Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юрій Гундарєв (1955)




Сторінки: 1   2   3   

Художня проза
  1. Месія - 19
    І знову у Вибраному - суцільні вірші й оповідання Олександра Сушка. По 6-8 текстів на добу - малохудожніх і з численними помилками!
    Цей автор намагається виправдовуватися: розумієте, друже, я пишу в електричках і без окулярів, тому ось так виходить… Підтримує Сушка, як і завжди, й редакція: у нас тут - швидше показ того, що робиться в майстернях кожного…
    Але, вибачте, яка різниця читачам, де автор «робить» свої тексти - на водних лижах чи на верблюді? І навіщо так нав‘язливо впихувати до Вибраного те, що, як казав один легендарний політик, не вп…?
    Хіба після творів Валерія Шевчука чи Оксани Забужко можна читатити Сушкові шедеври на кшталт «Ужасть!», «Іслам-2», «Мусі-пусі», «Волосся в носі» та інші? І хіба їхня кількість у Вибраному здатна в якийсь справді чарівний спосіб перерости в якість?
    До речі, я для того й започаткував свій Читацький щоденник, щоб привертати увагу до тих талановитих людей, які, на превеликий жаль, можуть ніколи й не побачити своїх творів у Вибраному, адже всі місця наперед вже зайняті…
    Час від часу туди затягують й мого «Улисса усмирённого», але він, молодець, «не смиряется» - тікає!
    Отже, перефразуючи вислів класика, електрички й окуляри не винні…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Відкритий лист головному редакторові «Поетичних майстерень»
    Шановний пане Ляшкевич!

    З Вашої мовчазної згоди, а може, й сприяння протягом тривалого часу мене буквально цькує Микола Погорєлов (Соболь). У хід йде все - і образи («лайно, паскуда, пень, виродок» тощо), і погрози.
    Отже, йдеться про грубе порушення статті 28 Конституції України щодо неприпустимості приниження людської гідності, а також Вами же особисто затверджених правил поводження на порталі.
    Коли я зрозумів, що на Вашу допомогу годі й чекати, то почав відстоювати свою гідність сам. Мова йде про мій серіал «Юркодар», який на різних порталах зібрав уже чималу читацьку аудиторію. До речі, в жодному випуску цього серіалу Ви не знайдете жодного образливого слова на адресу Соболя. Лише сміх! А це, звичайно, як влучно підмітив ще Гоголь, й дотепер найпотужніша зброя!
    Та Ви, пане головний редактор, дали доручення заблокувати мої безневинні тексти на адресу Соболя, в яких навіть його ім‘я не названо.
    Більше того, закрили сторінку Самослава Желіби - талановитого поета, антивоєнні твори якого розміщуються на урядовому порталі «Поезія Вільних», і порядної людини. До речі, пан Желіба - єдиний, хто не побоявся відкрито стати на мій захист! Проте закрили не Соболя - за постійне відверте хамство, а Желібу…
    А мені було рекомендовано займатися суто літературною роботою… Та хіба пародія - не суто літературна робота?
    І хіба вчорашній брудний вірш Соболя на мою адресу - це суто літературна робота?!
    Ось такі подвійні стандарти панують, на превеликий жаль, на порталі. Одним можна все (і недаремно Соболь мені неодноразово заявляв: «Ми не таких тут ламали!»), а іншим одразу кляп - у горло!
    Колеги по порталу висловлюють мені з приводу цього останнього, повторюю, брудного вірша Соболя щире обурення - і не стільки його зухвалою поведінкою, скільки Вашим, пане головний редактор, благословенням цього публічного хамства.
    Але сьогодні - я, а хто - завтра?

    Кілька слів про себе.

    Ветеран апарату Верховної Ради України. Понад 20 років очолював редакційне управління. Один із редакторів тексту Конституції України. Заслужений журналіст України.
    На восьмий день війни опублікував на російському порталі Проза. ру нарис «Украина в огне», де написав ті фрази («На мою землю пришла ВОЙНА» і «Сегодня я, этнический русский, проснулся УКРАИНЦЕМ»), за які мою сторінку було негайно заблоковано. Але цей текст одразу передрукавали видання різних країн.
    Наразі мої антивоєнні твори публікуються в Україні, зокрема на урядовому порталі «Поезія Вільних», й у США. Навіть у рф проукраїнські сили підготували на мій вірш «Боль» (щодо варварства відносно Харкова) міні-фільм, а на вірш «Хвилина мовчання» - ілюстровану листівку.
    Минулого року в День державного службовця у сесійній залі Українського парламенту я отримав чергову нагороду - Подяку Голови Верховної Ради. Моє фото крупним планом було розміщено на офіційному порталі ВР.

    Пане головний редактор!
    У разі блокування цього Листа або закриття моєї сторінки на порталі я буду змушений опублікувати його на інших літературних порталах і направити до урядових відомств України, що відповідають за дотримання свободи слова.

    З повагою, Юрій ГУНДАРЄВ

    11 квітня 2024 року


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Месія - 18
    Гадаю, Миколі Соболю, на превеликий жаль, багато чого не вистачає - толерантності («паскуда!», «виродок!» та ін. - це на мою адресу), освіченості( РЕмарук, АрИстович тощо), правдивості… Бракує йому й послідовності.
    Скажімо, Соболь чемно не помічає портретів російських класиків - від Лермонтова до Гумільова, що буквально щодня з‘являються на головній сторінці порталу. Не помічає й численних перекладів поезій Єсеніна, Цвєтаєвої, Левітанського… А не помічає тому, що боїться щось ляпнути, бо можуть, як муху, прикрити його сторінку і водночас «гудбай раша!» всі п‘ять тисяч його «навічних» шедеврів…
    До речі, у ПМ немає заборони на російську мову, що свідчить про рівень демократичності видання. Хоча, звичайно, те варварство, що чинить сьогодні рф, м‘яко кажучи, не дуже сприяє популяризації російської культури. У свій час таке відбувалося й з німецькою…
    Зараз деякі літературні портали прямо попереджають: приймаються твори лише українською мовою. І це - їхнє право. І це можна зрозуміти.
    Але, повторюю, у ПМ наразі російську ніхто не забороняв. І, наскільки мені відомо, ніхто не наділяв Соболя правом такої заборони.
    Тому, публікуючи твори російською мовою, я, здається, не порушую встановлених на порталі правил.
    До того ж російськомовні речі я розміщую вкрай рідко, а дата свідчить про час їх написання - задовго до війни…
    І тут Соболь починає справжню війну саме зі мною, тому що абсолютно впевнений у своїй безкарності (допоки!). У хід не вперше йдуть відверті образи. Ось, зокрема, зовсім свіжі його закиди на мою адресу: «Ці виродки наводять ракетні удари по Україні»…
    Цікаво, а що наводить сам Соболь такими висловами, які своєю агресивністю й грубістю так нагадують пропагандистські методи наших північних сусідів?
    Тож поки російськомовні громадяни України віддають за неї свої молоді життя, як, скажімо, племінник моєї однокласниці Андрій Халоїмов, або одужують у шпиталях з єдиним бажанням щонайшвидше повернутися на фронт, отакі Соболі, замість того, щоб краще вчити українську мову, з якою у них ще поле не оране роботи, по тихих хатах воюють з російською.
    А потім такий крутий мачо заливається слізьми: не я першим починаю, ой, вибачте, це випадково…

    Чий сьогодні портрет на порталі - Лермонтова? Недаремно Тарас Григорович так цінував його твори, навіть ілюстрував деякі поезії…
    Цікаво, чи знає це Соболь?
    Бачу пронизливий погляд Михайла Юрійовича з сьогоднішнього портрета і чую лемент Соболя: не я першим починаю!..
    Звичайно ж, не він.

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Читацький щоденник-9. Юрій Яновський
    …Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я люблю спостерігати, коли ви берете й віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли ви пестите ніжну шкіру жінки, коли ви боляче любите її й не хочете нікому віддати. Найбільше мені до вподоби руки творців. Перо і пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори її житимуть…

    Перечитую роман «Майстер корабля» Юрія Яновського.
    Цей модерністський, але надзвичайно романтичний твір написаний 26-річним автором у 1928 році - майже сто років тому. Але таке відчуття, що це - літературна новинка. Просто вражає композиційна амплітуда: стилізація під мемуари літнього митця, роздуми про місію художника у суспільстві, подорожі від Одеси до Яви, з минулого - у майбутнє. Море. Сонце. Вільні, мов чайки, жінки… І мова - розкута, метафорічна, з пульсуючим ритмом, наче джазові композиції Телоніуса Мунка…
    Майстер на носі корабля - це та фігурка із профілем жінки, що веде його - нас, українську націю,- оберігаючи від рифів, у сьогодення.
    Юрій Яновський ніби запитує у своєму романі: а якими ми будемо завтра?

    …Море підкидало хвилі. Біля моря ми почували себе сильнішими. Далеке Місто тонуло в тумані наступаючого вечора. Тільки мол закруглявся з одного й іншого боку, перед нами море, а позаду — спокійна смуга води гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місяці, відбивалися в безмежному морі й пливли не знати куди по такій шумливій воді. Ніби за туманом, десь унизу, на колосальнім віддаленні виблискувала кругла планета Земля, і всі моря її ось-ось мали затопити сушу…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  5. Читацький щоденник-8. Світлана Пирогова

    У білому вінку всміхалась юна вишня,
    Птахи кружляли з піснею весни.
    І сонце життєдайне піднімалось вище,
    Пливли на небі хмар легкі човни.

    А він дивився у дівочі сині очі,
    В яких бриніла райдужна краса.
    І білий світ здавався чистим і урочим.
    Кохання променилось, мов яса…


    Погодьтеся, як приємно починати день саме з таких рядків. До речі, цей вірш має назву «Метелик щастя прилетів». Після всіх цих чорних «шахедів» у ваше вікно залітає сонячний метелик надії…
    Поезії Світлани Пирогової є витонченими за формою й надзвичайно теплими, світлими за змістом.
    Недаремно деякі свої поезії вона так і підписує - Світла. Це, звичайно, не лише від імені…
    А втім, хіба може бути несвітлою поетка на ім‘я Світлана?


