у навколишньому лісі, вони підібрали на згарищі кілька десятків ручних гранат, чотири справні автомати і навіть ручний гранатомет та кілька пострілів до нього. Ці трофеї дуже потішили старих вояків.
Через тиждень, реалізуючи інформацію лісового загону, підрозділи ЗСУ працювали по скупченню ворожої техніки і живої сили уже в іншому селі. Але дід Микола не був би самим собою, якби не контролював той процес. Коли українська артилерія розпочала обстріл, він з Левком потаємними стежками, через болото і густий ліс, обережно дісталися околиці села і сховалися в ущелині гранітної скелі, що нахилилася всією своєю десятиметровою висотою над невеликим потічком. Лише артобстріл скінчився, а у хід пішла стрілецька зброя, лісовики вирішили і собі дещо просунутись углиб населеного пункту. Тим паче, що вони уже були озброєні автоматами і гранатами.
Неподалік, на краю присілка, вони побачили стару жінку. Та сиділа під хатою на лавці і, не звертаючи уваги на досить інтенсивний бій, звуки якого долинали з іншого боку села, гладила кота, що зручно вмостився у неї на колінах.
– Чи вона глуха… – здивувався Микола, коли кілька куль просвистіли неподалік.
– Можливо, – лаконічно висловив припущення Левко, який пересувався дещо позаду, прикриваючи командира.
– Тобі що, жити надоїло, – майже у вухо старої закричав дід Микола, коли короткими перебіжками дістався крайньої хижі. – Ану мерщій до погреба!
– Та куди там! Усе забито… – сумно відповіла стара. – І не треба так репетувати, я все добре чую, – уже сердито додала вона.
– Невже діти з онуками з міста повернулися? – з подивом, але тихіше, запитав він.
– Якби то, – сумливо усміхнулася баба. – «Асвабадітєлі» поховалися, коли наші хлопці дали їм прикурити!
– І скільки їх там? – лукава посмішка ледь визирнула з-під дідових вусів.
– Точно не знаю. Десь троє-четверо, бо більше у мій погріб не влізе. Там усе полицями з консервацією заставлено.
– Ех, жаль такого добра… – знімаючи з ременя ручну гранату, сумно похитав головою в різні боки Микола. – Ану, візьми на приціл двері погрібника, – неголосно звернувся він до Левка, що уже підкрався тихо ззаду.
Той мовчки зняв трофейного «калаша» із запобіжника і зайняв позицію за дебелим сухим дубовим стовбуром, що в якості опори підтримував кут даху старої хатини. В цей час баба щось пригадала і помахала Миколі скоцюрбленою рукою.
– Постій, соколе! От уже, зовсім стара. Геть забула… – бідкалася вона, не зводячи очей з його мозолистих рук, що тримали «лимоку». – Там позаду погрібника стримить вентиляційна труба. Вона веде прямо до погреба. Ти тільки тихенько «грибок» зніми, він легко подається.
– А труба з якого матеріалу, металева чи азбоцементна? – уточнив командир.
– Та яке там… – махнула рукою стара. – Звичайна, пластикова. Минулого року онук на ровері з міста завіз, бо металева зовсім згнила. Але ж він, бісів син, полінився завести її до погреба збоку, як годиться. Нашвидкоруч пробурив у стелі дірку, увіткнув сторчака шмат голої труби, заляпав зверху цементним розчином і все… Ледве потім допросилася, аби «грибок» зверху поклав, а то дощ прямо всередину періщив.
– Товста? – спитав Микола.
– Хто? – відповіла здивовано питанням на запитання баба і краєм ока глипнула на себе.
– Труба, – посміхнувся той.
– Отака, – баба склала півколами покручені часом і важкою працею пальці обох рук таким чином, що крізь отвір легко міг прослизнути людський кулак середніх розмірів. – Онук говорив «сотка». Так і сказав: «Нумо, бабуню, за «сотку» по «соточці»!
– Значить все повинно вийти добре, – мовив собі під ніс Микола і вже було направився в обхід погрібника.
– Постривай, – знову зупинила його стара. – Забула ще тобі сказати, парубче. Я на ніч вентиляційну трубу знизу до цього часу ганчіркою затикаю, щоб мороз у погріб не вліз. А сьогодні, через оцю халепу, ще не встигла витягти ту затичку…
– Ось тобі й на… – легко ляснув себе рукою по стегну Микола. – Велика ганчірка?
– Та ні, – закліпала очима баба. – У мене уже сили не вистачає носитися з великою. Я її так, скраєчку.
– Наскільки труба виступає зі стелі вниз? – знову поцікавився Микола.
– Сантиметрів на п’ятнадцять-двадцять, – напружуючи пам’ять, повільно видавила з себе стара, очевидно побоюючись помилитися. – Мені майже на рівні очей, а головою до стелі я не дістаю сантиметрів п’ять-десять…
– Гаразд, повинно вистачити, – буркнув Микола і, показавши жестами руки Левкові бути напоготові, обережно рушив у обхід бабиного культового холодильника часів минулого тисячоліття.
Колись давно, ще при комуністах, він служив у мінометному підрозділі мотострілецького полку, але і дотепер добре пам’ятав основні закони мінометної справи. В цьому випадку труба – той же міномет. Як би сильно баба не заткнула її внизу, жодна ганчірка не зможе конкурувати з мінометною плитою, навіть якщо граната вибухне вище рівня перекриття. Дорогою, про всяк випадок, він зняв із паска ще одну «лимонку». В будь-якому разі перша звільнить шлях, а друга завершить розпочату справу, – розмірковував Микола на ходу.
Обережно підібравшись до грибка, що на добрий метр височів над погрібником, старий месник акуратно зняв його. Легко подався, мабуть ганчірка сидить не туго і тепле повітря з погреба не дало ранішньому морозцеві прихватити кріплення шляпки до труби, – подумав він. Вирвавши чеку з першої «репанки», так вояки УПА називали оборонну гранату Ф-1, дід ніжно опустив її у трубу, ніби до ствола свого гранатомета, а сам хутко упав на землю, під стіну погрібника. Почувши через кілька секунд зсередини глухий вибух, він миттю підхопився на ноги, вирвав чеку з другої гранати і уже не так лагідно опустив її в майже непошкоджену зверху трубу, а сам поспішив до входу, знімаючи автомат із запобіжника.
– Операція-дерашизація пройшла успішно! – не без помітного задоволення вигукнув побратим Левко, уже спокійно йдучи від хижі йому назустріч з автоматом наперевіс. – Всередині жодних ознак присутності живих істот, – «начальник генерального штабу» не зміг надалі утримувати хитрувату посмішку, яка весняним сонцем осяяла покрите густою павутиною дрібних зморшок його обличчя.
Другим вибухом двері погрібника з петель зірвало остаточно і зі щілини, що утворилася таким чином, валив густий сизий дим. Через кілька хвилин, коли дим дещо розвіявся, Левко обережно прослизнув до погріба і невдовзі повернувся з трьома спорядженими «калашами», що мали сліди незначних подряпин.
– Можна викликати похоронну команду. Всі три – двохсоті. Там ще «броники» і півтора десятки магазинів з набоями треба забрати, – посміхнувся він товаришеві. – А вашим закруткам теж труба, – кинув він бабі, яка обережно визирала із-за своєї хатини.
– Та ви лише допоможіть вибити отих харцизяків із нашої землі. Після перемоги я накручу стільки консервації, що вистачить не на один партизанський загін! – теж заясніла беззубою посмішкою стара. Сльози радості і болю текли по її зритому нелегкими роками обличчю.
– Обов’язково виб’ємо загарбників упень і звільнимо нашу рідну українську землю до останнього сантиметра, – лагідно сказав на прощання Микола і, забравши «броники» мертвих окупантів разом із уже непотрібними їм набоями, поспішив за Левком до лісу.

В одному далекому селі, десь на півдні України, мешкала невелика сім’я: мама, тато і два сини-близнюки. Малюків звали Андрійко та Олексійко. Брати дуже любили своїх батьків і один одного.
Жили вони на околиці села, в покинутій хатині, яку татко так-сяк підремонтував, коли кілька років тому через фінансову скруту сім’я була вимушена залишити місто. Довелося продати квартиру, аби погасити борги за лікування матусі, а решта вирученої суми пішла на ремонт невеликої занедбаної сільської будівлі.
Але сім’я жила дружно. Татко продовжував працювати в місті шофером, оскільки іншої роботи не було. Здоров’я матінки поступово поліпшувалося і вона вже потихеньку поралася по господарству. Все їх господарство складалося із кози Зойки, придбаної невдовзі по приїзду у самітного дідуся, що вікував недалеко у такій же старій хижі, а також приблудних пса Барбоса та кота Матроса.
Барбос і Матрос пристали до дому майже разом. Першим з’явився кіт, коли матуся увечері пішла доїти Зойку. Він нечутно підійшов з боку хвіртки і лагідно тернувся об ногу молодої жінки, майже обвивши її своїм довгим і пухнатим хвостом. Коли хлопці побачили несподіваного приблуду, що забіг за матінкою до хати, їх радості не було меж. Довелося ділити вечірній удій уже на трьох. Хоча приблуді дісталося все-таки менше, але він радів і тому. Швидко впоравшись зі своєю часткою і піднявши трубою пухнатого хвоста, він гордо походжав по кімнаті, голосно наповнюючи її задоволеним котячим муркотінням. Складалося таке враження, що самовпевнений котисько уже давно був господарем цього помешкання. У всякому разі питання видворення нахаби з хати ніким навіть не порушувалось і з мовчазної згоди батьків, при повній підтримці дітей, родина поповнилася ще однією живою душею.
А наступного ранку, коли матуся вийшла на подвір’я доїти козу, біля повітки її уже зустрічав середніх розмірів рудий кудлатий пес. Він стояв, радісно помахуючи таким же волохатим хвостом, і довірливо дивився жінці прямо в очі. З його роззяпленого рота звисав великий рожевий язицюра.
– А це що за гості? – тільки і встигла промовити господиня, як за спиною почулися ще сонні голоси малечі.
– Ой, який симпатичний собачка! – захоплено скрикнув Андрійко і, навіть не давши мамі опам’ятатись, підбіг до непроханого гостя, намагаючись його погладити.
– А звідки він тут узявся? – запитав Олексійко, находу продираючи заспані очі, і теж погладив незнайомого собаку, який продовжував радісно метеляти хвостом.
– Мабуть розшукує свого друга, – жартівливо обізвався з порога батько і кивнув на кота, що терся йому об ноги.
– Так ніякого молока не напасешся, – удавано суворо промовила мама і пішла до повітки доїти Зойку, а тато поспішив на трасу, аби їхати до міста на роботу.
Цілий день хлоп’ята по черзі захоплено гралися з обома приблудами, а вранішню молочну пайку довелося ділити вже на чотирьох. Увечері вся родина зібралась на нараду. Потрібно було терміново вирішувати, що робити з несподіваними гостями. Хлопці, які за день вже встигли їх полюбити, одноголосно пропонували прийняти кота та собаку до складу сім’ї. Тато не заперечував проти такої пропозиції, хоча і не висловлював великого захоплення, розуміючи, що це важка ноша для їх родинного бюджету. Лише мама з тих же міркувань була проти.
В процесі колективного обговорення з’ясувалося, що діти вже навіть імена приблудам дали. Пса Андрій назвав Барбосом, оскільки той любив бешкетувати, легенько хапаючи хлопців то за руки, то та ноги. А Олексій, зважаючи на світло-сірі смужки на шубі кота, нарік того Матросом.
– Доведеться голосувати, – посміхнувся тато, коли сторони так і не прийшли до одностайності.
Рішення було прогнозованим. Два голоси «за», один «проти», при одному «утримався». До того ж мамине «ну, гаразд» по наслідкам голосування можна було умовно зарахувати теж до графи «утрималися».
Та що не говори, а цю, не надто багату на смаколики вечерю, сім’я вимушена була ділити не на чотирьох, а уже на шість ротів.
– Не все в житті людини вимірюється рівнем матеріальних статків, – сказав потім якось задумливо чоловік дружині, дивлячись як їх діти захоплено бавляться на подвір’ї з Барбосом та Матросом.
– Так, я повністю з тобою згодна, – тихо промовила жінка і ніжно пригорнулася до широких грудей господаря.

Одного осіннього вечора, коли діти вже спали, тато привіз додому два невеличкі саджанці дуба.
– Їздив по роботі до сусідньої області. По дорозі, біля лісосмуги, зупинився перекусити. Уже зібрався їхати, а тут бачу – під кремезним дубом причаїлися два молоді дубочки. Ну вилиті наші хлоп’ята! Думаю, не скоро вам доведеться посунути старого велета, а потім взяв з кузова лопату і викопав їх, адже у нас біля двору ні деревця. Посадимо завтра разом, – посміхнувся він до дружини.
– Так, хлопці завтра зрадіють. І пам’ять добра буде, і тінь у спеку не завадить, – відповіла вона чоловікові такою ж щирою усмішкою.
Наступного дня була неділя. Прямо після сніданку, вся родина подалася за двір садити дерева. Андрій з мамою стали копати ямку зліва від воріт, а Олексій з татком – праворуч. Матрос із Барбосом радо бігали поряд, а останній навіть пробував допомагати, вправно вигрібаючи камінці із лунки у Андрія.
– Обережно! – покрикував той на рудого. – А то лапу пораню.
Хлопці, незважаючи на малолітній вік, завзято працювали лопатами, але Олексій з татом впорались раніше. Мабуть далася взнаки ведмежа допомога Барбоса. Коли вони запропонували мамі з Андрійком підсобити, останній категорично запротестував.
– Ні, ми самі, – безапеляційно заявив він, вперто налягаючи на ще завеликого для нього рискаля, а мама тільки посміхалася, час від часу вибираючи шуфлею свіжий ґрунт з невеликої ямки.
Батько теж доброзичливо усміхнувся і, взявши з сараю два великі будівельні відра, пішов до копанки, що знаходилась неподалік за селом, в глибині ізвору. Олексійко, прихопивши маленьке відерце, і собі поспішив за ним слідом. Коли обоє повернулися з водою, Андрійко з мамою уже завершили роботу і всі разом щедро полили свіжозрихлену землю, яку тато попередньо сформував у лунки. Отак кожен із близнюків посадив своє перше в житті дерево.

Час від часу хлопці поливали свої дубочки, стежили, аби Зойка, не дай бог, не обгризла їх ще маленькі гілочки. До морозів обидва деревця встигли пустити в кам’янисту землю досить цупке коріння. Та коли помірна зима уже добігала свого кінця і, здавалося, ніщо не віщувало біди, сталася подія, яка круто змінила життя усіх мешканців цього будиночка на околиці невеликого південного села.
Рано-ранці, 24 лютого 2022 року, раптом всі прокинулися від моторошних вибухів, що долинали з боку міста. Якась невідома сила безжально трусила землю, час від часу дзеленькали чайні ложечки хлопців, залишені ними на столі прямо у філіжанках. Батько миттєво вискочив на вулицю, а повернувшись через деякий час, сумно промовив: «Війна… Московія бомбардує військовий аеродром».
Мама присіла на край ліжка і тихо заплакала. Ще сонні хлоп’ята, обнявши одне одного, сиділи мовчки в самому куті і розгублено позирали то на неньку, то на татка. Матрос складав їм компанію, а Барбос злякано забився аж під ліжко.
– Таки насмілилися, виродки! – знову промовив тато і, заспокоюючи дружину, обняв її за плечі. – Мені терміново треба дістатися міста. Піду до військомату, – підсумував він коротко, як офіцер запасу, і став збиратися в дорогу.
Через пів години інтенсивних зборів чоловік ще раз обняв дружину, по черзі поцілував синів і, схопивши наплічника з самими необхідними речами та документами, розтанув за дверима. «Бережіть одне одного», – на прощання тепло долинув його рішучий голос.

Подальші події розвивалися стрімко. Видно було, як зі сходу дорогою, в сторону обласного центру, рухались колони цивільних авто, різного роду спецмашин, військової техніки.
– Що ж вони роблять? На кого вони нас покидають? – бідкалась матуся.
Хлопці з сумом дивились їй в очі і не знали, що казати, чим допомогти. Її пригнічений настрій передався не лише дітям, а і Барбосу з Матросом. Кіт виліз на горище і причаївся десь на бантині, а собака облюбував собі місце в сараї, поряд із Зойкою.
Надвечір зателефонував тато і повідомив, що його зарахували командиром одного з підрозділів територіальної оборони міста, що найближчим часом він намагатиметься їх забрати і евакуювати на захід країни, але це малоймовірно.
Наступного дня хлопці у вікно побачили колону ворожих танків та іншої військової техніки, яка рухалась дорогою в напрямку міста. Через кілька годин звідти стали долинати звуки інтенсивних вибухів, які то затихали, то знову наростали.
Татко більше не телефонував, але через кілька днів до мами подзвонили. Незнайомий чоловічий голос повідомив, що їх тяжкопораненого батька відправили на південь, в госпіталь іншого обласного центру.
Потяглися сірі, похмурі дні окупації. Малолюдне і в кращі часи село – ніби вимерло. Переважна більшість його мешканців, похватавши найнеобхідніше, устигли податися на захід. Не додавала радощів навіть весна. Мабуть налякана війною, вона теж запізнилась на кілька тижнів. Хлопці пасли козу, допомагали матусі по господарству. Невдовзі спільними зусиллями стали потихеньку садити город. Матінка не раз із сумом говорила, що цей клапоть землі та Зойка – то все, на що вони можуть розраховувати, їх двоєдина надія. А ще вона стала багато молитися і долучала до цього хлопців. Молилися за батька, за Україну, за всіх захисників, просили їм божого захисту і перемоги.
Московські загарбники в селі практично не з’являлися. Одного весняного дня, коли хлоп’ята гралися з Барбосом і Матросом на подвір’ї, напроти їх хатини зупинився великий невідомий автомобіль. Такого малюки ще не бачили. Викрашений у темно-зелений колір, той металевий монстр мав аж вісім величезних коліс. З кожного боку на ньому білою фарбою було намальовано якийсь невідомий знак у формі «Z». Хоча брати вже знали всю абетку, але такої літери там не було.
– Ей, пацани, мужчіни в сєлє єсть? – не зовсім зрозумілою дітям мовою владно запитав чужий чоловік у військовій формі, висунувши круглу червону пику із верхнього люка.
Про всяк випадок близнюки мовчки похитали головами з боку в бік і монстр, заревівши хижим звіром, рвонув у напрямку центру села. Більше їх ніхто не турбував, окрім вибухів з боку міста та якихось довгих балонів сірого кольору, з вентилятором і невеликими крильцями, що інколи майже беззвучно пролітали невисоко над їх хатою у бік обласного центру. Пізніше зі слів старших їм стало відомо, що то були крилаті ракети, які від «дружнього» московського народу несли смерть усьому живому, руйнуючи дитячі садочки, школи, лікарні, цивільні фабрики і заводи їх рідного міста корабелів.
В проміжках між випасанням кози та роботою на городі Олексійко брав своє маленьке відерце і чи не щодня бігав до копанки за водою, якою щедро поливав свій дубок. Спочатку з ним ходив і Андрійко, але потім перестав. Коли його брат хапав відеречко і спішив по воду, той сідав на лавицю, біля воріт, і щось тихенько говорив сам з собою, час від часу поглядаючи на небо.
– Що ти робиш? – якось запитав його Олексій.
– Молюсь, – спокійно відповів йому Андрійко.
– Про що? – здивувався брат. – Ми ж разом з мамою молимося кожного дня, вранці і увечері.
– Щоб ішов дощ і мій дубок прийнявся та виріс великий-превеликий, – серйозно продовжував той.
– То ти гадаєш, що цього досить? – посміхнувся Олексійко і, не чекаючи відповіді брата, побіг до ізвору за водою, аби власноруч напоїти свого підопічного.
Поступово спливали дні. Час від часу було чутно вибухи з різних боків, але в селі панувала тиша. У обідню пору сонце забиралося вгору все вище й вище і на кінець квітня температура повітря часто сягала тридцяти градусів. Андрійко продовжував чемно молитися, а Олексійко – наполегливо носити воду з криниці і поливати свого дубка. Тепер він робив це майже щоденно.
Хоча деревце Андрія також прийнялось і його невеличка крона вкрилася зеленим листячком, але дубок Олексія помітно випереджав його в об’ємі зелені, а головне – на ньому стали рости нові гілочки, які суттєво збільшували крону порівняно з сусідом.
Весна видалась сухою, дощів практично не було. За три місяці – кілька, та й то невеличкі. Незважаючи на це, деревце Олексійка почувалося досить комфортно. Його крона збільшилася в кілька разів, помітно потовщав стовбур. Натомість дубок Андрія практично зупинився в рості, а згодом став поступово в’янути. Молитви його господаря не приносили бажаних наслідків.
До осені деревце не дотягло. Якось на початку серпня брати вийшли за ворота і Олексійко скрикнув: «Ой, дивись, Андрійку, твій дубок зовсім засох!»
– Так, – сумно відповів той. – Мабуть я не досить чемно молився.
– А може причина не в тому і все набагато простіше? – посміхнувся брат і красномовно подивився на свого друга, що продовжував зеленіти, незважаючи на майже сорокаградусну спеку, та бадьоро шелестіти на вітрі соковитим листям.
– Мабуть ти правий, – невесело погодився Андрійко і теж подивився на деревце брата, що вже кидало помітну тінь на спраглу землю. – Можна я буду разом з тобою ходити до криниці по воду і допомагати тобі поливати дубок? Коли з часом на ньому поспіють жолуді, я посаджу одного з них в лунку і вирощу його сина.
– Гаразд, домовились! – посміхнувся Олексій і брати міцно обнялися.

Від тієї розмови минуло немало часу. Брати разом ходили по воду і щедро напували уже спільного зеленого друга, який значно випередив їх у зрості. Та одного разу, коли після виснажливого трудового дня вони відпочивали під кроною дерева, дослухаючись до вибухів снарядів української армії, що гнала лютого ворога геть з рідної землі, на дорозі ледь-ледь завиднів силует людини. Чоловік помітно накульгував і повільно рухався в їх сторону. Чимось знайомим віяло від його статури, але солідна відстань не давала можливості визначитись, чим саме.
– Дивись, якийсь інвалід повертається з фронту, – промовив згодом Андрій.
Брат повернув голову у бік незнайомця і також став пильно вдивлятися в силует, який поступово наближався.
– Так це ж… – раптом вирвалось у нього і, миттю підхопившись на молоді ноги, Олексій босоніж стрілою помчав у напрямку чоловіка.
– Мамо – тато! – щосили закричав Андрій і ніби та блискавиця, скочивши з лавиці, полетів слідом за братом.

Бронетанковий підрозділ орків у складі чотирьох панцерників, рятуючись від щільного вогню української артилерії дременув до найближчого лісу. Як влада не старалася впродовж останніх трьох десятиліть, але лісів на Чернігівщині ще вистачало. Кілька годин чотири панцерника з жирною літерою «Z» білого кольору на броні блукали розбитими лісовими дорогами, намагаючись вийти до своїх, але нічого з того у них не виходило. Рацію розтрощило уламком снаряда під час артобстрілу, а акумулятори мобільників були посаджені остаточно безплідними перемовинами.
Надвечір, побоюючись української авіації, зупинились у чагарнику на узліссі. Там же невдовзі і заночували. Спали недовго. Незважаючи на початок весни, вночі ударив добрячий мороз. Палити багаття боялись, аби не демаскувати позицію, оскільки також не виключали появи місцевих партизан. А про них загарбники вже наслухались доста. Поміж орків уже навіть ходили легенди і про Гадячське сафарі на Полтавщині, і про полювання баштанських мисливців на Миколаївщині.
Солярки в баках було обмаль. Колону з пальним злі укри (скорочено від українські націоналісти) розбомбили напередодні, а тому доводилось жорстко економити. Сухий пайок скінчився ще позавчора. Змерзлі і як чорти голодні екіпажі повилазили з машин, аби скинути залишки вологи прямо на засніжену землю. Характерні плями жовтого-бурого кольору на свіжому снігу давали можливість навіть не вельми спостережливому слідопиту скласти певну уяву про чисельність живої сили цього угрупування, що складала не більше півтора десятки осіб. Усі зібралися між двома танками, аби узгодити подальші дії. Після недовгих перемовин вирішили висуватися в напрямку найближчого села. Воно згідно з даними дещо застарілої карти повинно було знаходитися в кількох кілометрах на захід, біля невеликої річки.
Рухались колоною. За пів години в прицілі головного танку з’явились перші хати. За кілька хвилин зупинилися на пустій околиці. Село ніби вимело. Ознак присутності військової техніки українців теж не було. Рушили вглиб населеного пункту в надії відшукати пальне чи хоча би розжитися відповідною інформацією.
Проїхавши пустими вулицями і не зустрівши й натяку на АЗС, автопідприємство чи фермерське господарство, знову зупинились на якійсь площі, на протилежному боці якої височіла досить велика і стара церква. Двері культової споруди московського патріархату, а це була саме вона, радо зустрічали своїх визволителів чорною плямою свого отвору, а їх незамкнені полотна погойдувались і скрипіли при кожному наступному пориві вітру. Всередині будівлі не було нікого. Мабуть ці ФСБшники в рясах не стали чекати наслідків «братньої» агресії і завчасно дременули в напрямку рідного дому.
Після короткої наради екіпажі панцерників злили залишки соляри з двох танків, більш потріпаних в боях з бандерівськими націоналістами, в баки двох інших. Особовий склад «знекровлених» машин сів на броню дозаправлених і всі продовжили рух у напрямку сусіднього села, не втрачаючи надії відшукати пальне.
Ніхто із загарбників навіть не підозрював про те, що за всією цією процедурою з невеличкого вікна клуні уважно спостерігали дві пари зацікавлених очей. То були місцеві жителі дід Микола з бабою Тетяною, які незадовго перед цим відмовились від пропозиції своїх дітей евакуюватися до рідні в сусіднє містечко.
– Як гадаєш, куди це вони почесали? – з хитрим блиском у очах поцікавилася баба.
– У тебе що, стара, за тиждень війни зовсім мізки пересохли? – посміхнувся дід у сиві вуса і став одягати куфайку.
– А ти куди зібрався, трухлявий пню? – не забарилася з відповіддю в тому ж дусі баба Тетяна.
– Де там ти сховала мою бандерівську самоідентифікацію, яку я на День незалежності вішаю на причілку? – знову питанням на запитання відповів дід.
– У миснику. На верхній поличці. Праворуч, – здивовано пробурчала стара услід чоловіку, який, не дослухавши до кінця її розлогої відповіді, уже чимчикував до хати.
Невдовзі старий козак вибіг із помешкання з невеликим пакунком під пахвою і підтюпцем направився до ворожих панцерників, підозріло озираючись на всі боки. В правій руці він тримав невелику дерев’яну драбину, яка зимою у них слугувала східцями до ями з картоплею та буряками.
«Куди це воно, старе шкарпіття?» – тільки й промайнуло в голові баби Тетяни. Вона знову підійшла до віконця і уп’яла свої побляклі очі в шибку.
Діставшись першої машини, дід вправно приставив до гусениці драбину, не по своїм літам хвацько заліз на броню панцерника і несподівано в його руках замайорів жовто-блакитний стяг. Не гаючись, старий козарлюга за допомогою завбачливо прихоплених шматочків мідного дроту прилаштував його до антени радіостанції ворожого танка і в повітрі відчутно запахло Україною.
«Ну, бісова віра! От же ж молодець, мій Микола!» – посміхнувшись, похитала головою баба Тетяна, а зрадлива сльоза радості сама собою скотилась поміж зморшок правої щоки на рідну українську землю.
В той час її Микола досить вправно спустився на поверхню третьої планети і таким же чином прилаштував на радіоантені іншого панцерника червоно-чорний стяг УПА. «Ну, старий вояка» – продовжувала посміхатися баба, спостерігаючи за своїм посивілим соколом у вікно, аж доки той не повернувся до неї в клуню. Обнявши старого, вона мовчки, зі щирою вдячністю розцілувала його в обидві щоки.
Але на цьому незвичні пригоди не скінчилися. Менш ніж за годину з того боку, куди поїхали загарбники, знову став долинати гул моторів. Через кілька хвилин він дещо стих, а потім раптом пролунав гарматний постріл. За ним другий. Ворожий панцирник під червоно-чорним прапором спалахнув. Знову гухнули вибухи і вже запалав другий танк, під жовто-блакитним стягом. Дід плескав у долоні, пританцьовуючи, і радів мов дитина. Цьому навіть не завадив вибух боєкомплекту останньої машини, який був настільки потужним, що її башту як корова язиком злизала і виплюнула на кільканадцять метрів у сторону церкви.
– Ти диви, москалям і їх кацапський бог не допоміг! Мабуть у нього ратиці диявола, – продовжував витанцьовувати дід Микола і лукава посмішка грала на його помолоділому обличчі.
Зрозумівши через нетривалий час, що розстріляли свої ж танки, загарбники двома машинами рушили до містка через річку. Дід знову аж підстрибнув від радості і побіг на вулицю, аби не пропустити жодної цікавинки.
Коли після невеликих роздумів перший панцерник рушив через річку, дерев’яний місток не витримав маси сталевого велета і його опори поволі підломилися. Ворожий танк з двоголовою курицею на башті клюнув гарматою вниз і став завалюватися на лівий бік, прямо у воду. Падаючи, він повільно перевернувся і сокирою пішов на дно. З води на кілька сантиметрів виглядали лише кінцівки його гусениць, які тьмяно поблискували на сонці.
Дивно, але екіпаж останнього панцерника не поспішив на допомогу своїм колегам, які так з води і не з’явилися. Танк постояв ще кілька хвилин, а потім якось нерішуче рушив вліво, вздовж річки проти течії. Через кілька десятків метрів він повернув убік і спробував форсувати її вбрід. Коли на поверхні води залишилася одна башта з гарматою, машина уповільнила хід і напружилася, а потім і зовсім зупинилася. Спроби руху в зворотному напрямку позитивних результатів не дали. Навпаки, панцерник став неспішно осідати і коли на поверхні лишилася третина башти, двигун таки заглух. Десанту нічого не лишалося, як покинути броню і самотужки добиратись до протилежного берега. За ними поспішив і екіпаж, що з’явився з відкритих верхніх люків.
Уцілілі рештки живої сили ворожого бронетанкового підрозділу чисельністю у сім чоловік, лякливо озираючись на відкриті кришки люків та кінець ствола танкової гармати, які ще стирчали із води, але неквапливо продовжували занурюватися до володінь скіфського річкового бога Борисфена, не гаючи часу, попрямували в сторону лісу, який оточував село з трьох боків.
«Ну, це ненадовго!» – весело посміхнувся дід Микола. Він забіг до хати, зняв з гачка свого перевіреного часом дробовика та патронташ, які висіли на сволоку, в кутку під стелею, і пішов збирати мисливську бригаду місцевих ветеранів, оскільки сільські хлопці та чоловіки уже тиждень як допомагали тримати фронт на околицях Чернігова.

