Ночі крило розхристане
Зірку вронило з терену:
Слози прощання Батькові.
ВИСОКИЙ ЗАМОК
Вбираю в очі пил вузьких воріт,
Крутих доріг. Мовчання є святиня.
Прийми мене, о Князь прадавніх літ,
Прийми, Володар ясно-сивих днин.
Уклін твердим та кам`яним ногам.
Хилю коліна: світло вже твердиня.
Твердиня світла. Земле дорога!
Нема землі. Межі нема. Є - нині!
О світе, батьку, брате, друже мій!
Ти херувимами підносиш крила!
Ти - батьківщина снів, казок і мрій,
Закоханих у крила херувимів.
ПРОЩАННЯ ЗІ ЛЬВОВОМ
Пожовклі сліди мої листям закидано вже
На Лисій горі, на химерних провулках, шляхах.
Прощаюсь із вами, Хранителі міста! Невже
У ваших очах не знайду більш притулку й тепла?
Палкій горобині розгублено кину: "Привіт",
Забувши відняти цілунок од ягід її.
На сон ліхтарям пожаліюсь, закутим в граніт.
А шлях витікає в обійми старій течії.
І тане туманно коханого міста портрет.
Росте і росте з кожним рухом печаль на печаль.
Чому? Я зникаю. Сторінкою сірих газет
Досмоктує Львів недбайливо заварений чай.
Зникаю. Без мене ти, Львове, прокинешся. Я
Зникаю. Спитаєш: "Де мила? Де мила? Нема?!"
До літа обернешся сумно: "Де мила моя?" -
Спитаєш очима, - а в милої Київ. Зима...
***
Літо зачепило
Ароматом стиглих троянд.
Було соромно
Перед ними.
Літо мене не помітило,
Мене на веранді,
Коли я писала йому
Свої мемуари.
А може, писала не я,
Може, літо писало,
Мене не помітивши, -
Просто моєю рукою.
У місті воно майже мертве -
У селі воно воскресало,
Натхнення відпивши,
Оживши калюжі водою.
Крізь пальці воно витікало,
Його не зловиш.
Долоні спекло,
Роздерло сорочку, спідницю.
Повз очі воно витікало -
На літолови -
це браконьєрство.
Ховай (ще не пізно) рушницю.
Літо пригрілось
На велетнеплечих будинках,
Розправивши крильця,
Зачепивши нервових киян.
Замріялося.
Ще піде. Ще буде містові зимно.
На мені - та ж драна спідниця
й сорочка стара, як Земля.
***
Профіль дерева не сперечався із вітром, -
Під впливом магічної сили
Приймав дивні форми,
Не зрозумілі оку.
Око не бачило -
Око хотіло спати.
І сон все не йшов:
Приймав дивні форми,
Не зрозумілі дереву.
ДОЩ
Дощ - то сумний художник.
Його позбавили пензля -
Він малює руками.
В нього забрали папір -
Він малює на вікнах,
На людяних
Шумних бульварах.
Він малює на квітах,
Озерах, деревах.
Що ж робить,
Коли в нього немає паперу?
Але найсумніше -
В нього забрали фарбу.
Дощ - то сумний художник.
Він малює
Своєю кров'ю.
НА ГОЛЦІ
І
Всі любили його. Він так гарно співав,
Він розумний був і кмітливий;
Посміхався, з дівчатами жартував,
Його погляд - гарячо-сміливо
Був спрямований завжди за сонячний край,
Десь високо літав, захлинався…
Друзі збудженим криком ловили: "Співай!"
І одного дня…він зірвався…
Порвалися струни гітари,
З очей повіяло болем.
Забулося небо, хмари,
Згубилась воля…
Сірий морок по шиї повзе хробаком,
Пливе розум, болить у боці.
Він замовк. Друзі з ляком минали його:
"Не підходьте. Отой - на голці."
Пісня схрипла. Гітару іржа обпекла.
Погляд танув у синім тумані.
Біль ковтав його кров до нестями. До тла.
Він був птахом. Став - наркоманом…
ІІ
"Не лякає ніщо… Не потрібне життя…
Відчай…Відчай… І море червиве…
За…бувати… забути…піти… в забуття…
Із потворного… У красиве…
Де? Нема! Ні, нічого, нічого нема!..
І життя вже давно немає…
Хто сказав - я живу? То брехня… Я вмира…
Я повільно й огидно вмираю…
Нема сну… Сон зрадливо й підступно, мов Йуда,
Втік од мене. І ніч тепер - рідна сестра…
Йдем, кохана, з тобою в країну Нікуди,
Бачиш, інших шляхів Господь Бог нам не дав…
Іще трохи, і ми злетімо знов з тобою
В сині-сині тумани, блаженство вдягнем
На спаскуджені вени, що сповнені гноєм…
Не лякайся його… Не лякайся мене…
Ми пізнали з тобою, що інші не мають,
Те, що інші ненавидять… То їх біда…
Сестро-ноче, лягай… От і я вже лягаю…
З'ївши плід заборони, правий був Адам…"
ІІІ
Воші гризли чоло. По ногах лізли черви.
