Осідлати дракона – золочені віжки нап'ясти,
і майнути зірвиголовою у горно світань,
і вітрів оксамити вчепити собі на зап'ястя,
і вдихати політ, наче в неба украдене щастя,
бо небесні шляхи – до Вальгалли -
і ти будеш там -

одинокий берсерк і посивілий рано провидець,
найдобріший з останніх вовків і останніх людей…
Я би трави цілющі тобі прикладала до вилиць,
і, тамуючи подих чи погляд, який мене видасть,
без вагання і страху ступала з тобою в Ніде…

За тобою, волосся і сумніви – туго у вузол,
за тобою – і пестить долоню руків'я меча,
не за таляри - продана жінка чи куплена муза,
тільки гаснуть сузір'я, і ріки виходять із русел,
коли ти мимоволі торкаєш мені до плеча

коли ти ненавмисне мене дуже близько притулиш -
чи то місяць у повні, чи хмелю додали меди,
і всередині – мовби шумить розворушений вулик, -
відчуваю – навколо немає ні зла, ні біди…

то ж сідлаю дракона –
і миттю рушаю
туди