Малий Андрійко поглядом ніби прилип до екрана свого нетбука. Він уже кілька годин поспіль воював із гоблінами, будував птахоферми, шукав приховані скарби і катався на своєму улюбленому танку тилами уявного ворога.
– Як справи, любий? – несподівано із-за спини до нього долинув спокійний голос батька.
– Ти вже вдома? – натомість здивовано запитав малий. – Я навіть не чув, коли ти повернувся з роботи.
– Затримався на нараді, а потім заскочив до магазину, купив нові прикраси для новорічної ялинки. А ти все воюєш? – батько рукою жартівливо розкуйовдив шовковисте волосся сина.
– Обережно, зруйнуєш мені всю зачіску, – дещо з удаваною серйозністю наїжачився малий, закриваючи акаунт і повертаючись лицем до батька.
– Ти вже написав листа Святому Миколаю? – примирливо запитав той.
– Ще ні…
– Чому? – здивувався вже батько. – Йому ж потрібно ще підготувати багато подарунків, а часу залишилося зовсім обмаль. Дивись, синку, він любить старанних і чемних дітей.
– Тату, а звідки Святий Миколай дізнається, чи я чемно поводився та чи був старанним і ввічливим протягом року, зокрема, чи слухався тебе з мамою? – несподівано поцікавився Андрійко.
– Він усе знає, на те він і святий, – дещо забарився з відповіддю тато, але все-таки достойно, як йому здалося, вийшов зі скрутного становища.
– Тоді не бачу жодних проблем і необхідності марнувати час – впевнено промовив син і знову увімкнув свого нетбука.
– Щось я тебе не зовсім розумію, – ще більше здивувався тато. – Ти що, не хочеш отримати цього року подарунка від Святого Миколая?
– Хочу, – коротко кинув син, уже виводячи із ангара свій віртуальний преміум танк максимальної комплектації.
– Тоді твоя поведінка мені є абсолютно незрозумілою…
– А ти йому часом не говорив, що я просив вас із мамою купити мені айфона останньої моделі?
– Як би я міг це зробити? – тільки й зміг вимовити батько. Одночасно з цим його брови піднялися і зупинилися за мить лише десь на середині лоба.
– Навпаки, все дуже просто, – невимушено продовжував випускник старшої групи приватного дитсадка і постійний відвідувач підготовчих курсів спеціалізованої школи з поглибленим вивчення точних наук. – Коли він дійсно святий, то і так має знати, який я хочу подарунок до Нового року, – упевнено закінчив син і з ледь помітною усмішкою знову занурився у вир напруженого танкового бою.
Батько уже було відкрив рота, щоб висловити своє обурення, але вчасно зупинився. Він упіймав себе на думці, що ще не готовий сформулювати вголос струнку версію свого невдоволення поведінкою сина, а тим більше обґрунтувати це яскравими і, по можливості, наочними прикладами. Тому він у задумі ще трохи постояв на краю арени віртуального бойовища, а потім мовчки почвалав на кухню, де його з вечерею уже чекала дружина виконуючого обов’язки Святого Миколая.

Надвечір Олесь стояв біля контрольно-пропускного пункту таможні і на відстані любувався двома новенькими мікроавтобусами, що тільки-но перетнули державний кордон. Невдовзі, отримавши від кур‘єра ключі, він неспішно став оглядати пригнані машини, які були переобладнані чеськими партнерами спеціально для перевезення інвалідів-крісельників. Для цього салони довелося звільнити від стандартних сидінь, замінивши їх частину трансформерами і відповідним чином устаткувати місця для розміщення інвалідних крісел. Універсальні фіксатори мали забезпечувати надійне утримання візків під час руху машин у будь-яких дорожніх умовах. Крім того буси оснастили підйомними пандусами-рампами, на які доволі легко могли заїхати практично всі види інвалідних колясок. У менший автобус їх уміщувалося шість одночасно, а в більший – цілих вісім. До того ж, на випадок виникнення якоїсь форс-мажорної ситуації, останній був обладнаний двома відкидними лежачими місцями та спеціальною шафою з медикаментами, а також інструментарієм для надання першої медичної допомоги.
Залишившись задоволеним попереднім оглядом, юнак сів на лаву неподалік і зморено заплющив очі. Пригадалося, як пів року тому йому довелося терміново шукати додаткові кошти, оскільки виручених від реалізації перехідного призу «Спінального братства» не вистачало.

– Чому так дорого? – цікавився потенційний покупець, який приїхав на оглядини аж із Чернігова. – За таку суму я можу купити хорошу іномарку!
– А це і є хороша іномарка, та ще й спеціального призначення. Наразі іншої такої в Україні ви не знайдете. Кілька років тому я особисто привіз її аж із-за океану, – спокійно пояснював Олесь. – Окрім зручності та відмінних ходових якостей, цей візок має ще багато унікальних опцій. Його система контролю стежить за основними життєвими показниками пасажира, збираючи дані про артеріальний тиск, частоту пульсу та дихання хворого, а також тиск у шинах, рівень заряду акумулятора, запас ходу та багато чого іншого, – продовжував хлопець. – Зокрема, візок оснащений GPS-навігатором, трьома відеокамерами, його підключений до мережі інтернет бортовий комп‘ютер здатен самостійно привести крісло у задану за допомогою голосу точку, а при необхідності – викликати медичну допомогу за власною ініціативою!
– Гаразд, переконав. Це саме те, що потрібно моєму синові, – кинув бізнесмен, заплатив гроші та велів своєму водієві вантажити візок до не менш крутого авто. – Буде потрібна допомога – телефонуй, – чолов‘яга простягнув Олесю візитку і, міцно потиснувши на прощання руку, повіз «перехідний приз» у північному напрямку.
Через кілька тижнів по тому, дізнавшись про фінансову скруту і характер мети, на реалізацію якої у хлопця не вистачало коштів, північний гість яскраво підтвердив реноме істинного господаря свого слова.
– Скинь номер рахунку, – долинув зі слухавки його голос.
– Дякую! – зрадів Олесь. – Я постараюсь протягом року повернути борг.
– Зроби, що плануєш і того буде досить, – знову пролунало із трубки і розмова обірвалась.
Зібрати решту необхідної суми пластунам допомогли місцеві меценати і Шон Маклех, з яким молодий провідник поділився своїми труднощами під час останньої розмови.

За тими споминами Олекса і не помітив, як до нього підійшло пару незнайомців.
– Це вам потрібно відігнати два буси до Одеси? – запитав один.
– Так, але не зовсім, – посміхнувся юнак. – Не до Одеси, а до Миколаєва.
Кілька годин тому він зустрічався з провідником львівських пластунів і просив допомогти водіями. Той пообіцяв щось придумати.
– Одна холєра у той бік, – доброзичливо вів далі чоловік, – Я Василь, а це Тарас. Пан Ярослав, керівник місцевої організації «Пласту», де проходять вишкіл наші діти, попрохав вам допомогти.
– Дуже добре, – продовжував усміхатися Олекса. – Коли ми зможемо виїхати?
– Та хоч зараз! Ми уже готові гарувати, – долучився до розмови Тарас і вони дружно рушили до автомобілів.

Звістка про те, що миколаївські пластуни під орудою Олеся розпочали втілення в життя проєкту «Соціальний транспорт» самотужки, була сприйнята Юрієм Йосиповичем, як особиста образа. Хоча виділені міськрадою з громадського бюджету кошти підпорядкованим чиновнику комунальним підприємством були освоєні на папері повністю, ніхто з інвалідів міста навіть не бачив того фантастично-дорогого спеціалізованого транспортного засобу.
Натомість початок роботи пластового проекту ознаменувався велелюдним заходом майже під вікнами кабінету чиновника. Уже за пів року після тієї пам‘ятно-неприємної для Олеся розмови два уквітчані різнокольоровими кульками мікроавтобуси з написами «Соціальний транспорт» і «Пласт-Миколаїв» на бортах, під звуки клаксонів навколишніх авто та шквал аплодисментів натовпу, поважно зупинилися на центральній площі міста. Коли їх двері відчинилися, за допомогою спеціального обладнання на землю спустилися півтора десятки інвалідних візків, які під овації юрби вишикувалися півколом посередині.
– Мені дуже приємно вітати всіх вас! – звернувся Олесь до присутніх. –Сьогодні ми починаємо реалізацію власного проєкту «Соціальний транспорт». Перед вами його перші дві ластівки. Щиро вдячний усім небайдужим громадянам міста і не тільки за фінансову допомогу. Спасибі вам, що знайшли час аби своєю присутністю підтримати цей важливий крок, – закінчив хлопець під потужні оплески.
Потім провідниця Ганя запросила до мікрофону очільника крайової організацій «Пласту», який привітав усіх із непересічною подією та висловив сподівання, що цей дієвий приклад миколаївських пластунів не тільки розширить коло їх палких прихильників, але і стане своєрідним взірцем для наслідування, в т.ч. органами місцевої влади, особливо окремими її представниками. На останніх словах, пан Андрій красномовно повернув голову в бік мерії.
Почувши це, Юрій Йосипович як ошпарений відскочив од вікна. Нечистоплотному чиновникові здалося, що провідник пластунів, незважаючи на запопадливо опущену штору, все-таки розгледів його.
Останнім виступав батько одного із членів Олесевого підрозділу, який на час вирішення організаційно-правових питань надав «ластівкам» прихисток під дахом свого приватного підприємства та укомплектував їх досвідченими водіями.
– Упевнений, що це тільки початок доброчинності! Така благородна справа не може не мати прихильників і свого продовження, – сказав коротко пан Євген. – А тепер запрошую безпосередніх «винуватців» урочистостей, у першу чергу Олеся з його командою, зробити коло пошани на цих прекрасних машинах, які відсьогодні починають таку необхідну роботу, – завершив він свою промову і особисто сів за кермо першого бусика.
Навколишній простір знову наповнився гучними оплесками та вигуками «браво». Залунав марш січових стрільців і пластуни-крісельники стали вантажилися до салонів авто. За кілька хвилин обидві «ластівки» повільно обігнули площу і уже під звуки пісні «Ой, у лузі червона калина» відправилися у свій перший політ.
– На жаль, мені пора, – невдовзі звернувся до Гані та Олеся пан Андрій. – На мене ще очікують наші колеги з Херсонщини.
– Можна я вас трохи проведу? – посміхнулася Ганя. – Гадаю, що Олесь тут і сам справиться, – додала вона і з гордістю подивилася на хлопця.
– Звичайно, тим паче, що я хотів з вами порадитись, – якось загадково посміхнувся у відповідь крайовий провідник і, міцно потиснувши юнакові руку, направився за жінкою до найближчої зупинки громадського транспорту.
Та гамірлива юрба не спішила розходитися по домівках. Люди збиралися у окремі купки і ще довго обговорювали різні сторони нового проєкту місцевих пластунів, ділилися враженнями, а також висловлювали свої думки стосовно його подальших перспектив.
– А де ви збираєтесь брати кошти на паливно-мастильні матеріали, обслуговування та ремонт своїх «ластівок», – запитав у Олеся якийсь чоловік статечного віку з ціпочком.
– Наразі ми готуємо реєстраційні документи і паралельно з основною статутною діяльністю розглядаємо питання надання платних транспортних послуг, – не забарився з відповіддю юнак.
– Але ж це суперечить заявленій вами ідеї безкоштовності соціальної допомоги! – несподівано пішов у наступ дідуган.
– Зовсім ні, – спокійно парирував Олесь. – Обслуговування інвалідів-візочників, у першу чергу членів пластової організації, буде здійснюватися виключно на некомерційні основі. Платні послуги за встановленими міськрадою тарифами планується надавати фінансово-спроможним категоріям громадян, – упевнено стояв на своєму Олесь.
– Навряд чи можна буде уникнути конфлікту інтересів, – висловила сумнів скромно одягнена жіночка середніх років, що стояла неподалік і уважно слідкувала за розмовою. – Нерідко вам доводитиметься вибирати між безкоштовними послугами і спокусою заробити гроші, – виголосила вона, звертаючись уже безпосередньо до Олеся.
– Не бачу ніякої проблеми, просто не потрібно штучно розмежовувати ці два боки одного процесу, – посміхнувся хлопець. – Уявіть собі таку ситуацію: одна з наших «ластівок» виконує замовлення по доставці двох інвалідів із Балабанівки* до реабілітаційного центру. Чому б водієві по дорозі не підвезти ще декількох звичайних пасажирів, які вимушені чекати на зупинці громадського транспорту в години пік, і не заробити пару копійок на пальне та запчастини. Або зробити ходку-дві по місту, доки наші пластуни будуть зайняті відновленням здоров‘я у тренажерній залі?
– Коли так, то звичайно, – була вимушена погодитися жіночка.
Десь лише надвечір решта пластунів, що не помістилися в салонах «ластівок», разом із юним провідником у піднесеному настрої чи не останніми залишили Соборну площу.

Після отримання середньої освіти Олесь успішно склав іспити і вступив до медичного вишу. Зі своєю майбутньою професією він визначився ще кілька років тому, за океаном, коли перебував на лікуванні в Чикаго. З часом це його рішення тільки зміцнилося і викристалізувалося. Розпрощавшись із милицями, хлопець уже достеменно знав, що піде вчитися на хірурга. Значною мірою на таку позицію вплинув і приклад його старшого друга – лікаря-реабілітолога Миколи Івановича, який від самого їх знайомства став приділяти величезну увагу «Спінальному братству». Надану ним організаційно-методологічну допомогу переоцінити було важко. Ця людина мала чи не найбільший вплив, якщо тільки не брати до уваги Ганю і Ясю, на формування характеру і активної життєвої позиції юнака.
Навчання у виші Олесь успішно поєднував із продовженням інтенсивної реабілітаційної роботи в очолюваному ним підрозділі, чисельність якого невпинно зростала. Коли вона перевалила за третій десяток, природньо постало питання створення самостійного, спеціалізованого, осередку, що безпосередньо б увійшов до обласної організації.
– Прийми мої вітання, колего, – зробила акцент на останньому слові Ганя після закінчення спільних організаційних зборів обох підрозділів. – Якщо справи ітимуть у такому ключі і надалі, то через кілька років ти можеш очолити обласну організацію «Пласту», – щиро посміхнулася вона і на якусь мить ніжно, по материнськи, пригорнула Олеся до себе.
– Для мене то не головне, – не менш щиро посміхнувся у відповідь юний провідник новоствореного осередку спінальників.
Хлопця дуже тішило те, що за цей час спільними зусиллями пластунів, за активної допомоги меценатів, проєкт «Соціальний транспорт» все-таки вдалося оформити організаційно. Новостворене дочірнє підприємство отримало назву «Ластівка» і поповнилося третьою транспортною одиницею, вантажно-пасажирською. Але найбільшим досягненням свого першого студентського року Олесь уважав те, що ще троє його друзів-пластунів стали на ноги, змінивши інвалідні візки на милиці, а один – пару тижнів тому навіть відмовився від послуг останніх.
Та окрім позитивних результатів за цей час трапилося досить і прикрих неприємностей. Зокрема, минулого місяця невідомими були порізані всі шини у восьмимісної «ластівки». Сталося це вночі біля будинку водія, у якого несподівано захворіла мала дитина і він не встиг поставити машину на стоянку. Чисельність і характер пошкоджень свідчили про те, що зловмисників було кілька і вони намагалися заподіяти максимально-непоправну шкоду. Зокрема, кожна із чотирьох шин мала не менше двох великих розрізів.
«Цікаво, кому вони перейшли дорогу і чому не спрацювала сигналізація», – розмірковував Олесь, уважно оглядаючи місце події і нарахувавши на загал не менше десятка пошкоджень.
Оперативно-слідча група прибула лише за пару годин після виклику. Не по літам вгодований слідчий, одразу безапеляційно заявив, що це «дохлий номер» і зайва писанина, оскільки за браком доказів практика розшуку безпосередніх виконавців злочину в подібних випадках невтішна. Стосовно особи його організатора чи замовника взагалі не йшлося.
– То що, будемо писати протокол? – невдоволено кинув поліціянт, не дочекавшись реакції Олеся на свої вочевидь передчасні висновки.
– Пишіть, – твердо заявив хлопець і став ретельно оглядати ділянку газону навколо буса з пошматованими шинами. – Погляньте, ось вам і доказ, – невдовзі підійшов він до слідчого і простягнув невеликий шматок візитівки, вимазаний у якусь речовину темно-сірого кольору, на лицьовій стороні якого можна було розгледіти ініціали «Ю.Й.» – Знайшов у траві з того боку, біля переднього лівого колеса, – старався надати максимум інформації Олесь.
– Не бачу ніякого стосунку до справи, – покрутивши шматок візитівки, слідчий з невдоволеним виглядом відкинув його в сторону. – При бажанні тут таких «доказів» можна знайти десятки, а то й сотні, – буркнув він і продовжив щось нотувати від руки на окремому аркуші паперу.
– Дивно, – тихо промовив уже сам до себе хлопець, знову піднявши шматочок візитівки. Його увагу привернуло те, що клаптика від основної частини було відрізано чимось гострим. «Це могло статися, коли візиткою витирали забруднене лезо ножа», – продовжував розмірковувати він.
Через кілька тижнів із місцевого відділку поліції Олесь отримав повідомлення про те, що підстав для відкриття кримінального провадження за фактом заподіяння матеріальної шкоди не виявлено. На той час невідомими було порізано шини і у іншої «ластівки». Сталося це уже серед білого дня, коли водій на десяток хвилин зайшов пообідати, залишивши машину прямо перед вікнами кафе.
«Нас попереджують чи хочуть залякати», – розмірковував хлопець, намагаючись найти якісь додаткові зачіпки аби розгадати цей кросворд, але писати заяву до поліції уже не став.

Хоча наступний місяць минув досить спокійно, та голову Олеся не покидала думка про те, що на цьому пригоди не скінчилися. Тому він уперто намагався віднайти шлях убезпечення майна організації від подальшого пошкодження чи навіть знищення. Хлопець був переконаний, що обидва випадки не просто пов‘язані між собою. Це ланки одного ланцюга, справа рук однієї особи, яка просто так від них не відстане, і доки він не дізнається її ім‘я – ефективно протидіяти зловмиснику буде дуже тяжко. Однак провідник здаватися не збирався.
– Як ви дивитеся на те, щоб у вашому осередку започаткувати секцію східних єдиноборств? – запитав у Гані хлопець при першій же нагоді.
– А хто буде вести заняття? – зрозумівши молодого колегу з півслова, питанням на запитання відповіла досвідчена провідниця.
– Є у мене тут одна думка, – посміхнувся Олесь. – Зі мною на одному курсі навчається кандидат у майстри спорту по карате, неоднократний переможець обласних і призер всеукраїнських змагань. Останнім часом ми зблизилися на ґрунті розробки нової методики реабілітації після спортивних травм. Гадаю, мені вдасться з ним домовитися, – детально виклав свій план юнак.
– Це було би просто чудово! Увечері я переговорю зі своїми пластунами, – задоволено підсумувала Ганя.
Результати перемовин були більше ніж обнадійливими – осередок провідниці у повному складі виявив бажання розпочати тренування невідкладно. Навіть дівчата були налаштовані рішуче, як вона не намагалася переконати їх у доцільності зачекати другої хвилі набору. Залишалося знайти відповідну залу, але то вже була справа техніки.

У подарунок до цьогорічного дня народження Олесь отримав від батьків спортивного велосипеда і з радістю став активно підкоряти навколишні простори. Особливо йому подобалося подорожувати в сторону Херсону та Кривого Рогу, оскільки ширина дороги і якість покриття між іншими напрямками там вирізнялися на краще. Останнім часом компанію хлопцеві стали складати троє друзів, що завдяки його прикладу і безпосередній допомозі досить впевнено стали на власні ноги. Невдовзі до новоствореної команди приєдналася і Яся з подругами, яка після закінчення школи теж вступила до медичного вишу, але на лікувальний факультет. Поступово сформувалася нова велоспільнота, що кожних вихідних вирушала кудись у мандри, які тривали весь світлий час доби.
От і сьогодні, у останню неділю травня, Олесь із Ясею з самого ранку рушили за місто, де на об‘їздній дорозі перед подорожами зазвичай збиралася вся команда. Діставшись східної розв‘язки, вони лишили велосипеди зі спорядженням біля відбійника, а самі подалися на узбіччя, щедро вкрите молодою зеленою травою. Яся заходилася збирати перші степові квіти і плести віночок, а Олесь допомагав їй різноманітним матеріалом. Хвилин за десять-п‘ятнадцять підтяглася і решта членів команди.
– Куди сьогодні? – запитав провідник, привітавшись із кожним окремо за руку після традиційного пластунського «СКОБ».
– Давайте до «Замку тамплієрів», – запропонувала Наталка, яка одна із останніх долучилася до «Пласту», але вже встигла органічно влитися до велоколективу.
– Я б не радив, – відгукнувся Ілля. – Там половину дороги ремонтують, будемо мати проблеми, – пояснив далі він.
– Звідки знаєш? – засумнівалася Наталка.
– Подивився дорожні новини зранку, – упевнено парирував той. – Краще їхати в напрямку Кривого Рогу, там зараз дорога – хоч каші кинь!
– А ти що, так засидівся в інтернеті, що не встиг і поснідати? – не здавалася завзята Наталка.
– То існує таке прислів‘я, – втрутився Олесь, аби покінчити із суперечкою. – Інші пропозиції є? – звернувся він до команди.
Оскільки інших пропозицій не надійшло, традиційно проголосували і більшістю голосів вирішили їхати в північному напрямку, де за пів сотні кілометрів розкинулося місто Баштанка – столиця славетно-відомої колись однойменної республіки.
Їхали неспішно. Розмовляли, ділилися враженнями і останніми новинами. Колону вів досвідчений Олесь, якому раніше не раз доводилося їздити в тому напрямі. Хоча якість дорожнього покриття була доброю, він кожну годину робив невеликі зупинки, оскільки пластуни його осередку все ще потребували перепочинку, та і дівчата теж не зовсім були готові фізично до таких тривалих подорожей. Подолавши близько трьох десятків кілометрів, коли ліворуч показався лісовий масив, хлопець повернув убік.
– Зараз я покажу вам дещо цікаве! – гукнув голосно він і вся валка дружно подалася слідом.
Обігнувши ліс польовою дорогою, вони виїхали до мальовничої річки, що лежала за ним у широкій долині. Олесь зупинився біля самого берега, даючи друзям можливість насолодитися цим унікальним для їх південних широт розмаїттям.
– Комусь відома назва цієї річки? – поцікавилася Яся.
– Інгул, – відгукнувся хтось із самого хвоста вервечки.
– Цілком вірно, – підтримав Олесь. – Саме в дельті Інгулу в 1788 році було заснована перша миколаївська корабельня, а у місці злиття річки з Південним Бугом, яку в давнину наші предки називали Гіпанісом, археологами ще у минулому столітті розкопано стародавнє городище «Дикий сад». Воно було побудовано далекими кімерійцями більше трьох тисяч років тому. Це древнє місто і є насправді пращуром нашого Миколаєва, – дав коротку історичну довідку юний провідник.
– І звідки ти тільки все те знаєш? – усміхнулася Яся, в душі радіючи за товариша.
– Із книжок, музейних експозицій, інтернету, та чи мало звідки зараз можна черпати інфу, – відповів їй такою ж добродушною посмішкою Олесь і скочив у сідло. Пришпоривши свого «мустанга», він направив його польовою дорогою вдовж річки, проти течії, і вся компанія дружно кинулась навздогін.
Ділянки молодого соснового лісу чергувалися із листяними масивами, основу яких складали берест, акація, дуб. Нікому із велосипедистів, окрім Олеся, раніше тут бувати не доводилось, а тому швидкість руху упала до мінімуму. Всі з цікавістю поглядали в різні боки, любуючись навколишніми місцевими красотами. Від щедро збагаченого киснем свіжого повітря і пташиного співу голова йшла обертом. Особливо у захваті були дівчата. Поступово висота дерев ставала більшою і невдовзі команда дісталася справжнього пляжу, опорядкованого на березі річки білим піском та обладнаного дерев‘яними містками.
– Ох ти, лише грибків з лежаками не вистачає, – захоплено вигукнута Яся, зупиняючи свого велосипеда прямо біля води.
– Якби знала, що тут такий крутезний пляж, неодмінно б узяла купальника! – підтримала подругу Наталка.
– Хто ж його знав, що ми сьогодні втрапимо саме сюди, – дещо виправдовувався Олесь за неналежний рівень комунікації. – Це місце називається «Урочище Марії», – ніби в якості компенсації повідомив простодушно він.
Вся команда дружно спішилася. Пластуни розмістили своїх двоколісних коней у тіні найближчих дерев і по двоє-троє поволі розбрелися навколишнім лісом. Коли остання група розтанула у зеленому розмаїтті, Олесь нерішуче узяв Ясю за руку.
– Ходімо, я тобі хочу щось показати, – так загадково посміхнувся він, що дівчина навіть і не подумала йому перечити.
– Ми тут не заблукаємо? – лише і вимовила вона, після чого покірно пішла за хлопцем, повністю покладаючись на його щирість і порядність.
З десяток хвилин вони йшли мовчки. Дзвінкоголосе птаство супроводжувало їх чарівним співом. Щедро напоєне киснем і лісовими пахощами повітря п‘янило обох. То тут, то там із трави визирали яскраві квіти. Дівчина йшла так близько, що, здавалося, Олесь відчуває, як б‘ється її серце. Він продовжував мовчки тримати Ясю за руку, збираючись із силами.
– То що ти хотів мені показати? – нарешті порушила тишу вона першою.
– Я тебе люблю! – несподівано випалив хлопець і, випустивши руку дівчини, зупинився.
Від хвилювання юнакові перехопило горло. Він розгублено дивився в очі коханій, ніби просячи пробачення за свою відвертість.
– Я тебе теж люблю, – посміхнулася дівчина після невеликої паузи, зробила крок назустріч і ніжно поцілувала Олеся в щоку. – А я все думала, коли ж ти насмілишся, – якось таємниче додала вона і неспішно рушила стежкою углиб.
Юнак, нарешті починаючи приходити до тями, побрів слідом. «Скільки разів він уявляв своє освідчення. Ретельно добирав слова, якими змалює глибину своїх почуттів. Відшукував сотні самих ніжних епітетів, знаходив десятки яскравих метафор. А тут «Я тебе люблю» і все, на що спромігся…» – розмірковував він, безжально картаючи себе.
Так заглибившись у роздуми, Олесь не помітив, як наздогнав Ясю, що несподівано зупинилась, повернулась назад і вони опинилися лицем до лиця, відчуваючи схвильований подих одне одного.
– Я тебе теж люблю! – повільно повторила вона свою фразу, роблячи чіткі наголоси на кожному слові, потім швидко звелася навшпиньки, ніжно обвила руками шию хлопця і міцно поцілувала його прямо в губи.
Вибух емоцій затьмарив розум обох. Повінь відвертих почуттів накрила їх з головою. Злива взаємних поцілунків не вщухала декілька хвилин поспіль. «Моя ти ластівко!» – все повторював Олесь. «Люблю! Люблю! Люблю…» – лунало у відповідь із вуст дівчини. Тільки острах бути поміченими товаришами змусив закоханих через деякий час розімкнути міцні обійми, з яких Яся випурхнула щасливою пташкою.
– Так що ти мені хотів показати? – рівним голосом невдовзі запитала дівчина.
– Зараз побачиш, – остаточно опановуючи емоціями, уже майже спокійно вимовив хлопець і знову, ніжно взявши її за руку, повів за собою.
Через кілька десятків метрів він звернув праворуч, на ледь помітну серед лісових заростів стежину, а незабаром вони потрапили на галявину, вкриту залишками якихось будівель і споруд.
Дівчині на мить здалося, що вона потрапила до якогось фільму жахів, де неймовірних розмірів монстри-інопланетяни, перебуваючи в пориві невимовного гніву, напали на споруджене посеред мальовничого лісу з велетенського дитячого конструктора «Лего» казкове містечко ельфів і перетворили його на купу страхітливих руїн та сміття. Рештки наполовину оголених, без головних уборів-дахів, будівель сиротами тулилися одна до одної, жалібно поглядаючи порожніми очицями віконних отворів у різні боки. Шмаття битої цегли і залізобетонних плит, уламки шиферу та черепиці, залишки знівечених вікон і дверей були розкидані невідомою силою навколо. Над цим жахіттям цивілізації мовчки, у глибокій зажурі схиливши голови-крони, стояли високі стрункі сосни, огрядні дуби і липи, а також занедбані вишні, яблуні та груші. З невимовним сумом вони намагалися ховати від людських очей те варварство третього тисячоліття, щедро засіяним за останній десяток років і поступово підростаючим молодняком своїх синів і доньок.
Побачене настільки приголомшило дівчину, що її і до того великі очі збільшилися чи не вдвічі.
– Що це? – тільки й спромоглася через кілька хвилин глухої мовчанки видавити із себе вона.
– Це залишки піонерського табору того суднобудівного заводу із двохсотлітньою історією, про який я говорив годину тому, – сумно посміхнувся Олесь.
– А звідки ти дізнався про цей табір?
– Від мами. Вона колись тут працювала кухаркою. Саме тут вона зустріла мого татка, який був шофером і возив продукти до їдальні, – тихо продовжував хлопець.
– А хто і навіщо знищив ті будівлі? –під враженням побаченого не вгавала Яся.
– Нові заморські хазяї та їх столичні посіпаки, які за копійки приватизували пів заводу. Забрали найцінніше, вирізали метал і кинули напризволяще простих робітників. Залишили людей ні з чим, як залишають зараз без суднобудування усю країну… – сумно схиливши голову, закінчив свою розповідь Олесь.
Обоє мовчки пішли містечком, повільно обходячи руїну за руїною. Їх не покидали відчуття нерозуміння існуючих реалій та невимовної туги за Батьківщиною, яку з невідомих причин народ віддав на поталу якомусь страхітливому монстру не з їх планети.
– Тиша, річка, ліс, свіже повітря – таке чудове місце, – підсумувала Яся, коли вони повернулися до води. – Можна тільки уявити, як було добре отим піонерам! – повела вона далі, оскільки хлопець продовжував мовчати, з головою занурившись у свої роздуми. – До речі, а хто такі піонери?
– Ну, це майже пластуни чи скаути, тільки радянські… – нарешті відволікся від власних думок Олесь. – Вони теж ходили строєм, співали пісень про щасливе дитинство і свого вождя, дідугана Леніна, палили свою піонерську ватру, збирали металобрухт і макулатуру, захищали природу і тварин, допомагали літнім людям…
– Тобто вони були нашими колегами? – зраділа Яся.
– Майже, але не зовсім…
– Чому? – не розуміла вона.
– Та як тобі сказати… Можливо тому, що чим далі вони підростали, стаючи комсомольцями, а потім деякі і членами партії комуністів, тим більше принципи і лозунги у них розходилися з діями та реальним станом справ. Особливо це стосувалося посадових осіб. Говорили одне, думали друге, а робили третє… Одним словом – лицемірство! – раптом категорично відрубав Олесь.
– І що, всі вони були лицемірами?
– Та ні… Розумієш, на мою особисту думку, переважна їх більшість була порядними людьми, а лицеміри зазвичай вибивалися в керівництво і очолювали систему та її підрозділи.
– А зараз хіба щось суттєво змінилося? – несподівано відверто запитала Яся, дивлячись хлопцеві прямо у вічі. – То чесні і порядні люди розвалили той піонерський табір у цьому казковому місці? Чи вони своїми руками заробили ті кошти, за які придбали половину одного із найбільших заводів країни? – яскраві вогники в очах у дівчини запалали із такою силою, що Олесь на якусь мить злякався аби від них не спалахнула залишена кимось на узбіччі пляжу купа хмизу, на якій лежало пару велосипедів.
– Ти маєш рацію, – погодився хлопець. – Але ж те комуністичне і комсомольське керівництво після отримання Україною незалежності нікуди не поділося. Воно лише перефарбувалось у бізнесменів і політичних діячів нової формації, які за вкрадені кошти написали нову казку про щасливе майбутнє, про світ нових можливостей, та під цими привабливими гаслами розтягли переважну більшість державних активів, над створенням яких народ працював десятками, а то й сотнями, років. За які у свій час стільки наших предків віддали найцінніше – життя. Наразі дійшла черга і до землі… – невтішно, але не по літах зріло, підсумував хлопець.
– І що нам тепер потрібно робити?
– Учитись, гуртуватись з однодумцями, нести правду до людей, систематично і цілеспрямовано боротися за Україну! Нічого кардинально нового досі не придумано, – рішуче посміхнувся Олесь і міцно стиснув зуби.
– Ось вони де сховалися! – раптом долинув Наталчин голос з боку колишнього піонерського табору і декілька друзів показалися із-за дерев.
– Та ми далеко і не ходили, – напівжартома відповіла Яся, коли група підійшла ближче.
За пів години зібралася вся команда і пластуни, осідлавши відпочилих коней, дружно рушили у зворотному напрямку.
Ніхто з компанії тоді навіть подумати не міг, що незабаром їх переважна більшість повернеться і до цього лісу, і цього пляжу, і цих руїн, які зіграють в житті кожного свою, відведену їм, роль.
Ніхто, окрім однієї людини, але вона того і сама напевно ще не знала.

