ГОМЕ́Р (Homeros, Όμηρος), легендарний давньогрецький поет, який вважається автором"Іліади" та "Одіссеї", двох славетних грецьких епічних поем, що започаткували європейську літературу. В античності Гомеру приписувалося авторство й інших творів (від деяких з них збереглися фрагменти). Сукупність проблем про Гомера і його відношення до "Іліади" та "Одіссеї", про час виникнення, склад і взаємозв’язок окремих частин цих поем становлять знамените не тільки в порівняльному літературознавстві, а й у всій науці про античний світ "Гомерівське питання".

Життя
Про самого Гомера та про його життя ми не маємо жодних достовірних свідчень. В античності було відомо дев'ять більш-менш докладних життєписів Гомера, що не становлять однак істотного інтересу, тому, що всі вони є вигадками граматистів часів римського імператора Октавіана Авґуста. Так само мало значення мають збережені численні зображення Гомера, погруддя якого зображують поета в умовно ідеалізованій формі, у вигляді сліпого старця. Ні місця, ні часу народження Гомера антична традиція так само не знала. Багато міст змагалися за право зватися батьківщиною поета, серед них: Кума, Смірна, Хіос, Колофон, Пафос, Аргос, Афіни. Так само античні хронографи розходяться й у датах життя Гомера; одні грецькі письменники відносили до епохи Троянської війни, що нібито мала місце від 1194-1184 до н. е., датували різними іншими міфологічними подіями від 1130 до 910, Геродот вважав, що Гомер жив у середині IX ст. до н.е, історик Ефор відносив до епохи спартанського легендарного законодавця Лікурга, Феопомп до часів вторгнення кіммерійців. Сучасні вчені схильні відносити його діяльність до VIII або навіть VII ст. до н.е., зазначаючи як основне місце його перебування Хіос або який-небудь інший регіон Іонії на узбережжі Малої Азії.

Відсутність певних відомостей викликала вже в античності подвійне ставлення до Гомера. Вже за часів до Геродота існувала думка про те, що Гомер був не одною історичною особою, але являв собою колективне позначення для поетів стародавнього епосу в цілому. Пізніше, з часу Платона і засновника гомерівської критики Арістарха, утвердилася думка, що Гомер був одноосібним творцем "Іліади" та "Одіссеї". В наш час, хоча питання і не ставиться в такій виразній і простій формі, вчені також поділяються на "ревнителів єдності" (Eіnheіtshіrten), та "мисливців за піснями" (Lіederjäger).

Саме ім’я поета викликає різні гіпотези, аж до тлумачення його значення як "сліпець", "боян" тощо. Аналогії зі сліпими кобзарями легко відшукуються у різних народів, у тому числі в українського. Існують буквальні перекладі імені "Гомер" як "заручник", на основі чого вибудовуються фантастичні пояснення.


Гомерівське питання
Сукупність проблем, зв'язаних із з'ясуванням виникнення гомерівських поем, відношенн до авторства Гомера, їх подальшого формування і взаємин - становить зміст так званого «Гомерівського питання»'.

Критичне ставлення до авторства Гомера виникло вже в античності на основі помічених протиріч між деякими місцями «Іліади» і поемою «Кіпрії», що приписувалася Гомеру. Пізніше, в олександрійську епоху, «принцип протиріч» ліг в основу критики Ксенофана й Геллоніка (так зв. «горизонти» - «роздільники»), які вважали, що «Іліада» та «Одіссея» належать двом різним поетам, тому, що інакше, на їхню думку, неможливо було пояснити наприклад те, що дружиною Гефеста, за «Іліадою», була Харита, а за «Одіссеєю» - Афродіта, або те, що у Нестора, за «Іліадою», було 11 братів, а за «Одіссеєю» - тільки два тощо. Однак критичні погляди «горизонтів» не зміцнилися, і гору одержала думка Арістарха, який вважав, що обидві поеми належать Гомеру: «Іліада» була написана поетом у молоді роки, а «Одіссея» - у старості. Численні протиріччя в поемах пояснювалися отже безпам'ятством поета.

У такому стані проблема знаходилася до XVIII ст., коли і виникає, власне кажучи, «Гомерівське питання» з появою 1795 знаменитого дослідження німецького філолога Ф. Вольфа («Prolegomena ad Homerum»). Виходячи з принципу протиріч і відзначаючи численні слабкі в композиційному відношенні місця поеми, Вольф, висуваючи на перше місце значення «хорошої» редакції тексту поеми, прагнув довести, що: 1. «Іліада» та «Одіссея» не могли належати одному поетові, але були результатом творчості багатьох рапсодів і поетів, 2. об'єднання окремих пісень (порівн. билини) у дві великі поеми відбулося за багато сторіч після часу складання пісень, 3. зведенням і редагуванням пісень займалися маловідомі поети, 4. остаточна редакція належала редакторам при дворі афінського тирана Пісістрата в VI ст. до н. е. З появою критичної праці Вольфа, що не втратила свого значення в багатьох відносинах до наших днів, виникла знаменита учена суперечка, що розколола філологів на два табори: «вольфіанці» поділяли погляди Вольфа, а їхні супротивники, «унітарії», доводили одноособову творчість Гомера.

