Інна порпалася у пісочниці, їй було чотири, і вона точно знала, що вона дівчинка, у платтячку, а напроти сидить хлопчик. Хлопчик приязно усміхався і грався своїм совочком. Інна ліпила пасочки, пекла пиріжки і тортики. Незнайомий хлопчик рив ямку, і рів був уже високим.
- Можна у тебе взяти трішки пісочку, мені муки треба на пиріжки? – спитала Інна і уважно спостерігала за виразом обличчя незнайомця.
- Бери. Але пригости мене за пісочок, - промовив Сергійко.
«Сергійку!» - гукнула мама хлопчика, - Сергійку, а йди –но я заправлю твою сорочечку.
Хлопчик встав і підійшов до мами.
- Ти вже познайомився з дівчинкою? Глянь, яка хазяєчка, які гарні пироги пече.
- Ні, ще не встиг.
- То познайомся обовязково, гарна дівчинка, підросте, може й твоєю нареченою стане.
- Як тебе звати? – звернувся до Інни Сергійко.
- Мене звати Інна, - промовила радісно дівчинка. – А ти, Сергійко.
- Так, я тут часто граюся. Давай гратися разом.
Наступного дня діти разом порпалися у піску. Щоб було веселіше, хлопчик прихопив з дому велику машину «камаз», а Інна - ляльку. То була їхня дитинка. Сергійко виконував роль татка, а Інна – мами ляльки Оксанки. Сергійко працював шофером і перевозив пісок машинкою, а Інна чекала чоловіка з роботи, пекла, виховувала Оксанку –їхню спільну іграшкову доню.
І все було добре, і гарно. Сергійко Інні сподобався з першого погляду, у мить, коли вона побачила його біляві кучерики, сині, мов глибоке озеро, очі і беззубу посмішку. Сергійко був старшим на кілька років, тому він почав уже молочні зуби віддавати мишці.
Їхній тихий добробут тривав кілька років, аж поки Сергійко не сказав, що має готуватися до школи.
Дітлахи весело проводили час. Сергійко пригощав Інну цукерками, печивом, яблуками і мандаринами. І все було гарно, як у раю. Інна пригощала Сергійка котлетами і бутербродами, які давала їй мама з собою на майданчик.
Роки йшли. Сергійко став школярем, і виходив гратися з Інною, але більше часу його займала музична школа і уроки. Інна лишилася на майданчику сама. Дівчинці було нудно.
І якою радістю сповнилося серце Інни, коли мама одного ранку сказала, що мала поїде на три місяці до бабусі у село.
У селі все було інакшим. Не було великих будівель, великої кількості машин і шуму.
Тиша була така, що можна було слухати пісню вітру, пташок і чути, як бруківкою дороги цокотять копита Сонька – сусідського коника, який возить сіно, дрова, вугілля, коли односельчани звертаються до його господаря.
Сонько – чудовий кінь. Інна коли побачила коника так близько, навіть затамувала дихання, такий він граційний, гарний.
- Бабусю, бабусю, я хочу йому щось дати! – залементувала Інна і скубнула трави, скільки змогла. Врізала пальчик, скривилася. – На, конику, на! – простягнула зірване зілля Сонькові.
- Під яблунею є яблука, пригости Сонька, він такі ласощі полюбляє, - бабуся усміхнулася до онуки, любуючись, як оте дівчисько несеться на всіх парах під яблуню, як розвіюються її два хвостики, рябить сукенка і сяє обличчя.
- На, косю, на!
Андрійко – сусідський хлопчина намалювався несподівано. Він мав велосипед, тому поважно розїжджав щодня ним вулицями села.
- Добридень! Бабо Килино, то хто до Вас приїхав у гості?
- Добридень, Андрійку, то моя онука, Інна. Приїхала погостювати до мене.
Хлопчик уповільнився. Зіскочив з ровера.
- Інно, приємно познайомитися. Ти вже бачила наш велетенський луг? – поцікавився Андрій.
- Луг? - запитально поглянула дівчинка на бабусю.
- Так, там ми випасаємо гусей і качок, ловимо коників, бігаємо, граємося, збираємо незабудки, дорослі там у косовицю косять сіно і співають пісень. Там так гарно!
- Ой! – сплеснула руками Інна, а можна і мені з тобою туди, хоч поглянути на ту всю красу!
- Питай у бабусі, я то візьму тебе, ось, дивися, навіть покатати на роверові зможу, привезу і відвезу, з вітерцем, - підморгнув Андрійко.
- Бабусенько, відпусти мене з Андрійком погратися, будь ласонька, - Інна закотила очі у проханні і зробила кумедне обличчя.
- Андрію, ти за старшого, - наказала бабуся і лагідно додала, - на обід будуть вареники, не баріться.
(продовження згодом)