Журавлями пролітають духи моїх дідів над зелено-жовтявим полем чужого краю, посеред якого стою, відкинувши голову як повний сонях, й тріпочу на вітрі випаленим полотном, що так подібне до зів’ялого листя й пелюстя. В очах мені розкриваються зернята, в очах мені разом з чорними цятками страхів цідяться теплі олії і розпливаються колами по землі. Вигріта квіта між шепотом трав і сюрчанням комах сонно колишеться в ніжному почутті.
Діди прилетіли здалеку ще напровесні, аби поглядіти, як їхнє продовження з плоті і крові молиться їхнім богам, щоб засвідчити думки продовження, та не застали ні сліду, ні каяття, ні клятви, ані людини. Земля полишена. Довго вишукували, стерши в польоті весь жаль і докір, і знайшли мене аж під осінь, впокореним і вкоріненим соняхом, теплого дня на чужому порожньому полі. Я стою на ньому і не уявляю іншого, поле родить в мені надії.
Духи моїх дідів врешті втішені бачити нехай і відступницю, але вдячливу, нехай не найкращу, та рідну, тож кружляють наді мною без спину, пташиним голосом будячи мрійні простори. Небо здається лагідним, наче долоні матері, пірнаю у нього обличчям, пропускаю крізь себе всі прикрощі роду і плачу в траву, живлячи її перше пам'яттю, а тоді вже вологою.
Я сюди прилітатиму також.

08.09.2021