    Цілунки ніжні, ніби розсип самоцвітів.
    Волосся - водоспадом, стан гнучкий.
    І пахло квітами вишневе юне віття,
    Метелик щастя прилетів меткий…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Секс в большом городе
    Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего добился за свои неполные сорок семь лет (уже третий год руководишь главным управлением одного из ведущих министерств, у тебя любящая красивая жена, притом уверенно стоящая на своих стройных длинных ногах — шутка ли: ведущая одного из самых рейтинговых телевизионных ток-шоу, твой сын по окончании института международных отношений приглашён на стажировку в Чехию, у тебя, слава Богу, нет ни единого седого волоска во всё ещё густой шевелюре, а в прошлом году в командировке даже случился — впервые в жизни! — секс сразу с двумя молоденькими коллегами - светленькой незамужней Наташей и тёмненькой Ингой, матерью двух уже совсем взрослых детей - ушедших навсегда в мир он-лайн мужа и сына. Конечно же, это ерунда, глупость, что-то вроде похода в тренажёрный зал, но всё равно несмываемы прикосновения, запахи, флюиды, какие-то ирреальные ощущения безумного язычества, когда одна, целуя, помогает тебе войти в другую… Тем не менее такие внеплановые фрагменты, безусловно, расцвечивают иными красками распланированную на месяцы вперёд жизнь, не говоря уже о таком стандартном на сегодняшний день пакете, как трёхкомнатная (с евроремонтом!) квартира, дача, «вольво» (для жены, конечно, у самого-то — служебная), и прочих маленьких социальных радостях… И что же, всё коту под хвост?
    Мучительные вопросы такого рода бередили душу Игоря Николаевича Пустовойта, едущего в машине «скорой помощи» в сопровождении пожилой строгой медсестры. А что там ехать от неврологического корпуса до профилактического, где делают всевозможные исследования — УЗИ, рентген, МРТ и тому подобное? Каких-то сто — двести метров. А он — уже в машине и с нянечкой.
    Игорь Николаевич вспомнил название посмертного фильма о Майкле Джексоне («Вот и всё!») и грустно улыбнулся.
    В голове всё решительно смешалось. Какое-то затмение! Ещё вчера было всё. Ты — собранный, элегантный, наутюженный, после бассейна и обязательной чашечки кофе — выскакиваешь из серебристой «тойоты», под восхищёнными (а может, завистливыми) взглядами впархиваешь в лифт, плавно приземляешься в родное комфортабельное кресло и начинаешь любовно поправлять батарею телефонов (как Ник Мэйсон барабаны перед началом концерта) на приставном столике. Через пять-семь минут с папками и свежей прессой заходит томящаяся в сковывающих юное гибкое тело короткой юбчонке и колготках секретарша Лера, садится на рядом (только для неё!) стоящий стул, и ты, как всегда, спрашиваешь: «Ну как там у нас?», и она, как всегда, немного раздвигает идеальной формы ноги, и ты видишь (близко, на расстоянии вытянутой руки), какого цвета треугольник сегодня усмиряет молодую влажную плоть. Но ты, естественно, делаешь вид, что всё нормально (несмотря на секундную остановку сердца), и говоришь казённым голосом: «Так, спасибо». Это означает, что окрылённая после обязательного ритуала Лера возвращается в приёмную на позицию опорного защитника, а ты уверенно набираешь номер вышестоящего начальника и, понизив для солидности голосовую тональность, разборчиво (учитывая авторитет, а, главное, возраст своего шефа), говоришь: «Доброе утро, Борис Викторович! Это Пустовойт беспокоит». И, стало быть, новый рабочий день начинает своё державное теченье.
    Ещё вчера… А сегодня? А сегодня ты овощ: осторожно ступающий, тихо говорящий, туго соображающий. Медперсонал в твоём присутствии не стесняется говорить о тебе в третьем лице («Как он спит?», «Какая у него температура?», «Какая у него реакция на вопросы?», «Он знает, что сосед по палате умер в день его поступления?»).
    Да уж знает, ещё не полный идиот! Когда Игоря Николаевича прямо с работы (вели под руки полоумно и виновато улыбающегося) забрала «скорая», он помутневшим рассудком фиксировал (причём, помимо своей воли) все нюансы, детали, детальки, запахи, шорохи, на которые в миру, при обыденном-то раскладе, ему всегда было наплевать.
    Вот он лежит на узенькой жёсткой коечке «скорой», судорожно вцепившись мокрыми от волнения ладонями в низенькие бортики своего временного ложа, затылком к водителю, безучастно наблюдая, как в верхнем окошке стремительно проносятся обрывки облаков, фрагменты домов, отдельные бьющие в стекло ветки. Только гнать-то зачем так, Господи? Неужели и в катафалке тоже уготована подобная «Формула-1», только уже ногами вперёд?
    Потом долгое сидение в приёмнике в компании с измождённой тёткой, лежащей на высоких носилках с маленькими колёсиками и орущей благим матом.
    Вялотекущий утомительный брифинг с пожилым болезненного вида врачом ещё раз подтверждал помутнение рассудка Игоря Николаевича («Ау, кто же здесь врач?»).
    — Сколько вам полных лет?
    — Сорок шесть. Через два месяца…
    — Нет, не надо. Только полных.
    — Тогда сорок шесть.
    — А почему вы повторяете? Вы же уже это сказали …
    — Ну, так, просто уточнил…
    — Вы лучше прямо отвечайте на мои вопросы.
    — Хорошо, буду прямо.
    — Что вас беспокоит?
    — Сильные головокружения.
    — Когда это началось?
    — Месяца два назад.
    — Месяца два или два месяца — это большая разница?!
    И в таком ключе ещё минут сорок. Пустовойту стало дурно, и он плавно повалился набок…
    Очнулся (как говорится — гипс!) уже в палате. Положили, как привезли: в брюках, туфлях, рубашке с длинным рукавом (хоть галстук немного распустили). Ещё бы пиджак, несколько гвоздик, и можно уносить готовенького! А рядом зияющая пустотой койка, туго затянутая накрахмаленной простынёй. И кто-то ещё будет говорить, что тот, кто на ней лежал, выписался! Ха-ха, мы так и поверили. От коечки этой, от которой все шарахаются в разные стороны (даже бесстрашные нянечки с вечным во все времена инвентарём: шваброй и ведром), веяло явно не земной прохладой.
    Началась артподготовка: сделали укол, подсоединили к капельнице. Минут через сорок принесли на подносе обед (что характерно: одна ложка, ни ножа, ни вилки — как буйнопомешанному, видимо, дабы не порешил кого из людей в белых халатах или себе чего на японский манер не поделал). Да какой уж тут обед! И без обеда подташнивает.
    Потом вломилась… нет, не пехота — целый консилиум: заведующая и несколько врачей, не сводящих глаз не с больного, нет (что логичнее бы), а со своей шефини, которая, похоже, лишь одна имела право голоса.
    — Откройте рот! Указательным пальцем правой руки коснитесь кончика носа.
    Так и хотелось спросить: «Вашего, доктор?»
    — Резко посмотрите вверх…
    Наконец-то, определились с лечащим врачом. Им, вернее ею, слава Богу, оказалась молодая черноволосая женщина по имени Алина Ивановна, так ни разу и не глянувшая на своего пациента в присутствии заведующей. Да, Бог с ней! Хоть на МРТ направила, и то спасибо. Кстати, а что такое МРТ? Магнитно- что-то… А, впрочем, какая теперь разница? Недавно смотрели по телеку «Доктора Хауса» и думали, что это так далеко от нас, все эти МРТ и прочее. Ан нет!

    Нянечка нежно подвела Игоря Николаевича к скамье в холле и добродушно сказала:
    — Ожидай, сынок! Бог даст, всё образуется.
    На дворе накрапывал дождик.
    Какие же есть доброжелательные люди: «Ожидай, сынок!» Старенькая, вся в морщинках, а сколько доброты, благости какой-то высшей! А он смог бы вот так, от чистого сердца пожелать чужому человеку чего-то хорошего? Даже не сделать, просто пожелать? И разве помнит имена тех женщин, которые ежедневно драят его кабинет, буквально вылизывая каждый квадратный сантиметр? Он в лучшем случае может поздороваться. Или просто кивнуть головой. А может и вообще пройти, как мимо лишнего стула. Но ведь у каждой из них есть своя жизнь, своя боль, дети, внуки, проблемы, болезни. И, наверное, на тебя смотрят как на всемогущее божество. А это божество способно лишь заставить раздвинуть ноги молоденькую женщину, ещё совсем девочку, ровесницу твоего сына. И она не отказывает тебе, возможно, и не потому, что ты неотразим, как Джек Николсон, а потому что боится отказать. И кого ты этим возбуждаешь, точнее, унижаешь? Её? Себя?
    А как первый звоночек (а может, и последний?), так сразу в штаны и наложил. Такой сразу стал наблюдательный, плаксивенький…
    Дождь усиливался. В проём открытых высоких дверей ворвался поток свежего воздуха.
    Этот холл и этот дождь напомнили Пустовойту похожее утро (страшно подумать!) четвертьвековой давности. Точно такой же холл пансионата в Прейле, одного из живописных литовских посёлков, разбросанных на утопающей в соснах косе, пролегающей между Куршским заливом и Балтикой. И так же моросил дождик. И Пустовойт Игорь Николаевич собственной персоной, прибывший на заслуженный отдых. Молодой, обаятельный, сразу после защиты диссертации с таким длинным названием, что лучше не терять время на подробности. В польском джинсовом костюме, в первой бороде и с плеером, из наушников которого пульсирует размеренный ритм только что появившегося пинкфлойдовского альбома с длинным (как у только что защищённой диссертационной работы) названием, переводимым на русский приблизительно так: «Кратковременное помутнение рассудка»…
    Тогда (ты ведь точно знал) — это было начало.
    А сейчас?
    Из зальчика, где делают МРТ, выкатывают коляску, в которой послушно сидит в новом адидасовском костюме моложавый полноватый мужчина, ровесник Игоря Николаевича, с неподвижными руками и ногами и безумно испуганными глазами.
    Так вот оно что! Вот так и тебя посадят в спортивном костюмчике и будут возить на потеху доброжелателей всех мастей — от родни до ожидающих на низком старте своей очереди на продвижение по службе коллег.
    — Пожалуйста, следующий!
    Нянечка мягко подхватывает Пустовойта под вялый локоть и легонько впихивает в зальчик.
    — Снимаем часы, отдаём кошелёк и заходим за перегородку.
    Игорь Николаевич опять болезненно фиксирует такие вот потусторонние обращения: «он», «снимаем». Как будто тебя здесь уже нет.
    Возле таинственного продолговатого саркофага Пустовойт получает последние напутствия («Впервые делаете МРТ? Нет, это не страшно. Будто космическая музыка». — «Пинк Флойд»?» — «А, вы шутите. Если что, нажмёте кнопочку. Если — ну сами понимаете»).
    Пустовойт оглянулся. В самом углу, под потолком, висела маленькая картонная иконка. Игорь Николаевич, легко до сей поры шагавший по жизни, как ему казалось, и без чьей-либо помощи, сейчас почувствовал себя маленьким, ничтожным, никому не нужным существом. «Господи, — прошептал он почти неподвижными губами, — помоги мне, Господи, помоги мне, Господи, помоги мне…»