Сьогодні при більшій роздрібненості філології продовжують розвиватися різного роду унітаристичні теорії з різними побудовами їхніх супротивників. Подібні до Гомерівського питання проблеми про редакторство і зведення в одне ціле піднімаються при дослідженні процесу кодификації юридичної літератури римлян.

Тільки в деяких принципових питаннях досягнута відносна ясність, більш-менш вдовольняюча вчених. Так, в історичному відношенні можна вважати загалом розв’язаним ствердно питання про відношення «віку епосу» до крито-мікенської культури й отже ясно поставлені питання про історичну основу гомерівських поем. Більш-менш висвітлені питання державного ладу і суспільних відносин, що знайшли відображення в «Іліаді» та «Одіссеї». Важливу роль в процесі стандартизації гомерівських поем часто визнають за тираном Гіппархом (бл 525 до н. е.), сином Пісістрата, який реформував гомерівські змагання на Панафінських іграх, що сприяло появі канонічного тексту поем.

Завдяки вивченню німецької і кельтської поезії з'ясувалося, що при вирішенні проблеми про авторство Гомера критика повинна мати на увазі «одного поета», однак не одного особистого поета, творця «Іліади» та «Одіссеї», але поета-творця того чи того епічного твору малого обсягу, що передував «Іліаді». Необхідно брати до уваги також «автора» тієї чи тієї епічної частини «Іліади», а також «автора» основного малого епічного твору, що склав ядро «Іліади» (напр. пісня про Ахіллеса). При цьому питання про геніальність автора має вирішуватися не в індивідуалістичному напрямі, але в колективістичному: художня єдність «Іліади» та «Одіссеї» обумовлена в першу чергу не особистим творчим бажанням якого-небудь одного поета, але пояснюється процесом розвитку епічної поезії, що безсумнівно залежала від певного укладу суспільства, у якому жили і діяли попередники Гомера. Роль співців зводилася скоріше до передачі вже готових творів з деякими лише внесеними ними змінами в процесі їхнього відтворення. Викладене вище Гомерівське питання можна виразити о́бразно, порівнянням з коробочками (малі пісні), що лежать у великій коробці (остаточна редакція пісень).

Більшість сучасних учених вважають вірної теорію, відповідно до якого поеми з'явилися як результат не письмової, а усної творчості. Ця особливість поетичної техніки знаменує принципову відмінність між двома гомерівським поемами і всім пізнішим «книжковим епосом». Істотна риса усного віршування великих поем - те, що поет складає свої вірші значною мірою з готових формул (тобто сполучень із двох або декількох поетичних слів), що були заздалегідь підібрані самим же поетом або його попередником так, щоб вписуватися в різні метричні позиції у вірші й описувати стандартні ситуації, що виникають відповідно до того чи того сюжета. Ці формули можуть гнучко змінюватися в залежності від конкретних завдань поета. Іноді такі формульні періоди розтягуються на кілька рядків - як при описі відплиття корабля або готування їжі. Іншими словами, створюючи свої поеми, співець використовує набагато більше готового матеріалу, ніж автор, що користується папером і пером. Те, що твір адресований слухачам, а не читачам, рятує таку поезію від ризику зробитися монотонною. Як і при сприйнятті музики, при швидкій декламації публіка вітає теми, що відновляються, і мотивам, щоб її увага залишалася прикутим до сюжету і його розвитку.

Вплив на пізнішу літературу
Практично в усі періоди європейської літератури "Іліада" та "Одіссея" розглядалися як вершина епічної поезії. З цим погоджувалися і критики, і поети. За зразок першої половини "Енеїди" Вергілій взяв "Одіссею", а другої половини - "Іліаду". Тому письменники, що жили після Вергілія, і були мало знайомі з Гомером, самі того не усвідомлюючи, сприймали давньогрецького поета за посередництвом Вергілія. Горацій ставить Гомера вище всіх інших епічних авторів. У своєму надзвичайно впливовому творі "Мистецтво поезії" він звеличує майстерність Гомера у викладі, побудові сюжету й образів героїв. Саме Горацій, відштовхуючись від "Одіссеї", пустив у загальний обіг принцип, що епос варто починати посередині дії. Навіть у ті часи, коли грецька мова була на Заході практично невідома, Гомера продовжували шанувати (див. Данте).

Епічні автори Відродження і більш пізніх періодів європейської літератури діяли, оглядаючись на Гомера. У порівняно недавні часи, особливо в зв'язку з пошаною романтиків до греків на початку XIX ст., багато ліриків і прозаїків надихалися поемами Гомера і черпали з них матеріал для творчості. Настільки різні і по техніці і стосовно традиції автори, як А.Теннісон і Дж. Джойс, написали на тему "Одіссеї" свої твори. Грецький поет Н. Казандзакіс склав до "Одіссеї" величезне продовження в 33 333 рядки. Однак у період з XVI по XVIII ст. більший інтерес виклика́ла політична по темі "Іліада", що знайшло відображення у Шекспіра й Расіна. Серед авторів, що випробували на собі вплив Гомера, можна назвати Піндара, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Еннія, Овідія, Плутарха, Кальдерона, Драйдена, Віко, Ґете, Пасколі і Жироду. Цей вплив існує і понині: практично щороку з'являються значні твори в руслі неогомерівської традиції.