Ігореві РИМАРУКУ

Зойкнули вперше ледь чутно ці скрипки, немовби з-під снігу,
Виповз гадючо й скрутився, у потемках щулиться страх,
Пам’ять шукає велику, загублену предками книгу,
Птах чорнокрилий ще б’ється в гарячих і сильних руках.

Зойкнули вдруге сьогодні ці скрипки й злетіли у небо…
Сонце закрили чи сонце саме заховалось від нас?
Хто ж відчиняє так широко браму небесну? Не треба!
Пізно… Вже пізно… Погляньте… Навіки спинився там Час…

Зойкнули втретє так журно ці скрипки з небес глибочезних,
Плаче душа, бо немає кому запитати в зірок,
Змучують думи дошкульні, пекучі і гострі, мов леза,
Падають зернами, падають прямо під ноги в цей змрок.

Зойкнули знову скорботно всі скрипки з глибокого снігу,
Виповз гадючо й скрутився, у потемках щулиться страх,
Пам’ять шукає велику, загублену предками книгу, –
Птах чорнокрилий ще б’ється в печальних і добрих руках…
2009