Лише колеса літака торкнулися рідної землі, Олесь полегшено видихнув. Він уже зачекався цієї миті. Перша, до того ж самостійна, подорож за межі рідного міста, а тим паче за рубежі цілої країни, закінчилася доволі успішно. За ці майже пів року хлопець добряче скучив за ріднею та друзями. Хоча він і сподівався на скору зустріч з ними, але що це станеться так швидко і уявити не міг.
Заїхавши на своєму електровізку до приміщення аеровокзалу прямо зі злітної смуги, Олесь іще здалеку побачив свою бабусю, яка очікувала на нього біля стійки для прибульців.
– Вітаю тебе, мій рідненький! – лише й промовила вона, перед тим як міцно обійняти онука. – Як же я за тобою скучила, – причитала вона, цілуючи хлопця в обидві щоки та щедро зрошуючи його маруловий самов‘яз сльозами радості.
– Ну, що ти, що ти. Все добре. Я вже вдома, – старався заспокоїти Олесь стареньку. – Ти сама приїхала? – натомість поцікавився хлопчина.
– Не зовсім, – ухилилася від прямої відповіді бабуся і, взявши невелику спортивну сумку онука, подибала за його електровізком до виходу.
Виїхавши на вулицю, Олесь завмер від несподіванки – за порогом його зустрічали мама з татом, а також добрих два десятки хлопців та дівчат у пластовій формі на чолі з Ганею. Серед них було і кілька незнайомих облич.
– Ви вже повернулися? – тихенько запитав Олесь, коли мама виціловувала хлопця, а тато, як дорослому, тиснув сину руку.
– Так, любий, – коротко відповіла мати і опустила очі.
– Поки що, – якось невизначено додав тато.
Нарешті настала черга друзів-пластунів, які вишикувались у дві шеренги неподалік, біля центральної клумби. Синхронно піднявши правиці під дружне «СКОБ», вони гамірливою юрбою оточили Олеся. В Ясіних руках невідомо звідки з‘явився невеликий букетик польових ромашок, серед яких голубими очима виділялась пара волошок.
– Це тобі, – зніяковіло промовила вона, простягаючи квіти хлопцеві, і привітна посмішка засяяла на її обличчі.
– Дякую, – дещо збентежено видихнув Олесь, який за своє коротке життя не звик отримувати квіти, а тим більше польові та ще й від дівчини.
Як твоє здоров‘я? Звідки таке шикарне крісло? Яка у нього швидкість? Що там цікавого за океаном? – сипались з усіх боків запитання, на які хлопець ледве встигав відповідати. Батьки з бабусею зупинилися поряд і з цікавістю оглядали свою рідну кровиночку, яка за цей, здавалося б, незначний час встигла досить помітно окріпнути і подорослішати.
Хвилин за десять Ганя підняла руку і попрохала уваги присутніх. Коли гамір стихнув, вона познайомила Олеся з новими пластунами, серед яких були дві дівчинки і три хлопці. Після цього провідниця запросила всіх до автобуса, що очікував неподалік на парковці. Дорогою до міста діти дружно розповідали Олесеві останні новини осередку, ділилися яскравими враженнями, а потім ще встигли заспівати кілька пластових пісень.
Початок повернення для хлопця склався досить добре, аби не одна невелика пригода. Коли сідали до автобуса, люб‘язно виділеного меценатами для цієї зустрічі, з‘ясувалося, що електровізок не тільки вільно не проходить через вхідні двері, але для нього не вистачає і місця всередині. Тому батькові довелося заносити сина до салону на руках, а водієві ламати голову над тим, де і як розмістити інвалідне крісло, ціна якого значно перевищувала балансову вартість самого транспортного засобу. Зрештою спільними зусиллями Олесевого боліда вцуприкували через задні двері і примостили на останніх сидіннях автобуса.

Процес реабілітації у Олеся протікав не так швидко, як би того йому хотілося. Через кілька місяців з‘ясувалася потреба у додатковій невеликій операції. Після кількох сеансів відеозв‘язку місцевих медиків з американськими колегами було прийнято спільне рішення щодо проведення незначного оперативного втручання в умовах столичної клініки.
Хоча формально операція була безкоштовною, але вартість «додаткових» лікарських препаратів та медичних засобів склала кругленьку суму. Ось тут і стали в нагоді гроші, зароблені батьками хлопця за кордоном, поки він лікувався в Сполучених штатах.
– Вони як знали, що цим не закінчиться, коли вирішили продовжити заробітки, – скрушно хитала головою бабуся, дізнавшись про те, в яку кругленьку суму вилилось те «безкоштовне» лікування.
Повернувшись за кілька тижнів із київської клініки, Олесь цілковито зосередився на виконанні настанов медиків стосовно курсу реабілітації. Хлопець щоденно виконував цілий комплекс рекомендованих спеціалістами та підібраних самостійно фізичних вправ, що були направлені на розвиток і зміцнення різних груп м‘язів, в першу чергу ніг, розробку рухливості хребта та суглобів, покращення фізичного тонусу всього організму.
Велику фізичну і моральну підтримку в тому йому надавали друзі-пластуни. Особливо це стосувалося Ясі, яка наполегливо шукала і знаходила всілякі можливості, аби майже кожен день відвідувати хлопця. Їй подобалося спостерігати за другом на спортивному майданчику, коли той тренувався до сьомого поту, виконуючи десятки різноманітних фізичних вправ. При необхідності, дівчина охоче допомагала Олесеві, притримувала візок, страхувала на тренажерах чи подавала еспандери, гантелі та інші знаряддя, а інколи і сама безпосередньо долучалася до процесу тренування, паралельно виконуючи окремі нескладні елементи.
За цей час зовнішність малої панянки змінилась на краще. Вона підросла, відпустила красиве хвилясте волосся, яке часто заплітала в товсті коси, перев’язуючи їх жовто-блакитними стрічками. Поступово у неї почали вимальовуватися груди та красива дівоча талія. Частенько спостерігаючи за їх спільними тренуваннями, бабуся щиро раділа за обох і потайки молила бога, щоб ця дружба мала щасливе продовження.
Протягом останнього року, за допомоги осередку «Пласту» та їх спонсорів, сусідньою будівельною організацією було проведено реконструкцію порогів квартири, в якій проживав Олесь із бабусею, та під‘їзду їх будинку, а також поряд зі східцями обладнано відповідний пандус. Тепер підліток у будь-який час міг самостійно їздити на тренування, не відволікаючи стареньку від домашніх справ чи відпочинку.

– Щирі вітання! – почув Олесь добре знайомий голос, коли одягав рукавички для тренування.
– Вітаю, Асю! – весело відгукнувся хлопець. Саме так він став її називати після повернення з міжнародних мандрів. Далеко не останню роль у цьому зіграла кумедна звичка дівчини відповідати на звернення до себе отим незвично-суржиковим «ась».
– Як справи? Що новенького? – торохтіла вона ніби й не було тих півгодинних перемовин телефоном із самого ранку.
– З годину тому на електронну адресу мені надійшло повідомлення про поштове відправлення з Ірландії. Мабуть сюрприз від Шона Маклеха, про який він говорив під час останнього сеансу зв‘язку, – поділився свіжою новиною Олесь.
Їх стосунки з далеким нащадком стародавніх русинів тривали уже більше року. Шон дотримувався своєї обіцянки і кожного місяця телефонував хлопцеві. Вони годинами спілкувалися на різні теми. Тепер це було легко робити в численних соціальних мережах за допомогою різномаїття електронних додатків. Підліток ділився з іменитим ірландським другом останніми пластовими новинами, розповідав про свої здобутки на тренуваннях, зокрема, як він власними зусиллями вже спинається на ноги, може самостійно зробити кілька десятків кроків і з часом їх кількість невпинно зростає.
Останнє особливо цікавило Шона, він щиро радів успіхам хлопця і всіляко підтримував його. Натомість старий літератор оповідав йому про Ірландію, її народ, боротьбу за незалежність, розказував цікаві історії зі свого життя, а інколи читав юному другові власні твори. На прохання Олеся вони обмінялися свіжими світлинами.
– То може разом підемо на пошту? – з хитруватою усмішкою поцікавилась Ася, коли за пару годин хлопець закінчив тренування, натякаючи на своєму бажанні однією із перших дізнатися про таємничий сюрприз старого кельта.
– Звичайно, – щиро кинув хлопець у відповідь. – Тільки мені потрібно прийняти душ і переодягнутися. Зачекаєш на мене? А заодно спробуєш бабусині вареники з сиром. Вона обіцяла сьогодні приготувати до обіду.
– Дякую. Я бережу фігуру. Краще прогуляюся парком, назбираю листя і сплету тобі вінок, – як завжди з гумором відповіла дівчина. – А то невдовзі задощить і доведеться до самої весни чекати гарної погоди, – уже серйозним тоном закінчила вона.
– Гаразд, я хутко, – майже стрибаючи до інвалідного візка, помахав їй рукою Олесь і погнав у напрямку свого будинку.
У поштовому відділенні на Олеся чекав сюрприз у вигляді стандартного пакунку середніх розмірів. Не виходячи з приміщення він відкрив пакет, у якому виявилася картонна коробка із зображення ноутбука. Яся відразу ж помітила, як у очах товариша спалахнули яскраві іскорки. Це була його давня мрія, оскільки старенький стаціонарний батьківського ПК був майже удвічі старший за хлопця. Коли Олесь тремтячими від хвилювання руками дістав із упаковки сріблястого ноута з написом «DELL» на кришці, у приміщенні поштового відділення суттєво посвітлішало – то свою справу зробила зоресяйна посмішка хлопця. Кращого подарунку він і чекати не міг.
– Що скажеш? – з неприхованою радістю запитав підліток.
– Саме те, чого тобі так бракувало, – посміхнулася Ася і, знявши з себе щойно сплетений із яскравого осіннього листя вінок, увінчала ним голову щасливого друга ніби справжнім лавровим.
Наступні кілька годин минули у приємних клопотах, пов‘язаних із вивченням необхідної довідкової інформації та відповідними налаштуваннями. Тільки надвечір дівчина раптом пригадала, що на завтра вона ще має виконати домашні завдання з історії та української мови, швиденько попрощалася з бабусею і непомітно розтанула за дверима квартири.

Наступні пів року наполегливих тренувань привели до того, що Олесь таки змінив свій шикарний візок, аналогів якому не було у всьому місті, на пару хоча й сучасних, але звичайних милиць. На місцевому діалекті їх називали костилями. Та хлопець був неймовірно радий такій рокіровці. В цьому його активно підтримували і друзі по «Пласту».
Після повернення із-за океану, у різних місцях і за різноманітних обставин, доля нерідко зводила Олеся з такими ж обездоленими підлітками-інвалідами, яким донедавна був і він сам. У процесі особистих спілкувань та обміну інформацією в мережі Інтернет, в нього виникло і поступово стало кріпнути бажання якось допомогти цим одноліткам, як у свій час йому прийшли на допомогу друзі-пластуни. Хотілося поділитися своїм уже немалим досвідом, подарувати тим стражденним надію на щастя, аби спільними зусиллями упевнено будувати щасливе майбутнє.
Ці роздуми привели Олеся до того, що він на власному прикладі переконав кількох таких підлітків вступити до «Пласту». Невдовзі, попередньо порадившись із Ганею, в осередку було започатковано окремий підрозділ для осіб із інвалідністю, який вони іноді жартома називали «Спінальним братством». Зовні воно нічим не відрізнялося від решти ланок, за винятком своєрідного спецкурсу по фізичній підготовці. Метою цієї спеціальної фізичної підготовки була адаптація дітей-інвалідів до максимально повноцінного дорослого життя.
Звичайно, провідником підрозділу одностайно було обрано Олеся. Виходячи із власного досвіду, збагаченого порадами особистого лікаря та доступною з інтернету інформацією, він розробив програму реабілітації для всього «братства». Основні елементи програми ним були попередньо протестовані на собі, а потім адаптовані до індивідуальних особливостей кожного із членів команди однодумців.
Не останню роль у формуванні підрозділу і мотивації на досягнення максимальних результатів його членів відігравав Олесів супервізок, який невдовзі отримав статус перехідного призу. В кінці кожного тижня члени «братства» таємним голосуванням визначали переможця за звітний період у категорії «найнаполегливіший» і щасливець отримував можливість цілу неділю гасати на унікальному інвалідному суперкарі. Хоча ім‘я його власника і не вносилося до списку претендентів на нагороду, але він мав право вирішального голосу при їх рівності.
Загальні заняття підрозділу по спецпідготовці Олесь проводив чотири рази на тиждень, по дві-три години, залежно від погоди і самопочуття членів команди. Решту днів неділі він тренувався індивідуально, але допомагав всім, хто бажав займатися фізичними вправами одночасно з ним. Більше того, друзям-пластунам було достеменно відомо навіть те, що їх провідник займається фізпідготовкою двічі на добу. Багато з них, наслідували його приклад, хоча й не кожного дня, але коло охочих поступово зростало, як неухильно зростала і чисельність їх підрозділу.
Цьому сприяло і започаткування відповідного сайту, який Олесь назвав «Пласт – разом до повноцінного життя», та кількох сторінок у популярних соціальних мережах. Там він ділився власним досвідом подолання недуги, публікував витяги зі своєї реабілітаційної програми з детальними коментарями до них. Поступово чисельність підрозділу хлопця виросла настільки, що складала майже половину осередку.
– Маю намір невдовзі рекомендувати тебе до обрання провідником всього осередку, – чи то жартома, чи то серйозного говорила хлопцеві Ганя, щиро радіючи за успіхи Олеся і його команди.
Траплялося, що діти-інваліди ставали випадковими свідками його занять у парку. Дехто починав цікавитися тим процесом і в ході спостережень поступово долучався до тренінгів, а потім – і до самої організації «Пласту». Більш за те, у групі з‘явилися три дівчинки-колясниці, які за своєю наполегливістю в досягненні мети нічим не поступалися хлопцям, а по деяким показникам навіть перевершували їх. Особливо радувало Олеся і те, що в переважної більшості учасників команди з‘явилась чи суттєво покращилась позитивна динаміка в подоланні захворювань.

Якось уже весною Олесь звернув увагу на літнього чоловіка у великих окулярах з роговою оправою. Невідомий був одягнутий у довгий шкіряний плащ темного кольору і такий же капелюх з широкими полями. Він сидів неподалік на лавці і з неприхованою цікавістю спостерігав за процесом тренуванням, час від часу щось ретельно нотуючи звичайним простим олівцем у записник незвичайно великих розмірів. Через кілька днів дідусь знову з‘явився на тій же лавці і так же старанно щось записував у своєму чудернацькому «гросбусі», зацікавлено спостерігаючи за пластунами.
Наступного разу той чолов‘яга настільки набрався сміливості, що упритул підійшов до спортивного майданчика і уже зовсім відверто продовжив свої спостереження, час від часу роблячи якісь короткі помітки кульковою ручкою в записник дещо менших розмірів.
– Шановний юначе, можна вас на хвилиночку? – піднявши руку і привертаючи до себе увагу, майже прокричав невідомий, коли Олесь закінчив чергову вправу і відійшов од тренажера аби перепочити.
– Добрий день. Я до ваших послуг, – промовив хлопець, підійшовши до незнайомця.
– Доброго здоров‘я, – дуже доречно привітався той. – Мене звати Микола Іванович. Я за спеціальністю лікар-хірург, – досить приємним голосом продовжував він. – Наразі я працюю завідувачем реабілітаційного центру військового шпиталю.
– А мене звати Олесем, – спокійно відповів хлопець. – Це мої друзі-пластуни, він обвів рукою всю спортивну площадку, на якій не менше десятка інвалідів-підлітків продовжували наполегливо займатися різними фізичними вправами.
– Я тут вкотре спостерігаю за вами, за процесом тренування, і хотів би з‘ясувати для себе деякі питання. Якщо ви не заперечуєте, – продовжив лікар.
– Та я помітив, – відверто зізнався підліток. – Будь ласка, – знизав він плечами.
– Ви б не могли коротко розповісти мені про причини, які вмотивовують вас особисто так цілеспрямовано займатися цими досить незвичними фізичними вправами?
– Міг би, – доброзичливо посміхнувся Олесь, – але не зараз, вибачте. Тепер мені потрібно допомагати своїм друзям.
– Звичайно-звичайно, – поспішив погодитися лікар. – Не могли б ми зустрітися з вами завтра, в другій половині дня у мене в кабінеті? Я тут працюю зовсім недалеко, – він витяг із внутрішньої кишені плаща невеликий аркушик світлого картону і простягнув його хлопцеві.
– Гаразд, я підійду, – не по літах впевнено промовив той, попередньо оглянувши візитівку, після чого повернувся на майданчик, де на його допомогу вже очікувало кілька таких же підлітків.
Наступного дня Олесь, як і обіцяв, завітав до Миколи Івановича, попередньо зателефонувавши. Той зустрів його на вході до реабілітаційного центру і провів до свого кабінету. Розмова тривала більше години. Спочатку лікар розповів хлопцеві про те, що центр займається відновленням здоров‘я військовослужбовців, які отримали поранення під час російсько-української війни на сході. Потім Олесь на його прохання коротко повідав свою історію – його епопею хвороби, лікування і реабілітації. Уважно вислухавши підлітка і задавши кілька уточнюючих запитань, Микола Іванович запропонував йому та його друзям свою допомогу. Той з радістю прийняв таку пропозицію і вони оглянули тренажерний зал центру. Затим Микола Іванович подарував Олесю кілька своїх монографій по методиці відновлення функцій кінцівок та хребта, після чого провів його аж до самого виходу.
– Значить домовились, по середам з п‘ятнадцятої до сімнадцятої, якщо дозволятиме погода, я буду навідуватися до Європейського скверу, а по суботам, з десятої і до дванадцятої, наш тренажерний зал у вашому розпорядженні. В подальшому я постараюсь домовитися з керівництвом госпіталю, аби в зимовий період ваші пластуни мали можливість тренуватися в нашому залі не менше двох разів на тиждень, –завершив він, міцно потиснувши хлопцеві руку на прощання.
– Гаразд, домовились. Велике вам, Миколо Івановичу, спасибі за небайдужість, – посміхнувся юний провідник і енергійно пошкандибав на власних підпорах, як він жартома називав милиці, в напрямку свого будинку.

Одного разу Олесю на очі попалось відео про те, як працюють соціальні служби якоїсь звичайнісінької європейської країни. Зокрема, його увагу прикував спеціалізований автобус, яким інваліди-колясники доправляються до медичного закладу для проходження лікування чи реабілітації. На вигляд то був звичайний мікроавтобус із широкими боковими дверима на рейковому механізмі. Водночас через задні двері, обладнані розкладним пандусом та електричною лебідкою, людина-інвалід могла вільно потрапити в салон такого транспортного засобу прямо на візку, а потім без зайвого клопоту повторити все те у зворотному порядку.
Хлопець пригадав свій старий візок зразка минулого тисячоліття, який не проліз би в жодну маршрутку, а також недавню свою зустріч в аеропорту, коли навіть модернове інвалідне крісло у сучасному автобусі довелося транспортувати з такими потугами. А тому в нього виникла думка створити щось подібне у рідному місті.
Олесь так захопився цією ідеєю, що невдовзі поділився своїми роздумами з Ганею.
– Дуже цікаво, а головне – конче необхідно, адже в нашому місті інвалідів-колясників вистачає, – із захопленням відгукнулася вона. – А ти щось чув про «Громадський бюджет»? – поцікавилась в свою чергу провідниця.
– Ні, – кинув той. – У цьому сенсі, окрім сімейного бюджету, мене нічого не цікавило, – додав відверто хлопець.
– Тоді послухай, – посміхнулась Ганя і розповіла йому про міську програму розподілу громадських коштів за участі самих містян та порадила подумати над тим, аби скористатися нею в цьому сенсі.
Олесеві настільки сподобалась така пропозиція, що він протягом тижня, за безпосередньої допомоги Гані, підготував і відправив до міськради свій соціальний проєкт, який так і назвав «Транспорт для інвалідів». Ідея полягала в придбанні та адаптуванні двох звичайних мікроавтобусів для відповідного обслуговування колясників, у першу чергу перевезення їх до медичних установ і назад.
Та ідея припала до душі не тільки членам «Спінального братства», але і всім іншим пластунам осередку. Вони спільно розгорнули таку інтенсивну агітаційно-роз‘яснювальну компанію, що проєкт набрав необхідну кількість голосів і згодом з першої ж спроби увійшов до числа переможців. Але то був тільки перший крок до мети. В подальшому несподівано виникли труднощі, які поставили під сумнів саму ідею реалізації такого важливого і необхідного для міста проєкту.
– Молодий чоловіче, не все так просто, як ви собі уявляєте, – масно посміхався Юрій Йосипович, керівник одного із управлінь мерії, через пів року по тому. – Останнім часом різко зросла інфляція. Закупівельні ціни значно збільшилися. Виділених коштів на дві машини не вистачає. Доведеться обмежитися однією, та і то вітчизняного виробництва, – зверхньо дивився він на Олеся зі шкіряного крісла службового кабінету і всім своїм виглядом демонстрував тому безвихідність ситуації.
– Але ж я кілька днів тому надав вам письмові гарантії закордонних партнерів щодо поставки двох уже переобладнаних мікроавтобусів, вартість яких не перевищує ціни одного ще неадаптованого транспортного засобу, який пропонуєте ви! – ледве стримував себе Олесь, щоб не перейти на крик відчаю.
– Шановний юначе, як ви не розумієте усього масштабу і специфіки нашої роботи… – чиновник зам‘явся, намагаючись ретельно підбирати слова. – Так, ваш соціальний проєкт переміг у «Громадському бюджеті» і в нагороду вам – уся слава переможця, але гроші, вибачте, – нам. По іншому і бути не може. Це на наше управління виділені кошти з бюджету міста і нам вирішувати, у кого, за яку ціну і скільки купувати тих автобусів. Вони будуть стояти на балансі комунального підприємства і його керівництву вирішувати, як їх комплектувати, переобладнувати та в якому режимі експлуатувати, – цинічно робив наголоси на словах «ми», «нам», «наше» чиновник, дивлячись мимо хлопця, кудись на протилежну стінку свого респектабельного кабінету, прикрашену різними картинами.
Слухаючи цю неприховану демагогію і дивлячись на кілька десятків кілограмів суцільної пихи і самозакоханості, Олесь несподівано зрозумів, що виділені кошти міської громади під ідею допомоги інвалідам завдяки цьому бюрократу до адресатів, швидше за все, не дійдуть. Переважна більшість їх осяде в кишенях так званих виконавців його проєкту-переможця і на залишки від корупційного бенкету на вулиці міста в кращому випадку виїде одна машина «вітчизняного виробництва» і сумнівної комплектації. До того ж, кого, куди і в якому режимі вона возитиме, будуть вирішувати ось такі чинуші із жадібним поглядом і липкими руками.
– Тоді поверніть кошти в міський бюджет і хай вони підуть на задоволення інших потреб містян! – випалив Олесь, намагаючись хоч якось вплинути на ситуацію.
– На жаль, а можливо й на щастя, процедура реалізації громадських проєктів передбачає повернення виділених коштів до бюджету лише в разі неможливості їх освоєння, – неприємно-зневажлива посмішка знову розпливлася на масній пиці бюрократа. – А ми неодмінно знайдемо шляхи і можливості для їх освоєння, – закінчив він уже з саркастичним виразом, оскільки Олесь не дочекався кінця цієї промови і, грюкнувши дверима, пострибав на своїх милицях-підпорах до кабіни ліфту.
Від такої несправедливості суміш люті і розпачу переповнювала груди хлопця. Цей здоровий, вгодований кліщ фактично смокче кров із інвалідів цілого міста. Молодих і літніх людей, яким важко постояти за себе, – емоційно розмірковував хлопець, йдучи вулицею. Раптом він зупинився, несподівана думка мелькнула в його голові – А що як нам самим спробувати купити ті два автобуси! У глибокій задумі Олесь якось автоматично переклав ліву милицю у праву руку, а вільною почухав нахмуреного лоба, потім поволі взяв обидві підпори під праву пахву і потихеньку пішов у напрямку Європейського скверу, розмірковуючи над деталями своєї нової ідеї.
– Оце тобі й на! А маскуєшся під інваліда, – десь із далеку долинуло до свідомості хлопця, коли він уже був на півдорозі до власного будинку.
Піднявши голову він побачив Асю, яка з розкинутими руками і своєю незмінною посмішкою на обличчі білокрилою чайкою летіла йому назустріч. Хлопець різко зупинився, спочатку не розуміючи, про що йдеться, а потім опустив очі вниз і ледве не упав від несподіванки – він увесь цей час упевнено дибав власними ногами, тримаючи милиці під пахвою, і навіть не помічав цього.
Яся міцно-міцно стисла Олеся разом із милицями в своїх обіймах і довго не відпускала. Сльози радості якось самі собою котися по щокам у обох, але їм і на думку не спадало це приховувати. Прийшовши нарешті до тями, друзі взялися за руки і повільним, але упевненим, кроком разом рішуче рушили вперед.

Ілона сиділа на прохолодному піску вранішнього пляжу, намагаючись зосередитись на медитації в останній день свого цьогорічного відпочинку. Навколо жодної живої душі. Курортники ще спали після нічних оргій, які зазвичай супроводжують традиційне святкування Івана Купала, що тривали майже до самого ранку. Неподалік над залишками попелища подекуди підіймалися поодинокі цівки сизого диму. Ранкове сонце намагалося визирати із-за густого плетива хмарин, але це йому давалось вельми нелегко.
Зануритися у приємний світ спогадів юності сьогодні Ілоні ніяк не вдавалось. Чарівна гойдалка дитинства уперто не хотіла виринати із хмаровиння сірої дійсності. Їй уже цілих сорок п‘ять! Аж страшно подумати… Як мить промайнуло сорок п‘ять довгих років, а свій справжній цвіт папороті зрештою вона так і не відшукала. Це відчуття останнім часом переслідувало її все більше і більше, але ж тоді вона була переконана у зовсім іншому. Кожного разу думала, що то саме він, той єдиний і неповторний, що раз і на все життя. Та проходило зовсім небагато часу і свято перетворювалось у буденність, поступово приходило розуміння того, що вона знову помилилась.
Сріблясті хвилі теплого моря грайливо горнулися до її схрещених ніг. Чудернацькі шматочки ніжного шумовиння навколо переливалися у відблисках сонячних променів, яким час від часу все-таки вдавалося вигулькнути з вузеньких шпарин поміж хмаринами. Віддзеркалившись у невеликих брижах від хвилювання морського свічада, вони пестили ніжну шкіру ще досить гарного обличчя молодої жінки.
Вкотре Ілона намагалася переконати себе у тому, що все буде добре, але невтішні думки зрештою продовжували котитися до її милої голівки мовби хвилі до розпластаного під нею піщаного берега. Одна за другою, одна за другою, як не старалася вона їх гнати геть. Під дією гравітації ті помисли поволі опускалися нижче і нижче, аж доки не потрапляли прямо у зболену душу. Зрештою її щось відволікло і вона збилася, заплуталася та не знайшла нічого кращого ніж розплющити очі.
Несподіванок не сталося. Перед нею була та сама блакитно-синя гладінь моря, над якою незмінно кружляли серпокрилі чайки. На рейді стояли великі вантажні судна, що якірними ланцюгами проросли у морські глибини. Вдалині крейсерська яхта упевнено тримала курс на захід, поступово розчиняючись у прозорому серпанку.
Нарешті із-за поріділого хмаровиння визирнула вогняна і до неї звідусіль почали підтягуватися люди, аби після ранкової прохолоди виніжитися під її приємно-теплим промінням. Прозоре повітря просякло десятками відтінків різних запахів, від степових пахощів чебрецю і полину до настою бурих водоростей, які морські хвилі ще уночі прибили до берега…

* * *
Пару років тому, коли Ілона вирішила, що все суттєве в її житті уже відбулося, їй приснився дивний сон. Кольоровий сон з величезною небесною гойдалкою, на якій вона побачила Його. Того, про кого мріяла ще з дитинства. Високого, статного, з русявим волоссям і небесно-голубими очима. Він дивився уважно їй прямо у вічі і ніжно посміхався, розгойдуючи незвичайних розмірів чарівну орелю до самого виднокола.
Незабаром той сон перетворився у яву, коли вона випадково потрапила на одну із творчих зустрічей свого колеги. То було щось неймовірне, а Його «Сліди на піску» залишили незабутній слід у її серці. Світ розквітнув сотнями і тисячами нових, яскравих барв і кольорів. Але їх стосунки тривали недовго, занадто багатьом доброзичливцям із оточення жінки вони муляли очі і викликали таку ядучу оскому, що слина отрутою капала їм аж на мешти.
– Покористується тобою і лишить! – переймалися одні.
– Заволодіє майном і кине, зостанешся голою і босою, – нашіптували інші.
– У нього таких як ти було десятки, а то й сотні! Коли він з‘явився на світ, Казанова невтішно ридав, – побивалася підстаркувата з багатим досвідом відповідних стосунків подруга, яка у свій час мітила на її місце, але отримала відкоша і ніяк не могла знести подвійне фіаско.
Витримати такий шалений натиск Ілоні не вистачило сил і невдовзі вона несподівано сховалась до своєї двокімнатної мушлі, що причаїлася з південного боку дев‘ятиповерхового рифу у одному із обласних центрів на півдні. Налякана потенційна жертва обмежила своє спілкування зі світом до мінімуму і довгих пів року приходила до тями, розмірковуючи над тим, що сталося і навіщо все те було їй потрібне.
Зрештою, детально проаналізувавши події і тверезо зваживши всі «за» та «проти», молода жінка прийшла до висновку, що знову помилилась. Ні, це саме Той, на кого вона чекала все своє життя, – твердо вирішила вона і наново кинулась назустріч своєму уявному щастю, з головою занурившись у безкрає море романтичних стосунків. Але надовго її знову не вистачило. Через пару місяців з тих же причин Ілона раптом вдруге утекла до своєї фортеці, закрила на всі можливі засуви броньовані двері, відключила засоби зв‘язку зі всесвіттям і з головою поринула у вир детального психоаналізу.
Як не дивно, але цей процес самокопання тривав і донині.