    — Просыпайся, сыночек, — слышит во сне маленький Игорь далёкий голос мамы.
    — Мамочка, но ты ведь уже умерла? — спрашивает он.
    — Просыпайтесь, Игорь Николаевич, — голос мамы звучит более явственно, Пустовойт приоткрывает глаза и видит перед собой… милое черноглазое лицо лечащего врача.
    — Ну что, уважаемый Игорь Николаевич, — Алина Ивановна бережно разглаживает на своём загорелом колене большой чёрно-белый снимок. — Слава Богу, с головой у нас (Пустовойт замечает, что с ним — впервые за это так мучительно долго тянущееся время — шутят, да-да, шутят, а это ведь хороший знак!) всё в порядке. Претензии есть к шее. Короче: остеохондроз! Но это не смертельно. На сегодня остеохондроз почти у каждого второго живущего на земле. Мы с вами запишем, какие и в случае чего принимать таблетки, и какую делать гимнастику. Но зарядка не при случае, а ежедневно!
    — Доктор, — Игорь Николаевич только сейчас замечает, какие фантастически ухоженные ноги у Алины Ивановны, кляня в душе свою неистребимую сущность, — а музыку в наушниках слушать можно?
    — А какую музыку вы любите? — Алина Ивановна снимает белую докторскую шапочку, и густые каштановые волосы падают на плечи.
    — Классику предпочитаю слушать, так сказать, живьём. А вот из рока — прежде всего «Пинк Флойд».
    — И какой же альбом у вас самый любимый? — Пустовойт видит перед собой уже не бесполого, наводящего априорный ужас врача, а очаровательную тропикано-женщину, которая, кажется, тоже рада превращению умирающего лебедя в принца.
    — «Кратковременное помутнение рассудка», — после небольшой паузы отвечает Игорь Николаевич и лукаво улыбается, отчётливо различая два своих отражения в тёмных глазах Алины Ивановны.

    Автор: Юрий Гундарев
    2014 год


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Месія - 17
    Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
    Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
    Та сама історія, що й з Олександром Сушком: у того - ледь не всі місця у Вибраному, у неї - в Актуальному. Та й художній рівень у них приблизно однаковий…
    Стверджую це як професійний редактор, якому довелося опрацьовувати твори багатьох знаних українців - від Леоніда Кравчука і Володимира Щербицького до Бориса Олійника і Володимира Яворівського. Та й як автору пощастило бачити свої поезії та оповідання поруч із творами Дмитра Бикова і Михайла Веллера, Валерії Новодворської і Ади Роговцевої - в одному номері того чи іншого видання. І не колись, а зараз!
    А хтось - справді обдарований і делікатний - чесно дотримується вимог і публікує протягом дня лише один твір.
    І без надії сподівається, що побачить його у Вибраному.
    І чудово розуміє, що такі сподівання є марними…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (18)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Месія - 16
    На черговий випуск серіалу «Юркодар» (№94) від Галини Украйни я отримав такий відгук:

    ЮркоДав щось сказав.
    Що сказав, якби ж то знав!
    Ляпнути він в нас уміє,
    А сказати? Нема сили!

    Алому?

    Кацапську знає лиш одну! І пхає скрізь!
    - Я мову пхну!
    Девіз в писаки! Не у пана!
    Бо не такий - у чім тут справа!

    На щастя, знана рецензентка ще не навчилася у ПМ миттєво вилучати свої писання, як вона це успішно практикувала на інших порталах, а тому у нас є можливість уважніше до них придивитися.
    Перш за все, як завжди, приголомшує художній рівень цих частівок.
    Невже за довгі роки перебування на літературних сайтах не можна навчитися видавати щось потужніше, ніж рима «сказав-знав», або взагалі не рима «уміє-сили»?
    Звичайно, Галина Украйна й не дуже переймається мовними питаннями, а тому щедро щодня публікує нашвидкуруч збиті вірші - без рим, без метафор, власне кажучи, без нічого. І водночас направо і наліво роздає критичні зауваження на кшталт: «шепОту - такого немає»…
    Ясна річ, що її головна мета - не поезія, а психологічний тиск на колег - поетів, людей нерідко вельми ранимих. Тож їм часом доводиться захищатися блокуванням або, на превеликий жаль, взагалі просто тікати з порталу…
    Коли ж атмосфера доводиться до кипіння, Галина Украйна раптом зникає, щоб згодом «відродитися» вже на іншому порталі під новими вітрилами, тобто під новим іменем.
    До речі, щодо вітрил. Слово «алий» має татарське, а не, за словами Украйни, «кацапське» походження, і вживається в українській художній літературі. Навіть назва славетного романа Олександра Гріна перекладається і як «Пурпурові вітрила», і як «Алі вітрила».
    Гадаю, видатній мовниці варто було б більше читати свого часу. А зараз це, можливо, вже запізно…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  9. Месія - 15
    Мій шановний колега Самослав Желіба слушно порушує питання про рейтинги.
    Цілком згоден, питання справді важливе. Але надто перейматися цим теж, гадаю, не варто.
    Скажімо, у мене самого ці рейтинги - чи не найнижчі на порталі (навіть Галина Украйна здивована). Але це, мабуть, через мої непоодинокі «доторкання» до недоторканних, які, на щастя, мають всі ці захмарні рейтинги і переважну постійну кількість місць у вибраних творах. Так було. Так є. І немає жодних сумнівів, що так буде завжди!
    Але всі ми чудово розуміємо, що справжні рейтинги виставляє лише Час. Згадаймо, кого ми вчили за шкільними і вузівськими програмами - Гончар, Стельмах, Панч… А кого зараз читаємо для душі, без всіляких програм? Домонтович, Підмогильний, Багряний…
    Переконаний, якщо мій той чи інший твір западе у душу бодай одного читача, це й є мій найвищий рейтинг. Недарма Хемінгвей якось зауважив: якщо ви написали лише одне оповідання і воно сподобалося лише одному читачеві, ви - гарний письменник…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Читацький щоденник-7. Володимир Каразуб
    В цей світ, що з каменю, землі й піску,
    Води та пилу, куряви і вітру,
    Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
    Гарячих сонць і білоклубних хмар,
    Приходять сни розбурхані під небом
    Стихій, війни, любові, чванства, страху
    Химер, що тіні прихистку снують
    І тягнуть душі в п’ятий вимір світла
    У світ чуттєвих яв, чи навпаки
    Лякають віщим голосом із серця,
    Що п’є моря у сяєві нічнім…


    Ще одне ім‘я заношу до свого щоденника - Володимир Каразуб.
    Принагідно хотів би зауважити, що для мене особисто поети поділяються на дві категорії. (Звичайно, тих, хто пише, аби писати, і так аби й пише по сім-вісім віршів-клонів на день, я до уваги не беру).
    Так от перша, найчисленніша, категорія: поети, які встановили для себе планку на середній висоті й успішно її долають протягом усього свого життя, не бажаючи, а потім вже і не в змозі хоч трішки її підняти.
    І друга, дуже маленька, буквально по пальцях однієї руки, група творців, для яких планку з юності визначено на такій висоті, що доводиться весь час задирати голову. Це - Пастернак, Вознесенський, молодий Тичина, допоки тоталітарна система не зламала йому крила… Щоправда, є й поодинокі випадки - такі, як Євген Євтушенко, що міг довго-довго ходити взагалі під планкою, і раптом злетіти кудись аж у захмар‘я…
    У мене таке передчуття, що саме Володимиру Каразубу під силу поповнити меншу групу. Для цього у нього, здається, все є…

    І там живуть здимаючи вітрила
    Грудей. Вони, здається, наче спроба
    Збагнути світ із клаптиків, по суті,
    Ніколи не написаних віршів.
    Немов вони твої осколки болю,
    Гурма птахів, що кинулися в небо
    І там у небі, мов примхливий почерк,
    Мережать хвилі втаєних рядків…


    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  11. Гра в бісер-3


    Поки наш письменник Сливко Липкий, звернувшися калачиком на продавленому дивані, відпочиває після чергової глави свого нового еротичного роману, спробуємо непомітно погортати його блокнот, на обкладинці якого великими прямими літерами виведено олівцем «Гра в бісер».
    Так, ось літера «П» - «ПТАХ»… Приємно читати акуратний, хоч і надто дрібний, почерк Сливка.

    «У вірші Микити Тополя «Вічне питання» є такий рядок:
    «Де СЕРЦЕ Б‘ЄТЬСЯ, НІБИ ПТАХ»…
    А от практично ті самі слова у вірші Василя Грінчака «Заголубів барвінок у садах»:
    «Та СЕРЦЕ Б‘ЄТЬСЯ в грудях, НІБИ ПТАХ»…
    Справді, вічне питання - хто у кого «позичив»? Тополь навряд чи - помітно, що він мало читає. «Позичили» у Тополя - також маловірогідно, адже його, крім, можливо, мене, ніхто й не читає…
    Але цей бідолаха-птах вже такий обскублений!
    Хіба, скажімо, не можна було дати зовсім неочікуваний варіант:
    «Де СЕРЦЕ Б‘ЄТЬСЯ, НІБИ ШВАХ»?
    Такий трагічний ракурс: все, так би мовити, кранти! Але серце, бачиш, все одно б‘ється…
    Або ще один варіант:
    «Де СЕРЦЕ Б‘ЄТЬСЯ, НІБИ ЦВЯХ»…
    Теж трагічно, але більш сучасно, такий собі поетичний треш!
    Є й для естетів напрочуд елітний месидж:
    «Де СЕРЦЕ Б‘ЄТЬСЯ, НІБИ БАХ».
    Це вже взагалі «Європа плюс!».
    Як бачимо, є ж шикарні варіації! А вони скубуть того напівмертвого півня, тобто птаха…»

    Здається, Сливко повільно прокидається - потягується, зіває… Зрозуміло, вже час йому сідати за айпад.
    Тож швиденько закриваємо блокнот і посмішкою котика з Чешира зникаємо - до нового побачення.

