Один:один...
Триває вічний бій...
Вже полягло закоханих немало...
Пароль той самий - «Ти довіку мій»
Або - «дістану зірочку одній»
...а як вона до ранку цілувала...
...а як він обіцяв її нести
на білих ручках, - ніжне серце срібне....
Куди? До хепі-енду. До мети
що сяє наче сонце – всюди ТИ
(вона чи він) підкреслити потрібне...
Підкреслили.
Феніта ля любов?
Знічев»я перекреслили цю казку.
...і борщ червоний, наче перша кров...
...і побут прилипа до підошов...
Один:один...
укол-прокол-поразка...

Мій котику, що ніжками "туп-туп"-
тупоче по холодному паркету,
тихіше, серце! Не буди поетку,
фігово їй. Бодун. Поетка- труп...

Не цілувати ніжні вже вуста,
не пити вже підступного мартіні,
синці лягли під очі темно-сині...
вона лежить... Маленька, золота,

така вся хвора, втомлена, недужа…
моє кохання, мій солодкий друже!
…тобі до серця всі стежки відомі...
…чекаю о дванадцятій...
з "Боржомі"...

Земля кругленька, наче колобок,
Годинник перевернуто… пісок
Стікає долу (бо куди ж стікати?
Закон тяжіння діє де-не де),
І пані на кушетку упаде,
І ніжний дохтор буде колихати
У голосі своєму… обертони
Її наповнять – і вона потоне
У океані любощів… шалена!
Кохані ноги, груди і рамена…
Сторукий Шива зшиє тіла два
У досконалий витвір… хай трива
Ота любов довічно… і трава
Хай пророста… не простирадло – луки!
І він бере – її, дзвінку, на руки,
Вже півпрозору… сто життів підряд
Триває феєричний маскарад
Цих перетворень – вічних і незримих…
Міняються костюм і машкара,
Прем’єра знов проходить на «ура»,
І сонцесяйний вінценосний Ра
Їх повертає знову… Пілігрими,
Ще не збагнувши сенсу до пуття,
Знов чимчикують – із життя в життя…
Єгипет, Рим, вогонь середньовіч,
А скільки лиць довкруж! А скільки віч!
Відродження несе відро бажань,
І бавиться баранчиком бароко
Просвітництво просвітлює нівроку,
Як Едісона винахід… З наскоку
В обійми милі!!! Наче плющ, сплелись
(а як він цілував її колись!)
Це генна пам'ять (однозначно!) лізе
Як крокодил Геннадій… із заліза
Міцні обійми…гаряче печуть…
- До зустрічі!
- Ти ж тільки не забудь!
…Біжать чимдалі – двадцять перший вік…
І в білому – не ангел! – чоловік
Назад рахує – десять, дев’ять, вісім…
І доки він дійде до цифри «one» -
Розвіється мана, мине туман,
Западе тиша (щось умерло в лісі),
У підсвідомість влізуть кілька поз,
Очуняє на білому дивані…
- Ну як минув сеанс? Все добре, пані?
…Гіпноз – воно і в Африці – гіпноз…

І не вітер тому причина,
Бо не вітряна, не причинна,
Не дзиґльована пані – чинна,
аж очіпок натер чоло…
не бувала ніде в бувальцях,
вишивала любов на п’яльцях,
уколола, холєра, пальця…
Крівця крапає…
Спить село…


Засинай, де Синай, кобіто,
Най не будуть тобі боліти
Ті - як нитка червона – діти,
Господарка, город, межа
Ця ( то класика жанру ) груша,
чи шипіння качині – «мушу»,
Що зсередини душать душу,
Розпанахують без ножа.



Осеніє, мугиче мжичка,
Рік за роком стікає личко,
Ярмаркова любов – марничка,
А мужича рука – важка.
Невигойне – гай-гай – безсоння
Мокро-чорне, як в жовтні сонях,
І шумує у стерплих скронях
Амаретто із буряка…

Забулькав чайник...Потім – засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
- Ти з цукром?
- Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
- моя солодка…
- полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.

Готуй рискаль. Ідем на бараболю…
Вона з пивниці проситься на волю,
Вона любити хоче, тягне ввись
Пророслі руки-пагони…Хутенько
Бери її в долоні…Серце тенькне…
Така бліда…заморена…маленька…
А жити хоче! Але просить – кинь
Із рук коханих! З торби, із відерця
Цю сінєглазку… (очі як озерця
Твої, Степане). Не кидай у рінь
Колгоспний фетиш зморених молінь!

