Хроніки одного Хроніка. 24/XI - 25/XI/2004

"По забутій дорозі – прямій, наче погляд назад -
ти ведеш легіони до пункту, якого немає,
на питання: “навіщо?” сокиру здіймає твій кат,
твоя відповідь – лезо, і дерево кров’ю стікає..."

Правило перше: сухі ноги.

Революція. Альтернативи немає. Я повинен бути тут і без зайвих запитань. Хіба, окрім одного - як і ким би себе почував, не приїхавши. А так - все добре - морозний ранок середи, третього дня Протесту. Київ. Хрещатик. Наметове містечко ледь присипане снігом. Пульс нормальний. Народження і розвиток одного життя в іншому. Одного міста в іншому? Ні - однієї країни в іншій. Теплого в холодній. Оранжевого на біло-синьому реліктовому фоні.

Перехожим, приїжджим, місцевим і не місцевим наметові тубільці пропонують чай, каву. Приємно приїхати не на голе місце... Обличчя зосереджені й, водночас, відкриті, переважно юні - студенти й недавні випускники? Не тільки. Ось мене помічає бізнесовий знайомець зі Львова, пан Валерій К. Він вже тут від понеділка і очолює службу охорони одного із секторів під сотню палаток наметового містечка. “Ти ж знаєш, Валеро, я капітан, запасу, при потребі можу дати корисні поради по охороні й опору… Якщо така необхідність настане… Зрозуміло, що вночі… А так, для початку, не завадило би мати на сектор з десяток вогнегасників...”
"Одягнуті в помаранчеве молоді люди, що, почергово змінюючись, прикривають собою містечко, при необхідності повинні відійти за перший ряд палаток... Ні, зараз нічого не треба робити і нікому нічого не говорити, - поки це все без потреби…" Валерій уважно вислуховує, помітно, що після декількох безсонних ночей реальність і галюцинації кольорово перемішались в його голові...
В Москві 1991 року, здається 19 серпня, усе було інакше - по-перше: значно тепліше, тільки ближче ночі стало накрапати і прохоплювати холодом, по-друге – для москвичів ми, захисники “Білого Дому”, були явищем швидше небажаним, на все одинадцятимільйонне місто назбиралося в той, найнебезпечніший день, щось біля 15-20 тисяч. І це за для захисту молодої і цілком легитимної демократії від реакційного перевороту, від ГКЧП.
В Києві, навпаки, ми, схоже, бажані. Дістали і киян безпардонні грошовиті магнати і бандити з клеймом “донецкіє”. Ох дістали, майже як усіх нас, не киян…
Прокидаються транспаранти, лозунги, прапори.
Ще було там, в Москві, декілька українських прапорів. Вдалося навіть одним, найбільшим, жваво помахати ледь не перед самим носом Бориса Ніколаєвича, що, висовуючись з-за щитів охоронців, закликав совдепію до демократичних перемін… Здається у 2001-му році, я познайомився з чарівною Галиною, на той час вже Галиною Boggis-Rolfe, мешканкою Лондона, що власноручно вишила саме той, мій прапор, для українського культурного центру… В Москві, під вечір, біля нас вже було декілька “своїх” танків з генералом Лєбєдєм на борту, і зовсім недалеко всерйоз гуркотіли війська “заколотників”. А в нас, у Києві, все ніби мирно. Добре, що з кожною годиною багатолюдніше. Жодної галасливої суєтності, такої притаманної зазвичай натовпу. І жодного відчуття, що це натовп. Кожен надихнутий і ніби розкриває і прикриває собою той куточок України, з якого прибув сюди.
Ходять чутки про усні накази верховних фальсифікаторів спеціальним загонам омона, міліції, та нема дурних, - “вовкодави” чекають письмових розпоряджень.
Схоже, розпочали акції протесту – мітингування, блокування владних установ - організації на кшталт “Пора”, одначе новоприбулі самостійно долучаються до кордонів і блокувальних постів, реєструються і змінюють втомлених.
“РАЗОМ НАС БАГАТО І НАС НЕ ПОДОЛАТИ!”
Навпроти книжкової крамниці “Планета”, в першому ряді, в нашому секторі (2-му таборі), палатка студентів Львівської Академії Мистецтв. Точніше студенток - надто чарівних, щоби думалось тільки про Революцію. “Привіт Лесю, привіт Іринко…” Красуні приміряють принесені киянами теплі одежі.
“Все пасує” – похмуро витискає з себе мій добрий знайомий, художник Іван Твердун, що вже третій день витримує шалену експресію молодих революціонерок.
“Іване, ними можна тільки милуватись, це інший світ – квіти на наших могилах…”
Не тепло, але поки ноги сухі можна протриматись - невідомо звідки з’являються валянки, калоші й різновиди кирзових виробів, резинові монстри засобів хімзахисту, молодь пропонує теплі шкарпетки…
“ТАК!”
Довкола все більше народу. Пульс нормальний. Заспівав Майдан. Передає чесні новини 5-й канал. Лідери опозиції закликають до масового мирного, але рішучого спротиву спробі діючого президента, уряду, провладних фракцій парламенту, ЦВК, влади на місцях фальсифікувати вибори Президента України 2004 року. Всім очевидно, що із зека, багаторазово купленого-перекупленого як КДБ, потім ФСБ - СБУ та одночасно і ахметкою, президента не вийде ніколи. Очевидно всім, окрім Лукашенки, Путіна і іже з ним. Жаль росіян - це в них надовго. А налякалися їхні верхи як – додзвонитися до Москви абсолютно неможливо. Звідти – так, звідси – ні. Зв’язок з моєю сім’єю тимчасово втрачений...