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Читацький щоденник-6. Валерій Шевчук

    Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти міг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає свого саду не у речах матер'яльних, а в іншому, чого прагне неупокорена душа…

    Перечитую роман Валерія Шевчука «Три листки за вікном»…
    У мене є традиція - за кілька годин до чергового нового року визначати для нього певну духовну тональність. Це може бути, приміром, улюблений фільм за участю Одрі Хепберн чи Чарлі Чапліна, пронизлива музика Вангеліса чи Франка Дюваля…
    Цей рік я зустрічав із Валерієм Шевчуком.
    Дві з половиною години триває інтерв‘ю з видатним українським письменником. І я певен, що тепер цей рік складеться для мене, як, дуже сподіваюсь, й для кожного з нас, - життєдайним, справді українським, переможним. Після спілкування з такою людиною по-іншому просто не може бути…
    Більше ніж переконаний у тому, що Валерій Шевчук - письменник світового масштабу. Це, на мій погляд, рівень Фолкнера і Маркеса. Це ще один великий нелауреат Нобелівської премії. І це - надто переконлива відповідь на твердження деяких кремлівських алхіміків про нібито вторинність української культури...
    Знаю, що пану Валерію не до вподоби різнобарвні ярлики щодо його неймовірної прози (готична, химерна, магічна тощо). Але магія тут точно присутня.
    Магія творця.
    Магія слова.


    Такі на цій землі волею божою теж навіщось творяться, і їхнє покликання — жити і дороги, наче їжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, є і я, тож у цій бесіді з тобою, дорогим читальником, шукаю собі товариша і співбесідника; хай не знаю я тебе і в якому часі житимеш, маю в тобі невідхильну потребу…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2024 рік


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Життя прекрасне
    Вікна нашої квартири виходять прямо на Дніпро. Уявляєте, яка краса з висоти двадцять першого поверху: смарагдові пагорби, Лавра, мости... Коли вранці на День Києва від Подолу на вас насуваються спочатку зовсім маленькі, як крапки, а потім все більші й більші різнокольорові кулі, зразу переносишся кудись у жульвернівські світи…
    Сирена!..
    - Мерщій давай! - дружина першою схоплюється з дивана і прожогом мчить до нашого домашнього укриття в коридорі. Я через проблему з ногою, звичайно, не можу так стартувати, як у свій час це робив «кулькова блискавка» Ігор Бєланов. Щоправда, моя половинка впевнена, що з ногою все буде гаразд і ми обов‘язково запишемося до студії сучасного танцю, яка розташована зовсім неподалік…
    Наше укриття, це, звісна річ, дещо пафосно сказано: шкіряний стілець для піаніно і маленький килим, на якому нерідко спала наша кішка Мона. На превеликий жаль, Мони вже півроку як немає, й оцей килимок - єдине і постійне нагадування про неї…
    - Але все одно ця стінка надто тонка, - я сиджу на стільці, а дружина стоїть біля мене, поклавши руку на моє плече.
    - Та яка ж тонка, понад сантиметрів сімдесят! - вкотре намагаюся її заспокоїти.
    - І взагалі, - продовжую я бадьорим голосом, - цей стільчик не для війни, а для музики!..
    Після далеких вибухів, нарешті, запала тиша.
    Ми з дружиною обережно виглядаємо з-за укриття. Прямо перед нашими вікнами сяюча жовта комета вмить розлітається на міріади вогненних бризок і лунає потужний грім.
    - Чуєш, як наші їх х..рять, - тихо промовляю я.
    - Та не треба так, - так само тихо каже дружина.
    - Треба-треба! - повторюю я.
    - Так, треба! - посміхається вона.
    Нарешті, все замовкає.
    - Ну, що - відбій? - питаю я.
    - Так, будемо спати.
    Звичайно, заснути одразу не можу. Але лежу нерухомо із заплющеними очима, намагаючись не заважати дружині. Вона, здається, робить те саме…
    Нарешті, глибоко, як у дитинстві, занурююся у сон. Сниться море. Ми з дружиною молоді, засмаглі, закохані. На пляжі, покритому золотою ковдрою піску, крім нас, - нікого. А море незворушне, як лазурне скло…
    Вранці, як завжди, прокидаюся першим. Дружина ще солодко спить, така юна і чарівна, як у моєму недавньому сні.
    Виходжу на балкон. Небо чисте, без жодної хмарки. Хіба можна повірити у таке божевілля, коли це Богом дане небо забруднюють шахедами та іншою нечістю, коли це небо щодня приймає душі наших кращих юнаків й дівчат?..
    Урочисто виблискують на сонці маківки церков. Мости мерехтять струмом автівок. Потужний потяг стрімко летить блакитною смужкою колії.
    Батьківщина-Мати, ще ввечері одягнена світлом у синьо-жовті кольори, зараз сталева, непохитна, гідна. Здається, це саме вона вночі прийняла на свій щит десятки варварських ракет, а потім мечем рознесла їх на шматки…
    Бачу, молода мама веде, точніше, везе за руку на самокаті білявого малюка до дитсадка. Той практично ще спить, але цілком пристойно, як справжній козак, тримається у сідлі.
    А ось сива кругленька бабуся з двома палицями. Біла куртка, білі кросівки, чорні штанці. Графіка - як від Жіванші. А поруч - у риму! - дрібний песик у тих же тонах - сам чорненький, а грудка біла…
    Отже, життя триває. Більше того - життя прекрасне! Коли згадую італійський фільм із цією простою, але такою всеосяжною назвою, на очі завжди набігають сльози. Як от зараз, коли бачу цього хлопчика, немічну, але таку вольову бабуню…
    Коли бачу своє Місто - молоде, незламне, вічне.

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Читацький щоденник-5. Валер‘ян Підмогильний

    …Листопад. Осінь переходила в стадію старечої щуплості, дні її були вже обчислені, її сльози вже вичерпувались перед неминучим кінцем. Вона стала тиха й холодна, нахмурена й спокійна напередодні сніжного загину, і кам'яні звуки міста глухіш бриніли в цій передсмертній порожняві. Почуваючи полегшення на повітрі, радий бігти від кімнати, де стіни тхнули його отруйними думками, він насунув на чоло капелюха і непомітно дійшов до Сінного базару. Обминаючи його, вийшов на Велику Підвальну й спинився коло ґраток Золотоворітського скверу, де заснулий фонтан височів серед басейну, налитого зеленавою водою дощів. На алеях, устелених жовтим листом каштанів, тяглися низкою самотні лавочки…

    3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії будо розстріляно
    видатного українського письменника, одного з найяскравіших прозаїків
    «Розстріляного відродження» Валер‘яна Підмогильного.
    У двадцять сім він написав роман, який міг би прославити художню
    літературу будь-якої європейської країни. А у тридцять шість його життя
    трагічно обірвалося. Точніше, обірвали…
    Ось стислий перелік ознак цього роману:
    соціально-психологічний,
    урбаністичний,
    інтелектуальний,
    модернізм,
    неореалізм,
    вітаїзм…
    Додам ще від себе: надзвичайно сучасно і надзвичайно талановито.
    Якби мені запропонували назвати твори, після прочитання яких можна, як то кажуть, із першого погляду буквально закохатися у новітню українську прозу, я без вагань назвав би два романи. Своїми враженнями від другого я поділюся трохи згодом. Але першим для мене є саме роман Валер‘яна Підмогильного, що має назву «Місто».
    Місто - це Київ.
    Відтепер у свідомості на мій особистий Київ накладається Київ Підмогильного. Часова відстань - сто років. Але ця різниця у роках завдяки новаторському стилю письменника майже не помітна…

    …На Хрещатик він вийшов, як на алею широкого парку, посипану холодним пухом хмар — розлогих птахів із синьої високості, що пролетіли вчора над узгір'ями скель, рівно витесаних і в барвисті шапки одягнених. І сонце, стоячи вгорі холодним диском, кидало під ноги, під копита й колеса рясні потоки іскор — блакитних, червоних і жовтих, що розсипались на вулиці й на дахах блискучим порохом, ясним тремтінням морозу, що в цю мить, лагідний і любий, запалював очі мимовільною радістю, заводив на уста несвідому посмішку істоти, що бачить сонце. Все здавалось чорнішим і білішим, всі контури поглиблювались, тоншали в легкому сяєві, весь гомін підносився на кілька нот назустріч промінню, і чутнішав той бадьорий шелест, рип пружного снігу під невпинними, короткими натисками…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Гра в бісер-2

    У попередньому випуску ми вже розпочали оповідь про життєвий і творчий шлях письменника Сливка Липкого, в миру - Олексія Сушняка. Стисло нагадаємо віхи цієї непересічної біографіїї. Сушняк, людина вже не дуже молода і нібито малоперспективна, напрочуд вдало реалізував пікантну ідею власної дружини щодо еротичного роману. Але настільки вдало, що був рішучо виставлений на вулицю разом із романом і валізою самою авторкою ідеї….
    Так Олексій Сушняк, а нині Сливко Липкий, опинився в маленькій господарській кімнатці навіть без туалету на вакантній, на щастя, посаді прибиральниці для виконання поставленого головним редактором завдання - написання чергового еротичного бестселера.
    Варто зауважити, що Липкий, крім певних літературних здібностей, які він щоденною каторжною працею довів до апогею, і якоїсь садомазохістської самодисципліни, мав ще таку унікальну чесноту - він був романтик. І протягом свого насиченого будь-яким буденним мотлохом життя ретельно документував власні романтичні відчуття. Так, понад тридцять років він у невеличкий подряпаний зошит записував олівцем чутливі, але такі цнотливі рядки, присвячені своїй однокласниці, яка мала неповторне ім‘я - Сергійя… Він так і озаглавив цей записничок, змінивши для конспірації пару літерок - «Сергію». Дружина, яка вчилася у тій самій школі класом нижче і знала назубок всю цю «історію кохання», коли раптом бачила, як чоловік миттєво ховає таємний зошит, лише беззвучно промовляла чи то «мустанг», чи то «мудак»…
    Ось і зараз із ним був блокнотик. Але вже інший! Адже якось несерйозно тітці, якій давно вже перевалило за п‘ятдесят, писати любовні віршики… Тепер його зошит мав зовсім іншу спрямованість і, відповідно, іншу назву - «Гра в бісер». Так, він не претендував на якусь оригінальність стосовно назви - це була саме його творча лабораторія. Його і більше нікого! Крилаті слова Германа Гессе цілком відображали його надідею - гра у слова, у найдрібніші відтінки слів. Справді, гра в бісер! Причому, він складав цей своєрідний тлумачний словничок, як і покинуту «Сергійю», виключно олівцем, ніби у ті часи, коли, як то кажуть, дерева були великими…
    Якось Сливко прочитав, що хтось із поважних французів, здається, Руссо, ні, перепрошую, Вольтер - працював у кабінеті, переходячи від одного стола до іншого і таким чином відпочиваючи. Стіл поезіїї, стіл філософіїї, стіл обідній…
    Зараз він теж, як Вольтер чи Руссо, перейшов від, умовно кажучи, стола еротичного роману, вимкнувши перегрітий айпад, до блокнота з тлумачним словничком.
    Гру в бісер Сливко, як правило, починав зі свого рідного прізвища, якому він зраджував, обравши нове літературне ім‘я. Він високими друкованими літерами виводив: «СУШНЯК», стовпчиком такими самими буквами писав похідні слова, а праворуч робив невеличкі не зовсім, на його погляд, затаскані, пояснення.
    Давайте простежимо за цим творчим процесом.
    Ось він кілька хвилин дивиться у змарніле вікно, покусуючи і без того обкусаний олівець.
    Нарешті…
    «СУШКОМ - сухий коментар.
    СУШНЯК - місячна алкогольна пауза після розмови з дружиною, що супроводжувалася биттям посуду.
    СУШІ-КУШІ - обід нашвидкуруч…»
    Тепер олівець переходить до прізвища його літературного побратима, майстра швидких віршів Микити Тополя (до речі, йому вже давно пропонували змінити «Тополь» на «Дуб», але Микита ще вагається).
    «ТОП-ТОП - постійне перебування у топах, рейтингах, вибраному.
    ТОПОЛІТА - значно старша за віком і досвідом Лоліта.
    ТОПЛЕС - творчий екстаз, коли хочеться зірвати із себе геть усе…»