Її, одвічну, як людські дилеми,
Жбурни щосили в тлусті чорноземи,
Хай зріє там. Хай плодиться, росте,
На те вона й картопля, і на те
Весна квітує! І на те молюся
На другий хліб слов»янський! Хай впаде
На неї, рідну, дощик де-не-де,
Хай жук не з»їсть… Селянське па-де-де
Триває на полях…
Нехай діждуся
Плодів солодких, що дає земля….
І ти береш у руки рискаля…

Земелька - млосна, ніжна, молода,
Копати легко – мов тече вода –
Сама лягає під іскристе лезо…
Бери її, удобрюй – буде плід
Уже на осінь, милий… На обід
Вона прийде до тебе….Нетверезий,
Ну, значить, в бейті, ти її візьмеш…
І насолоді тій не буде меж –

Уперше!
Юну!
Молоду!
В сметані!
Із кропиком…
З грибочками…
У ній
Твоя душа і тіло, як сувій,
Розстеляться…Світлані або Тані
Аж завидки буде до простоти
Того єднання – лиш вона і ти...

Гармонія! Довічне інь та янь…
Душею, шлунком, серденьком відтань,
Відчуй її – солодкі! – аромати….
…пізнай її – на зуб, на смак, на зір…
Знайди її, найпершу поміж зір,
Скуштуй її, м»якеньку, наче вата,
Пізніше, Серце…
Неозорий лан….
Селянські па-де-де…
довічний тан
(і у хустинках – містечкові феї)

…Ну, з Богом, милий, …нагостри рискаль…
Іди поміж Мар»янок і Наталь
До ідеалу вічного…до неї….

Мур-мур, бонжур, моншер і монамур –
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ -
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –


Чи краще в ванну… Качечка! – гляди!
Гумова, жовта - із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні – «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні – «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...


По тому розділові – «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Кохайтеся, чорнобриві, скільки того літа,
Пролетить і не помітиш. Золота Лоліта,
Як леліточка ласкава, леститься, лоскоче
Свого Леля молодого, і в лестиві очі

Зазирає, і лепече, і леліє з любим,
І цілує, і милує легковажні губи,
Як лебідонька до нього тулиться, лягає
На леваді, і ласкавець ладно обнімає.

Ластовиннячко із личка ласочки легенько
Виціловує лякливо, щоб не чула ненька,
Біла льоля з льон-травиці мокра, хоч знімати –
В теплих росах намочила. Як іти до хати?

Як із літепла любові повертати в зиму?
Лазурово, кольорово ніч пливе над ними,
Світить місяць, як лампадка, серед липоцвіту.
Та й поснули, обійнявшись… Скільки того літа…

Ти нині зарослий, немов Будулай
(часу на гоління, як завше, не стало),
бо мало було (хоч від шостої - мало),
злетіли години, втекло одіяло,
і втраченим був невіднайдений рай.

Ми вийшли, за руки тримаючись, і
дрижали коліна, як зайцеві вуха,
та час на роботу (така от непруха),
ти ніжно серденько дівоче послухав -
і тенькнувши, впало воно до землі,

на друзки розбившись...Хвилина мовчання...
Та руки, як риби, просили води.
Не можна?
Не зараз?
Не тут?
Не туди?
Коханий, давай хоч дійдемо! Зажди!
І ми полетіли на крилах кохання

зривати чеку у чекання...І най
летять на підлогу суконка, беретик
та інші деталі ч/ж туалету,
і губи судомно вигукують: Де ти?
І мліє від шоку ранковий трамвай...

Ой заплуталась ти, кобіто,
Ой у пеклі тобі горіти
За імейлові ці привіти,
І за ці, а іще – за ці -
Довго-довго (приблизно вічно),
Як зима безконечна в січні,
Так і мука буде одвічна –
Дохла мишка в моїй руці.

Не достукатись. Ти далеко.
І листа передасть лелека:
“Ще чекаю. У нас тут спека”
(Ще би! Пекло – тому й пече),
І паролі летять ключами,
Знову наголос я втрачаю...
Як там? Но'чами чи ноча'ми
Ти цілуєш моє плече?

Несуттєво. Ах ночі-ночі!
Мишенятком залізти хочу
В монітор – і тоді по сітці
Швидко-швидко тебе знайти....
Та довкола чигають глюки,
Сипле спами якась падлюка,
І летять вони, наче му'ка
(ні, мука') у чужі світи.....

Ти роздягаєш поглядом повільно...
Пальтечко, девۥять ґудзиків, пасок,
Панчохи, сукня...Ніжний голосок
Тече по тілу – так тече пісок,
І тіло – ще несміле – божевільно

Здригається. І квіти в животі
Ростуть (бо квітень) – і шалена злива
Зі слів, цілунків, дотиків і дива
Накриє з головою! І зваблива,
І зваблена, впаду у золоті

Обійми Золотого...
Але – як
Я опинилась біля цього мужа?!
Якийсь він бомжуватий і не дуже
Поголений ретельно...Та, байдуже!
Це веееельми сексуальний маніяк...