* * *
Рука Ілони автоматично потяглася до кишені, в якій надійний прихисток знайшов флакон Його парфумів. Це може видатися божевіллям, але вона не втрималася, аби не купити їх уже невдовзі після повторного розлучення. Аромат Його парфумів, запах Його тіла зводили її з розуму! Для неї це були своєрідні ліки! Ліки від самотності, туги і душевного болю. Коли сили терпіти уже не вистачало, Ілона брала флакон з написом «LAMBRE № 29» на етикетці і обережно підносила його до свого обличчя. Торкаючись губами тієї чарівної пляшечки ніби Його щоки, уявляла їх разом. Серце завмирало в очікуванні, а тіло наповнювалося несамовитим бажанням.
Що це: збочення, пристрасть, любов, а може якась інша незбагненна потреба її загадкової душі? Можливо це кохання, яке вона намріяла ще в дитинстві, а потім вимолила монологами героїнь своїх творів? Відповіді на ті запитання вона шукала кілька місяців поспіль. Шукала і не знаходила.
За ці довгі пів року Ілона полюбила ніч, яка дарувала їй самотність і тишу, залишаючи наодинці з міркуваннями про Нього. Полюбила думки, в яких вона уявляла себе знову поряд з Ним, на відстані витягнутої руки. В них вона могла безперешкодно дивитися у Його неймовірної краси сіро-голубі очі. Вона стала обожнювати Його погляд, який постійно відчувала на собі.
У такі нічні години Ілоні подобалося пригадувати легку неголеність Його обличчя, Його сильні й водночас такі ніжні руки, що робили її тіло невагомим; Його довгі музичні пальці, які вона так любила цілувати; ніжні долоні, в яких намагалася сховатися від усього світу. Нічого подібного у своєму житті вона раніше не відчувала. Її пальці пам‘ятали на дотик Його коротке шовковисте волосся. Вона пригадувала, як постійно торкалася Його тіла, аби вкотре переконатися в реальності Його існування. Тоді вона ще не знала, що з часом ота пам‘ять рук стане єдиним, що залишиться у неї без Нього.
Я сама, але я з Тобою, – тихо шепотіла вона спраглими губами немовби Він міг її почути. – Ти маєш це відчувати і ти таки відчуєш, – уперто повторювала вона ніби мала дитина. –Ти повинен бути подумки зі мною, коли вранці на кухні заварюєш каву чи імпровізуєш із чаєм. Ти маєш усвідомлювати, що я стою у тебе за спиною, стримуючи бажання міцно-міцно обійняти і ніжно пригорнутися всім тілом, чи сиджу навпроти і не відводжу пристрасного погляду, коли Ти смакуєш за столом ранковим трунком.
Ледве торкаючись Твоєї долоні, я повільно підіймаюся за Тобою сходами наверх, до нашої спальні. Грію собою постіль, коли Ти збираєшся лягати у ліжко, незважаючи на те, що Ти надаєш перевагу прохолоді. Ятрю Тобі душу солодкими спогадами про нашу близькість і божеволію від бажання ще раз відчути Твоє дихання, Твої поцілунки, Твоє тіло, усього Тебе.

* * *
Уже не один рік у неї перед очима незмінний морський пейзаж. Зазвичай в останній день відпочинку Ілона подумки кидає у хвилі теплого моря своє бажання повернутися сюди наступного літа, на це місце тиші і спокою. Цьогоріч вона вирішила змінити традицію і на прощання загадати інше бажання – щоб доля припинила випробовувати на міць її характер і дозволила бути просто щасливою. Щасливою з Ним, одним-єдиним.
Як несамовито вона цього бажає! Такого з нею ще не було ніколи…
Несподівано сонце визирнуло із-за хмарини і його ласкава посмішка осяяла все навколо.
Благословляю. У тебе все вийде, – раптом почулося їй згори.

– Привіт, любий! – відразу беручи ініціативу у власні руки, Ілея підставила Денису свою рум‘яну щічку для поцілунку.
– Вітаю, кохана, – тепло посміхнувся той і ніжно цьомнув її у відведене для цієї урочистої церемонії місце.
– Давно чекаєш? – з простодушним виглядом поцікавилася дівчина ніби і не помітила, що спізнилася на побачення на добру годину.
– Та ні, ось лише встиг купити тобі морозиво, – зовні спокійно промовив молодий чоловік, простягаючи Ілеї маленький яскравий пакуночок із написом «Крем-брюле».
– А собі чому не взяв? – як нічого і не сталося поцікавилася юнка.
– Я своє уже з‘їв… – знічено відповів Денис.
– А мене дочекатися думки не виникало? – зовсім уже безцеремонно запитало дівчисько.
– Та я чекав, але потім побоявся, що воно зовсім розтане… – почав було виправдовуватися Денис.
Він стояв ні в сих, ні в тих, не ризикуючи уточнити, що купувати для коханої прохолодні ласощі йому довелося уже вдруге, оскільки перша пачка морозива зовсім перетворилися на молочну кашу.
– То чому ж тоді і моє не з‘їв? – в аналогічному форматі пролунало наступне запитання. – Що мені тепер робити з цим «молочним коктейлем»? – продовжувала уже сама до себе Ілея, тримаючи двома пальцями пакетика, з якого починала капати рідина білуватого кольору.
– Не знаю, – розгублено знизав широкими плечами хлопак під два метри зростом. – Може давай я викину?
– Я сама, – дівчина оцінююче озирнулася навколо себе і, помітивши в кількох метрах металевий кошик для сміття, рішуче зробила невеликий крок назустріч та елегантним помахом руки вправно, мов досвідчений баскетболіст, закинула пакетик з «молочним коктейлем», який ще годину тому називався морозивом, прямо всередину. – Три очки! – задоволено посміхнулася вона і переможно підняла догори затиснуту в кулак правицю.

* * *
Вони познайомилися більше двох років тому. Це трапилось у міському палаці спорту, куди Ілею затягнула її подруга на гру місцевої баскетбольної команди. Хлопець Юлі професійно займався баскетболом і грав тоді у складі команди господарів майданчика. Під час великої перерви вони вийшли до холу, аби в одному із численних буфетів випити кави. Оскільки за напоями уже вишикувалися солідні черги, а марнувати час не хотілося, Юля підійшла до товариша свого хлопця, черга якого уже наближалася до прилавка, і тихенько попросила його пропустити їх вперед. Денис, а то був саме він, охоче погодився.
Однак цей не зовсім спортивний фінт подруги не залишився поза увагою інших охочих поласувати напоями та різного роду смаколиками, яким пощастило менше. Аби заспокоїти обурену юрбу, Денисові довелося імпровізувати. Він досить упевнено пояснив, що це його дівчина зі своєю подругою, які відійшли на недовго у нагальних справах. Це спрацювало і Юлі нічого не лишалося, як познайомити Дена з Ілею, що вона і зробила не без задоволення дещо згодом.
Після закінчення гри Денис біля виходу з палацу дочекався на дівчат і запросив їх до кав’ярні, яка виблискувала прямо за рогом рекламою найкращої у світі кави, а потім, як і годиться в подібних випадках, провів Ілею додому. Так поміж ними виникла взаємна симпатія і відтоді випадкові знайомці стали зустрічатися регулярно.

* * *
Сьогодні вони домовились про побачення в міському саду з самого ранку, аби мати змогу прогулятися перед щепленням. Рік тому дівчина вступила до клубу морських подорожників і Денис від її імені щомісяця вносив кошти на відповідний рахунок. Накопичена на цей час кругленька сума та бонуси клубу давали можливість на десять днів орендувати двомісну каюту на круїзному лайнері, який морем мав їх доправити на екскурсію до Об‘єднаних Арабських Еміратів і назад. Але несподівано на перешкоді планів закоханих мандрівників стала всесвітня коронавірусна пандемія.
Ілея уже давно пропонувала Денису щепитися проти COVID-19, оскільки це було обов‘язковою умовою туристичної поїздки, але він чомусь уперто уникав розмов на цю тему.
– Ти що, боїшся? – десь за пів року до цієї зустрічі здивовано запитувало п‘ятидесятикілограмове дівча зростом не більше півтора метра, зазираючи прямо в очі двометровому велету масою з добрий центнер живої ваги.
– Ні, – спокійно відповідав той. – Просто природа цього захворювання на сьогодні ще повністю не вивчена, а те, що вони називають вакциною, такою ще не є. Повір мені, я не даремно закінчив чотири курси медичного вишу, хоча й за фахом «Спортивна медицина»…
– Але ж розробкою сироватки займаються провідні лабораторії світу! Ліки пройшли відповідні тестування і сертифіковані для масового застосування, – наполягала мала.
– Не можна розробити ефективні і безпечні ліки від хвороби, природа якої остаточно не досліджена, а тим паче у такі обмежені терміни, – спокійно, але впевнено, стояв на своєму Денис. – Ти лише подивися телевізор, люба, і зверни увагу на те, як чи не щотижня змінюється позиція так званих фахівців. Спочатку вони стверджували про достатність однократної вакцинації, потім деякі виробники стали говорити про потребу повторної. Далі – гірше: мало того, що щеплення не дають стовідсоткової гарантії, але їх противірусний захист обмежується лише половиною року. Затим у хід пішли розмови про необхідність отримання бустерної дози. До того ж у медичних колах немає одностайної позиції стосовно далеко не поодиноких фактів захворювань і навіть летальних випадків, які мали місце саме після проведення щеплення проти коронавірусу! Більше за те, згодом стали лунати заяви, що люди, які перехворіли на COVID-19, взагалі не набули належного імунітету проти нього! Тобто коло замкнулося! Хіба це не нонсенс? – закінчив свою мінілекцію ще не дипломований студент-медик.
– Однак нічого іншого на сьогодні світова медицина не вигадала! – не вгавала Ілея.
– Саме не вигадала, а не створила, – сумливо посміхнувся Денис. – Треба зачекати, – послідовно гнув свою лінію він. – Не можна без ретельних досліджень і наявності достатніх наслідків вторгатися в генетику людського організму. Це тобі навіть не генетично-модифіковані продукти з лукавими позначками «Без ГМО» на упаковці, що останнім часом прямо заполонили прилавки магазинів.
Час ішов, а в царині протидії ковідній пандемії нічого не змінювалося в кращу сторону. Навпаки, стали з‘являтися нові, більш агресивні, різновиди вірусу, а розробки противірусної вакцини буксували на місці. Ніяких ефективних препаратів у світі вакцин не з‘являлося. Медики лише радили обмеження контактів та збільшення кількості і частоти вакцинацій. Така невтішна динаміка зрештою допомогла Ілеї дотиснути Дениса і, коли вони підібрали відповідний круїз, той таки вимушений був погодився на вакцинацію існуючими препаратами.

* * *
– Може посидимо в парку на лавці чи вип‘ємо кави? – звернувся тихо Денис до Ілеї. – У нас до візиту в лікарню ще є пару годин.
– А ти як думаєш? – відповіла панянка на питання запитанням і, не чекаючи відповіді, схопила молодого чоловіка за руку та поцуприкувала його до літнього майданчику кав‘ярні, що розташувалася на території міського саду.
Замовивши каву, а дівчині ще і морозиво, Денис знову поринув у роздуми щодо прийдешньої вакцинації і це не могло залишитися поза увагою Ілеї. Серед її жіночих «цнот» була одна, яка особливо додавала головного болю щасливому обранцеві. Із завидною постійністю, не рідше одного разу на тиждень, вона знаходила будь-який привід для «виносу мізків» своїй половині на ґрунті ревнощів.
Зазвичай Ілю абсолютно не турбувало те, що для цього не було жодних підстав. Їй подобався сам процес, ритуал принесення пожертви. Як жартував хтось із оточення Дениса, церемонія поїдання сірої речовини, прозоро натякаючи на його занадто м‘який характер. Із часом дівчуля без цього уже просто не могла жити, а він дещо звик і пристосувався, намагаючись слухати її мовчки, лише киваючи або крутячи головою, залежно від ситуації.
Дехто з друзів став насміхалися над ним, дехто – співчувати. Він навіть сам собі не міг відповісти на запитання – Навіщо йому було потрібно оте «щастя»? Скоріше за все, це і є її бачення справжнього кохання, – укотре приходив до висновку чоловік, слухаючи уже звичні сцени ревнощів у виконанні Ілеї.
– Тобі, любий, не здається, що ти занадто багато уваги приділяєш своїй колишній? – примруживши очі, колючим тоном несподівано запитала вона.
– Ні, я з нею практично не спілкуюсь. Тільки у виключних випадках і лише стосовно нашого сина, – знизав плечами Денис.
– А про що ти з нею говорив учора? – не забарилася кохана з наступним запитанням.
– Про сина, – брови хлопа мимоволі злетіли догори, але він миттєво потушив свої емоції. – Олег збирається до літнього табору пластунів і йому терміново потрібен спортивний костюм, оскільки напередодні, під час змагань, він невдало упав і роздер штани… – продовжував уже зовсім спокійно Денис.
– А що зашити не можна було? – перебила його на півслові Ілея.
– Мабуть не можна. До того ж, яка в цьому необхідність? – досить категорично кинув чоловік і, не чекаючи відповіді на своє риторичне запитання, продовжив, – Я не можу собі дозволити, аби мій єдиний син уперше у своєму житті їхав до літнього табору крайового «Пласту» з подертою спортивною формою, – тихо, але упевнено, вів далі Денис. – До речі, а звідки тобі це відомо? – у свою чергу поцікавився він раптово.
– Ой, нам уже пора, – зиркнувши на свого золотого наручного годинника, несподівано скрикнула Ілея. – Швиденько розраховуйся і пішли, а то запізнимося на вакцинацію. Я тебе очікуватиму на вулиці, – защебетала вона і, не чекаючи на реакцію Дениса, поспішила на вихід.
Розрахувавшись із кельнеркою, той також направився до центральних воріт парку, де він залишив своє авто. Звідки їй стало відомо про ту розмову з матір’ю його сина? – крутилося в голові питання. Його телефонне спілкування напередодні могли чути лише двоє. В одному з них він був упевнений на сто відсотків. Цікаво… – так непомітно за роздумами чоловік вийшов на вулицю, де біля автомашини на нього чекала Ілея.
– Швидше, любий, я згадала, що мені ще потрібно терміново заїхати в аптеку.
Так он же ж аптека, напроти, на іншому боці вулиці, – ледве не випалив Денис, але своєчасно зупинився. Цікаво… – він непомітно посміхнувся собі у вуса і мовчки відкрив дівчині дверцята.

* * *
Мало того, що вони приїхали в лікарню на пів години раніше призначеного їм часу, так виявилося, що вакцинація взагалі ще не розпочалася, а біля маніпуляційного кабінету зібралася неабияка юрба. Люди, переважна більшість яких була без медичних масок, жваво обговорювали можливі причини затримки. Хтось висловлював думку, що вакцину не привезли. Інший припускав, що медсестри похворіли. Раптом двері кабінету відчинилися і в коридор у білому халаті вийшов статечний здоровань середнього віку. Його обличчя ховалося під маскою та великими окулярами, а кисті рук надійно захищали гумові рукавички голубого кольору.
– Шановні пацієнти, прошу вибачення за затримку. Нашої вини у цьому немає. Вакцина повинна прибути з хвилини на хвилину. Щеплення будуть проводитися за раніше встановленою чергою, але з відповідним зміщенням у часі. Заходити за попереднім запрошенням по дві особи. Підготуйтеся заздалегідь, аби не було зайвих зволікань, – виголосив він авторитетно і, не чекаючи реакції обуреного натовпу, хутенько сховався за дверима маніпуляційної.
Люди стали з‘ясовувати поміж собою, кому на який час призначено, та формувати живу чергу, що розтягнулася на кілька десятків метрів і сягала вхідних сходів будівлі поліклініки.
– Це моє місце! – зарепетувала якась немолода жінка з розкішними формами, у великому червоному капелюсі.
– Покажіть ваш талон, будь ласка, – спокійно відповідав їй літній чолов‘яга з дивним костуром небаченого розміру. – У мене ось талон на 10.30, – він дістав із кишені папірець і тицьнув ним прямо під ніс розлюченої жінки.
– Я свій талон забула вдома, – категорично заявила дама в червоному капелюсі. Обличчя у неї густо почервоніло і поступово майже злилося з її розкішним брилем.
– І в мене на 10.30, – долучилась до розмови молода струнка панна у світлому брючному костюмі, тут же демонструючи оточенню свій талон.
– Оскільки більше двох чоловік на один час бути не повинно, у вас щось не сходиться, – з металевими нотками у голосі знову звернувся до дами в капелюсі непохитний літній чолов‘яга і взявся рукою за свою не менш розкішну, але уже сиву, бороду. – Доведеться вам іти за талоном, часу вистачає, – безапеляційно завершив він.
– У мене немає талона, я записувалась по телефону, – несподівано змінила свою позицію огрядна дама і колір її обличчя став ще яскравішим за капелюшок.
– Раніше ніж за дві години ми не упораємося, – звернувся Денис до Ілеї, спостерігаючи за цією життєвою виставою. – Виходячи з чисельності присутніх із талонами на більш ранній час, ми можемо спокійно подихати свіжим повітрям.
– Гаразд, – на диво швидко погодилася з ним Ілея і вони, попередивши сусідів по черзі, вийшли на вулицю та у сквері, поблизу лікарні, знайшли вільну лавицю.
Розмова не клеїлась, а тому, діставши смартфони, кожен із них поринув у світ всемежжя, яке чимось нагадувало задзеркалля дитинства. Денис відкрив стрічку новин на YouTube, а Ілея безоглядно віддалася переписці з подругами у мережах Viber та Telegram.
Увагу чоловіка привернув відеоролик про подорож відомого блогера на острів Балі. Зокрема, ведучий розповідав про тисячолітній обряд посвячення місцевих жителів у дорослі. Та церемонія зводилася до урочистого обпилювання зубів кандидатам на почесний титул. Місцевий священник звичайним терпугом, без будь-якої анестезії, хвацько обтесував усім щасливцям емаль передніх зубів, особливо, ікл. На заваді церковному коновалу не ставало навіть пошкодження зубного нерву і відчайдушні німі судоми вірянина від нестерпного болю внаслідок такої екзекуції. На екрані Денисового смартфона місцеві жителі, молоді і не дуже люди, докладаючи нелюдських зусиль, стійко зносили тортури сучасного Йозефа Менгелє, щиро вірячи у необхідність цієї релігійної процедури з тисячолітньою історією.
Невже в наш час вони не усвідомлюють не тільки всю абсурдність цього звичаю, але і шкідливість його для здоров‘я. Кому-кому, а священнослужителям це повинно бути відомо. Тим паче, що немало учасників обряду виглядали далеко не юнаками. До того ж, як зазначав ведучий у своїх коментарях, мали місце непоодинокі випадки, коли окремі жителі острова не встигали пройти цей обряд за життя і його доводилося проводити навіть над покійником. Однією з причин такого зсуву «здорослення» корінного населення в часі стає його досить солідна вартість, яка сягає кількох тисяч доларів США. Тому кандидати на доросле життя часто кооперуються у групи, зазвичай родинні, таким чином знижуючи фінансове навантаження на сімейний бюджет.
Ця тисячолітня релігійна дикість настільки вразила Дениса, що його думки самі собою повернулись до нинішньої процедури вакцинації. Чому не новий медичний ритуал з неабияким фінансовим ефектом, – розмірковував він. Правда шкода не така болюча і очевидна, як у спилюванні зубної емалі, але ж це тільки початок, коронавірусній пандемії стукнуло всього пару років… Коли у двадцять першому віці дехто, керуючись тисячолітньою, хоча й вочевидь шкідливою, звичкою, свідомо іде на ризик позбутися власних здорових зубів, то що тоді говорити про опосередкований і не такий наочний ризик змінити генетику людини, зробивши з неї істоту невідомого генотипу, мутанта з непрогнозованою поведінкою. Як далеко в цьому зайде людство і що його чекає уже в найближчому майбутньому?
Такі думки шуліками кружляли в голові Дениса. Як він не намагався, але не знаходив відповідей на численні запитання з цього приводу.
– Люба, хочеш переглянути ролик про те, як аборигени Балі з доброї волі втрачають своє здоров‘я? – звернувся він нарешті до Ілеї.
– А конкретніше, – невдоволено кинула дівчина, нехотя відволікаючись від екрану свого смартфона.
– Під час обряду посвяти у дорослі кандидатам терпугом пиляють зуби без наркозу, – наскільки міг скоротив зміст повідомлення Денис, залишаючи при цьому максимум інформації.
– А навіщо мені марнувати час на цих несповна розуму істот? – зверхньо прорекла Ілея. – Пішли краще до лікарні, а то чергу можемо проґавити, – закінчила вона незаперечним тоном і, підхопившись на ноги та не чекаючи свого обранця, рішуче попрямувала в указаному напрямку.
Денису нічого не залишалося як погодитися. Наздогнавши дівчину за кілька кроків до входу, він галантно відчинив перед нею двері до лікарні. Біля процедурної черга суттєво зменшилась і складала не більше десяти відсотків від початкової. Перед ними зоставалося всього кілька чоловік.
– У тебе відмінна інтуїція, люба, – посміхнуся Денис.
– А то! – демонстративно закопилила губу дівчуля. – Слухайся мене і в тебе буде все в порядку! – з милою посмішкою уже серйозно прошепотіла вона на вухо молодому чоловікові.
– Але я так і роблю, – знизав плечами той і знову сумливо посміхнувся.
За кілька хвилин із процедурної вийшли двоє привитих щасливців і через відкриті двері казенно пролунало – «Наступна пара!» То була їх черга.
Денис пропустив Ілею вперед, прихилив за собою двері і на невербальну пропозицію медичної сестри умостився на вільний стілець. На іншому, з виразом безмежного задоволення на лиці, вже сиділа його кохана. Засмак майбутньої морської подорожі легко читався на її гарненькій мармизці.
Засукавши лівий рукав сорочки, Денис сидів мовчки і спокійно спостерігав, як «його» медсестра легко взяла з холодильника невеликий флакон із прозорою рідиною, за протоколом продемонструвала йому цілісність упаковки та дату придатності, вправно зняла захисне покриття і занурила всередину ємності голку щойно розпакованого одноразового шприца. Набравши необхідну кількість вакцини, вона ретельно видалила зі шприца залишки повітря, пустивши догори невеликий фонтанчик. Затим вільною рукою узяла шматочок вати, віртуозно змочила у спиртовому розчині і продезинфікувала йому ділянку шкіри вище ліктя. Затиснувши між мізинцем і безіменним пальцем лівиці зі спритністю досвідченого факіра вату, сестра-жалібниця великим і вказівним дещо стисла шкіру обробленої ділянки. Її правиця зі шприцем почала професійно зближатися з лівою рукою пацієнта.
Несподівано якась невідома сила змусила Дениса зіскочити з табурета і вирватися із тендітних, але досить чіпких, обіймів жінки у білому. Він швидко став на ноги і енергійно махнув головою, ніби струшуючи якусь машкару.
– Прошу пробачення, – звернувся він у простір якимось незнайомим навіть для себе голосом, – мені конче потрібно вийти, – якось відчужено завершив фразу молодий чоловік і рішуче попрямував до дверей.
Навздогін медична сестра щось говорила про необхідність закінчити процедуру, що ця доза може бути використана тільки для нього, але Денис її уже не чув. Він взагалі не чув нікого і нічого, окрім голосу своєї покійної матері, який долинав зверху. «Синку, спасайся!» – лунало десь із піднебесся.
Прийшовши до тями, молодий чоловік зрозумів, що сидить у сквері на тій же лавці, де за пів години до цього дивився обрядове відео. Поряд з ним стояла Ілея.
– Що сталося, любий? – зазираючи йому в очі, стурбовано запитувала вона.
– Не знаю. Сам нічого не розумію, – ледве вимовив Денис.
– Чому ти раптом підхопився і втік з процедурної немов ошпарений? Їм же якось потрібно тепер списати твою дозу вакцини! – з докором вичитувала йому дівчина.
– Я й сам не знаю… – знову очманіло повторив він. – Мама мені наказала спасатися… – продовжував тихо бурмотіти Денис.
– Яка мама?. Ти ж говорив, що вона померла більше десяти років тому! – вихопилось у Ілеї спересердя. – Гаразд, почекай тут. Я зараз все залагоджу сама, – кинула вона уже находу і знову подалася назад до лікарні.

* * *
Круїзна подорож до Еміратів відбулася на «відмінно». Від побаченого і відчутого Ілея була просто в захваті. Фонтануючи емоціями, вона щедро ділилася враженнями з друзями та знайомими, демонструючи на екрані свого новенького смартфона численні яскраві фото і відео.
Хоча Денису подорож також сподобалася, але він вів себе набагато стриманіше. Питання з вакцинацією вирішилось чудово. Денис виконав настанову матері, Ілея «полиняла» на двісті гривень, які представники лікарні прийняли зі вдячністю разом із її підписом у відповідній графі про списання препарату, і всі були задоволені результатом. Але на цьому неймовірні пригоди не скінчилися…
Десь за пару тижнів після повернення з подорожі один із її учасників раптом занедужав. Як не дивно, це була Ілея. Спочатку у дівчини підвищилась температура тіла, її став турбувати сухий кашель. Перший же тест на COVID-19 дав позитивний результат. Коли у хворої з‘явилася задишка і біль у грудній клітині, її терміново госпіталізували, а невдовзі підключили до апарату штучної вентиляції легень. На превеликий жаль це не привело до покращення. Навпаки, вона згасала на очах. Поступово стали проявлятися інші характерні симптоми хвороби у вигляді порушення мови і розладу рухових функцій. Десь за пару днів дівчина взагалі упала в кому, а на восьму добу серце Ілеї зовсім зупинилося…

* * *
Криваве сонце сідало за обрій. Холодним багрянцем затягло третину неба на заході. Осінній поривчастий вітер без жалю обривав із гілок навколишніх дерев останнє листя і з пронизливим свистом ніс його у невідомість. Денис мовчки стояв біля свіжого горбика землі в дальньому кутку міського цвинтаря, невтішно опустивши голову. На могилі коханої лежав великий букет сніжно-білих троянд. Ось уже другий місяць він приїздив сюди щодня, після роботи, з букетом свіжих квітів, які вона так любила.
Сьогодні рівно сорок днів, як її не стало. Чому, чому так? – це питання не переставало виносити йому мозок усі ці сорок довгих діб. Чого із них двох занедужала вона, хоча щепленням знехтував саме він?.
– Мамо, пощо так сталося? – Денис підняв до неба очі, повні туги і сліз.
Небо мовчало, сумно схилившись у глибокій зажурі.

Син сонця, що пробивався крізь мілке листя акації, упав на подушку поряд з головою Олеся, ковзнув по його лівому вуху і зупинився у хлопця прямо на переніссі. Від подиху легенького вітерця, який застряг у гіллі розлогої крони і заходився пустувати зі смарагдовим листом дерева, промінець затремтів на обличчі підлітка і той поволі розплющив свої голубі очі.
Де я? – подумав він і став оглядати довкілля одним лише поглядом, оскільки всі члени його тіла ніби закам‘яніли. Спочатку хлопцеві навіть здалося, що якийсь злий чарівник жартома переніс його мозок у чиєсь знерухомлене тіло.
Він лежав на чужому ліжку. Один-однісінький у незнайомій кімнаті. Навколо жодної живої душі. Від білосніжної стелі віяло чистотою і легкістю. Велике вікно ліворуч наповнювало приміщення м‘яким світлом та приємною прохолодою. Гілки акації, щедро укриті молочними гронами, зазирали прямо у відчинену кватирку. Незважаючи на стійкий запах якихось ліків, ніжні пахощі «кашки» долинали до Олеся і нагадували йому весняні аромати рідного міста.
Поряд стояв штатив з майже порожньою крапельницею, прозора трубка від якої змійкою тяглася до його правої руки. Силіконові шланги та дроти від невідомого приладу, що стояв праворуч, теж прямували до ліжка і ховалися десь за головою, якою підліток був не в змозі навіть поворохнути.
Зненацька двері тихо відчинилися і до кімнати у білому халаті увійшла темношкіра молода жінка. В руці вона тримала якийсь невеликий згорток червоного кольору.
– Hello! How are you?* – звернулась вона привітно до Олеся чомусь англійською мовою і лагідна посмішка засяяла на її обличчі.
У відповідь той спромігся лише кілька разів розгублено кліпнути повіками. Медична сестра, а це була саме вона, поправила його правицю і натиснула котрусь із кнопок на пульті небаченого ним раніше апарату. Розвернувши згорток і повісивши на бильце ліжка невідомо звідки взятий, але такий знайомий, маруловий самов‘яз, вона розтанула за дверима так же несподівано, як і з‘явилася.
Поступово пам‘ять хлопця стала відновлюватись і він почав пригадувати уривки останніх подій. Із глибини всесвіту спливали епізоди його проводів друзями-пластунами у аеропорту рідного міста, зустрічі з представником американської клініки в аеровокзалі Борисполя і пересадки на інший літак, а також карета швидкої медичної допомоги на летовищі Чикаго, яка забрала його від самого трапу «Боїнга» і доправила до клінічного містечка… Раптом перед очима нього з’явилося обличчя Ясі, її кумедні хвостики вогнистого кольору, яскрава ватра посеред Матвіївського лісу і маруловий самов‘яз…
Невдовзі Олесеві спомини перервав інший візит. Це був чоловік середнього віку. Такий же білий халат і його упевненість та манера триматися давали підстави припустити, що це був лікар. Разом з ним до палати з течкою в руках увійшла ще зовсім юна особа, яка в подальшому виявилась перекладачем.
– Hello! How are you? – почув Олесь від лікаря уже знайому фразу, яку тут же українською неголосно, але досить чітко, продублювала його супутниця.
– Мої вітання! Усе гаразд… – докладаючи немалих фізичних та інтелектуальних зусиль, відповідав Олесь своєю добре зрозумілою англійською, мимоволі позбавляючи перекладачку її роботи.
– Мене звати доктор Прайс, – продовжував лікар. – Вчорашня операція пройшла успішно, але це тільки перший крок до видужання. Знаю, ти мужній хлопчик і справжній скаут, а тому в мене є всі підстави бути з тобою відвертим. Ти готовий до цього? – закінчив він першу частину своєї промови запитанням.
– Так, – після невеликої паузи відповів Олесь, намагаючись ствердно кивнути головою, але останнє йому зробити цього разу так і не вдалося.
– Через кілька тижнів на тебе чекає друга операція, яка у боротьбі з хворобою повинна стати вирішальною. Потім два-три місяці ти проведеш у реабілітаційному відділенні нашої клініки, – вів далі доктор Прайс, уважно спостерігаючи за реакцією пацієнта, особливо, коли увага Олеся переключалася на перекладача. – Але і це ще не все. Процес повного відновлення опорно-рухового апарату буде поступовим і займе немалий проміжок часу. Можливо це триватиме навіть кілька років. Його успіх буде залежати в першу чергу від тебе самого. Від ступеню твого бажання стати здоровим. Доведеться заново учитися ходити, розробляти суглоби, тренувати кінцівки, нарощувати м‘язи. Тільки систематична і наполеглива робота в цьому напрямку може стати запорукою загального успіху. Власну роботу ми зробимо якнайкраще, але дуже багато зале́жатиме і від тебе, юний скауте! Ти усе зрозумів? – знову запитанням закінчив свою промову хірург.
– Так, мені усе зрозуміло, пане лікарю, – уже з меншою напругою відповів Олесь і навіть посміхнувся. Слухаючи доктора Прайса, йому все-таки удалося поворушити пальцями лівої руки, яка на той час була вільною від крапельниці.
– Якщо твої справи і надалі йтимуть за планом, то через кілька днів чекай гостей, – загадково посміхнувся у відповідь лікар і разом з перекладачкою залишив палату.
Дивно, хто б це міг бути, адже у нього, за виключенням бідних батьків-заробітчан, навіть у близькому зарубіжжі ні родичів, ні знайомих… А тим паче у Сполучених штатах! – ще довго розмірковував Олесь, але так і не зміг вибудувати якоїсь конкретної версії.

