Вам не спадало на гадку, що можна дружити з неістотою? Гадаєте, лишень божевільний може вдатися до такої дивовижі, чи, кажучи словами дядька Сидора з рідного мені райцентра, - до верхової їзди на шизі. Ну, шиза шизою, а в житті оказій достобіса, обирай будь-яку, якщо діймає рутина буденщини, або ж навкірки тобі люди, обставини, погода, власне, все, що може зупиняти і заважати. Мушу пригадати найдрібніші деталі розповіді одного із моїх знайомців про відтинок його життя в невеличкому польському містечку, щоб ти, читачу, довідашись про незвичну, химерну дружбу, сповнився... Отакої – занесло мене, бо хіба не нахабство ловити читача сітями свого задуму. Пиши собі, чоловіче, а хто читатиме, вийде з твоїх словесних завулків на головну вулицю так, як вважатиме за потрібне, і не дивуйся, якщо, линучи нею, перейматиметься чимось незбагненним тобою... Почну із хмарки цигаркового диму. Тоді, коли вона зобразила щось на кшталт німба в нього над головою, знайомець виплеснув у вечірню тишу таку емоційну сповідь, що моя увага не мала шансів оминути її.
- Самотність на чужині, Богдане, - випалив, - убивця, від якого важко втекти! Зачепишся на чорній смузі за працю, тішишся нею, а халепа через незнання потрібної іноземної крутить дулю перед носом тобі, танцює над збитками на виробництві, яких накоїв. Та не це і не погроза власника, що прожене в три шиї за наступну оказію, найгірше – полотнієш, відчувши себе мешканцем безлюдного острова, хоча швендяють і ліворуч, і праворуч. Мені в такій ситуації поталанило несподівано, - на чолі знайомця притулилися одна до одної зморшки, - власник спровадив мене на «вибіяльню», по-нашому – виробництво з переробки яєць на пекарську масу. Дивлюсь, усе розпочинається з машини, що формою нагадує стару округлу модель пральної. Мусиш електричним возиком наблизити до неї тонни продукту несучок, складеного на піддони, підняти на відповідну висоту і жбурляти в широку стальну пащеку, а далі пережоване машиною стікає пластмасовою трубою в наступний цех із павутиною металічних труб, термометрів і барометрів. Я роздивлявся машину...
- З усміхом, - здогадуюся, впіймавши вибрик чогось сонячного на обличчі знайомця.
- О, так! – погоджується, - зубаста, носата, клаповуха; між зубами тріщить шкаралупа, з носа сипляться в бак відходи, а за вуха її волочать зі стола – як тут без усміху.
- Сподобалась?
- Одразу. Здалося, що вона з оповідання про кінець світу, яке прочитав... Ні, не пригадую, коли і де прочитав, але пам’ятаю, що в ньому деякі речі кидаються на господарів, щоб помститися за образи, а інші захищають дорослих і дітей.
- Та округла ненажера, звісно, зблискувала добротою.
- Так, на фоні фіолетових стін.
- Бачиш у цьому гармонію?
- Згодом довідався, що власник «вибіяльні» довго підбирав колір і врешті дослухався поради технолога пані Ельзи про важливість фіолетового кольору на початку виробництва.
- Цікаво.
- Ельза бачила у фіолетовому божественне, що приборкує роздратування і тривогу.
- Але ж у фольклорі, творах фантастики фіолетовий – колір магії та чар.
- Не без цього. Доторкнувся різних граней фіолетового... Вір чи не вір, мій душевний стан урівноважився між фіолетовими стінами в перший день на новій праці, мене чекали розмови з машиною, я незчувся, коли поскаржився залізяці на своє розлучення зі шлюбною. Ех, пошився в дурні! – бубнів під гул мотора. Інші розлучаються так, що й ворони на дахівку не сядуть, вікна заледве втримуються у стінах, а моя лисиця повисла мені на шиї.
- Котику, розбіжимося фективно – гроші на дітей отримаю від держави, доточиться інших вигод...
    Погодився, а за місяць, дивлюсь, сідає хитрюща в «Opel» поблизу ринку й тулиться до якогось брюнета. Впіймав таксі, стежу за нібито колишньою: завернула з коханцем у лісосмугу, одежі спадають на заднє скло... Шарпнув дверцята іномарки, відфранцейосипив зрадницю злісно монологом, брюнетові в носяру кулаком, а на чолі в мене опинилося свідоцтво про розлучення. Не встиг його дочитати, побачивши вперше, як нагодилася миліція: з’ясувалося, брюнет оперативно викликав своїх спіробітників.
    Якщо сказати, що пішов я по світу з торбами – нічого не сказати, хутчіше, обдертий, мов липка, побіг світ за очі, не оглядаючись і не тямлячи, куди подітися.
