Перші дні заслання – відчай, який струменить із віршів Шевченка. Але більшим за відчай було внутрішнє прагнення-боріння зорієнтуватись в життєвих умовах солдатчини:

Самому чудно. А де ж дітись?
Що діяти і що почать?


Великим було і намагання розібратись, осмислити, відповісти собі чому це трапилось з ним і в такій мірі. Тут вірш-посвята Андрію Козачковському дає відповідь щонайвідвертішу, хоча й метафоричну:

А малась воля, малась сила,
Та силу позички зносили,
А воля в гостях упилась
Та до Миколи заблудила…


«Позички» і «гості» це не натяк, а констатація причини положення, в якому опинився Шевченко. Але що означають «Позички» і «гості»? Я не дошукувався хто і як тлумачив цих найбільших зовнішніх ворогів українського поета, але своє бачення запропоную. «Позички», на мій погляд, це не що інше, як благодіяння петербурзької інтелігенції відносно Шевченка, яка приймала активну участь у його розкріпачені і становленні. Він, як чуйна і вдячна людина, відчував за собою борг сумління, значно тяжчий за борги матеріальні, що теж мали місце. Борг вдячності був особливим: інтелектуальним, етичним, моральним. Його не так то просто повернути. А відчувати його на собі значить бути не до кінця вільним. Шевченко був винен багатьом добрим людям: митцям, інтелігентам, панам і паничам, всім шанувальникам його талантів. Можна зауважити: як же без цього, всі ми зобов’язані в житі своїм батькам, учителям, тим, хто допоміг нам відбутися у житті. Все це так, але викуплений Жуковським і Брюлловим із кріпацтва, наставлений Гребінкою стилістиці письма, безкорисно підтриманий петербурзьким бомондом, в тому числі матеріально, геній-кріпак лише одержав деякі стартові можливості для творчості і життя, котрі, той бомонд, мав з дитинства. Ліцеї Пушкіна і Гребінки не висіли на них «позичками», за які треба платити, а благодійний «ліцей» Шевченка довго стовбичив за його плечима незримим моральним приставом. Позички-благодіяння вищого світу визволили Шевченка з кріпацтва соціального, зовнішнього, і ввели у внутрішнє моральне кріпацтво. Те нове кріпацтво вступило згодом у конфлікт з дійсністю, коли Шевченко побачив своїх петербурзьких добродіїв земляків в їхніх українських маєтках. Там вони не виглядали вже такими лібералами-українофілами у поводженні з домашньою челяддю і селянами кріпаками. І Шевченко на панських вечоринках і балах, зовні рівний серед рівних, внутрішньо страждав разом зі своїм знедоленим братом-кріпаком.
Заразом, ми підійшли до питання: що означає вираз «воля в гостях упилась»? Декабристські ідеї народовольців, марення вищого світу ліберальними, гуманістичними державними реформами, європеїзована молода свободолюбна еліта Північної Пальміри – не могли не захопити молодої уяви Шевченка. Все це, здавалось, веде і до кращої долі всієї України, і до розкріпачення конкретних, залишених в ній, рідних йому людей. Так – його воля «упилась» народовольством петербурзької інтелігенції. Він почав піднімати голос проти царату. Це потім Шевченко відчує на собі – одна справа, коли цареві щось закидає російський поет дворянин і зовсім інша, коли це робить малорос, вчорашній кріпак-самоучка.
Можна було б не прив’язувати інтенцію «позичок» і «гостей» строго до петербурзького періоду становлення поета, якби ця тема не звучала вже на другий рік після звільнення Шевченка з кріпацтва. У вірші «До Основ’яненка» молодий поет відчувши в шістдесятирічному Квітці рідну душу «виливає сльозами» свій, як він його називає, «псалом»:

…Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!


«Вороги», «чужі люде» у вірші, якщо говорити відверто, це і є оточуюча Шевченка петербурзька інтелігенція, і тому його внутрішній психологічний конфлікт з «гостями» і «позичками» зрів від самого початку:

Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, – був голосок,
Та позички з’їли.


Вдумаймось, якого внутрішнього трагізму сповнені ці рядки схожі на гірку коломийку. Душа, що від Бога має свій неповторний «голосок» і пісню, вимушена озиратись на думки друзів-кредиторів. Від «позичок» у вірші «До Основ’яненка» до «позичок» вірша «А. О. Козачковському» пройшло вісім сповнених внутрішнього і зовнішнього драматизму років, але ця тема в його поезії не зникає, а стає з роками наскрізною аж до заслання включно. Десятий вірш збірки «В казематі», «В неволі тяжко, хоча й волі», гірко осмислює причину ув’язнення поета:

Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.