    Як же швидко сутеніє у жовтні! Сливко відкладає блокнотик. На сьогодні гра в бісер припиняється.
    Він натискає на сіру пупочку айпада, і на блакитне небо екрана, наче птахи з фільму Хічкока, випливають чорні літери: «… він стромив свій ніс у…» Сливко довго дивиться у наразі зовсім темне вікно, намагаючись згадати, куди ще не стромляв носа головний герой роману своїй коханій?

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Месія - 14
    Кілька днів тому мені зателефонувала моя однокласниця - на сході загинув її племінник. Етнічний росіянин. Російськомовний. 32 роки. 11 місяців був на фронті.
    Лікарі виявили проблеми із спиною і сказали, що вже досить. Він відповів: ні, не досить, адже там мої побратими… За два тижні до загибелі одружився.

    Гадаю, багато хто вже встиг прочитати в «Українській правді» приголомшуюче інтерв’ю із захисницею Маріуполя Валерією Суботіною, яка, втративши на війні коханого чоловіка, понад 11 місяців провела у російському полоні.
    Ось її слова:
    «Росія напала не лише на Україну. Скільки вже у світі воєн спричинено Росією? Вона не приходила туди, де була російська мова. Вона приходила туди, де вона відчувала, що може напасти, може зламати, може вбити, може зруйнувати. 
    Тут не в мові справа. Росія не розуміє російську мову, мову переговорів чи мову толерантності. Росія розуміє лише мову такої самої агресії. Вона розуміє мову сили.
    Зараз для мене визначення українця не стосується мови, релігії або ще чогось. Воно стосується того, чи людина пішла захищати свою державу. Оце – українець…»

    І мені дуже прикро, коли сьогодні дехто, замість того, щоб робити все для згуртування всіх нас, навпаки, вносить розбрат, небезпечно граючись мовними питаннями.
    Звичайно, не ми приносимо у цей світ мови, і не нам їх знищувати. Хоча, на превеликий жаль, агресивна політика деяких диктаторів на кілька поколінь відбиває любов до тієї чи іншої мови. Так було у свій час із німецькою. Те саме сьогодні відбувається й з російською... Але ми не маємо права забувати про тих численних російськомовних юнаків, чоловіків, дівчат, жінок, які віддали своє життя за нашу незалежність, хто лежить у шпиталях з єдиною надією - щонайшвидше повернутися на фронт, хто захищає Україну на ділі, а не на безмежних римованих словах…

    Наскільки я помітив, на порталі ПМ немає заборони на російську мову. І це свідчить про те, що Україна залишається, попри всі важкі виклики, демократичною країною. Щодня на сторінках порталу можна побачити ті чи інші перлини російської поезії.
    Особисто я пишу двома мовами. Тими мовами, які з дитинства знаю і люблю. І пишаюся тим, що сьогодні мої поезіїї публікуються за кордоном, насамперед у США - країні, яка активно і потужно підтримує нас буквально з перших днів
    війни, - саме українською, навіть без перекладу на російську.

    І мені дуже прикро, що окремі особи, такі, як Микола Соболь, продовжують поливати мене брудом на різних літературних сайтах.
    Свіжий приклад. Сьогодні я опублікував вірш «Тест», де зокрема йдеться про пам‘ять «про наших святих загиблих»… Й одразу лягає чорна блюзнірська тінь відгуку Соболя.
    До речі, я помітив, що на нейтральні мої поезії він ніколи не реагує. А от коли мова йде про антивоєнні вірші чи присвяти видатним українцям - тут як тут. Так, щодо моєї присвяти геніальному українському художнику Івану Марчуку Соболь заявив, щоб я краще написав некролог за гроші. Повторюю, йдеться про, слава Богові, живого митця… А відносно моєї присвяти видатному українському диригентові Роману Кофману Соболь зморозив щось про свою ерекцію. Уявляєте контекст: Бетховен, Роман Кофман і … ерекція Миколи Соболя?..
    Отже, навіть неозброєним оком видна псевдопатріотична і, як завжди, малограмотна позиція горезвісного опонента.

    На щастя, я на порталі не почуваю себе самотньо. Щодня зростає моя читацька аудиторія: за 14 місяців - понад 20 тисяч переглядів! У мене з‘явилися колеги, які мене підтримують: Іван Потьомкін, Самослав Желіба, Артур Сіренко та інші порядні люди. Я їм щиросердно вдячний.

    І наостанок хочу нагадати ім‘я героя, племінника моєї однокласниці, який загинув, захищаючи нас, тіло якого у цьому листопаді поховано на Берковецькому цвинтарі у Києві: АНДРІЙ ХАЛОЇМОВ.
    Якщо буде можливість, поставте свічку за його світлу пам‘ять…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. Месія - 13
    14 листопада ц.р. Ніколай Погорєлов-Соболь зробив наступну заяву:
    «ПОПРОШУ СТАРШОКЛАСНИКІВ ПОТРОЛИТИ ЖЕЛІБУ І ГУНДАРЄВА. 
ГОТУЙТЕСЯ, МАЛЯТА!»…

    Отже, Погорєлов вкотре демонструє майже повний інструментарій наших північних сусідів: залякування, погрози, образи, мат… Нарешті, додається ще використання у своїх брудних справах дітей!
    Справді, чудове моральне обличчя вчителя з замашками, наче із рашки…

    Ніколаю Погорєлову з таким прізвищем, звичайно, дуже легко виявляти
    зросійщених. Хоча стверджує, що він - козак, але, можливо, помиляється,
    адже загальновідомо, що український козак - це людина, яка є досконалою
    не лише у фізичному плані, а й насамперед у духовному: освічена, толерантна,
    віруюча, яка вільно володіє кількома мовами…
    Тож за цими показниками Погорєлов до українського козака явно не дотягує. Та й прізвище, м‘яко кажучи, не зовсім козацьке…

    Всюди твердить, що козак,
    хоч якісь чужі замашки:
    мат, агресія, кулак -
    нібито із рашки.

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 4 | Рейтинг "Майстерень" 4 | Самооцінка -

  18. Месія - 12

    Здавалося, що мене вже важко чимось здивувати.
    Але…
    Мене не дивує те, що мій опонент Микола Соболь продовжує поводити себе на літературному порталі, наче бандюган: у хід іде все - погрози застосування фізичної сили, залякування, мат… І постійна хронічна брехня: буцімто не він перший почав, хоча я взагалі не знав, хто такі Соболь чи Сушко, адже читати їхні опуси після Жадана чи Домонтовича - вибачте… Ввечері заявив, що закриває свою сторінку, а на ранок - чергова порція віршованих клонів. Бореться зі зросійщеними, а сам - Погорєлов…
    Цікаво, чи знають представники Міністерства освіти України про таких своїх сіячів доброго і розумного?
    Мене не дивує те, що Соболь, який щодня видає на-гора кілька віршозрубів за постійною «допомогою» Тичини, Рильського та інших поетів, які щедро «позичають» Соболю не лише окремі образи, а й цілі рядки, - має рейтинг вищий, ніж у Сергія Жадана!
    А чому мене це має дивувати, коли його літературний побратим Олександр Сушко, який оспівує «пальчики в анусі» і «роздерті дупи», а про Діву Марію написав таке, що й цитувати якось язик не повертається, має постійну квоту 6-8 місць у Вибраних творах, залишаючи справді обдарованих авторів поза грою?
    І дуже сумно, що й надалі Микола Соболь поводитиметься по-хамськи і займатиметься відвертим плагіатом - БЕЗКАРНО! А Олександр Сушко матиме «свої» вісім місць - ДОВІЧНО…
    Утім, мене щиро дивує те, що на всіх усюдах всі мовчать. Більше того, навіть аплодують: «Шановний Миколо!.. Молодець, Миколо!.. Браво, Миколо!..» Хоча всі ми чудово знаємо з історіїї, на превеликий жаль, й новітньої також, до чого призводить подібне мовчання, що розв‘язує руки таким агресивним, малоосвіченим і самозакоханим соболям…
    Ми мовчимо, тому що боїмося. Боїмося, коли наші діти й онуки в окопах не бояться.
    Ми раді, що нас це ще не зачепило. Хоча б сьогодні! А завтра мовчатимемо знову…
    Але не все так погано у нашому королівстві. Принаймні ніхто не вбиває тобі кляп у рот. Головний редактор на приємну відміну від багатьох своїх колег не займається окупацією місць у Вибраному, хоча пером володіє не гірше, і це ще м’яко сказано, ніж Сушко і Соболь, разом узяті.
    Зрештою, мене тішить й те, що після мого 14-місячного перебування на сайті у мене з‘явився відважний і всебічно підготовлений заступник - пан Желіба. У даному контексті заступник - не той, хто заміняє, а той, хто захищає, оберігає.
    Той, хто не боїться того страху, що причаївся в наших генах…
    Отже, життя триває!