Я дарую тобі, Золотий, небеса голубі!
Голубів в голубих небесах!
Тільки сонце і небо!!!
Ти не радий? Банально? Небес тобі,
кажеш, не треба?
Ну гаразд, то краватку дарую на свято тобі.

Може, квіти? Злітає душа!!!
(надчуттєвий гіпноз)
До небес (ти у першій строфі
їх відмовився брати)
Аромати бузку і конвалій
влітають до хати!!!!
Що? Зів”януть?
Окей, подарую тобі “Hugo Boss”.

Я дарую тобі, Золотавий, себе - навіки!
Виноград і троянди, красиву,
палку і корисну,
Тільки мругни мені, тільки пальцем кивни, тільки свисни -
І від заздрощів луснуть
довкола усі чуваки!

Що ти кажеш, коханий?
Я знову почула відмову?
Навіки забагато? Не хочеш мене навіки?
Не потягнеш так довго?
Хирлявий народ – мужики...
...Я дарую тобі колєжанку.
Блондинку.
Гумову.

Іди слідами, мейлова любов…
Весна – поперед тебе, ти – за нею,
І Змій, що буде все-таки Змією
Покаже шлях…І знімеш портупею
Смішних дуелей…І у мій альков

По-королівськи увійдеш. І так
Щемливо, і нестримно, і байдуже
Я обніму тебе, ласкавий друже…
- Чекала?
- Так.
- А як чекала?
- Дуже…
Лелійне тіло. Губи – теплий мак.

Твоя непевність – грішна. Гріш ціна
Непевним. Бо не хлопчиком, а мужем
Тебе хотіла… Ти вже знаєш – дуже!
І сонечко від сорому примружить
Яскраві очі. Наливай вина

У біле тіло…Амфора пуста…
Пусті розмови зараз недоречні…
Коли зринають порухи сердечні…
Коли є руки, ноги, губи, плечі,
Коли є поряд Жінка Золота.

...Так, спершу в душ! А потім – до постелі.
Візьми он пінку. Кров-не кров – однак
На простирадлі буде чорний знак –
Його не відіпрати вже ніяк!
На всіх не напасешся “Аріелів”!

Це ж біле простирадло, мій солдате,
Це ж лебедино-чисте одіяло!
“Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла”.
Не в риму, кажеш? А мені плювати:)

Ой, хто це стука? Серце – тьох-тьох-тьох....
Це Командор уже тримає свічку...
Він, певно, також проситься на нічку...
Ну, знаєш, мій альков – не рукавичка!!!
І місця тут не вистачить на трьох...

Уже зайшов. Уже знімає лати.
Е-е!!! Жуан слабий, його не руш –
Тааак...Кроком руш – шуруй мерщій у душ,
І на підлозі не роби калюж –
Мені уранці все це відмивати!!!


Вони лягли... Плейбої! Королі!
...Та поки я косметику змивала,
Мої бійці уже позасинали,
Обнявшись... У алькові місця мало,
То ляжу на дивані. Се ля ві....

Це азбука. Така життєва школа,
Де є закон – нічого і ніколи
Не буде поміж нами – бо не буде.
А буде січень, ожеледь і люди,
Ще кілька віршів – та й уже по всьому.
Січнева нежить і хронічна втома.
Аз, буки, веді…О, порожній світе,
Не дай безсоння…Місяць кругло світить,
Окресливши пунктиром млосну муку…
Аз, буки, веді. Тисну твою руку.

Коли безсоння соняхом нависне,
Підводячи під днем останню риску,
А ніч, солодка, ніби «Барбариска»,
У роті тане, і ягнят катма –
(Стрибати натомились – і заснули),
Тоді пірнаю рибкою в минуле,
Тікаю поміж рифи і акули
До рук твоїх – без остраху, сама…

До біса сітки, вудки, динаміти!
(Я вивернусь, коли мене ловити),
Бо серце – ртуть і божевільний вітер,
Що вивітрить «to be or not to be»,
І вивірить, і звіриться по тому
Незнаному, незваному, одному,
Що їде зараз до чужого дому –
Тобі.

…І написав тестамент, і пішов,
І сніг летів йому з-під підошов,
І пляшка у кишені гріла серце
(Вона – як я. Вона також із перцем).
..................................
Хустинка біла...Стримую ридання…
Феніта ля комедія…Востаннє
З-за рогу бачу, як у цю завію
Ти трепетно скляну цілуєш шию,
Як обнімаєш талію, і гордо
Вливаєш сурогат у спрагле горло,
І ніч без мене губиться поволі
У випарах чорнявих алкоголів…

…а сивий секундант іде в готель,
Де ми на коцах божевільно скачемо…
Що, прошу пана? Ах, дуель? Дуель!
Холодна зброя? Фі! Давай гарячої!