За пару днів функції верхньої частини тіла хлопця відновилися майже повністю. Він став самостійно дещо підіймати тулуб, рухати головою і руками, навіть розпочав читати подаровану пластунами у день відльоту книгу, яку завбачливо поклав до наплічника разом із Ясіним самов‘язом, що нині красувався на бильці його ліжка. Водночас загіпсованих до самого тазу ніг Олесь майже не відчував. Максимум, що йому вдавалося, це злегка поворушити кінчиками пальців правої ноги. Ліва і цього робити уперто не хотіла.
Якось по обіді, після завершення крапельниць і фізпроцедур, до палати знову завітав доктор Прайс. Оглянувши хворого і поцікавившись його самопочуттям, лікар загадково посміхнувся і запитав, чи Олесь уже готовий до прийму гостей.
– Звичайно, – з певним хвилюванням і відвертою цікавістю промовив той. – А хто це?
– Зараз дізнаєшся, – коротко відповів лікар і з таємничою усмішкою на обличчі вийшов із палати.
Олесь прямо прикипів поглядом до виходу та нетерпеливо став чекати появи загадкового гостя. Через кілька хвилин двері повільно відчинилися і до палати увійшли троє незнайомців у скаутській формі. То був невисокого зросту і вже доволі літній чоловік із невеликими сивими вусами та двоє різностатевих підлітків, приблизно одного з Олесем віку. Їх захисного кольору однострої прикрашали різноманітні шеврони і значки. Голови гостей були увінчані темно-зеленими пілотками, а довершували вбрання яскраво-сині галстуки. Слідом за трійцею увійшла вже знайома хлопцеві панна перекладачка.
Скаути дружно привіталися з Олесем, енергійно піднявши до чола праву руку з випрямленими пальцями, і літній чоловік, який назвався Джоном, представив йому своїх юних колег Моніку та Стівена. Оскільки для гостей у палаті був лише один стілець, на нього одностайно усадили юнку, що тримала в руках барвисту паперову торбинку з плетеними ручками. Потім Джон коротко розповів про їх місцеву скаутську організацію.
– Як твої справи, – чемно звернувся зі стандартним запитанням Стів, хоча в його голосуі відчувалися нотки військової виправки.
– Перша операція пройшла успішно. Попереду друга, вирішальна, – губи у хлопця зрадливо затремтіли, але він зібрав у кулак всю волю, щоб не дати собі геть розчулитися. – Все буде добре, – змусив себе посміхнутися Олесь.
– А у нас для тебе подарунок, – поспішила на допомогу Моніка, намагаючись якось підняти настрій хворому. З милою посмішкою на обличчі вона простягла хлопцеві паперову сумочку, яку весь час тримала в руках. – Це від наших скаутів.
– Дякую. Що то? – дещо нерішуче узяв торбинку Олесь, але заглядати в середину не спішив. Одначе іскорки цікавості в його очах виказували бажання зробити це якнайшвидше.
– Відкрий і побачиш, – грайливо відповіла Моніка.
Олесеві нічого не залишалось, як дістати зсередини невеликий предмет прямокутної форми, акуратно завернутий у різнокольоровий цупкий папір. Інтрига тривала. Витративши ще кілька хвилин на те, аби зняти з упаковки прозорий скоч, хлопець нарешті дістав звідти барвисту коробочку з крутим новеньким смартфоном. Від несподіванки він деякий час лежав мовчки, сором’язливо поглядаючи то на подарунок, то на нових знайомих.
– Це не тільки для того, щоб ти мав постійний зв‘язок з нами, але і міг зателефонувати своїм рідним чи друзям на батьківщину, – прийшов на виручку розгубленому пластуну уже Джон.
– Щиро вдячний! Напевно він коштує купу грошей… – знову ніяковіючи промовив Олесь, який отримав такий дорогий подарунок чи не вперше у своєму житті.
– Володій на здоров‘я і надто не переймайся! У скаутській спільноті штату Іллінойс існує спеціальний фонд, який поповнюється не тільки завдяки благодійним внескам небайдужих осіб, але і зусиллям самих скаутів. Нерідко ми на платній основі виконуємо різні посильні роботи, а кошти надходять на відповідний рахунок, – продовжував Джон. – Велику фінансову допомогу фонду надають також ветерани скаутського руху, які досягли певних висот у бізнесі, а також їх діти, друзі чи просто знайомі. Якраз учора ми силами свого осередку на околиці міста висадили кілька сотень молодих дерев, а на зароблені кошти придбали для тебе ось цей мобільний сюрприз.
– А як же ви дізналися за мене? – розгублено запитав Олесь.
– Дуже просто! – защебетала Моніка, тільки й чекаючи свого часу. – Про тебе нам повідомило скаутське керівництво штату, а з ними спілкувався хтось із провідників твого «Пласту».
– Разом ми велика сила! – нарешті дочекався своєї нагоди знову долучитися до розмови і Стівен. – Там, у пам‘яті телефону, уже є наші номери. Моніка постаралася. Телефонуй у будь-який час, а ми ще тебе провідаємо і не раз, – весело посміхнувся він на прощання.
Після того, як двері палати зачинилися за гостями, Олесь ще довго не міг прийти до тями. Почуття радощів і вдячності переповнювали його груди. Він був зворушений не тільки щирою увагою місцевих скаутів до своєї скромної особи, але і піклуванням українських колег-пластунів. Десь тільки за пів години по тому хлопець нарешті розпакував смартфона і набрав номер телефону, який він знав напам‘ять.
– Ало. Я вас уважно слухаю, – почув невдовзі він такий знайомий і рідний голос своєї бабусі.
Потім були батьки, друзі-пластуни і, звичайно ж, Яся… Він навіть не помітив, як швидко промайнув час і у палаті виключилося світло, а це означало, що уже потрібно було лягати спати.

Друга операція теж пройшла успішно. Олесь мужньо, як і личить справжньому пластуну, зносив тягар лікувального процесу і подальшої реабілітації. Зазвичай, не рідше одного разу на тиждень хтось із місцевих скаутів відвідував підлітка. За пару місяців у нього з‘явилося багато нових друзів, а сам він настільки підвищив рівень володіння англійською мовою, що майже перестав користуватися послугами перекладача. Водночас хлопець научив американських колег не одному десяткові українських слів, а привітання «Слава Україні!» – «Героям слава!» поступово стало візитівкою їх зустрічей. Наприкінці останнього реабілітаційного місяця, з дозволу лікаря, він почав пробувати самостійно підійматися на ноги, але це у хлопця ще не дуже виходило.
Якось під час однієї із прогулянок парком клініки, Олесь звернув увагу на чоловіка вельми статечного віку з довгою сивою бородою і таким же волоссям на голові. Спираючись на масивну палицю, той повільно рухався кленовою алеєю, вздовж якої стояли масивні дерев‘яні лави. Ти поглянь, справжній Гендальф із фільму «Володар кілець», – майнула думка у хлопця. Несподівано дідо випустив свого ціпка, схопившись правою рукою за серце, зробив кілька непевних кроків і прихилився до стовбура найближчого клена. Постоявши так з пів хвилини, старий спробував було дотягтися до своєї палиці, що залишалася лежати за півтора метра на краю хідника, але те намагання успіху не мало. Мабуть йому зле, – подумав Олесь і негайно метнувся на допомогу.
Підкотивши візком до самого краю тротуару, хлопець вправно підхопив дідів ціпок чудернацької форми і простягнув його власнику.
– Велике спасибі! – промовив той несподівано чистою українською. – Ви мені дуже допомогли.
– Ви… Ви що… Ви з України? – у Олеся від здивування округлилися очі.
– Ні, я з Ірландії – спокійно відповів невідомий. – Шон Маклех, письменник, – відрекомендувався він. – А як звати тебе, щиросердний юначе?
– О… Ол… Олесем, – нарешті вимовив збентежено хлопець. – Тоді звідки ви так гарно знаєте українську мову? – далі поцікавився він, поступово опановуючи собою.
– О, це довга історія, юначе… Але я можу повідати тобі її, коли маєш трішки часу, – відповів задумливо Шон і поволі почвалав до найближчої лавиці, спиною відчуваючи, як візок Олеся їде слідом. – Це було так давно, ще напочатку минулого століття, – посміхнувся він у свої сиві, з легкою позолотою, вуса.
– Чудово, з насолодою послухаю вашу історію, оскільки за майже чотири місяці я уже вельми скучив за рідною мовою, – охоче погодився Олесь.
– Гаразд, – кинув доброзичливо старий, зручно вмощуючись на лаві. – Сам я, як і мої батьки, родом зі смарагдової країни, що зветься Ірландією і розташована на однойменному острові, що на півночі Європи. Можливо тобі доводилося чути про таку раніше?
– Звичайно, це мені відомо зі шкільної програми по географії, – не забарився з відповіддю Олесь. – А ще я читав, що частина ірландських земель і до цього часу залишається у складі Великої Британії під назвою «Північна Ірландія». Це щось на кшталт українського Криму у складі Росії чи окремих районів Донеччини та Луганщини в моїй країні.
– Саме так, а ще це своєрідний Нагірний Карабах у Азербайджані чи Південна Осетія та Абхазія у Грузії… – із сумом продовжив дідуган. – Але повернімося до моєї історії. Мій тато був вояком ІРА, що боролася за свободу Ірландії, колонізованої Англією приблизно вісімсот років тому…
– Вибачте, а що означає абревіатура ІРА? – мимоволі вихопилось у хлопця.
– Це Ірландська республіканська армія, яка ще з початку минулого століття вела активну боротьбу з англійськими поневолювачами за незалежність моєї батьківщини, – продовжував Шон. – Наприкінці 1914 року, у одному із запеклих боїв з урядовими військами, тато загинув. Мені тоді виповнилося лише рік, а тому я його зовсім не пам‘ятаю…
– Так скільки ж тоді вам років зараз?! – знову не втримався Олесь, поринувши з головою у вир подій столітньої давнини.
– А ти порахуй сам, – посміхнувся старий Гендальф і продовжив далі. – Твоєї мови мене навчив гувернер-українець, який до того приймав участь у Першій світовій війні, а у 1922 році попав до Ірландії аж із Канади. Моє зацікавлення українською пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд наші предки примандрували на Остів Долі з берегів Борисфену, так у давнину називали ріку Дніпро, зі старої і сивої Скіфії – попередниці Київської Руси. Тепер тобі зрозуміло, звідки я знаю твою рідну мову? – закінчив свою коротку, але від того не менш захоплюючу, розповідь старий ірландець.
– Так, – посміхнувся Олесь. – А чим же ви увесь цей час займались? – поцікавився він.
– За своє довге життя я перепробував багато професій. Після отримання освіти був моряком, вантажником, кухарем, крамарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, пожежником, кондуктором, журналістом, газетярем, проповідником істини, помічником археолога, шукачем скарбів…
– І що, знайшли якийсь скарб? – вкотре не зміг утриматися від запитання Олесь, настільки цікавою була розповідь цього майже казкового героя.
– Так, мені поталанило. Пам‘ятаєш острів Монте-Крісто у Олександра Дюма?
– Звісно, хто ж не читав «Графа Монте-Крісто» цього славетного французького письменника! – тепер уже підставно втрутився у розповідь Олесь.
– У свій час я знайшов власний острів скарбів і, назбиравши трохи грошенят на старість років, відпочиваю тепер від трудів праведних, а ще займаюсь літературною творчістю. Англійською, мовою цих зайдів англо-саксів, які досі поневолюють частину моєї країни, мені творити не личить. Тому у свій час я вирішив писати вірші мовою моїх далеких предків. Крім української для віршування використовую також ірландську мову – гелтахт. Ось така моя історія, шановний юначе, – завершив свою розповідь Шон.
Після цього випадку вони майже кожного дня зустрічалися в парку і по кілька годин проводили в захоплюючих бесідах. Наслідком такого несподіваного знайомства стала унікальна дружба двох чоловіків, двох людських світів. Навряд чи багато хто на земній кулі може похвалитися щирими і безкорисливими стосунками з особою, яка має різницю у віці в ціле століття. Перед самим від‘їздом Олеся Шон ретельно занотував його анкетні дані та номер телефону, пообіцявши хлопцеві дзвонити щомісяця.

У день від‘їзду проводжати Олеся прийшло уже кілька десятків нових друзів. З огляду на чисельність такої компанії, церемонію прощання вирішили зробити в парку клінічного містечка. З помітним хвилюванням підліток слухав теплі побажання та доброзичливі настанови американських друзів і стурбованими очима безуспішно шукав у юрбі непосидючу Моніку.
– А чому Моніка не прийшла? – зрештою не витримав він і тихенько запитав у Стіва.
– Зачекай трохи. Скоро про все дізнаєшся, – таємниче посміхнувся той.
Нарешті всі бажаючі висловилися і гамір дещо затихнув, а тому Джон підняв руку, закликаючи до загальної уваги.
– Яким би приємним не було спілкування з нашим українським побратимом, але воно колись все ж має завершитися. На превеликий жаль, процес реабілітації у Олеся протікає не так успішно, як би всім того хотілося. Наш європейський друг ще не в змозі самостійно піднятися трапом літака, який понесе його на Батьківщину, але я переконаний, що видужання уже не за горами, – звернувся до загалу Джон, розпочинаючи завершальну частину зустрічі. – Тому представники скаутських організацій штату Іллінойс вирішили по-своєму вплинути на цей процес, настільки це можливо, – продовжив він, уже безпосередньо звертаючись до хлопця. – Скаутська спільнота Чикаго при підтримці нашого благодійного фонду підготувала на добру згадку прощальний подарунок. Він неодмінно стане тобі в нагоді аж до завершення реабілітаційного періоду, – чоловік знову підняв догори праву руку і тричі голосно луснув великим і середнім пальцями.
Мов би за помахом чарівної палички, із-за рогу ближньої будівлі з‘явилася Моніка. Вона швидко наближалася до гурту, сидячи в суперовому інвалідному електровізку, що був схожим на спорткар останньої моделі як за зовнішнім виглядом, так і за його вартістю. Діти розступилися і дівчина швидко дісталась Олеся.
– Це тобі від усіх нас, – вставши з крісла, звернулась вона до хлопця, мило усміхаючись. – На ньому ти легко зможеш навіть подорожувати.
Останні слова дівчини потонули в бурхливих оплесках і веселих вигуках. Цього разу Олесь не зміг утриматися від зрадливої сльози вдячності і дещо схилив голову, намагаючись приховати свої емоції. Коли загальне піднесення трохи стихло, Джон разом зі Стівом допомогли пластуну пересісти з лікарняного візка до щойно подарованого і той під шалені аплодисменти зробив почесне коло навкруг гамірливої юрби. Тоді ще ніхто не знав, що цей подарунок відіграє у подальшому житті Олеся далеко не останню роль.

Коли Олесь на своєму новому візку під‘їхав до кінця черги, що вела до стійки реєстрації пасажирів у аеропорту О‘Хара, він відчув ніжний дотик чиїхось рук, які затулили хлопцеві очі ззаду.
– Моніка, – тихо, але впевнено, промовив він.
Миттєво розвернувши свій спецболід на сто вісімдесят градусів, Олесь побачив усміхнене обличчя скаутки. Поряд із нею стояв не менш веселий Стівен.
– Друже, ми все-таки вирішили особисто провести тебе до летовища, – лагідно промовила Моніка і лукаво зиркнула на Стіва. – А це тобі талісман, – дівчина вправно приколола на груди Олесевого однострою особливу відзнаку американських скаутів, на якій англійською було написано «За мужність». – Це його нагорода, вона приносить удачу! – урочисто виголосила вона і знову поглянула на товариша-скаута, але уже із повагою і навіть захопленням.
– А як же… – почав було Олесь, ніяково дивлячись на друга.
– Не переймайся, я собі ще виборю! – поплескав той Олеся по плечу і на його обличчі засяяла така щира посмішка, що зняла будь-які сумніви та заперечення.
– Велике спасибі вам, друзі! – захоплено промовив Олесь і всі троє міцно обнялися.
– Пора, твоя черга, – тихо мовив представник клініки, який супроводжував Олеся, і хлопець з певним сумом спрямував свій візок до стійки реєстрації пасажирів.
Вдома його уже з нетерпінням чекали старі друзі і рідня. Чекали нові зустрічі, пригоди і сюрпризи.

Погожого суботнього дня Олесь сидів на лавці у Європейському сквері. Зазвичай початок жовтня на півдні України досить теплий і сьогодні погода також була вельми комфортною. Із-за кулястих хмарин час від часу пробивалися лагідні промені помітно схололого, осіннього сонця. Перше жовте листя тихо кружляло в повітрі, вкриваючи хідники і газони золотисто-багряним покривалом.
У хорошу погоду, доки бабуся готувала їсти та порядкувала в квартирі, десятилітній Олесь по кілька годин проводив на садовій лавці під крислатим каштаном. Читав книжки, слухав музику, дивився, як навколо гуляють перехожі, граються діти, на спортивному майданчику тренуються спортсмени-аматори.
Змалечку хлопець страждав на рідкісну патологію суглобів. З часом хвороба тільки ускладнювалася і кілька років тому прикувала його таки до інвалідного візка. Олесеві терміново потрібна складна і дорога операція в умовах спеціалізованої закордонної клініки, але його батькам ніяк не вдавалося зібрати необхідну суму. Тому цієї весни обоє вирушили на заробітки до Європи, а він залишився вдома удвох з бабусею.
Майже кожного дня бабуся вивозила Олеся до скверу, розташованого прямо під вікнами їх багатоповерхівки. Допомігши онуку сісти на лавку, вона залишала візок за її спинкою, а сама поверталася додому, аби зайнятися господарськими справами. Хоча їхня квартира і знаходилася на першому поверсі, але старенькій було нелегко туди-сюди качати незручну і тяжку колісницю зразка минулого тисячоліття.
Несподівано увагу Олеся привернула невелика група дітлахів на чолі з молодою, симпатичною жінкою. На фоні інших відвідувачів парку ця ватага виділялась своєю злагодженістю та незвичайною формою одягу. Бачити раніше таку йому не доводилося. Хлопці були одягнені у брунатні штани, а дівчата – у такого ж кольору спідниці. Їх бежево-вохристі сорочки прикрашали якісь різнокольорові емблеми та відзнаки, а довершували вбрання яскраві марулові самов‘язи.
От би і мені таку форму! – раптом промайнула думка у Олеся, але його очі мимоволі опустилися донизу і він сумливо подивився на свої ноги. Ось уже кілька років їх йому заміняли колеса інвалідного візка.
Тим часом група дітей в одностроях енергійно заполонила спортивний майданчик. По команді жінки дітлахи хутко стали у дві шеренги і під її орудою почали виконувати нехитрі фізичні вправи. Один, два, три – ритмічно лунав її приємний голос. Невдовзі компанія поділилася на дві команди і діти стали грати у м‘яча, якого провідниця дістала зі свого наплічника. Хлопці, яких було менше половини, намагалися забрати у дівчат барвисту шкіряну кулю і, коли це їм удавалось, все повторювалося навпаки. Олесь із цікавістю спостерігав за тією жвавою грою. Очі підлітка пломеніли захопленням і навіть заздрістю, так йому хотілося опинитися серед цієї веселої юрби своїх однолітків.
У розпалі гри м‘яч випадково ковзнув по руці одного із гравців і стрімко відлетів убік, підкотившись прямо до ніг Олеся.
– Кидай мерщій його сюди! – гукнув хтось із ватаги, але хлопець лише мовчки нахилив голову. Тоді одна з дівчат підбігла до лави, підняла м‘яча і жбурнула його своїм друзям.
– Як тебе звати? – поцікавилася вона, переводячи дух.
– Олесем, – тихо відповів хлопчина.
– А мене Маринкою, – посміхнулася дівчинка. Гайда з нами грати у м‘яча, – запропонувала вона.
– Я не можу, – сумно промовив Олесь і його очі мимоволі дещо зволожились.
– Батьки не дозволяють водитися з чужими? – поцікавилася Маринка і знову щира посмішка осяяла її дівоче лице з хитро примруженими очима.
– Ні, – ще більше знітився Олесь. – Просто не можу… Не можу ходити, – закінчив він, глибоко зітхнувши.
– Упав з велосипеда чи що? – не відставало допитливе дівча.
– Це у мене від народження… Якась рідкісна патологія суглобів, – неохоче зізнався хлопець, зовсім опустивши голову.
Він уже не бачив, як Маринка раптом метнулася до своєї компанії і стала збуджено щось розповідати друзям, активно жестикулюючи руками.
Як не старався Олесь опанувати собою, кілька зрадливих сльозин все-таки бризнули з під його повік, покотилися по блідих щоках і окропили поли демісезонної куртки. Він тут же дістав із внутрішньої кишені невелику хустинку і поквапом звільнив свої очі та ніс від залишків несподіваної вологи, намагаючись це робити максимально непомітно, особливо для дітей у незвичній формі.
За кілька хвилин вся компанія перемістилася під розлогу крону каштана і оточила Олеся.
– Моє ім‘я Ганна, а пластуни називають мене просто Ганею, – чемно привітавшись, промовила жінка. – Ти щось чув про пластунів? – запитала привітно вона.
– Ні, – хитнув головою Олесь.
– А хочеш дізнатися? – втрутився в розмову один із хлопчаків, який назвався Максимком.
– Так, – уже впевненіше відповів Олесь.
– «Пласт» – це українська національна скаутська організація. Він був створений у Львові ще на початку минулого століття. Це сталося невдовзі після заснування у далекому 1907 році Робертом Бейден-Пауелом міжнародного скаутського руху, – продовжила Ганя.
– У нас багато друзів по всій країні і навіть за кордоном, – пристала до розмови невисока дівчинка з чудернацькою зачіскою у вигляді трьох невеликих хвостиків, що стирчали у різні боки. Її руде волосся майже зливалося з осіннім листям. Та й ім‘я у пластунки виявилося не менш кумедним – Яся. Раніше такого імені Олесю чути не доводилося. Як він дізнався з її слів пізніше, це було скорочене від імені Ярослава.
– У Миколаєві також є пластуни і наш осередок входить до складу всеукраїнської організації! – з неприхованою гордістю раптом заявив найменший за віком хлопчак, що назвався Михайликом.
– І чим же ви займаєтесь? – у свою чергу поцікавився Олесь.
– Ой, та чим ми тільки і не займаємося! – защебетала висока дівчинка з довгими темними косами, яка лише і чекала нагоди, щоб долучитися до бесіди. – Збираємося на сходини, спілкуємося, вивчаємо історію рідного краю і пластунського руху, ходимо на екскурсії і в походи, граємося у різні цікаві ігри, палимо ватру, разом співаємо пісень… – сипала як горохом Настя, саме так звали довгокосу дівчинку.
– А що таке ватра? – здивовано вихопилося у Олеся.
– Ватра – це таке вогнище, багаття, по-місцевому костер, – нарешті приєднався до розмови і огрядний на вигляд хлопака, якого друзі називали Данилком.
Бесіда так захопила всіх, що Ганя спохватилася лише після сигналу таймера свого телефону.
– А ти не хочеш завтра скласти нам компанію? Ми збираємося на Соборну площу, до фонтанів, – раптом звернулася вона до Олеся з неочікуваною пропозицією.
Від такої несподіванки той навіть розгубився і тільки збентежено дивився то на Ганю, то на дітей, то на свої ноги.
– Гаразд, – озвалася жінка, щоб якось вийти зі скрутної ситуації, не в останній мірі спровокованої її неочікуваним запитанням, – завтра ми підійдемо у цей же час. Порадься з дорослими і, якщо надумаєш, візьмемо тебе з собою. Правда діти?
Так! Звичайно. Оце здорово! – посипалось звідусюди, після чого пластуни дружно попрощалися з Олесем і організовано пішли вулицею у напрямку центру міста.
Вечірні перемовини хлопця з бабусею вилились у справжню дискусію. Спочатку вона категорично була проти. Внукові довелося довго розповідати про деталі зустрічі, про пластунів, про їх керівницю. Зрештою бабуся дещо пом‘якшала і заявила, що завтра сама погляне на незнайомців і вирішить, як бути далі.
Весь вечір Олесь роздумував про свою майбутню зустріч з новими знайомими, про подорож до фонтанів і про кумедну Ясю, яка йому сподобалася найбільше.

Наступного дня стояла тепла, безвітряна погода. Мабуть осінь наостанок вирішила побалувати містян. На небі – ні хмариночки. Яскраве осіннє сонце щедро дарувало приємне тепло. В повітрі то там, то тут пролітали невеликі пасма майже невагомої павутини. Настала казкова пора бабиного літа. Перехожі були одягнені незвично легко. Траплялися навіть сміливці у одних лише цупких кофтинах чи баєвих сорочках.
Викотивши візок з Олесем на вулицю, бабуся залишилася поряд у очікуванні нових знайомців онука. Ті не примусили на себе довго чекати і рівно об одинадцятій гамірливою юрбою, яка зовні виділялася серед перехожих, показалися із-за рогу. Підійшовши і дружно привітавшись таким незвичним для південного міста «Слава Україні!», вони щільним кільцем обступили бабусю з онуком. Кількахвилинні перемовини не залишили у старенької жодних сумнівів щодо щирості та серйозності намірів пластунів. Особливо їй сподобалася Ганя, яка була осереддям компанії, її рушійною силою. Своєю доброзичливістю та комунікабельністю вона просто підкорила опікунку і та зі спокійним серцем відпустила внука на прогулянку з його новими друзями.
Візок Олеся пластуни котили по черзі. Спочатку це були Максимко з Михайликом. Потім естафету перехопили Яся з Настею. Невдовзі їх змінила Маринка, якій допомагала Ганя. Весь час, діти ділилися враженнями, жартували, весело сміялися. Коли попереду показалась Соборна площа, за справу взявся міцний Данилко. Побачивши фонтани, той разом з Олесем так прискорився, що решті дітей довелося бігти за ними.
– Обережно, Данилку! – закричала Ганя і теж подалася слідом.
Олесь був просто у захваті від такої швидкої їзди, від фонтанів, які бачив уперше, від його нових друзів. Емоції зашкалювали. Спілкування з пластунами захопило хлопця настільки, що на деякий час він навіть забув про свій інвалідний візок. Так, непомітно для всіх, обумовлений з бабусею час закінчився і Ганя дала команду про збір.
– Давайте погуляємо ще! – благально подивився на провідницю Олесь і його підтримали інші діти.
– Обов‘язково погуляємо ще, але іншого разу, – доброзичливо і водночас досить рішуче, мовила Ганя. – Тепер ми будемо відвідувати тебе регулярно. Правда друзі? – додала вона впевнено.
Так. Правда. Звичайно! – залунало звідусіль і вся ватага організовано рушила у зворотному напрямку, де у сквері на них уже з нетерпінням чекала бабуся. Побачивши дітей і свого внука, на обличчі якого сяяла щаслива посмішка, вона і сама полегшено усміхнулася.
– Щиро вам дякую! – звернулася старенька до Гані та дітей. – Приходьте ще! Наступного разу я вас свіжими пиріжками пригощу. З яблуками і гарбузом, – вдячно запрошувала вона.
Провівши, Олеся з бабусею до самого під‘їзду і закотивши візок прямо у квартиру, пластуни весело почимчикували далі. На них уже чекала обласна дитяча бібліотека, де працювала Ганя і куди вони кожної неділі полюбляли заходити за різними цікавинками.

Такі візити стали систематичними. Пластуни, чисельність осередку яких за останні пів року збільшилася майже вдвічі, взяли собі за правило – не рідше двох разів на місяць провідувати Олеся та його бабусю. Весною вони всі разом здійснили мандрівку до місцевого зоопарку, який мав славу кращого у країні. І дійсно, ці спільні відвідини із захопливим катаннями на конях, смачним морозивом та кумедними мавпочками додали адреналіну і запам‘яталися всім надовго.
А рівно через рік потому відбулася незабутня поїздка до Матвіївського лісу, де пластуни разом із Олесем та його бабусею збирали гриби, палили ватру, варили смачний козацький куліш, співали своїх улюблених пісень. Та головною подією цієї подорожі стало дещо інше.
Перед поверненням додому по команді Гані пластуни вишикувалися біля багаття в шеренгу і після закінчення фрагменту гімну України, який пролунав зі звичайного смартфона, провідниця урочисто оголосила про прийняття Олеся у свої ряди та вручила справжню пластунську форму, а Яся пов‘язала на його шиї новенький галстук марулового кольору.
– Це оберіг, від мене особисто. Учора увечері я зшила його спеціально для тебе, – прошепотіла вона ледве чутно на вухо пластуну-новобранцю.
Від тих урочистостей хлопець був просто у захваті. Йому бракувало необхідних слів, щоб висловити друзям усю свою вдячність, а щаслива бабуся лише тихенько заплакала.
Та і на цьому приємні несподіванки не скінчилися. Коли відлунали привітання і радощі від прийому до братства нового члена дещо уляглися, увагу усіх привернув високий, стрункий чоловік у пластовій формі з нашивками вищого рангу, який несподівано з‘явився невідомо звідки. За командою Гані пластуни знову вишикувалися в шеренгу і та доповіла незнайомцеві про прийняття Олеся до лав «Пласту», а потім представила присутнім провідника Андрія, керівника крайового проводу.
– Радий вітати юних пластунів Миколаївщини, а Олеся також поздоровити зі вступом до нашої скаутської спільноти, – звернувся він до присутніх твердим, але доброзичливим, голосом. – Повертаючись із наради керівників південного регіону, я вирішив особисто поспілкуватися з вами, а також повідомити важливу новину, – продовжував він. – Зокрема, мені приємно сповістити, що пластунському братству всієї країни за допомогою інших благодійних організацій та багатьох небайдужих громадян, удалося зібрати необхідні кошти для лікування Олеся. Більш за те, за сприяння наших американських побратимів, з керівництвом спеціалізованої клініки досягнуто домовленості про проведення йому в найближчий час хірургічної операції. Лікування буде здійснюватися кращими фахівцями медичного закладу. Я привіз відповідний сертифікат, який зараз хочу вручити нашому товаришеві.
У цілковитій тиші Андрій підійшов до збентеженого Олеся, потиснув тому руку і віддав хлопцеві невеликого кольорового аркуша цупкого паперу. Тільки через кілька секунд лісова галявина вибухнула феєрверком радісних емоцій. Прийшовши до тями від такої несподіваної звістки, діти стали кричати «ура», енергійно підстрибувати і веселим хороводом кружляти навколо Олеся. Обличчя хлопця прикрашала відкрита дитяча посмішка, по якій текли сльози радості, вдячності і надії.