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Гра в бісер-1
    Що тільки не писав Олексій Сушняк протягом свого насиченого всілякими дрібницями життя! Статті на різні теми - від економіки соціалізму з людським обличчям до спорту, нариси про тварин, виробничі романи, навіть п‘єси. Став членом кількох творчих організацій, щоправда, більша половина з них згодом самоліквідувалася. Стільки мріялося, планувалося… І, зрештою, що? Волосся, про яке він писав у своїх останніх поезіях, лишилося лише у носі, дорослий син чкурнув за кордон, дружина вже понад сорок років та сама. Як й обшарпана двокімнатна квартира. От хіба що пенсію трохи підняли…
    - Чуєш, - якось ввечері каже дружина, - а чи не рано ти крила свої склав? Ти ж ще зовсім молодий чоловік, можна сказати, хлопець, а сидиш вдома, наче на вокзалі, - чогось чекаєш-чекаєш, а нічого не робиш…
    - А що мені накажеш робити? - він намагається обережно підтримати діалог.
    - А що - це я маю тобі пояснювати що робити? - переходить у наступ дружина.
    - Що, хіба я повинна розказувати, що твій бездарний однокурсник Сидорчук - вже головний редактор на каналі. Марійка, твоя колишня заступниця, тиха американка, - успішна бізнес-вумен у Кракові…
    - Так, ясно, - він рвучко злітає з дивана і починає стрімко бігати по кімнаті - з одного кута в інший. - Що, скажи, що я маю зробити? Скажи лише - що, й я тут же починаю…
    Дружина хвилинку з таким ніжним болем, наче на маленького сина, якого треба покарати за якусь нікчемну провину, але рука якось не піднімається, дивиться на свого супутника життя - прозорого, наче акварелька, лисуватого, такого беззахисного.
    - Пиши роман! - владно промовляє вона тихим голосом. - Роман про кохання! Роман-бомбу! Щоб розірвав усіх на дрібні шматочки! І не про квіточки і піпочки, а смачний, липкий…
    - Ясно-ясно, - він закриває голову руками, ніби від страшенного дощу з дрібного, але такого болючого каміння…
    За передвечірнім вікном білим пір‘ям м‘яко спускається сніг - перший сніг у цьому році.

    Сонячним червневим ранком Сушняк у новій смугастій сорочці делікатно сидить на краєчку стільця біля масивного стола головного редактора - також масивного, як і його стіл.
    - Що можу я тобі сказати, - головний гучно відсьорбує ковток кави. - Роман мені сподобався. Навіть дружині носив читати. Три ночі майже не спали. Зовсім наче тихоня, а такий розбишака - і коняку сюди присобачив, і пози різні вигадав…Ларс Трієр просто відпочиває! І ніс стромляєш куди треба і куди не треба… Тож беру і буду друкувати. Моя дружина так і каже: «Бомба!»… Тільки ім‘я треба замінити. Ти, здається, Олексій? Сушко?
    - Сушняк! - швиденько поправляє він головного.
    - Та яка різниця? Воно не грає! Ти ж тепер автор майбутнього бестселера. Починається нова ера у твоєму житті - інтерв’ю, конференції, поїздки, шанувальниці… Тож відтепер ти не Олексій Сушко чи Сушняк, а … скажімо, Сливко Липкий. Отже, пане Сливку Липкий, ви наразі усвідомлюєте, що у вашому житті починається нова ера? А твоя дружина, якщо ти взагалі одружений, це розуміє?
    - Так, розуміє, - тихо відповідає колишній Олексій Сушняк, а нині Сливко Липкий. - Сказала, щоб я забирався геть разом із своїм романом і валізою…
    - А де ж валіза? - лагідно посміхається головний.
    - Тут, у передбаннику.
    - От і добре. Все буде добре! Знаєш таку пісню?
    - Знаю…
    - Коротше, у нас у редакції є вільна вакансія прибиральниці. Є, на щастя, вільна кімнатка з диваном і туалетом на коридорі. Отже, бери валізу і починай, так би мовити, віту нуову - нове життя! Зранку будеш прибирати, вдень відсипатися, а вночі писати романи. Ось такі, як цей! Якусь копійчину на каву ми тобі придумаємо. Так всі починали - і Джек Лондон, і Стейнбек, і ще хтось. Отже, успіхів!..
    Лунає потужний реп мобільного телефону, і головний кремезною рукою, немов набридливу муху, видганяє бомбописця від свого стола. Мовляв, ВРЕМЯ ИСТЕКЛО! Дійсно, ВРЕМЯ и СТЕКЛО…
    За склом по підвіконню впевнено крокує горобець. Він посміхається, ніби хоче сказати: мені б ваші турботи…

    А чому - «Гра в бісер»? Та про це трохи згодом.

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Казки для дорослих-2. Рахівник зірок
    Молодий астроном К. на вченій колегії запропонував надзвичайно цікаву ідею - порахувати зірки на небі. Геть усі!
    Здійнялася жвава дискусія. Один старенький академік із піною у роті, навіть щелепа ледь не вискочила, доводив, що цього зробити просто неможливо, що це або божевілля, або дурість, що зрештою, одне й те саме!..
    Інші вчені намагалися висловлювати свої сумніви обережно, враховуючи те, що до К. дуже добре ставився сам президент академії, вважаючи К. вченим нової формації, що, як навіть заявив він під час якогось застілля, ще начистить дупу всім старим пердунам-академікам…
    Нарешті, слово взяв президент. Він зняв окуляри, потер великим пальцем перенісся і сказав, що підтримує новаторський проект К. і, більше того, збирається порушувати перед урядом питання про виділення коштів для придбання унікального надпотужного телескопа.

    Минуло кілька місяців.
    Астроном К. отримав не тільки унікальний прилад, а й потужний грант від уряду на здійснення свого проекту. Йому навіть було надано право вільного відвідування академії, щоб даремно не марнувати часу.
    К. поринув у роботу. Після довгих роздумів і багатогодинної креслярської праці він склав мапу неба, розбив її на дрібні квадратики і почав по ночах обраховувати кількість зірок у кожному з них. Звичайно, удень він відсипався…
    К. практично припинив будь-які стосунки з навколишнім середовищем. Відмовися від нареченої, рідних, друзів, колег - від усіх! Навіть викинув у вікно телевізор і телефон… Ніщо не могло заважати його роботі. Зірки і тільки зірки! Раз на тиждень одна немолода вічна аспірантка приносила йому їжу, прибирала і непомітно зникала…

    Час, як відомо, категорія невблаганна.
    Давно вже як помер президент академії, та й її саму злили з іншими науковими установами. Про К. і його проект уже всі позабули. А згодом ті, які забули, й самі відійшли у небуття - до категорії забутих.
    Зараз важко було розгледіти у сивому дідусеві, що, мов примара, пересувався по занедбаній квартирі, спираючись аж на дві палиці, того ставного, повного честолюбивих надій астронома К.
    Уже років двадцять як він закинув під три чорти свій проект, вважаючи це несусвітними дурощами. Навіть розірвав на шматки і викинув великі ватманські аркуші з кресленнями і численними стовпчиками дрібних і ще дрібніших цифр…
    Щоправда, іноді підвечір сідає він біля вікна і крізь подряпане скло телескопа жадібно вдивляється у повітряні рухи тієї чи іншої жінки, яка з грацією пантери пересікає вулицю… З якою вже ніколи не зустрінеться. Але він вдячно посміхається, розуміючи, що ще живий…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. Читацький щоденник-4. Юрій Іздрик

    коли повертається світ спиною
    і знов поміж нами відстань і стіни
    говори зі мною
    говори зі мною
    хай навіть слова ці нічого не змінять

    і коли вже довкола пахне війною
    і вже розгораються перші битви
    говори зі мною
    говори зі мною
    бо словом також можна любити

    я одне лиш знаю і одне засвоїв
    і прошу тебе тихо незграбно несміло:
    говори зі мною
    говори зі мною
    і нехай твоє слово станеться тілом

    Це - «Молитва» поета Юрія Іздрика, одного з творців «Станіславського феномену». Такий вірш не можна цитувати чи читати фрагментами, як не можна молитися уривками з молитви...
    Якби Іздрик написав лише цю «Молитву», переконаний, його ім‘я все одно було б вписано у літопис сучасної української поезії. Більше того, сьогодні просто вражає те, що Юрій відчув подих війни ще задовго до цієї клятої війни. А такий дар передбачення, погодьтеся, дається з неба, м‘яко кажучи, не кожному, хто складає вірші…
    Мимоволі згадуються такі рядки Сергія Жадана:

    За хвилину до того, як випаде дощ,
    ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
    ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
    твого тіла і враз його стиснуть.
    Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
    відчувають смак їжі за мить до годівлі,
    так солдат, що за хвилю повинен загинути,
    відчува деформації у власному тілі…

    Уранці, дивлячись із шістнадцятого поверху на смарагдові київські пагорби, на золотаві маківки церков, на Батьківщину-Мати, яка, здається, щитом і мечем захищає небо над Україною, я разом із молитвами обов‘язково читаю «Молитву» Юрія Іздрика.
    Вона для мене давно вже стала справжньою Молитвою…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Месія - 11

    Приводом для написання цих нотаток стали останні рецензії Миколи Соболя-Погорєлова і постійне домінування у Вибраному творів Олександра Сушка.

    Отже, Микола Соболь весь час намагається щось коментувати, зокрема відносно тих імен, які він уперше чує: Джон Леннон, Ігор РЕмарук (як він сам пише), Роман Кофман… Звичайно, можна почати пізнавати світ й у п‘ятдесят років, це, як то кажуть, ніколи не пізно. А от коментувати там, де ти, м‘яко кажучи, по нулях, а потім жалітися, що над тобою вже «сміються всі нормальні люди»… Так навіщо ж підставлятися?
    Ось свіжі приклади. «Краще писав би за гроші некрологи» (це щодо моєї присвяти геніальному українському, слава Богу живому, художнику Іванові Марчуку).
    «Класнюча протекція, у мене ерекція» (стосовно вірша, присвяченого всесвітньо відомому українському диригентові Романові Кофману).
    Що тут можна сказати? Блюзнірство і відверта дурість…
    На моє глибоке переконання, Соболю варто не рецензії писати, а продовжувати полум‘яну (на превеликий жаль, лише на словах) боротьбу з клятими зросійщеними (помітили, дещо кумедно звучить: Погорєлов - проти зросійщених?) і штампувати свій 1230-й чи 1240-й вірш.

