Мишки́ жили посеред поля,
колонія у сотню нір,
і їжі в них було доволі,
але змінився командир.
Миша́ обрали молодого,
що складно говорити вмів,
бо халамидника старого
із сірих мало хто терпів.

Надалі дружно до комори
зерно носили у жнива,
а восени закрили нори,
ключі сховали од хліва.
Та з’ясувалося невдовзі,
ще не настав і новий рік,
в хліву миши́нім пусто зовсім…
Мороз і голод – на поріг!

Загальні збори мишоферми,
питання в черзі не одно –
турбує мишок наших вельми:
куди поділося зерно
і як цю зиму пережити,
де хліба взяти, що робить,
коли усе пропало жито,
що їсти, чим дітей кормить?!

А як утихла колотнеча,
до слова вийшов отаман,
учора жінку і малечу
одвів він на сільський гарман.
Розмазав висівки по пиці,
від злоби майже знавіснів:
«Куди поділася пшениця –
розберемося… повесні».