Були сніги такі терпкі. Стояла тиша.
Зима із власного ребра різьбила вірша.
Її блакитна кров гула на вістрі смутку,
І сльози падали - дрібні, мов незабудки.
Напевно, боляче було. Напевно, щасно.
Слова кружляли голубі - такі невчасні.
Вершився вірш. Віршився світ. Пегаси-клени
Брели, шукаючи рядки темно-зелені.
Чекало першої води гілля безлисте,
Передчуваючи життя - таке барвисте:
Хорей синиці, ніжну брость, річок хорали.
Зима різьбила білий вірш. І помирала.
Поглянь сюди - на лід крихкий, на шовк проталин.
А що той вірш? Такий смішний, такий невдалий...

2011