    Тепер кілька слів на адресу Олександра Сушка.
    Щодня у Вибраних віршах і Вибраній прозі бачу близько десяти текстів цього автора. Я, як людина, що все життя працювала провідним редактором у найкращих київських видавництвах починаючи від Політвидаву України і понад двадцять років очолювала редакційне управління апарату Верховної Ради України, художні твори якої й донині публікуються у фахових виданнях як в Україні, так і за кордоном, здається, можу стверджувати, що творам Сушка - не місце у Вибраному. Чому? Художня якість Сушкових текстів не витримує жодної критики: постійна тавтологія, затаскані епітети, «бородаті» порівняння. Не кажу вже про відверті пошлятизми: «роздерті дупи», «ануси», «розхристані ширінки». Те, що цей автор написав про Діву Марію, навіть і згадувати соромно - хочеться стримголов бігти під холодний душ… До того ж тексти ці елементарно не вичитані й просто рясніють численними помилками…
    Може, й взагалі слід назвати ці рубрики точніше: скажімо, «Вибрані вірші Сушка» чи «Вибрана проза Сушка», адже «вибирають» постійно саме його. У той час як справді талановиті автори (і про них я зараз готую цілу низку сторінок свого «Читацького щоденника»), на жаль, залишаються «поза грою»…

    Переконаний, після цих моїх нотаток абсолютно нічого не змінеться. Микола Соболь впевнено писатиме рецензії про Антона Брукнера і Ларса фон Трієра й наполегливо штампуватиме другу тисячу клонів на кшталт «бубку-голубку». Тексти Олександра Сушка звично прикрашатимуть Вибрані твори… Як писав класик, «На Західному фронті без змін» (цікаво, чи знає Соболь його ім‘я?).
    Але…
    Але, гадаю, після цих моїх роздумів услух може трішки змінитися громадська думка. А для мене саме це є чи не найважливішим.

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Читацький щоденник-3. Наталка Білецька
    Коли над тобою схиляються вербові струни,
    ти чуєш мелодію вітру – високу, мов ніч,
    тобі відкриваються зоряні мапи і руни,
    глибоко над містом розсипані, як візерунки
    вчорашніх падінь і сьогоднішніх – з них – протиріч…

    Помітив, що мій читацький щоденник потихеньку перетворюється у суто чоловічий клуб. Отже, варто негайно виправляти цей перекіс у гендерній політиці. Тим більше, з огляду на те, які жіночі імена прикрашають українську поезію: Леся, Ліна, Олена Теліга, Оксана Забужко…
    Утім, обмежуватися визначенням, що Наталка Білецька - поетка, яка народилася у Миколаєві, на мій погляд, якось замало, географічні чи статеві ознаки тут відступають на другий план. Вона - Поет.
    Перефразуючи відому фразу, можна стверджувати: скажи, хто твій улюблений поет, і я скажу, хто ти… Переконаний, що той, хто відчуває Слово, хто прагне долучитися до нього в усій його поліфонічній красі, обов‘язково має отримати запрошення до поетичного світу Наталки…
    Із превеликим задоволенням запрошую Вас до нього, шановний читачу!

    ...Лежиш горілиць у траві, мов гостюєш у Єви:
    так дивно – у місті веснянім дозрілий цей сад.
    Навколо черешні в серпанках – сумні королеви.
    Тут мовлять по-людськи до тебе і змії, і леви.
    Тут ставом крізь душу тече собі час-зорепад.
    У миті такі відчуваєш усе і нічого:
    німує душа, затуляючи крикам вуста.
    Ти зорі рахуєш – по них твоя доля-дорога.
    Ти слухаєш кроки і вгадуєш: батька чи Бога,
    бо знаєш, по них, як по ночі прозрінь, - самота...

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Стрибок
    У лікарні їй сказали, що вони зробили все, що могли, і тепер його можна забирати додому.
    - Нічого-нічого, - запевнила вона його. - Ми ще поборемося!..
    Він лише тихо посміхнувся.
    Десь через тиждень вона прокинулася серед ночі від того, що його немає поруч.
    Вона надягла халат, і неслухняні ноги повільно повели її до його кабінету.
    Вікно було відчинено навстіж.
    Біля підвіконня акуратно стояли його клітчасті капці.
    Вона причинила вікно і присіла в його таке порожнє тепер крісло.
    - Нічого-нічого, ми ще поборемося, - промовила вона ті слова, які, ніби мантру, повторювала всі ці дні…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Читацький щоденник-2. Іван Потьомкін
    Поки спите ви, стану
    Осінніми світаннями.
    На травах порозкладую мільярди сувенірів.
    Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
    Підкину ще жарину в парків багаття
    І заспанії канни на руки площ подам...

    Коли йому було лише чотири роки, почалася війна.
    Потім - дитячий будинок.
    Здобув освіту - спочатку педучилище, а згодом Київський університет імені Тараса Шевченка.
    Робота у київських видавництвах і журналах.
    1991 рік - від‘їзд до Ізраїлю. Все з чистого аркуша - інша країна, ментальність, мова, клімат…
    І знову війна. Ракети нищать міста його рідної України.
    І знову війна. Ракети нищать міста його рідного Ізраїлю.
    А він лишається таким, яким є: людяним, доброзичливим, сонячним. Можливо, кожен день додає йому нових рубців на серці. Але він цього не помічає. Просто ніколи, адже пише мудрі й світлі вірші, притчи, оповідання. Йому є що сказати людям.
    Особисто я із задоволенням перечитую його твори. Вони допомагають мені нести далі ту свічку в душі, яку запалив Бог, - попри всі випробування, втрати, образи…
    Я присвятив Іванові Потьомкіну такі рядки:

    Продирався крізь вир сніговіїв,
    Зривався з високих круч…
    Духовний міст Єрусалим-Київ
    Зводить один. Власноруч.

    Пане Іване, Ви потрібні Україні.
    Ви потрібні Ізраїлю.
    Ви потрібні Слову, яким так майстерно володієте й якому присвячуєте своє гідне життя.

    А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
    День заспіва над містом свій трудовий псалом,
    Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
    «Шалом!»…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Читацький щоденник-1. Дмитро Близнюк
    Після публікації невеличкого есею «Прогулянка Хрещатиком з Вірою Агеєвою» мене часом запитують: а що ще варто почитати? Пригадую, й раніше на прохання колег я ділився з ними своїми враженнями чи то від прочитаної книжки, чи від вистави у тому чи іншому театрі, чи від симфонічного концерту у філармоніїї. Навіть складав список літератури для дітей на прохання їхніх батьків…
    Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі.. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих, хто вже відійшов у захмар’я, і тих, хто, на щастя, поруч із нами… Звичайно, такі імпресії - мої й тільки мої. Боже борони, я не збираюсь їх кому-небудь нав‘язувати. У цих нотатках абсолютно не претендую на літературознавчий аналіз, переказування сюжетних ліній, занурення у біографію митця тощо. Ні! Це, повторюю, лише мої особисті враження, які, можливо, для когось стануть запрошенням до твору того чи іншого автора, чи взагалі відкриють їм нове ім‘я…
    Отже, починаю.
    Першу сторінку свого читацького щоденника присвячую харківському поетові Дмитрові Близнюку.
    Перед тим ще кілька слів.
    Як відомо, вірш грунтується, чи сидить, на таких трьох китах: ритм, рима і образ. Одразу чую заперечення: а думка? Й одразу відповідаю: без думки взагалі нема чого братися за олівець чи сідати за комп‘ютер. Але будь-яку най-найглибшу думку можна поховати банальним вирішенням. Це засвідчує сьогодні сила-силенна поезій на воєнну тематику, що часом просто вражають одноманітністю художньої палітри…
    Повернемося до трьох наших баранів, точніше, китів. Звичайно, сьогодні рима просто не може бути дієслівною (крім, можливо, текстів для пісень та стилізацій під фольклор) чи простою до банальності. Від усіх цих численних «знаю-бажаю» чи «життя-буття» сьогоднішня поезія ледь не ридає…
    Ще один кит - ритм. На превеликий жаль, багато хто й дотепер залишається у вісімнадцятому столітті з його силабо-тонічною системою, що передбачає однакову кількість і чергування наголошених і ненаголошених складів. Тією системою, яку так по-новаторськи почав ламати Тарас Шевченко…
    На моє переконання, найголовніший кит у сучасній поезії - образ. З легкої руки Жака Превера, який рішуче відмовився від рим і рівної кількості складів, вектор сьогоднішньої європейської поезії - саме її величність Образ.
    Вслухаймося!
    Михайль Семенко: «сніго-білому полю…»
    Іван Малкович: «йде лелійно, як дитя…»
    Павло Тичина: «ніжнотонними думами…»
    На надзвичайно превеликий жаль, тим численним віршам, які потрапляють на очі, бракує саме образів. А відсутність образу не врятують ні рима, ні ритмика, ні емоції, ні навіть думка…
    Уже відчуваю незадоволення деяких читачів: а коли ж з‘явиться, нарешті, анонсований Дмитро Близнюк?
    А ось і він. І мені не треба йому допомагати. Він сам за себе скаже:

    «туман війни повзе долинами та лісами,
    випиває очі, упивається у волосся,
    ковтає селища та міста…»
    «зараз вилетить птах з обличчя…»
    «прифронтове українське місто,
    венеція пекла,
    зруйновані висотки стирчать -
    обгорілі чаплі завмерли на одній нозі,
    другу - відірвано…»
    «червона ящірка на ім‘я Маріуполь
    виділяє краплі крові на шкурі,
    гріючись на сонці…»
    «тобі каву з цукром? з вершками?
    ні, мені просто
    чорну каву зі смертю…»
    «а ти коли-небудь під час обстрілу
    заривався обличчям у траву?..»

    Після таких рядків хочеться просто помовчати…
    Чи не так?

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Джон Леннон. Післямова
    На щойно опублікований мною вірш «Джон Леннон» я отримав відгук, в якому один із рецензентів дорікає мені, що я, мовляв, прославляю людину, яка, сказавши слова: «Наш Бітлз більше відомий, ЧИМ БОГ», «привселюдно замахнулася на Господа», а тому була ним покарана…
    Перш за все хотів би уточнити слова Леннона: «НІЖ ІСУС». Джон мав на увазі надзвичайну на той час популярність ліверпульської четвірки, що й дотепер не знає аналогів у світі, справжню бітломанію…
    Переконаний: Бог не міг так жорстоко покарати за запальні слова молоду людину, яка потім все життя картала себе за цю необачну фразу. Людину, яка принесла нову музичну естетику, ту музику, що, об‘єднавши весь світ, зробила його гармонійнішим… До речі, саме бітли пробили першу шпарину в совдепівській стіні.
    Гадаю, Богові є кого карати: тих, хто щодня ракетами спалює цілі міста, хто забирає у батьків дітей, цинічно бреше, гвалтує, вбиває, забруднює навколишнє, Богом нам дане, середовище, нищить…
    Бог не вбиває творців. Бог не вбиває за Творчість. Ніколи.
    Бог не покарав Джона. Він його забрав до себе. Як одного з кращих за нас.