Піф-паф! – до рук пістолі-кулемети!
І гра, немов дитяча карусель,
Ще крутиться…Забудь про тет-а-тети -
До зброї, золотенький мій! Дуель!

Ей, підтягни штани! Не личить пану
У «нєгліжах» приймати чесний бій!
Ти ж – монамур! Нащадок Дон Гуана!
Ти ж Казанови родич! Ти ж бабій!

Будь гордий того, піонер еротик!
Співай менадам і роби дітей,
Ні, я не проти. Не жартую, що ти!
Хай людство зрозуміє – ти не гей :)))

Ну, припустимо, хочу:)
Ну щось там колись там хочу…
Та не твоїх кальсонів, канцон і дурних менад…
Ніч стікає губами – гарячий, як гріх, шоколад,
Коломбіно-цукерка, я знову тобі морочу

Мізки, серце і все, що лишилося в тебе, любий…
Кошенятком ласкавим приляж і скажи «Мур-мур»,
Мій смішний Казанова, мій ласий до втіх трубадур,
Що за ніч перемацав жіночу частину клюбу,

Хойті-хойті сюди, в тебе, певно, болить голівка,
Я тебе погойдаю на руцях, наллю розсіл,
Мій Жуане-Іване, надія найближчих сіл,
Твоє кредо довічне: «Менади, любов, горілка».


Ти втомився, я знаю. Та хочеш чайок з лимоном,
Бо похмілля – гребуче. Бо тіло болить і ниє…
Роздягайся, коханий. Я коцом тебе накрию.
Спи спокійно до ранку – і ніч золотим полоном

Заколише-задурить, і ти переспиш до ранку,
І пригоди покличуть, і сурма в штанах заграє…
Залишитися хочеш? Ні, любий, дурних немає.
Забирайся, тебе вже чекає нова коханка.

Минуть токсикозів напади,
Ти будеш животик лапати,
Вірніш, животи менадові –
А що вже до грома їх!
У жовтні вони розродяться,
Минеться тоді пригода ця,
І памперси листопадові
Забілить, як Асом, сніг.

Тоді повзунки і брязкальця
Дістануть тебе. Та трясця їм!
Ти знову чкурнеш до Музочки,
Смішний ловелас-Амур,
І знову задуриш голову,
І піде роман по-новому,
І ніжно розстебнеш блузочку,
Любитель струнких фігур…

Вокзали, сніги і рупори…
Віконт відійде від ступору,
Змете конфеті з-під коміра –
(Ревнива жона січе!)
Куценьке дівоче платтячко
Довіку йому не бачити,
Бо зась Казанові хворому
Усе, що під тим плащем.

Його Коломбіна-лялечка,
Його куртуазна кралечка,
Його одіозна стервочка
Метне золотим хвостом…
Дорога на Сихів стелиться,
Амурчик уже й не телиться,
І сніг за вікном метелиться,
І вариться суп з котом…

Син Петро, що служить в війську,
пише лист до тата:
“Нині снилась мені, батьку, наша біла хата,
І садок, що біля хати – яблука червоні
Наливаються під сонцем, просяться в долоні,
Тепле літо їх маніжить, соком наливає,
І над садом яблуневим соловей співає...
...А прокинувся – то сльози засліпили очі...
Пришліть, батьку, наших яблук, дуже яблук хочу!!!
Поскладайте їх в посилку – жовтих, червонястих,
Не дозвольте на чужині синові пропасти!
А ще, добра ваша воля, покладіть в посилку
Кусень сала зо два пуди і пляшку горілки...
Як оте усе не влізе – тату, розум майте!
Тоді яблука з посилки к бісу викидайте!”

Кольорові коханці: вона – антрацит уночі,
Він – білявий ангелик...
Яка ідилічна картина!!!
І тікає, стікає розтоплений віск зі свічі,
Білі руки по чорному тілу,
як човники, плинуть,

Довгі ноги – дві річки смоли – обтікають граніт,
Ніжні руки – дві чорні змії – обвивають все інше…
Ліжко - прірва у житі. І ми вирушаєм в політ!
Вдих і видих, і знову, і знов…
і складаються вірші,

І складаються біле та чорне…В очах мерехтить!
Переплутались, наче колаж, всі кінцівки і ребра…
Хто кого? Хто кому? Хто на кому, нарешті, лежить?!
Це на ліжку твоєму вляглась куртуазно …зебра.