– Тримайся, подумки ми всі з тобою, – міцно обнявши Олеся за шию і поцілувавши у щоку, щиро сказала Яся, коли за два тижні миколаївські пластуни в міському аеропорту проводжали хлопця за океан.
– Не турбуйся, у Києві, а потім і Чикаго, прямо біля трапа літака тебе зустрічатимуть представники клініки. Все буде добре, – запевнила хлопця Ганя. – Ми ще пошпацируємо разом! – посміхнулася провідниця і всі дітлахи підтримали її дружними оплесками.
Уже сидячи в салоні біля ілюмінатора, Олесь очима, повними щасливих сліз, спостерігав, як його побратими-пластуни з оглядового майданчика будівлі аеровокзалу завзято махали йому на прощання, бажаючи щасливої дороги. Поміж дитячої юрби стояла і його бабуся. Сльози радості і вдячності самі собою текли у старенької нескінченним потоком.
Усе буде добре! – подумав Олесь, стискаючи рукою у себе на грудях кінці марулового оберега, коли шасі авіалайнера відірвалися від злітної смуги аеродрому.

Увечері малий Юрасик за звичкою пішов спати до повітки. Він полюбляв запах складеного там свіжого сіна, вечірні концерти цвіркунів і ранні переспіви околишніх півнів, що долинали крізь ранковий сон. А ще йому подобалося до пізньої ночі дивитися на зоряне небо і рахувати яскраві зорини, які час від часу падали у траву далеко за річкою. Він годинами міг мріяти про те, як підросте і помандрує аж до самого лісу, що ледь виднівся під небокраєм, та назбирає ціле відро тих блискіток, якими потім прикрасить новорічну ялинку для своїх молодших сестричок. Домашні уже звикли до його уподобань і не намагалися цьому противитися, знаючи упертий характер хлопця, який малому дістався від прадіда – діда Пилипа.

А прадід Юрася був грізним козарлюгою. Ще замолоду він утік від пана на Запорозьку січ і повернувся тільки через кілька десятків років, коли йому уже стало бракнути сили одним ударом грізної шаблюки під час бою стинати по дві, а то й три, бусурманські голови. Не гірше він володів і пістолем. Очевидці розповідали, що в молоді літа дідо міг влучити у кинуті вгору мідяки разів по десять поспіль.
Та й сама козацька шаблюка була дійсно славною. Юрась своїми очима бачив її під сволоком кузні, коли на минулий Великдень разом із батьком ходив у гості до діда Пилипа. Тоді йому навіть удалося потримати у власних руках ту грізну зброю. Ну, як потримати… Скоріше потриматися за масивне, відшліфоване майже до блиску, руків‘я та доторкнутися пальцем до рясно пощербленого, але ще вельми гострого, леза клинка.
Дід тоді, випивши з батьком по добрій чарці горілки та закусивши поділеною навпіл крашанкою, уперше зняв ту дивовижну зброю зі сволока, де вона була прилаштована на двох масивних ухналях, і витяг із помережених вправною рукою майстра піхов. Очі старого якось блиснули, заграли ледь помітними яскравими іскорками, а з-під його пишних вусів на мить сяйнула молодецька усмішка. Ту дивину він поклав на довжелезну лаву, прямо перед Юрасем, а коли малий, потримавши шаблю за руків‘я, хотів було попробувати і лезо на дотик – суворо, але з якимось теплом у голосі, сказав: «Обережно, внучку, не поріж пальці!»
Селом ходили уперті чутки, що до того, як повернутися додому і стати ковалем, дід Пилип був не просто січовиком, а справжнім козаком-характерником. Односельці говорили, що відповідними знаннями і навичками за Дніпровими порогами йому довелося опановувати протягом довгих двох десятків років, а потім ще стільки ж часу поглиблювати та шліфувати їх в далеких походах і боях з різними бусурманами.
Зимовими вечорами в дідовій кузні довго горів каганець, а згодом увагу односельчан почали привертати якісь кремезні постаті, що час від часу навідувалися до нього після заходу сонця. Раніше тих незнайомців ніхто поблизу не бачив. Невдовзі люди стали помічати, що в кузні дивно пахне якимись травами, сіркою і навіть порохом.
– Та то звичайний чебрець із ромашкою, нюхальна сіль чи зілля від болю в попереку або суглобах, – залежно від ситуації щиро посміхався старий коваль. – Вам просто здалося чи випадково вітром занесло, – інколи говорив дід Пилип занадто прискіпливим відвідувачам свого помешкання.

Нарахувавши десять десятків падучих блискіток, а саме до стількох у свої п‘ять рочків умів лічити Юрасик, він хотів було уже засинати, але увагу малюка привернуло підозріле гавкання сусідського Рябка. Той щосили рвався з ланцюга в сторону городу. Зіп‘явшись на ноги, хлопчина щосили втупився очима у темряву, але нічого розгледіти не міг. Водночас до його чутливих вух долинув зовсім тихий хрускіт сухої гілки. Тут же Рябка підтримав і пес діда Федора, а потім ще кілька собак ближче до сільської околиці, за якою стояла дідова кузня.
Щось тут не так – подумав Юрасик, намацав свого брилика, натягнув його на русяву голівку і швидко спустився драбиною додолу. Хоча йому і було боязко одному уночі мандрувати кущами, але цікавість пересилила страх. До того ж хлопчик орієнтувався у навколишніх заростах не гірше, ніж удень. Та й сільські собаки на нього не звертали уваги, бо уже знали малого пастушка навіть по запаху.
Собачий лемент поступово утихнув. Запанувала така тиша, що стало чути голос пса із сусіднього хутора. Пройшовши поза городами аж до околиці і не помітивши нічого підозрілого, хлоп‘як уже було хотів повертати додому. Він ще раз поглянув здалеку на дідову кузню, обриси якої чорніли на фоні зоряного неба, але раптом у темряві наступив на колючку і поранив босу ногу. Кожен подальший крок завдавав малому нестерпного болю. Шпичка застряла прямо посеред підошви лівої ноги хлопця і той сів на землю та спробував витягти її зубами.
Раптом Юрась звернув увагу на те, що двері кузні відчинилися і в світлі каганця промайнула висока постать дебелого незнайомця в плащі, з-під якого визирало щось схоже на велику палицю. Забувши про шпичака, він напружив свій зір з такою силою, що у відкритий рот могла б улетіти величезна муха, якби це було удень, та ще й не одна. Чоловік тінню прослизнув усередину і двері за ним тихо зачинилися.
Доки Юрасик розмірковував про те, хто б це міг бути і які справи мав незнайомець до його діда о цій пізній порі, в кількох метрах від нього, в напрямку кузні, потайки пройшов ще один кремезний чолов‘яга у порохівнику з накинутою на голову відлогою. Чужак не помітив малого лише тому, що той сидів з протилежного боку куща.
Оце тобі й на! – ледве не вирвалось у Юрася, коли він побачив щось схоже на дідову шаблюку, яка визирала з-під поли накидки незнайомця. Але цікавість знову подолала страх і він, забувши про колючку, попрямував назирці за невідомим. Коли до кузні лишалося кілька десятків метрів, хлоп‘як зупинився біля крайнього куща, не бажаючи бути поміченим. Тепер він уже впізнав свого діда, який відчинив чоловікові після умовного перестуку в масивні двері кузні.
Цікаво, що ж вони там роблять, – роїлися думки в дитячій голові. Не зібралися ж вони уночі клепати зброю. Та і характерних звуків дідового молотка не чути. Але несподівано увагу Юрасика прикував ще один чолов‘яга, що підійшов до кузні з протилежного боку. Так само постукавши у двері, той не став заходити всередину, оскільки дід сам вийшов йому назустріч із якимось довгим предметом у руках. За ним показались два інші незнайомці і всі разом вони пішли у напрямку річки.
Юрась добре знав ці місця, бо уже кілька місяців тут самотужки пас своїх та сусідських кіз, допомагаючи батькам і заробляючи на якийсь кусок хліба для немаленької сім‘ї, де він був старшою дитиною. Восени йому виповниться вже цілих шість літ! Сестри Марійка з Оксанкою мають чотири і три відповідно, а Даринці ще немає і року.
Йдучи назирці за чоловіками, малий розмірковував, намагаючись усе-таки угадати, що ж вони збираються робити о такій пізній порі. Невже рибу вудити? Так не голими ж руками! Хоча у діда, та й інших двох, він бачив якісь палиці… Коли група сховалася поміж верболозів, Юрась став крастися ще обережніше, щоб ненароком не зіткнутись носом до носа з кимось із незнайомців. Присутність діда в цій таємничій компанії дещо нівелювала почуття страху, але у дітвака зовсім не було упевненості у тому, що старий коваль зрадіє його появі.
Таким чином, майже навпомацки, хлопчина дістався поляни, що заховалася серед верболозів. Зазвичай на ній весною і на початку літа батько з дідом та прадідом косили траву на сіно, а потім він у цій місцині до самої осені пас кіз. Але те, що відкрилось очам Юрася на краю галявини, занурило його в глибокий ступор. Від несподіванки він просто не знав, що і робити: кричати, бігти на допомогу чи навпаки – за допомогою.
Його дід стояв у центрі галявини зі своєю шаблюкою в правій руці. В лівій у нього теж була домаха, але дещо менших розмірів. З усіх боків старого коваля обступили незнайомці. Кожен з них стискав таку ж грізну зброю. Раптом вони разом, як за командою, накинулися на діда Пилипа, намагаючись нанести тому удари в різні частини тіла, а він ніби вітряк у бурю став розмахувати своїми шаблями-крилами, відбиваючи безліч смертельно-небезпечних випадів своїх суперників. То було щось неймовірне. Юрась навіть поглядом не встигав прослідкувати за всіма ударами і випадами, що сипались на його діда з трьох сторін. Правда, у цьому хлопцеві допомагали іскорки, які щедро розліталися від кожної зустрічі металу з металом. Брязкіт криці то наростав, то дещо утихав. Це був дивовижний, кривавий танок смерті під шалений цокіт сталі. Нічого подібного у своєму короткому житті малюкові бачити ще не доводилося. Затамувавши подих і міцно стиснувши дитячі кулачки, Юрась спостерігав за тим, як незнайомці зі всіх сил намагалися порубати діда на шмаття, а той блискавично знову і знову відбивав їхні удари. Інколи, як хтось із нападників від влучного удару коваля раптом падав на землю, той сам блискавично переходив у атаку на інших. Таким свого діда малюк не бачив ніколи і навіть уявити не міг, що це старому ще до снаги.
Іскри, що сипалися з-під криці, сліпили йому очі, брязкіт зброї дзвонами лунав у вухах, але зрештою хлопець став потихенько приходити до тями. Поступово до свідомості Юрасика стало доходити те, що молодим нападникам навіть утрьох було непросто подолати його діда Пилипа.
Цей танець козацької звитяги настільки захопив малого, що він не звернув уваги на обережні кроки позаду себе. Коли сильна рука міцно затиснула йому рота, а інша прикувала хлопчака до землі, він не зміг ні поворушитися, ні навіть писнути.
– Ти що тут робиш, пуцьвірінку, – на саме вухо суворо запитав невідомий грубим голосом, а потім, не відпускаючи рота хлопця, підхопив його іншою рукою і упевнено поніс до центру галявини.
Коли четверо лицарів нарешті побачили цей тандем, вони були здивовані не менше за малюка. Лише після наближення несподіваного ескорту майже впритул, занепокоєння на обличчі у коваля раптом змінилося посмішкою.
– Де ти зустрів мого джуру, Свириде? – не без нотки гумору в голосі запитав він у поневолювача.
– А я вже було подумав, що це таємний підси́лач, – жартівливо парирував той.
Всі вибухнули дружним сміхом, неспішно уклали шаблі у піхви і зійшлися докупи, з цікавістю роздивляючись спантеличеного джуру, якого Свирид уже встиг поставити на ноги прямо перед його дідом Пилипом. Один Юрась ще довго не міг вимовити жодного слова, а тільки із захопленням дивився на свого прадіда і ніяково посміхався.

З того часу хлопчина майже щотижня почав потайки відвідувати майстер-класи свого прадіда, сільського коваля і козака-характерника, який готував собі достойну зміну з кращих представників прилеглих повітів Січеславщини, яку згодом кляті московити стали називати принизливим словосполученням «Єкатєрінославская ґубєрнія», а Гетьманщину – якоюсь малоросією.
До осені дід Пилип викував справжню шабельку і подарував її Юрасеві на шості роковини. Невдовзі під час одного із нічних поєдинків, у присутності чотирьох своїх учнів, він урочисто посвятив того у джури, козацькі зброєносці, а затим став учити правнука основним навичкам володіння різними видами холодної зброї і не тільки. Велика увага приділялася фізичній і психологічній підготовці. Коли Юркові виповнилось десять років, його рівень володіння зброєю мало чим поступався майстерності звичайного рекрута, з яким хлопець міг би битися практично нарівні. У свої чотирнадцять підліток уже входив до десятка кращих бійців сотні, а у вісімнадцять – не в кожному полку царського чи королівського війська можна було відшукати вояка, що зміг би протистояти джурі на рівних.
Справжній полковник і майбутній характерник, – посміхаючись у сиві вуса, думав старий Пилип Мишуста, з гордістю спостерігаючи за тим, як його двадцятирічний правнук Юрко, вправно граючи двома грізними дома́хами, доволі легко справляється одночасно з десятком уже досвідчених молодих козаків, його вихованців. – Доки на рідній землі житимуть такі козарлюги, слава України-Руси не померкне!

Цей кредит Віолі був потрібен як повітря, мов ковток прохолодної води посеред Сахари влітку опівдні. Від позитивного вирішення фінансового питання фактично залежала доля фірми, на якій після закінчення вишу вона працювала уже п‘ять років.
Тиждень тому один необачний крок керівника підприємства поставив його на межу банкрутства. Необхідно було терміново поповнювати обігові кошти, розмір яких упав практично до нуля.
– Треба їхати на південь. Там левова частка наших потужностей, – якось приречено сказав їй бос, запросивши напередодні до себе в кабінет. – Інакше – банкрутство, потрібно буде починати все спочатку. Сьогодні це можеш зробити тільки ти… – закінчив він майже прохально.
Відмовити вона не могла. Залишатись без такої роботи не хотілося. А ще учора, перед самим від‘їздом, головний інженер попередив, що буде дуже непросто.
– Людина-кремінь, – коротко охарактеризував він начальника кредитного відділу досить відомого регіонального банку. – Не бере і не дає. Навіть керівництво його побоюється, а що стосується питань кредитування – просто зубр. Навіть колеги по роботі за очі називають його «містер параграф». Для нього жодних авторитетів не існує.
Тому переважну більшість часу в купе спального вагона швидкого потягу, що мчав зі столиці в південному напрямку, вона сиділа мовчки, заглибившись у свої вельми непрості роздуми, які грозовими хмарами нависали над її русявою голівкою. Численні намагання сусіда розважити Віолу бесідою щоразу розбивались об холодний мовчазний погляд великих блакитних очей супутниці.

* * *
В приймальні було порожньо. Секретарка зміряла Віолу пронизливим поглядом, від якого, незважаючи на середину літа, їй захотілося укутатись у щось тепле. Вислухавши коротку інформацію щодо причин візиту, юна фурія розтанула за дверима з табличкою: «Начальник кредитного відділу Мовчан О.М.» Невдовзі вона повернулась і поважно повідомила, що Олег Михайлович зайнятий підготовкою нагальних документів, прийняти її зможе лише хвилин за десять-двадцять. Всім своїм виглядом довгонога церберка давала зрозуміти цій симпатичного вигляду відвідувачці про своє переважне становище.
– Гаразд, я зачекаю, – доброзичливо промовила Віола, попередньо зібравши залишки всієї своєї сили в кулак. Оскільки інших варіантів поведінки у неї наразі не було, традиційна для подібних випадків посмішка лише на мить прикрасила її гарненьке обличчя.
Десь за пів години мелодійно обізвався дзвінок внутрішнього зв‘язку. Секретарка не зволікаючи підняла трубку, після чого неохоче запросила її до кабінету свого патрона. Молода жінка пружиною підхопилася зі стільця і, прихопивши свою елегантну сумочку багряного кольору та паперову течку, рішуче ринулась вперед.
Переступивши поріг, Віола несподівано зупинилась майже на півкроці – мило посміхаючись, їй назустріч ішов високий симпатичний чоловік років сорока, одягнений у легкий світлий костюм і літні туфлі, в тон паскові з крокодилячої шкіри. Верхній ґудзик його оливкової сорочки був розстебнутий, а шикарну картинку «прикиду» довершував вишукана краватка кремового кольору.
Помітивши вагання відвідувачки, Олег Михайлович по дорозі узяв один зі стільців, які довгою шеренгою вишикувались вздовж стіни його немаленького кабінету, і люб‘язно запросив панянку присісти до масивного приставного столу зі світлого ясеня.
Сказати, що Віола дещо розгубилася – не сказати нічого. Вона була просто спантеличена, оскільки розраховувала побачити такого собі коротконогого фінансового монстра передпенсійного віку, з такими ж короткими товстими пальцями і лисиною, одягненого в чорний костюм та білу сорочку, з великим животом і подвійним підборіддям. А цей ще досить молодий, стрункий, мило посміхається і смачно пахне Gucci. Тут домашня заготовка не спрацює – миттєво сяйнула бентежна думка, яка завертілася дзиґою в голові, доки вона відповідала на привітання господаря кабінету, поволі звільняла свої гарні незасмаглі руки від багажу і сідала на елегантно підставлений ним стілець.
– Уважно слухаю вас, – долинуло до її акуратних вушок, прикрашених натуральними перлами розміром з добірну горошину кожна, коли Олег Михайлович присів на своє місце. Його голос звучав щиро і приємно. Чомусь це ще більше хвилювало Віолу.
– Моє ім‘я Віо… – не встигла вимовити вона, поступово приходячи до тями.
– Я знаю, – коротко кинув банкір, не давши їй закінчити. – Мені телефонував ваш бос, – продовжив він, побачивши німе запитання в широко відкритих жіночих очах.
– Тоді мені і додати нічого. Ви все знаєте… – з погано прихованим розчаруванням тихо промовила вона.
– Не все. Тільки про факт і мету вашого візиту, – вів далі чоловік. – Що стосується обсягів, термінів та інших подробиць угоди – сподіваюсь отримати інформацію з ваших уст. Особливо хотілося б почути переконливі аргументи щодо її особливої привабливості для нашого банку, оскільки внесення коректив до кредитного плану в такі короткі терміни майже неможливе.
Його конкретність і діловий підхід тільки зміцнили думку Віоли про те, що взяти фортецю сходу, таким собі кавалерійським наскоком, їй не напевне не пощастить. Невідкладно був потрібен якийсь нестандартний хід, що хоча б урівняв її шанси, якщо вже не надав переваги.
– Ви-бач-те, щось мені зле… – тихо вимовила жінка майже по складам і несподівано схилилась над столом. – Мабуть це наслідки не досить комфортної дороги, спеки та моєї неадаптованості до південних широт, – продовжувала вона так же неголосно і повільно.
– Викликати швидку? – стурбовано запитав Олег Михайлович і його рука повільно потяглася до телефонного апарату.
– Ні-ні, не треба! Гадаю буде досить склянки води… і невеликого відпочинку, – після нетривалої паузи втомлено, але уже енергійніше, закінчила Віола.
Банкір піднявся з крісла і мовчки дістав з мінібару пляшку прохолодної мінералки, налив у пузатий кришталевий келих і простягнув жінці. Зробивши кілька маленьких ковточків, та взяла свою сумочку, неспішно підвелася на високі гострі підбори і, забувши на столі папку, невпевнено побрела до дверей. Уже біля них вона раптом зупинилася, ніби щось пригадуючи.
– Вибачте, а ви не могли б мені допомогти? – несподівано повернувшись і уважно подивившись прямо в очі Олегу Михайловичу, майже благальним тоном запитала Віола.
– Вас провести? – підхопився він. – Чи викликати таксі? – в його тенорі не прозвучало жодної фальшивої ноти.
– Ні… – дещо зам‘ялась жінка. – Справа в тому, що я вперше у вашому місті, а сьогодні у мене день народження… Чи не могли б ви скласти мені компанію увечері? Не хочеться одній відзначати таку подію…
Фактор несподіванки спрацював бездоганно. Олег настільки не очікував такого крутого повороту, що не одразу визначився зі своєю відповіддю. Він повільно обвів поглядом гарну фігуру відвідувачки, обриси якої досить чітко проглядались крізь легку, напівпрозору сукню, її довгі, стрункі ноги, взуті у відкриті світлі туфлі на високих шпильках.
– Гаразд, – несподівано навіть для самого себе тихо промовив він. – Тільки до двадцятої я буду зайнятий. Нагальні виробничі справи, – ніби вибачався чоловік. – Якщо вам підходить такий варіант, зателефонуйте, – закінчив уже впевненіше і простяг Віолі свою візитку.
– Дякую, обов‘язково! – усміхнулася та своєю чарівною посмішкою і, взявши візитівку, пташкою випурхнула з кабінету, мимоволі ставлячи під загрозу весь подальший хід щойно вигаданої багатоходівки.
Її спасла лише випадковість – Олег настільки був приголомшений несподіваним розвитком подій і своєю нерішучою поведінкою, що спочатку не звернув на те належної уваги, як і на теку з документами, ніби випадково залишену іменинницею на його столі.

* * *
Вісім годин інтенсивної роботи пролетіли майже непомітно. Сьогодні Олегу було необхідно закінчити фінансовий звіт за минуле півріччя і підготувати пропозиції по збільшенню ефективності використання кредитних коштів на другу половину року. Тому після зустрічі з Віолою він закрився у себе в кабінеті і попросив секретарку ні з ким його не з‘єднувати, а у обід обмежився чашкою кави з чорним шоколадом. Навіть генеральний не турбував його, знаючи, що то все, чим він міг сьогодні допомогти своєму «кредиторові». Саме так називав він Олега, коли почувався у доброму гуморі.
Вдруге перевіривши основні цифри і викладки на екрані монітора, той полегшено зітхнув. Окрім нього в будівлі банку залишалася лише охорона. Настінний годинник показував за пару хвилин двадцяту. Випроставшись у кріслі, Олег закрив очі і подумки поринув у лазурову глибину Червоного моря. Як же він скучив за його підводними красотами!
Несподівано цю коротку медитацію перервав дзвінок мобільного. І хто б то міг бути у такий час, – майнула думка.
– Добрий вечір, – почувся зі слухавки приємний жіночий голос. – Як ви?
– Все добре, – відповів він неспішно, намагаючись пригадати, кому належить той дещо знайомий голос невідомого абонента.
– У вас не змінились плани щодо відзначення мого дня народження?
Нарешті Олег пригадав ранковий візит незнайомки зі столиці і дану їй обіцянку скласти компанію на вечір з нагоди уродин цієї юнки.
– Ні, домовленість залишається в силі, – бадьоро кинув він. – Куди мені під‘їхати за пів години? – поцікавився в свою чергу.
– Давайте зустрінемося у «Білім парусі», – пролунало зі слухавки і розмова обірвалася.

* * *
Увійшовши до великої зали ресторану через пів години, Олег побачив Віолу у протилежному куті, неподалік сцени. Вона сиділа за столиком одна у вечірній сукні вишневого кольору. Темно-червоні туфлі на високій шпильці доповнювали вбрання, яке завершувала багряна сумочка, котру він уже бачив зранку. Довге русяве волосся було акуратно укладене майстром своєї справи.
Безперешкодно подолавши практично порожню залу, чоловік галантно привітав юну іменинницю букетом білих троянд. Вона виглядала так, ніби за якийсь десяток годин з нею нічого і не трапилось. Мила посмішка сяяла на її дитячому обличчі, а зачіску, з лівого боку, прикрашала невелика рожева троянда.
– Дякую, – приємно посміхнулась вона. – Я уже ризикнула зробити замовлення, – дещо грайливо завершила білявка.
– Тоді я «пла-чу», – посміхнувся їй у відповідь Олег, сідаючи напроти і характерною вимовою мабуть натякаючи на неоднозначність цього дієслова.

* * *
Приємно-витончена бесіда на абстрактні теми під смак шампанського і морепродуктів, кави і солодощів тривали уже пару годин. Час від часу цю насолоду порушувала людина-оркестр, яка з огляду на порожній зал сильно не напружувалась, виконуючи по одній пісні на кожні пів години. Як би там не було, але під час третього танцю, незважаючи на справну роботу кондиціонерів, Віола поскаржилася на задуху.
– Як ви дивитеся на те, аби гайнути до моря? – раптом запитала вона таким спокусливим тоном, що відмовити їй було майже неможливо. – Хочеться трохи освіжитись, – закінчила уже з нотками прохання в голосі, коли музика зовсім стихла і вони повертались до столика.
– Сьогодні день несподіванок не закінчується і плавно перетікає у ніч сюрпризів… – повільно промовив Олег, дещо вагаючись. – Гаразд, – раптом рішуче закінчив він і покликав кельнерку для розрахунку.
Хвилин за п‘ятнадцять вогні міста корабелів залишилися позаду спортивного авто, яке мчало до моря свого господаря з прекрасною незнайомкою у елегантному вечірньому платті вишневого кольору і букетом білих троянд на колінах.

* * *
За приємного розмовою година дороги промайнула непомітно. Невдовзі вони звернули з траси і перед капотом автомобіля показалось неймовірних розмірів свічадо, у невеличких хвилях якого виблискували близнюки місяця та зірок. Коли авто стрімкою польовою дорогою стало спускатися до берега, у Віоли перехопило дух і вона заплющила очі, міцно уп’вшись своїми тендітними пальчиками у підлокітники.
За якийсь десяток метрів до води Олег зупинив автомобіль. Від крайки моря капот машини відділяла кількаметрова смужка піщаного пляжу. Навкруги не було ні душі. Тільки різнокольорові сигнальні вогні теплоходів на рейді нагадували двом нічним шукачам пригод про те, що вони все-таки не одні у цьому королівстві води і піску.
– Прошу пані, – промовив чоловік, вимкнувши запалення.
– Дякую, – відкривши очі і загадково посміхнувшись, відповіла жінка. – А в мене немає купальника… – грайливо додала вона.
– Тоді пропоную уявити, що ми попали до раю, – посміхнувся у відповідь Олег. – До земного едему, – поспішив додати він, помітивши певне збентеження на обличчі Віоли.
– Тобто? – зробила вигляд, що не зрозуміла вона, але з цієї миті залишки її невпевненості ніби рукою зняло.
– Скористаємося шатами Адама і Єви, оскільки я теж не розраховував на нічне купання, а пляжні магазини, як бачите, уже зачинені, – пожартував чоловік.
– Якось незвично… Нічне купання у морі та ще й оголеною… Зі мною таке вперше, – якось загадково продовжувала жінка уже для годиться.
– Не переймайтесь, уявіть себе русалкою, знімайте одяг зі свого боку авто і хутчіш у воду! Я відвернуся, – переконливо запропонував вихід із ситуації Олег і, не чекаючи відповіді, повернувся спиною до Віоли та став знімати сорочку, бо свій піджак кинув на заднє сидіння ще при виході з ресторану.
Одягнувши морський костюм пращура людства, він не став очікувати на супутницю і з розгону кинувся у хвилі, аби нарешті відкрити свій цьогорічний купальний сезон. Вода приємно освіжала. Енергійно пропливши кілька десятків метрів від берега, він занурився з головою, зробив під водою кульбіт і, виринувши на поверхню, повільно поплив у зворотному напрямку. На березі, у місячному сяйві, було видно стрункий силует Віоли, яка нарешті розібралась зі своєю вечірньою сукнею, зачіскою та іншими атрибутами жіночих приваб і неспішно йшла в його напрямку. Розпущене русяве волосся спадало на мармурові плечі. Елегантною ходою вона поволі занурювала своє красиве дівоче тіло у сріблясті хвилі, доки вода не сягнула її невеликих чарівних грудей, а потім поплила йому назустріч.
– Ну, просто русалка, – лише і встиг подумати Олег, перш ніж пучина пристрасті поглинула їх обох.
То було щось неймовірне. Принаймні для Віоли, яка народилася і жила далеко від моря. На добру годину вони забулися і забули про все та всіх. Для цього обом не потрібно було докладати великих зусиль, оскільки лише сивий Нептун з певною мірою заздрості спостерігав за тим неземним дійством, а казкова морська стихія тільки підсилювала русалчині чари.

* * *
Додому Олег повернувся на світанні. Швидко змивши залишки морської солі і русалчиних парфумів, він одразу ж поринув у задзеркалля, яке чекало на нього за порогом спальні. В уяві пропливала нічна гладь південного моря, що сріблилася неповторними переливами під сяйвом зоряного неба, теплі оксамитові хвилі і вона, чарівна русалка, німфа, морська богиня, що так несподівано виринула у нього по курсу, вмить заполонивши собою всесвіття.
Але зумер будильника телефону був невблаганним. Уже о шостій він нагадав своєму господареві, що пора підійматися. Робота не чекатиме і Олег підхопився як зазвичай.
Навіть ранками він не дозволяв собі розкоші марнувати час. Коротка, але інтенсивна, зарядка, водні процедури, легкий сніданок – і в дорогу. Доки вулиці міста ще не заполонили чотириколісні мурахи з логотипами «Toyota», «Hyundai», «Chevrolet» та інших відомих і не дуже марок. В половині на восьму він мав уже бути на робочому місці. Тим більше сьогодні, коли на нього чекав такий відповідальний день і такий приємний вечір.
Нарада відбулася в штатному режимі. Олег доповідав у її другій половині. Запитань по звіту не було. Кредитна програма на друге півріччя теж не викликала зауважень, якщо не зважати на здивування генерального, яке він висловив запитанням: «Олеже Михайловичу, а чому таке несподіване збільшення об‘єму кредитних коштів і включення до списку дебіторів маловідомої, хоча й столичної, фірми?»
Добре, що зранку він устиг оформити весь пакет документів, мабуть невипадково залишений Віолою учора на його робочому столі. Але завдяки своєму великому досвіду, високому професійному рівню і бездоганній репутації, Олегу все-таки удалось переконати раду директорів у необхідності схвалення цих змін, хоча об‘єм додаткових кредитних коштів і складав майже п’яту частину їх загального обсягу. За двадцять років його роботи в цьому банку таке сталося вперше.
Тільки надвечір серед вчорашніх дзвінків чоловік зміг відшукати номер телефону Віоли.
– Вітаю, дорога! Вибач, тільки-но звільнився. Як ти? – радісно запитав він.
– Все гаразд, любий. Як наші справи? – в свою чергу поцікавилась вона.
– Якнайкраще, мені вдалося переконати раду. Твоє питання вирішено позитивно!
– Щиро вдячна, – якось несподівано буденно пролунало з трубки і це не змогло залишитися поза увагою Олега.
– Ми з тобою сьогодні зустрінемося? – уже не так піднесено поцікавився він.
– Не знаю, – з деякою затримкою нерішуче відповіла Віола. – Зателефонуй мені хвилин за десять, – долинуло зі слухавки і зв‘язок знову обірвався.
Ці десять хвилин показалися Олегові вічністю, перед очима миготіли картинки попереднього дня, особливо ночі. Він намагався відшукати причину несподіваної зміни настрою його русалки. Пригадалася така ж раптова зміна її поведінки учора, коли він повідомив про труднощі в отриманні кредиту, а також збіг приїзду німфи з її днем народження, несподівана пропозиція нічної подорожі до моря і, звичайно ж, морська феєрія.
Чітко в означений час він зателефонував знову. Замість Віоли чийсь неприємно-казенний голос повідомив: «Абонент знаходиться поза межами досяжності. Зателефонуйте пізніше». Мабуть помилився номером, – подумав Олег і набрав знову – відповідь була аналогічною. Автоматично хотів було зробити третю спробу, але в останню мить його палець раптом завмер над зеленою клавішею. Підійшовши до робочого столу, уважно подивився на свіжу кредитну справу і відкрив папку.
Погортавши папери, банкір зупинився на копії паспорта представника позичальника. З фото на нього дивилося уже знайоме обличчя з грайливою, чарівною посмішкою. Дієва жіноча зброя, – промайнуло в голові. Але що це? – увагу привернула дата народження, зокрема число. Воно не співпадало ні з вчорашнім, ні з сьогоднішнім, та й од назви місяця повіяло зимовою хугою. Олег приголомшено опустився у крісло і ще довго сидів за столом, підперши обома руками опущену голову. Перед його очима серед сріблястих хвиль теплого моря час від часу зрадливо мелькав русалчин хвіст.