"Нещадна Росія – дитина Петра –
ворожа держава, країна – сестра."

Ні, до організованих структур революційних мас не записуюся, залишаю за собою свободу пересування і дій - очевидно, як це роблять і десятки тисяч схожих на мене учасників сьогоднішніх подій. Постійно рухатися аби не мерзнути, і жодної ейфорії, аби не замерзнути - тому алкоголь протипоказаний. Радості й настрою і так достає. На майдані Незалежності весело і світло, нас ніколи не було ТАК БАГАТО. Російськомовні і україномовні, багаті і не дуже, східні, західні, центральні - ми всі разом громадяни нової, теплої України. І немає між нами нічого крім відчуття дружнього ліктя, теплого погляду і надії на завтра.
"ЮЩЕНКО!"
Жодного міліціонера, і порядок ідеальний. Кияни пропонують безкоштовне проживання, продовжують приносити їжу, одяг. Телефоную до друзів і знайомих – запрошують і чекають, але ще не пора - очі шукають в рухливому розмаїтті знайомі обличчя… Ні, надто багато людей і темніє швидко… Але ніч світла – від снігу, київських вікон, врочистого неба. Пітьма якщо і наповзає, то з боку неоімперської надбудови, що грає м’язами над Лівобережжям і Правобережжям, над Хрещатиком і Майданом. Близько третьої наметовим містечком від молодого активіста “Пори” лунає заклик зібратися для відсічі можливих провокацій. За його словами перевдягнуті в “наших” силовики і привезені зі сходу “мурчащі”, себто підконтрольний владі кримінал, спробують напасти на президентську охорону, інспірувати штурм резиденції гаранта, пролити першу кров, втягнути в це все Майдан задля поспішного введення надзвичайного стану і далі по плану. Отож необхідно посилити кордони. Наметове містечко в декілька подихів випускає з грудей біля тисячі різних віком і статтю добровольців. До них долучаються компанії з майже опустілого Майдану, від заповненого Жовтневого Палацу, з Інститутської, якою ми піднімаємося в напрямку Банкової. Там, в глибині “президентської” вулиці, видніються намети і кордони наших, цього, напевно, недостатньо і потрібно потужніше перегородити в’їзд на Банкову. Частина людей, злившись з тими, хто вже тут був до нас, залишається на цьому місці. Інші йдуть далі – доріг і стежин, які ведуть до українського олімпу, виявилось навдивовиж багато. Ті, що залишаються, під керівництвом одного з молодих активістів спротиву беруться під руки і вибудовують чотири міцні шеренги, обличчям до Інститутської… Поволі збираються перехожі з помаранчевими відмітками - “організованих” і “неорганізованих“ вже відділяють лічені метри. Наростає напруження. Недосвідчені «організатори» блокування страшенно нервують. Ситуацію розряджає пропозиція “неорганізованим” перейти для охорони на інший бік вулиці, здається до комплексу будівель Національного Банку. Що більша частина новоприбулих і робить.
"Ю-ЩЕ-НКО!"
Втім, спокійніше не стає, бо метрів за сто зупиняється і ряд автобусів з тонованими, чи ж бо глухо зашореними вікнами. Переважна більшість “неорганізованих” кидаються блокувати колону і це нам всім вдається, бо за годину автобуси розвертаються і від’їжджають. Щоб ще за півтори години повернутися і випустити ланцюг курсантів поперек Інститутської, як наживку для революціонерів… Силовики і мирні помаранчеві один супроти одного. Обличчям до обличчя. Швидка реанімації, що намагається перетнути лінію протистояння. Скандування закликів. Спокійне очікування подальшого розвитку подій.

