Пливе осіння сонна невблаганність.
Любилося, жадалося, а зараз
в холодних струменях зника примарність,
минулого благополуччя образ.

Доведена до відчаю тональність,
луною перестуку збитих милиць,
печально лине павутинням вулиць
в освячену дощем патріархальність,
чи ж бо реальність.
Вітру дужий натиск.
Тривожні, гострі запахи тих далей,
які не осягнути. Сонця проблиск -
байдужим зором до земних печалей.

Раптове чисте небо - надто гоже
і строге, щоб не опустити очі
на учорашні кроки, на утечі,
несходження над руслом бруку. - "Боже..."

Б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
Чи може то у скронях так, бунтарство?
Над княжим замком галас галок, важно
повзуть вози, наслідуючи птаство.

Б'ють дзвони. Тонно тягнуться до світла
захлялі лики заспаних віконниць.
За ними темні силуети модниць,
пустих очікувань рум'яність зблідла.

Чи видається знову? Й тіні - тіні!
потворять лиця, а не темні душі.
В глибокому осінньому впоїнні
так мало значить неминучість стужі.

Та в'яне лист, і з круговерті галки
стікають над западиною міста,
неначе фрази з молитов намиста
зриває вітер галасливі валки -
все швидше й швидше, пеленою часу
вкриваючи і ці світлини світу.

Стою, забутий відліком. І вітер
в лице жбурляє, мов у повну чашу
надмірні краплі, щойно вбите листя.
Прелюдією завтрашнього снігу.
Метаморфоз суворим передвістям
у підсумок земного мого бігу.

Забутися! піддатись темній змові!
Останнім вщерть натішитись антрактом!
Ось тільки серце ще незнаним трактом
веде кудись у мареві любові.

2000 р.