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. Казки для дорослих-1. А
    Письменник Н. у своєму затишному кабінеті з видом на озеро, що мальовничо виблискувало крізь старі розлогі дерева, повільно проклацав на клавішах комп‘ютера магічне слово «Кінець» і задоволено допив рештки вже зовсім холодної кави. Отже, було закінчено вже другий роман - «А потім кохання повернулося - 2». Це було продовження його першого твору, який приніс йому успіх, можна сказати, відкрив нову еру в житті…
    Здається, ще тільки вчора вони з дружиною-однокурсницею бігали по різних редакціях у пошуках хліба насущного, підміняючи одне одного біля коляски. А тепер син - зовсім дорослий, програміст, працює за кордоном. Дружина вже виконує обов‘язки головного режисера на телебаченні. Він ще спить, а його половинку, яка ледь встигла випити зелений чай і стрімко написати на серветці: «каша на плиті цілую», вже забирає на роботу сріблястий «рено». Коли ж вона підвечір, а інколи й вночі, повертається з цього клятого телебачення, то завжди кидає на льоту «Мене немає!» і прожогом мчить до ванної кімнати, одного разу навіть й заснула там…
    А він… А він тривалий, надто тривалий, час, як то кажуть, пас задніх - працював редактором в одному маленькому видавництві, що чудом зберіглося після цілого каскаду скорочень, з такою суто символічною зарплатою, яку йому ледве вистачало на проїзд і вегетаріанські обіди в обшарпаному буфеті.
    Якось взимку він, повертаючись з роботи, підсковзнувся і зламав ногу. Довелося майже півроку пролежати, а трохи згодом просидіти вдома. Ось тоді він і почав писати… роман. Йшлося про подружжя, що весь час сварилося, розлучалося, знову мирилося, знову розлучалося…
    Дружина показала дискету комусь з колег… Все швидко закрутилося! Роман «А потім кохання повернулося» спочатку видали невеличким накладом. І знову дружина діяла активно - роздала свіжі примірники потрібним людям. Книгу незабаром перевидали… І почалося! Його половинка одразу влаштувала читацьку прес-конференцію на рідному телебаченні. Коли він з‘явився у студії - хоч ще й з паличкою, але стрункий, з легкою рудою борідкою і у шийній хустці, зав‘язаній люблячими руками його найближчої людини, аудиторія просто розридалася оплесками…
    Тепер із видавництвом було покінчено - раз і назавжди! Він почав отримувати дивовижні для нього гроші - за інтерв‘ю, за лекції, за перевидання…
    Н. звично сидів за робочим столом, вкотре милуючись озером, що наповнювало його кабінет блакитним сяйвом і вологою прохолодою.
    Він відкрив титульну сторінку нового роману і завмер - замість слів «А потім кохання повернулося - 2» екран висвічував одну літеру «А»…
    Раптом він буквально спиною відчув присутність в кабінеті ще когось. Н. обережно повернувся на кріслі й побачив білявого хлопчика років семи у білій куртці з капюшоном, що скромно сидів на стільці, схрестивши ніжки у білих кросівках.
    -Та не бійся ти так, - посміхнувся хлопчик. - Я тут трохи підправив твій текст і назву скоротив. Ти сам вслухайся: «А потім кохання повернулося» - це ж водевіль якийсь! «А» - і все! Саме з А все починається, недарма кажуть: від Адама…
    -Так у мене ж це серіал, - почав виправдовуватися Н., - читачі чекають на продовження, а тут… А взагалі - хто ти такий?!
    -Я теж починаюсь на літеру А. Я - Ангел…
    -Ангел? - майже скрикнув Н. - Та які ангели можуть бути у двадцять першому столітті?
    -Бачиш, - щиро засміявся хлопчик, - сам же визнаєш, що ангели раніше були. Так чому зараз їх не може бути? Скажімо, я - Ангел управління прози головного управління творчості…
    -Господи, - всюди бюрократія! - зітхнув Н.
    -Вибач, не бюрократія, а налагоджена система впорядкування творчих процесів!
    Хлопчик схопився зі стільця і почав швидко, ніби літаючи, рухатися, своєю незвичною пластикою чимось нагадуючи Майкла Джексона. В емоційному запалі він перекинув чашку, і кава пролилася прямо на килим.
    -Так, досить вже, - роздратовано заволав Н., - іди геть звідси! Всю квартиру перевернув!..
    Ангел якось одразу зніяковів і тихенько промовив:
    -Не ображайся на мене! Кожен виконує свою роботу: я - свою, ти - свою. Але дуже прошу тебе: нічого не виправляй у тексті. Просто перечитай і публікуй!
    Хлопчик підійшов до стіни й прямо на очах Н. розтанув у ній…

    Роман не мав успіху. М‘яко кажучи, він просто провалився. Дружина була страшенно розчарована. Вранці він вже не знаходив не лише записки «каша на плиті цілую», а й самої каші…
    Після однієї з тепер поодиноких зустрічей із читачами до нього підійшла літня пані з романом «А потім кохання повернулося» у руках і прошепотіла йому на вухо:
    -Підпішіть мені ваш перший роман. Але більше нічого не пишіть - ні «А», ні «Б»…
    «Сам знаю, стара дурепо», - подумав він і розмашисто вивів фломастером свій підпис на титульній сторінці, лагідно посміхаючись…

    Минуло кілька років. Переглядаючи електронну пошту, він помітив повідомлення англійською мовою. Текст був нескладний для нього, і він швидко його прочитав: «Шановний містере Н.! Нобелівський комітет висуває Ваш роман «А» на здобуття…» Він не зміг дочитати текст до кінця - заважали чи то сльози, чи то сяюче озеро, що сліпило очі…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. Месія - 10
    Отже, мій серіал «Юркодар», несподівано й для самого автора, потихеньку набирає обертів популярності. Довелося навіть підготувати його версію для інших літературних сайтів…
    І, зрештою, справа тут не в персоналіях - Тополь це чи Моголь…
    А, гадаю, у тому, що тут порушуються ті питання, що можуть хвилювати практично всіх, хто виходить із словом до читацької аудиторії. А саме: заборона на хамство, на неналежну мовно-стилістичну підготовку текстів, що часом аж рясніють численними помилками, на просування авторів, що засмічують свої твори елементами відвертої пошлятини, на постійний дослівний плагіат тощо.
    Ось, напевно, й все. Як колись казав один відомий політик: і крапка!
    А той самий Тополь чи Моголь мені, загалом, не дуже цікавий - ні як поет, ні як людина.
    Але у даному контексті він як персонаж відіграє головну роль, адже крізь його самозакохану постать автор проводить свої думки і сподівання.
    Утім, повторюю, головну мету серіалу закладено в самій його назві - Дар! А дар - це позитив, це та посмішка, яка так необхідна кожному з нас. Особливо сьогодні…

    Автор: Юрій Гундарєв
    2023 рік


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Про білок і людей
    Ранок.
    Золотий жовтень.
    Озеро завмерло, віддзеркалюючи заспані очі багатоповерхівок.

    Жінка, років сорока, повненька і, певно, не дуже вродлива, скромно одягнена, сидить на лавочці, похитуючи ногою стареньку коляску, що переходить, певно, від одного покоління немовлят до іншого. Поруч, щільно притулившись до неї, хлопчик років восьми, такий само повненький і зовні малопримітний, то відкриваючи, то закриваючи підручник у клітчастій обкладинці, при цьому синхронно то розплющуючи, то заплющуючи очі, вчить напам’ять, ворушачи великими губами, заданий у школі вірш.

    – Та тихіше ти, Владика розбудиш, – люто шипить мати на старшого сина.
    – Я взагалі мовчу, — ображено напиндючується хлопчик і демонстративно відкладає у бік книжку.
    – Дмитрику, давай вчи, бо завтра знов буде, як минулого разу…
    – І нічого не буде!
    – Кому кажу: давай вчи!
    – Господи, та я й так вже все знаю.
    – Тільки не треба Господа всує згадувати!
    – І так не можна, і цього не можна, — в очах Дмитрика стоять сльози.
    – Гаразд-гаразд, тільки не сердься, – мама, однією рукою ніжно обіймаючи сина, іншою дістає пляшечку з молоком.
    – Відчуває моя душа, зараз прокинеться наш мучитель!
    Дмитрик давиться від беззвучного сміху, затуляючи рота пухлими руками.
    – Так, годі тут веселитися, – мама прибирає руку з плеча старшого сина, і одразу на її добродушне обличчя набігає сувора хмарка. - Читай вже давай!
    – Будь ласка-будь ласка, – Дмитрик легко, незважаючи на повноту, схоплюється з лавки, низько вклоняючись.
    – «Білка»! – артистично здіймаючи руку, оголошує читець.
    – Тільки на півтону нижче! — мамині брови зводяться домиком.
    – Єсть на півтону нижче! – Дмитрик браво клацає підборами і віддає честь.
    – Чудо ти моє горохове, – благає мама, – та читай вже!
    – «Білка»! – на біс повторює хлопчик і починає читати:
    Хвіст трубою, спритні ніжки –
    Плиг із гілки на сучок!
    Носить білочка горішки
    В золотий свій сундучок.
    В неї очі, мов горішки…

    З коляски раптом доноситься тонесеньке попискування.
    – Все, досить, буду його годувати!
    Дмитрик задоволено раз у раз бурмоче собі під ніс: «В неї очі, мов горішки…»
    Тихе попискування, нарешті, змінює тихе сопіння. Отже, мучитель прокинулись і снідають.
    – Мамо, а можна я качок поки погодую? – Дмитрикова рука тягнеться до батона.
    – Можна-можна, – відмахується від старшого мати, з головою поглинена годуванням молодшого, – тільки не весь, щось й на обід залиш!
    Дмитрик вмить відламує третину батона й широким кроком прямує до озера, залишаючи на запушеному за ніч інієм піску перші сліди.

    Качки, помітивши довгоочікуваного годувальника, з усіх боків озера на шаленій швидкості стрілою несуться до хлопчика.
    – Друзі мої! – волає Дмитрик. – Всі до мене! Шви-день-ко!!!
    Сонце вилізло вже високо-високо, й дерева над озером спалахують багровим сяйвом.
    Качки хором полюють за крихтами, вистрибуючи з води. Повітря наповнене їхнім гортанним вереском, бризками й пір’ям.
    – В неї очі, мов горішки, – озеро ледве чутним відлунням вторить дзвінкому Дмитриковому голосу.

    Жінка пильно вдивляється у міцно збудовану фігурку старшого сина, похитуючи ногою коляску.
    Вона посміхається.

    Автор: Юрій Гундарєв
    2018 рік


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -