Ти співала для народу,
Дарувала пісні вроду
Про Марію-діву.
І я слухав кожне слово,
Що із вуст твоїх виходить,
Дивувався співу.

О Маріє, мати божа,
Чи краса такая може
Бути на цім світі?
Чи така скорбота звуку
Не дарує тільки муку,
А і щастя миті?

Діво, що передо мною,
Ти говориш слово болю
Про мого месію –
Тож чому я не про небо
І не про благословенне,
А про тебе мрію?

Я би слухав вічність цілу
Ті зітхання в твоїм співі
За парканом раю.
Нащо всі плоди та зорі
В тім святім чарівнім хорі
Як тебе немає?

Нащо райські всі принади,
Де живе безмірна зваба
Божої співиці?
Чи не в тому все спасіння
Та пророків тих прозріння –
Чути молодицю?

А коли це лиш примара,
Що мене випробувала
На жаркім багатті –
Що скажу судді страшному,
Голос чий подібний грому,
В час похвал і страти?

Я сказав би: «Боже милий,
Судде праведний, помилуй,
Як мені ти вчитель,
Не позбав надії чути
Навіть у вогненних путах
Слова сеї діви.

Ти повчав серед народу
Возлюбить людську породу,
Як самого себе;
Я ж любив єдину тільки,
Та без себе та без мірки,
Навіть більше тебе».

І господь би мні дозволив
У смертельнім пекла болю
Чути голос щастя,
Бо він знає своє слово,
Пам’ятає ту домову,
Що подарував нам;

І сидів би вічно в залі
Я між голосів і марів,
Любих і тужливих,
Що мене би чарували
Навіть без райових далей,
Без вагань у мріях.