“МІЛІЦІЯ З НАРОДОМ!”
По восьмій, знизу, від Майдану, долинає гул, що невдовзі набуває вигляду стрімко крокуючих до нас, міцно стиснутих шеренг. Фронтом в усю ширину вулиці. Мовчки. Зосереджено. Попереду депутат від СПУ Юрій Луценко. Розступаємося і новий легіон займає наше місце…

Що мало відбутися цієї ночі? Провокації з нападами і оголошенням надзвичайного стану? Чи тільки те, що відбулося – вихід з будови адміністрації колишнього президента групи вищих офіцерів, що втрачаючи честь, шукали дозволу пройти, а ще пізніше – вивіз під купами снігу частково знищених документів, що підтверджують пряму участь рудого гаранта у злочинних фальсифікаціях? Напевно цієї ночі відбувалося те, що повинно було відбуватися – черговий спільний крок нового народу до свого повноцінного майбутнього...
Як би там не було, потрібно, принаймі, потерпіти до обіду і вже затим піти на чашку кави до свого товариша Тараса Жирка, що певно заждався мене з вчорашнього ранку. Та й недалеко це, метрів двісті від Хрещатику до оселі колишнього актора знаного львівського театру, а тепер актора ще більш знаного київського. І так - до Тараса, чия акторська сім’я щиросердно приймала веселі ватаги друзів з різних куточків України і на відміну від худ. керівника Б. Ступки не прагла чергової медальки і визнання, - просто тримала в долонях посильний маленький язичок того оранжево-гарячого полум’я, що висвітлював небо України в кольори Світанку.

25/XI - 26/XI/2004.

Правило друге: "ВІРУЮ"

"ТАК!"
"Направду, питання здорового глузду - це перше, що приходить до голови, коли , наприклад, пригадую московські події 1991 і 1993-94 років. Здоровий глузд підказував москвичам - "не влазь, чорт з нею, з демократією (чи там Чечнею)", і це було дужче за Голос, що закликав до моральних поступків - вийти і стати супроти зла. Здоровий глузд, взагалі, річ доволі страшна, хоча, на перший погляд, ніби і не помітна. Ні в Біблії, ні в Евангелії, ні в інших системотворчих Одкровеннях народам і часам я його, цей самодостатній глузд, не зауважив, та втім, він безперечно відіграє свою окрему роль у гальмуванні процесів Змін у розвинутих громадах. Матеріалістичних громадах? Себто, атеїстичних?.."
"СХІД І ЗАХІД РАЗОМ!"
З теплотою озираю людське море, що розлилося в цій, центральній, частині Києва. "Кожна крапелька його твердить: "Вірую!", кожна крапелька блищить справжнім, істинним, впевненим сяянням, відокремлюючи живе від мертвого. "Вірую!" - в можливість чеснішого, морального, праведнішого Майбутнього, стаю на Його захист і рухаюсь до Нього. І це Майбутнє зовсім не носить назву "Ющенко", але "Ющенко" - людський крок в тому напрямку. Не більше, і не менше. І не єдиний крок…"
Людське море навдивовиж спокійне. Тільки прибуває - "Рукотворні дамби "від влади" ще утримують украдені простори, але крах їх неминучий - хіба втримати море, що прибуває? І саме могутність його теплих вод задає подіям хід і напрям. Хіба комусь по силі керувати морем? Тому сюжет кожної миті є позаплановим. Для політичних, конфліктуючих сторін, це є і підтримкою і спонуканням до переговорів, до пошуків гармонійних рішень, аби наше море і надалі залишалось теплим і поблажливим до вибраних ним самим мирських берегів…" А чи можливим є море - без берегів? А суть означення "береги" є причина, чи наслідок? Таки наслідок. Наслідок, від якого відштовхуєшся у пізнанні, наприклад моря, як причини. Себто і будь-який "здоровий" глузд - це тільки наслідок, який створила Причина, яку здоровий глузд дбайливо, прислужливо оточує, в жодному разі не будучи для неї, причини, противагою, самостійним предметом об'єктивного розгляду. Тому перше правило: "сухі ноги" - формально оправдане зворотнім зв'язком "від наслідку до причини", а ось - "не влазь, чорт з нею, з демократією, Чечнею, злочинною фальсифікацією" - зовсім інше, протилежне. Рух на Голос Божественний, зберігаючи дані мені ноги, руки, серце і ближніх - зовсім інше, ніж рух на голос живота свого зі скорботою про збереження душі народної…"
"КУЧМУ ГЕТЬ!"
Ні! Так далі неможливо - одна безсонна ніч і такі галюцинації! А ще до охоронця Валерія чіплявся. Негайно спати. Палатки не для мене - днем незатишно. Смиренно повертаюсь на кут Прорізної і Пушкінської. Закупивши дрібничок для чайної церемонії таки завалюю в гості до Жирка. Відпочиваю, заодно розважаючи Володимирка-Іванка - півторарічну особу абсолютно арійського вигляду, сина Тараса, читанням "Абетки" від Малковича.
"Випав сніг на поріг - кіт зліпив собі пиріг..." І поряд, за вікном, кружляють, ковзають сніжинки... І малий Володимирко - то до вікна, то до мене. І я, слідом за ним, очима і ще чимось, менш відомим...

