Патлаті хащі осінь підстриже,
Засяє голизно́ю кожна віта.
Ще не сезон, а думається вже
Не про красу весни та барви літа.

Траву пожовклу вітер обскубе
І виголить ланам лоби й ланіти.
А я щодня примушую себе
За порами природними не скніти.

Не рватися кудись, і взагалі
Забути про усі сезонні віхи.
Облишивши гризоти та жалі,
Забутися й собі в полоні втіхи.

Це стан душі. У версії земній
У нього є приємні переваги.
Вбивайся за свободою чи скній -
А вартий він серйозної уваги.

І гідний одностайної хвали.
Ніде не буде краще, ніж у ньому.
А ті, хто там ніколи не були,
Усе життя жаліються на втому.

О втіхо-втіхо-хочеться тебе,
І спо́кою в моїй грудній клітині.
Хтось голить, підстригає чи скубе -
Вже байдуже! Ось так воно віднині.

Час відповість - втішатися чи ні,
Мовчання можна всяко розцінити.
Та байдуже й однаково мені!
Можливо, щось напишеться про квіти.