    Дослухавши, машина образила мене несамовитим гулом: теж, міркувалося, регоче над хлопом, якому вити хочеться.
    Між тим руки мої вправніше від рук попередників годували ненажеру, задоволений власник вичубив мою зарплатню і надав краще житло. Життя налагоджувалося.
    Однієї ночі уві сні закарбувалися в голові відтінки гулу ненажери, яких я не розрізняв наяву. Дивина, але перед тим промайнув грецький профіль Ельзи, а рука полячки відсунула завісу, за якою на звичайній шкільній дошці було написано: слухай!
- Сни – ненароджені думки, - резюмую над містичною хвилею знайомця, - щось завадило фантазії в реальності, тож забрунькувала в одній із форм підсвідомості – сновидінні.
- Хтозна, - засумнівався знайомець, - наступного дня вловлюю тривожні нотки в голосі машини, так, саме в голосі, бо стала мені чомусь асоціюватися з подругою, яка підставила плече в скрутний час. І чого б це? – гадаю. Запросили на сніданок. Припинивши роботу, почовгав в їдальню.За півгодини знову до праці. Потягнувся до кнопки «пуск» і раптом гайнула головою згадка про сон: невже віщий і машина справді попередила про небезпеку? Ретельно оглядаю машину, обмацую і раптом жахаюся: з правої сторони зникли болти – не оминув би аварії. Мерщій до технологів.
- З якого дива така оказія?
    Єльза сплеснула.
- Янек, прогнаний за п’янсво, вештався «вибіяльнею». Докотися до помсти – і власникові, й тому, хто зайняв його робоче місце.
    Пригода не давала спокою, поки надвечір’я не торкнуло моїх очей фіолетовою барвою обрію. Хмарка блаженності затінила все, що кроїлося і зшивалося в душі удень. Огида до Янека розвіялася: уявив, як, зіпершись на тин, проклинає своє безсилля перед прозорою рідиною, названою тим же дядьком Сидором кров’ю сатани. Так, у венах нещасного сатанинської крові більше, ніж власної, тому й відхиляється, задкує від щасливих та впевнених у собі, грішить підніжками... Немає в ньому ні краплини неба, цього неба – фіолетового, що видається Ельзі боротьбою двох замаскованих реальностей – синьої, яка символізує божественне начало, і червоної, якій диктує свої закони людське тіло.
    З Ельзою приємно спілкуватися після праці, коли вже помив машину, перевдягнувся і чекаю на авто, котрим одвезуть до помешкання. Кілька разів технолог приходила з мольбертом, полотном, олівцями і фарбами, проте не наважувалася виявити свій художницький хист. В останню суботу березня несподівано попрохала мене затриматися біля машини – в робочому костюмі, зі слідами виробничого процесу на обличчі... Впевнений, що композиція картини в Єльзи визріла давно, бо енергійно водила очима й олівцями – начебто жителька Парнасу, щоправда, дивитись на екскіз мені заборонила.
    Готова картина здивувала. І я, і моя залізна подруга тонули у фіолетовому світлі. З моїх піднятих рук спадав символ міфічного початку Всесвіту – яйце, спадав у пащеку ненажері, що скидалася на картині на земну кулю. В усібіч розліталися бризки – грані людських крайнощів, не було їх вище, над нами, де спліталися хмарками наші з ненажерою голоси, недосяжні для худющої жінки в білому, прибиральниці, схожої на смерть...
    В ніч із вівторка на середу всією фірмою ловили й розміщували в ящиках кур, відібраних власником для м’ясокомбінату. Неприємні враження, втома і бажання спати зробили мене неуважним. Годував ненажеру мовчки, поглядаючи на годинник і змахуючи піт з чола. В кінці робочого дня від’єднував од неї пластмасову трубу, послизнувся і ... На гуркіт збіглися всі технологи. Зіштовхнута ногою машина лежала на долівці. Моє серце закалатало хутчіше і стислося до болю: понівечив ту, що зміцнила грунт під моїми ногами, ту, без якої тримав би в собі гіркоти долі, озлоблювався і черствів... Ох, Богдане, - знайомець од хвилювання, значно підсиленого цим спогадом, підвівся і крокував кімнатою, - моя залізна подруга вціліла, розумієш, гепнулася на бетонний діл зі столу і вціліла на диво усім, озвалася тим чарівним голосом, який мені снився ночами разом... із ніжним голоском Ельзи. Кажуть, Ельза намалювала вдома ще одину картину, де ми удвох у весільному... А чому ні? Чи не про наше з Ельзою щастя гомоніла машина, коли підняв її з долу?
2015р.