Вслухаюся,як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі
і з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним, передбаченим сюжетом -
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь
із сапами - зразком технічного прогресу.
Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка
і поглядом наскрізь пронизуюючи потяг,
із тугою в очах вдивляється в минуле.

Останні кадри і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету
і хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою "Тернопіль"
з лицем багатооким, незворушно-мудрим.
А згусток метушливих зустрічей з прощанням
від греблі-потягу, як повінь відкотившись
струмками продзвенів по лабіринтах вулиць.
Знайомі назви їх я п"ю і не нап"юся,
цей запах кам"яний п"янить і гріє.
Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
та я для неї вже чужий, незрозумілий.

Блищить долоня театрального майдану
зірками, змитими дощем з чола у ночі,
і заздрять їм , поміж колон сховавшись, вікна,
сліпі й німі, нездужають у міжсезоння.
Затіяла забаву ніч із ліхтарями-
сліпих метеликів із жмені випускає.
А у Катедри руки в вічному молінні
вознесені до хмар розмитого світіння...
...Я поспішаю повернути рік за роком,
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую.У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.

За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись
у скло вікон цікаві заглядають клени.
З-поза дверей я чую голоси знайомі,
під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
...Та раптом відкриваю очі серед ночі,
а у віконних тінях чужина глузує.