І нікого-нікого поруч вже не було.
Тліли струни… Хрипіли в агонії нерви,
А навколо - сп'яніле наркотиком тло.
Він цього не хотів. Та не міг не робити це.
Він ненавидів голку й кричав: "Я не те…"
Він упав. Він не витримав. Він розбився.
Хтось штовхнув не подумавши. Слід замете
Снігом. Кожен забуде і пісню, і очі.
Хтось підкине в вогонь щедро матірну порцію.
Батько вилає сина. А хтось проти ночі
В колі друзів згадає: "Отой був на голці…"
Будуть травні минати й пісні знов складатись.
Буде вітер тріпати незаймані квіти відверто.
І ніхто не подумає, що і з ним таке могло статись,
Не припустить ніхто, що він є причиною смерті.
КЛЮЧ ВІД ЩАСТЯ
Хрипіли водопровідні труби.
Ніч суворо зазирала у віконце.
"Далі буде!" - кричало Те-Ве, - "Далі буде!"
"Нема сонця" - на столі плакали
проліски, - "Нема сонця…"
Нема настрою в запліснявілому хлібі,
Як нема цукру в остиглій каві.
Рука, посмикуючись, на ключ від щастя надибала, -
А замок виявився геть старий та іржавий…
***
Відгримів перший грім.
Вже метелики перші злетіли,
Земля вмилася теплим квітневим дощем
І тепер, мов пиріг,
Пахне медом і плавленим сиром,
Пахне сонцем… як батьків поріг.
І дитинством запахло…
Колись ми пускали кораблики,
По калюжах босоніж
тікали від суму й турбот.
…Потонули кораблики в теплих морях коло Африки.
По калюжах розлито
депресивний дешевий компот…
(Цікаво, поетичний велосипедик, чи там кораблик, той самий механізм, що і у нас усіх, але тисне поетеса на педальки по-іншому і так в неї цікаво получається, і головне - все це рухається... В.Л.)
ПРОГУЛЯНКА ПО КИЄВУ
І. Кафе
Б'є у вічі гола жінка з картини.
Наковталася, може. А може -
Від нікотину.
Дим іде.
Сніг іде
Мов дим.
У помийні ями
(себто, роти)
Ллється коньяк безупинно.
Офіціант підійшов, попитався,
Чого іще.
Попросили ласкаво
(по-їхньому)
Пригостити вкраїнським борщем.
Дим іде.
Кругом іде
Голова. Я де?
У помийній ямі?
(пробачте, себто, кафе…)
для людей у цивільному
і, навіть, у галіфе.
Я краще піду
З неофіційної божевільні…
ІІ. Андріївський узвіз
Україна скінчилась.
Почалася невдала копія.
Почалося: муляж міста, життя, людей.
Пародія на невбогість
(багатими нас не робить)
На мистецтво пародія…
Музеї мовчать.
Хмуряться не побачені
(ще досі ніким!)
Галереї…
"Хау мені?" - лунає.
У відповідь: "Твенті, містер."
Іншомовні.
Розваги.
Україна скінчилась.
Закінчилося рідне місто.
ІІІ. Хрещатик
По-київському синій вечір
У кольорових костюмах кафе.
У кольорових прикрасах
Дівчат і багатих.
Оголені плечі реклами
Зі всіх-усіх сфер
Кричать на все горло: "Більше!
Ще!
Мати!"
Вдаряється чиясь музика
Об бруківку і гине.
Впиваються очі бомжа
У жирні хот-доги.
Ллється пиво.
Сиплються гроші
Не копійками -
Сотнями гривень.
Люди зліпили нового бога
І радіють йому.
І тішаться з нього…
***
Ховаючи очі від сорому в теплі долоні,
Ховаючи серце в чоботях від зору кокетки,
Ти кожного зміряв за етикетом закону.
Ти кожне чоло таврував (у собі) етикеткою.
Всі ріки пішли на тебе - чи вправишся з ними?
Всі очі лягли на твою знавіснілу лисину.
Відбитись - не думай. А що, коли вдарять зими?
Чужою рукою для світу закони писано.
Прозорість води у собі принесла пророцтво.
Розважливим кроком Петро пішов по воді.
З води визирало півнеба, півморя й півсонця.
Петро ж не лишав за собою слідів.
Ховаючи очі, від сорому - тут не потонеш.
Ховаючи серце, у чоботах тут не ходи.
Ти воду помацай: чи не занадто холодна?
І чи не здавався Петро тобі надто твердим?
***
Гірко-солодкий напій
У гірко-солодке серце.
Кров стає кольору
Чаю "Суданська рожа".
Часу нема на зваби.
Час постає невичерпний.
Серце - на чашу схоже.
Чи ж бо на серце - чашка?
Чай таки надто гіркий.
Чаїнки, мов бистрі чайки.
На поверхні
Лампа - із блиском зірки.
Ложка дзвінницею дзвонить.