Хто такі «дурні»? Про яку «калюжу» йдеться? Незручні питання – для вітчизняних шевченкознавців, смію стверджувати. Але на них треба давати відповідь, і не стандартними фразами, типу: «Тут... мотив нарікання на долю поєднано з мотивом любові до України».* Але рівняння з двома невідомими виявляється зовсім нескладним. Із вірша витікає наступне. Оскільки життя «на чужому полі» (у місті на Неві**) поет асоціює все-таки з «долею», хоча й «злою», то вже причину «неволі» напряму пов’язує з «дурнями» і «калюжею». В’язень Шевченко так називає, і має цілковите право в своєму теперішньому становищі: калюжею – Кирило-Мефодіївське товариство, а дурнями, зрозуміло, його членів. Однак, і «калюжа», і «дурні», треба сказати, не без російської дворянської закваски, зокрема, петербурзької. Шевченко спонтанний чоловік, на відміну від своїх класифікаторів, і тому його любов і ненависть до оточуючого світу, до одних і тих же персонажів, кожного разу спонтанна, але завжди адекватна внутрішньому переживанню, тобто – щира.
Тема внутрішнього конфлікту із друзями-ворогами, на яку так мало звертається уваги, здається невичерпною у творчості Шевченка. У вірші «Холодний яр», що входить до збірки «Три літа» він говорить:

У всякого своє лихо,
І в мене не тихо;
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.


Тобто за два роки до вірша «А. О. Козачковському» знову звучить мотив «позички». Частково після періоду «Трьох літ», а повністю, здається, вже на заслані, як не гірко це усвідомлювати, Шевченко вивільниться з-під того внутрішнього гніту, та «силу» в її первісному окриленні вже «позички» зносили, а «воля» – «заблудила» до Миколи.
У 1850р., через два з половиною роки після вірша «А. О. Козачковському», вірш «Чи то недоля та неволя…», написаний у Оренбурзі, відданий цій темі повністю. Він демонструє ту ж таки експресію гніву і каяття. Там теж, оточуючі поета люди названі «ворогами». Але вони, повторюсь, не безликі ім’яреки, як те, нажаль, усталилось в шевченкознавстві, а дуже, навіть, відомі особистості. Ось тільки одна цитата, яка не двозначно це підтверджує:

Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе – і писать
погані вірші научили.


Ну, хіба ми не знаємо петербурзьких літераторів, які безпосередньо і опосередковано його «писать погані вірші научили». Парадоксально! Шевченко кріпацькі роки називає святим небом? Що ж то за «алмаз чистий і дорогий» сяяв у козачка в неволі у Енгельгарда, і ще раніше, у кирилівського хлопчика серед односельчан-кріпаків, і який потім «украли, в багно погане заховали…» письменні добродії «нехристияне»? Алмаз, цінність якого, поет ставить вище своїх натхнених творів? У мене нема іншої відповіді, це – душевна незалежність і свобода.
В Оренбурзі, в цей період, ним написаний вірш «Якби ви знали, паничі…». Як же ж довго, спочатку царська, потім радянська, і тепер уже «незалежна» просвіта вкладали і вкладають у молоді уми думки про якихось майже абстрактних, відсторонених від Шевченка «паничів», в той час як вони відомі поіменно в його біографії. Більше того, він мав з багатьма справу, добрі стосунки і після заслання. Ми ніби не бажаємо збагнути, що поезія Шевченка це його особиста висока глобальна полеміка зі світом несправедливості і вона не щадила в пошуках Правди навіть християнських устоїв, не кажучи вже про смертних сучасників. Я уявляю як діставалось би від нього «на горіхи» нинішнім українським можновладцям, т.зв. шанувальникам його слова. І зовсім не думаю, що його сучасна доля істотно відрізнялась би від тієї. Однак, в побуті, Шевченко багато чого, і багато кому прощав, як істинний християнин, і сам просив вибачення. Але в поезії не мало бути «зерна неправди». Що вже казати про паничів, або й царя, коли поет дозволяє собі ставити запитання Богу:

За кого ж ти розіп’явся?..



*стаття «В неволі тяжко, хоча й волі», Шевченківський словник, Київ – 1976.
**порівн. «І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї». Тобто «виріс» у С.-Петербурзі, а «сивію» на Кос-Аралі, де й написано вірша.