* * *
Незважаючи на розуміння очевидного, Олег ще протягом року час від часу набирав номер Віоли, та безуспішно – абонент був поза зоною, а то й просто не брав трубку. Поступово номер її телефону загубився серед численних своїх братів.
Однак доля не розвела їх назавжди. Десь через пару десятків років, коли він пішов на пенсію та пригадав своє минуле захоплення, вони таки зустрілися. Правда ця зустріч сталася віртуально, в безмежній мережі світової павутини. Віола сама відшукала Олега. Спочатку вона інкогніто читала твори майстра та писала на них захопливі коментарі, але поступово той вирахував особу їх автора.
Час від часу він пригадував їх єдину і таку яскраву зустріч. Русалка! – посміхався він сумливо в уже посивілі козацькі вуса. А зовсім недавно Олег несподівано отримав листа наступного змісту:
Думками повертаюсь у минуле
і спогади торкаються чола.
Ту неймовірну силу не забула,
вона мене до тебе привела.
Закутана у мрії і кохання
лише тобою марила-жила.
Свої надії, віру, сподівання
у юнім тихо серці берегла.
Воно тоді так солодко щеміло
і тануло від погляду твого!
Все промайнуло, цвітом облетіло,
але не гасне у душі вогонь…
Життя дивує нас своїми несподіванками! Що нам готує день грядущий?. – знову філософська усмішка визирнула з-під вусів майстра.

Андрій повертався до міста уже надвечір. За сім годин подорожі під колесами його велосипеда лишилося більше сотні кілометрів, хоча якість дороги була далеко не найкращого ґатунку. Впродовж останніх кількох років він старався не зраджувати своїй традиції і хоча би пару разів на місяць «пропускати соточку». Саме так чоловік жартівливо називав свої велосипедні прогулянки до найближчого обласного центру і назад.
Він традиційно полюбляв поїздки в сторону Херсону, оскільки сусіди вже давно реконструювали свою частину дороги і це додавало позитивних емоцій від таких прогулянок. Коли нарешті вдасться вирватись до Європи, аби хоч трохи задовольнити спрагу за нормальним шосе, – розмірковував він, під’їжджаючи до закритого залізничного переїзду перед самим Миколаєвом.
Зупинився на узбіччі, перед шлагбаумом. Із протилежного боку уже зібралося кілька вантажівок. Зліва ледве сунув товарний потяг, а справа долинали характерні звуки меткої електрички, яка теж поспішала до міста.
Поряд зупинився новенький BMW X6. За кермом сидів імпозантний молодик років тридцяти, поряд з ним – симпатична юнка з довгим білявим волоссям. На задньому сидінні авто лежав новий, ще у фабричній упаковці, крутий велобайк, а точніше тільки його рама з передньою вилкою та рулем, бо колеса були прилаштовані окремо, за спинками передніх сидінь. Мабуть лише з магазину, – мимоволі майнула думка у чоловіка, хороші велосипеди здавна були його слабкістю.
– А ви нє боітесь виєжать так далєко от дома на етом діназаврє? – з іронічною посмішкою молодик зверхньо промовив до Андрія, вимкнувши запалення і прозоро натякаючи на його старенького «Туриста».
Білявка лукавенько хихикнула, явно поділяючи позицію свого супутника, і теж демонстративно втупила не обтяжений інтелектом погляд у Андрієву двоколісну конячину, яка за віком була практично удвічі старшою за неї.
– Ні, – коротко відповів Андрій, оскільки під кінець досить інтенсивної подорожі йому не хотілося дарма витрачати залишки сили на пусті теревені. – Мабуть дорогий «лунохід», – все-таки не втримався він, красномовно указавши поглядом на заднє сидіння авто.
– Нє бєспокойтєсь, дєдушка, на сотню ваших хватіт, – миттєво наніс укол жартівник. – Трі штукі зєльоних амєріканскіх презідєнтов, – просто розплився він у посмішці.
Нарешті проповз останній вагон вантажного потягу, назустріч якому по розбитих стиках рейок залізничного переїзду своїми металевими каблучками вже встигла процокотіти стара електричка. Невдовзі піднявся шлагбаум і круте авто жартівника зі своєю супутницею розтануло у вечірньому мороці, наостанок ще кілька разів підморгнувши чоловікові величезними червоними ліхтарями. Але не минуло і тижня як ця буденна історія несподівано отримала продовження.

Через кілька днів Андрій на своєму «Туристі» зразка восьмидесятих років минулого століття заїхав до міського саду, щоб повернути знайомцеві щойно прочитану книгу. На зворотному шляху, прямо біля центральних воріт, довелося зупинитися аби пропустити молоду жінку, яка з дитячим візочком наближалася до єдиної відчиненої хвіртки. «Стариє знакомиє!» – почув раптом чоловік зовсім поряд і, повернувши голову на голос, побачив недавнього водія-жартівника. Але тепер той був уже на своєму крутому велобайку, що за тиждень лежав без коліс на задньому сидінні його шостого ікса.
– Какая встрєча! – знову фамільярно і дещо зверхньо додав байкер, навіть не привітавшись. – Ето чудо тєхніки прошлого тисячєлєтія у вас єщьо нє рассипалось? – продовжував уже відверто глузувати він.
У Андрія на обличчі з’явилась ледь помітна сумлива усмішка, яку його старі друзі прозвали філософською. Через зарості вусів і бороди розгледіти її було майже неможливо, а зараз цьому заважав ще і пронизливий погляд його сіро-голубих очей. Він без жодного слова спокійно сканував жартівника і той зрештою не витримав такої мовчазної дуелі.
– А что, может напєрєгонкі? – знову промовив молодик задерикувато, хизуючись своїм новеньким велосипедом. – Ілі слабо? – додав він, зробивши наголос на кінці останнього слова, оскільки Андрій мовчки продовжував уважно вивчати уже його велосипед.
А подивитися дійсно було на що: карбонова рама, дискові гальма, взуті в мішелінівську кросову гуму легкосплавні ободи, на загал тридцять шість передач у двох крутих шімановських манетках, як гарантія широкого спектру можливостей для різних дорожніх умов. Іншими словами – останній зойк веломоди. Екіпіровка жартуна, від розцяцькованого шолома до розкішних кросівок зі світломузичною установкою, також відповідала високому статусу його ровера, а опис усіх її атрибутів і родзинок зайняв би ще не менше половини сторінки.
– Ти хочеш викликати мене на дуель? – десь майже за хвилину питанням на запитання спокійно відповів Андрій.
– А что, єсть самнєнія? – в тому ж дусі продовжив молодик.
– А то як же, – знову спокійно, хоча і не зовсім зрозуміло для нього, промовив чоловік. Далі з нагрудної кишені вітрівки він дістав ще один раритет, своєрідний фінський автомат Калашникова, легендарну Nokia 3310. Глянувши на дисплей і мовчки повернувши її назад, несподівано запитав, – Як тебе звати?
– Сєрж, – дещо розгублено відповів жартун, оскільки був упевнений у тому, що набагато старший за нього чоловік, та ще і на такому старому велосипеді, ніколи не зважиться прийняти його виклик, а тому все закінчиться лише публічним приниженням аборигена.
– І який же приз переможцю? – поцікавився той деталями пропозиції велофранта.
Серж дещо зам‘явся. Незважаючи на свою очевидну перевагу у віці, фізичному стані і технічному оснащенні, він несподівано відчув якусь невпевненість і вирішив фінансово унеможливити запропоноване самим же парі.
– Моя «беха». Сто штук баксов! – випалив він напівжартома і в самого від такої несподіванки серце шубовснуло аж у п‘ятки.
Хоча на той час у парку відвідувачів було достатньо, навколо запанувала цілковита тиша. Можливо то адреналін зробив свою справу і кров‘яний тиск підскочив настільки, що на якусь мить обом позакладало вуха, а можливо то їм лише здалося.
– Сто ти-сяч до-ла-ров Се-Ше-Ааа, – повільно повторив Серж, оскільки візаві мовчки продовжував дивитися на нього.
Жоден м‘яз не напружився на обличчі Андрія, лише в миттєво примружених очах на долі секунди промайнув непомітний промінець. Саме на основі променів такого спектру працює рентгенівська апаратура.
– Гаразд. Я приймаю твій виклик, – уже без паузи і зовсім несподівано для ініціатора парі твердо відповів Андрій. – Оскільки я вдвічі старший за тебе, мій кінь теж годиться в дідусі твоєму жеребцеві, умови гонки викладу я, – додав він безапеляційно.
Тричі повторений займенник «я» для більш спостережливої і проникливої людини міг би дати достатньо інформації стосовно особливостей характеру і досвіду суперника, але велофрант не звернув на це належної уваги.
– Давай, єслі ти нє будєш требовать сєбє какіх-лібо прєімуществ, – погодився він не без помітних вагань, спонтанно перейшовши на «ти».
– Тоді слухай умови парі, – спокійно продовжував Андрій. – Формат – марафон без обмежень у часі аж до припинення однією із сторін руху чи визнання своєї поразки, чиєїсь фізичної неможливості продовжувати гонку або втрати візуального контакту з провідником. Швидкість перегонів задається останнім. Провідник – я. Зупинки: технічного характеру тривалістю до п‘яти хвилин – на вимогу одного із учасників через кожні дві години; привали – до тридцяти хвилин через кожні шість годин, а також: на заборонний сигнал світлофора, при проколі шини чи поломці велосипеда, іншому форс-мажорі – по фактично-необхідним затратам, в т.ч. для ремонту, але не більше п‘ятнадцяти хвилин на кожен випадок, – Андрій говорив неголосно, але упевнено і чітко. Поступово очі Сержа ставали все більшими і більшими. – З собою можна брати без обмежень: воду, їжу, медичну та вело аптечки, інструмент, телефон, запасну і теплу одежу тощо. Користування послугами третіх осіб під час гонки забороняється. Стартуємо звідси, завтра рівно о шостій. Маршрут: Миколаїв – Дніпро – Харків – Полтава – Київ – Одеса – Миколаїв. Гадаю цього вистачить. Неявка на старт означає програш. Скасування парі чи зміна його умов можливі лише за попередньою обопільною згодою учасників. Приз переможця – сто тисяч доларів США чи підтверджений належним чином інший матеріальний актив не менше зазначеної вартості. Розрахунок безпосередньо після закінчення гонки, – так же чітко закінчив чоловік.
Можливо очі візаві од неприхованого перфекціонізму Андрія і зовсім би повилазили із орбіт, якби той нарешті не зупинився. Однак з викладених умов парі жартівник не міг заперечити жодного пункту з підстав його дискримінації, оскільки для цієї ситуації всі вони були абсолютно рівноправними і коректними. Тому на пропозицію чоловіка вони направилися на літню площадку кафе, що ще працювало прямо на території парку, і хвилин за двадцять уточнили деталі та оформили угоду на папері.
Спочатку писав Андрій, оскільки він був автором, а також, зважаючи на характер його діяльності, мав при собі папір і ручку. Тим часом Серж заспокоївся і, розуміючи, що по всім параметрам перевага на його боці, неспішно переписав досягнуті домовленості, поставив дату і підпис, після чого суперники обмінялися документами. На перешкоді оформлення парі могло стати питання ідентифікації осіб його учасників, але обидва мали при собі банківські картки з фото.
– Дякую, – із сумливою посмішкою чемно сказав Андрій, поклавши свій екземпляр угоди до сумки. – Не спізнюйся. Чекаю не більше п’яти хвилин. Старт має відбутися за будь-якої погоди.
У відповідь Серж тільки мовчки кивнув головою. На цьому вони і роз’їхалися.
* * *
До центральних воріт міського саду Андрій під‘їхав хвилин за десять до шостої. Потрібно було ще вирішити питання з експертизою призу. Молодик із солідним рюкзаком за плечима уже чекав на нього. Наплічник чоловіка був удвічі меншим. Стримано привітавшись, вони присіли на крайню лавку. Серж витяг зі свого ранця солідний прес із десяти бандеролей по сотні стодоларових банкнот у кожній. Пересвідчившись у наявності стандартної банківської упаковки та відповідного маркування, Андрій мовчки кивнув головою, після чого гроші подолали зворотній шлях. На запитальний погляд візаві чоловік показав кулак своєї правиці.
– Ти что, мнє угрожаєш? – недобре посміхнувшись, Серж уже було став підійматися на ноги.
– Не нервуйся, дивись уважно, – спокійно промовив Андрій і розчепірив пальці майже у того перед носом.
Лише тоді суперник звернув увагу, що на одному з них красується масивний золотий перстень із величезним діамантом овальної форми. Хоча він досить добре розбирався в коштовностях, але таких великих і чистих камінців ще бачити не доводилось. Серж близько хвилини прискіпливо розглядав камінь, який важив щонайменше чотири карати, поступово приходячи до тями.
– І что тєпєрь, іскать ювєліра? – нарешті видавив він із себе протяжно.
– Ні, – без зайвих слів сказав Андрій і простягнув тому складений у кілька разів аркуш паперу.
– Что ето? – зі здивуванням запитав Серж, беручи папірець.
– Читай, – коротко, але упевнено, кинув Андрій.
Молодик розвернув аркуша і став читати експертний висновок загальновідомої ювелірної компанії про те, що вартість лише одного діаманта була еквівалентна ста п‘ятдесяти тисячам доларів США. Внизу три підписи, кругла печатка і фото прикраси, яка звабливо пускала зайчиків прямо йому в очі з середнього пальця чоловіка.
– Всьо понятно, нікакіх возраженій, – дещо збентеженим голосом знову процідив Серж. – У мєня прєдложеніє – давай аставім мої дєньгі і твой перстєнь в городє. Нє таскатца же с німі по дороге…
– Я проти! – коротко відповів Андрій, а побачивши подив у очах суперника, додав, – Якщо хочеш, можеш покласти свої гроші в мій наплічник. Безпосередня присутність призу, на мою думку, буде тільки додавати інтриги в процес перегонів та вносити в них живий інтерес.
Чоловік зняв перстень і, акуратно завернув його носову хустину і поклав до лівої нагрудної кишені вітрівки, після чого одів на руки шкіряні велосипедні пальчатки, ціна яких в кілька разів перевищувала вартість його велосипеда. Більше аргументів у молодика не знайшлося і обоє рушили в напрямі Баштанської траси.
У такий ранковий час транспорту було мало і новоствореній мікрокоманді не склало значних зусиль без пригод залишити Миколаїв.
За умовами парі Сержу потрібно було триматися Андрія, який на власний розсуд задавав темп руху. В місті молодик рухався слідом на відстані кількох метрів, щоб не відстати на світлофорі, а коли виїхали на трасу, розрив поступово збільшився майже на порядок.
Стояла чудова осіння погода. На півдні жовтень для велопрогулянок чи не найкраща пора. Уже не жарко, але ще і не холодно. Андрій напередодні увечері подивився прогноз. За маршрутом руху помірна хмарність, без опадів, незначний боковий вітерець. Схоже метеочарівники цього разу не помилились, кращої погоди годі і бажати, – відзначив він подумки.
Вчора перед сном він розмірковував над стратегією і тактикою цієї гонки, зважував наявні плюси і мінуси. На перший погляд останніх було значно більше: молодий вік, фізичний стан, технічне оснащення – здавалось би, всі переваги на боці суперника. В той же час дещо надмірна вага, відсутність належного досвіду і манера їзди давали підстави вважати, що велоперегони – не саме сильне місце суперника. До того ж так званий «Гірняк», на якому рухався Серж, хоча і був майже останнім словом техніки, але призначався для їзди в дещо інших умовах. От ганятися з ним степами і перелісками України на своєму «Туристі» Андрій би не наважився. Але на асфальті його старичок в цій, певною мірою, авантюрі уже майже нічим тому диву не поступався.
Останньому сприяли як шосейні шини з мілким малюнком протектора, так і більший, принаймні на кілька дюймів, діаметр коліс «Туриста», що в сукупності знижувало його коефіцієнт тертя при коченні. Якщо на незначних відтинках шляху це не дає помітної переваги, то на великій відстані воно може бути одним із суттєвих чинників, що впливають на загальний результат. А ще, в минулому він дещо реконструював свого коника, замінивши руль, сідло, манетки з тросиками, зірочки передач і педалі на сучасні, а рік тому – і заднє колесо. Звичайно, металева рама – це не пластикова, а дванадцять передач – не тридцять шість, але при їх умілому використанні для комфортної і динамічної їзди по трасі цього цілком вистачає. Крім того, тими байківськими наворотами ще потрібно вміти добре користуватися, оскільки коробку-автомат для нього поки що не придумали.
Переважно такими думками була зайнята голова Андрія і після виїзду на трасу. Залежно від навколишніх умов і дорожньої обстановки, він рухався з прийнятною для себе швидкістю в 15-20 кілометрів. Дотримання візуального контакту входило в обов‘язки суперника, а тому він лише час від часу повертав голову назад. А ще Андрієві було очевидним те, що цей поєдинок триватиме не одну і не дві години, а переможе той, хто не тільки виявиться сильнішим фізично і морально, але і правильно поєднає стратегію з тактикою, зважаючи на всі фактори об‘єктивного і суб‘єктивного характеру. Можливо для виявлення переможця знадобиться цілий десяток годин, а можливо і не один. Тому, окрім візуального контролю за характером навколишньої дорожньої обстановки та поведінкою суперника, його постійна увага була зосереджена на оперативному моніторингу свого фізичного стану. Більш за все його турбувало питання, чи вистачить для перемоги трьох літрів води і п‘ятої точки опори.
Спочатку їхали мовчки. За містом Серж відпустив Андрія майже на пів сотні метрів уперед і лише тримав у полі зору. Благо те йому вартувало мінімальних зусиль, оскільки ця ділянка дороги не мала крутих поворотів і перепадів, та і транспортних засобів у попутному напрямку було мало. Як не як вихідний. Одначе відставати на більше він не наважувався, тому що суперник систематично контролював його присутність.
Менш ніж за годину Сержу набрид такий темп руху, оскільки парі могло затягнутися надовго, а це не входило в його плани. Він був упевнений у своїй перевазі і остаточній перемозі, а спокуса легкої поживи у вигляді досі небаченого призу спонукала його активніше тиснути на педалі. Тому невдовзі він догнав Андрія і щільно сів йому на колесо, намагаючись своєю присутністю морально примусити чоловіка прискоритися. Коли ж суперник залишив той маневр поза увагою, він став намагатися досягти мети іншими зусиллями.
– Маестро, ви єщьо случайно нє уснулі? – кинув він першого камінця, знову перейшовши на «ви». Не отримавши відповіді на своє риторичне запитання, Серж продовжив, – Баюсь, что нас скоро будуть абганять і карови, которих во-он уже гонят на пашу.
Потім у хід пішли пропозиції на кшталт підживитися прихопленою ним шоколадкою чи енергетиком, взяти на буксир та інші гострі, на його погляд, репліки, які Андрієм повністю ігнорувались. Коли ж Серж починав утрачати надію на позитивний результат і знижував інтенсивність колючого обстрілу, той час від часу кидав суху скіпку в багаття молодецького запалу у вигляді короткого запитання чи дошкульної репліки, як то: «І це все?», «Та й тільки…», «Глянь у люстерко!», «Час покаже…» тощо. Такі провокативні дії чоловіка мали відповідні наслідки і байкер ще протягом майже години старався досягнути своєї мети, але даремно.
Десь тільки перед Баштанкою він остаточно облишив розминати свого язика, дещо збільшив дистанцію і став полоскати горло з об‘ємної пластикової фляжки, яка за допомогою спеціальних кріплень була припасована до рами його байка. Затим у хід пішов інший допінг у вигляді цукерок, шоколадок, печива та подібних смаколиків.
Це добре, – мелькнуло у Андрія, коли він вкотре повернув голову назад. – Далі буде веселіше, – посміхнувся собі у вуса і трохи додав швидкості.
Місто Баштанку вони проїхали без пригод і у більш високому темпі. Андрій добре розумів, що систематична зміна швидкості для непідготовленої особи теж матиме свої негативні наслідки. Як би там не було, але тільки наприкінці четвертої години руху Серж озвучив вимогу про короткочасну зупинку.
– Нада атлить! – коротко долинуло до Андрія із-за спини.
– Гаразд. Через триста метрів, біля кущів, – не забарився він з відповіддю.
Зупинившись, обидва без зайвих слів залишили коней на узбіччі, біля дорожнього знаку «Ремонтні роботи», і похапцем розійшлися прилеглими заростями. Водночас Андрій нагадав про п‘ятихвилинний ліміт і попередив, що більше чекати не буде. Рівно через п‘ять хвилин він осідлав свого «Туриста» і браво рушив під гору. Через кілька секунд із гущавини вискочив і Серж, одягаючи по дорозі наплічника, хутко скочив у сідло свого байка і енергійно закрутив педалями.
Ось тут, на підйомі, у нього перевага, – майнула думка у Андрія. – Все-таки тридцять шість передач – це не дванадцять… – і знову сумлива усмішка ковзнула по його вустах, але він упевнено додав сили, щоб не втрачати темпу.
Коли наприкінці шостої години руху на горизонті показався Новий Буг, чоловік знову почув ззаду «Абєд!» Нічого не говорячи, він звернув на узбіччя і зупинився під однією з крислатих акацій, що по обидва боки оточили дорогу в цьому місці. Невдовзі до нього підкотився і Серж. Звіривши годинники і знявши наплічники, обоє мовчки повалилися прямо на суху траву, поряд з велосипедами. У них було пів години для відпочинку, харчування і задоволення решти нагальних потреб.
Цілих тисяча і вісім сотень миттєвостей! – задоволено подумав Андрій, розкинувши ноги і руки в різні боки. Полежавши так нерухомо кілька хвилин і відчувши запах ще досить теплої у цей час південної землі, він перевернувся на бік, дістав із бокової кишені свого невеликого, акуратного ранця пластикову пляшку з мінералкою, відкрив її і ретельно прополоскав у роті, після чого проковтнув цінну вологу. Повторивши аналогічну процедуру ще кілька разів, чоловік знову ліг на спину, випростав руки вздовж тулуба і, дивлячись мовчки у майже безхмарне небо, спробував максимально розслабитися. Ще через пару хвилин, поставивши на таймері свого телефону число десять, закрив очі і подумки поринув у смарагдову глибочінь теплого моря. В цей час неподалік Серж діставав зі свого рюкзака якісь харчі і розкладав їх прямо на траві.
Майже через мить, як здалося Андрієві, пролунав дзвінок, сповіщаючи про закінчення відміряних десяти хвилин. Чоловік бадьоро піднявся на ноги, ще випив води, зробив декілька нескладних фізичних вправ для релаксації м‘язів, витер руки вологою серветкою і, діставши пару солідних бутербродів з шинкою та сиром, зручно вмостився біля стовбура дерева та заходився ретельно їх пережовувати, поступово наповнюючи організм такою необхідною йому зараз енергією і поглядаючи час від часу на годинника. Все це забрало ще близько десятка хвилин. Від погляду Андрія не сховалося, що Серж уже закінчив обід і насолоджувався гарячою кавою із пузатого термоса. Так тримати! – подумки привітав він його дії і поспішив у кущі, оскільки часу залишалось менше п‘яти хвилин. Повернувшись, чоловік енергійно зібрав свого наплічника, перевірив роботу ліхтарика та заднього червоного маячка і секунд за десять до закінчення обумовленого часу був готовий продовжувати рух.
– Может єщьо мінут дєсять атдахньом? – уже без іронії запитав Серж, завершуючи пакувати рюкзак, але побачивши, що Андрій стрибнув на свого «Туриста», чимдуж одягнув того на плечі і теж пришпорив свого байка. Відтепер його категорична упевненість у своїй швидкій перемозі стала поступово блякнути, рештки бравади принишкли, а згодом і зовсім заховалися десь далеко усередині.
Далі рухалися мовчки, без пригод. Серж постійно тримався приблизно за десяток метрів позаду. Перед самою Казанкою продзвенів двогодинний сигнал таймера і Андрій зупинився уже за своєю ініціативою. Так же мовчки побігли в кущі, а затим дружно поповнили запаси вологи в організмах і за кілька хвилин уже крутили педалі в сторону Кривого Рогу. Ще через дві години, дістались перехрестя на аеропорт. Перед самим містом злагоджено, майже без відхилень, повторили процедуру попереднього сценарію, тільки вже у променях надвечірнього сонця, що починало сідати за досить високі, стрункі дерева лісового масиву.
Ще добра година пішла на переїзд Кривого Рогу. Хоча швидкість упала і Серж намагався триматися неподалік, але на одному із останніх перехресть йому все ж не вдалося встигнути за провідником, а інтенсивний рух транспорту в поперечному напрямку просто не дав йому проскочити на червоне світло. Своєчасно помітивши це, Андрій знизив швидкість майже до нуля і дав наздогнати себе супернику, наочно продемонструвавши, що інший метод вирішення парі для нього неприйнятний. Разом з тим Серж теж не залишив поза увагою цей момент і його впевненість у своїй остаточній перемозі стала ще менш категоричною і однозначною.
Виїхали за місто уже в сутінках. За об‘їзною, коли закінчилося зовнішнє електричне освітлення, довелося включати ліхтарі. Зупинилися по команді Андрія. Спереду у нього був звичайний акумуляторний ліхтарик, а позаду – спеціальний проблисковий маячок червоного кольору. У Сержа все було на значно вищому рівні – і передня фара як чайне блюдце, і світломузична установка позаду солідніша. Вся процедура зайняла не більше пари хвилин, та на подальший темп руху це суттєво не вплинуло. На загал середня швидкість упала і складала в районі 10-12 кілометрів. Давалась взнаки не тільки темрява, але уже і фізична втома.
Коли приблизно за годину пролунав черговий зумер хронометра, обидва зупинилися як по команді десь на околиці невеликого придорожнього села. Повезло, в пару десятках метрів від дороги справа, під молодим деревом, в променях поодинокого ліхтаря ледь виднілася невелика копиця сіна, а до першої хати було метрів сто. Не змовляючись, обидва залишили своїх коней на краю кювету і подибали до стіжка.
Десь у глибині двору найближчої будівлі загавкала собака. Тут же їй відповіла інша, далі ще. Назустріч проїхала фура, друга, але інтенсивність руху поступово падала. Хоча погода і була ще досить теплою, та лягати розпаленим на землю Андрій уже не ризикнув. Брати сіно на підстилку з копиці – теж не наважився. Він добре знав йому справжню ціну ще з дитинства, коли разом із мамою граблями збирав докупи скошену батьком свіжу траву, допомагав вантажити її на гарбу та сушив удома, за городом. Затим старшокласником, нарівні з батьком, ходив уже з косою нелегкими травневими покосами та червневими отавами, а потім клав скирти. Тому, встановивши таймер мобілки на пів години, Андрій мовчки сів прямо під копицю, прихилившись до неї спиною. Серж тихо наслідував його приклад, більше не намагаючись жартувати чи спілкуватися.
Процедура першого привалу була відтворена майже дзеркально. Хіба що дрімати довелося сидячи і до вітру не треба було бігти далеко. Невдовзі напроти них зупинився мікроавтобус, водій якого, опустивши бокове скло, запитав, чи правильно він їде на Софіївку. Окрім того, Серж не так активно налягав на харчі, хоча пив більше. Покінчивши з термосом кави, він дістав велику пляшку «Кока-коли», що не могло не викликати посмішки у суперника, але ніч благородно закрила її собою.
А ще байкер не міг бачити дещо саркастично-співчутливої усмішки Андрія, коли з метою відновити баланс вологи в організмі той широкою морською ходою пошкандибав у темряву. Стало очевидним, що навичок їзди на велосипеді у спаринг-партнера явно не вистачає, а на далекі дистанції – тим паче.
Незважаючи на свій доволі великий досвід і те, що рано вранці він обачно замінив спортивне сідло свого «Туриста» на більш м‘яке, прогулянкове, дві сотні подоланих кілометрів добре далися взнаки і Андрієві. Все частіше, особливо на спусках і підйомах, доводилось крутити педалі прямими ногами, дозволяючи сідничним м‘язам дещо перепочити. Що робив Серж у цьому сенсі, йому не було видно, але побачене зараз із великою імовірністю давало підстави припустити – надовго того не вистачить. Це тільки додало упевненості Андрієві.
Коли пролунав сигнал таймера він рішуче піднявся для продовження подорожі, перед тим запропонувавши байкеру набрати свій номер телефону.
– Зачєм? – здивувався той.
– На той випадок, якщо ти знову не встигнеш перескочити перехрестя на зелений сигнал світлофора чи подібної ситуації. Ніч уже надворі… – пояснив Андрій.
Мабуть ці аргументи виявилися досить переконливими, бо Серж відразу дістав із кишені крутих спортивних штанів такий же крутий смартфон і мовчки набрав запропонований візаві номер. З часом його впевненість у загальному успіху падала все нижче і нижче. Він уже смутно уявляв, як доторкнеться своєю п‘ятою точкою опори до сідла велосипеда, а якийсь спокусливий голос віднедавна взагалі почав тихенько нашіптувати на вухо – Ну, скажі всєго адно лишь слово і твоі мукі вміг закончатся… Тільки страх утратити своє авто, а саме під його заставу він отримав гроші для парі, ще зупиняв його від цього кроку.
Діждавшись вхідного дзвінка, Андрій вголос розбірливо прочитав номер абонента і не чекаючи відповіді, скинув виклик. Далі він набрав на таймері дві години, сховав слухавку до кишені, одягнув наплічника, включив освітлювальні пристрої, сів на велосипед і, не обертаючись назад, досить впевнено рушив у напрямку Дніпра, до якого залишалося ще більше сотні кілометрів. Обернувшись через пару хвилин по тому, за кілька десятків метрів він побачив ліхтар байкера. Гаразд, тепер вся увага уперед, мені обов‘язково потрібно протриматися до сходу сонця, – подумав він і рішуче натиснув на педалі, додаючи темпу.
Середня швидкість дещо виросла, але менш ніж за годину упала знову і складала не більше десяти кілометрів. Так ми до ранку до міста не дотягнемо, – мигнула думка. А навіщо нам Дніпро? – знову відгукнулося в голові у Андрія. Тепер уже можна зовсім не спішити. Час працював на нього. Переможе той, хто загартованіший, у кого міцніша сила волі, – знову кружляли в голові непосидющі думки.
Наступна година для Андрія показалась як на війні – за три. Все більше турбували сідничні м‘язи. Через фізичну втому починало хотітися спати. Ось тут і стали в нагоді завбачливо прихоплені пігулки глюкози та аскорбінки, які він переклав з наплічника до куртки під час другого привалу, біля стіжка. А ще досить ефективно діяли шматочки чорного шоколаду без цукру, покладені ним тоді ж до іншої кишені. В останні пів години він навіть не намагався контролювати швидкість, яка ще помітно впала. Єдиною метою було час від часу тримати в полі зору ліхтар Сержа, відстань до якого уже складала кілька сотень метрів і поступово росла. Для цього Андрієві інколи доводилось повільно розвертатися прямо посеред дороги, аби не втратити рівноваги і не упасти. Часом йому навіть здавалося, що суперник взагалі стоїть на місці.
Коли сигнал таймера сповістив про закінчення чотирнадцятої години руху, Андрій зупинився на узбіччі. Небо щільно укрилося хмарами, а тому розгледіти можна було тільки фари авто, що інколи пролітали мимо, та ліхтар Сержа, коли він не ховався за поворотом дороги чи між складками місцевості. Проїжджих машин було небагато і, скориставшись повною темрявою, Андрій дозволив собі сходити до вітру прямо з уступу кювету, абсолютно не ризикуючи привернути чиюсь увагу. Потім він попив води і витяг телефон. Годинник показував 21 год. 20 хв.
Ліхтаря суперника видно не було і Андрій поволі пішов правим краєм асфальтобетонного покриття в напрямку Дніпра, тримаючи велосипед лівою рукою і залишивши ввімкнутою лише червону блимавку. Скільки так минуло часу, він не знав. Можливо десять, п‘ятнадцять чи двадцять хвилин, але точно набагато більше передбачених п‘яти. Декілька разів зупинявся і дивився вслід поодиноким зустрічним машинам, намагаючись у світлі їх фар розгледіти позаду Сержа з його байком, але з того нічого не виходило. Пару раз він робив це у повній темряві, сподіваючись побачити світло його доволі потужного ліхтаря, та знову безуспішно.
Андрій уже не знав, як йому краще вчинити. Він вкотре зупинився, дістав з кишені телефон і подивився на годинник. Той показував за хвилину двадцять другу, тобто з моменту останньої технічної зупинки минуло майже сорок хвилин. Знайшовши номер Сержа, він натиснув на клавішу виклику. Слухавку ніхто не брав. Чоловік повторив виклик, але так же безуспішно, і тільки після третьої спроби він помітив силует велосипедиста, що неспішно доганяв його по крайці асфальту. Одночасно з тим до його вух долинула мелодія власного виклику зі смартфона суперника, яка через мить обірвалася. Хороше чутно, мабуть скоро піде дощ, – майнула думка. Не минуло і хвилини, як Серж зупинився біля Андрія, похитуючись ніби п‘яний.
– Що трапилось? – здивовано запитав той. – Чому без світла?
– Упав, розбив ліхтар, – стомлено, але несподівано уже українською, пробурмотів суперник. Весь його вигляд вказував на форс-мажор.
– А світломузична установка чому не працює? – підозріло поцікавився Андрій, голос якого звучав значно впевненіше.
– Не знаю, не звернув уваги. Може батарейка сіла… – продовжував так же українською бубніти візаві.
Андрій зняв зі свого велосипеда ліхтар, увімкнув його і оглянув його колегу на байку. У того дійсно було розбите скло, а на тильній частині кисті лівої руки Сержа через розірвану рукавичку виднілися свіжі криваві подряпини.
– Давно? – кивнув на пошкодження чоловік.
– Може з пів години тому, – якось невпевнено продовжував байкер і неозброєним оком було видно, що він чомусь нервується.
– Кістки цілі? – продовжував цікавитися Андрій.
– Ніби так, – знову нерішуче відповів той.
Чоловік поклав свого «Туриста» біля відкосу і з ліхтарем став обходити «Гірника». Оглянув його задній проблисковий маячок, який виявився цілим і запрацював у штатному режимі, тільки-но він натиснув на клавішу вмикача.
– Дивно… – якось задумливо промовив Андрій. – А чому не зателефонував?
Серж зовсім знітився. Став говорити, що розгубився, що спочатку намагався полагодити ліхтар самотужки, потім кинувся навздогін, що дуже нервувався з приводу можливості зарахування йому технічної поразки…
– Гаразд, – зупинив його Андрій, – заспокойся. Якщо б я хотів перемоги за технічними умовами, то міг би це зробити ще у Кривому Розі, коли ти не встиг перетнути перехрестя. Чи не так?
– Так, – мимоволі вихопилося у Сержа.
– Можеш рухатися далі? – запитав спокійно Андрій, а про себе відмітив, що його суперник насправді ніякий не байкер, а банальний байкар, і в цьому парі вже потрібно ставити крапку. Достойну, жирну крапку.
– Так, можу, – майже видавив із себе молодик.
– Тоді тримайся за мною на відстані кількох метрів. Я буду їхати повільно. В разі чого – відразу ж гукай. Домовились?
– Так, – знову майже приречено, але досить чітко, промовив байкар. В його тоні не було і натяку на якісь жарти чи оптимізм.
Андрій підняв свого залізного коня і, відчуваючи присмак уже недалекої перемоги, майже скочив у сідло. Він дотримувався свого слова і не збирався щосили тиснути на педалі, але і волочитися зі швидкістю пішохода наміру не мав. Так вони проїхали не менше години і подолали орієнтовно десяток кілометрів шляху, перш ніж до нього долинув глухий звук падіння із синхронним зойком Сержа. Зупинившись майже миттєво, він побачив того розпластаним на узбіччі дороги поряд зі своїм байком.
– Пропоную зупинитися на півгодинний відпочинок, – несподівано лібералізував свою позицію стосовно умов парі Андрій і підійшов до Сержа, який не робив жодних спроб підійнятися.
– Я згоден, – відразу майже простогнав той, не заставляючи суперника повторювати сказане двічі.
Андрій поволі зняв наплічника і, поклавши свого «Буцефала» поряд та спустивши ноги прямо в кювет, присів поблизу. Діставши останню, майже порожню пляшку, він повільно, з невимовною насолодою зробив кілька добрих ковтків, неспішно смакуючи ними кожним окремо і всіма разом.
– В тебе є що пити? – раптом запитав він у байкаря.
– Ні, з останньою вологою я покінчив після того, як розбив ліхтар, – сумно зізнався той, опустивши очі.
Андрій уважно подивився на нього, ніби хотів щось запитати чи сказати, а потім мовчки розкрив свого наплічника, знайшов один з двох завбачливо прихоплених паперових стаканчиків, вилив до нього залишки своєї води і простягнув супернику, який продовжував лежати нерухомо. Із помітним зусиллям той підняв голову і в округлених очах байкаря чоловік побачив щире здивування. Мабуть тому ніяк не вдавалося осягнути, як цей «дєдушка», якого він ще вчора не вважав повноцінною людиною, над якою відверто потішався, навіть збиткувався, і яку збирався просто обібрати, будучи на двісті відсотків упевненим у своїй перемозі, ділиться з ним останніми краплинами своєї води, незважаючи на те, що спір остаточно не завершено і попереду може трапитися будь-яка несподіванка, навіть у разі виграшу цього дивака.
Але почуття спраги перемогло. Серж тремтячими руками взяв паперовий стаканчик і, незважаючи на коронавірусну пандемію, жадібно опорожнив його до останньої краплі. Його не зупинило навіть те, що до цього Андрій пив прямо з пляшки. Байкар поглинав ті залишки вологи сумнівного походження і стану з такою жадібністю, ніби то була джерельна роса чи вода з антарктичного льодовика, доставленого спеціально для нього прямо з Південного полюса, а її ціна складала не менше сотні баксів за пляшку.
– Що будемо робити далі? – запитав Андрій, піднявшись на ноги через пів години і наочно демонструючи свою готовність продовжувати гонку.
Серж сидів мовчки, опустивши голову на груди, але підійматися не поспішав, а тому чоловік повторив своє запитання і нагадав, що фактична відмова від продовження руху буде розцінюватися як визнання поразки зі всіма передбаченими угодою наслідками.
Тоді Серж зібрав останні зусилля, підвівся на ноги, мовчки заліз на свій байк і, зціпивши зуби, повільно поїхав у північно-східному напрямку. Накинувши наплічника, Андрій поставив таймер на дві години, доволі легко сів у сідло і подався слідом.
– Я за тобою! – гукнув він супернику, вирішивши змінити тактику.
Сівши байкареві на колесо, Андрій фактично віддав йому роль провідника. В цій ситуації то була єдина можливість постійно тримати суперника в полі зору, а що така необхідність існувала, він уже не сумнівався. Швидкість руху коливалась в районі шести-семи кілометрів на годину і навіть пішохід міг скласти їм компанію. Андрій розумів, що разом з останніми фізичними силами противник невпинно втрачає і надію виграти парі, але робитиме все, щоб не віддати грошей. Справу буде вирішено ще до зумера таймера, – мелькнула думка. Він навіть не підозрював, як тоді помилявся.
Серж іноді майже зупинявся і тоді траєкторія руху його байка нагадувала пологу синусоїду. Слава Богу, що справа не доходила до сюрплясу, а то б терміново потрібно було відновлювати старі навички, – подумав Андрій, завмираючи на місці на якусь мить. Але безкінечно так продовжуватися не могло. Десь за годину, коли вони проминули досить крутий спуск і стали вибиратися на гору, приблизно в пару сотнях метрів до її вершини, байкар несвоєчасно переключився на понижену передачу і через брак сили таки зовсім зупинився, а за секунду-другу завалився на правий бік. Добре, що він упав на узбіччя, а то водій зустрічного авто із-за обмеженої видимості навряд чи зміг би своєчасно його розгледіти на швидкості.
Під‘їхавши ближче, Андрій не відмовився від нагоди спробувати відновити свої навички в трекстенді. Хоча йому і вдалося простояти на місці не більше п‘яти секунд, та для цього випадку то було зовсім непогано.
– Допомога потрібна? – запитав він.
– Ні, – буркнув Серж.
– Тоді підіймай свою дупу і поїхали далі, – рішуче промовив Андрій, але той і не поворухнувся. – Якщо не можеш або не хочеш їхати, то так і скажи. Віддай гроші і розбіжімося, – не менш категорично продовжував чоловік.
Слово «гроші» магічно подіяло на суперника і той активніше став подавати ознаки життя, а за хвилину-другу піднявся, з великими зусиллями забрався на велосипед і чи не на найнижчій передачі таки посунув нагору.
Андрій знову їхав позаду. Його позиція, хоча це і не відповідало вимогам Правил дорожнього руху, давала можливість досить безпечно крутити педалі з вимкненим переднім ліхтарем, який добряче вже підсів, а до ранку здох би напевно. Але цього не трапилось, бо невдовзі супротивник вибився із сил настільки, що зовсім утратив орієнтацію в просторі. Під час чергового спуску, коли швидкість суттєво збільшилась, він поступово став забирати вправо і виїхав на узбіччя. Зрозумівши, що то не для зупинки, Андрій закричав, попереджуючи про небезпеку, але було уже пізно. Фактично некерований своїм господарем байк, діставшись краю урвища, під гострим кутом з усього маху пірнув донизу. За кілька секунд, зробивши декілька кульбітів, вони приземлились на дні глибокого кювету.
Андрій загальмував так швидко, наскільки зміг, кинув на узбіччі свого «Туриста» і майже на п‘ятій точці спустився вниз. Зробити це було не дуже складно навіть в темноті, оскільки на цій ділянці дороги нещодавно скінчилась реконструкція і рівні, стрімкі, під кутом майже в сорок п‘ять градусів, схили оновлених придорожніх кюветів ще не встигли покритися заростями. Це у великій мірі спасло Сержу життя, оскільки при падінні на його шляху не трапилось нічого такого, що могло б спричинити смертельну травму.
Поверхово оглянувши візаві, який лежав вниз обличчям, не подаючи ознак життя, Андрій не став його чіпати, побоюючись можливої травми хребців шиї, а дістав із медичної аптечки нашатирний спирт, намочив ним шматок вати і миттєво тицьнув постраждалому під ніс. Через кілька секунд молодик став приходити до тями, крутячи головою і намагаючись вільною рукою відвести ті пахощі подалі від себе. Іншу руку він притис до землі тулубом свого масивного тіла. Ще кілька хвилин знадобилось Сержеві для того, щоб остаточно оговтатися і зрозуміти, що з ним трапилося.
– Як ти, їхати далі зможеш? – стандартно запитав його Андрій.
– Нєт, нє магу, – майже проскиглив той знову російською. – Всьо прієхалі, больше нє магу… і нє хачу, – продовжував скиміти байкар.
– Тоді віддавай програш і відпочивай, – твердо сказав Андрій.
– А дєнєжек то нєту, – раптом єхидно заявив суперник і на його обличчі з‘явилася відверто-неприємна посмішка, яку можна було розгледіти навіть у темряві.
– Як немає? – здивувався Андрій. – А куди ж вони поділись?
– Тю-тю, патєрялісь, – в голосі суперника знову з‘явились нотки зверхності і навіть презирства.
– Звідки ти знаєш? – вихопилось у Андрія, але той мовчав. – Давай гроші, а то… – не встиг він закінчити фразу.
– А то чіто? – перекривив його Серж, який уже оговтався настільки, що знову міг збиткуватися.
– А то сам візьму, – закінчив свою погрозу Андрій і потягся рукою до рюкзака суперника.
– Нєт праблєм, – той, уже сидячи, сам зняв свого речмішка і кинув його чоловікові під ноги. – Пажалуста!
Андрій мовчки повідкривав усі застібки і витряс уміст рюкзака на землю, прямо перед Сержем. Потім увімкнув свій ліхтарик і уважно оглянув речі. Грошей не було.
– Ну, что, убєділся?! – посмішка переможця вінчала обличчя байкаря.
Андрій без жодного звуку неспішно зібрав медичну аптечку, яка валялася поряд, поклав її до свого наплічника і, одягаючи його на ходу, повільно подряпався наверх. Вибравшись на дорогу, він повернув свого «Туриста» на сто вісімдесят градусів і потихеньку пішов проти руху в сторону Кривого Рогу, подумки перебираючи в пам‘яті події останньої доби. Хвилин через п‘ять він з розгону раптом скочив у сідло і невдовзі сховався у темряві. Тільки поодинокі зорі, що знову стали визирати із-за поріділого хмаровиння, могли розгледіти на його обличчі фірмову усмішку філософа.
Проїхавши так з годину, чоловік помітив попереду якийсь мікроавтобус, що чатував на узбіччі з вимкненими габаритами. Мабуть водій ліг відпочити, – майнула думка. – Дарма він не ввімкнув хоча б стоянкові вогні, – долучилась до неї друга. – Десь я бачив цього буса! – несподівано посіяла сумніви третя. Раптом його увагу привернули миколаївські номери. Ще раз кинувши погляд на Mercedes Vito кольору металік сріблястий, Андрій пригадав, що бачив схожий мінівен учора на виїзді з Кривого Рогу. Так, саме такий неспішно їхав за Сержем, коли той забарився на перехресті і спішив догнати його, – виринуло з глибини пам‘яті. А ще водій такого ж бусика запитував дорогу на Софіївку, коли вони потім відпочивали під копицею. Тоді йому здалося, що то одне і те ж авто, водій якого заблукав.
Коли Андрій оминав загадковий Vito, його водійські дверцята несподівано відчинилися і з середини пролунало – Може підвезти? Не збавляючи швидкості, він мовчки проїхав мимо, але нехороші відчуття тільки посилились. При цьому складалося враження, що він уже десь чув цей голос. Заспокойся, на фоні перевтоми у тебе починаються галюцинації, – звернувся він подумки сам до себе. – Та воно й не дивно, такого фізичного і емоційного напруження протягом останніх десятка років у нього не було, – погодився знову сам з собою.
Від подальших роздумів Андрія відволік той же загадковий мінівен, який на невисокій швидкості обігнав його і зупинився за сотню метрів відразу ж за пологим правим поворотом. Так, пригоди не скінчилися, – подумав він зупинившись і, діставши із наплічника свого менш старого дванадцятизарядного друга на ім‘я «Форт», положив його до кишені спортивних штанів. Оскільки по обидва боки дороги лежали зорані поля і шанс сховатися в рідких придорожніх кущах був мінімальним, а змагатися в швидкості з авто в цій ситуації було б повним безглуздям, Андрій вирішив не уникати зустрічі. Тому не став сідати в сідло, а неспішно пішов уперед, взявши велосипед у ліву руку. Праву він лишив вільною, щоб мати можливість, у разі необхідності, вчасно потиснути руків‘я молодшого друга.
Коли до буса залишалося кілька метрів, дверцята водія раптом відчинились і на дорогу вийшов чоловік спортивної статури, в новенькому тренувальному костюмі і кросівках. Верхня частина його обличчя ховалась у тіні полотняного капелюха, доволі масивне підборіддя від якого відділяли нахабно-рижі вуса. За долі секунди у Андрія перед очима чомусь промайнули і ланцюгова петля на шиї після випускного, і свинцева злива над Салангом, і криваві світанки Кандагару, і дерево в центрі Кабулу.
І тільки? – з певним сарказмом подумав старий шукач пригод, зупиняючись за пару кроків. – Ні, не розслабляйся, решта в салоні, – намагався тримати себе в тонусі він, а права рука уже було потяглася до кишені штанів. Раптом позаду, із-за повороту, на великій швидкості вискочило легкове авто. Коли світло його фар упало на обличчя незнайомця, Андрій ледве не випустив з руки свого велосипеда – назустріч йому, сяючи усіма трьома десятками зубів, наближався Ярослав. Таких сюрпризів долі за останній час і пригадати важко, – знову мелькнуло в голові у Андрія. Схрестивши погляди, обидва кілька секунд стояли мовчки, а потім міцно обнялися. Єдиним свідком цієї, здавалось, несподіваної зустрічі став велосипед, який сумно відпочивав на околиці асфальту, відтоді як Андрій все-таки випустив його із рук, обійнявши товариша.
– Ну, привіт, чортяко везучий! – радісно, але з якимось незрозумілим підтекстом, вигукнув Ярослав, плескаючи друга по спині.
– Пити щось є? – натомість тихо поцікавився Андрій, який ледве тримався на ногах.
– Звичайно! – схаменувся Ярослав і кинувся до салону авто за життєдайною вологою.
Напившись вволю і допомігши товаришеві завантажити велосипед прямо до салону, Андрій скинув наплічника і з неймовірним задоволенням примостився поряд з водійським сидінням. Через кілька секунд він відпустив свої бажання і його сонні очі сховалися за оксамитовими фіранками, а незабаром, в складі справжньої команди, він мчав у південному напрямку.
Але сюрпризи на цьому не скінчилися. Однак тут варто дещо повернутися назад, аби коротко змалювати причини цієї, на перший погляд несподіваної, зустрічі.
* * *
Стосовно парі Ярослав був у темі від самого початку, оскільки саме він на прохання Андрія організував золотий перстень з діамантом і експертний висновок. Гарантією повернення коштовності був єдиний підходящий актив – власний будинок останнього, а тому він не став покладатися на волю випадку. Знаючи загальний план гонки, Ярослав вирішив інкогніто підстрахувати товариша на випадок якогось неприємного сюрпризу з боку молодого суперника чи його оточення. Для здійснення задуманого йому довелося також терміново позичати підходящий транспортний засіб, купувати нове вбрання і навіть зі старої жінчиної перуки самотужки майструвати вуса.
Наступного ранку він завчасно прибув до місця зустрічі, непомітно оглянув прилеглі вулиці, двічі об‘їхав навкруг парку, потайки пробігся поміж дерев вздовж його головної алеї і, не виявивши нічого підозрілого, зайняв зручну для спостереження позицію за сотню метрів від центрального входу. З урахуванням своєї професії і досвіду роботи, це для нього не склало великих зусиль. Весь подальший супровід проходив штатно аж до другого привалу, де Андрій не зміг упізнав його у водієві мікроавтобуса, що нібито збився з дороги.
Але найцікавіше почалося далі, коли стемніло. Поступово відставши від провідника, Серж скористався темрявою і звернув на польову дорогу, що вела до якоїсь закинутої будівлі. Оскільки блимавка велосипеда Андрія уже заховалася за поворотом і той не міг бачити цього маневру суперника, Ярослав залишив авто на трасі, а сам побіг за байкером у темряву.
Біля входу до старої ферми він помітив велобайк молодика, а всередині – відблиски ліхтаря. Обережно зайшовши з іншого боку, через один із віконних отворів Ярослав розгледів силует людини, що схилилася над великою купою каміння в глибині приміщення. Несподівано до нього долинув голосний зойк і якісь звуки, схожі на падіння якогось масивного предмету. Майже одночасно з тим світло ліхтаря згасло. Почулася добірна лайка російською, яка поступово стала віддалятися в напрямку велосипеда. За кілька хвилин він помітив червоний веломаячок, що рухався уже в сторону траси. Переконавшись у тому, що Серж повернув за Андрієм, Ярослав поспішив до купи каміння і увімкнув ліхтарик свого телефону, а з‘ясувавши причину зупинки байкера, подався до мінівена для продовження супроводу. Його підозри справдились – суперник Андрія вирішив не залишати тому жодного шансу.
Обігнавши Сержа, що рухався в повній темряві, ризикуючи потрапити під колеса попутного авто, Ярослав поїхав далі і невдовзі побачив попереду червону блискітку Андрієвого велосипеда, який той поволі котив узбіччям. Але він не став зупинятися аби не викликати жодної підозри і дати можливість кожному учаснику цієї п‘єси довести свою партію до її завершення.
Як показав розвиток подальших подій, це йому вдалося якнайкраще.