"Сніговій снігопадів... Пора,
очевидно, слідів. На порозі
древніх схилів цегляна імла -
далечінь поховати не в змозі,
зазирає крізь отвір вікна,
за кордони тепла..."


..."Поки смажив, поки пік, той пиріг водою стік ..." Малого починають збирати для прогулянки. Це щонайменше двадцять найважливіших хвилин! Зручно сісти в глибоке крісло, взяти в руки газетку, аби не чіплялись, і заплющити очі. Ні в якому разі не лягати! Тоді організм налаштовується на зовсім інші процеси, а так швидка зарядка батарей - опускаєшся в неглибокий сон, доки не набридне перебувати в такому стані напів медитації. Девяносто відсотків поновлення гарантовані...

"Змовклий блюз снігопаду. Пора,
очевидно, слідів. На порозі
древніх схилів цегляна імла -
далечінь поховати не в змозі,
зазирає крізь отвір вікна,
за кордони тепла. Дивина,
я дивлюся в той бік віддавна,
а все та ж пелена...

Повна смутку столична зима,
чарівниця ковзких тротуарів,
без коханців, незмінно сама,
прогортає листки мемуарів,
і нічого такого нема
крім одних, з року в рік, ритуалів..."


- Друже, ми готові!
- Нарешті :)
- Йдемо до Українського Дому, там висадилися сьогодні наші заньківчани - і Альбіна, і Христинка…
- Міг би і раніше сказати…

"і нічого у світі нема
крім терпкого вина й ритуалів
неодмінно доходити дна
між часів і бокалів..."

- Пішли!
У сквері, через дорогу, увесь в оранжевих стрічках Паніковський. Приглядається поверх затемнених окулярів: "Але хіба в Одесі таке побачиш? Я вам скажу - раніше такого не бувало. Я вам скажу навіть більше - де міліціонери? - Паніковському тут добре..." Дух Остапа Бендера, розтинаючи морозне повітря помаранчевим проникненням шалика і щиблетів звідкись, від засніжених перонів Жмеринки, чи від випалених ламбадою пляжів Капа-Кабани, зауважує: "Мaine junge Freund, перетнути Хрещатик сьогодні - це ціла історія. Бронзовіємо на очах! Кидайте свої нудні забави - завтра від слідів ваших ніг, моншер, тектимуть ріки нових часів."
"РАЗОМ НАС БАГАТО!"
Володимирко-Іванко з коляски, в такт скандуванню, твердо завченими рухами помахує кулачком - татко щасливий, публіка зачарована. Невдовзі юний революціонер затихає і весь неймовірний навколишній гармидер ніяк не впливає на його щасливі сни. Ловлю себе на думці, що нас і справді багато і можна оголосити ще одну невелику перерву у своїй політичній активності. Перемовлююсь з друзями-акторами щодо планів на вечір і полишаю їх перед зосереджено революційним Українським Домом допивати коньяк. Звідси до "набережної" метрів двісті, отож не скористатися такою нагодою просто злочин. В принципі, як і домовлятися про щось з акторами. Тут, звичайно, важливий сам по собі жест, пропозиція, намір, а станеться все одно по-іншому... А ось чим відрізняється, концептуально, літературний процес в Києві від процесів у Львові - сто, двісті метрів Хрещатиком і перед самим носом обрій, далечінь, перспектива. У Львові, щоби відчути це, маєш за вухо витягнути себе із кам'яних джунглів хоча б на Високий Замок, не даремно характерні галичанам ті всі психологізми, розрізи і січення падаючих конструкцій - та мало хто навіть небо над головою помічає. Немає ні неба, ні горизонтів...
Дивина. Пару кроків від Європейської, а навколо абсолютно безлюдно. Дніпро внизу накочується на далеч. Володимир Хреститель розшукує очима давно зниклу Візантію. Там один Стамбул, а тут інший. Утім громада пам'ятника під стать ландшафту, звучанню нашої історії, під стать нашій сучасності. Передам дружині, що творіння її прадідуся, лютеранина, європейця за походженням, і петербуржця за духом - барона Петра Карловича фон Клодта, Шевченкового знайомця і товариша - все таке ж - і живе, і тепле, і величне, і актуальне.
- "КУЧМУ ГЕТЬ!"
Молода компанія студентів, радісно скандуючи поспішає на Майдан. До зустрічі князю Володимире, до зустрічі пане бароне Фон Клодт...