Влітку дівчинка Мирося, що жила в Карпатах,
В Крим приїхала – до моря – з мамою і татом.
Все цікаве, все уперше – хвилі, пляж і чайки!
Мама скинула з малої трусики, і майку,
Одягла панамку білу: “Бігай, мила дочко!” –
І Мирося полетіла бавитись в пісочку.
Довго замок будувала, пасочки ліпила,
Аж нарешті біля моря хлопчика зустріла.
Теж маленького. В панамці. І нічого більше.
-Як тя звати? – запитала. Певно, із тубільців
Був малюк. Бо здивувався: “Я не понимаю”...
А Мирося так уважно хлопця розглядає,
Все вивчає, як анатом, скрізь проводить оком,
А тоді до мами з татом підбіга з прискоком:
-Йой! Матусю! Я тааааааакого виділа сьогодні
Бахура голісінького у маґерці модній!
Не по-нашому балакав, ну таке чудило!
І у нього...теє...тоє...біле щось висіло...-
Червоніє, бґає хустку, а тоді несміло:
-Певно, мамо, то москалик, що Ви говорили...
Ви казали, з москалями ми не схожі. Тільки
Я не думала, признаюсь, щоби АЖ НАСТІЛЬКИ....

Як це правильно, любий! Не варто купляти штольню,
Коли треба відерце вугілля, чи два, чи три,
Краще ввечері дівку до серця собі знайти,
Відпочити у клубі, приміром, – і ніч прикольна
Перекотиться в ранок, піде антрацит додому,
Залишивши у ванні на столику свій гребінець,
Це, погодься, палкого кохання не гірший кінець,
Ти спокійно доспиш, і забудеш ім′я по тому.
А проспавшись, насупиш чоло: “Вероніка? Катька?
Може, просто Марія?”. Не парся, Стаханов! Відбій!
Через тиждень знайдеться нехилий новий забій!
Бо на грома тобі ціла шахта проблем Засядька?

Ця любов не важка.
Як прозорий останній листок…
Цей непевний – напевно – ілюзії щастя місток,
Де мостини скриплять під тілами
уявних коханців,
Раз-два-три – раз-два-три –
у химерному дикому танці…

Ця любов не важка. Так метелик сіда на плече…
Не болить. Не тривожить. Не ятрить.
До сліз не пече…
Ані звуку, коханий… А клямцання клавіш – пусте…
Ця любов, як зерно, до весни у тобі проросте…

Наче мишка осіння – сплітає кубельце з трави…
Говори…через час…через простір…лише говори…
Монітор розчинився… Руки доторкнулась рука…
Ця любов не важка…
О, яка ж ця любов не важка…

Твій дивний мармуровий профіль.
Твій голос - баритон і м"ята...
Під ліжком - згублені пантофлі
І пачка з гумою зім"ята
Давно порожня... Ми - солдати,
Повержені на цьому ліжку...
Твій голос - перегіркла м"ята,
За ніч настояна в любистку...

...Сіно-солома, запах трави,
Знічене “хочу”.
Слів оксамити, дзижчання бджоли,
Сором дівочий.

Крапля відваги, жменька тепла,
Губи і квіти…
Хвиля бажання тілом стекла:
- О, Афродіто…

Сонне осоння, сонях і кіт,
Днів веремія…
Тихий півшепіт. Голий живіт.
Психіатрія…

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані...
О, ці таємні ночі на баштані,
Де ми з тобою - молоді та п"яні
Чергуємо любов і кавуни.

Таємний гріх, солодкі, теплі губи...
Тихіше, милий, сторож ще не спить...
Під головою светрика блакить...
Стисни сильніше... Чуєш, як рипить?
Кавун дозрів.
І я дозріла, любий...

Поміж вагітних ягід дикий тан
Двох спраглих тіл, котрі забули втому...
Чекає чоловік.
Піду додому
Удосвіта...
Посічкану солому
Везли з гармана - даленів гарман...

І золотої, й дорогої
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Твоєї жінки молодої,
Що під тобою… І печаль
Охопить душу – аж заплачу…
З-під тебе стелю я побачу –
Брудний могильник комариний…
- О, так! О, ще! О, мій, єдиний!

…Змінили позу… Гарцювати
У безладі цієї хати
Так болісно для господині….
- О, так! О, ще! О, мій єдиний!

Position three… Стіна нівроку –
Брудна, подерта, кособока…
- Ще хочеш знизу? Збоку?
- Ні!
Зміни шпалери на стіні!!!

… Пригадуєш? Було це так давно:
Смішна любов, п’янка, немов вино,
І ми - кумедні, золоті, прозорі,
І в серці – трави, а на небі – зорі.