* * *
За кілька хвилин після несподіваної для гонщика зустрічі він уже міцно спав, схиливши голову на груди, на передньому сидінні мінівена, поряд з водієм, який з піднесеним настроєм гнав авто у напрямі Миколаєва. Ярослав пообіцяв повернути машину власникові якомога швидше і звичці «тримати своє слово» зраджувати не збирався.
З першими променями сонця Андрій звично розплющив очі. Три години забуття для нього пролетіли як одна мить і тепер, дещо відпочивши та прийшовши до тями, він першим ділом привітався з товаришем.
– Спасибі, друже, – із вдячністю в голосі і щирою посмішкою на обличчі промовив він, – а то я і до вечора мабуть би не дістався додому.
– Як парі? – натомість запитав Ярослав, однією рукою здираючи нарешті бутафорські вуса, і теж усміхнувся.
– Виграв, – коротко відповів Андрій і його посмішка тихенько сховалась десь глибоко у посивілих вусах.
– А виграш? – не вгавав друг.
Андрій непомітно дістав з кишені перстень, одягнув його на середній палець правиці, після чого мовчки показав кулак товаришеві, а потім зняв коштовність і простягнув йому зі словом «спасибі».
– На жаль, а може і на щастя, це все, – якось задумливо завершив поволі він.
– А що б ти робив, якби зараз прямо на дорозі знайшов сотню тонн зелені? – несподівано запитав Ярослав.
– Розділив би їх з тобою, – не роздумуючи, щиро посміхнувся другові Андрій.
– Тоді відкрий бардачок і зроби це! – майже вигукнув той і така ж щира посмішка засяяла на його обличчі.
Далеко попереду, біля самого виднокола, показались обриси рідного міста. Їх чекав новий день, нові справи і нові пригоди.

Давним-давно біля самого синього моря жив один юнак на ім’я Петро. Його батько, діди і прадіди були рибалками. Іще змалечку, як і майже всі чоловіки їх селища, він ходив зі старшими у море на риболовлю. То було чи не єдине джерело існування родини. Поступово його син, а потім і два внуки, теж не зрадили сімейним традиціям і разом з ним майже половину свого часу проводили в морі.
Згодом Петро став дідом. Все важче йому було змагатися з крутими солоними хвилями і пронизливим вітром. Руки поступово втрачали ту силу, що з легкістю дозволяла утягувати до човна багатопудові мокрі сіті разом з уловом чи під час танцю тримати в кожній по гарній дівці.
Оскільки старий рибалка не звик довго сидіти без діла, то заходився потихеньку відновлювати навички в плетінні сіток. Цьому ще у далекому дитинстві учив його дід Михайло, коли у свій час перестав ходити у море. Через кілька місяців наполегливої праці дід Петро не тільки згадав основні хитрощі сіткоплетіння, але і став це робити настільки вправно, що за день з його рук виходило вже по кілька метрів добротної сіті вічка середнього розміру. Згодом він почав плести і на замовлення, а ще через кілька років ця робота стала приносити сім’ї прибутки, які за своїми розмірами майже не уступали доходам з риболовлі.
Але життя знову внесло свої корективи. Сільське рибальство поступово стало занепадати через неконтрольований рибний промисел, як говорять останнім часом, великих операторів та всезростаючого забруднення моря наслідками технічного прогресу. Так дідове плетиво вийшло на перше місце в формуванні сімейного бюджету.
Одначе і це відносне благополуччя також тривало недовго. Всі карти старому сплутала, як він полюбляв говорити, велика китайська економічна революція. Виробництво китайських дешевих сітей, як і всього іншого ширпотребу, на початку третього тисячоліття набрало таких стрімких темпів, що дідів бізнес майже зазнав банкрутства. Хоча заморські сіті були неякісними і служили в кілька разів менше, але через брак коштів навколишні рибалки часто вимушені були надавати перевагу більш дешевому продукту китайської революції.
Засумував дід Петро, бо на горищі у нього зібралась уже не одна сотня метрів нереалізованої сітки, а грошей на купівлю ниток, шнура, свинцю та поплавків хронічно не вистачало. Та одного разу вихід зі скрути прийшов звідти, звідки його ніхто і не очікував.
Якось по обіді дід Петро сидів на березі моря, звісивши ноги вниз зі скелястого обриву, і вдивлявся в синю далечінь. Стояв мертвий штиль і старий із задоволенням пускав кільця густого диму, затягуючись самосадом. Останні кілька десятків років він набивав свою стару рибацьку люльку тютюном, який уже традиційно вирощував у себе на городі. Незважаючи на спеку, старий почувався добре, оскільки майже половину життя провів у відкритому морі під пекучим південним сонцем. Раптом із-за спини до нього стали долинати звуки чиїхось кроків, а через хвилину він почув зичне «Добрий день». Повернувши голову, дід побачив молодого, добре одягненого, молодика років тридцяти.
Незважаючи на таку жару, на ньому був легкий літній костюм кремового кольору, білосніжна сорочка, бежеві краватка, пояс і модельні черевики з крокодилячої шкіри майже одного відтінку. Та, очевидно, що головною родзинкою убрання незнайомця був елегантний світло-сірий капелюх з широкими крисами, який у таку неймовірну спеку виконував ще і роль літньої парасольки.
Вартість лише цього бриля в кілька разів перевищує ціну моєї звичайної сітки середнього розміру, – мимоволі мелькнула думка в дідовій голові, – а за всю одіж цього франта можна купити потримане імпортне авто в непоганому стані. За все своє життя мені тільки одного разу довелося бачити щось подібне. То було майже півсторіччя тому, коли на сцені обласного палацу культури я отримував з рук першого секретаря обкому партії разом з іншими передовиками області орден трудового червоного прапора, – продовжував згадувати старий.
В той же час молодий франт на крутому морському березі уважно дивився на діда зверху вниз з-під широко поля свого елітного капелюха мишачого кольору, ніби скануючи необхідну інформацію. Масний погляд таких же сірих очей незнайомця кілька десятків секунд уважно дірявив старого від підошов його стоптаних парусинових черевиків до старенького солом’яного бриля, заклеєного в кількох місцях прозорим скотчем.
– Добрий, якщо не жартуєте, – нарешті відповів дід Петро і знову втупив свої побляклі з часом очі в бірюзу південного моря.
– Ні, жодних жартів. Я до вас в нагальній справі, – жваво защебетав молодик. – Маю честь рекомендувати себе – Жорж, технічний директор вокально-інструментального гурту «Співочі бікіні». Прибув зі столиці. Зараз ми закінчуємо підготовку нової концертної програми для гастролей країною і близьким зарубіжжям, яка буде називатися «Візьми мене…» – несподівано він зупинився від крику чайки, що пролетіла над самісінькою головою. Вона шугонула так близько, що своїм крилом мало не збила з незнайомця дорогого капелюха, – «…у синю даль», – закінчив той дещо збентежено, невдовзі прийшовши до тями.
Хоча дід і не зрозумів ні назви гурту, ні хто, кого і куди повинен був узяти, але уточнювати всі ті делікатні моменти у прибулого не став.
– Даруйте, чим же я можу вам допомогти? – лише і вимовив він здивовано.
– Справа у тому, що мені рекомендували вас, як відомого майстра сіткоплетіння, – продовжував молодик, завбачливо тримаючи свого шикарного бриля уже в руках.
– Ви що, під час гастролей збираєтесь ловити рибу? – запитав дід з легкою лукавою усмішкою, що ледве показалася з-під довгих сивих вусів старого.
– Можна сказати і так… – муре обличчя молодика прямо розпливлося в солодкуватій посмішці. – Вчора модельєр групи вкотре забракував партію матеріалу для виготовлення нових костюмів солісткам ансамблю через низьку якість китайської сировини.
– Але я не торгую тканиною… Я плету і продаю риболовні сіті…
– Це саме те, що мені потрібно! – аж підскочив молодик, плеснувши однією рукою себе по ляшці і не даючи старому закінчити думку. В іншій він продовжував тримати капелюха, не наважуючись знову одягти його на голову, оскільки чайки навколо так і розсікали своїми гострими крильми гаряче повітря.
– Все одно не розумію вас, – від здивування очі старого помітно округлилися, а люлька мало не випала із рота.
– Ну, це зовсім просто, – продовжував далі технічний директор. – З метою досягнення максимального ефекту концертні костюми молодих солісток ансамблю, трусики і ліфчики, було вирішено пошити зі звичайної риболовної сітки. Так би мовити, маркетинговий хід! – знову зі знанням справи посміхнувся прибулець.
Почувши це, дід Петро так і не зміг повністю приховати своє здивування. Якщо його роззяплений рот хоч якось загубився між пишними вусами та бородою, то вирячені очі так і не змогли сховатися під бровами старого, що нависали густими кущами колючого дроту щедро пофарбованими довгим і непростим життям у сріблястий колір.
Подробиці подальшої розмови мені не відомі, але з тих пір справи у діда Петра суттєво покращились. Принаймні останнім часом старий ходить в нових чоботях, хоч і не з крокодилячої шкіри, та в модному, як у технічного директора, світлому брилі з широкими полями. Він також більше не скаржиться на відсутність роботи і брак коштів на закупку ниток та іншого реманенту для сіткоплетіння.
Мабуть в його сіті знову стала ловитись риба, хоча і дещо іншого характеру…