А на площі Перемоги порівняно тихо - якщо не зважати на скандувальне ревіння клаксонів увінчаних оранжевими стрічками машин, весело літаючих туди-сюди, - "Ю" - "ЩЕН" - "КО-О"... Взагалі, біля Майдану оцієї автофейерії, через звісні причини, не помітно, а ось із вікон квартири мого іншого київського колеги Валєри (одні Валєри у цей день) - видно і чути все. Крізь трійний склопакет пробивається. Особливо, коли з'являються організовані "автооранжисти". Накопичуються перед світлофором в колону і з ревом очолюють рух параду до наступного світлофору.

Сім'я Валєри, схоже, вже звикла до гамору за вікном. Син, десятикласник, з ногою в гіпсі, зачарований звучанням революції, марить барикадами. Дочка, чотирьох літ, поза процесом - щось малює у моїй записній книжці - трошки прихворіла. Дружина Іринка страшенно нагадує мені мою однокласницю, в котру в початкових класах були закохані усі хлопчики - поки вона не переїхала до Києва - та звали її Світланою.
"Іринко, вас ніколи не називали в дитинстві Світланою?" Я чесно зізнаюсь у своїх дитячих комплексах, напевно намагаючись їх позбутися - позбутися не вдається...
Поєднуючи минуле із майбутнім, мушу зізнатися, що жінки моїх друзів і колег - це цілий пласт внутрішніх проблем. Не бачити в них жінок, сприймати їх лише тінями своїх чоловіків? Не торкатись глибин, не насолоджуватися порозумінням? Виходи існують, але за межами стандартної моралі? За тими межами, де, схоже і недосказаний апостолами подальший конструктив Евангелії? Ідеал Любові, як ідеал Життя, як наближення до Божественого - і не зменшення при цьому Життя в друзях, їх дружинах... Ех, любов-кохання! все зводиться до одного - яскравих моментів проходження вантажу інших через довічну Самотність власної Особистості...

Львівський художник Іван Твердун, з ким удвох ми декілька годин насолоджувалися гостинністю дружньої київської сім'ї, дорогою до Майдану, напевно, теж роздумував над виразно відчутим духом іншого порозуміння, що так весняно і стрімко виростає між україномовними і російськомовними українцями. А може мріяв про повернення до своєї майстерні, до недопитої пляшки віскі на столі... Та чим ближче до Хрещатику, тим сильніше проступав у його погляді інший образ - його музи, Лесі, тонкостаної студентки з дивно-чарівним обличчям древнєегипетської жриці...
Помолодшали музи чи ні? Моїй - сім років, але вона вже добре знає, як звити із татка кольорову композицію свого щастя...

Так...
ТАК!
Затоварююсь по повній програмі - пора входити в чергову ніч. Довгоочікувану, нормальну - зі снами на подушці, в теплі, серед своїх, родичів. Щоправда, всі кияни ніби стали своїми, але не всіх знав раніше, чи там на протязі життя. А, по-друге, приємно, ніби наслідуючи класика, сказати: "Привіт, Дронюк!". Класик вітався з батьком, а я з сином. Неперервана течія? Роман Іваничук входив у двері товариша і відомого в Коломиї лікаря Дронюка. Я ж у двері не настільки відомого в Києві, але направду чесного і талановитого кардіолога Любомира Дронюка. "Привіт, Дронюк!"
- "У Коломиї це звучить вагоміше разів у сто, та добрий вечір і тобі, революціонер! Ось прийшли з роботи - від телевізора відірватись неможливо. Та ще й чергувати ледь не кожної третьої ночі доводиться - очікуються масові поступлення. Та поки, господь милував, усе більш-менш спокійно..."

- Це добре, що спокійно, тоді щодо горілки - як лікар пацієнту, - істоті з вічно пробитим серцем можна? Прекрасно... Поїхали?!
Усі подальші неподобства, зрештою, припинила юна революціонерка, лікарева донька Богданка, але це вже інша історія. З майбутнього...