Немов лошиця, я, простоволоса,
Купалася з тобою в перших росах…
Там літні зливи змили запах зла,
В дворі до ночі різались в “козла”

Сусіди “під шафе”... А зараз в шафі
Лише скелет, загорнутий у шарфик…
Зітру пилюку, міль порозганяю…
- Ти пам’ятаєш, золота?
- Я пам’ятаю…

Вечірнє небо. Жовті ліхтарі.
Слова були гіркіші за вино.
Ми знов окремо. Знову - не одні.
Я знову плачу. Врешті - все одно.

- Привіт!
Мовчання... В погляді - слова...
Мов рукавичку швигонув до ніг...
Прошу - хай не залишиться Вона
Одна.
Заплакана.
В брудний лютневий сніг.
Як я колись...

...У тебе в хаті пахнуть абрикоси -
Рожева шкірка терпне, як бурштин...
Весела жінка миє чорні коси
І тупцяє до неї перший син.
І теплий дощ по-змовницьки моргає
Крізь біле сито вимитих вікон.
А ти сидиш.
Ти куриш і чекаєш,
Коли тривожно скрикне телефон...

- Це ти?
- Це я.
- Кохана…
- Мій жаданий…
- У тебе? Завтра?…Так, люблю і снилась...
Дружина з кухні: «Хто дзвонив, Степане?»
- Ніхто. Якась дурепа помилилась…

- Ну не обманюй, чуєш? Ні, не плачу...
(Коханий, помовчи мені услід!)
Ти мідяками слів насиплеш здачу
Жбурнеш, як рукавичку, той "Привіт!"...

Так, я уже іду. Звичайно, мушу.
І не дзвони, будь ласка, без потреби...
(...Дитина не малює очі тушшю,
Бо дуже часто плаче.
Не про тебе...)

Не тобі довірюсь - поїздам.
На вокзал прийду, а не до тебе.
Ти не будеш, ти не будеш сам -
Із тобою буде моє небо.

Не тебе чекаю. Сивий гнів
Виллється сльозами в сірій школі.
Вже не буде сонячних листів -
Із тобою будуть мої зорі.

Не тебе кохаю?! Чорний став
Обіймає неба чисту просинь...
Ти не будеш, ти не будеш сам -
Із тобою буде моя осінь.

Все! Доста! Схаменися! Я простила...
Це доля нам розлуку замісила
І напекла коржів. У добру путь!
Забудь мене. Забудь мене. Забудь.

Все сказано. Все зібрано. Все сплакано.
Моя печаль на сукню воском капає.
Все сплачено. І в цьому - вища суть.
Не гудь мене. Не гудь мене. Не гудь.

Банально. Нежиттєво. Неоправдано.
Два горла джгутом болю перетягнуто,
І совість стоплямиста, ніби рись...
Приснись мені. Приснись мені. Приснись.

...А завтра буде тиждень від весілля
Твого із Нею. Холодно від лиць.
Я не зварю, як Чураївна, зілля,
А Ти не вип"єш, як нещасний Гриць.

Я не скажу, що вже одгостювала.
Ти не попросиш прощі. Я сама.
Сніги на місто зледеніле впали
І вмерзли сном у посмішках вікна.

А завтра буде тиждень від весілля
Твого із Нею... Господи, прости...
Я не зварю, як Чураївна, зілля,
А Ти - не Гриць. Його не вип"єш Ти.

Химерність рук, дитинно-віщі очі,
Слухняність кіс у капелюшку снів...
Яка банальність чи яка пророчість
В міжріччі воску і міжгрішші брів?

Люстерко часу - вдрузки! Дивні ролі...
Приреченість - мурахами Далі...
...І сірники допаленого болю...
...І дощове, невчутне "Мир Тобі"...

...Трістане, бачиш - сніг? Піврічний сум.
Глуха печаль прогірклого напою...
Її прокляття, мов вінець, несу,
Здираючи лице об чорну хвою.

Гадюччя рук, образ колюче просо...
Мете...мете...докрикнути несила...
Трістане, пам"ятаєш мої коси?
Ну не вмирай! Вітрило ж біле, біле!

Віддощило – пішло у тумани.
Відболіло – пішло на сторінку.
Не турбуйся про мої рани.
Краще йди-но посидь коло жінки.

Синю ковдру поправ тихенько.
Зі щоки прибери волосся.
І не думай про ту маленьку –
Що їй снилось і як жилося.

Як зітхалось і як ходилось,
Як молилось в безодні жерла,
Як чекалось і як хотілось...
Як їй дихалось? Як не вмерлось?

Хмільний листопад вбрався у стократе –
Отак воно буває на віку:
Вона тебе згубила у Карпатах,
А я тебе знайшла у кабаку.

