Н.Н.


Сонце щоранку сходить
де кришталеві сходи
круто ведуть до Раю.
Там невимовний спокій
ані шелесне! – доки
дядечко Ґершвін грає.

Там індіанка▪Осінь
під блідолицю косить –
завше: і до, і після.
Там не мені – Петрові,
наче калюжа крові,
сохне на сходах пісня.

Блюзові зграї звуків
кидають гнізда▪руки
і дефлорують мозок.
Ти – золота дитина,
в міру свята й невинна,
я – архетип Ломброзо.

Версифікатор збочень
до животів дівочих,
до віршування в риму.
Все що мене займає –
що у житті зима є,
хай до пори й незримо.

Цвяхом забита думка:
я чорно▪білий Умка –
всюди сліди лишаю,
кинутий – ким і нащо –
майже напризволяще
в світі... А ще ж душа є!

Це марнотратство теми
зводить до "хто ми й де ми"
у не моїй love▪story.
За вірогідність Раю
Ґершвін і нам заграє –
наші палати поряд.

Вже не мої й Стожари!
Тіло тремтить від жару –
сонце зайшло під шкіру.
У гамівній сорочці,
з Леніним в кожнім оці
спить не▪забитий▪Кіров.


День за горами судний,
сплять санітари й судна,
спить подорожник▪Герцен.
В нашій гамівні тихо.
Навіть якби я й дихав,
чув би дівоче серце.