Може, хто думає, що продавати квитки на автостанції – легка робота? Великі черги, штовханина, кожен поспішає, висловлює претензії… Правда, не завжди так, часто – спокійна черга, всі ввічливі, іноді навіть є невеликі перерви між відвідувачами, коли можна попити чаю… І все ж під кінець дня відчуваєш, що валишся з ніг – всі люди різні, а з кожним із них хай коротко, але треба поговорити. Хтось чогось не розуміє, інший – пояснює так, як, з його точки зору, повинно бути, третій – просто дякує і йде…
І от, коли у неділю, в кінці робочого дня (на дворі вже темніло) підраховувала денний дохід, у віконце моєї каси постукала середнього віку пані у строгому сірому пальто, з-під якого виглядав блакитний шарф. Буцім інтелігентка, – відразу подумала, глянувши на її вираз обличчя, окуляри і коротку стильну зачіску.
– Чого стукаєте? – внутрішньо «заводячись» (бо ж позаду був повний робочий день!), резонно перепитала я. – Чого стукаєте, я чую!!
– Спрацював підсвідомий навик спілкування з іншими касирами: як правило, в таких випадках на людину якийсь час не зважають, – спокійно пояснила жінка.
– Але я вам відповідаю! То які маєте претензії до мене? Що, хочеться кимось покерувати?! – то вже я трохи перебирала, але якщо їм датися, то на голову сядуть…
– Ні, – знову ж таки дуже спокійно сказала жінка. Інші в таких випадках вже підвищують голос, а вона, як мені видалося, навіть злегка приязно посміхнулася, трохи інтригуючи, а більше нервуючи мене. – Але ви відповідаєте і за інших.
Від обурення мені забракло слів. Нікому нічого я не винна! Не працюю вже, і все. Хай йде в іншу касу. Може, ще перед начальством за неї відповідатиму, що голос підвищила? А вона продовжувала:
– Може, це комусь і видається несправедливим, але діти відповідають за вину батьків, дідів, і далі по родовій лінії. Кожен з нас відповідає за проблеми всієї країни, хоча і не безпосередньо… А також і за добрі чи злі вчинки усіх жителів землі. Це закон єдності.
– Який закон? – Наполовину недовірливо, наполовину скептично перепитала я.
– Закон єдності. Ми всі йому підпорядковані. А записаний він, – наче передбачивши моє наступне запитання, продовжувала жінка, – у нас самих, у кожній людині ще від створення світу.
– Я вже квитка не продам, – показала їй стосик купюр, хай не затримується… Цікава. На свідків єгови вроді би не подібна… Придумала таке… Та я мимоволі усміхнулася.
– Але ж то несправедливо! Бо що я маю до того, хто що кому сказав чи не сказав на своїй роботі, і чому маю відповідати за чужі проблеми? Хай сам за себе відповідає! – Відклала вбік підраховані гроші.
– Світ створений за найкращими законами, які лише можуть бути. Нам треба тільки їх дотримуватися. – Побачивши, що я не заперечую, продовжувала:
– Кожен з нас на своєму робочому місці може і повинен впливати на співробітників, щоб вони найкраще ставитися до клієнтів, і до своїх обов’язків загалом. А не робимо цього… От вам і відповідальність перед вищим началом. Приймаємо від своїх пращурів матеріальний і генетичний спадок, а, значить, і їхні проблеми переймаємо, бо вони невидимо записані в кожній людині. А коли погоджуємося з неправдою, то стаємо співучасником брехні, тобто брехуном. А дихаючи спільним повітрям, зіпсутим шкідливими викидами в атмосферу, ми всі хворіємо однаковими хворобами. Земля – великий спільний дім, хто б не смітив, прибирати мусимо, як своє… – Усміхнулася незнайомка. – Та я вас, певно, затримую…
Мені вже перехотілося перечити.
– Але ж неможливо на все реагувати особисто! – тільки й додала.
– Так. І все ж, поки живемо, так чи інакше впливаємо на інших, хочемо чи ні. То краще впливати добре і попереджувати негативні наслідки… І мусимо терпляче чекати, поки до цього розуміння дозріють інші… Всього доброго! – Ледь кивнула головою моя випадкова співрозмовниця і відійшла від мого віконця до нічної каси, яка вже запрацювала.
А я ще кілька хвилин обдумувала її слова. Може, й справді, ми взаємовідповідальні… Але ж та теорія – для всіх. Чому вона підійшла саме до мене?
2011р.