Між доль, серветок і рудого чаю,
Між теплих пліток
і нетеплих брів
Ти не повірив дівчинці із плаю,
Але повірив пісні про зайців.

Вчепив усмішку. Слів приміряв лати.
Узяв рахунок.
Недопив вино.
...Останній потяг бродить по Карпатах,
А ми з тобою підемо в кіно.

Синім – церква. Жовтим – вогні.
Мокро-сірим – холодний став.
Ти не кинув мене, ні!
Ти ніколи мене не мав.
І розхристано-чорні світи…
І розідрано-сонна земля…
Білим-білим, як сніг — ти.
Синім-синім, як сон — я.

Панночко, гой-ці, не плачте!
Місяць торкається пліч.
Лізе гадюччям ледачим
Потяг в скривавлену ніч.

З олова злитий солдатик —
Біло базякає сніг…
– Панночко, годі ридати…
- Юнкере, як же ти міг…

Вийти в плащику з капюшоном –
І втопитись у венах вулиць…
Так, по всіх світових законах
Я вже мала тобі забутись.
Я вже мала тобі відснитись –
Адже перша любов – не остання…
…Поможи їй, вона втомилась!
…Пелюшки відкисають у ванній…

Яка морока – я клялась забути…
Яка печаль – не хочу забуття!
Тікати в ніч – лише б не потонути,
Щоб вранці знову виплисти в життя.

І не забути в косметичці сміху,
Метелик вуст підняти догори,
Щоби стооке і сторуке лихо
У здивуванні кинуло: “Диви!

Диви яка! Ще не минуло й року,
А вже вона не в’яне у журбі…”
…Я засміюся! Голосно. Жорстоко.
З надривом. В сірість погляду – тобі.

Засміюся. Ти будеш з базару нести торбинки.
Перекинемось фразами, як кулеметним вогнем...
Збайдужіло промовлю: "Привіт.
Як робота, жінка?"
- Та нічого, нормально.
Потрохи якось живем.

Сірі очі (а може,зелені? Уже забула...)
Будуть гладити коси, торкатися рук Катеринки...
Це все було задобре для правди...
А було ж! БУЛО!
Засміюся.
Ти будеш з базару нести торбинки.

І не збулося. Відцвіли каштани.
Весільну сукню точить сіра міль.
Ну не мовчи у трубку, Дон Жуане,
Тобі не личить недоречний біль.

Ти ж сильним був! Ти ж смерті не боявся!
Дороги, шал, пригоди і любов...
Згадай, як в пащу смерті ти сміявся,
Як ніжність сам у собі поборов,

Як марив вітром і жаданим тілом,
Як пестив гейш солоним язиком,
Не обіцяв, не клявся і не вірив
У силу часу, пив піратський ром...

І зник! Ти сам у собі розчинився,
Згорів, відрікся, слабкістю просяк...
І той, на кого стільки літ молилась -
Здитячений, безпомічний юнак...

Ну не мовчи у трубку, бідний брате!
Камінні кроки сповнять коридор...
Бо донна Анна змучилась літати...
Бо їй потрібен справжній Командор...

Бурштин на оксамиті капелюшка,
Зміїність вуст і сно-едемський гріх.
Вреднюче пасмо. Романтична мушка.
І зверху - біль.
І зсередини - сніг.

Яка криштальність тріснутого тіла!
Яка безкрилість, втомленість і синь...
Я не могла!
Не знала!
Не хотіла!
Покинь мене, будь ласочка, покинь!!!

І я, здається, не я,
І ти, здається, не ти.
На грудях лежить змія,
Під нею лежать листи.

Питаю у себе знов:
"Невже це буде довіку -
Моя найперша любов
до ВАШОГО чоловіка?".

А ти мовчав, сховавши свою душу
За жалюзі буденності й турбот.
Ні, я твого мовчання не порушу,
А наберу камінчиків у рот.

Чекали сонця всю піврічну зиму,
Шукали між снігів відлуння Раю.
А зараз, в квітні, нам удвох так зимно...
Ти куриш і мовчиш. А я - кохаю.

Я хочу бути казкою для тебе,
Твоїм миттєвим святом, сьомим небом,
Без присмаку пилюки і борщу.
Нехай між нами встануть Бог і люди,
Я вибачу розлуки й пересуди,
Але буденність щастя не прощу.

Будь воїном для мене у лаштунках,
Спокусником-Жуаном в поцілунках,
У масках грай свою щоденну роль!
Життя - життям, а почуття - окремо?
Як вирішимо цю складну дилему:
Чи чоловік у капцях є король?

А я - принцеса в бігудях турбот.
І наш театр закритий на ремонт,
І гріється вечеря на пательні...
Буденності високі будяки
Кидають тінь на сонце і зірки
І заглушають паростки непевні...

Як я боюсь в тобі розчаруватись!
Із квітами зів"ялими зостатись
На шумному вокзалі вбитих мрій...
Останній дотик важко розбивати,
Осіннє щастя важко забувати,
Не вірячи собі, що ти - не мій.

Так, я буду Вашою жінкою,
Вашим спокоєм, Вашим болем,
Вже не феєю, не чужинкою,
А великим несапаним полем.

Так, я буду Вашою долею -
Сонце-ружею (з колючками),
І вечерею з бараболею,
І безсонням із пелюшками.

Так, я буду Твоєю дружиною.
Ти - правицею, я - лівицею.
Вже не сіном, але периною,
Ніжним котиком... Чи левицею?

Не віриш? Заморочу, доведу,
Отрую, вб"ю, зведу безсмертну душу,
У всіх тебе безсовісно вкраду,
Очима втоплю, ревністю задушу.
Осіннім чадом, хмільністю ночей
Розкраю на мільярди половинок,
Вустами розпалю вогонь очей,
Щоб знав, як задивлятись на блондинок!
Спалю, розіпну, розбуджу, зурочу,
Ста мідяками слів насиплю здачу...
Я просто жінка.
В мене карі очі.
Заплачу. Розцілую. І пробачу.

...Ще навіть треті півні не співали,
Іще ніхто ніде не гомонів,
Як встала жінка, в хаті прибирала,
Курей, гусей, качок нагодувала,
Як слід і не почистивши зубів.

Ну хто б зумів усе переробити?
Вона збудила свої дрібні діти,
Відправила у школу і в садок,
Пішла на городи´ - і три години
Копала бараболі і морквини,
Петрушку, кріп, капусту, бурячок…

Обід зробила - борщик і пельмені,
Збудила чоловіка - як олені -
Небритий і неголений, він спав…
Та що тягнути довго цю резину,
Зганяла на роботу (в другу зміну),
Хутенько - ніби стьожка поміж трав.

Та що там трави і яка там стьожка?
Прийшли зі школи Вітя і Сірьожка,
Маринка, Свєта, Петрик і Кіндрат…
І вже сім’я вечеря біля хати,
І вже корова доїться завзято,
І вже вишнева ніч покрила сад…

Дітей приспала, баняки помила,
В маленькій кухні віченьки склепила…
Вже наче й все… Але зірвалась вмить!
Ой лелечко! Оце була б заснула -
Та ще одну роботу я забула -
Там чоловік не…… лежить!!!

- Краплинки сліз, що на очах застигли,
Я витер би листочком золотим, -
Так він сплітав дівчаткам молодим,
Що були з ним, на ньому і під ним,
Коли стекла весна і роки збігли,

як марафонці...Фінішна пряма -
І встане чи не встане - вже питання...
Слова і вітер... Старість і кохання..
Хто переможе в нелегких змаганнях:
Любов чи смерть? Віагра чи зима?

Котячі любощі затихли, врешті-решт,
І тьмяний місяць завітав до спальні...
Кохай мене навально і повально,
І аморально- як зумієш - теж.

І ще, і ще... І та пророча мить,
Коли вже місця мало у квартирі...
Моя білизна відлетить у вирій
(та бог із нею, хай собі летить!)

Шерше ля фам, бонжур, мон шер, шарман,
До ранку розмовляли по-французьки,
Дифтонги розбивалися на друзки,
Текло мовчання і скрипів диван...

І простирадла - як в бою знамена,
Бо в тілі - ти, і поза тілом - ти...
Як ми любились... довго і шалено...
Нам заздрили сусіди і коти...

Все! Доста! Схаменися. Я простила.
Це доля нам розлуку замісила.
І напекла коржів. У добру путь!
Забудь мене. Забудь мене. Забудь.

Все сказано. Все зібрано. Все сплакано.
Моя печаль на сукню воском капає.
Все сплачено. І в цьому вища суть.
Не гудь мене. Не гудь мене. Не гудь.

Банально. Нежиттєво. Неоправдано.
Два горла джгутом болю перетягнуто.
І совість стоплямиста, ніби рись…
Приснись мені. Приснись мені. Приснись.

Весняного проміння променад:
Не дихати, не пити алкоголю.
Візьми мене в неволю, мій королю -
І я вже не повернуся назад.

Цей зорепад! Лови, хапай у жмені!
Ця дика млість, ця Пісня над Пісень...
Іван пастушить олені Олені,
А ти мене пастушиш день у день.

І ніч у ніч. І ніжності налито
По вінця, по зав"язку, по межу...
Весняним дивом вкутана, лежу...
Зимою буде син. А завтра - літо...