Цікаво, по кому дзвін?
Печиво в чашці тоне
Незграбне, сумне, мов пінгвін.
Приспи свою гордість чаєм.
Зігрій своє серце,
Гірке від втоми.
А якщо з берегів проливається -
Вважай, що це повінь.
Повінь...
***
Я дочитываю
Неначатую
книгу
Неосознанного
Сознания.
Я дописываю
Черным
По черному
Слова
Не содержащие
Содержания.
И теперь
Никто не вспомнит
Воспоминаний
О воспоминаниях
Моих воспоминаний
О
Неначатой
Книге
Неосознанного
Сознания.
Ніч
В чужих вікнах.
-
Матінко, мамо,
Коли вже ранок?
Тихо. Сум.
Темно так. Сум.
Обпікає сніг
голі
руки,
сум.
Вихідний день.
Гастроном закрив рот.
Мовчить. Сум.
-
Коханий мій, любий!
Коли вже нам радість
буде?
2. ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЛІХТАРЯ
Виходжу на вулицю.
Йде війна.
Ні, це гра у добро і вічність.
А хто у добро нам право
Вірити дав?
На тлі недобра
Виглядає це
Вельми комічно.
Комічність відносна.
І сміх проти зла -
егоїзм.
(Комаху з`їдає птаха,
А птаху заб`є дітлашня.)
Прогрес? Надто просто.
Сьогодні
на вулиці
свято:
День народження
ліхтаря.
Молись, вулице, Спасителю
Многая літа і зими
За вірного сторожа світла
Прозріння.
3. ВУЛИЦЯ І ВЕЧІР АБО ВЕЧІРНІЙ ВАЛЬС
А вулиця мріяла знову
Бути повною.
А вулиця мріяла знову
Бути чистою.
А вулиця марила натовпом
І розмовами.
А люди покинули місто.
А вулиця плакала.
Бажала здорових будинків.
Ви бачили її сльози?
А очі її наївні?
Вулиця плакала вікнами,
Автобусними зупинками.
Вулиця втомлено кліпала
Жирними магазинами.
Вечір втомився мріяти
Бути поміченим.
Вулиця одиноко
Йому співчувала.
Схожі першими буквами
І липкою пригніченністю,
Вони вальсували.
***
"Що болить, мене питали..."
Л. Українка
І.
Болять очі.
Болить калюжа
Від погляду пораненого голуба.
ІІ.
Болить сонце.
Болить небо.
Блискавко, не бий так сильно!
ІІІ.
Болить вікно.
Болять дубові двері.
Не стій на протязі…
СРІБНИЙ ВОРОН
І.
Перетворення
Перевтілення
Перегорнення
Сторінок застарого життя,
Срібним вороном
Переліт. У весну.
У весні - злиття
З Весновсесвітом…
ІІ.
Тобі не відкрити очей -
Ти ключі загубив,
Ти залишив, забув… Залюбив
Пам’ятаєш, над озером
(Тихим-тихим, як тільки бувають
очі закоханих),
У садочку, згадай,
Із пташками смішними - згадай -
Було зимно. Трохи…
ІІІ.
Коли перекинешся
Срібним вороном
І втечеш
На пошук химери-долі,
То скинь
Хоч пір’їнку - на пам’ять
Одну!
То - щоб ніч
Не сховалась у нашу
Весну,
Щоб не вкрала
З садочку ключів.
Приклич
До рук своїх добрих її
(Вона
Так любила пшеничку
Дзьобати з твоїх долонь),
Охолонь.
Повертайся
Вертайся
Потай…
Тричі вдар своїм срібним крилом
Об смереку.
А в садочку
(з пташками смішними)
Хай буде завжди нам
Тепло.
***
Змовкають шуми вуличних довжин.
Облизує засохлі губи час.
В часів нема очей. Тому нема причин
Ховати їх від сорому. ВІд нас.
Зхиляється до ніг будинків пил.
В кафешних столиків підламуються ноги.
Це ніч іде! У всій красі і силі!
Тож дайте негритянці цій дорогу!
INDIFFERENCE
I
Усі забули, ким ти вчора був.
Лиш чорно-біле фото десь на спогад.
Ти й безсоромно сам себе забув.
Забув надовго.
ІІ
Комплекс одинокого вовка
Заважає відірватись на дискотеці.
Надтверезість шепоче скоромовкою
Про новий наркотик на розі в аптеці.
ІІІ
Надтверезість заважає вільно дихати.
Сумління, виявляється, непогана спеція.
Усе залишити б, покинути й поїхати
Кудись у гострі гори Греції…
IV
Вибий
Клином клин.
Сивий
В батька син.
Зарано
Так багато
Сліз.
Батько тобі бананів
З теплої з Африки
Привіз.
Повний віз!
V
Готуй костюм.
Збирай рушники
На весілля.
Без тебе оркестр
Не почне
Грати.
Пляшку на стіл.
Сумління в кишеню
(Не забудь посипати
Сіллю).
А сум з очей
На певний час у тюрму.
Відпочивати.
