Вікно готельне розчиню у дощ –
там щулиться старий каштан навпроти.
Мов пташок, випущу усі турботи,
нехай летять над вигинами площ.
Без мене їм незатишно, либонь,
кружляти над струмками мокрих вулиць...
Чи не просити їх, щоб повернулись
під захист моїх втомлених долонь?..
За рогом дзеленчить старий трамвай,
мов хоче мені знову нагадати,
що я тут – гостя, і пора в Карпати,
вже час сказати Києву: – Прощай.
В імлі дощу Андріївський узвіз,
вже сутеніє. День спочити хоче.
Лиш дощ невпинно ллється і хлюпоче,
змива з душі сліди прощальних сліз...